Ядвіга Жевуська з Ячевських, третя дружина Адама Жевуського, подала своє особисте дослідження історії родини, до якої вона потрапила. Як видно вже з самої назви, твір має панегіричне забарвлення і оповідає про історію роду в добу Речі Посполитої як про "золоті часи Польщі". Попри те, що книга містить багато цікавих родинних подробиць, вона страждає від моралізаторського патосу і спроб підігнати історичні події під той порядок денний, в якому перебувала сама авторка, а також книга містить багато фактологічних помилок. У цій книзі Людвіка Жевуська з Куницьких, друга дружина Станіслава Матеуша, постає ідеалом патріархальних жіночих чеснот:

"Після смерті першої дружини Дороти Цетнер, доньки львівського старости, він одружився з Людвікою Куницькою, донькою підчашого чернігівського, з якою мав трьох доньок і двох синів, Северина і Вацлава. Тут може бути історія жорстокої, страшної сімейної драми, традиція якої ще збереглася, але достовірність якої недостатньо доведена, що дає повне право стверджувати, що її ніколи не існувало. Взагалі, у всіх старих похмурих замках, позначених рукою часу, де народжувалися, жили, страждали, боролися і вмирали кілька поколінь однієї родини, зберігаються, окрім реальних подій, вигадані події, які не менше, а то й більше, ніж реальні, спонукали уми до їх зберігання. [...] У суспільних справах все вирувало, все змінювалося, підпорядковувалося діяльності, думці, пишній активності; у домашньому вогнищі час ставав нерухомим, статечним, ніби мовчазним і завжди мав однаковий вираз запроваджених чеснот і прийнятих звичаїв. Ця одноманітність породжувала потребу вигадувати уявні події, жахливі нещасні випадки, які надавали б старим замкам та їхнім легендам драматичності, середньовічності, похмурості. Тож люди розповідають історії, а стіни мовчать. 

Уява хоче, щоб після смерті Станіслава Матеуша Жевуського його друга дружина, Людвіка Куницька, стала героїнею найжорстокішої драми, яку тільки можна собі уявити. Подружнє життя Станіслава Матеуша завжди було щасливим; любов, повага і взаємна довіра панували в його стосунках з другою дружиною. Вона була взірцем найрідкісніших чеснот, розумових здібностей і тілесних принад. Молода, вродлива, розсудлива, у всій пишноті свого славного імені, високого суспільного становища і великого багатства, вона жила лише для того, щоб виконувати свої обов'язки перед чоловіком, дітьми, знедоленими і бідними. Вона не знає іншого щастя, як щастя найдорожчих для неї людей. [...] Після втрати чоловіка вона встала на чолі сім'ї; з дивовижною розважливістю, енергією, силою волі і турботою оберігала цей мир, це щастя, це процвітання Підгорецького замку, творцем якого вона сама, після Бога, була. [...] 

Вона мала двох синів і трьох дочок. З ними вона жила в Підгірцях, а розкішний замок був для неї святилищем усіх християнських чеснот, усіх божих дарів. Діти поклонялися їй, обожнювали її, палко відплачували їй за блага і зусилля, які вона вкладала в них. Але її дочки вийшли заміж, а зяті почали порушувати мир, злагоду і гармонію родини. Рухомі огидним почуттям жадібності, вони вимагали дедалі більшого і більшого приданого, докоряли гетьманші за її особисті витрати, за щедрість на монастирі та церкви, за надмірність у добрих справах і милостині, звинувачували її в нібито нерівній прив'язаності до дітей і в уявному бажанні нашкодити дочкам на користь синів. Не нарікаючи і не скаржачись, спокійно, мужньо, зі справжньою відвагою доброї католички, вона несла свій новий хрест. Цілком віддана своїм обов'язкам побожності, вона не занепадала духом, а із залізною волею продовжувала виконувати всі свої благородні наміри і починання. Обурення, гнів і лють зятів ставали все сильнішими і сильнішими, поки не досягли останньої крайності диявольської спокуси помсти. Гетьманська дружина, видана заміж за польським звичаєм майже дитиною, у чотирнадцятирічному віці, була ще після смерті чоловіка дуже молодою, вродливою, повною життя і здоров'я; зяті ж її, бажаючи, щоб смерть звільнила їх від гетьманської дружини, не могли ніяк змиритись із цим. Тоді страшна, пекельна думка оволоділа ними. Скориставшись відсутністю синів гетьманші, які в той час перебували в чужих краях, вони прогнали приятелів її і прихильників, домашніх і слуг, вторглися в Підгірці і вдерлися до замку..." [14]. 

