Анна Коломба Жевуська з Любомирських

(1717-1763)

"24 липня 1732 року в Переворську Вацлав увінчав свій 26-й рік життя весіллям з Анною Любомирською, батьком якої був Юзеф воєвода чернігівський (1676-1732), а матір'ю — Тереза (1693-1746), донька Єжи [Юзефа Вандаліна] Мнішехa [Мнішека] великого маршалка коронного" ["Підгорецька хронікa", 1]. Серед предків Анни Жевуської були і Острозькі: за шлюбом князя Станіслава Любомирського (1583-1649), героя Хотинської битви 1621 року, і Софіїї Острозької (1595-1622), онуки Василя Костянтина Острозького (1526-1608) за сином Олександром (1570-1603). Таким чином князь Василь Костянтин Острозький був пра-прадідом Анни у сьомому коліні [22].

Анна Жевуська, з Підгорецького замку, Львівська галерея мистецтв

Важко знайти туристичний блог чи путівник по українських замках, де не було б поширено легенду про привид "Білої пані Підгорецького замку". Навіть сюжети телевізійних каналів переповідають пікантно-детективну історію про те, як жорстокий пан Жевуський одружився на простій юній дівчині, а потім замурував її наживо в підвалі через ревнощі. І відтоді її неспокійний дух блукає замком, доки рештки не будуть поховані. Не оминула міт і адміністрація Підгорецького замку: для туристів влаштовано атракцію у підвалах, що супроводжується інформаційним стендом. За ним "Синьою бородою" постає Станіслав Матеуш Жевуський, а його молода дружина Людвіка з Куницьких "попри лагідну вдачу, спускаючись у кам'яну пастку, промовила: "Скільки сходинок донизу, хай на стількох поколіннях закінчиться рід Жевуських". А оскільки сходинок було лише чотири, то у четвертому поколінні Леон Жевуський став останнім з роду".

Спробуємо дослідити джерела і генезу цієї легенди. Наведена цитата походить з книги про Підгорецький замок Владислава Кричинського 1894 року [9]. Але вперше в письмових джерелах легенда про "замуровану Куницьку" з'являється в книзі Ядвіги Жевуської "Велика родина у великому народі" 1879 року в інакшому варіанті [14]. За ним після смерті Станіслава Матеуша його вдову з Куницьких заради спадщини замурували у замку її зяті.

Ядвіга Жевуська з Ячевських, третя дружина Адама Жевуського, подала своє особисте дослідження історії родини, до якої вона потрапила. Як видно вже з самої назви, твір має панегіричне забарвлення і оповідає про історію роду в добу Речі Посполитої як про "золоті часи Польщі". Попри те, що книга містить багато цікавих родинних подробиць, вона страждає від моралізаторського патосу і спроб підігнати історичні події під той порядок денний, в якому перебувала сама авторка, а також книга містить багато фактологічних помилок. У цій книзі Людвіка Жевуська з Куницьких, друга дружина Станіслава Матеуша, постає ідеалом патріархальних жіночих чеснот:

"Після смерті першої дружини Дороти Цетнер, доньки львівського старости, він одружився з Людвікою Куницькою, донькою підчашого чернігівського, з якою мав трьох доньок і двох синів, Северина і Вацлава. Тут може бути історія жорстокої, страшної сімейної драми, традиція якої ще збереглася, але достовірність якої недостатньо доведена, що дає повне право стверджувати, що її ніколи не існувало. Взагалі, у всіх старих похмурих замках, позначених рукою часу, де народжувалися, жили, страждали, боролися і вмирали кілька поколінь однієї родини, зберігаються, окрім реальних подій, вигадані події, які не менше, а то й більше, ніж реальні, спонукали уми до їх зберігання. [...] У суспільних справах все вирувало, все змінювалося, підпорядковувалося діяльності, думці, пишній активності; у домашньому вогнищі час ставав нерухомим, статечним, ніби мовчазним і завжди мав однаковий вираз запроваджених чеснот і прийнятих звичаїв. Ця одноманітність породжувала потребу вигадувати уявні події, жахливі нещасні випадки, які надавали б старим замкам та їхнім легендам драматичності, середньовічності, похмурості. Тож люди розповідають історії, а стіни мовчать.

