"Опольський край, де я мала жити, був включений до складу Варшавського герцогства. Ця новостворена країна сповідувала особливий ентузіазм щодо Наполеона. Любителі всіх ризикованих починань, засліплені блиском французьких перемог, поляки натовпами записувалися до армії, яка давала їм можливість воювати проти ненависних народів. [...]

Я приїхала в Ополе в 1810 році і з цікавістю, але без задоволення відвідала місця, де пройшло моє дитинство і які не викликали в мене жодних приємних спогадів. Неуважна до них тоді, я відкривала їх для себе ніби вперше, і я почала уважно придивлятись до того, що мене оточувало. Я знайшла декілька портретів моєї бідної матері, трохи її речей, один з її гаманців з купою квитків на вечірки та шоу; жартівливі і легковажні листи, написані людьми, яких вже не було на світі; інші листи, сповнені натяків на обставини, які повністю змінилися. Я мала величезне задоволення вивчати чудову бібліотеку. Цим я завдячувала доброті мого батька, який залишив мені будинок, повністю оснащений, і добре облаштовану землю. Погане управління мого управителя призвело до безладу, але я нічого в цьому не розуміла і вважала себе багатою. Мені говорили про великі кошти, що їх потрібно стягнути, як у Санкт-Петербурзі, так і з різних приватних осіб. Йшлося про велику спадщину, до якої ми з чоловіком були покликані. Усе, про що ми могли говорити, — це золото і мільйони. Чималі борги і судові позови щодо наших земель наші ділки вважали дрібницями, а заодно зменшували збитки, яких завдала нам погано влаштована опіка. Не звертаючи уваги на витрати, до яких мене могла призвести віра в своє уявне багатство, я припустилася помилки, не перевіривши правдивість того, що мені говорили. Я не розуміла ані своїх справ, ні потреби у їх владнанні, ні необхідності сплати боргів. Незабаром на мене обрушилася низка нещасть. Війна знищила наші доходи; надія повернути суми, які мені мали виплатити, не виправдалася; наслідки хибної щедрості та програш кількох великих судових процесів довершили потрясіння нашої долі. 

Я пробула в Ополе понад рік. Там народилася ти, моя кохана Калісто, і всі мої плани на щастя були пов'язані з тобою" ["Мемуари графині Розалії Жевуської", 1].

"Калиста, вступаючи в першу юність, вже дивувала жвавістю розуму, прагненням вчитися і збагачувалася знаннями, можливо, більше, ніж це відповідало її статі та віку. Вже тоді вона відзначалася самостійністю духу, дотепністю, оригінальністю, що робило її особливою істотою. При стількох рідкісних природних талантах вона вражала своєю простотою, веселістю, інколи навіть пустотливістю. Вона не мала нічого спільного з іншими дівчатами свого віку, але часом вона була вченим мужем, часом геніальним письменником, інколи дитиною, але ніколи дівчиною" [15]. 

"Каліста була тою, кого я любила найбільше у світі. На додаток до ніжності, яку я відчувала до неї як мати, вона надихала мене до вищого почуття, якщо можна так висловитися. Вона була для мене не тільки улюбленою донькою, а й другом, з яким я довірливо ділилася своїми думками. [...] Як я картаю себе за те, що не оживила її ранньої юності. Надто рано познайомила її з прикрощами середнього віку. Я не втрималася від солодкого бажання відкрити їй своє серце, і замість того, щоб дбати про її щастя, думала лише про своє власне. Почувши, як викриваються людські помилки, аналізуються характери, віднаходяться потаємні мотиви вчинків, Каліста не мала більше ілюзій. Штучний досвід, який вона набула ціною свого щастя, зруйнував їх усі" [1]. 

