Генрик Жевуський "Спогади Бартоломея Міхаловського" (фрагменти)

З року 1764 аж до року 1790 я служив шамбеланом [комердинером] при королі Станіславі Августі: і оскільки рідко полишав Варшаву упродовж двадцяти шести років, то мав можливість спостерігати за всіма подіями національної драми в цей період, який досі не був сумлінно описаний, і навіть сумніваюся, що колись буде. Якщо у 1790 році я залишив королівську службу, то не через злість до монарха, а тому, що аж надто передбачав нові заворушення в країні, і почував себе застарим, щоб брати в них участь, тим більше, що нічого не вбачав в них сприятливого ані для Речі Посполитої, ані для себе самого. Пізніше я поясню це детальніше, щоб не перескакувати через епохи.

З часів Стефана Баторія жоден польський король не був таким сильним у народі, як Станіслав Август у перші роки свого правління. Магнати, які йому протистояли, переможені та розпорошені, жили у своїх замках у провінціях, але вже не складали партій, і тому не мали жодної політичної сили у своїх руках. Один за одним вони мирилися з королем, і відтоді нікому й на думку не спадало опиратися йому. Тоді політика держави під керівництвом дядьків короля, мужів високого розуму і непересічної спритності, зовні дуже поважалася союзниками Польщі; вона всередині впорядковувала державу і законами зміцнювала могутність і авторитет короля. Сейми відбувалися та задовольняли потреби народу: що для нас було новим, адже за Августа III дванадцять сеймів було зірвано, а тільки два змогли дійти до кінця. Тут дозволю собі звернути увагу на те, що зривати сейми не було в звичаях консервативної партії, а лише прогресивної: адже відтоді, як політична сила зосередилися в руках останньої, не було жодного випадку, щоб магнати-консерватори вдавалися до цього скандального засобу аби підірвати влади короля, якою б неприємною вона їм не була.

У Польщі панує думка, що сусідні держави підтримували безлад у ній і не дозволяли навести порядок. Це помилка, яку слід виправити. Безлад у політичному тілі однієї держави не приносить користі іншим, а завдає реальної шкоди, хоча б лише поганим прикладом: адже в певному сенсі народи є солідарними. Як власник міського будинку не може байдуже дивитися на пожежу сусіднього будинку, бо бачить у ній небезпеку для свого власного, так кожен уряд із занепокоєнням бачить безладдя в сусідній державі і прагне йому запобігти, наскільки це в його силах. Але зовсім інша річ правильний і природний розвиток своєї конституції і зовсім інше — перевертання законодавства догори дригом, щоб замінити якоюсь теорією, яка, не маючи коріння у звичаях даного народу, підштовхує його в вир революції, загрожуючи спокою сусідів. Певно, що Польща під опікою союзу з Росією, допоки в ній не взяли гору згубні французькі теорії, під час правління Станіслава Августа найвільніше удосконалювала збройні сили, систему публічного виховання, гнучкість судових юрисдикцій, розподіл податків та всі галузі промисловості й внутрішнього управління. 

Усі ці покращення робили короля популярним у народі: і це було результатом порад його королівських дядьків, які непомітно керували країною. Князі канцлер литовський і його брат воєвода руський надто мало цінували те, що було виключно польським, бо надмірно захоплювалися всім, що бачили в Західній Європі. Вони вважали варварством все, що не відповідало французьким зразкам: наче б зовнішня вишуканість була вже цивілізацією, і ніби кожен народ не мав своєї власної цивілізації; але заперечити не можна, що обидва були державними мужами і що момент, коли король почав виходити з-під їх впливу, був моментом заходу його щастя. 

За саксонських королів всі політичні сили тодішньої анархічної Речі Посполитої були зосереджені в руках так званих магнатів. Достатньо переглянути політичні календарики тієї епохи, щоб переконатися, що списки воєвод, міністрів і високопосадовців були заповнені лише кількома прізвищами; рідко коли туди проникали хтось сторонні. Але вже за правління Августа III з’являлися в Короні симптоми, що ця магнатська перевага може з часом бути зруйнована; бо щодо Литви, її шляхта під спадковим проводом Радзивілла нічим до кінця не виявляла, що ця перевага була для неї обтяжливою.

Наші магнати не були тим, чим є лорди в Англії, гранди в Іспанії, угорські магнати, колишні руські бояри і французькі пері: жоден закон не відділяв їх від простих шляхтичів. Ба більше, ми мали безліч законів, що забезпечували шляхетську рівність, яку навіть князівські і графські титули, випрошені за кордоном, не могли похитнути. У привілеї Сигізмунда Августа, оголошеному в Любліні, що затвердив остаточну унію Корони з Литвою і надавав князівську гідність деяким литовським і руським родам, було чітко застережено, що ці титули жодним чином не мають шкодити рівності між шляхтою і ними. Навіть конституція, здається, 1620 року під загрозою безчестя забороняла прагнути до іноземних титулів. Що ж таке була польська магнатерія? Це був свавільний вибір шляхти, яка виділялася великими багатствами і змогла де-факто зробити вищі національні посади спадковими у своїх родах, і тим самим піднестися над братами-шляхтичами, не перестаючи визнавати себе шляхтою і дотримуючись на словах цієї шляхетської рівності, з якої у душі насміхалася, перетворюючи її на своє підданство і клієнтелу.

Шляхта руських воєводств трималася з литовською, зовсім не скаржачись на своє становище. Вона залишалася при судовій владі, яку цілком захопила у свої руки, і тим самим поширювала свого роду диктатуру над магнатами, маючи можливість будь-кого з них позбавити маєтку, бо ті не чинили жодного опору її улюбленому доматорству. Шляхта не прагнула високих посад, які змушували часто бувати у Варшаві та віддалятися від господарства, і цей тягар державної служби охоче залишала магнатам. Адже на цивільній службі кожен мусив сам себе утримувати, бо не отримував жодної підтримки від уряду: таким чином той, хто не мав маєтку, не міг претендувати навіть на найменшу частку влади і фактично був приречений на своєрідний політичний ілотизм. 

Це було зручно для литовської та руської шляхти, яка мешкала на широких латифундіях, що їх обробляли численні піддані, залежні від її безпосередньої волі. Для неї посада підкоморія чи земського судді була вершиною прагнень, бо вона забезпечувала авторитет і повагу в повіті, яких, певно, жоден сенатор чи високопосадовець у столиці не здобував. Заможний шляхтич не міг прагнути столичних почестей, бо у Варшаві був підданим, а у своєму повіті мав усі переваги володаря. Але у Великій і Малій Польщі шляхта не була заможною, там не було таких панів, яким би навіть у достатках удалося зрівнятися з удільними князями. Щоб задовольнити свої потреби, вона мусила триматися уряду і здобувати його підтримку до своїх скромних доходів, щоб мати чим покрити ці потреби. Митні комори, канцелярії асесорські, трибунали скарбові, референдарії, суди маршалківські, де всі посади були оплачуваними, заповнювала шляхта, переважно мазовецька та великопольська, яка звикала жити коштом уряду і тим втрачала повагу литовської та руської шляхти, що зневажливо називала її "юргельтниками". Однак ті, що були ближче до столиці і овіяні західним вітром, не могли обмежитися лише змаганнями серед рівних за більш почесні, ніж корисні посади у повіті, а почали домагатися участі у політичній владі, осередком якої була Варшава. 

Король не нехтував використати цей порив, за порадою своїх дядьків, які прагнули піднести урядову владу на руїнах магнатства. Спонуканий бажанням принизити магнатів, яких не терпів, так само як і давню шляхту, до якої він не міг належати за походженням, король домігся від сейму кількох законів, що справді були сприятливими для його авторитету. І так: каштеляни дражкові, яких безліч було в Короні, особливо в Мазовії та Великопольщі, і які не входили до складу сенату, а отже, не користувалися значною повагою в народі, були прирівняні до каштелянів креслових, що дозволило королю забезпечити собі більшість у сенаті, а також збільшити його склад через створення нового воєводства та кількох каштеляній у Короні. У Литві та на Русі не було каштеляній дражкових, і зусилля короля збільшити кількість сенаторських крісел були марними, оскільки опору литвинів і русинів не вдалося подолати. Однак йому вдалося створити дві нові каштелянії у Київському воєводстві.

По-друге, король домігся від сейму ухвалення конституції, яка забороняла надавати одній особі більше ніж три староства, але лише на майбутнє, щоб не порушувати прав дійсних власників. Сам канцлер мав вісімнадцять староств. Це був удар по магнатах, які використовували державні доходи для порятунку своїх маєтків, підточених витратами на громадські послуги та утримання бідної шляхти, що тягнулася до їхніх дворів.