Далі слідує вкрай мелодраматичне описання того, як троє (!) зятів схопили гетьманшу, чомусь "довго-довго вони носили її по темному замку", доки не опинилися "на вершині однієї маленької, високої, самотньої вежі", де "зупинилися і заштовхали гетьманшу в неї". Тут вони знову довго і мелодраматично її замуровували, увесь цей час вона молилася і прощала їх, але в останню мить додала: "Я прощаю вас! Але якщо бог не простить, то хай покарає вас за ваш злочин до четвертого покоління...". Далі авторка додає: "Ця традиція, яка, безсумнівно, є вигаданою легендою, тим не менш, настільки глибоко вкоренилася в умах і серцях покоління за поколінням, що навіть сьогодні якщо когось із членів родини Жевуських спіткає якась матеріальна або моральна невдача, нерідко можна почути: "То все через Куницьку"".   

Невідповідність цієї оповіді до історичних фактів видно навіть поверхнево: у Підгорецькому замку немає окремої самотньої вежі, на момент смерті Станіслава Матеуша його діти вже були дорослими, лише дві доньки гетьмана вийшли заміж, а третя Анна Людвіка стала монахинею, відповідно зятів не могло бути троє. 

"Легенда, пов’язана з цим замком, свідчить про те, що Жевуські, мабуть, мешкали там з дуже давніх часів, адже такий жорстокий злочин, про який я зараз розповім, міг бути скоєний лише у XVI столітті. За легендою, володарями замку були два брати Жевуські, які мали надзвичайно злу матір. Вони вирішили позбутися її, замурувавши в одній зі стін замку. У момент, коли було покладено останню цеглину, що мала навіки ув’язнити її, вона проголосила прокляття на наш рід. Зокрема, що жоден Жевуський не помре у присутності своєї дружини, і жодна Жевуська не помре у присутності свого чоловіка. Це пророцтво здійснювалося упродовж усієї нашої історії. Батько [Адам Людомир Жевуський] казав, що дід [Адам Жевуський], бажаючи перевірити правдивість цієї легенди, наказав розібрати частину тієї проклятої стіни. Якщо й не вдалося знайти жодних слідів нещасної жінки, то натомість було знайдено два мечі. "Цілком можливо, — додавав мій батько, — що негашене вапно, яке в той час використовували для будівництва стін, розчинило рештки бідолашної жертви"" [27]. 

Передовсім, Людвіка Елеонора була далека від того образу "матері-берегині", яким намагалася наділити її Ядвіга Жевуська. Як пише Божена Папіолек, відома дослідниця жіночих магнатських дворів, Жевуська з Куницьких була видною придворною дамою, підтримувала особисті контакти з королем Августом II, мала власну мережу клієнтури. Більше того, оскільки королева мешкала у Німеччині і у Речі Посполитій бракувало двору королеви, де б могли виховуватися та складати шлюбні партії дівчата з магнатських родин, гетьманша спробувала перебрати цю функцію при королі на себе, однак зазнала невдачі через опір матерів, які не бажали віддавати під її опіку своїх доньок [16]. Певно, вони мали рацію, бо одна з власних доньок Жевуської стала жертвою придворних інтриг матері: Анні Людвіці було призначено стати фрейліною Марії Юзефи, нареченої королевича Фридриха (майбутнього короля Августа III), у почті панянок, що мав скласти її близьке оточення після весілля. Однак перед тим Август ІІ відмовився надати посаду камергера одному з клієнтів Людвіки Елеонори, і вона спробувала шантажувати короля, пригрозивши, що не допустить доньку до двору, якщо бажане їй призначення не відбудеться. Оскільки тиск не допоміг, матір віддала Анну Людвіку Жевуську до монастиря бенедиктинок у Львові [13]. 