Уява хоче, щоб після смерті Станіслава Матеуша Жевуського його друга дружина, Людвіка Куницька, стала героїнею найжорстокішої драми, яку тільки можна собі уявити. Подружнє життя Станіслава Матеуша завжди було щасливим; любов, повага і взаємна довіра панували в його стосунках з другою дружиною. Вона була взірцем найрідкісніших чеснот, розумових здібностей і тілесних принад. Молода, вродлива, розсудлива, у всій пишноті свого славного імені, високого суспільного становища і великого багатства, вона жила лише для того, щоб виконувати свої обов'язки перед чоловіком, дітьми, знедоленими і бідними. Вона не знає іншого щастя, як щастя найдорожчих для неї людей. [...] Після втрати чоловіка вона встала на чолі сім'ї; з дивовижною розважливістю, енергією, силою волі і турботою оберігала цей мир, це щастя, це процвітання Підгорецького замку, творцем якого вона сама, після Бога, була. [...]

Вона мала двох синів і трьох дочок. З ними вона жила в Підгірцях, а розкішний замок був для неї святилищем усіх християнських чеснот, усіх божих дарів. Діти поклонялися їй, обожнювали її, палко відплачували їй за блага і зусилля, які вона вкладала в них. Але її дочки вийшли заміж, а зяті почали порушувати мир, злагоду і гармонію родини. Рухомі огидним почуттям жадібності, вони вимагали дедалі більшого і більшого приданого, докоряли гетьманші за її особисті витрати, за щедрість на монастирі та церкви, за надмірність у добрих справах і милостині, звинувачували її в нібито нерівній прив'язаності до дітей і в уявному бажанні нашкодити дочкам на користь синів. Не нарікаючи і не скаржачись, спокійно, мужньо, зі справжньою відвагою доброї католички, вона несла свій новий хрест. Цілком віддана своїм обов'язкам побожності, вона не занепадала духом, а із залізною волею продовжувала виконувати всі свої благородні наміри і починання. Обурення, гнів і лють зятів ставали все сильнішими і сильнішими, поки не досягли останньої крайності диявольської спокуси помсти. Гетьманська дружина, видана заміж за польським звичаєм майже дитиною, у чотирнадцятирічному віці, була ще після смерті чоловіка дуже молодою, вродливою, повною життя і здоров'я; зяті ж її, бажаючи, щоб смерть звільнила їх від гетьманської дружини, не могли ніяк змиритись із цим. Тоді страшна, пекельна думка оволоділа ними. Скориставшись відсутністю синів гетьманші, які в той час перебували в чужих краях, вони прогнали приятелів її і прихильників, домашніх і слуг, вторглися в Підгірці і вдерлися до замку..." [14].

Далі слідує вкрай мелодраматичне описання того, як троє (!) зятів схопили гетьманшу, чомусь "довго-довго вони носили її по темному замку", доки не опинилися "на вершині однієї маленької, високої, самотньої вежі", де "зупинилися і заштовхали гетьманшу в неї". Тут вони знову довго і мелодраматично її замуровували, увесь цей час вона молилася і прощала їх, але в останню мить додала: "Я прощаю вас! Але якщо бог не простить, то хай покарає вас за ваш злочин до четвертого покоління...". Далі авторка додає: "Ця традиція, яка, безсумнівно, є вигаданою легендою, тим не менш, настільки глибоко вкоренилася в умах і серцях покоління за поколінням, що навіть сьогодні якщо когось із членів родини Жевуських спіткає якась матеріальна або моральна невдача, нерідко можна почути: "То все через Куницьку"".

Невідповідність цієї оповіді до історичних фактів видно навіть поверхнево: у Підгорецькому замку немає окремої самотньої вежі, на момент смерті Станіслава Матеуша його діти вже були дорослими, лише дві доньки гетьмана вийшли заміж, а третя Анна Людвіка стала монахинею, відповідно зятів не могло бути троє.

Останній з роду за погребищенською гілкою Алекс Чеслав Жевуський у мемуарах взагалі переносить місце дії легенди з Підігрців у Погребище і з XVIII століття у XVI, справедливо заначаючи, що подібні події просто не могли відбутися в умовах магнатського двору XVIII століття.