Зі щоденників графині Стадницької, уродженої Грабовської, 1830 рік:

"Варшава, 17 січня. Найцікавішою особою в суспільстві була пані Жевуська, яку я тоді побачила вперше і чиї чарівні манери і привітна та легка розмова безмежно мене тішили. Вона довгий час жила у Відні, де її ще знала мама. Після кількох років приємного перебування вона набралася сміливості відірватися від усіх задоволень цього міста і поїхати в село, щоб подбати про статки, які через нерозважливість її чоловіка опинилися в дуже поганому стані. Там, повністю зайнята нудними і сумними справами і присвятивши себе вихованню дочки, вона провела сім років, ніби відсторонена від світу. Кажуть, що її дочка Каліста сповнена розуму і вченості, про що я спочатку не могла судити, бо певна, що вона не має наміру блищати. Вона сумна і не дуже балакуча, можливо, через стан її здоров'я, бо, здається, у неї вражені легені. Вона дуже любить провінцію, і здається, ностальгує за Ополем. Розмова була на загальні теми і досить жвавою, що рідко трапляється у Варшаві. Говорили про сучасні винаходи, пароплави і газ. 

Неділя, 24 січня. Вечір з нами провела пані Жевуська з дочкою. Ми ділилися спогадами про Відень, який має для пані Жевуської великий шарм. Потім обговорювали класичну і романтичну поезію, адже це невичерпне джерело для дискусій. Пані Каліста була, як завжди, не дуже говіркою. Вона з великим задоволенням слухала віденські вальси і рондо Герця, які грала пані Шрайбер, в свою чергу, її мама була чарівна. З нею так легко розмовляти, так привітно, що я не можу не сміятися над докором, що вона завжди говорить віршами. 

26 лютого. За цей час я мала достатньо нагод бачитися з Калістою. Вона справляє великий ефект у Варшаві, бо має більше розуму, ніж будь-хто інший, а це те, чого тут не прощають дамам. Тому кажуть, що вона особлива, що вона не дуже балакуча через свою велику претензію на розум тощо. Безсумнівним є те, що вона навіть трохи більше, аніж просто ввічлива, що її розмова, рідко жвава, дуже проста, що вона вважає за краще думати, ніж говорити, що вона має багато гумору і знань, але не претендує на блиск... 

П'ятниця, 2 квітня. Дорогою додому я зустріла пані Розалію та Калісту. Ці пані завітали до нас у гості на свята. Пані Жевуська вже зненавиділа Варшаву і відмовилася від своїх планів повернутися туди наступної зими. Каліста цілком задоволена містом, тобто настільки, наскільки це для неї можливо, бо вона сама мені зізналася, що байдужа до місць, де вона жила, що вона ніколи до них не прив'язувалася і що взагалі їй нічого не подобалося так, як вона б того хотіла. Пані Жевуська також є однією з тих людей, які викликали у нас найбільшу симпатію. Я рада, що можу внести її ім'я до мого маленького списку, бо вона, безперечно, одна з найвидатніших людей варшавського суспільства" [1].

"1831 року вперше юна Каліста пережила горе від втрати дорогої істоти — вперше плакала над щойно засипаною могилою і відчувала скорботу за людиною, з якою пов'язувала своє щастя. То до могили зійшов найстарший з її братів Станіслав Жевуський, і забрав з собою найсвітліші надії всієї своєї сім'ї, численних друзів і, не побоюся цього слова, всієї країни" [5]. 

"Вона дуже любила свого брата і ділилася з ними всіми своїми думками. Вона, така незалежна і горда, заради нього підкорила себе клопотам здобувати прихильності людей, становище яких робило їх впливовими. Його суспільне майбуття займало нас і було звичайною темою наших розмов. Каліста хотіла прикрасити будинок, де він колись житиме, закласти сад, який би йому сподобався, покращити його статок..." [1].

