Каліста Жевуська, 1840, з Підгорецького замку, Львівська галерея мистецтв

Каліста Жевуська, княгиня Теано

(1810-1842)

"Вона справляє великий ефект у Варшаві, бо має більше розуму, ніж будь-хто інший, а це те, чого тут не прощають дамам. Тому кажуть, що вона особлива, що вона не дуже балакуча через свою велику претензію на розум тощо. Безсумнівним є те, що вона навіть трохи більше, аніж просто ввічлива, що її розмова, рідко жвава, дуже проста, що вона вважає за краще думати, ніж говорити, що вона має багато гумору і знань, але не претендує на блиск..." [зі щоденника графині Стадницької, 1].

Донька Вацлава "Еміра" і Розалії Жевуських народилася 14 серпня 1810 року в Ополі, у маєтку своєї матері.

"Опольський край, де я мала жити, був включений до складу Варшавського герцогства. Ця новостворена країна сповідувала особливий ентузіазм щодо Наполеона. Любителі всіх ризикованих починань, засліплені блиском французьких перемог, поляки натовпами записувалися до армії, яка давала їм можливість воювати проти ненависних народів. [...]

Я приїхала в Ополе в 1810 році і з цікавістю, але без задоволення відвідала місця, де пройшло моє дитинство і які не викликали в мене жодних приємних спогадів. Неуважна до них тоді, я відкривала їх для себе ніби вперше, і я почала уважно придивлятись до того, що мене оточувало. Я знайшла декілька портретів моєї бідної матері, трохи її речей, один з її гаманців з купою квитків на вечірки та шоу; жартівливі і легковажні листи, написані людьми, яких вже не було на світі; інші листи, сповнені натяків на обставини, які повністю змінилися. Я мала величезне задоволення вивчати чудову бібліотеку. Цим я завдячувала доброті мого батька, який залишив мені будинок, повністю оснащений, і добре облаштовану землю. Погане управління мого управителя призвело до безладу, але я нічого в цьому не розуміла і вважала себе багатою.

Мені говорили про великі кошти, що їх потрібно стягнути, як у Санкт-Петербурзі, так і з різних приватних осіб. Йшлося про велику спадщину, до якої ми з чоловіком були покликані. Усе, про що ми могли говорити, — це золото і мільйони. Чималі борги і судові позови щодо наших земель наші ділки вважали дрібницями, а заодно зменшували збитки, яких завдала нам погано влаштована опіка. Не звертаючи уваги на витрати, до яких мене могла призвести віра в своє уявне багатство, я припустилася помилки, не перевіривши правдивість того, що мені говорили. Я не розуміла ані своїх справ, ні потреби у їх владнанні, ні необхідності сплати боргів. Незабаром на мене обрушилася низка нещасть. Війна знищила наші доходи; надія повернути суми, які мені мали виплатити, не виправдалася; наслідки хибної щедрості та програш кількох великих судових процесів довершили потрясіння нашої долі.

Я пробула в Ополе понад рік. Там народилася ти, моя кохана Калісто, і всі мої плани на щастя були пов'язані з тобою" ["Мемуари графині Розалії Жевуської", 1].

Каліста отримала чудову освіту і володіла сімома мовами. Її вважали надзвичайно начитаною. У десятирічному віці вона написала роман про "щурячу державу", вигадавши її конституцію, закони, релігію та літературу. Вона мала надзвичайну пам'ять, за деякими свідченнями, могла повторити цілу колонку тексту, прочитавши його лише один раз [5]. "Розум Калісти не знаходив для себе достатньо занять, її інтелект, який можна порівняти зі своєрідним пророкуванням, потребував, так би мовити, поля для досліджень. Їй достатньо було тільки відкрити книгу, щоб уловити її дух. Жодні складнощі її не зупиняли. Вона розв'язувала їх з лякаючою прозорливістю. Майже всі мови Європи були їй знайомі, і я не можу пояснити, яким чином вона їх вивчила" [1].

Єдина донька, Каліста була улюбленою дитиною своєї матері, і це певним чином визначило її життя, адже вони стали постійними супутницями аж до пізнього шлюбу Калісти. Їхній зв'язок не передбачав посиленої опіки чи контролю з боку матері (Розалія Жевуська заохочувала самостійність в усіх своїх дітях), проте позбавляв природньої потреби шукати товариства однолітків.