"Легенда, пов’язана з цим замком, свідчить про те, що Жевуські, мабуть, мешкали там з дуже давніх часів, адже такий жорстокий злочин, про який я зараз розповім, міг бути скоєний лише у XVI столітті. За легендою, володарями замку були два брати Жевуські, які мали надзвичайно злу матір. Вони вирішили позбутися її, замурувавши в одній зі стін замку. У момент, коли було покладено останню цеглину, що мала навіки ув’язнити її, вона проголосила прокляття на наш рід. Зокрема, що жоден Жевуський не помре у присутності своєї дружини, і жодна Жевуська не помре у присутності свого чоловіка. Це пророцтво здійснювалося упродовж усієї нашої історії. Батько [Адам Людомир Жевуський] казав, що дід [Адам Жевуський], бажаючи перевірити правдивість цієї легенди, наказав розібрати частину тієї проклятої стіни. Якщо й не вдалося знайти жодних слідів нещасної жінки, то натомість було знайдено два мечі. "Цілком можливо, — додавав мій батько, — що негашене вапно, яке в той час використовували для будівництва стін, розчинило рештки бідолашної жертви"" [27].

У 1896 році Вацлав Новаковський опублікував статтю "Про замуровану Людвіку Жевуську з Куницьких" [6], де дослідив невідповідності легенди у викладі Ядвіги Жевуської до історичних фактів. Зокрема, він наводить документи, які свідчать про те, що після смерті чоловіка Людвіка мешкала не в Підгірцях, які відійшли Вацлаву Петру, а у власному маєтку в Торговиці на Волині. Цікавими є і припущення Новаковського щодо причин виникнення легенди: невдовзі після смерті батька діти Людвіки розірвали із нею стосунки. Зокрема вона не згадується у книгах монастря капуцинів у Олеську, який слугував родовою усипальнею Жевуських і де згадували у молитвах усіх, навіть віддалених родичів. А там, де бракує інформації, — виникають міти. Як імовірне джерело натхнення для авторів легенди Новаковський згадує портрет Людвіки Куницької, що презентує романтичний і таємничий образ такої собі "Підгорецької Джоконди". Завершує статтю Новаковський оптимістично: "Зі співставлення фактів очевидно, що в Підгірцях не було і не могло бути замуровування, про яке ходить легенда, і що наші чудові Підгірці, слава богу, вільні від цієї плями. І більше того, не тільки цієї, а й жодної плями немає на Підгірцях за все їхнє минуле — чим, до речі, рідко, дуже рідко може похвалитися будь-який зі старих замків" [6].

Як видно зараз, оптимізм дослідника був передчасним. Книга Владислава Кричинського про Підгорецький замок вийшла у 1894 році, раніше за роботу Новаковського, але стала набагато більш популярною. І саме в ній, на відміну від версії Ядвіги Жевуської, злочинцем є уже не зяті, а сам Станіслав Матеуш Жевуський. Насправді ж з архівів листування та судових справ відомо, що Людвіка Елеонора Жевуська з Куницьких (бл.1678-1749) пережила чоловіка на 21 рік, була придворною дамою з надмірними амбіціями, з 1732 року була визнана психічно хворою, у 1735-1736 роках судилася з синами за спадщину покійного чоловіка, після чого її діти воліли більше про неї не згадувати.

Анна Жевуська, з Підгорецького замку, Окружний музей Тарнова

Але як історія Людвіки Елеонори Куницької пов'язана з її невісткою Анною з Любомирських? Слід зауважити, що попри велику кількість переказів про "замурування", жоден із них не згадує власне про привида. Однак свідчення про нього є, і, на відміну від історії "замурування", вони не протирічать фактам. Про них згадує Розалія Жевуська, посилаючись на сімейні архіви: "Він [Вацлав Петро Жевуський] одружився з Анною Коломбою, княжною Любомирською, і зробив її не дуже щасливою, незважаючи на те, як щедро прикрашав алюзіями на її ім'я Коломба ["Голубка"] кришталевий посуд і порцелянові вази з хитромудрими девізами. Нарешті, хвалебні написи прикрашали кілька портретів цієї Анни Коломби, і здавалося, що чоловік вшановував її, влаштовуючи своєрідну церемонію. Однак, незважаючи на ці докази пошани, йому, здавалося, не була чужою певна підозріла тривога. Одного разу, наприклад, він застав дружину за грою з каблучкою із фрейлінами та італійським архітектором, який мешкав в замку. Суворий погляд на Анну Коломбу змусив італійця негайно піти геть... Ця дивна сцена, мабуть, спровокувала записку, випадково знайдену на дні шухляди в Підгірцях. Написана на пожовклому від років папері, вона містить протест невинності і вірності Коломби, підписаний кров'ю."