Далі, він відкрив монетний двір, який після смерті Яна III був закритий, і впорядкував монетарну систему, знищену напливом фальшивих монет, що до того часу ускладнювало будь-які торговельні операції, збагачуючи лише євреїв і розорюючи селян. Крім того, він запровадив значні поліпшення для державної скарбниці: впорядкував мита, пошту, гербовий папір, оплату мірного й податкового зборів. Усе це відбувалося без жодного опору, без галасу, без порушення соціальних питань, без обурення сусідніх держав, і зробило короля популярним не тільки серед молодого покоління, а й серед шляхти, сліпо відданої старим законам. Хоча магнати були йому потайки противні, король, маючи на своєму боці шляхту, не мав підстав боятися їхнього безсилого суперництва. Якби він виявив великодушність щодо князя Кароля Радзивілла воєводи віленського, якого одного виключив з амністії і змусив вигнанцем жити за кордоном, і не посварився з дядьками, яким прогресивна партія слушно приписувала все, що він робив для добробуту держави, то безсумнівно зміцнив би свою владу в народі.

У країні та за кордоном панувало переконання, що король перебував у найтіснішій єдності зі своїми дядьками, яким багато в чому завдячував і чия мудрість здобула йому довіру не тільки значної частини власного народу, але навіть закордонних кабінетів. Якщо лідери найпотужніших урядів відчувають потребу здобути довіру сусідніх урядів, настільки, що часто готові жертвувати чималими витратами, і на цьому базується дух дипломатії: то що вже казати про держави другого рангу, саме існування яких залежить від дружби та доброзичливості могутніх сусідів? Особисті пристрасті, згубні в приватних справах, перенесені на політичну арену, є згубними для народів, що їм підкоряються. Історія людства переконливо доводить, без жодних винятків, що всі, хто підлещувався до народних пристрастей, всі, хто прагнув так би мовити вуличної популярності: якщо обставини привели їх до влади, ніколи не проявляли себе державними діячами і лише приносили шкоду тим, чию довіру здобули. Всі вірили в єдність короля з його дядьками і розраховували на неї; але ми, ближче знайомі з королем, добре бачили, що їхня опіка вже обтяжувала його, і що він кидається у вир інтриг, щоб вирватися з-під неї. 

Король мав великі чесноти, але поряд із ними й марнославство, яке майже доходило до безумства. У своїй особі він бачив повторення Людовіка XIV. Йому здавалось, що бідний польський шляхтич, випадково піднесений на трон, який двісті років перебував у хиткому стані, може відіграти роль спадкоємця шестидесяти королів, які тримали корону Європи, наймогутнішу за божественним правом, і все ж були жорстко покарані за своє марнославство: він намагався у всьому наслідувати Людовіка XIV. Людовік підтримував і фінансував літераторів, отже, й він їх шукав; Людовік завжди мав офіційну фаворитку, отже, і йому треба було таку мати; Людовік перетворив незалежну шляхту на придворних, тож і йому треба було створити пишний двір і залучити на нього нащадків старих родів; Людовіка обтяжувала влада кардинала Мазаріні, отже, йому теж треба було вирватися з-під опіки своїх дядьків. А його іноземні довірені особи підтримували це і, якщо порівнювали його з Людовіком XIV, то, природно, це було на його користь.

Станіслав Август дуже любив таємні інтриги: і, будучи вправним у їх плетінні, вважав себе глибоким державним діячем. Щоб керувати самостійно, він потай розпочав переговори з імператрицею Марією Терезією з метою отримати руки її дочки: по-перше, щоб наслідувати Людовіка XIV, чия дружина була принцесою австрійського дому; по-друге, щоб цим союзом із могутнім домом посилити свою владу в Польщі та звільнитися з-під мудрої опіки своїх дядьків і впливів, які вони мали в прогресивній партії, яку він сам бажав одноосібно очолити.

Ця інтрига, хоча й дуже таємно проводилась, однак не уникнула уваги російської дипломатії. Імператриця була глибоко ображена невдячністю короля, який шукав інших альянсів, ніби зневажав того, кому був винен за своє піднесення; і бажаючи показати йому, що з такою ж легкістю може скинути його з трону, як і посадити на нього, ледве натякнула, що союз, задуманий польським королем, не відповідає її поглядам, як негайно Марія Терезія зупинила всі розпочаті для цього перемовини, бо за жодних умов не хотіла порушити своїх дружніх стосунків з петербурзьким двором. Імператриця Катерина не заперечувала проти партії, яка була проти короля, і дозволила створити в Радомі конфедерацію під своїм патронатом; а князь Кароль Радзивілл, той вигнанець, який блукав по Італії, позбавлений маєтків і гідностей, був одноголосно оголошений маршалком цієї конфедерації.

Для приниження короля не можна було знайти кращого кандидата. Князь Кароль, власник величезних, майже казкових доходів, які він всі витрачав на підтримку знедоленої шляхти, гостинний, відважний, веселий, величний: хоча він представляв у своїй особі різні вади свого народу, тим не менш, він відображав всі без винятку його чесноти. Все, що було абсолютно польським, відчувало до нього нездоланний потяг, і вся Литва його обожнювала: бо він був, так би мовити, втіленням Литви в постаті однієї людини. Тому він мав усі чесноти, необхідні для лідера партії, і навіть якщо йому їх бракувало, саме переслідування, якого він зазнавав, вже принесло йому любов шляхти: бо наш народ кожному, хто зазнає переслідування, виявляє публічну симпатію ще до того, як переконається, чи переслідуваний страждає невинно. Як тільки князь Кароль Радзивілл був оголошений маршалком Радомської конфедерації, при цьому був нагороджений орденом святого Андрія з діамантами, він здобув значну повагу серед підданих імператриці.

Усі магнати приєдналися до конфедерації, побачивши сприятливий момент для помсти королю, який, як вони вважали, захопив усі їхні привілеї. Так глибоко вони були обурені ним, що навіть все, що він зробив доброго для країни, вони вважали за посягання на громадянські свободи. Серед багатьох прикладів цієї запамороченості наведу один. Король разом із сеймом ухвалив воєводські мундири, які треба було носити у королівських покоях і на публічних зборах: одним словом, ці мундири стали урочистим одностроєм. Цей закон був з радістю прийнятий шляхтою, оскільки він був у дусі шляхетної рівності і не дозволяв багатіям витісняти бідніших розкішшю дорогих шат, вартість яких перевищувала весь статок не одного осілого громадянина: усі також дотримувалися цього закону. Так ось, коли в Радомі князь Радзивілл висловився на користь цієї однаковості одягу для всіх, Потоцький, воєвода київський, найпихатііший магнат того часу, так обурився, що якби не втрутилися інші присутні магнати і не запобігли сварці, то розгорнулася б запекла боротьба між київським і віленським воєводою.

Князь Радзивілл був баламут, запальний, любив пиячити, зневажав науки; але разом із тим мав стільки вродженого дотепу і влучності, а до того ще таке велике розуміння свого народу, що якби йому все було довірено, він би справи довів до успішного кінця. Але польські магнати, які приєдналися до нього, хоча з одного боку збільшували його силу, з іншого ж, переносячи на політичну арену всі свої особисті олігархічні прагнення, знищували те, що Радзивілл намагався зробити хорошого. Королівська партія оголосила його анархістом; і все ж з його листів, написаних до короля і князя Репніна, можна переконатися, як він страждав від безладдя, в якому перебувала Річ Посполита, як прагнув запровадити порядок на основі природної конституції народу і як справедливо віддавав належне королю за все, що той зробив, щоб цей порядок, якого шляхта жадала (це слова з його листа, написаного до свого тестя, Вацлава Жевуського воєводи краківського і гетьмана польного коронного), запровадити і забезпечити. Король, який про все, що відбувалося у Радомі був поінформований, міг би здивуватися, що з-поміж усіх зібраних там магнатів саме той, кого найбільше переслідували, виявляв найменше злісності до нього, і що коли всі вимагали від петербурзького кабінету його детронізації, тільки той один протистояв їм. 

З усім тим становище короля було майже безнадійним, бо політична влада народу була зосереджена в конфедерації, а вона складалася з його непохитних ворогів. Тут треба віддати йому справедливість, що тільки завдяки своїй кмітливості він звільнився з хитросплетінь, у які сам себе заплутав.

Одна з дам [Ізабела Чорторийська], яка пройшла через його тимчасові любовні захоплення, але до кінця залишилася його найбільшою і найпостійнішою подругою, особливо йому допомогла в цьому. Розпаливши у російському послі кохання до найвищого запалу, ці його почуття, які вона сама поділяла, вона звернула на користь королю. Князь Репнін завжди був прихильним до короля і волів мати справу з ним, аніж з гордими та запальними ватажками конфедерації, які були такими далекими не лише від науки, а й від дипломатичних звичаїв, що з ними було важко дійти будь-якої угоди до кінця, тим більше, що не було поміж них єдності; а князь Радзивілл, який своїм вродженим інстинктом краще розумів, ніж вони, був так втомлений їхньою впертістю, що, зневірений у можливості ними керувати, частково опустив руки. Коханка князя Репніна змогла завбачливо посилити цю його приязнь до короля до найгарячішої дружби.