"Каліста була тою, кого я любила найбільше у світі. На додаток до ніжності, яку я відчувала до неї як мати, вона надихала мене до вищого почуття, якщо можна так висловитися. Вона була для мене не тільки улюбленою донькою, а й другом, з яким я довірливо ділилася своїми думками. [...] Як я картаю себе за те, що не оживила її ранньої юності. Надто рано познайомила її з прикрощами середнього віку. Я не втрималася від солодкого бажання відкрити їй своє серце, і замість того, щоб дбати про її щастя, думала лише про своє власне. Почувши, як викриваються людські помилки, аналізуються характери, віднаходяться потаємні мотиви вчинків, Каліста не мала більше ілюзій. Штучний досвід, який вона набула ціною свого щастя, зруйнував їх усі" [1].

Дитинство і юність Калісти пройшли здебільшого в Опольському маєтку і у Відні, де її мати тримала салон. У 1822 році через фінансові труднощі вони остаточно перебралися до Варшавського герцогства, проживаючи у Варшаві і, здебільше, в Ополі. Проте здійснили кілька подорожей Європою.

Зі щоденників графині Стадницької, уродженої Грабовської, 1830 рік:

"Варшава, 17 січня. Найцікавішою особою в суспільстві була пані Жевуська, яку я тоді побачила вперше і чиї чарівні манери і привітна та легка розмова безмежно мене тішили. Вона довгий час жила у Відні, де її ще знала мама. Після кількох років приємного перебування вона набралася сміливості відірватися від усіх задоволень цього міста і поїхати в село, щоб подбати про статки, які через нерозважливість її чоловіка опинилися в дуже поганому стані. Там, повністю зайнята нудними і сумними справами і присвятивши себе вихованню дочки, вона провела сім років, ніби відсторонена від світу. Кажуть, що її дочка Каліста сповнена розуму і вченості, про що я спочатку не могла судити, бо певна, що вона не має наміру блищати. Вона сумна і не дуже балакуча, можливо, через стан її здоров'я, бо, здається, у неї вражені легені. Вона дуже любить провінцію, і здається, ностальгує за Ополем. Розмова була на загальні теми і досить жвавою, що рідко трапляється у Варшаві. Говорили про сучасні винаходи, пароплави і газ.

Неділя, 24 січня. Вечір з нами провела пані Жевуська з дочкою. Ми ділилися спогадами про Відень, який має для пані Жевуської великий шарм. Потім обговорювали класичну і романтичну поезію, адже це невичерпне джерело для дискусій. Пані Каліста була, як завжди, не дуже говіркою. Вона з великим задоволенням слухала віденські вальси і рондо Герця, які грала пані Шрайбер, в свою чергу, її мама була чарівна. З нею так легко розмовляти, так привітно, що я не можу не сміятися над докором, що вона завжди говорить віршами.

26 лютого. За цей час я мала достатньо нагод бачитися з Калістою. Вона справляє великий ефект у Варшаві, бо має більше розуму, ніж будь-хто інший, а це те, чого тут не прощають дамам. Тому кажуть, що вона особлива, що вона не дуже балакуча через свою велику претензію на розум тощо. Безсумнівним є те, що вона навіть трохи більше, аніж просто ввічлива, що її розмова, рідко жвава, дуже проста, що вона вважає за краще думати, ніж говорити, що вона має багато гумору і знань, але не претендує на блиск...

П'ятниця, 2 квітня. Дорогою додому я зустріла пані Розалію та Калісту. Ці пані завітали до нас у гості на свята. Пані Жевуська вже зненавиділа Варшаву і відмовилася від своїх планів повернутися туди наступної зими. Каліста цілком задоволена містом, тобто настільки, наскільки це для неї можливо, бо вона сама мені зізналася, що байдужа до місць, де вона жила, що вона ніколи до них не прив'язувалася і що взагалі їй нічого не подобалося так, як вона б того хотіла. Пані Жевуська також є однією з тих людей, які викликали у нас найбільшу симпатію. Я рада, що можу внести її ім'я до мого маленького списку, бо вона, безперечно, одна з найвидатніших людей варшавського суспільства" [1].

Гарні стосунки пов'язували Калісту з братами. І вона глибоко переживала їхні смерті.

"1831 року вперше юна Каліста пережила горе від втрати дорогої істоти — вперше плакала над щойно засипаною могилою і відчувала скорботу за людиною, з якою пов'язувала своє щастя. То до могили зійшов найстарший з її братів Станіслав Жевуський, і забрав з собою найсвітліші надії всієї своєї сім'ї, численних друзів і, не побоюся цього слова, всієї країни" [5].