Лист до Евеліни Ганської з Ополя, 30 жовтня 1836:

Рукою Калісти: 

"Евеліно! О, бути тричі нестерпною! Як довго ти зловживатимеш моїм терпінням, як Катіліна зловживала терпінням Цицерона! Жарти жартами, але твій лист викликав у мене справжню лють. Чим я тобі завинила, нещасна жінко, що ти обсипаєш мене такими компліментами! За те, що я віддала тобі всю свою душу, покинувши чарівний Константинополь, ти закидаєш мене брилами лестощів, перед якими я з жахом відступаю. Але мій гнів стає несамовитим, коли я думаю, що ти приписуєш увесь мій ентузіазм коханню! Замість того, щоб почервоніти, як ти наївно сподівалась, я несамовито сміялася з твого сентиментального апострофа, але потім обурилась. Доки, о незбагненні жінки, ви віритимете, що на світі немає жодної справжньої магії, окрім магії пристрасті! Коли ви зрозумієте, що на землі є інші ідеали, окрім фраку і штанів! Я роблю певну поправку на Кохання як на розвагу життя, але я ніколи не дозволю цьому Арлекіну, якого раніше називали Купідоном, впливати на моє натхнення. Ви забули, що ми, музиканти, найменш романтичні істоти на землі! Виснажені зусиллями суто абстрактної композиції, ми важко падаємо на землю, і не маємо більше піднесення, яке можна було б спрямувати на людей. 

Константинополь захопив мене, зачарував, але, як я вже казала наприкінці "Заразливих листів", всі ці враження були суто матеріальними. Я рефлексую їх мимохідь, але жоден двоногий об'єкт не домішується до цих смачних спогадів. Я надто часто втомлювалася у високих регіонах інтелектуальності, щоб не насолоджуватися з ражем новизною чарівного отупіння. Душа добре висипається у Константинополі, поки зір та нюх працюють на повну. В усьому епікурействі, яким продиктовані мої листи, я марно намагаюся пригадати слід тієї меланхолії, яку ти мені приписуєш! Повторюю тобі: ніщо в Константинополі не змушує мріяти про кращий світ, там добре і так! Я вже казала, що навіть цвинтарі, попри високі тіні кипарисів, не вселяють страху привидів! Тому я люблю, обожнюю мій дорогий Константинополь саме за нього, і припиняю шукати в ньому об'єкт, художника, який змішав би свої фарби з моєю палітрою і т.д. Тварина! Якби він існував, я б і не згадала про нього вже завтра. Але Султан Махмуд процвітає в моїй свідомості без конкуренції. Що ж до твого пана де С., то я ніяк не можу втямити, кого ти маєш на увазі! Адже це не може бути пан де Штірмер. Скажи ж мені, нарешті, хто цей щасливий смертний, чия австрійськість не завадила йому запалити твоє серце! Скоріш за все це тебе маленький бог [Купідон] воліє вразити, а не мене, жалюгідного прозаїка. Ти надто часто дозволяєш своїй любій уяві обманювати тебе. Наприклад, ти пропонувала Леону освідчитись Л., в той час як у неї було ідеальне кохання з її Деймом! Ти, як і ми, вже отримала офіційну звістку про цей шлюб? 

Ви знатимете всіх, кого смерть, мандруючи інкогніто під іменем холери, забрала з Відня. Шановний Моріс О'Доннел час від часу надсилає нам великого листа, сповненого добрих слів і подробиць. Мій тобі здасться досить нудним, відколи я занурю перо в бліде, брудне, бридке, біле небо Польщі, після рожевих хмар Сходу. Я мов той метелик, який забарвлюється тим, чим харчується. Тому я сподіваюся, що ти без жалю відмовишся від листування, яке мене тільки дратувало б, зважаючи на витрати на орієнталізм, які я мусила б нести, щоб дотримуватися висот "заразливих листів". Пиши мамі і навіть мені, але відтепер чекай тільки банальностей або Мовчання. Крила мої зламані, з висот Олімпу я впала в Опольський став, і обернулася на жабу, що грається між смарагдовими очеретами. Прощавай, обіймаю милу Аннет. Будь ласка, не засипай її цукерками. Тисяча привітів твоєму чоловікові, племінницям і пану Борелю. Більше не почуєте співу "Тедерем, тедерем"."