На певну напругу у стосунках гетьманші Жевуської з її дітьми опосередковано натякає заповіт Станіслава Матеуша Жевуського. У ньому він просить дружину не вступати в суперечки з синами щодо спадщини, а також закликає своїх нащадків до взаємоповаги, що вказує на можливе занепокоєння гетьмана з цього приводу. Попри настанову, суперечка розпочалася відразу після смерті Станіслава Матеуша 4 листопада 1728 року і стосувалася його похорону. Жевуський вказав, що бажає бути похованим у Роздолі і що "жодного пишного похорону я не прагну". Натомість його вдова бажала влаштувати видовищний похорон у Львові. Львівська "Gazeta rękopiśmienna" від 5.01.1729 пише, що вдова не змогла домовитися з синами покійного про місце поховання. Після тривалих перемовин, як пише "Nowiny ze Lwowa" від 2.03.1729, сторони дійшли компромісу, що частина похоронної церемонії відбудеться у львівських кармелітів, а потім тіло покійного перевезуть до родинної каплиці у костелі кармелітів у Роздолі. Через суперечки та підготовку похорон відбувся лише 17 липня 1730 року і пройшов з великим парадом, його перебіг описаний на сторінці Станіслава Матеуша Жевуського. Попри те, що церемонія наслідувала давні рицарські звичаї і справила враження на міщан, шляхта критикувала її за недоречну пишноту. Йоанна Потоцька з Сенявських, яка була присутня на події, писала, що її навряд чи можна було назвати похороном, а радше "парадом на честь", що "бенкет Вальтазара не був таким феєричним" і що Людвіка Жевуська з Куницьких хотіла, аби було "три театри у місті, де б роздавали м'ясо і вино, вмовила когось ті тріумфи робити так, ніби це було найвеселіше дійство" [18]. 

Станіслав Матеуш Жевуський заповів свої дружині пожиттєве утримання понад 100 000 злотих річного доходу з маєтків, зазначених у їхньому шлюбному контракті: "як з її власних маєтків, моїм старанням репарованих [відремонтованих] і моїм коштом обладнаних, так і з моїх" — за виключенням тих маєтків, які мали успадкувати їхні сини. Однак, посилаючись на звичаєве право, вже 10 листопада 1728 року, за кілька днів після смерті чоловіка, Людвіка Елеонора також вступила у володіння маєтком Ленчна з прилеглами селами, попри те, що цей маєток не входив до шлюбного контракту 1693 року, а був придбаний Жевуським лише у 1725 році. Далі 18 квітня 1731 року у Стежиці вдова гетьманова передала Ленчну у трирічну оренду Кшиштофу Вейському з Рупнева підкоморію сандомирському; а також, посилаючись на право ius communicativum (спільного володіння з чоловіком), передала маєтки королівщини, які не належали Станіславу Матеушу, але перебували під його орендою, Руда, Рудка, Дипултичі та Серебрище на Холмщині, зведеному братові Юзефу Куницькому. "Передача в Стежиці, а не в Холмі чи на Волині, явно свідчить про бажання приховати цей факт від синів, які, безсумнівно, покладали надії на цю власність, що належала їхньому батькові" [26]. 

7 квітня 1732 року, згідно із записами в люблінських земельних реєстрах, король Август II призначив Жевуській опікуна, оскільки його радники повідомили, що вона "з промислу божого страждає на психічні розлади (variationem mentis) так, що не може зовсім керувати своїми маєтками через свій хворий розум" [17]. Перед цим король призначив лікарське обстеження, діагноз якого не відомий, але за результатом Людвіку Елеонору було визнано недієздатною. Опікуном було призначено холмського каштеляна Петра Мйончинського, чоловіка Антоніни Анни з Жевуських розділської гілки. Через чотири місяці, 16 серпня, луцькі урядники подали "маніфест", по суті скаргу щодо умов утримання гетьманової вдови. За їхніми словами, вона "ніби заживо похована" була замкнена у своєму маєтку у Торговиці, "перебуваючи в темряві, бо навіть вікна забили дошками", під вартою, яка не допускала до хворої нікого, навіть духовенство, і лише її постійний плач та волання були чутні [6]. Змальована у яскравих виразах, ця оповідь вельми нагадує картину "замурування" з легенди і, можливо, саме тут вона бере свої витоки — з тією лише обмовкою, що дія відбувається зовсім не у Підгірцях. До того ж, на цьому історія Людвіки Елеонори не завершується. 

