Майбутній великий коронний гетьман народився в родовому гнізді у Роздолі, але його дитинство не було спокійним, припавши на період внутрішньополітичних конфліктів, повстанських гайдамацьких рухів і загроз зовнішнього вторгнення. За тогочасним звичаєм, Вацлаву вже в дитинстві присвоїли звання хорунжого в драгунському полку. Юнаком він здобував освіту в піарівському колегіумі у Варяжі під Белзом. Продовжив освіту в Любліні, також у піарівському колегіумі. Як хорунжий, він навчався військовому ремеслу під керівництвом свого батька, набувши тих знань про військове мистецтво, які згодом застосовував, вносячи корисні зміни в організацію війська. Красномовству, яке втілилося в подальшій ораторській та літературній діяльності Вацлава Петра, його навчав придворний капелан Жевуських Ян Дамаскін Калінський, відомий своїм захопленням античною культурою.

У 1718 році Станіслав Матеуш купив Підгорецький замок, який став відтоді фамільною резиденцією Жевуських. Етап опанування маєтку, формування планів щодо нього, добору придворних і слуг припав на роки дорослішання Вацлава Петра, імовірно, що він був дотичний до цих процесів. Про це свідчить хоча б той факт, що під час його освітньої подорожі Європою відбувався рекрутинг європейських майстрів на роботу у Підгірцях [8]. 

Цю європейську подорож Вацлав Петро здійснив у 1724-1727 роках у компанії наставника старого лицаря Марціна Кавецького. Вони відвідали Німеччину, Францію, Нідерланди, Англію та Італію. Під час мандрівки проявилася схильність молодого Вацлава до музики, яку не схвалював його батько, так само як і захоплення художньою літературою [52]. В цей час, за "Мемуарами графині Розалії Жевуської", Вацлав Петро пристрасно закохався у Франції в Марію Казиміру де Бетюн, згодом де Бель-Іль: "Її портрет, розміщений в одній з кімнат Підгорецького замку, був об'єктом поклоніння гетьмана".  В Турині він мав змогу бачити завершення будівництва базиліки ді Суперга, яку, за поширеною гіпотезою, пізніше взяв за взірець для Підгорецького костелу. 

Після повернення з подорожі Вацлав Петро став завідувати батьковою військовою канцелярією. Але вже за рік, 4 листопада 1728, Станіслав Матеуш Жевуський помер, залишивши сину і Підгорецький двір, і свою панцирну хоругву, і знаменитий заповіт, яким той сумлінно керувався: "Залишаю тебе в Речі Посполитій, вільній і керованій мудрими законами. Нехай завданням твого життя буде передати своїм онукам те, що заснували твої батьки. Поважайте рівність шляхти, захищайте свободу. Будьте завжди готові пролити кров за святу віру, за свободу виборів, за гетьманську владу в усій її повноті та за liberum veto. Це чотири стовпи Речі Посполитої" [1]. Вацлав Петро успадкував величезні батьківські статки і справи у 22 роки — у віці, коли так легко було б виявитися не готовим до керування таких мастабів або схибити у політичних зв'язках. Однак показав себе як відповідальний, ба більше, здібний продовжувач сімейної справи. 

Тим часом основну битву під Гданськом вже було програно, і прихильники Лещинського один за одним переходили на бік Веттіна, в тому числі й наближчі до Жевуського Теодор та Юзеф Потоцькі, воєвода Стефан Гумецький. Командувач російської армії Людвиг Гессен-Гомбурзький закликав коменданта Кам'янця здатися, але той відмовився, і його рішучість змусила росіян облишити намір брати фортецю штурмом. До Кам'янця прийшла слава "непереможної фортеці, вежі, зведеної божою рукою". 22 лютого вже Юзеф Потоцький віддав Вацлаву Петру наказ здати фортецю, але він не послухав і його. Фридрих Веттін, вже коронований як Август ІІІ, призначив від себе кам’янецьким комендантом Стефана Гумецького, але, попри обіцянку "батьківської ласки" і збереження усіх привілеїв, містяни відмовилися складати йому присягу. У квітні сам Станіслав Лещинський, який після поразки під Гданськом виїхав за кордон, писав Жевуському, що дякує за героїчну вірність і звільняє від присяги та обов'язку утримувати фортецю, але той протримав її ще аж до 1 червня 1735 року. 