Рукою Розалії:

"Люба моя Евеліно. Що я можу додати до цих слів, які захопили кімнату, чи то дотепні, чи то злостиві. Це не мій стиль і не мій характер. Наша обожнювана Каліста створена, щоб закликати до Мас... Боже, що б сказало велике століття! Я писала тобі тричі, моя найдорожча красуне, спочатку від твоєї сестри Кароліни, потім з Підгірців і, нарешті, зі Львова. Писала також до київського воєводи. Ти зробиш мені велику приємність, якщо дізнаєшся, чи дійшов той лист, бо він дуже для мене важливий. Передай чоловікові найщиріші вітання. Я хотіла б побачитись, люба подруго. Що мені робити з тими десятьма франками, які я тягаю за собою, — будь ласка, приїдь і забери їх, а тим часом запевни, що ти мене все ще любиш. Людмила вийшла заміж, а князь Розумовський помер*. Амінь" [3].

* Людмила Вальдштейн (1815-1847) — двоюрідна сестра Калісти, донька Ізабели Жевуської, в шлюбі Вальдштейн (1795-1818). Вийшла заміж за австрійського імператорського камергера і фельдмаршала-лейтенанта Франца Дейма фон Стрітеж (1804-1872). Князь Андрій Розумовський (1752-1836) — син останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, був дипломатом у Відні.

"За шість тижнів до смерті мого бідолашного сина події під Дашевом зруйнували дикі надії, які присутність і промови Двємицького пробудили в російсько-польських провінціях. 

Серед повстанців Поділля (повстання 1831-34 років) мій чоловік Вацлав Жевуський постав на мить серед своїх соратників, щоб зникнути назавжди. Про його долю нічого не було відомо. З огляду на його екстраординарність, довгий час ширились припущення, що під різними маскуваннями він може десь переховуватись подалі від уваги, але час розвіяв ці надії. Не було жодної причини, чому б Жевуський не міг приїхати на свою землю в Галичині. Тоді уявили, що його пристрасть до Сходу спрямувала його до Єгипту чи Сирії, і на мить повірили, що це він є тим поляком, якого прийняв Мехмет Алі, але згодом з'ясувалося, що то Валицький. Ми зробили все можливе, щоб з'ясувати долю Жевуського. Пан Хаммер, сходознавець, писав до Алеппо, до Смирни, наші пошуки були марними. Багато хто вважав, що після розгрому Дашова Жевуський і Бержинський сховалися в Латишинському лісі, що їх там замордували селяни, і що понівечені і побиті тіла, знайдені в тому лісі, належали цим двом нещасним чоловікам. Такі припущення жахали. Минуло шістнадцять років відтоді, як я бачила нещасного Жевуського. Наші стосунки були лише вимушено діловими, але я не могла спокійно чути такі припущення про його долю.

У 1832 році, коли ми повернулися до Ополя в Польщу, моя донька розповіла, що одного разу їй наснився якийсь пан Ореджо, який мав розповісти їй щось, у що хтось невідомий наказав їй повірити. Прізвище Ореджо було нам абсолютно незнайомо. Ми жартували про цей таємничий сон і про те, який вплив цей пан Ореджо може мати на долю Калісти. Вона записала цей сон у своєму щоденнику, сказавши, що, можливо, колись це стане в нагоді. 

Через деякий час Ідалія Нєсьоловська, наша сусідка по маєтку, попросила мене прийти до неї, щоб допомогти прийняти двох солдатів, яких відправили на береги Вісли, щоб обрати підходяще місце для заснування фортеці. Ідалія, чий батько був тимчасово засланий, була надто самотня, щоб я не відгукнулася на її прохання, і я поїхала до Йозефова разом з Калістою. Полковник Носков під час знайомства представив нам солдата, який його супроводжував. Це був Ореджо. Ідалія, моя дочка і я здивовано перегледілись. 