Маніфест мав ефект, бо вже 28 грудня 1732 року Людвіка Елеонора взялася улагоджувати конфлікт, що виник на кордоні її маєтку з олицькою ординацією, написавши її власнику Михайлу Казимиру Радзивіллу "Рибоньці": "Через труднощі і тягарі, що з допусту божого раптово на мене звалився, не могла звернутися до вашої княжої милості, аби підданих своїх свавілля і вольність звичною своєю справедливістю стимати наказали, тепер же, маючи певне полегшення в тих прикрощах, звертаюся до вашої княжої милості" [26]. Можливо, тоді ж, а може й пізніше, було змінено опікуна: відомо, що принаймні до 1736 року ним був Юзеф Куницький [17]. 

1 лютого 1733 року король Август II помер, розпочалася Війна за польську спадщину, і подальший перебіг сімейного конфлікту наклався на політичні події. У 1734 році завершився строк трирічної оренди Ленчни, Людвіка Елеонора знов вступила у володіння, і ймовірно після цього розпочався судовий процес між нею та синами за право власності, який тривав з 1735 по 1736 роки у люблінському гродському суді та трибуналі. Обидві сторони виступали і як позивачі, і як відповідачі, однак хоча як сторона суперечки у справі були визначені брати Жевуські, основну роль у судовому процесі відігравав старший брат Северин Юзеф — з лютого 1734 року Вацлав Петро був зайнятий укріпленням та обороною Кам'янця, де перебував разом зі своєю молодою дружиною. 

Обидва брати Жевуські, а також і Юзеф Куницький, виступали на боці кандидата на трон Станіслава Лещинського, але до травня 1735 року війна була фактично виграна на користь другого кандидата Августа III, а Вацлав Петро Жевуський, зберігаючи вірність Лещинському, виїхав до Валахії. Можливо, бажаючи скористатися протистоянням нового короля з її синами, Людвіка Елеонора надіслала йому скаргу на них, а той, у свою чергу, погодився на протекцію: "Як не без подиву зрозуміли ми з писання вашої милості, що певні її страждання та кривди від тих, хто з вродженої любові розрадою і допомогою вашої вельможності бути повинен, так не тільки зі співчуття і самої справедливості, а й з поваги до шляхетної крові та стародавнього імені вашої милості, що в цій вітчизні славиться заслугами, при праві та святій справедливості сирітському її становищу готові ми надати нашу панську протекцію і засвідчити всіляку пошану" [17]. 

Однак скоро ситуація змінилася. 31 жовтня 1735 року Лещинський офіційно зрікся претензій на корону і власноручним листом переконав Вацлава Петра Жевуського до визнання Августа ІІІ. Новий король, у свою чергу, розумів можливість об'єднати країну під своєю владою, перетворивши впливових супротивників на союзників, і спрямував посередництво у справі Людвіки Елеонори на її умиротворення. Тим більше що коронний трибунал у Любліні вже виніс декрет на користь братів. Куницька ж навпаки в листах того часу виявляє не лише непоступливість, а й жагу помсти. Так, у листі до того ж князя Радзивілла від 15 жовтня: "Прошу, аби пам’ятали всі мої інтереси у заподіяній мені великій кривді відомій, яка до самого бога про помсту волає, [...] бо суд спокушається жадібністю, а оскільки є що грабувати з обох сторін, то не прагне швидко закінчити і зробити цю справу безсмертною, не даючи чесної сатисфакції в такому великому криміналі та кривді фортуни" [26]. 

Ворожість Куницької до синів очевидна у листі до Януша Антонія Корибута Вишневецького каштеляна краківського, якого Август III призначив для досягнення компромісу. У листі від 10 листопада Людвіка Елеонора вимагає маніфесту проти декрету, винесеного трибуналом на користь її синів: "Падаю до ніг вашої княжої милості здавна батька й добродя, висловлюючись без жодного остраху нічого не вартого декрету, бо перед богом і правом за що маю боятися? І не поступилася б ані на крок хоч би й до судного дня, аж поки публічна кара не спіткала б їх, але, бачачи їх радше в могилі, аніж на землі, не протягне їхнє життя довшого суду, а хто раз помре, той рідко оживає, смерті ж їхньої ніколи не прагнула, лише особливої кари на кожному суді [тобто земному і небесному]. [...] До компромісу потрібний маніфест проти декрету синів, на яких дивлюся здалеку як на мертвих. Нехай буде проклятий той, хто їм допоміг і порадив, і взяв цю машину на себе, бо самі вони цього виконати не могли. Уже очевидна практика, що автор такої непрактичної справи загинув, бо цілого світу є зрадником, тільки душа божа. Нехай буде ще так проклятий від бога, як той, хто підвів Адама і Єву до гріха".

