18 січня 1827, Київ: "Генрик із Погребища дуже засмучений і засоромлений. Пані з Погребища, на чолі з матір’ю, відправили паничів до Києва: Адама і Генрика. Тим часом якийсь Різнич, купець з Одеси, проїжджаючи через Погребище, заїхав до двору, прямуючи до Києва. За кілька днів відбулося весілля. Панна Пауліна, донька каштеляна вітебського і сенатора, пішла за пана Різнича, купця, вдівця, років близько п’ятдесяти... Каштелянова і сестри були на весіллі. Тільки секрет від братів щойно тепер розкрився, і вони дуже засмутилися. Я, як міг, утішав Генрика, який разом із братом Адамом стояв, і запропонував прийняти це як покуту за ту Радзивіллівську гординю, яка не могла б бути покарана добірним шваґром. Sic transit gloria mundi..." [16].

Перед від’їздом мати [Софія Чапська з Обуховичів] розповіла мені історію родинних стосунків із домом Жевуських і, благословляючи, заборонила мені шукати в цьому домі дружину.

— З росіянкою, — казала вона, — грецького віросповідання одружуватися тобі, Едварде, не можна, ніколи на це мого дозволу ти б не отримав. Блискучі родинні зв’язки, багатство, навіть вибір серця — ніщо не повинно зменшити цієї моєї заборони і її святої ваги. Нам не можна з ними шукати кровних зв’язків! Не сумніваюся, що про це і тепер, і після моєї смерті ти пам’ятатимеш. А тепер благословляю тебе в дорогу!..

Я впав до ніг моєї найдорожчої Матері, а потім ми змішали сльози зворушливого прощання в найніжніших обіймах. Незвичайна повага і розум цієї матрони, визнані всіма, в повному блиску виступали в розмовах із найближчими за важливіших обставин і за зачиненими дверима. Це материнське застереження я мав нагоду тричі в житті застосувати, про що далі.

15 січня я прибув до Києва і того ж вечора пішов до тітки Пауліни Ризнич, чоловік якої був директором київського банку. Там я застав дядьків Адама і Генрика Жевуських. Уже наступного дня я оселився в офіцині будинку, який Різничі займали разом із дядьком Адамом. 

З усіх моїх тіток Жевуських Пауліна була найменш вродлива, але більше за інших була шанована й кохана як поміж родичів, так і в товаристві. Для мене вона була найкращою родичкою: я писав до неї кілька років, а згодом при важливіших подіях ми підтримували зв’язок. Її двоє синів ще були гімназистами. З дочок Марія вже була красунею, а Александра обіцяла нею стати. Кузина одразу запала мені в серце. Вдень я тікав від нав’язливих мрій, уночі так само безуспішно чекав на сон. Виразні ті симптоми привернули увагу дядька Адама, який сказав:

— Це ще зарано для вас обох.

Я відверто повторив йому останню розмову з Матір’ю. Через кілька днів дядько повідомив, що мати Марисі погодилася б на цей союз, що він сам охоче дав би сто тисяч посагу і був би спокійний за сестру й племінницю, але що нам обом не слід тепер ні говорити про це, ні навіть думати. Він застеріг, що і мій Батько не бажав би такого зв’язку як невигідного для обох.

Кілька років потому я знову бачився з теперішньою графинею Едурдовою Келлер і переконався, що всіх, хто її знав, не оминули рани від стріли зрадливого Амура. У 1858 році в Остенді я зустрівся, виходячи від неї, з теперішнім німецьким імператором, тоді ще лише пруським регентом. Моя кузина, попри дар підкорювати серця всіх, ніколи не була щасливою. Сама вільна від пристрастей, вона була вільна і від їхніх небезпечних наслідків. Заздрість жінок шкодила їй більше, ніж самовихваляння чоловіків, так у нас поширене. Усі її шанувальники складали їй жертви, всі лише про свої надії розповідати могли й наважувалися. Говорю це про неї зі щирою участю і зі знанням усього її життя.