За вечерею пан Ореджо, сидячи поруч зі мною, розповідав про Волинь і загалом про Україну, де він знав усіх моїх двоюрідних братів і сестер. Я майже мимоволі спитала, чи знає він що-небудь про долю Жевуського. Він стишив голос і сказав: "З сумом повідомляю вам, що його було вбито в Дашівському лісі, що його тіло було знайдено там, і що мій дядько, доктор Г., який був викликаний для огляду, впізнав його за статурою як тіло пана Жевуського і міг би засвідчити це під присягою. Обличчя було понівичене від ударів і жорстокого поводження." Пан Ореджо розповів мені ще деякі подробиці на цю тему, а потім додав: "Про цю сумну подію, пані, розповідатимуть багато казок, зловживатимуть вашою довірливістю і довірливістю вашої родини, писатимуть романи, але повірте мені, повірте мені, пана Жевуського, на жаль, вже немає серед живих". Ці слова "повірте мені", вимовлені з наголосом, вразили Калісту, і вона запитала, що сказав пан Ореджо. Коли їй відповіли, вона вигукнула: "А як же мій сон? Хіба мені не було наказано вірити пану Ореджо?"" [1].

"Одного ранку над палацом у Венеції здійнявся густий дим. Язики полум'я виривалися з вікон і швидко змінювали один одного. Оскільки ми були неподалік, то могли спостерігати за розвитком пожежі, а також захоплюватися майстерністю і відданістю пожежників, які зуміли її загасити. Увечері кілька людей прийшли, щоб розповісти нам цікаві подробиці, і безмежно хвалили дона Мікеланджело Каетані, полковника пожежників. Саме він з рідкісною мужністю і гідною захоплення душевною стійкістю керував роботою своїх людей і безстрашно підставив себе під удар, щоб запобігти поширенню пожежі. Я не знала дона Мікеланджело Каетані, але, слухаючи похвалу на його адресу, сказала Калісті: "А ось і чоловік для тебе!" Вона посміхнулася на цей жарт, але заперечила жестом. Коли ми залишилися наодинці, ми знову заговорили про пожежу. Каліста сказала, що прізвище Каетані справило на неї особливе враження; вона відчула, що воно торкнуло її серце. Згодом цей інцидент забули, і ми до нього не поверталися. [...]

Якось під час прогулянки до Колізею ми помітили чоловіка поважної статури, який, здавалося, як і ми, уникав натовпу і шукав лише спогадів про стародавній Рим. Ми зустріли його двічі і подумали, що він англієць. Через деякий час двері мого салону відчинилися, і пан Барбері привів до нас чоловіка, який так блискуче проявив себе біля вогнища, чоловіка з Колізею, нарешті, дона Мікеланджело Каетані. [...]  

Спробую накидати подобу Мікеланджело Каетані. Підданий, як майже всі римські князі, деспотизму егоїстичних і байдужих батьків, він жив у бідності. Він зробив почесний крок і створив для себе долю, яка б утвердила його незалежність і дала йому кошти для життя. Він вирішив служити — нечувана для римського князя рішучість. Кардинал Бернетті єдиний підтримав його в цьому рішенні. Каетані став полковником пожежної команди і отримав пансіон, що звільнило його від сумної необхідності просити допомоги у батька. Його діяльність, присвячена служінню суспільству, його таланти, його бездоганно чесна поведінка давали йому право на найвищу пошану. 

Мікеланджело перевершував свого брата Філіпа розумом і незабаром здобув авторитет. Його влучними фразами захоплювалися, його запрошували щоб послухати, і необхідність виправдовувати свою репутацію дотепника, напевно, часто втомлювала його. Його вислови іноді здавалися мені претензійними. Їх можна було порівняти з феєрверками, з ракетами, що спалахують лише на мить. Можна було б бути менш дотепним, але більш привітним, адже гострота лякає і втомлює, а доброта і люб'язність додають спілкуванню більшої чарівності...