Відтоді князь не покладав зусиль, щоб виставити короля у кращому світлі перед петербурзьким двором і повернути йому прихильність імператриці. Віденські угоди приписали його королівським дядькам, а його виправдали, ніби їх укладали всупереч його волі; але оскільки імператриця підтримувала радомських конфедератів, їх треба було спонукати до такого кроку, який би образив монархиню і призвів до втрати її прихильності. Тут треба віддати справедливість королю, що з великою обережністю він влаштував усю цю інтригу.

Він почав з того, що через своїх агентів, які вміли викликати довіру магнатів, схилив їх перенести конфедерацію, перетворену на сеймик, до Варшави, всупереч волі князя Радзивілла, який хотів, щоб цей сеймик відбувся в Гродно. Ці агенти вмовили його можновладних колег, що Радзивілл хоче заманити їх до Литви, яка повністю на його боці, щоб перетворити їх, мовляв, на своїх дворецьких: оскільки його план не може бути іншим, як тільки замінити посаду маршалка на диктатуру, що в Литві найлегше здійснити. Горді магнати, побоюючись приниження, не слухали жодних попереджень Радзивілла; і оскільки зібрали більшість голосів у конфедерації, сеймик переїхав до Варшави, а Радзивілл незабаром виїхав до свого Несвіжа, де не бував вже кілька років, і все менше брав участь у діяльності сейму, який відтоді залишився практично без керівництва. У тому сеймі, безсумнівно, було багато приватних чеснот, але замало прозорливості і політичних бачень. Як зазвичай у польських засіданнях, марення уяви переважали над здоровим глуздом: король, отже, зумів передбачити, що достатньо лише виставити лапку, як більшість сейму потрапить до неї. Такою лапкою стала справа дисидентів.

Підмовлені королем дисиденти офіційно вимагали від конфедерації, щоб вона надала їм всі привілеї, які мала в Речі Посполитій панівна релігія. Ця вимога була несправедлива, бо свобода віросповідання була їм гарантована; вони мали право обіймати всі посади, за винятком сенаторів та міністрів. Влада повинна забезпечувати всім без винятку громадянам особисту безпеку, вільне користування спадковим і набутим майном, захист від чужої агресії: але не посади, і тим більше достоїнства. Як не годиться змушувати приватну особу приймати послух, який їй неприємний, так і влада в цьому питанні не може порушити свою добру волю. У наших уявленнях примус до отримання посади від уряду вважався негідним вчинком: бо державна служба є тягарем, а не способом для заробітку. Ця вимога в поганому світлі виставила дисидентів; але вони були лише знаряддям короля, який хотів спричинити розбрат у країні, спираючись на фанатизм сеймової більшості, і в цьому він не помилився.

Якби сеймом керували розсудливі люди, то на вимогу дисидентів він би відповів лише двома словами: non admissa, послався б на відсутність компетенцій, і на цьому був би кінець: адже від жодної юрисдикції не можна вимагати того, що виходить за межі її законних повноважень. Лише вальний сейм мав у нас повноту законодавчої влади, конфедерація не була законодавчим органом, а легітимним опором проти зловживань, що стосуються народу. Можна переглянути Volumina legum, щоб переконатися, що до 1772 року в них немає жодної конституції, яка була б витвором сейму, створеного через конфедерацію. Рішення конфедерації були лише тимчасовими постановами, які не були включені, і не могли бути включені в збірник сталих законів, оскільки ці закони створювались не більшістю голосів, а одностайністю.

Замість того, щоб скористатися цією правовою підставою, якою б вони закрили роти дисидентам і уникнули гніву петербурзького і берлінського дворів, лідери конфедерації почали кричати на всю силу і ввели в публічні обговорення найнебезпечніші дискусії, що підбурювали давно зведені нанівець релігійні пристрасті. Перевищуючи межі повноважень конфедерації, вони намагалися використати своє становище, щоб воскресити старе гноблення іновірців, і тим самим дали їм страшну зброю проти самих себе. Вулканічні промови деяких членів сейму, а особливо найбільш красномовних серед них: князя Каєтана Солтика єпископа краківського і Северина Жевуського депутата подільського розрпалили шляхту в воєводствах до фанатизму.

Король досяг свого. Пани Грабовський і Голч підняли конфедерацію слуцько-торунську, щоб врятувати своїх співвірян, яким вже йшлося не про сенаторства та міністерства, а про безпеку життя і власності, що опинилися під загрозою по всій Польщі. Ця конфедерація звернулася до імператриці та короля Пруссії за підтримкою проти розбурханої католицької шляхти. У цій високій протекції не було їм відмовлено, і посли росії та Пруссії подали ноти до сейму, щоб він припинив ці беззаконня.

Що більше запевнень у підтримці іноземні посольства надавали справі дисидентів та попереджувальних нот, подавали до сейму, тим більше зростала його запеклість і бажання довести помсту до кінця; а оскільки сейм вважав короля головною рушійною силою дій послів, то відновив вимогу щодо його детронізації, і вже деякі голоси висловлювались за необхідність позбавити корони цього зрадливого та єретичного короля. Оскільки головними керівниками сейму були Солтик єпископ краківський, Залуський єпископ київський, Жевуський гетьман польний коронний та його син староста долинський, король остерігався лише їх, і доклав зусиль, щоб пом'якшити їхню ненависть до себе. Але всі його зусилля були марними, як і попередження, яких не шкодував князь Репнін, що намагався виступати посередником між ними та королем. 

Були таємні зустрічі членів сейму та громадян, противників короля, і у єпископа краківського, і у гетьмана. На одній із них було вирішено підняти хрестовий похід проти короля, дисидентів та їхніх прихильників. Король був поінформований про кожен їхній крок, бо мав на службі Г, придворного гетьмана, на той час депутата подільського, який здобув велику популярність у сеймі завдяки довірі, якою його обдаровував гетьман, і через фанатизм, який розпалювали його промови. Він доповідав королю про кожний їхній крок, за що пізніше отримав як нагороду військову посаду і вигідну королівщину на Русі.

Був призначений день, коли старий гетьман на коні з нагостреною шаблею і єпископи з хрестами мали покликати народ на захист віри, яка опинилася під загрозою знищення: за цим сигналом мало ніби-то спалахнути повстання у Варшаві, яке швидко поширилося б по всій країні. Цей план був наївний. Гетьман і єпископи не знайшли б жодної підтримки у Варшаві, яка була віддана королю, і загалом не була ані польською, ані католицькою. Її міщанство жило і заробляло на польській землі, але складалося з німців та євреїв, байдужих до всього, що виходило за межі їхніх особистих інтересів. За винятком росії, де міщани того ж походження, що й дворяни та селяни, в усіх слов'янських країнах міська людність складена з чужинців і має дуже мало зв'язків з місцевою національністю. Важко зрозуміти, на яких підставах лідери шляхетської і католицької партії могли сподіватися, що міщани євреї та протестанти виставлять свої голови на користь їхніх виключних інтересів, коли їхня перемога завдала б лише шкоду цим групам.

Однак цей план вселив найбільший страх у серце короля. Він одразу побіг до тієї дами, яка зберегла до нього вірну дружбу і була тісно пов'язана з князем Репніним любовними стосунками. У розпачі він розповів їй про ймовірну загрозу своєму становищу, віщуючи різанину Варфоломіївської ночі, жертвами якої вони безсумнівно стануть. Ця дама, і сама налякана, надіслала князю Репніну записку, в якій вимагала якнайшвидше прибути. Князь негайно відгукнувся. Після того як король все розповів йому, зі сльозами він благав, щоб, не гаючи часу, той захистив місто, їхні особи та російський гарнізон від різанини, схопивши ватажків цієї страшної змови. Князь не міг відмовити королю, не взявши на себе страшної відповідальності у разі, якщо намір протестувальників було б здійснено. І тієї ж ночі єпископів краківського і київського, гетьмана і старосту долинського було схоплено і негайно відправлено до Калуги.

Як тільки новина про це гримнула по країні, всі були приголомшені наче блискавкою; адже дуже мало було тих, хто знав, що за цим стояв король: шляхта приписала цей замах на державних діячів виключно князю Репніну. Незабаром конфедерація радомська, перетворена на сейм, як і конфедерація слуцько-торуньська, розпустилися, і вся влада, яка в той час могла бути в Польщі, зосередилася в руках короля, вже замиреного з сусідніми державами. Дисиденти повернулися до статус-кво, не домігшись нічого нового для себе. Судові юрисдикції повернулися до своїх обов'язків, сеймики депутатські відбулися спокійно, і трибунали коронний і литовський працювали належним чином. Противники короля залишили Варшаву і роз'їхалися по своїх маєтках. Король скликав новий сейм, який в цих обставинах не міг бути для нього небезпечним. Стан короля був найсприятливіший, але він не вмів скористатися ним так, як міг би.