Ймовірно такі відверті прокльони спонукали Августа III долучитися до медіації та написати два листа від 7 грудня 1735 року: до Людвіки Елеонори "аби з синами замирилася" і до Вишневецького "аби Жевуських матір з синами погодив" [23, 26]. У них він не пропонує ніякого певного рішення, але дає ясно зрозуміти, що не збирається заохочувати претензії Куницької. До неї пише: "Лише нікчемні серця простолюду через перші-ліпші прикрощі схильні до гніву та помсти, тоді як більш спроможні до християнської досконалості не дозволяють навіть найбільшим нещастям узяти над собою гору, а мужньо долають усі негаразди за прикладом Спасителя, і таким чином роблять їх легкими і приємними для себе". А до Вишневецького: "Жодною мірою не можемо сумніватися, що, маючи таку силу переконання, ваша милість значно швидше та легше примирить та заспокоїть вельможну Жевуську, воєводину белзьку, гетьманшу велику коронну з її власними синами, в яких ми вбачаємо гарну вдачу та славну відданість публічній службі" [26]. Не відомо, якою була реакція Куницької, однак відомо, що на наступне судове засідання "в понеділок перед святом Діви Марії" 1736 року не з'явилися ні вона сама, ні її уповноважений; а брати Жевуські на підставі договору купівлі Ленчни за 1725 рік довели своє право на володіння [17].  

Варто зауважити, що Вацлав Петро Жевуський не лише був тільки опосередкованим учасником судового процесу, а й після вироку відписав свою половину отриманого маєтку братові; а коли знову успадкував Ленчну після смерті Северина Юзефа, то продав її єпископу Єроніму Шептицькому. Позбавився він і решти материної спадщини: після смерті Людвіки Елеонори відмовився від сел Баглайки та Голунки на користь її родича (двоюрідного небожа) Стефана Куницького каштеляна холмського [20]; а головний маєток Торговицький ключ, що включав окрім містечка ще 9 сел, вже за кілька років віддав сину Станіславу Фердинанду як посаг. 

"Ми походили з сильної, розумної, відважної родини, відомої особистою хоробрістю та винятковим розумом; існує навіть приказка "розум Жевуського", так само як у Франції говорять "esprit des Mortemart", але ми ніколи не були щасливим чи фартовим родом. Над нами нависала тінь прокляття, яке, подібно до "таємниці Стратморів", передавалося від батька до сина і затьмарювало життя всіх, хто носив наше прізвище. За переказом, колись давно один з Жевуських замурував живцем свою матір в одній з веж старого замку, і вона прокляла всіх своїх нащадків, напророкувавши їм невдачі у всьому, за що б вони не взялися, або насильницьку, або раптову смерть. Це пророцтво справджувалося дивовижно точно, бо майже ніхто з родини не помер у своєму ліжку, і нещастя справді переслідували їхні кроки. Обдаровані винятковою красою, рідкісними якостями серця й розуму, вони так і не дізналися, що таке щастя, і більшість з них мало нещасну долю. [...]

Генрик Жевуський зробив собі ім’я як один із найвідоміших польських письменників свого часу. Його історичні романи, написані в стилі Вальтера Скотта, і до сьогодні майже так само популярні, як і твори Скотта; він також написав кілька книжок французькою мовою, але вони не належали до найвищого ґатунку й тепер забуті. Одна з них була присвячена історії нашого родового прокляття, і я пам’ятаю одну суперечку між моїм батьком [Адамом Жевуським] і його братом на цю тему, коли вперше почула слова, які відтоді часто повторювались у моїй присутності щоразу, коли траплялося нове нещастя в нашій родині: "Це знову через Куницьку" — таким було дівоче прізвище нашої давньої пращурки. [...]

[Леон Жевуський] продав давній родинний замок князю Сангушку — у надії, як він сам казав, позбутися прокляття, і цей замок досі лишається однією з визначних пам’яток. Кістки нашої вбитої пращурки, здається, було знайдено саме ним під час ремонту мурів, але наскільки це правда — я не знаю. Мій батько завжди був дуже чутливий у цьому питанні й не любив, коли при ньому про це згадували. Через цей продаж він посварився зі своїм кузеном, бо той відмовився передати маєток комусь із родичів, попри численні пропозиції викупити його, і хоч згодом вони помирилися, стосунки між ними так і не стали теплими" [28].