Незважаючи на ці недоліки, в його характері були і хороші риси. Каліста порівнювала його з тими дорогоцінними уламками, що свідчать про досконалість предмета, до якого вони належали, але самі по собі цікаві лише для поціновувачів. Суворість його прекрасного обличчя ніколи не пом'якшувалася виразом ніжності або співчуття. Його темні очі, напрочуд гарні, мали глибокий вираз смутку. Хоча він був ще молодим (1839), скорбота зморщила його обличчя і вже натякала на руйнівні наслідки, яких згодом завдадуть йому роки. Його середньому зросту бракувало грації. При ходьбі він перейняв виляння англійських денді та їхню манеру вітатися. Але ці запозичені манери були для нього лише святковим вбранням, і він полишав їх за бажанням. Незважаючи на лінощі, притаманні італійцям, незважаючи на занедбану освіту, його мистецький геній розвинувся блискуче, а свідомість свого таланту робила його судження точними і позитивними. Він вважав образотворче мистецтво і створені ним шедеври надбанням Італії. Іноземці не мали права ані судити про них, ні міркувати про них, ні коментувати Данте" [1].

"У Римі я вперше встановив контакт зі своєю італійською родиною — Каетані. Вони були прямими нащадками мого двоюрідного прадіда, знаменитого Еміра Жевуського. Його єдина дочка Каліста вийшла заміж за Мікеланджело Каетані герцога Сермонетти. У 1919 році голова родини дон Леон майже розлучився зі своєю дружиною Вікторією з князів Колонна і згодом переїхав до Канади. Його молодший брат мав романтичне ім’я — Роффредо князь Басьяно. Він і його дружина Маргарет одразу ж прийняли мене як близького родича. Маргарет була американкою, уродженою міс Чапін з Нью-Лондона, штат Коннектикут. Роффредо мав ще трьох братів: Лівіо, Джелазіо і Мікеланджело — всі вони були вродливими і надзвичайно обдарованими. Їхня єдина сестра Джованелла була одружена з бельгійським дипломатом бароном де Ґреньє. Він був послом своєї країни в Китаї за часів правління останньої імператриці. Вона також прийняла мене дуже тепло. Це була дружба, що тривала до її смерті в 1971 році, коли їй було дев’яносто чотири роки. У 1919 році вона мешкала в чарівній невеликій віллі приблизно за десять кілометрів від Рима. Коли я знову побачив Джованеллу тридцять років потому, вона все ще жила в тому самому будинку з прекрасним садом. Але за цей час Рим неймовірно розрісся, і її вілла опинилася просто посеред міста, загубившись серед безформної маси будівель у муссолінівському стилі, у величезному районі, який сьогодні називається Паріолі.

У той час, про який я говорю, родина Роффредо ще не жила в палаці Каетані, а мешкала у великій віллі, розташованій неподалік від вілли Джованелли. Роффредо напівжартома-напівсерйозно казав, що не може жити в палаці, оскільки Маргарет заповнила б його картинами футуристів і кубістів, що надто контрастувало б із суворою та величною архітектурою палаццо XVI століття. Маргарет вважалася одним із великих меценатів свого часу. Вона мала чудове відчуття мистецтва і вміла відкривати справжні таланти. До і під час Першої світової війни вона колекціонувала картини Балли, Модільяні та Северіні. Вона захоплювалася футуристами, любила парадокси Марінетті, який мріяв про знищення Венеції, заявляючи, що це був би акт глибоко і надзвичайно футуристичний. Роффредо не завжди поділяв смаки своєї дружини щодо мистецтва та літератури. Після війни вони оселилися в Парижі, де я часто їх бачив у будинку, який вони орендували неподалік від авеню дю Буа, а також у їхній віллі в Довілі, де вони проводили літо. Пізніше вони придбали простору резиденцію — Віллу Романа у Версалі, яка стала важливим центром літературного життя. Щонеділі низка автомобілів вирушала з вілли до вокзалу Версаля, щоб зустрічати або проводжати всіх видатних діячів мистецтва, літератури та мистецької критики, яких можна було знайти в Парижі. Там можна було зустріти Андре Жида, Поля Валері, Клоделя, Леона-Поля Фарга, а пізніше — Жана Кокто, Моріса Сакса, Макса Жакоба. Серед художників там бували Дерен, Матісс, Брак, Модільяні, Пікассо. Протягом приблизно двадцяти років Маргарет видавала літературний журнал французькою мовою під назвою "Commerce", який нині став бібліографічною рідкістю. Коли після смерті дона Леона Роффредо став головою родини та отримав титул герцога Сермонетти, вона започаткувала в палаццо Каетані на вулиці Botteghe Oscure видання аналогічного журналу італійською мовою, назвавши його на честь вулиці, де вони оселилися у старовинному сімейному палаці, — "Botteghe Oscure". 