На контракти зібралося численне шляхетство. Я бував на кількох дуже пишних балах, на обідах познайомився з князем Кудашевим із родиною, генерал-губернатором Дмитрієм Бібіковим, Злотницьким, Михайлом Грабовським та багатьма іншими. Був на обіді у двоюрідного дядька Різнича разом із його співвітчизником Мілошем [Обреновичем]. У тому не було вже й сліду досвідів найпершої юності, коли у багатої вдови пас свиней. Велично ходив і кланявся, видно, вже звик до поклонів і покірності оточуючих. Не говорив іншою мовою, аніж пога по-російськи, усе розумів, а з земляком Різничем розмовляв сербською при нас усіх, так що ми, з ласки детронізованого серба, опинялися ніби на німецькій проповіді.

Різнич колись був банкіром в Одесі, але пристрасть до карт, яка не покидала його до смерті, позбавила його статків. Був то дуже мудрий, начитаний і досвідчений чоловік; говорив невиразно, але варто було подолати цю першу перешкоду до порозуміння. Людей знав краще за інших, до всіх звертався з особливою відвертістю й різкістю; міг би панувати над іншими, якби сам не був невільником своєї картярської слабкості. [22]

"Дім Різничів був вельми космополітичний, хоч сама вона була найменшою донькою Адама [Вавжинця] Жевуського, каштеляна вітебського і сенатора. Її чоловік за походженням був сербом. Після смерті батька і занепаду родинного статку Поліна Жевуська вийшла заміж в Одесі за багатого місцевого комерсанта, вважаючи, що принаймні у фінансовому плані це буде вигідний шлюб. Однак невдовзі після весілля виявилося, що вона помилилася: комерсант збанкрутував, і подружжя було змушене оселитися в посаговому маєтку Гопчиці. Поліна зуміла пристосуватися до скромного становища, догоджаючи чоловікові, який цікавився лише їжею та картами, і дбайливо виховувала шістьох дітей. Їхній дім був скромний, але його відвідували через розум, дотепність і приємний характер господині, а також через товариськість її чоловіка. Через обізнаність у комерційних справах шляхта Київської губернії обрала його директором київської контори Державного банку (з кожної губернії обирали по одному, крім штатних директорів-урядників). Хоча він мав громадську посаду, особливої активності не виявляв і здебільшого займався картами — не для збагачення, а для розваги.

Їхній салон прикрашала старша донька, яка підростала і була надзвичайно красивою. Її видали заміж у ранньому віці за графа Келлера. Проживши довгий час з неоднозначною репутацією, вона завжди захищалася як красива і розумна жінка від бридкої і незграбної статі, скінчила ж тим, що замешкала в Парижі вже недвозначно: як заслужена "femme galante", що збирає відомості для російської поліції. Менша дочка Різничів, майже така ж гарна, як і сестра, була одружена з Цехановецьким з Білорусі. Після кільканадцяти років подружнього життя — як кажуть, не без провини чоловіка, — розійшлася з ним і оселилася у Петербурзі для виховання дітей, почала там займатися різними справами, зрозуміло, за гроші. Чим саме такі пані-повірниці займаються для тих, хто доручає їм вести справи, можна лише здогадуватися. На жаль, таких пань, польок, можна нарахувати декілька.

Втім, не дивно, що ці пані (дочки Різничів) так невдало скерували корабель свого життя, адже їм не прищепили жодних принципів, бо їхня мати, хоча все життя мала гарну репутацію, також їх не мала. Належачи до родини Жевуських, вона успадкувала вроджену кмітливість, дотепність і красномовство, передала це своїм дочкам, але разом із цим і брак моральних засад та національних почуттів. Я сам чув, як вона стверджувала: "Я не знаю, що таке чеснота чи порок — знаю лише, що таке скандал, бо чи хорошим є вчинок, чи поганим, це залежить лише від прийнятих "у суспільстві" поглядів і від того, чи відповідає поведінка правилам пристойності". З такими переконаннями вона жила, що не заважало їй мати повагу серед людей — і з цими поглядами вона виховала своїх дочок.

