Адам Михайло Жевуський, ЛГМ

Адам Михайло Жевуський

(бл.1660-1717)

Серед синів Михайла Флоріана Жевуського родоначальником роздільської гілки роду став старший Адам Михайло Жевуський. Він розпочав кар'єру з військової служби у панцирній хоругві коронного війська і дослужився до звання отмістра, однак найбільше проявив себе в адміністративних питаннях: розподілі і розміщенні військ, ревізії фортець тощо.

Після смерті короля Яна Собеського підтримав обрання Августа ІІ, під час Північної війни зі Швецією також виступав на його боці і користувався прихильністю, оскільки перебував із королем у Варшаві, коли у 1706 році той прибув туди після перемоги у битві під Калішем. Однак у бойових діях, на відміну від меншого брата Станіслава Матеуша, не відзначився.

Адам Михайло входив до генеральної ради Сандомирської конфедерації у Львові, яка була створена на підтримку короля. Оскільки Швеція воювала проти Речі Посполитої та Московії, між ними підтримувався союз, і подекуди конфедерацію невірно називають "прибічниками росіян". Діяльність Жевуського свідчить про напругу цього союзу: він входив до складу комісії, яка мала перебрати фортеці Правобережної України з російських рук; клопотався перед Августом ІІ від імені маєтків, яким загрожували російські військові пости, та щодо інших конфліктів.

Адам Михайло був близький до королевичів Олександра і Костянтина Собеських та їхніх придворних, виступав повіреним та посередником у їхніх справах щодо майнових інтересів. З 1706 року мешкав у Жовкві, осередку Собеських, часто навідуючись до Львова, де також допомогав у справах гетьману Адаму Сенявському. Підтримував тісні контакти з шурином Яном Олександром Конецпольським, був розпорядником виконання його заповіту.

Адам Михайло брав участь у сеймах як депутат від подільського воєводства, у 1709 році був призначений депутатом від львівького сейму до скарбового суду, а також виконував обов'язки збирача податків. У 1710 році його було призначено підляським каштеляном, і цю посаду він обіймав до смерті. Також він був віським та вишенським старостою.

Дружиною Адама Михайла з 1692 року стала Петронелія Збрашковна Жевуська (?-?). Вона була єдиною спадкоємицею своїх батьків і складала вигідну партію. Після смерті чоловіка швидко одну за одною повидавала доньок заміж, а сама допомогала сину Михайлу Юзефу, який став спадкоємцем Роздолу, опікуватися маєтками [15]. У 1718 році Петронелія видала заміж старшу доньку Антоніну Анну, у 1719 молодшу Теофілію Терезу. За метричними записами, були й інші доньки, ймовірно померлі в дитинстві, бо в подальшому вони не згадуються [51].

Петронелія Збрашковна Жевуська, ЛГМ

Антоніна Анна з Жевуських Мйончинська (1698-1748)

Антоніна Анна з Жевуських у 1718 році вийшла заміж за Петра Михайла Мйончинського (1695-1776), пізніше каштеляна холмського, воєводу чернігівського, відомого богатством та меценатством [42]. Його батько Анастасій Адам Мйончинський був, на ряду з Михайлом Флоріаном Жевуським, одним з найкращих військових часів Яна III Собеського і його наближеним, перейняв по смерті Жевуського уряд надвірного підскарбія коронного, а згодом був воєводою волинським. Саме за нього рід Мйончинських був піднесений у посадах та маєтках і закріпився на Волині. З дружиною Геленою з Лушковських він розпочав розбудову нової резиденції у Мацеїві (нині Луків), який після одруження Петра Михайла і Антоніни Анни перейшов до них, ще за життя батьків Мйончинських. Нові власники продовжили розбудову палацу, костелу і церкви у Мацеїві, а пізніше і інших резиденцій Мйончинських: палаців у Любліні і Завєпшице. Вони виростили п'ятро дітей, започаткувавши волинську гілку Мйончинських.

Петро Михайло Мйончинський широко займався торгівлею, зокрема збіжжям та угорським вином, подеколи використовуючи свої посадові можливості для збагачення і наражаючись на кофлікти з урядниками та сусідами: зокрема, у 1725 році Станіслав Матеуш Жевуський, на той час гетьман коронний, звинувачував його у привласненні земель любельського староства. Але він лишив по собі добрі згадки, в тому числі в Україні, завдяки релігійним фундаціям. На території Польщі до них належать костел у Киянах і каплиця у Завєпшиці, де коштом Петра Михайла і Антоніни Анни зроблено поліхромічне зображення "Страшного суду" під куполом, з гербами Мйончинських і Жевуських. В Україні подружжя оздоблювало костел у Лукові, але найбільшим внеском Петра Михайла є будівництво греко-католицької Троїцької церкви у Зарваниці для розміщення там святині — ікони Богоматері Зарваницької, від якої, за місцевим переказом, він сам отримав "чудотворну ласку".