1. Леон Жевуський, "Підгорецька хроніка" (1860)

2. "Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)

3. Filip Kucera, "Wacław Emir Rzewuski (1784-1831) podróżnik i żołnierz" (2016) 

4. "Український портрет XVI-XVIII століть. Каталог-альбом" (2006) 

5. Kazimierz Bartoszewicz, "Radziwiłłowie. Początek i dzieje rodu" (1928)

6. Wacław Nowakowski, "Podhorce. O zamurowaniu Ludwiki z Kunickich Rzewuskiej, wojewodziny bełzkiej HWK" (1896)

7. Adam Kucharski, "Instrukcje rodzicielskie Wacława Rzewuskiego dla syna Seweryna oraz córek Teresy i Ludwiki z lat 1754 i 1763/64" [Батьківські настанови Вацлава Жевуського] (2017)

8. Marcin Matuszewicz, "Pamiętniki Marcina Matuszewicza kasztelana brzesko-litewskiego 1714-1765" (1876)

9. Władysław Kryczyński, "Zamek w Podhorcach" (1894) 

10. Benjamin Vogel, "Do dziejów tradycji muzycznych zamku w Podhorcach" [Музична колекція Підгорецького замку] (2015)

11. Katarzyna Paduch, 'Wytyczne hetmana Wacława Rzewuskiego (1709-1779) dla służby pałacowej" [Інструкції для слуг Вацлава Жевуського] (2018)

12. Polski Słownik Biograficzny, "Wacław Piotr Rzewuski h. Krzywda", Zofia Zielińska 

13. Bożena Popiołek, "Patrons and clients. The specificity of female clientelism in the Polish-Lithuanian Commonwealth at the turn of the seventeenth century" (2015)

14. Ядвіга Жевуська, "Wielka rodzina w wielkim narodzie" (1879)

15. Oksana Nestorowycz, "Przyczynek do identyfikacji portretu niejakiej Kalinowskiej ze zbiorów Winnickiego Obwodowego Muzeum Sztuk Pięknych" (2009)

16. Bożena Popiołek, "Rola dworów magnackich w edukacji dziewcząt na przełomie XVII i XVIII wieku" (2017)

17. Ewa Leśniewska, "Rzewuscy herbu Krzywda. Zawiłe dzieje władania majętnością łęczyńską", "Merkuriusz Łęczyński" №7 (1994)

18. Bożena Popiołek, "Śluby, pogrzeby, ingresy urzędnicze – ceremonie w życiu Lwowa" (1999) 

19. Bożena Popiołek, "Kobiecy świat w czasach Augusta II: studia nad mentalnością kobiet z kręgów szlacheckich" (2003)

20. Giżycki Jan Marek Antoni, "Spis ważniejszych miejscowości w powiecie starokonstantynowskim na Wołyniu z 32 rycinami" (1910)

21. Ludwik, "Kazanie Na Pogrzebie Jasnie Wielmozney z J. O. Xiąząt Lubomirskich Anny Rzewuskiey Wojewodziny Krakowskiey Hetmanowey Polney Koronney w Olesku w Kosciele naszym Dnia 24 Listopada 1763 Roku miane" (1765)

22. Микола Манько, "Евеліна Ганська – дружина Оноре де Бальзака, нащадок князів Острозьких" (2019)

23. Odpisy akt i korespondencji z kancelarii królewskiej z lat 1735-1740, рукопис (1735-1740) 

24. Архів Вацлава Петра Жевуського (1732-1779) 

25. Polski Słownik Biograficzny, "Wacław Piotr Rzewuski h. Krzywda", Zofia Zielińska 

26. Andrzej Haratym "Jak August III Rzewuskich godził" у "Inter Regnum et Ducatum Studia ofiarowane Profesorowi Janowi Tęgowskiemu w siedemdziesiątą rocznicę urodzin" (2018)

27. Alex Czeslaw Rzewuski "À travers l'invisible cristal: confessions d'un dominicain" (1976) 

28. Catherine Radziwill "My recollections" (1904)

29. Roger Pierrot, "Lettres de la comtesse Rosalie Rzewuska a Eve Hanska"