Сейм зібрався у Варшаві і розпочав свою роботу: усі його члени, чи то з переконань, чи зі страху, підтримували короля. Оскільки в усіх інструкціях сеймиків було висловлено, щоб депутати домогалися звільнення сенаторів і послів, вони цього не забули, тим більше, що сам король їх до цього заохочував. Він плакав перед ними за долю бранців, урядовці робили зусилля: а потай просив князя Репніна, щоб того звільнення не допускав у Петербурзі, змальовуючи йому небезпеку, у якій вони і Річ Посполита опинилися б, якби такі страшні вороги, ще більше піднесені через їхнє ув'язнення, повернулися до Польщі до її повного заспокоєння: бо не можна було приховати, що в воєводствах вже тліло полум'я під попелом. Ці зауваження короля не могли не справити враження на князя, і тому звільнення високопосадовців від часу до часу відкладалося, а коли громадськість була переконана, що король не покладає зусиль, щоб забезпечити їхнє повернення до країни, він насправді таємно робив все можливе, щоб тримати їх якнайдалі від вітчизни.

 Ця хитрість короля мене обурювала, оскільки в моєму становищі вона не була для мене таємницею. [...] Однак, хоча король обдаровував мене своєю ласкою і навіть деякою довірою [...] я подав королю прошення про відставку. [...] До звільнення зі служби мене спонукали саме громадянські мотиви. Думки провінційної шляхти були настільки обурені проти короля, що становище тих, хто його оточував, ставало дедалі більш дратівливим. Мій брат регент, з яким я підтримував постійну кореспонденцію, написав мені кілька доволі різких листів, в яких дорікав мені за те, що я дотичний до справи, огидної в очах народу, не зможу навіть виправдатися тим, що роблю це з необхідності, оскільки всім відомо, що я маю достатньо майна, щоб жити на власний хліб, як годиться порядному шляхтичу; і що вже починають говорити, що я за шість тисяч на рік продаю свою совість. Я поважав громадську думку і вирішив очистити свої руки. 

[...]

Барська конфедерація, яку, за винятком іноземних панів та королівських придворних, загалом підтримував народ, була збіркою блискучих епізодів, останнім актом щиро-польської національної епопеї, що добігала кінця. У битвах, які вона вела, чи то вдалих, чи то невдалих, було щось Гомерівське, щось натхненне, а не таке вимушене, як подальші події. Те ж саме можна сказати і про її учасників. Вже після її падіння до керма прийшли люди, ліплені з якоїсь м’якої глини, на якій будь-яка іноземна річ залишала свій слід. Ці напівлюди були допущені до керування тим, що називалося цивілізацією, яка насправді не є нічим іншим, як тинькуванням, що робить усіх схожими один на одного, і що дурень може без труднощів стати поруч з мудрим, а студент поруч з ученим. Що оригінального може проявитися серед цих напівлюдей? Типові фігури, поширені в попередньому поколінні, стають рідшими, і не дай бог, щоб вони зовсім зникли в цій людській деградації, яка завжди знаменує кінець певних історичних епох.

Ті, хто фігурував у Барській конфедерації, були настільки потужними, що якби лише людська сила визначала долю народів, вони могли б перевісити шальки терезів на свою сторону. Однак багато лиха спало на країну через їхній опір: перший поділ країни і перехід значної частини слов’янського населення під німецьке володарювання були неминучим наслідком конфедерації. Обставини, в яких її було укладено, були настільки нещасливими, що нічого доброго для країни вона не могла вчинити. Потім Торговицька конфедерація, яка була відродженням консервативної партії, що розпалася після Барської, опинилась у більш щасливих обставинах і могла б відсунути епоху повного падіння Речі Посполитої: але вже нове виховання, запроваджене Станіславом Августом, приносило свої плоди. Ціле покоління відразилося від старопольського і прагнуло остаточної реформи. Торговицька конфедерація, попри найкращі наміри, політичну вправність деяких її ватажків, з якою не зміг зрівнятися жоден державний діяч партії супротивників, і довіру, яку вона змогла викликати в іноземних кабінетах, мусила зазнати поразки, бо народ не тільки не висловив їй своєї симпатії, але й по всій країні виник гнів проти цих злочинців, які взялися за єдиний шлях для відвернення сусідніх великих держав від подальших поділів. Ненависть до старопольських принципів була настільки сильною серед тих, хто в той час керував громадською думкою, що вони віддали б перевагу повному знищенню політичного існування народу, аніж його життю у колишній формі. Але тут я неволею перескакую більше, ніж на двадцять років.

Барська конфедерація розпалась. Окрім пана [Міхала] Паца, старости зіловського, та пана [Станіслава Фердинанда] Жевуського, хорунжого литовського, всі від неї відреклись, навіть пан Пуласький. Пац оселився в Страсбурзі, де і помер, а пан Жевуський, з яким я колись служив у полку Шибільського, перейшов на службу до цісарської армії, де був прийнятий на посаду генерал-майора. В’язні повернулись з Калуги, і імператриця не оминула нагоди винагородити шляхетних в’язнів за шкоду, якої вони зазнали, надаючи їм уряди і староства, замінюючи їх на спадкові маєтки.

[...]

Коли я приїхав до Варшави, король вже два тижні як повернувся до замку. Я його не бачив, бо, вже звільнений від служби, вирішив не з’являтися при дворі. Панове Трембецький і Луба, мої колишні колеги, умовляли мене відвідувати замок, але я не дав себе переконати. Пояснив їм, що той, хто народився anno Domini 1733, у 1788 році може вважати себе достатньо старим, щоб прагнути спокою. Проте вони залишилися мені вірними друзями, часто бували у мене, і від них я отримував новини про короля та двір. Навіть пан Трембецький якось зізнався мені, що король сердився на мене, нібито я знехтував службою для нього, і через це недоброзичливо висловлювався про мене. Це мене мало засмутило, бо я був до цього готовий, але дуже тішився, що король був веселий, що сподівався, що нарешті черга щастя скоро настане для нього та Речі Посполитої, і з нетерпінням очікував сейму, який мав забезпечити загальний добробут. 

Король мав вагомі підстави живити себе такими надіями. Усе складалося якнайкраще під час конференцій, які він мав із імператрицею та імператором. Уже ні для кого не було таємницею, що між ними було розроблено проєкт трактату, дуже вигідного для Речі Посполитої. Кажу "проєкт", бо згідно з нашою конституцією лише сейм міг укладати подібні угоди. Тож це питання було відкладено до наступного сейму, маршалком якого мав стати Щенсний Потоцький, найпопулярніший з польських магнатів, який користувався особливою прихильністю імператриці. Без сумнівів, імператриця настільки довіряла розсудливості Польщі, що, як гарантка конституції Речі Посполитої, а отже, маючи право зберігати все в її теперішньому стані, дозволила на наступному сеймі збільшити збройні сили до ста тисяч осіб і визначити фонд для їх утримання. Ба більше, вона дозволила королю тримати при іноземних дворах не приватних агентів, якими, наприклад, були Боскамп у Стамбулі чи Кортічеллі в Римі, а справжніх послів короля та Речі Посполитої. Це було найочевиднішим доказом її прихильності до нас. Також свої війська, які майже сто років перебували на польській території, вона вивела. Єдиною умовою було збереження права на вільний прохід через Україну до Туреччини, що не було тягарем, а, навпаки, приносило користь Речі Посполитій, адже російські солдати за все платили, і чимало шляхетських родин у тих краях збагатилося, забезпечуючи їх продовольством. Від смерті Яна III Річ Посполита вперше постала перед здивованою Європою як незалежна держава. І чи можна було підозрювати у підступності союз із монархинею, яка з самого початку давала нам такі переконливі докази своєї дружби? 

Берлінський кабінет із занепокоєнням спостерігав за переговорами над Дніпром і за небезпекою, що загрожувала турецькій державі, території якої могли посилити сусідні держави, а серед них Пруссія не могла отримати жодної частки через своє географічне розташування. Він тісно об’єднався з Англією, яка ще більше, аніж Пруссія, побоювалася падіння Османської імперії, і разом із нею спонукав Швецію виступити проти Росії. На Францію, народ якої вже починав бунтувати, він покладатися не міг, але розраховував на запальність польських пристрастей, необачну довірливість нашого народу та мінливість його думок. І в цьому розрахунку не помилився. Ні для кого у нас не було таємницею, що під час Семирічної війни прусський уряд зривав сейми через підкуплених депутатів і перешкодив нам узяти участь у цій війні, яка могла піднести Польщу, а можливо, навіть округлити її володіння за рахунок Пруссії та князівств? Що перший поділ, якому імператриця так довго опиралася, був нав’язаний їй та імператриці Марії-Терезії саме цим завжди ворожим до нас урядом? Через якусь фатальність ті, хто в нас очолив громадську думку, змогли відвернути народ від його справжніх друзів і кинути його в обійми тих, хто постійно загрожував його загибеллю. 