Тотально зробивши усе можливе задля перемоги і зазнавши поразки через непідвладні чинники, Вацлав Петро міг би потрапити у сценарій реваншизму, але він скористався набутою популярністю, щоб порозумітися з новим королем і покласти край громадянському конфлікту, який вже не було сенсу продовжувати. 

Скоро Жевуський довів новому королю свою надійність і продемонстрував навички, якими відзначався його батько, — нейтралізовувати заколоти та військові загрози. Коли у 1739 році країні загрожувало повстання Потоцьких у змові з Туреччиною, Вацлав Петро відіграв ключову роль у зриві цих планів. Потоцькі відправили до Константинополя свого агента Анджея Гуровського, де той запросив військової допомоги, і на Річ Посполиту вирушило багатотисячне кримьско-татарське військо (60 000  за "Підгорецькою хронікою"). Але Жевуський запобіг вторгненню, відправивши до хана посланця Юзефа Лопуського з відкупом зі своїх власних статків: "600 000 злотих, всі свої хутра та срібні речі" [1]. Певний час після цього столи в Підгорецькому замку довелося накривати глиняним посудом. Цей вчинок відзначив привітанням папа римський Климент XII. Сам Вацлав Петро тим часом повіз до Варшави Анджея Гуровського, який розкрив королю таємниці переговорів, які він вів від імені Потоцьких у Константинополі. 

Аж до кінця 1741 року Жевуський наглядав за депутатами, щоб запобігти утворенню ними опозиційної конфедерації, а також організував низку виступів шляхти проти повстанських намірів. Більше того, завдяки зусиллям Вацлава Петра холмський маршалок Кшиштоф Романовський, якого Потоцькі бачили на посаді генерального маршалка своєї конфедерації, оголосив про свій вихід з неї. 

Як гетьман Вацлав Петро Жевуський виступав за продаж армії з аукціону. Він підіймав це питання ще на Гродненському сеймі в 1744 році, де запропонував збільшити армію в два етапи: так званий малий аукціон відразу, і другий, більший, після перевірки і складання нових податкових тарифів. Коли він побачив, що аукціон наштовхується на труднощі через неефективність роботи сейму, то став прихильником зміцнення армії за рахунок розширення загального війська, яке вважав рятівним у такій ситуації. Гетьман стверджував, що чисельність війська має становити 160 000 чоловік, і що набагато більше значення, ніж кількість воїнів, має їхній моральний дух. Тому військо, що складається тільки зі шляхти, буде особливо небезпечним для ворогів тим, що за власним переконанням боротиметься за віру і вітчизну. 

Цікавою спробою створення навчального посібника для виховання цього морального духу є "Історичні п'єси..." [30], написані гетьманом і видані під іменем його сина Юзефа для викладання в шляхетському колегіумі у Львові. Це вільний і захопливий переказ історичних подій, спрямований передовсім на виховання європоцентризму та патріотизму. Автор "формував освітньо-виховний та інтерпретаційний канони. Відкривши "Zabawki dzieiopiskie…", шляхтич не так дізнавався, що відбувалось в минулому, як учився "правильно" розуміти та інтерпретувати події минулого, а відтак і сьогодення" [44]. 

"Під наглядом гетьмана перебували два кінні полки, що складалися виключно зі шляхтичів, один полк піхоти, один драгунський, один легкої кавалерії та одна рота угорської піхоти. Спочатку в них він провів реформи, скасував шляхетські відзнаки та запровадив сувору субординацію, а потім поширив ті ж зміни на всю свою дивізію. Незабаром великий гетьман коронний наслідував цей приклад і зробив те ж саме в полках гвардії, згодом до них приєднався великий гетьман литовський князь Радзивілл — і так за короткий час була реформована вся армія Речі Посполитої. Капітан [Самуїль] Бродовський, дуже працьовитий офіцер, допомагав польному гетьману, як видно з виданого ним "Corpus Juris Milituris" [42], зі збірки "Історії гетьманів" [41] та сотень листів, які залишилися в Підгірцях" [1].

Окрім політичних і військових питань, Вацлав Петро Жевуський приділяв багато уваги літературній творчості. Він писав трагедії, комедії, риторичні та історичні твори. Цінувалася чистота його мови, "яку він звільнив від іноземних слів". "Зрештою, Вацлава Жевуського не можна не згадати як першого, хто розробив драму з польської історії у формі французьких трагедій. З них відомі дві: "Владислав під Варною" [18] і "Жолкевський" [16], написані у віршах" [48]. 