Найбільше вона зблизилася з Вітольдом, який єдиний серед братів був молодший за неї, виховувався, на відміну від старших, вдома, і долею якого вона опікувалася.

"Вона дуже любила свого брата і ділилася з ними всіми своїми думками. Вона, така незалежна і горда, заради нього підкорила себе клопотам здобувати прихильності людей, становище яких робило їх впливовими. Його суспільне майбуття займало нас і було звичайною темою наших розмов. Каліста хотіла прикрасити будинок, де він колись житиме, закласти сад, який би йому сподобався, покращити його статок..." [1].

З 1834 року зав'язалося листування Розалії Жевуської з троюрідною сестрою (або племінницею за чоловіком Вацлавом) Евеліною Ганською, уродженою Жевуською, в якому брала участь і Каліста. В той час Евеліна вже розпочала епістолярний роман з Оноре де Бальзаком, за якого згодом вийшла заміж. Він був втаємничений в сімейні справи і спілкування Жевуських, захоплювався Калістою і узяв її образ за прототип Модести Міньйон, героїні свого однойменного роману, хоча сюжетна лінія була навіяна історією їхнього знайомства з Евеліною. "Модеста також схожа, як повідомляв Єві [Евеліні] Бальзак, "на вашу кузину Калісту", дівчину, яку оплакувала княгиня Розалія Жевуська [...]. Каліста Жевуська в колі родини мала славу освіченої дівчини [...]. Як Каліста і як Єва, Модеста має меланхолійний характер. Вона живе для того, щоб читати і марити" [14].

1836 року Каліста з матір'ю здійснили подорож до Константинополя, відвідавши дорогою туди родичів у Погребищі; Верхівню, де жила Евеліна; і Одесу, де жили її сестри Кароліна і Поліна. На зворотному шляху вони навідались у Кам'янець до Констанції Жевуської і три тижні провели в родовому маєтку в Підгірцях, де мешкав старший брат Калісти Леон Жевуський.

Каліста Жевуська Теано, 1842

Константинополь справив на Калісту купу вражень, якими вона ділилася в листах до Ганської.

Лист до Евеліни Ганської з Ополя, 30 жовтня 1836:

Рукою Калісти:

"Евеліно! О, бути тричі нестерпною! Як довго ти зловживатимеш моїм терпінням, як Катіліна зловживала терпінням Цицерона! Жарти жартами, але твій лист викликав у мене справжню лють. Чим я тобі завинила, нещасна жінко, що ти обсипаєш мене такими компліментами! За те, що я віддала тобі всю свою душу, покинувши чарівний Константинополь, ти закидаєш мене брилами лестощів, перед якими я з жахом відступаю. Але мій гнів стає несамовитим, коли я думаю, що ти приписуєш увесь мій ентузіазм коханню! Замість того, щоб почервоніти, як ти наївно сподівалась, я несамовито сміялася з твого сентиментального апострофа, але потім обурилась. Доки, о незбагненні жінки, ви віритимете, що на світі немає жодної справжньої магії, окрім магії пристрасті! Коли ви зрозумієте, що на землі є інші ідеали, окрім фраку і штанів! Я роблю певну поправку на Кохання як на розвагу життя, але я ніколи не дозволю цьому Арлекіну, якого раніше називали Купідоном, впливати на моє натхнення. Ви забули, що ми, музиканти, найменш романтичні істоти на землі! Виснажені зусиллями суто абстрактної композиції, ми важко падаємо на землю, і не маємо більше піднесення, яке можна було б спрямувати на людей.

Константинополь захопив мене, зачарував, але, як я вже казала наприкінці "Заразливих листів", всі ці враження були суто матеріальними. Я рефлексую їх мимохідь, але жоден двоногий об'єкт не домішується до цих смачних спогадів. Я надто часто втомлювалася у високих регіонах інтелектуальності, щоб не насолоджуватися з ражем новизною чарівного отупіння. Душа добре висипається у Константинополі, поки зір та нюх працюють на повну. В усьому епікурействі, яким продиктовані мої листи, я марно намагаюся пригадати слід тієї меланхолії, яку ти мені приписуєш! Повторюю тобі: ніщо в Константинополі не змушує мріяти про кращий світ, там добре і так! Я вже казала, що навіть цвинтарі, попри високі тіні кипарисів, не вселяють страху привидів! Тому я люблю, обожнюю мій дорогий Константинополь саме за нього, і припиняю шукати в ньому об'єкт, художника, який змішав би свої фарби з моєю палітрою і т.д. Тварина! Якби він існував, я б і не згадала про нього вже завтра. Але Султан Махмуд процвітає в моїй свідомості без конкуренції. Що ж до твого пана де С., то я ніяк не можу втямити, кого ти маєш на увазі! Адже це не може бути пан де Штірмер. Скажи ж мені, нарешті, хто цей щасливий смертний, чия австрійськість не завадила йому запалити твоє серце! Скоріш за все це тебе маленький бог [Купідон] воліє вразити, а не мене, жалюгідного прозаїка. Ти надто часто дозволяєш своїй любій уяві обманювати тебе. Наприклад, ти пропонувала Леону освідчитись Л., в той час як у неї було ідеальне кохання з її Деймом! Ти, як і ми, вже отримала офіційну звістку про цей шлюб?