Найвправнішого дипломатичного інтриганта сучасної Європи, маркграфа Лукезіні, було призначено до Варшави як надзвичайного посла та повноважного міністра, щоб посварити Польщу з Росією. І він від самого початку зумів ввести в оману, зокрема, деяких молодих поляків, полонених новітніми ідеями. Щодня він збільшував свій вплив вправністю в варшавських салонах, а через них і на багатьох із тих, за ким передбачав майбутній успіх. З іншого боку, його агенти діяли в кав’ярнях і більярдних, впливаючи на думки нижчих верств нашого суспільства. Однак Лукезіні не досяг би своєї мети, якби не одна обставина, що сприяла йому. 

Брати Станіслав і Ігнацій Потоцькі обидва значні за походженням, а також за високими посадами, адже один із них був маршалком великим литовським, а другий підстолієм коронним, вирушили до Канєва, щоб бути свідками зустрічі трьох монархів. Брати були настільки тісно пов’язані один з одним дружбою, що, так би мовити, були єдиним цілим. До того ж їх поєднували нові родинні зв’язки, адже вони вдвох одружилися на рідних сестрах. За винятком притаманної їм обом пихатості, їхні характери суттєво відрізнялися. Ігнацій був людиною глибоко доброчесною. Якщо йому й випадало збитися зі шляху, то лише через пиху, але ніколи через особисту вигоду. Усе, що він робив, було щирим і добросовісним. Він був глибоко переконаний, що йому судилося врятувати Польщу від безладдя. У своїй самовідданості заради того, що вважав благом країни, він не мав жодних прихованих мотивів. Матеріальні блага його не приваблювали, і заради них він ніколи не поступався своїми переконаннями. Він не лише користувався любов’ю і довірою тих, хто поділяв його політичні погляди, а й здобув повагу тих, хто їм опонував. Якби не слабкість до брата, то його душа залишалася б незаплямованою. Станіслав, навпаки, був цілковитим егоїстом і завжди пам’ятав лише про себе. Жага багатства і непомірна любов до себе керували всім його життям. Ці якості йому добре служили. Народившись у визначній, але небагатій родині, він був радше поверхнево, аніж ґрунтовно освічений, а своїми промовами демонстрував спотворений смак, передаючи французькі вирази польською мовою. У своїх творах він плагіатив французьких авторів. Пройшовши через безліч випробувань, нині він володів величезними статками, які невпинно в його руках зростали. Двадцять років тому репутація Станіслава сильно постраждала через ганебну роль, яку він зіграв під час сейму 1784 року у скандальній справі пані Дугрумової, у яку він втягнув навіть брата, який повірив словам тієї підлої інтригантки. Станіслав намагався принизити короля, як подекували, щоб залякати його й домогтися таким чином тих давніх староств, які ще залишалися нерозподіленими. План провалився і лише заплямував його самого. Лише завдяки зразковій доброчесності пана Ігнація йому вдалося не втратити поваги в народі після такої ганебної справи. Більше того, Ігнацій зумів згладити громадську думку, яка відкрито виступала проти його брата, бо Станіслава і так недолюблювали через його скупість.

Під час зустрічі монархів брати Потоцькі представилися імператриці, на що мали право і за походженням, і за посадами, і за родинними зв’язками з ясновельможним Щенсним. Однак обидва не мали щастя сподобатися тій монархині. Вона не лише не захотіла з ними говорити, а й навіть не запросила їх на обід, який влаштовувала для короля і де мали бути присутні всі придворні та багато громадян із сусідніх країв, що приїхали вшанувати монархів. Це приниження глибоко зачепило братів Потоцьких. Вони ніколи не могли пробачити Щенсному, що він не спробував пом’якшити упередження імператриці щодо них, і допустив сором, якого вони зазнали, коли він міг легко заступитися за своїх родичів. Чи був у цьому винен пан Щенсний? Цього я не знаю. У будь-якому разі, його не можна було звинувачувати за те, що, зайнятий інтересами вітчизни, які складалися якнайкраще, він мимоволі не звернув уваги на ображену гордість далеких родичів, із якими, зрештою, мав прохолодні стосунки. Обидва брати повернулися до Варшави з роздратованими серцями на імператрицю та пана Щенсного, із твердим наміром помститися їм. Вправний Лукезіні був обізнаний про все це і відразу звернувся до розгніваних братів. Вони без вагань віддалися йому "душею і тілом". Адже пристрасті не мислять і не терплять зволікань. Лукезіні міг розраховувати на те, що вони, наскільки це буде в їхніх силах, не допустять ратифікації сеймом договору, настільки небезпечного для берлінського двору. І справді, відтоді вони сліпо служили руйнівним для країни задумам цього двору. Іноді незначні події породжують виняткові наслідки. Ніколи запрошення на обід не коштувало так дорого [...].

Депутати почали з'їжджатися на сейм. За загальним переконанням, спрямовувати роботу сейму мав ясновельможний Щенсний, який і сам тим, що зрікся сенаторської гідності, аби повернутися до рицарського стану, досить виразно виявив своє бажання очолити сейм. У той час це був найкращий вибір. Але щоб зрозуміти, чому його надії не справдилися, слід мати уявлення про риси, вади та особливості, які формували характер цієї постаті. 

Щенсний був чесною людиною, навіть його найзапекліший ворог не посмів би цього заперечувати. Однак йому бракувало тієї витонченості, яку одні отримують від природи, а інші набувають через ретельне виховання. Він був різким у спілкуванні, особливо з підлеглими. Це не була типова польська грубуватість, яка навіть попри свої вибрики була зрозуміла для серця шляхти. Була маломовна, понура, позбавлена найменшої приватності. Коли Радзивілл, оточений своїми албанцями та слугами, дозволяв собі розмаїті дивацтва, одразу було зрозуміло, що він — лідер серед собі рівних, чия влада трималася виключно на любові до нього. Можна було впізнати магната за становищем і багатством, але справжнього польського шляхтича за почуттями та звичками. У Щенсному ж не було нічого, що вказувало б на польського магната: ні в одязі, ні в манерах, ні в поведінці. Слуги Радзивілла були справжніми польськими слугами — приятелями свого пана, готовими для нього пожертвувати всім, окрім почуття своєї з ним рівності. Слуги Щенсного були службовцями, які служили за гроші, але без найменшої прив'язаності до його особи. Бо там, де немає почуття рівності, не може виникнути ні дружби, ні відданості. А сам пан Щенсний настільки віддаляв шляхту, яка перебувала на його службі, від будь-якої близькості з ним, що навіть залишки видимості рівності шляхетської від його холодності зникали. Двір його не виглядав як польський двір, а радше іноземного удільного феодала з середньовіччя. 

Зрештою, пан Щенсний радше був паном українським, аніж польським. Він небагато зробив для шляхти, але для простого люду був батьком. Те, що він зробив для сільського господарства, торгівлі та навіть освіти в тому краї, значна частина якого йому належала, лишиться пам'ятником на його славу. Пан Щенсний був популярним, але ця популярність була більше іноземна, аніж польська: громадськість більше шанувала його чесноти, аніж любила його як людину. Жоден незалежний шляхтич не вважав себе його клієнтом і навіть сприйняв би за образу, якби хтось так назвав. У його дворі було важко знайти шляхтича зі старовинного роду; переважно там були іноземці, особи зі свіжим шляхетсвом чи навіть сумнівним, а також козаки.

Сухість його поводження походила не з сухості його серця, а з нещасть, які сипалися на нього з юності. Він був нещасним сином, бо допоки був живий його батько залишався мучеником його тиранії. Він був нещасливим чоловіком, бо першу дружину, яку любив із юнацьким запалом, було відірвано від нього насильницькою смертю; другу, яку йому нав’язали, не питаючи згоди ні в нього, ні в неї, він не міг ні любити, ні бути нею коханим. Він був нещасним паном, бо не мав жодного слуги, який би був йому справді відданий. Не дивно, що ці удари долі могли затьмарити його характер і викликати недовіру до тих, хто до нього наближався. А не маючи щастя в особистому житті, він спрямував усі свої почуття на добро краю й щиро шукав власного щастя у добробуті вітчизни. Але й у цьому, як і в усьому іншому, він зазнав невдачі. Усе це позбавило його риси, необхідної кожному, хто хоче впливати на долю інших, — мужності, зневаги до супротивників, які до його високості жодним чином не могли доступитися. Пан Щенсний боявся навіть вуличних наклепів. Думка кожного, до кого він не міг не відчувати зневаги, хвилювала його так само, як і рівної йому людини. Він не міг збагнути, що людина видатна мусить твердо покладатися на максиму "Vituperia stultorum laus est" ("Наклеп дурнів — це похвала"), інакше вона сама себе принижує. Він був недостатньо спритним, щоб підкупити своїх наклепників, і недостатньо сміливим, щоб бути байдужим до їхніх слів, хоча б через низькість їхнього положення. Цю ваду його характеру надто добре розпізнали ті самі родичі, яких він ненавмисне образив, і вміло цим скористалися.