Ще до смерті короля шляхта розділилася на два табори. Партія "Фамілія", утворена князями Чорторийськими, вбачала послаблення держави в демократичних засадах республіканського устрою і прагнула реформ з централізації влади за зразком абсолютистських монархій на чолі зі своїм родичем Станіславом Понятовським. Ці реформи передбачали обмеження шляхетських вольностей і зокрема влади гетьманів, яка і слугувала важелем проти централізації влади. Друга партія прагнула зберегти конституцію Речі Посполитої, обмежившись нагальними реформами. Її очолювали апарат чинного короля Августа ІІІ та гетьмани Ян Клеменс Браницький і Вацлав Петро Жевуський, серед магнатів — Мнішеки, Любомирські, Потоцькі, Радзивілли та інші. Їхнім кандидатом до майбутніх виборів був син Августа III королевич Фридрих Кристиан Саксонський, і відповідно партія називалася "саксонською". 

Яскравим представником партії був Кароль Станіслав Раздивілл "Пане Коханку", віленський воєвода і очільник дому Радзивіллів. Союз Жевуських з Радзивіллами був зміцнений шлюбами: ще у 1758 році старший син Вацлава Петра Станіслав Фердинанд одружився з Катериною Кароліною Радзивілл і став близьким союзником Кароля Станіслава, проект ще одного шлюбу середнього сина Юзефа із Теофілією Констанцією Радзивілл не склався.

"Саксонську" партію підтримувало коронне військо, духовенство, та й простий народ був більше до неї прихильний. Це спонукало партію "Фамілія" вдатися до пошуку підтримки за кордоном — у російської цариці. Ще до смерті Августа III Вацлав Петро Жевуський застерігав проти конфедерації Чорторийських з росіянами у "Листі Вітчизни до синів коронних про конфедерацію" [23] та "Листі Вітчизни до коронних синів щодо звичаїв" [24], виданих анонімно у 1763 році. В них він попереджав, що конфедерація може призвести до громадянської війни, входження в країну іноземних армій і врешті поділу Речі Посполитої. Водночас гетьман намагався стримати від ескалаційних вчинків Кароля Станіслава Раздивілла. Йому він радив утриматись від дій, які б дали привід російскій армії втрутитись на захист "Фамілії", натомість готувати до облоги свої маєтки і звернутися до варшавського двору по допомогу". 

Почувши про смерть Августа ІІІ, Жевуський підтвердив свою лояльність саксонській партії і радив своїм союзникам "війни уникати, корону не купувати і не продавати", з конвокаційним сеймом, де мали обрати нового короля, не квапитись: відкласти його на пізніший термін і не обмежувати заздалегідь його тривалисть. Цим він прагнув створити передумови для численних перемовин і дискусій щодо реформ, щоб уникнути збройних конфліктів. Керуючись власним принципом "рятуйся пером", видавав прокламації, де розгортав своє політичне бачання. Зокрема застерігав проти російського впливу і передбачав загостреня релігійних питань, яке згодом втілилося в "справі дисидентів": "Росія, якщо вона сильміць призначить нам короля, неминуче спричинить розкол в усій Русі".

Конвокаційний сейм з обрання нового короля відбувся 7 травня 1764 року. На ньому партія "Фамілія" за допомогою російських військ силоміць відтіснила представників консервативного табору. У зв'язку із цим 22 сенатори і 46 депутатів подали маніфест про незаконність виборів. Жевуський був автором і одним із підписантів цього маніфесту. Опис перебігу виборів і сейму з "Підгорецької хроніки" наведений окремою сторінкою.

До політичного протистояння додалися сімейні мотиви. На тлі виборчих перегонів представники "Фамілії", спираючись на військову підтримку росіян, зібрали конфедерацію проти Кароля Радзивілла, що лишила його займаних посад. За підтримкою "Пане Коханку" приїхав у Підгірці, де 8 квітня 1764 року одружився зі старшою донькою гетьмана Терезою Кароліною, і після весілля подався у Варшаву збирати військо для збройного опору конфедерації "Фамілії". 26 червня відбулася битва під Слонімом, де Радзивілл зустрівся з переважно російським військом, яке виставила проти нього "Фамілія", зазнав поразки і мусив виїхати за кордон у Пряшів. Разом із ним у вигнанні опинилися Станіслав Фердинанд і Тереза Кароліна. Відтоді Вацлав Петро Жевуський мав не тільки відстоювати свої політичні погляди, а й клопотатися про долю вигнанців.