Ви знатимете всіх, кого смерть, мандруючи інкогніто під іменем холери, забрала з Відня. Шановний Моріс О'Доннел час від часу надсилає нам великого листа, сповненого добрих слів і подробиць. Мій тобі здасться досить нудним, відколи я занурю перо в бліде, брудне, бридке, біле небо Польщі, після рожевих хмар Сходу. Я мов той метелик, який забарвлюється тим, чим харчується. Тому я сподіваюся, що ти без жалю відмовишся від листування, яке мене тільки дратувало б, зважаючи на витрати на орієнталізм, які я мусила б нести, щоб дотримуватися висот "заразливих листів". Пиши мамі і навіть мені, але відтепер чекай тільки банальностей або Мовчання. Крила мої зламані, з висот Олімпу я впала в Опольський став, і обернулася на жабу, що грається між смарагдовими очеретами. Прощавай, обіймаю милу Аннет. Будь ласка, не засипай її цукерками. Тисяча привітів твоєму чоловікові, племінницям і пану Борелю. Більше не почуєте співу "Тедерем, тедерем"."

Рукою Розалії:

"Люба моя Евеліно. Що я можу додати до цих слів, які захопили кімнату, чи то дотепні, чи то злостиві. Це не мій стиль і не мій характер. Наша обожнювана Каліста створена, щоб закликати до Мас... Боже, що б сказало велике століття! Я писала тобі тричі, моя найдорожча красуне, спочатку від твоєї сестри Кароліни, потім з Підгірців і, нарешті, зі Львова. Писала також до київського воєводи. Ти зробиш мені велику приємність, якщо дізнаєшся, чи дійшов той лист, бо він дуже для мене важливий. Передай чоловікові найщиріші вітання. Я хотіла б побачитись, люба подруго. Що мені робити з тими десятьма франками, які я тягаю за собою, — будь ласка, приїдь і забери їх, а тим часом запевни, що ти мене все ще любиш. Людмила вийшла заміж, а князь Розумовський помер*. Амінь" [3].

* Людмила Вальдштейн (1815-1847) — двоюрідна сестра Калісти, донька Ізабели Жевуської, в шлюбі Вальдштейн (1795-1818). Вийшла заміж за австрійського імператорського камергера і фельдмаршала-лейтенанта Франца Дейма фон Стрітеж (1804-1872). Князь Андрій Розумовський (1752-1836) — син останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, був дипломатом у Відні.

"Заразливі листи", про які йдеться, були написані 18 липня 1836 року по поверненні з Константинополя у Одесі, під час перебування там на карантині (що й надихнуло на "заразливу" назву). Впадає в око, як сильно контрастує настрій листа з "сумною і небалакучою" Калістою зі щоденників Стадницької. Чи не розборкали "рожеві хмари Сходу" генів її батька-еміра і пра-прадіда Станіслава Матеуша з його Константинопольським посольством?

Щодо батька, Вацлава Жевуського, то він мало брав участі у вихованні доньки, батьки фактично розлучилися після 1815 року і спілкувалися епізодично. Проте після його зникнення, яке співпало за часом зі смертю старшого брата Станіслава, родина доклала можливих зусиль до його пошуків. У спогадах Розалія Жевуська описує сновидіння Калісти, яке віщувало про отримання звістки про його загибель.

"За шість тижнів до смерті мого бідолашного сина події під Дашевом зруйнували дикі надії, які присутність і промови Двємицького пробудили в російсько-польських провінціях.