На захист гетьмана можна згадати, що якраз у цей час, за прикладом західноєвропейських дворів і накладаючись на інститут договірних шлюбів, розпусна поведінка, "лібертинаж", ставала модною у середовищі шляхти, а відповідна культура ще не була сформована. Релігійність, поняття честі і дисципліна Дому Жевуських вважалися консервативними.

"Бідна Свята Голубка! Вже в ранній юності їй довелося пережити ненависть своєї свекрухи, гетьманші Людвіки Жевуської з Куницьких. Причиною цієї ненависті був програш позову, який вона подала проти своїх дітей і який Вацлав Жевуський виграв. З цього моменту мати була надзвичайно злою до нього, його дружини Коломби та дітей, яких вона присягалася ніколи не благословляти. Цей жахливий намір вона висловила, спускаючись чотирма останніми сходинками костелу. На кожній сходинці ця протиприродна жінка виголошувала прокляття на адресу своїх дітей і нащадків до четвертого коліна.

Такі жахливі почуття Людвіки Жевуської не заважали її активним релігійним практикам. Зокрема, вона благословляла бідних, які чекали на неї на ґанку біля виходу з костелу. Анна Коломба, яка вже вдруге була при надії, перевдяглася в жебрачку і стала на коліна, щоб бодай так отримати благословення, в якому їй було відмовлено. Наче страждань, призначених лагідній Коломбі Провидінням, було недостатньо, вона добровільно наклала на себе тілесні муки і терзала свою плоть залізними ланцюгами, які досі зберігаються в Підгірцях. Коли вона відчула себе настільки погано, що передбачила неминучий кінець, то переїхала до Львова. Подробиці її хвороби і смерті можна знайти в щоденнику гетьмана Вацлава. Він зізнається, що вона не хотіла його бачити навіть на порозі довічної розлуки.

Анна Жевуська, з Підгорецького замку, ЛІМ

Він також розповідає, що вона двічі після смерті з'являлася перед працівниками та слугами замку, і що вони засвідчили це численними підписами в протоколах тих зустрічей. На жаль, бідолашна Коломба воліла з'являтися в Підгірцях радше мертвою, ніж живою. Її лагідність і побожність не пом'якшили природної твердості її чоловіка. Він був не менш вірним, відданим своїм обов'язкам, але його більше шанували, ніж любили. Хіба не буває трав, що проростають крізь граніт? — Такими є чесноти Жевуського" ["Мемуари графині Розалії Жевуської"].

Щодо згаданих "протоколів зустрічей" із привидом, то певно їх цитує Владислав Кричинський, посилаючись на записи, знайдені серед листів гетьмана: "Серед листів її чоловіка Вацлава є, власне, короткий опис цієї події, у таких стислих словах: "14 серпня у суботу опівночі з'явилася Станіславу Добровольському уві сні постать білоголова в білому вбранні і мовила до нього так: "Добровольський, ще в жалобі не ходиш?" Добровольський відповів: "Не ходжу, бо не мав". Натомість попросила та постать Добровольського, мовляв: "Прошу тебе щодня впродовж року і шости тижнів звертатися до святої Анни з молитвами: три "Отче наш" і дев'ять "Богородице Діво"". Після цього постать зникла. На другу суботу та сама постать в білому з'явилася уві сні Добровольському, питаючи його такими словами: "Добровольський, чи промовляєш ти ті молитви, про які я просила". Добровольський відповів: "Промовляю". На це постать промовила: "Душа твоя спасеться". Потім зникла.

Третьої суботи дала себе побачити Добровольському та сама особа вже не уві сні, а наяву, в дуже багатій сукні, що сяяла золотом, і запитала Добровольського: "Чи знаєш мене?" Добровольський відповів: "Не знаю". Тоді ця особа повідала: "Знай, що я дружина пана гетьмана Жевуського; прошу тебе, йди сам до нього якнайшвидше і попроси обов'язково від мене, аби теж молився дев'ять "Богородице Діво" щодня з дітьми і з панною, ім'я якій Веглевська, вимолював цілий рік і шість тижнів, бо стільки часу спокути від Бога мені призначено". Наостанок промовила та постать, зникаючи: "Добровольський, душа твоя спасенна; благослови мого чоловіка і моїх дітей і скажи їм ці слова, аби їм не горіти у смертних муках", — і зникла" [9].