Що пан Щенсний був освіченим чоловіком, що навіть його промови мали більше міцної і громадянської вимови, ніж усі ті розпливчасті риторизми часів Станіслава, ми пересвічилися на гродненському сеймі 1784 року. Коли Щенсний пожертвовав Речі Посполитій піхотний полк, який було споряджено його власним коштом і який він зобов'язався утримувати з доходів зі своїх маєтків в Умані, він виголосив чудову промову, яка починалася словами: "Намет прогнив, зброя заіржавіла, а польський рицар то на хлібороба, то на юриста себе перетворює". Я знав пана Щенсного від того часу, як він лише виходив із дитячого віку. І завжди відчував до нього найбільшу повагу. І щиро шкодував, що його несміливість і розгубленість шкодили високим якостям серця й розуму, якими він був обдарований. 

Як тільки у Варшаві дізналися, що пан Щасний склав руське воєводство і став депутатом на сейм, панове Ігнацій і Станіслав одразу через своїх агентів почали використовувати цей факт, щоб налаштувати громадську думку проти нього. Демократи кричали про сваволю магната, що це гординя навіяла йому думку, ніби в рицарському стані більше немає жодної людини, здатної керувати сеймом, так що він аж змушений був задля блага країни пожертвувати сенаторською гідністю, щоб довести сейм до кінця. Цей докір до нього був дуже болісним, і потрібна була мужність, щоб його ігнорувати, а саме цього пану Щенсному й бракувало.

З’їхалися нарешті депутати до Варшави, і зауважено, що серед них було більше молодих людей, ніж на попередніх сеймах. Ще за десять днів до відкриття сейму Щенсний міг переконатися, що його не вітали з таким ентузіазмом, на який він заслуговував і до якого звик із 1784 року. Холодність, із якою його приймали в деяких домах, могла свідчити про те, що його популярність дещо похитнулася. Король йому зашкодив найбільше. Хоча вони й перебували в одній політичній системі, замість того, щоб не зважати на перші ознаки ворожості до Щенсного, а це було легко для короля, адже мав велику владу у столиці, його давня ненависть до Щенсного настільки засліпила його, що він навпаки почав радіти його приниженню. Немов забувши, що саме він у Каневі вмовляв Щенсного скласти сенаторство, а потім з власної ініціативи надав йому генеральство артилерії коронної, король дозволив, щоб його придворні нашіптували в салонах, що маршальство сейму в руках Щенсного стане батогом для нації. 

Щенсний знав про все це. Якби він мав хоч трохи енергії, пішов би своєю дорогою, не зважаючи на інтриги супротивників. І я переконаний, що якби він висунув свою кандидатуру на маршалка, то перекреслив би всі інші кандидатури. Адже він мав за собою майже всю Литву й Русь, а також і все познанське посольство було до нього прихильним. Але він обрав найгірший для себе шлях: вирішив прийняти посаду тільки тоді, якщо сейм одностайно її йому запропонує, але за жодних обставин не висувати себе на голосування, боячись ганьби, яка впаде на нього, якщо більшість голосів схилиться на користь іншого. Було у цьому рішенні і дещо не зовсім нерозумне. Пан Щенсний був головою сильної партії в країні, і навіть не будучи керівником сейму, міг мати на нього значний вплив. Якби ж він подався на маршалка, але не здобув підтримки, то такий удар повністю обеззброїв би його. Адам Мос. депутат познанський і його близький друг, який добре знав тактику сеймову, радив йому висунути свою кандидатуру, впевнений, що більшість сейму буде на його боці. Але Щенсний не зміг подолати тривожний страх поразки, який тоді оволодів ним. Скоро те його рішення стало відомим громадськості, і це завдало йому чималої шкоди. Його супротивники відкрито насміхалися з магнатської гордості громадянина, який не може витримати, щоб хтось інший прагнув отримати від народу уряд, який він сам для себе хоче, переконаний, що окрім нього вже нікого не знайдеться, хто б гідно його обійняв. Що біда для народу — дозволити таку перевагу одному зі своїх. Цю сором’язливість Щенсного навіть багато з його прихильників приймали за завищену гордість, і це не могло сподобатися нікому.

Зібрався сеймик, і справа була узгоджена між усіма, щоб утворити конфедерацію, для того, щоб навіть питання статусу вирішувалися більшістю, а не одностайністю, як на вальних сеймах. Я був на сесії, що відкрила сеймик. Щиро бажав, щоб вибір пав на пана Щенсного, і сподівався, що це станеться. І якби це сталося, польські справи набули б зовсім іншого напрямку. Інтереси короля були очевидні: мати маршалком сейму пана Щенсного, він добре знав, що це було бажанням імператриці. Якщо б він дав керівництво сейму іншому, це означало ускладнити ратифікацію договору, в якому як для себе, так і для народу він бачив найбільші вигоди. Ненависть, яку король завжди мав до Щенсного, заздрість, яку нещодавно розпалив через те, що імператриця більше тому виявляла дружби та довіри, аніж його королівській особі, переважили в ньому політичний розрахунок і навіть здоровий глузд. 

Маршалок попереднього вибору, після відкриття сесії, запросив депутатів вибрати того, кому він має передати посаду. Багато голосів депутатів з Литви та Русі висловили підтримку панові Щенсному. Якби депутати короля, яких було близько шістдесяти, приєдналися до литовців і русинів, протилежна партія не наважилася б виступити, побоюючись поразки. Яке ж було моє здивування, коли кілька королівських депутатів першими подали сигнал опору, промовивши: "Немає згоди! Просимо пана Малаховського референдаря коронного на маршалка!" І за цим сигналом вже велика кількість голосів наважилася підтримати тих перших. 

Я знав пана референдаря, і хто б його не знав. Можна було бути таким же чесним, як він, але перевершити його в чесноті було б неможливо з точки зору людської природи. Один факт із його життя дає уявлення про його благородну душу. Недогледівши одну справу, яка судилася в його юрисдикції, він заподіяв величезну шкоду одному шляхтичеві на сто тисяч. Несправедливість була очевидною. Але коли пан Малаховський пізніше зрозумів це, він повністю компенсував шкоду, яку той зазнав у його суді, за свій власний рахунок. І треба знати, що статки пана рефередаря були поміркованими, і що сто тисяч для нього справді складали велику суму. Слава його чесноти так міцно утвердилася, що двір прощав йому надмірну побожність, яка доходила аж до того, що іноді йому здавалося, ніби він спілкується зі святими господніми, а особливо зі святими покровителями своїм і Польщі. Ніхто не смів обертати на жарт цю божевільну уяву поважної особи. Але це саме переконувало, що при надзвичайній чесноті він мав слабкий розум, а отже, легко міг піддатися впливу вмілих інтригантів. 

Не можна було вибрати небезпечнішого суперника для пана Щенсного. Він так втратив голову, що навіть не спробував опиратися. Мене вражало, що, маючи на своєму боці люблінське, підляське, познанське і більшу частину литовських та руських депутацій, він відмовився від кандидатури і приєднався до тих, хто вже почав підтримувати Малаховського. Однак пан референдар ще не досягнув мети. Бо, як тільки пан Щенсний відмовився, відразу другий кандидат з тим же прізвищем, що й він, захотів підняти честь цього імені і подав свою кандидатуру. Невідомо, хто з цих двох суперників отримав би перемогу, адже і Францішек Петро Потоцький староста щирецький мав немалий авторитет у народі, і міг сміливо розраховувати, що партія пана Щенсного не відступить від нього. Основою популярності старости щирецького була його шляхетна та енергійна поведінка на сеймику в Бранську, коли він ще був молодим. Він переконав підляську шляхту, що вони повинні йти за прикладом литовських воєводств і додати в інструкцію своїм депутатам вимогу зняти баніцію з князя Кароля Радзивілла воєводи віленського. Пан щирецький ще домігся того, що якщо якийсь депутат не підтримуватиме князя, тоді на сеймиках буде зроблена відповідна заявка. Це призвело до жвавої суперечки між ним і князем Станіславом Понятовським, який був обраний депутатом з Підляшшя. Це була дуже болісна ситуація для цього князя — брати на себе обов’язок підтримувати того, хто був одним з найзапекліших ворогів його дядька-короля. Однак йому довелося поступитися, бо вся шляхта Підляшшя виступила на підтримку пана щирецького, визнаючи його правоту. 