Серед повстанців Поділля (повстання 1831-34 років) мій чоловік Вацлав Жевуський постав на мить серед своїх соратників, щоб зникнути назавжди. Про його долю нічого не було відомо. З огляду на його екстраординарність, довгий час ширились припущення, що під різними маскуваннями він може десь переховуватись подалі від уваги, але час розвіяв ці надії. Не було жодної причини, чому б Жевуський не міг приїхати на свою землю в Галичині. Тоді уявили, що його пристрасть до Сходу спрямувала його до Єгипту чи Сирії, і на мить повірили, що це він є тим поляком, якого прийняв Мехмет Алі, але згодом з'ясувалося, що то Валицький. Ми зробили все можливе, щоб з'ясувати долю Жевуського. Пан Хаммер, сходознавець, писав до Алеппо, до Смирни, наші пошуки були марними. Багато хто вважав, що після розгрому Дашова Жевуський і Бержинський сховалися в Латишинському лісі, що їх там замордували селяни, і що понівечені і побиті тіла, знайдені в тому лісі, належали цим двом нещасним чоловікам. Такі припущення жахали. Минуло шістнадцять років відтоді, як я бачила нещасного Жевуського. Наші стосунки були лише вимушено діловими, але я не могла спокійно чути такі припущення про його долю.

У 1832 році, коли ми повернулися до Ополя в Польщу, моя донька розповіла, що одного разу їй наснився якийсь пан Ореджо, який мав розповісти їй щось, у що хтось невідомий наказав їй повірити. Прізвище Ореджо було нам абсолютно незнайомо. Ми жартували про цей таємничий сон і про те, який вплив цей пан Ореджо може мати на долю Калісти. Вона записала цей сон у своєму щоденнику, сказавши, що, можливо, колись це стане в нагоді.

Через деякий час Ідалія Нєсьоловська, наша сусідка по маєтку, попросила мене прийти до неї, щоб допомогти прийняти двох солдатів, яких відправили на береги Вісли, щоб обрати підходяще місце для заснування фортеці. Ідалія, чий батько був тимчасово засланий, була надто самотня, щоб я не відгукнулася на її прохання, і я поїхала до Йозефова разом з Калістою. Полковник Носков під час знайомства представив нам солдата, який його супроводжував. Це був Ореджо. Ідалія, моя дочка і я здивовано перегледілись.

За вечерею пан Ореджо, сидячи поруч зі мною, розповідав про Волинь і загалом про Україну, де він знав усіх моїх двоюрідних братів і сестер. Я майже мимоволі спитала, чи знає він що-небудь про долю Жевуського. Він стишив голос і сказав: "З сумом повідомляю вам, що його було вбито в Дашівському лісі, що його тіло було знайдено там, і що мій дядько, доктор Г., який був викликаний для огляду, впізнав його за статурою як тіло пана Жевуського і міг би засвідчити це під присягою. Обличчя було понівичене від ударів і жорстокого поводження." Пан Ореджо розповів мені ще деякі подробиці на цю тему, а потім додав: "Про цю сумну подію, пані, розповідатимуть багато казок, зловживатимуть вашою довірливістю і довірливістю вашої родини, писатимуть романи, але повірте мені, повірте мені, пана Жевуського, на жаль, вже немає серед живих". Ці слова "повірте мені", вимовлені з наголосом, вразили Калісту, і вона запитала, що сказав пан Ореджо. Коли їй відповіли, вона вигукнула: "А як же мій сон? Хіба мені не було наказано вірити пану Ореджо?"" [1].

Дещо схожим містичним збігом обставин забарвлене і знайомство Калісти з майбутнім чоловіком у Римі 1840 , куди вони з матір'ю поїхали задля розради після смерті Вітольда. Певний час прізвище "князя Каетані" переслідувало їх в різних контекстах, аж поки не втілилося в шлюбну пропозицію.

"Одного ранку над палацом у Венеції здійнявся густий дим. Язики полум'я виривалися з вікон і швидко змінювали один одного. Оскільки ми були неподалік, то могли спостерігати за розвитком пожежі, а також захоплюватися майстерністю і відданістю пожежників, які зуміли її загасити. Увечері кілька людей прийшли, щоб розповісти нам цікаві подробиці, і безмежно хвалили дона Мікеланджело Каетані, полковника пожежників. Саме він з рідкісною мужністю і гідною захоплення душевною стійкістю керував роботою своїх людей і безстрашно підставив себе під удар, щоб запобігти поширенню пожежі. Я не знала дона Мікеланджело Каетані, але, слухаючи похвалу на його адресу, сказала Калісті: "А ось і чоловік для тебе!" Вона посміхнулася на цей жарт, але заперечила жестом. Коли ми залишилися наодинці, ми знову заговорили про пожежу. Каліста сказала, що прізвище Каетані справило на неї особливе враження; вона відчула, що воно торкнуло її серце. Згодом цей інцидент забули, і ми до нього не поверталися. [...]