Як і її брат Генрик Жевуський, вона була ультрамонтанкою і дуже освіченою в дипломатичних питаннях, набожною, але не побожною. І не стільки з християнської любові, скільки через брак глибоких принципів, була поблажливою й терпимою — аби лише помилки не порушували правил звичної пристойності. А може, через те була поблажливою, що мала багато чого пробачати власній родині. Під кінець життя, попри довге бездоганне минуле, попри вік і релігійність, мала фаворита Вебля, німця, який керував маєтком її брата Адама. У спілкуванні вона була незрівнянно приємною і чарівною співрозмовницею, вміла кожному сказати щось приємне, через це усі її любили" [5].

"Ще тоді, коли міський театр, майже від першого дня свого заснування, здавався приватним підприємцям, які діяли, звісно, у власних інтересах і прагнули зиску, у керуванні його справами брав найактивнішу участь як представник міста і захисник інтересів публіки купець Різнич, що в тридцятих роках уважався одним із найвидатніших громадських діячів Одеси і протягом цілого ряду років служив єдиним посередником у переговорах як із антрепренерами, так і з артистами, запрошеними з Італії. Дім Ризнича був постійно відкритий для вищих і інтелігентних верств одеського населення. Банкрутство антрепренера Негрі, що сталося 1825 року, викликало до життя тимчасову театральну комісію, яка складалася, крім Різнича та ще раніше завідувавшого театральною справою чиновника канцелярії генерал-губернатора титулярного радника Рено, з міського голови Філіпа Лучича, Александра Собанського, Карла Сікарда і Брюно. Цій комісії було передано від вищої адміністрації докладну інструкцію, згідно з якою їй надавалося повне управління господарською та артистичною частиною театру з тією, однак, умовою, щоб запрошення співаків і укладання з ними контрактів відбувалося тільки з дозволу графа М. С. Воронцова. У віданні комісії, окрім театральної будівлі, яку ремонтували майже щороку й яка завжди була предметом турбот з боку будівельного комітету, що складав відповідні кошториси й щоразу асигнував необхідні суми з міських доходів, перебував також клубний дім радника комерції Рено на вулиці Дерибасівській, у якому за рахунок міста наймали квартири для артистів і музикантів" [15].

"Четвертою та останньою з сестер Жевуських була Поліна (1808-1866), моя пра-пра-бабуся. Вона вийшла заміж 1826 року за Жана Стефановича Різнича. Цей шлюб також був із розрахунку на гроші, можливо, найяскравіший в усій родині. Різнич, патрицій Рагузи, син багатого сербського колекціонера з Трієста, студент Падуанського університету, споріднений із Обреновичами, які сперечалися за новий трон Сербії з Карагеоргієвичами, проводив життя між Трієстом та Одесою. Підприємець, негоціант та банкір, його першою дружиною була Амалія фон Рітт. Після її втечі та смерті в Італії Жан Різнич, у віці 34 років, одружився з Поліною з Жевуських, якій заледве виповнилося 17. Він був, без сумніву, одним із творців сучасної Сербії. Разом із дружиною вони вели розкішне життя в Італії, Одесі та Києві, де салон Різнича був одним із найвідоміших. Однак його банки зазнали банкрутства, вони з дружиною закінчили свої дні скромно — у маєтку Гопчиця, що належав Поліні.

Я пропускаю двох синів (нащадки згасли, особливих досягнень не було), бо зазвичай бурхлива кров Жевуських проявлялася у жінках. Тож дві доньки:

Марія (1827-1895) вийшла заміж 1845 року за графа Едуарда Келлера, російсько-імперського підданого німецького походження, що забезпечило його видатними польськими зв’язками. Великої краси та розуму, кажуть, що завдяки її покровительству кар’єра чоловіка значно просунулася. Розлучена 1876 року, вона вдруге вийшла заміж за Шарля Александра Сен-Іва, відомого як маркіз де Сен-Ів д’Альвейдр, езотеричного письменника. Марії Келлер приписують декілька політичних трактатів французькою мовою. Її салони були відомі як у Мінську, так і в Парижі. З дітей Келлерів я зазначу лише одну доньку: дружину графа Миколая Клейнміхеля, авторку "Мемуарів". Її політичний салон у Петербурзі був найвпливовішим у 1880-1915 роках.