Роффредо мав витончену поставу та був неперевершено елегантний. Чи було це результатом змішання численних кровей, що текли в його жилах? По батьківській лінії та завдяки славному минулому своєї родини він був італійцем. Проте його батько, дон Онорій Каетані герцог Сермонетти народився від польської матері — моєї двоюрідної бабусі Калісти Жевуської, яка таким чином стала бабусею всього покоління Роффредо. Що ж до його матері, вона була англійкою, уродженою леді Ада Бутл-Вілбрагем, дочкою графа Латона. Саме поєднання італійської, англійської та польської крові наділило Роффредо цим винятковим виглядом справжнього аристократа та його неперевершеною красою. Його мати була віддана музиці; вона була великою подругою Ліста, і знаменитий композитор мав стати хрещеним батьком Роффредо. Чи саме це хрещення передало йому пристрасть до музики? Чи, може, це також було спадком крові Жевуських, адже Каліста залишила чимало музичних творів власного авторства, які, на думку знавців, мали справжню цінність? Хай там як, Роффредо також став талановитим і пристрасним композитором, залишивши по собі багато цікавих і навіть блискучих музичних творів. 

Роффредо був старший за мене приблизно на двадцять років. Під час мого перебування в Римі він доклав усіх зусиль, щоб знайти застосування для моїх малюнків. Але там це було важко, якщо не сказати — неможливо. Його рідна кузина, а отже, і моя кузина, графиня Лователлі, також діяла в цьому напрямку. Вона мала дивний будинок неподалік від палацу Каетані, де раз на тиждень, у середу чи четвер — точно не пам’ятаю, — збиралися не менш дивовижні люди, суміш аристократичного світу та митців. Це було середовище, яке мене захоплювало" [16]. 

1. "Мемуари графині Розалії Жевуської"

2. Filip Kucera, "Wacław Emir Rzewuski (1784-1831) podróżnik i żołnierz"

3. Roger Pierrot, "Lettres de la comtesse Rosalie Rzewuska a Eve Hanska"

4. Honoré de Balzac, "Letters to Madame Hanska, born Countess Rzewuska, afterwards Madame Honoré de Balzac, 1833-1846" 

5. Andrzej Koźmian, "Wspomnienie o Kaliście z Rzewuskich księżnie Teano"

6. Leopold Eustachy Czapek, "Caprice pour le pianoforte composée et dediée a la Comtesse Caliste Rzewuska"

7. Caetani Center www.caetani.org

8. Fondazione Camillo Caetani www.fondazionecamillocaetani.it

9. Каліста Жевуська Теано, "Łaska i przeznaczenie" T. 1 (1851)

10. Каліста Жевуська Теано, "Łaska i przeznaczenie" T. 2 (1851)

11. Iwona Węgrzyn, "W świecie powieści Henryka Rzewuskiego" (2010)

12. Stanisław Rzewuski, "Zapiski i wspomnienia z podróży przez Niemcy, Austrię i Czechy w 1824, omówił i fragmenty ogł. P. P. (Popiel)" 

13. Anna Barańska, "Gente — Lubomirska, natione — Europaea: o Rozalii z Lubomirskich Rzewuskiej (1788-1865)" (2016)

14. Pierre Sipriot, "Balzac sans masque: splendeurs et misères des passions 1799-1850" (1992)

15. Andrzej Edward Koźmian, "Wspomnienia Andrzeja Edwarda Koźmiana", T2 (1867) 

16. Alex Czeslaw Rzewuski "À travers l'invisible cristal: confessions d'un dominicain" (1976)

17. Fondazione Roffredo Caetani https://frcaetani.it/

18. Тарас Шевченко Н. Маркевичу ("Бандуристе, орле сизий") (1840)