Якось під час прогулянки до Колізею ми помітили чоловіка поважної статури, який, здавалося, як і ми, уникав натовпу і шукав лише спогадів про стародавній Рим. Ми зустріли його двічі і подумали, що він англієць. Через деякий час двері мого салону відчинилися, і пан Барбері привів до нас чоловіка, який так блискуче проявив себе біля вогнища, чоловіка з Колізею, нарешті, дона Мікеланджело Каетані. [...]

Спробую накидати подобу Мікеланджело Каетані. Підданий, як майже всі римські князі, деспотизму егоїстичних і байдужих батьків, він жив у бідності. Він зробив почесний крок і створив для себе долю, яка б утвердила його незалежність і дала йому кошти для життя. Він вирішив служити — нечувана для римського князя рішучість. Кардинал Бернетті єдиний підтримав його в цьому рішенні. Каетані став полковником пожежної команди і отримав пансіон, що звільнило його від сумної необхідності просити допомоги у батька. Його діяльність, присвячена служінню суспільству, його таланти, його бездоганно чесна поведінка давали йому право на найвищу пошану.

Мікеланджело перевершував свого брата Філіпа розумом і незабаром здобув авторитет. Його влучними фразами захоплювалися, його запрошували щоб послухати, і необхідність виправдовувати свою репутацію дотепника, напевно, часто втомлювала його. Його вислови іноді здавалися мені претензійними. Їх можна було порівняти з феєрверками, з ракетами, що спалахують лише на мить. Можна було б бути менш дотепним, але більш привітним, адже гострота лякає і втомлює, а доброта і люб'язність додають спілкуванню більшої чарівності...

Незважаючи на ці недоліки, в його характері були і хороші риси. Каліста порівнювала його з тими дорогоцінними уламками, що свідчать про досконалість предмета, до якого вони належали, але самі по собі цікаві лише для поціновувачів. Суворість його прекрасного обличчя ніколи не пом'якшувалася виразом ніжності або співчуття. Його темні очі, напрочуд гарні, мали глибокий вираз смутку. Хоча він був ще молодим (1839), скорбота зморщила його обличчя і вже натякала на руйнівні наслідки, яких згодом завдадуть йому роки. Його середньому зросту бракувало грації. При ходьбі він перейняв виляння англійських денді та їхню манеру вітатися. Але ці запозичені манери були для нього лише святковим вбранням, і він полишав їх за бажанням. Незважаючи на лінощі, притаманні італійцям, незважаючи на занедбану освіту, його мистецький геній розвинувся блискуче, а свідомість свого таланту робила його судження точними і позитивними. Він вважав образотворче мистецтво і створені ним шедеври надбанням Італії. Іноземці не мали права ані судити про них, ні міркувати про них, ні коментувати Данте" [1].

Князь Мікеланджело Каетані, Томмазо Мінарді

29 січня 1840 року Каліста вийшла заміж за італійського князя Мікеланджело Каетані (1804-1882), який по одруженні взяв титул князя Теано. За дослідженням Анни Баранської [13], Розалія Жевуська була не в захваті від цього шлюбного проєкту, надаючи перевагу кандидатурі Зигмунда Красінського, але Каліста вирішила прийняти пропозицію самостійно, вперше наперекір думки матері.

За враженнями Розалії: "Вони з Калістою зрозуміли, що підходять одне одному. Не було ані пристрасті, ні кохання. Вони дійшли згоди про шлюб за порозумінням, як інші роблять це за розрахунком" [1]. Менш комплементарні враження панували в польському суспільстві, упереджено налаштованому до Жевуських, зокрема від Зигмунта Красінського: "Цікаво було б побачити княгиню Каетані на її новій посаді, бо, напевно, саме через любов до титулу, а не до чоловіка, вона пішла заміж за цей сухий очерет брудних і пихатих поглядів" [2].

Як показала подальша доля, вибір Калісти був гідним. Шлюб тривав лише два з половиною роки, але був ніжним. За цей час народилися діти: спочатку двійня, син і донька, син помер під час пологів, через рік народився ще один син. Через кілька тижнів після других пологів Каліста померла від загострення туберкульозу.

Це відбулося 24 липня 1842 року в Кастель Гандольфо поблизу Риму. Чоловік і мати були поряд з нею в останні дні. Тіло було поховано в сімейній гробниці Каетані в каплиці Святої Пуденціанни в Римі, поруч з маленькою труною її першого сина. Мати вшанувала її пам'ять на батьківщині, спорудивши плиту у Краківському кафедральному соборі, поруч із могилою її брата Станіслава.