"Підгірці під символом Ханаану і Храму Чесноти...", панегірик до іменин Анни Жевуської 26 липня

Анна Жевуська бл. 1760, з Підгорецького замку, ЛГМ

У подружжя Жевуських було десятеро дітей, але до дорослого віку дожили п'ятеро:

Станіслав Фердинанд (1737-1786)
Юзеф (1739-1816)
дочка, ім'я невідоме (1741-?) [25]
Тереза Кароліна (1742-1812)
Северин (1743-1811)
Людвіка Марія (1744-1816)
Антоній (1746-1756)
Єронім (1747-?)
Михайло (1749 -1759)
Себастьян [24] чи Ремігіан (1759)

Через смерть п'яти дітей Жевуські дуже піклувалися про своїх нащадків і мали на них великий вплив. Смертю дітей також деякі дослідники пояснюють надмірну побожність в родині, особливо у Анни Коломби [7].

"Анна жила з чоловіком у скромній побожності, повністю присвятивши себе обов'язкам свого стану, наповнюючи свої дні богослужінням, родинною любов'ю та благодійністю. У каплиці замку її пам'ятають як таку, що на П'ятидесятницю 1740 року вступила до терціаріїв святого Домініка, взявши ім'я Коломба. Збереглися гострі ланцюги, якими вона оперезала своє тіло. Зразкова матрона, вона не була відомою у світі, але у своєму домашньому колі її побожність і жіночі чесноти становили її славу" ["Підгорецька хроніка", 1]. Гетьманша багато вимагала не лише від себе, але й від своїх дітей. Марцін Матушевич, який відвідав дім Жевуських, звернув увагу на її поводження із доньками: "Сама гетьманша тримає своїх двох дочок, вже дорослих панянок, у надзвичайній дисципліні, аж до того, що, маючи світлицю на другому поверсі, вони ніколи не спускаються вниз. Навіть коли відвідувала Підгірці Потоцька, познанська воєводина [Гелена Замойська, дружина Станіслава Потоцького], вельми поважна пані, то гетьмаша не дозволила донькам вийти з їхньої світлиці, а познанська воєводина йшла нагору до них з візитом, і лише двоє Потіїв з воєводиною пішло, бо більше нікого вона не пустила. Кажуть також, що вона турбує своїх дочок дивними забобонами, не дозволяє жодній з них співати навіть побожних пісень, а якщо якась з дочок має смак до книги, навіть моральної, то відбирає її у своєї дочки, що всіх дивує, оскільки сама гетьманша замолоду була досить веселою" [8]. Втім, Матушевич нотував власні враження і пікантні чутки: його свідченню суперечить освіченість Людвіки Марії, яка в дорослому віці мала значну бібліотеку і вела активне листування.

Анна Жевуська, з Роздолу, Музей Дрогобича

Образ Анни Коломби як домогосподарки, що присвятила себе побуту і набожності, не є вичерпним. Вона вела щоденник, фрагменти якого опубліковані у "Підгорецькій хроніці", повністю присвячений огляду політичних новин: якщо когось в Україні 1762 року турбувала загроза війни між Англією та Іспанією, так це підгорецьку пані. Вона вела листування з іншими жінками магнатської верстви, зі своїми можновладними родичами, зокрема із дідом Юзефом Вандаліном Мнішехом, краківським каштеляном [19]. Не беручі активної участі ані у політиці, ні у придворному житті, вона завжди "тримала руку на пульсі подій", задовольняючись роллю сторонньої, але пильної спостерігачки. Проте інколи могла чинити рішуче: так, всупереч інтересам своїх родичів Любомирських виступала проти поділу Острозької ординації; а не узгодивши з чоловіком розірвала заручини доньки Людвіки Марії з сином міністра Генріха Брюля: "Коли наприкінці травня 1761 року Жевуського оминуло багате богуславське староство, дружина гетьмана звинуватила свого дядька Мнішеха у невдячності до її вірного чоловіка і недвозначно попередила його, що не видасть свою доньку за молодого Брюля. Сам гетьман намагався розрядити ситуацію, запевняючи Мнішеха у своїй незмінній прихильності" [12]. На довершення портрету, Анна Жевуська грала на скрипці, беручи участь у виставах у Підгірцях [10], і займалася розведенням канарок та інших співочих птахів у своїй кімнаті [11].