Молодша сестра Марії Келлер, Александрина (Лесія для Бальзака), — моя пра-бабуся. Народжена 1831 року, вона вийшла заміж 1849 року за Павла Цехановецького, якого помилково вважали дуже багатим. Вона була красивою та блискучою жінкою, хоч і запальною та дуже побожною. Її світське становище було важливим та бездоганним. У її нащадках ми бачимо слід Жевуських: два її сини писали та публікувалися. Одна з її онучок, баронеса Маріка Стірнштедт стала відомою письменницею та президенткою Шведської академії літератури. Інша, Рене де Форсанц була дружиною генерала Максима Вейгана" [13].

Тисяча вісімсот шістьдесят шостого року березня сьомого дня у селі Гопчиця померла від горячки пані Пауліна Адамівна з графів Жевуських Різнич. Святими тайнами причащена. Вдова по померлому пану Іоану Різничу, мала від народження років п'ятдесять сім, залишила синів Стефана, Івана і Георгія, доньок Марію і Александру, прихожанки Погребищенського приходу. Похована ксьондзем Василем Береговичем настоятелем того ж приходу року й місяця поточних дванадцятого дня у фамільному гробі графів Жевуських під Погребищенським костелом [ЦДІАУ, Фонд 1046, опис 1, справа 201 "Метрична книга костелів Липовецько-Бердичівського деканату Київської губернії" (1866)]. 

1. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T10 (1991)

2. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T11 (1997)

3. Tadeusz Bobrowski "Pamiętniki Tadeusza Bobrowskiego" (1900)

4. "Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)

5. Agnieszka Pospiszil "Krótka monografia rodziny Zdziechowskich h. Rawicz" у "Rocznik Polskiego Towarzystwa Heraldycznego" (2015)

6. Marie Kleinmichel von Keller "Memories of a shipwrecked world, being the memoirs of Countess Kleinmichel" ("Bilder aus einer versunkenen Welt: Lebenserinnerungen") (1923)

7. Andrzej Rachuba "Dzieje rodziny Ciechanowieckich herbu Dąbrowa (XIV - XXI wiek)" (2013)

8. Jazep Januszkiewicz, "Diariusz z XIX stulecia Dzienniki bpa Michała Hołubowicza z lat 1858-1860" (2003)

9. Marika Stiernstedt "Mitt och de mina" (1928)

10. Marika Stiernstedt "Adjö min gröna ungdom: andra delen av "Mitt och de mina"" (1930)

11. Roger Pierrot "Eve de Balzac" (1999)

12. "Іван Різнич – серб, який збудував церкву і школу в Гопчиці"

13. André Ciechanowiecki "Le milieu familial de Madame Hanska" "Le Courrier Balzacien" N53 (1993) 

14. Атрибуція в рамках проєкту 

15. О. М. Лернер "Одесская старина" (1902)

16. Jan Badeni "Ksiądz Stanisław Chołoniewski" (1888)

17. Patrick Brunet-Moret "Lettres de Renée Weygand à Yvonne Trochu" (2018)

18. Władysław Mickiewicz "Pamiętniki" T2 (1927)

19. Olivier Coutau-Bégarie "Noblesse & Royauté" Mercredi 23 mars 2016 (каталог аукціону збірка Александра Келлера)

20. Kazimierz Bartoszewicz "Egerya Margrabiego", "Tygodnika Illustrowanego" nr 27-30 (1913)

21. Zygmunt Kotiużyński "Pamiętniki Zygmunta Kotiużyńskiego 1826-1894" (1911)

22. Edward Czapski "Pamiętniki Sybiraka" (2023)