Якщо король був проти Щенсного, то тільки через щось особисте, бо він знав, що як маршалок той би діяв в тому самому політичному колі, в якому і він сам взяв на себе обов'язок діяти. Але пан щирецький, абсолютно чужий канівським угодам, не дозволив би вести країну до війни, перевернувши її політичну конституцію догори дригом, і міг стати небезпечним для короля, який неодноразово виявляв до нього неласку. Партія пана Щенсного вимагала голосування за цих двох кандидатів. Кожен з них був сильний у сеймі. Я чув, як майстри сеймової тактики стверджували, що староста на кілька голосів випередить референдаря. Сам король цього лякався так, що не хотів дозволити голосування. Він надіслав маршалкові попереднього відбору власноручно написану записку, в якій попросив, щоб сесію відклали до наступного дня. І так воно й сталося, бо той був королівським підданим, повністю йому відданим.

Після відкладення сесії, дві великі групи сформувалися при виході з палати. Було видно дві партії. Чисельність між ними коливалася. Одразу почалися ставки на те, хто набере більше голосів. Наступна сесія мала бути дуже цікавою, бо обидві партії працювали за своїми кандидатами. Я не пропустив наступного дня і пішов на сесію. Як я здивувався, коли перед початком засідання староста щирецький виступив і оголосив, що знімає свою кандидатуру. А пан Малаховський, таким чином маючи за собою одностайність, був оголошений маршалком. А оскільки сейм був під конфедерацією, незабаром вибрали князя Казимира Сапігу маршалком литовським. Це, звісно, прославило його, бо саме це урядування дало змогу проявити себе, але з іншого боку, його статки були так виснажені, що він фактично втратив усе. 

Що сталося між цими двома сесіями, невдовзі стало відомо. З усіх боків линули прохання до пана щирецького, щоб він не завдавав кривди референдарю, ставши на заваді його обранню маршалком. Не знаю з якого приводу, але навіть пан Щенсний просив його про це. Нарешті, король того ж вечора запросив старосту до себе. Там, в присутності пана Щенсного, гетьмана Браницького і коронного секретаря, він пообіцяв, що якщо той зніме свою кандидатуру, то отримає посаду посла у Османську порту — те, чого староста дуже бажав, майже як порятунку душі. І через кілька місяців король виконав свою обіцянку. 

Багатьом з нас, незалежних шляхтичів, які не належали до жодної партії і мали власну, а не чужу думку про наші справи, не сподобався вибір референдаря. Не те щоб ми сумнівалися в його серці, але ми знали, що він слабкий, а отже, боялися, що він потрапить у руки інтригантів. На жаль, ми не помилилися. Адже його швидко так підкорили брати Потоцькі та Коллонтай підканцлер коронний, із ними пов'язаний, що могли робити з ним усе, що хотіли. А поштовхи їм давав Лукезіні. Був то цікавий і особливий феномен, бачити людей, які здобули у всьому народі славу найбільших патріотів саме тому, що були інструментами потужних сил, найбільш небажаних для їхньої вітчизни, адже саме вони сприяли першому її поділу, постійно чатуючи на її загибель, і чий король ніколи не приховував ані на словах, ані в письмі зневаги, яку він відчував до нашого народу.

На сеймі відразу утворилися дві партії: одна консервативна, яку противники називали московською, друга реформаторська, яку з більшою підставою можна було назвати пруською. Яка з них була чисельніша, довгий час не можна було визначити, особливо через те, що існувала третя — не партія, бо в ній не було жодних політичних переконань, а збір інвентарних депутатів королівських, які голосували як їм казали, то приєднуючись до однієї, то до іншої партії, через що довгий час залишалося незрозуміло, яка з них має більшість.

Я не міг зрозуміти короля під час останнього сейму. Він був надто освіченим, щоб не усвідомити, що після повернення з Канева та укладення угод із імператрицею йому залишалося лише триматися за так звану московську партію. Він краще за будь-кого міг зрозуміти, що пруська партія не могла принести вигоди ні йому, ні Речі Посполитій, що навіть якщо її вплив у народі й посилився, то це було б тимчасово. (Це видається очевидним, хоч на перший погляд здається софізмом, що якби останній поділ не поклав край існуванню Речі Посполитої, ані Конституція 3 травня, ані її творці ніколи б не зберегли своєї популярності. Можна навіть довести, що вона перед поділом не була такою великою, як це багатьом здається. Хіба не всім відомо, що для схвалення цієї конституції довелося вдатися до хитрощів і навіть примусу? Після поділу я постійно чув, як співвітчизники підносили цю конституцію до небес, але не пам’ятаю, щоб зустрічав когось, хто б спромігся її прочитати, хоча вона зовсім не є довгою.) І все ж король ніколи щиро не підтримував партію, яка одна могла зберегти його на троні. Упродовж чотирирічного сейму він завжди намагався всидіти на двох стільцях, поки не впав між ними. Дивно, що така освічена людина не передбачила, що скасування конституції, гарантованої імператрицею, в момент, коли вона виявляла найбільшу прихильність до Речі Посполитої, неминуче призведе до війни з росією. І навіть якщо припустити, що ця війна могла б принести Польщі успіх, хоча це суперечить здоровому глузду, то цей успіх точно не приніс би вигоди королю. Політика польських реформаторів була такою ж наслідувальною, як і їхня література. Всі їхні натхнення приходили з Франції. Якби вони здобули перемогу, все, що відбувалося у Франції, повторилося б і в Польщі. Деякі події 1794 року це підтверджують. 

Невдовзі після відкриття сейму якнайшвидше скористалися дозволом імператриці відправити офіційних дипломатичних агентів до іноземних дворів. Від короля вимагали, щоб ця прихильність імператриці не залишилася без наслідків. Тож король призначив послів. Потоцький староста щирецький був направлений послом до Стамбула. До інших дворів призначили уповноважених міністрів. Петербурзьке посольство дісталося Вельгорському, віденське – Войні, берлінське – князю Чорторийському стольнику литовському, дрезденське – князю Яблоновському, шведське – Потоцькому старості тлумацькому, данське – Адаму Вавжинцю Жевуському, французьке – Ігнацію Потоцькому маршалку великому литовському, голландське – Огінському підскарбію литовському, іспанське – Орачевському, англійське – Букатому, римське – Кортічеллі. Це спричинило нарікання на короля, бо Кортічеллі деякі закидали, що він має іноземне шляхетство, якого він не мав. Навіть не забули створити кілька консулатів, зокрема в Кенігсберзі, Ризі, Кременчуці та Яссах. У Кенігсберг був направлений Околов, у Кременчук – Зіблоцький, не письменник комедій і памфлетів, а той, хто був ад'ютантом Пугачова. До Ясс – Віламовський, а кому дістався консулат у Ризі, я не пам'ятаю. Усі вони мали підпорядковуватися щойно створеній депутації з іноземних справ, душею якої був пан Матушевич каштелян і депутат берестейський. Поки йшлося про роздачу і отримання посад, усе відбувалося швидко, але коли дійшло до інших вигод, дозволених нам імператрицею, діяльність сейму стала зволікати. Так, збільшення збройних сил до ста тисяч чоловік розтяглося на понад два роки і ніколи не було доведене до кінця. Створивши Конституцію 3 травня, вони наразилися на ворожість сусідніх держав, але не подбали про засоби захисту від наслідків цієї неприязні. Реформатори посварили народ із його могутнім союзником і залишили його безсилим в політичному вирі... 

[...]

Коли після мого повернення з Відня я почав з’являтися в варшавських товариствах, спочатку мене розпитували про те, що про нас думають за кордоном і що я там бачив. А оскільки я відкрито говорив те, що було правдою, навіть мої друзі ставали до мене дедалі холоднішими, а подекуди навіть ворожими. Я зрозумів, що мене вважають людиною з неправильними думками, бо я не поділяв нерозумних надій своїх співвітчизників. А це властиве характеру поляків — вони вірять лише тому, що відповідає їхнім бажанням. Горе співвітчизнику, який насмілюється приносити їм неприємні новини. Замість того, щоб скористатися застереженням, вони засуджують того, хто його приносить. І через такий настрій лише брехуни можуть здобути популярність, бо лише їх публіка слухає, тому обставини, які й без того складні, швидко стають безвихідними. І в цьому я переконався більш ніж достатньо. Були люди, які бачили прірву, над якою стояла наша Річ Посполита. Але вони не наважувалися застерігати народ, і це було правильно, бо народ, засліплений, все одно не слухав би їх. Очільники консервативної партії здебільшого роз’їхалися по своїх маєтках, бачачи, що кожне їхнє застереження сплачується образливими звинуваченнями у зраді та продажності ворогам вітчизни. Інші, хто залишилися, склали руки й рідко висловлювалися на сесіях, лише в секретних записках викладали свої думки. З другої половини 1790 року на сеймі чулися лише голоси палких реформаторів — голоси, які захоплювали не лише кав’ярні й більярдні, але навіть салони вищого товариства столиці, проте дедалі глибше занурювали вітчизну в прірву.