Анна Жевуська, Вінницький художній музей [15]

Коли гетьманша померла у 1763 році, то була похована у склепі Олеського монастиря: "Але в домашньому житті він [Вацлав Петро] болісно переживав зростаючу слабкість дружини, яка, щоб зберегти своє здоров'я і спокійніше чекати смерті, переїхала до Львова в домініканський монастир. Там, 22 травня 1763 року, вона побожно упокоїлася. Її тіло перевезли до Олеська і після пишної похоронної церемонії поклали в костелі капуцинів поруч з трунами її чотирьох синів, які померли в дитинстві [під час закриття Олеського монастиря за австрійської влади домовини Жевуських були перенесені до місцевого костелу]. Весілля Анни на кілька місяців випередило сходження Августа ІІІ на престол. Її смерть на кілька місяців випередила смерть Августа ІІІ, який 5 жовтня 1763 року з Дрездену переїхав до більш мирного королівства" [1].

Повертаючись до легенди про "Білу пані Підгорецького замку", можна підсумувати: маргінальних шлюбів і домашнього насильства в родині Жевуських не було, в підвалі нікого не замурували, а от свідчення про привида — були. Тільки це не вигадана юна дівчина чи Людвіка Куницька, а реальна постать Анни Коломби Жевуської, яка померла у Львові, похована в Олеську, а "з'являється" у Підгірцях з причин, відомих лише їй самій — або тим, хто її "бачить".

Анна Жевуська, ЛІМ

Що ж до Людвіки Куницької, то в підгорецькій гілці Жевуських її прізвище стало прозивним для позначення негативних фамільних рис та вад. Так, Розалія Жевуська іронічно називала "Куницькою" свою свекруху Констанцію Жевуську за прояви впертості та глухоти до зауважень [29]. А погребищенська гілка більш чутливо ставилася до містики, і хоча її представники наводять у спогадах розбіжні обставини та формулювання прокляття, йому приписували усі негаразди.

"Ми походили з сильної, розумної, відважної родини, відомої особистою хоробрістю та винятковим розумом; існує навіть приказка "розум Жевуських", так само як у Франції говорять "esprit des Mortemart", але ми ніколи не були щасливим чи фартовим родом. Над нами нависала тінь прокляття, яке, подібно до "таємниці Стратморів", передавалося від батька до сина і затьмарювало життя всіх, хто носив наше прізвище. За переказом, колись давно один з Жевуських замурував живцем свою матір в одній з веж старого замку, і вона прокляла всіх своїх нащадків, напророкувавши їм невдачі у всьому, за що б вони не взялися, або насильницьку, або раптову смерть. Це пророцтво справджувалося дивовижно точно, бо майже ніхто з родини не помер у своєму ліжку, і нещастя справді переслідували їхні кроки. Обдаровані винятковою красою, рідкісними якостями серця й розуму, вони так і не дізналися, що таке щастя, і більшість з них мало нещасну долю. [...]

Генрик Жевуський зробив собі ім’я як один із найвідоміших польських письменників свого часу. Його історичні романи, написані в стилі Вальтера Скотта, і до сьогодні майже так само популярні, як і твори Скотта; він також написав кілька книжок французькою мовою, але вони не належали до найвищого ґатунку й тепер забуті. Одна з них була присвячена історії нашого родового прокляття, і я пам’ятаю одну суперечку між моїм батьком [Адамом Жевуським] і його братом на цю тему, коли вперше почула слова, які відтоді часто повторювались у моїй присутності щоразу, коли траплялося нове нещастя в нашій родині: "Це знову через Куницьку" — таким було дівоче прізвище нашої давньої пращурки. [...]

[Леон Жевуський] продав давній родинний замок князю Сангушку — у надії, як він сам казав, позбутися прокляття, і цей замок досі лишається однією з визначних пам’яток. Кістки нашої вбитої пращурки, здається, було знайдено саме ним під час ремонту мурів, але наскільки це правда — я не знаю. Мій батько завжди був дуже чутливий у цьому питанні й не любив, коли при ньому про це згадували. Через цей продаж він посварився зі своїм кузеном, бо той відмовився передати маєток комусь із родичів, попри численні пропозиції викупити його, і хоч згодом вони помирилися, стосунки між ними так і не стали теплими" [Катерина з Жевуських Радзивілл, 28].

У колекції Львівської галереї мистецтв є чудові портрети Людвіки Куницької та Анни Жевуської, які могли б стати об'єктом популяризації справжньої історії і справжнього мистецтва замість інсталяцій вигаданої "пані". А поціновувачів містики може зацікавити "прокльон" Людвіки Куницької, адже рід Жевуських у Підгірцях дійсно згас після четвертого покоління.