24 липня 1843 року Анджей Едвард Козьмян писав: "Сьогодні минає рік, як під Римом, на літній квартирі в Кастель-Гандольфо, виснажена довгим безсиллям і стражданнями, озброєна силою духу і міцною вірою, закінчила на ложі болю тридцять років життя, в самому розквіті сил, в усій красі щастя, жінка, на чолі якої сяяло полум'я високого розуму. Над її ліжком схилилися нещасна мати, коханий чоловік, двоє маленьких дітей, а навколо неї — домашні" [5].

Мікеланджело Каетані та Каліста Жевуська, 1840

Евеліна Ганська переписала "заразливі листи" Калісти до свого альбому з таким підписом: "Жінка, яка написала ці листи, була однією з найвидатніших жінок свого часу за мужньою силою свого генія, за широтою і дивовижною різноманітністю своїх знань. Але політичні негаразди її країни та особливі обставини її особистого становища тримали її на узбіччі і дозволили лише невеликій кількості людей мигцем побачити блиск її інтелекту крізь чарівність її незрівнянного листування".

Каліста залишила по собі рукописний "Опис Колізею в Римі". Її юнацький роман "Polydor", написаний французькою, був виданий у 1851 році у перекладі польською Генрика Жевуського під назвою "Łaska i przeznaczenie" ("Благодать і доля") [9, 10], історики літератури сперечаються про ступінь втручання перекладача у зміст твору [11]. Видання ініціювала Розалія, щоб "хоча б таким чином вшанувати свою улюблену дитину".

Але, як видно і з приведеного листа до Евеліни Ганської, найбільше Каліста вважала себе дотичною не до літератури, а до музики. "Вона була геніальна в музиці і знала її досконало. В момент від'їзду з нашого дому до Італії вона довго грала прелюдії на своєму клавесині і, дмухнувши кілька разів на клавіші інструмента, різко закрила його, сказавши, що вклала в нього свою душу. Ключ від нього вона замкнула у шухляді, і я не мала сміливості доторкнутися до нього. Музика — це мова, якої я боюся, вона без підготовки сколихне найпотаємніші болі мого серця, вона простежує і правдиво відтворює минуле. Мова людей зовсім інакша. Вона мінлива, і мою бідолашну Калісту вже забуто" [1].

Ще за життя були опубліковані її статті з музикознавства, спочатку німецькою, потім італійською мовами. Лишились ноти капричіо австрійського композитора Леопольда Євстахія Чапека, присвяченого Калісті. Після її смерті відомий польський мемуарист Анджей Ернст Козьмян видав "Спогади про Калісту Жевуську, княгиню Теано" [5].

Леопольд Євстахій Чапек, Капричіо, присвячене Калісті Жевуській

Мікеланджело Каетані лишився з двома маленькими дітьми і оплакував дружину: "Пан де Теано глибоко сумував за моєю донькою. Він завжди був добрим до неї і під час її довгих страждань виявляв до неї турботу і кохання, які ніколи не згаснуть у моєму серці. Він цінував її чесноти, але водночас розгадував її недоліки; він визнавав її великий розум, пам'ять, дивовижний інтелект і блискучу уяву, але мало цінував дари, що були такими марними для щастя. Пан де Теано вважав, що вони врівноважуються непостійністю смаків Калісти" [1].

Мікеланджело Каетані, князь Теано

Оноре де Бальзак писав Евеліні Ганській 13 липня 1846 року: "Ах, як добре я розумію сльози, пролиті Теано, коли спогад про Калісту надто сильно повертається до його зболеного серця! Це благородна річ, погодьтеся, священна сльоза, пролита на голову, на бездоганне чоло нещасної тим, хто її обожнює і промовляє: "Якби я міг любити тебе більше!"" [4]. Того ж року він присвятив князю Теано роман "Кузина Бетта".

Згодом Мікеланджело зробив визначну кар'єру в мистецтві і політиці. Зокрема відомий в літературознавстві дослідженнями і есеями про "Божественну комедію" Данте. 1848 року очолив папську поліцію і займався емансипацією євреїв. Після захоплення Риму та приєднання до Королівства Італії, Каетані став губернатором Риму. Двічі обирався до парламенту Італії та був нагороджений вищим орденом Пресвятого Благовіщення за заслуги перед Королівством Італії. 1854 року одружився вдруге з англійкою Маргарет Найт; 1860 року втратив зір; 1875 року, після смерті другої дружини, одружився втретє з Гаррієт Елліс. Нині у Римі є вулиця, названа на його честь.