Незабаром після мого повернення до Варшави я став свідком зворушливої церемонії, яка навернула сльози на очі всім присутнім. Сейм одностайно ухвалив рішення про надання християнам-міщанам привілеїв шляхетського стану. Це було рятівне право, пов’язане з народними традиціями, адже ще Казимир Великий надав такі привілеї краківському міщанству. Пізніше кілька інших міст Речі Посполитої отримали ту саму честь. Проте раніше це право розуміли інакше.

Наші предки зовсім не прагнули цим правом змішувати стани. Так, краківський міщанин завдяки цьому привілею ставав вільним, міг залишити своє міське поселення, вступити до військової служби, придбати земельні маєтки, а прийнявши шляхетний спосіб життя, досягти повноти привілеїв, що належали виключно цьому стану, і піднести себе до високих почестей. Ми маємо цьому приклади, адже серед нас є родини, які можуть похвалитися сенаторськими кріслами, міністерськими посадами та іншими високими титулами, і які споріднені з найвищими родами Речі Посполитої, хоча їхнє коріння бере початок із краківського міщанства. Однак це право не означало, що краківський швець чи шинкар, які не залишали свого ремесла, могли вважатися рівними шляхтичу. Різниця між станами настільки суворо дотримувалася, що краківський міщанин в офіційних документах міг писати "nobilis vir", але без додавання "et generosus", що належало лише повноправній шляхті.

Більшість тих, хто голосував за це право, а також сам пан Сухоржевський, посол каліський, який подав проєкт, розуміли його саме в такому дусі. Але оскільки в нас тоді в усьому була схильність до перебільшень, цьому закону надали значення, ніби відтепер міщанин стає тим самим, що й шляхтич, і вже не існує жодної різниці між цими двома станами. Це означало б, що міщанство не просто зрівнюється зі шляхетством, а фактично підноситься над ним. Адже міщанин, який отримав повноту шляхетських привілеїв, зберігав переваги свого попереднього стану, які через суспільну думку не міг мати шляхтич, наприклад, торгівлю тканинами, продаж напоїв чи заняття ремеслом, що вважалося принизливим. Всі розуміли зміст прислів’я: "szlachcic na zagrodzie, równy wojewodzie" ["шляхтич на городі рівний воєводі"]. Але треба було мати велику плутанину в уявленнях, щоб вважати, що міський м’ясник може бути рівним сенатору чи високопосадовцю.

Як наслідок цього закону, хоч і невірно витлумаченого, але все ж такого, що приніс багато честі шляхетському стану, який не відступив перед такою великою жертвою, весь сенат і депутатська палата були вписані до міських книг Варшави й прийняті до складу її міщанства. Тоді президентом муніципалітету варшавського був Декерт, чоловік скромний і праведний, всебічно шанований. У нього саме народився син і він забажав, щоб Сейм був хрещеним батьком цього сина. І Сейм з ентузіазмом виконав його прохання. Перед ратушею винесли цю дитину народу. До пелюшок були прикріплені стрічки різних розмірів. Члени сеймових станів стояли на ринку, кожен з них біля міщанки, яка мала бути його хрещеною матір’ю. Пари тримали стрічки, маршалок Сейму ніс дитину на своїх руках. Товпи народу сновигали на ринку, всі вікна, а навіть дахи були заповнені глядачами. [Людвіка Марія] Ходкевич старостина жмудська заплатила господарю за одне вікно п’ятнадцять червоних золотих. Сам король був присутній на цьому обряді. Ми всі заплакали: Хейлес, посол англійський, часто повторював, що в своєму житті ніколи не був так зворушений, як цього дня. А незабаром всі закордонні газети з захопленням опублікували звіт про цей обряд. Тим часом державні справи все більше заплутувались. 

У лоні [Чотирирічного] сейму виникла змова, до якої долучився король, щоб новою конституцією, написаною заздалегідь, знищити вщент старий устрій державного управління. Ту конституцію було написано в королівському кабінеті за П’ятолі, який читав її статті в присутності короля, ксьондза Коллонтая, Ігнація Потоцького, маршалка сейму Малаховського, депутата сандомирського Солтика, депутата познанського Дзялинського та депутата берестейського Матушевича. Вони вносили деякі виправлення до статей. Справа була вкрай засекречена, проте люди здогадувалися, що щось готується. Сухаржевський навіть скаржився на це перед сеймом, але, не маючи доказів, не зміг домогтися жодних результатів. Власне тоді було оновлено депуції сеймові. Було запропоновано, щоб конституція була подана на розгляд депутації з трьох членів, по одному з кожної провінції. Від Литви висунувся маршалок великий литовський Ігнацій Потоцький. Королівська партія була впевнена, що ніхто не посміє змагатися з такою поважною людиною, а до того ж першим міністром цієї провінції. Але сталося інакше. Пан [Адам Вавжинець] Жевуський, каштелян вітебський, який належав до консервативної партії та підтримував старопольські звичаї, хоча й був поміркованим у своїх поглядах, але не прихильний до короля, запропонував себе як суперника пана Ігнація. Це здивувало короля і сторонників реформаторів. Вони були переконані, що Жевуський зазнає поразки, і король зневажливо натякав на майбутнє приниження немилого йому чоловіка.

Великі зусилля були докладені з боку короля не для підтримки пана Ігнація, що здавалося очевидним, а для того, щоб Жевуський набрав якомога менше голосів, щоб зганьбити його за те, що він насмілився змагатися з корифеєм реформаторської партії. До пізньої ночі голосували за цих двох кандидатів. Я був на тій сесії, бо щиро бажав перемоги пану Жевуському, з яким часто спілкувався, але мав слабку надію. Яким же було загальне здивування, коли вони отримали паритет голосів, який наступного дня король розв'язав на користь Потоцького. Тоді король виголосив промову з компліментарними виразами на адресу пана Жевуського. І Жевуський, і Потоцький також виступили з промовами у відповідь. Промова першого була гідною та стриманою, що дуже сподобалося шляхті. Промова другого була трохи колючою і виказувала ображену гордість, так її сприйняли більшість членів сейму.

Цей випадок я наводжу як дуже важливу подію в тодішніх обставинах. Якби пан Жевуський отримав ще один голос, подання конституції було б відкладено на рік, оскільки довелося б чекати на оновлення депутації, де Жевуський, як палкий захисник старого устрою, ніяк би не дозволив її подання. А рік затримки має велике значення в періоди революцій. Хто може здогадатися, що могло б статися за цей рік, тим більше, що сейм, який тривав вже близько чотирьох років, не міг би бути продовжений і мав би поступитися місцем наступному сейму.

Але була ще одна обставина, яка мала навіть більше значення. Рівність голосів між Потоцьким і Жевуським була справжнім ударом для реформаторської партії. Партія одразу зрозуміла, що її позиції в сеймі не настільки сильні, як їй здавалося. Якби рідний брат каштеляна вітебського [Северин Жевуський], керівник восьмого литовського полку та депутат київський, не пропустив голосування на сеймі через тяжку хворобу, то не було б паритету, і каштелян вітебський здобув би повну перемогу. Лідери реформаторської партії вдалися до хитрощів, бо йти прямим шляхом для них було вже небезпечно.

За їхнім планом, брати Потоцькі та ксьондз Коллонтай намовили маршалка сейму, який був повністю їм відданий, перенести сейм до червня. То було у квітні, більшість депутатів, скучивши за домом, одразу пороз'їжджалися. Коли ж вони роз’їхалися, маршалок раптово скликав сейм на останні дні квітня. Це дозволило більшості депутатів з Великої Польщі та Мазовії, що належали до реформаторської або королівської партії, які об’єдналися, встигнути прибути до Варшави у встановлений термін, тоді як депутати з Литовських та Руських воєводств не мали на це достатньо часу.

Це був підступ, очевидна зрада, і не можна зрозуміти, як чоловік, такий доброчесний, такий побожний, як пан Малаховський, референдатор коронний, міг вчинити на такий крок.

Депутація таким чином маючи розв'язані руки на сесії 3 травня внесла ту нову конституцію на затвердження сейму. Думали, що буде небагато дискусій і що лише кілька голосів виступить в опозицію. Але й тут помилились. Князь Четвертинський каштелян перемиський подав голос проти прийняття тієї конституції, і його промова справила велике враження на сейм. В тому ж дусі виступили: Єленський депутат мозирський, Сухоржевський каліський, ще кілька депутатів і навіть князь Казимир Сапіга. Найбільше на те вказували, що не мають права змінювати форму уряду, бо їм це заборонено інструкцією, яку вони отримали від своїх виборців, і якої вони повинні дотримуватись. Що вони не хочуть брати на себе відповідальність перед народом і що треба скликати сейміки, аби їм ту конституцію подати на затвердження.