До клопотів щодо справ Кароля Радзивілла як вагомого політичного союзника скоро додалися сімейні клопоти: Тереза Кароліна, донька гетьмана, покинула чоловіка з підозрою у подружній зраді і втекла до Варшави, де її поведінка стала темою для пліток і приводом для скандалів. Вацлаву Петру довелося виступати миротворцем як на політичній, так і на сімейній арені, але ці зусилля не мали успіху. Подружжя примирилося (тимчасово) лише після повернення Радзивілла до країни на початку 1767 року. А до того 1 січня 1766 року у Підгірцях справили весілля другої доньки Людвіки Марії з супротивником Радзивілла Яном Миколаєм Ходкевичем, імовірно з метою заручитись союзником з іншого політичного табору. 

Ані визнання обрання Понятовського, ні цей шлюб не передбачали зміни власного політичного курсу Вацлава Петра. Після коронації Станіслава Августа опозиція проти короля продовжила формуватися, і гетьман Жевуський став одним із перших її представників. Монарха звинувачували в основному в тому, що він прийшов до влади за помазанням Катерини II, з якою нібито мав роман. У середині січня 1766 року російський посол у Варшаві Микола Репнін писав міністру закордонних справ Микиті Паніну: "Безсилля короля настільки вражає, що його не визнають навіть ті, хто знав його як приватну особу. Сам Жевуський у довірливій розмові зі мною заявив, що якби він знав, що до цього дійде, то відрадив би королю висувати себе на таку відповідальну посаду". 

У цей час король продовжував реформи з централізації влади у Речі Посполитій — те, проти чого зокрема виступали Жевуські до полону. Але в нових обставинах, після поділу країни, Вацлава Петра більше хвилювала зовнішня загроза подальших поділів. Тому він не лише сам відійшов від політичної активності, надавши королю свободу дій, а й застерігав Северина від роздмухування внутрішньополітичного конфлікту. Наприклад, від 30 серпня 1776 року він писав: "Ми повинні однаково дякувати Господу Богу за добробут і нещастя, він здатний перетворити зло на добро. Конфедерація не може лише бентежити серця тих, хто любить вітчизну. Мої поради наступні: 

1) Не відмовлятися від підтримки вітчизни через негаразди, які вже сталися, а краще міркувати і намагатися запобігти подальшому злу. 

2) Намагатися перетворити зло на добро, і думати, як це зробити, бо отрута — це ліки, а максима політиків — in melius convertere fata [змінити долю на краще], і хто мислить, той вимислить. 

3) Кожна дія має leur fort et leur faible [свою силу та свою слабкість] — дивитися, чи не можна le prendre par leur faible [скористатися її слабкістю] і використати її для вітчизни" [1].

В останні роки життя Жевуський відійшов від політичного життя, хоча й продовжував надсилати дітям свої коментарі щодо актуальних подій та намагатися примирити зятів, які сперечались між собою. Але брав участь у громадських питаннях. Зокрема намагався посприяти відновленню ордену єзуїтів, який було скасовано папською буллою, входив до комісії з підрахунку зовнішньої заборгованості Речі Посполитої та до групи, яка працювала над питаннями шпиталів. У 1778 році Вацлав Петро отримав значущу посаду краківського каштеляна, яку прийняв з почуття обов'язку: "Великий маршалок коронний і пан маршалок коронних судів писали мені, що я повинен обов'язково прийняти каштелянство; я пішов за божою волею, відмовився від воєводства, пам'ятаючи, що Горацій хвалить того, хто honestum praetulit utili (віддає перевагу тому, що правильне, а не тому, що корисне)" [у листі до Северина, 1]. 

Останнім вагомим політичним актом Жевуського можна вважати "Лист ... на сеймик ... 1776 року" [34], в якому він підсумовує свій досвід у вигляді порад до депутатів. У цьому зверненні він закликав до коригування старої законодавчої системи замість розбудови нової, застерігав проти створення Постійної ради і просив принаймні не розширювати її повноваження, а натомість повернути їх гетьманам, нагадуючи про їхні заслуги перед Річчю Посполитою і про їхню роль як єдиного бар'єру на шляху абсолютистських прагнень короля. 

Клод-Карломан де Рюльєр [автор "Історії анархії в Польщі та розчленування Речі Посполитої"] добре написав про нього, і цими словами ми завершимо нашу оповідь: "Жевуський був чоловіком праведним, патріотом своєї вітчизни, прихильником давнішніх інституцій, безстрашним у своїх починаннях, але без жодного перебільшення чи грандіозності, доброчесним без блиску чесноти. Рідкісні якості серед його співвідчизників! Скромність приглушувала його славу, і тільки після його нещасть, згадавши весь перебіг його життя, співгромадяни говорили про нього, що він був найрозсудливішим в усій Речі Посполитій" [1].

Тіло Вацлава Петра Жевуського було поховано в костелі реформаторів у Холмі, будівництво якого він фінансував у 1753-1763 роках, а нутрощі за тогочасним звичаєм покладено до родової усипальні в монастирі капуцинів в Олеську. Через певний час тіло перевезли до Кумова (біля Сельця), де помістили в каплиці, збудованій на цвинтарі місцевого костелу. Похорон, згідно з останньою волею небіжчика, був надзвичайно скромним з огляду на його поважні посади: "Хай при моєму похованні не буде ніякого обряду, тільки чотири свічки хай горять біля непокритої труни, але тільки пофарбовані чорною фарбою". 

Літературний доробок Вацлава Петра Жевуського включає латиномовні та польськомовні вірші, комедії, трагедії та переклади. Його літературним дебютом вважається некролог на смерть короля Августа ІІ 1733 року [10]. У 1754 році Юзеф Анджей Залуський включив вірш Жевуського "Трагедія у божественному саду" ("Na sądu boskiego tragedią") до третього тому "Збірки ритмів" ("Zebrania rytmów"). Відомі також його принагідні вірші на смерть королеви Марії Юзефи 1757 року [15] та до весілля Августа III ("Felicitas Poloniae rex incolumis...", 1763). З 1758 року почали щороку публіковатися п'єси Жевуського, в яких сучасні літературознавці зазначають як слабкі боки моралізаторство, брак драматичної напруги в трагедіях та наївність інтриг в комедіях, а як сильні — риторично ефективні монологи, ліричні пасажі та вільну, милозвучну мову. Нарешті, Жевуський першим ввів у літературу Речі Посполитої жанр історичної драми і, попри недоліки драматургії, його творчість вважається найвидатнішим літературним досягненням його часу. 

У 1762 році п'єси Вацлава Петра були зібрані в добірку "П'єси віршовані та красномовні" [22], що містила також теоретичні статті, які дослідники вважають важливим етапом в історії літератури Речі Посполитої. У ессеї "Про науку красномовства" він висловився, поміж іншим, проти пишномовства барокового стилю, а "Про науку віршування" дослідники називають першим маніфестом класицизму в Речі Посполитій [51]. 

У 1766 році було опубліковано "Історичні п'єси, або добірка чудових історій" [30] — нарис всесвітньої історії та зокрема історії Речі Посполитої, який використовувався як навчальний посібник у львівському Шляхетському колегіумі (Collegium Nobilium) при Львівському колегіумі єзуїтів [44]. Тут варто згадати, що окрім власної інтелектуальної работи гетьман сформував навколо себе відповідне оточення: в той самий час у Підгорецькому замку писав посібник з воєнної справи Самуїл Бродовський, зі шляхетського виховання Луї Антуан Карачоллі, а Йоганн Філіп Кірнбергер виношував думки для трактатів з музики.  Усі свої твори Вацлав Петро видавав під іменами своїх синів: політичні — під іменем Станіслава, літературні — Юзефа. Подібна доля оминула Северина, на думку сучасних дослідників, через те, що той змолоду розпочав власний літературний шлях під своїм іменем.  

Перебуваючи в Калузькому полоні, Вацлав Петро займався перекладом польською мовою псалмів, який був опублікований 1773 року під назвою "Вірші на сім покаянних псалмів" [32] і мав кілька перевидань. У Підгорецькому архіві збереглися рукописи перекладів багатьох інших псалмів. Останнім літературним твором, надрукованим за життя Жевуського, став латиномовний вірш 1773 року "Ода до втрати Товариства Ісуса" [33] з нагоди заборони ордена єзуїтів (у наш час з'явилося кілька польськомовних перекладів). Серед рукописів Вацлава Петра є також переклад "Од" Горація, "Щоденник подорожі по Польщі", "Щоденник подорожі з Любліна до Дрездена", "Сім промов про релігію" та багато віршів — декілька з них опубліковані в антології "Польська барокова поезія" ("Poeci polskiego baroku") 1962 року. 

Загальна думка сучасників про гетьмана була доброю. Францішек Карпінський: "У Львові я зробив багато знайомств, першим з яких був Вацлав Жевуський, тодішній польний гетьман коронний; милий, скромний пан, найкращий з громадян, найкращий з мужів і батьків, якому мене як автора віршів, теж письменника і вже відносно відомого, представили єзуїти" [45]. 

У подібному ключі написані спогади Анджея Кітовича, в яких описується підготовка до надзвичайного сейму 1750 року, на якому посаду маршалка мав зайняти Вацлав Жевуський: "пан великого розуму, лагідної вдачі, справжній любитель громадського добра, який користувався великою пошаною як при дворі, так і в домі "Фамілії"" [4].

Самуїл Бродовський: "Поєднував цей чудовий чоловік усі чесноти, які прикрашають праведного громадянина, також видатні якості розуму; ніколи не зловживав гордістю чи гнівом і не мав звички ненавидіти своїх ворогів чи говорити про них погано. На згадку про свої страждання за Вітчизну він до самої смерті носив бороду, вирощену в неволі" [41].

Попри поширену думку, що борода Жевуського була відрощена ним у полоні, Джакомо Казанова, судячи з його відомих "Мемуарів", бачив її вже в 1766 році: "Це був міцний старий, що носив довгу бороду, аби показати друзям своїм, якої прикрості завдають йому новітні зміни, що збурюють Вітчизну. Людина він був багата, вчена, побожна до забобонів, ввічлива до надзвичайності".

Станіслав Август Понятовський, який ще до того, як став королем, у 1761 році відвідав Підгірці, згадував "суворість господаря до залежних від нього людей, церемоніальність побуту, фанатичну побожність гетьмана, його прихильність до сарматських політичних забобонів" [47]. Інструкції гетьмана до його дітей та слуг свідчать про прагнення до порядку та дисципліни, про скрупульозність до деталей. Проте вони не мають ознак ультимативності чи деспотизму. Його настанови сформульовані в форматі "а якщо не так, то отак", що говорить про здатність делегувати повноваження, залишаючи виконавцю ступінь свободи для дій на власний розсуд. Також вони характеризують Жевуського як далекоглядного та завбачливого батька та господаря.  

Через три роки після смерті Вацлава Петра, у 1782 році, Луї Антуан Карачоллі написав першу його біографію [39], яка є цінним джерелом інформації, оскільки автор провів кілька років у родині Жевуських і продовжував спілкування з ними до кінця життя. Зокрема, він ставить у заслугу гетьмана те, що той першим привіз до Речі Посполитої електричні машини, а потім подарував їх одній зі шкіл. Наступна оповідь з'явилася 1787 року у серії книжок про життя видатних людей, автор якої Сюльпіс Імбер де Ла Платьер [40]. 

Але найбільш містким та цікавим життєписом Вацлава Петра є "Підгорецька хроніка", яка є результатом дослідження родинних архівів праонука гетьмана Леона Жевуського: "Про Вацлава Жевуського, гетьмана великого коронного і каштеляна краківського, вже писали раніше — про чоловіка, наділеного тими чеснотами, які колись були національними, тобто безмежною відданістю Речі Посполитій і вірі католицькій. [...] Сумна доля тих, чия діяльність припадає на кінець суспільства, якому вони служать. Вацлаву пощастило служити Вітчизні в ті часи, коли відступати від ухвал сейму не було потреби; коли виконання і захист існуючих прав і обов'язків, причому ревне, вважалося заслугою; коли, нарешті, між традиціями минулих віків і надіями на майбутнє не пролягала прірва недосвідчених реформ" [1].

Згадує славного предка у мемуарах і Розалія Жевуська: "Почесне місце в історії заслужив гетьман Вацлав Жевуський, якого поважали всі сторони, що розділили вітчизну. [...] Несправедливість і забуття довгий час перешкоджали пошані, яку народ мав би віддати пам'яті патріота, однаково відданого своїй вірі і своїй країні. Він був видатним літератором, вченим латиністом, шанованим перекладачем, і під час ув'язнення перекладав псалми. [...] На кількох портретах гетьман зображений у сарматському вбранні з бородою, яку він відростив під час свого ув'язнення в Калузі. Його обличчя мало шляхетний вираз. Його опуклі очі передалися у спадок і досі зустрічаються у його нащадків у четвертому поколінні, і навіть пра-пра-правнуки, Оноре Каетані та Ходкевичі, все ще схожі на нього" [2].