Анонімний товариш Станіслава Жевуського зазначає, що Каліста єдиною з нащадків гетьманів Жевуських не померла бездітною. Однак її діти так і не повернулися до Підгірців: "Так, за цією лінією Жевуських розум і статки перейшли у спадок до італійців. Дивна доля цієї родини!" [12]. Проте італійське сонце пішло їм на користь.

Донька Калісти Ерсилія Каетані (1840-1925), згодом графиня Лователлі, стала видатним археологом і першою жінкою-членкинею Національної академії деї Лінчеї. Дослідження Ерсилії були зосереджені на давньоримському побуті, включаючи одяг, написи, традиції, приватне життя та поезію; вона писала про польову археологічну техніку та філологію. На її честь названо "Урну Лователлі" — давньоримську поховальну урну з зображенням Персифони, яку Ерсилія вперше дослідила і описала.

Син Онорій Каетані (1842-1917) був мером Риму (1890-1892), віце-президентом Палати депутатів (1892-1895), міністром закордонних справ Королівства Італія (1896). А також президентом Італійського географічного товариства (в дусі діда Вацлава) і Римської філармонічної академії (в дусі матері). Увійшов в історію тим, що на посаді мера відкрив двері римського гетто, надавши право євреям вільно розселятися містом.

Ерсилія Каетані, Франц Надорп 1854

Відзначились і його діти:

композитор Роффредо Каетані (1871-1961), автор опери "Місто Сонця";
дипломат Джелазіо Каетані (1877-1934) розпочав діяльність як видобувач золота у Айдахо, під час Першої світової війни повернувся до Італії і отримав три відзнаки за хоробрість, після війни зробив політичну кар'єру і обіймав посади мера Риму та посла Італії у США;
спортсмен Мікеланджело Каетані (1890-1941);
донька Джованелла Каетані (1875-1971), яка була єгиптологом, опублікувала "Мемуари..." своєї прабабусі графині Розалії Жевуської.

Але найбільш яскравим "флешбеком Жевуських" став Леон Каетані (1869-1935), мандрівник і орієнталіст, що відродив справу прадіда "Еміра". Цікаво що дитинство Леон провів у паризькому будинку Тайди Жевуської, вдови його підгорецького тезки. У 1915 році, під час Першої світової війни, пішов добровольцем на фронт, служив артилеристом в Доломитових Альпах. Багато років провів, подорожуючи мусульманським світом і досліджуючи іслам — Леон Каетані є автором міграційної теорії виникнення ісламу і першого перекладу "Корану" італійською. Дотримувався радикально лівих політичних поглядів і після приходу до влади в Італії фашистської партії виїхав до Канади. Його донька Свейва Каетані (1917-1994) стала відомою канадською художницею. Також художницею стала Леліа Каетані (1913-1977), донька Роффредо.

Портрет дами з родини Каетані 1846 року атрибутується як портрет Калісти, але написаний після її смерті, Пімен Орлов

У 1918 році родина Каетані прийняла в своєму римському палаццо далеких родичів Жевуських, нащадків Станіслава Фердинанда, що виїхали з України під час червоної навали.

Останнім з нащадків Онорія Каетані (і, відповідно, Калісти та усієї Підгорецької лінії Жевуських) є диригент Олег Каетані (народився у 1956 році). Його батько Ігор Маркевич (1912-1983) походив з українського шляхетного роду генеральної старшини Війська Запорозького Городового. Прапрадід Ігора — український історик та етнограф Микола Маркевич (1804-1860), автор творів з української історії та природознавства, добірок українських пісень і співавтор українського словника. Його син Андрій Маркевич (1830-1907) був головою Товариства ім. Тараса Шевченка у Петербурзі, особисто листувався з поетом і домігся дозволу на перше в Російській імперії повне видання "Кобзаря". Засновник Петербурзької консерваторії.

Рід Маркевичів мешкав у селі Турівка біля Прилук (нині Броварський район Київської області), де знаходиться могила Миколи Маркевича. У 1914 році родина імігрувала до Парижу, де Ігор Маркевич згодом став відомим диригентом. Одружився на Топазії Каетані (1921—1990), праонуці Калісти Жевуської. Їхній син Олег, який є єдиним нащадком Каетані чоловічої статі, узяв прізвище матері, щоб продовжити рід. Проте сам має лише дочок: Олімпію, Лейлі та Лауру. Мешкає у Лондоні.