Натомість сама Антоніна Анна з Жевуських у заповіті виділила кошти на будівництво костелу для Августинського монастиря у Радехові. Хоча за її побажанням костел мав бути збудований менше ніж за рік, роботи затягнулися аж до 1752 року. Зате будівля вийшла велична, самобутна і зберіглася до наших часів, щоправда зазнавши творчого пориву сучасної громади. Монахи-августинці шанували фундаторку і включали її до своїх молитов як "сестру ордену (тобто терціарку) і визначну благодійницю радехівського конвенту". Під хорами костелу містився портрет Антоніни Анни з Жевуських Мйончинської, долю якого не з'ясовано; але зберігся її портрет у костелі у Киянах. А саму її було поховано у родинній крипті Мйончинських у Михайлівському костелі у Лукові [52].

Адам Каетан Мйончинський (1725-1799), старший син Антоніни Анни, будував військову кар'єру, а з 1793 року став останнім в історії польним писарем коронним, перебравши цю посаду у кузена Казимира Жевуського. Лишив двох синів, Петра Августа (?-?) і Францішека Ксаверія (1766-1854) Мйончинських, які були придворними камергерами.

Юзеф Бонавентура Мйончинський (1731-1787), другий син Антоніни Анни, генерал-майор коронний, з дружиною Катериною з Потоцьких. Його син Ігнацій Мйончинський (1760-1809) був відомий багатій, колекціонер, підприємець та меценат. А онук Матеуш Мйончинський (1800-1863) у шлюбі з Клементиною з Потоцьких мав доньку Альфонсину (1836-1919), яка стала дружиною відомого львівського громадського і культурного діяча Володимира Дідушицького (1825-1899). У Львові він відграв роль у заснуванні музею народного промислу, лісничої школи, шкіл народних ремесел, збудував палац Дідушицьких, де відкрив галерею мистецтв, що включила колекцію картин голландських і італійських майстрів зі спадку Ігнація Мйончинського.

З дочок Антоніни Анни Анна Констанція стала черницею, Петронелія вийшла заміж за Онуфрія Сплавського, старосту торговицького, а про третю варто сказати більше.

Юзеф Бонавентура Мйончинський, 1761

Ангела Марта з Мйончинських (1731-1790) вийшла заміж за хорунжого великого литовського Єроніма Флоріана Радзивілла (1715-1760), молодшого брата Михайла Казимира Радзивілла "Рибоньки". Єронім Флоріан, хорунжий великий литовський, власник Білої Підляської, був відомий жорстокістю: на думку сучасних дослідників, мав садистичні схильності, які виявлялися як до підлеглих, так і до рівних за становищем, включно з членами родини. У підлеглих йому війскових ввів жорсткі покарання за порушення дисципліни, аж до смертної кари за вживання алкоголю. Цей характер визначив і його подружнє життя: князь був тричі одружений, і тричі дружини від нього втікали.

Вперше він одружився з примусу своєї матері із Терезою з Сапіг і тримався із нею відчужено, що, ймовірно, спричиняло її дорікання, бо сам князь пізніше згадував перший шлюб як "пекло" [53]. Зрештою, через два роки, за допомогою свого батька дружина втекла і подала на ануляцію шлюбу. Вдруге, навпаки, Радзивілл одружився проти волі своєї матері із Магдаленою з Чапських, з якою, принаймні на початках, його пов'язувала симпатія. Однак після весілля перетворився на доманього "тирана" (як називала його сама княгиня), вимагаючи від неї повної покори як вдома, так і демонстрації покірності у товаристві. Шлюб перетворився на постійний вишкіл, що через три роки спонукало і другу дружину до втечі й розлучення. Її втеча розчарувала князя, як він писав: "З голови мені не виходить жіноча хитрість, з якою моя дружина стільки років жила зі мною, як тепер виявляється" [22].

Ангела Марта з Мйончинських 1 Радзивілл, 2 Воронецька, Стефан Цибульський 1755, з Несвізького замку, Національний художній музей Білорусі

Він почувася оманутим, причому причною вважав свою прихильність до дружини, через яку не зміг розгледіти її "підступності". Це вплинуло на третій шлюб, який відбувся 1 січня 1755 року і скоро перетворився для Ангели з Мйончинських на ув'язнення. Чоловік ставився до неї холодно і уникав, проводячи час здебільшого у від'їздах, а коли був присутній у Білій, то весь час присвячував полюванню — своїй улюбленій розвазі. Дружина не мала ані товариства чоловіка, ані розваг, поїздок, компанії відповідно до свого становища. Князь не підтримував з дружиною інтимних стосунків, але ревниво і підозріло ставився до її контактів із зовнішнім світом, лишаючи на самоті, а сам розважався з коханками [53].

Останньою краплею стало велике полювання, яке Радзивілл влаштував у Уяздові під Варшавою для короля Августа III. Це була масштабна світська подія, на яку його дружина дуже покладала надії поїхати, однак чоловік заборонив їй виїзджати з Білої. "Тож вона скаржилася у листі до брата на своє сумне життя і просила, щоб він визволив її з неволі. Незабаром брат приїхав у товаристві Ігнація Водзинського, брата смоленського єпископа. Князь холодно прийняв гостей, а в Водзинському вбачав коханця своєї дружини, підсунутого їй братом. Доволі ясно давав зрозуміти Мйончинському, що вже пора йому від’їжджати. Обидва гості удавали, що не розуміють натяку, тоді князь наказав своїй челяді схопити їх, посадити до карети й вивезти. Мйончинський, однак, знайшов спосіб утечі для сестри: коли вона виїхала на прогулянку за місто, на неї вже чекав підготовлений екіпаж, у якому вона й вирушила в дорогу. Марно князь благав її повернутися, марно обіцяв, що виправиться — княгиня воліла свободу без чоловіка, аніж із чоловіком неволю" [54].

Єронім Флоріан Радзивілл, Якоб Вессель бл.1746, Національний музей у Варшаві

Ангеля з Мйончинських втекла від чоловіка наприкінці 1759 року, але цього разу до процесу розлучення не дійшло: вже у травні 1760 року Єронім Флоріан Радзивілл раптово помер: як мовляли плітки, під час сексу з коханкою. Раптова смерть викликала підозри у отруїнні, але слідство не знайшло слідів отрути, а сучасні дослідники припускають венеричне захворювання [53]. Здобувши свободу, Ангела з Мйончинських згодом вийшла заміж вдруге за князя Максиміліана Діонісія Воронецького (?-1797), старосту звенигородського і рожнівського. Оскільки в жодному зі шлюбів Єронім Флоріан не лишив нащадків, Білу Підляську по ньому успадкував племінник Кароль Радивілл "Пане Коханку", а уряд хорунжого великого литовського посів Станіслав Фердинанд Жевуський.

Теофілія Тереза з Жевуських Валевська (1704-до 1725)

Теофілія Тереза, друга дочка Адама Михайла і Петронелії Жевуських, була видана заміж у 1719 році, через рік після сестри. Її чоловіком став Александр Казимир Валевський (бл.1700-1751) староста варцький, власник Стружи, син Зигмунта Валевського і Маріанни з Конецпольських [42, 49, 50]. За метричними записами, у 1721 році Теофілія Тереза народила у Роздолі доньку Сусанну [51] і невдовзі померла: у 1725 році згадується як покійна [50], часто її не включають до родинної генеалогії. Рід Александра Казимира Валевського продовжився за другою дружиною Вікторією з Биковських. Від другого шлюбу народилися Станіслав Юзеф і Петро Валевські.

Сусанна з Валевських (1721-1742) близько 1736 року була видана заміж за Антонія Коссовського (1701–1771). Коссовські не були магнатським родом, але обіймали високі уряди при дворі, зокрема Антоній був послідовно підскарбій надвірний коронний, секретар великий коронний, референдар великий коронний; підтримував партію Чорторийських "Фамілію" так, що король Станіслав Август Понятовський називав його "вірним другом Фамілії до самої смерті" [57]. Як і матір, Сусанна передчасно померла, але лишила чоловіку синів Роха, Станіслава і Ігнація Коссовських. Антоній Коссовський одружився вдруге з Кароліною Катериною з Домбських.

Рох Коссовський (1737-1813) у 1763 році перейняв від батька уряд підскарбія надвірного коронного, пізніше став підскарбієм великим коронним і поступово став важливою політичною фігурою своєї доби. Вважався особливо чесним, за що користувався повагою як короля, так і опозиції. Був членом урядового органу Постійної ради, яку не любили в народі і якій протистояв гетьман Северин Жевуський, але Коссовський був чи не єдиним її членом, який не підпадав під критику. Подеколи висловлювався супротив консенсусу інших членів ради і бажань короля: зокрема, у Справі Солтика 1782 року відмовився визнавати єпископа божевільним, як того вимагали король і російський посол. Позитивний імідж Коссовського дещо затьмарив другий шлюб із Барбарою з Бєлінських (1760-1801). Вона вважалася однією з трьох найгарніших жінок свого часу, поряд із Розалією Любомирською і Юлією Потоцькою, сестрою Констанції Жевуської [56, 57]. Вона була значно молодша за чоловіка, популярна, і Коссовський перетворився у очах сучасників на підстаркуватого чоловіка вродливої жінки: