Рідко можна зустріти розум і почуття благородні та тонкі в людині, яку природа ніби не спромоглася створити, і яка за розміром виглядає як дитина. Тому я був переконаний, що ніхто навіть не потрудиться звернути увагу на ці Мемуари, а почав записувати на папері деякі основні події свого життя на згадку, виключно для себе, щоб нагадувати собі про різні ситуації, в яких я опинявся, щоб повернути в пам'ять сцени надто цікаві, емоції надто сильні, щоб згинути в забутті. Оскільки роздуми, які я матиму нагоду висловити, можуть бути цікавими тільки для тих, хто любить слідувати за природою у всіх її розмаїтих шляхах, хто звик дивитися на істот мого зросту як на неповноцінних напівросликів, що стоять набагато нижче за інших людей як тілом, так і розумом; і кому, відповідно, може бути цікаво побачити, як одна з таких істот адаптується до створінь звичайного розміру з усіма її поглядами, почуттями, пристрастями і ідеями; я не взяв би на себе сміливість представити їх публіці, якби особи, яким я не можу ні в чому відмовити, не наклали на мене цей обов'язок. Нехай я буду щасливий, коли принесу цю данину моєї вдячності, щоб переконати їх, наскільки глибоко я відчував їхню зацікавленість у моїх проблемах.

Я народився на околицях Галича, столиці Покуття в польській Русі, в листопаді 1739 року. Мої батьки були середнього зросту; у них було шестеро дітей: п'ять синів і одна дочка; і за однією з тих примх природи, які неможливо пояснити, чи принаймні знайти інший приклад в анналах людського роду, троє з цих дітей виросли вище середнього зросту, а двоє інших та я досягли лише розміру дітей віком чотирьох чи п'яти років. Я — третій у цій дивовижній родині. Мій старший брат, якому зараз близько шістдесяти, на три дюйми вищий за мене [загалом 1,06 м]. Він завжди мав міцну статуру і досі має сили та енергії значно більше, ніж дозволяють його розмір і вік. Він вже довгий час живе з каштелянкою іновлудзькою [Констанцією, дружиною Богуслава Устрицького], яка вшановує його своєю повагою та щедрістю і, знайшовши в ньому достатньо здібностей і розуму, доручила йому управління своїми справами. Мій другий брат мав слабку і ніжну статуру; він помер у двадцять шість років, коли був п’ять футів десять дюймів на зріс [1,78 м]. Ті, хто народився після мене, були почергово високими і низькими: серед них була дівчина, яка померла від віспи у віці двадцяти двох років. На той час вона була лише два фути два дюйми на зріст [66 см] і мала чудову фігуру з надзвичайно гармонійно пропорційними формами.

Вже у момент мого народження можна було легко зрозуміти, що я буду надзвичайно низьким, оскільки мій зріст становив лише вісім дюймів [20 см]; однак, попри таку мініатюрність, я не був ані слабким, ані кволим: навпаки, моя мати, яка годувала мене, часто стверджувала, що ні з ким з дітей не мала менше клопоту. Я почав ходити і говорити у тому ж віці, що й інші діти, і моє поступове зростання було таким: у віці 1 року — 11 дюймів за англійською мірою [28 см]; 3 роки — 1 фут 2 дюйми [35 см]; 6 років — 1 фут 5 дюймів [43 см]; 10 років — 1 фут 9 дюймів [53 см]; 15 років — 2 фути 1 дюйм [63 см]; 20 років — 2 фути 4 дюйми [71 см]; 25 років — 2 фути 11 дюймів [89 см]; 30 років — 3 фути 3 дюйми [99 см]. Ось на цьому зрості я зупинився, що спростовує твердження деяких натуралістів, ніби карлики ростуть упродовж усього свого життя. Якщо цього прикладу недостатньо, я можу додати дані мого брата, який, так само, як і я, ріс до тридцяти років і після цього припинив рости. Мені ледве виповнилося дев'ять років, коли мій батько помер і залишив мою матір із шістьма дітьми і дуже маленьким статком: обставина, якій я завдячую своєю подальшою долею і роллю у світі. Якби не це, я, безсумнівно, залишився б у провінції на берегах Дністра непоміченим і невідомим, а, можливо, і більш щасливим. 

Подруга моєї матері старостиня кагарлицька [Гелена з Морських Стадницька (?-1771)] виявила до мене велику прихильність і часто просила моїх батьків віддати мене на виховання під її опіку. З огляду на скрутне становище, в якому опинилася наша сім'я, вона повторила свої добрі пропозиції моїй матері, і та, хоча це й було для неї важким рішенням, поступилася з бажання зробити мене щасливим і зі сльозами на очах погодилася на розлуку. Так я потрапив у маєток пані кагарлицької, який знаходився недалеко від дому моєї матері. Як тільки ми туди приїхали, старостиня, прагнучи виконати обіцянки, дані моїй матері, приділила мені всю турботу, якої вимагав мій вік. Я жив із нею чотири роки; прихильність моєї благодійниці жодним чином не зменшувалася, і я, ймовірно, залишився б з нею назавжди, якби несподівана обставина не змінила хід подій. 

Пані кагарлицька була вдовою, дещо зрілого віку, але все ще свіжа на обличчя та повна грації; до того ж, вона володіла великим статком. До неї завітав граф Тарновський [Ян Яцек (1729–1808)], під приводом справ, які мав у тих краях, і я швидко помітив, що вона значно виділяла його серед усіх осіб, що складали її товариство. Вона стала задумливою і відстороненою; здавалося, що її більше не тішать мої балачки, і я не здивувався, коли побачив, як Гіменей об'єднав цих двох закоханих. Я також усвідомлював всі зміни, яких мало зазнати моє становище внаслідок цього шлюбу. Я відчував, що моя захисниця, вийшовши заміж, передала себе під владу чоловіка, і якщо я раптом йому не сподобаюсь, то опинюся у скруті, оскільки справи моєї родини були повністю зруйновані і не залишили ніяких ресурсів. Тому я вважав своїм обов'язком подвоїти зусилля, щоб стати приємним для чоловіка моєї добродійки; і думаю, що це б мені вдалося, якби нова подія не завадила моїм планам, повернувши їх у інше русло. 

Через кілька місяців після їхнього весілля графиня Тарновська подумала, що вона вагітна. Радість цієї щасливої пари можна легко собі уявити. Усі друзі спішили привітати молодих, а серед них і графиня [Анна з Жевуських] Гумецька. Ця дама, що походить з одного з найдавніших родів Речі Посполитої, має найвищий ранг у країні, не лише через походження і багатство, а й завдяки її особистим якостям. Її маєток знаходився неподалік від резиденції старостині, тому вона мала можливість часто мене бачити і, здавалося, відчувала до мене певну прихильність, бо часто говорила, що мала б велике задоволення, якби я приїхав жити до неї у Варшаву. Мої вдячні відповіді на її люб'язні пропозиції зміцнили її дружні наміри і, мабуть, з того моменту вона сформувала план попросити мене у графині Тарновської, чекаючи на сприятливу можливість. Ймовірна вагітність моєї опікунки дала графині Гумецькій привід для дій. Якось, відвідавши молоде подружжя, вона лукаво підняла питання про небезпеки, що можуть загрожувати вагітним жінкам, і, навівши безліч нещасних випадків, що сталися з деякими дамами з її оточення, нахилилася до графа і запитала, достатньо голосно, щоб почув не лише він один, чи не непокоїть його моя постійна присутність біля його дружини, чи не боїться він, що це може вплинути на зовнішність дитини, яку вона носить під серцем. Від такого запитання молоді здригнулися і тихенько поглянули один на одного. Графиня Гумецька, побачивши, що зачипила їх за живе, додала ще кілька тез, розрахованих на те, щоб посилити їхнє занепокоєння; порадила їм мене віддати і запропонувала, якщо вони вирішать прислухатися до її поради, забрати мене під свою опіку, пообіцявши зробити все можливе задля мого щастя. Чи то нове подружжя справді злякалося, чи може вони боялися образити таку поважну пані, як графиня, але вони лише слабко опиралися і врешті заявили, що залишають це на мій розсуд. Я був відсутній: за мною прислали слугу, який і розповів мені, що сталося. Я увійшов до кімнати, абсолютно готовий до відповіді, і запевнив графиню, що, якщо пані Тарновська, чия доброта зробила її господинею моєї долі, вважатиме за доцільне дати на те свою згоду, то я буду щасливий жити під її протекцією і буду слідувати своїм прагненням, як і своєму обов'язку, щиро намагаючись заслужити її доброту. Графиня Гумецька зраділа моїй згоді: "Я дуже рада, — сказала вона, — мій любий Жужу, (так вони мене називали), що ти не маєш заперечень щодо того, щоб переїхати жити до мене." Потім звернулася до графа та графині Тарновських: "Тепер ви не можете відступити, — сказала вона, — я маю ваше слово та слово Жужу". Решта візиту пройшла в компліментах, і наш від'їзд було заплановано на кілька днів пізніше. Хоча я був дуже вдячний графині Тарновській, визнаю, що швидко примирився з нашою розлукою. Сподіваюся, що мені це буде пробачено, з огляду на те, що мені було лише п’ятнадцять років і моя голова була сповнена яскравих картин, які моя опікунка змалювала про задоволення, що я матиму в її домі. Вона відвезла мене до свого маєтку в Рихті на Поділлі, де ми залишилися на шість місяців. 

Тільки-но ми прибули, як господиня отримала листа від паші з Хотина, турецького міста неподалік від Рихти, який запросив мою покровительку відвідати його палац. Я поїхав із графинею, і в Хотині нас прийняли з усіма належними почестями, відповідними до її високого рангу. Я був у великому захваті від перспективи потрапити до гарему, про який я чув від паші, але не очікував побачити там нічого, окрім розкішних апартаментів з безліччю гарних речей. Яким же приємним було моє здивування, коли я побачив близько двадцяти вродливих жінок, які прийняли мене найніжнішим і найласкавішим чином, причому невеликий мій зріст забезпечив мені цю особливу честь [2].

Маючи на меті відвідати Німеччину та Францію, господиня бажала, щоб я супроводжував її, і я був сповнений приємного передчуття ідеї мандрівки. Після деяких необхідних підготовок ми вирушили до Відня. Читачеві, можливо, не буде неприємно дізнатися про те, як подорожують у Польщі. Тоді я був надто молодий, і ще не достатньо розумний, щоб це справило на мене сильне враження; але спогади тепер спричиняють багато сумних роздумів. Уявімо собі, що на дорогах немає ні заїжджих дворів, ні корчм, ні жодного пристойного притулку, де б мандрівник міг влаштуватися з елементарними зручностями; що через це він змушений везти з собою кухонне начиння, домашні речі і провізію; що в краях, які він проїжджає, він не бачить нічого, крім бідних сел, де мешкають переважно євреї; що в оселях цих бідолах, схожих на сараї, де вперемішку мешкають люди і домашня худоба, зупиняються польські мандрівники; що вони посилають поперед себе слуг, які, вибравши місце, яке здається найзручнішим, виганяють звідти господарів, подеколи батогом, а іноді виявляють ту ж жорстокість і до інших подорожніх, які, будучи нижчими за рангом, не наважуються захищати своє місце; що слуги, заволодівши кімнатою, обвішують стіни завісами, розставляють ліжка і меблі, які привезли з собою, так що господарі, прибувши на місце, знаходять свої оселі готовими і пристойно умебльованими. Неважко уявити, що такі нахабні слуги не шкодують домашньої птиці та городини бідних євреїв, які, поки їхнє майно розбирають, шукають притулку в сусідніх халупах, де з нетерпінням чекають на від'їзд цих надокучливих гостей, щоб знову повернутися до своєї домівки. 

Після кількох днів дуже виснажливої подорожі та кількох місяців нудного перебування у Львові ми дісталися Відня, де ледь встигла поширитися звістка про наше прибуття, як нас відвідали, запросили та прийняли з великою охотою. Незабаром ми мали честь бути представленими її імператорській величності угорській королеві [Марії Терезії (1717-1780)], яка ласкаво сказала, що я перевершую все, що вона про мене чула, і що я є однією з найдивовижніших істот, яких вона коли-небудь бачила. У той час ця видатна принцеса вела війну з королем Пруссії [Фрідріхом II Великим (1712-1786)] і завдяки своїй стійкості, мужності та мудрості стала не менш страшною для ворогів, ніж шанованою для підданих. Я мав честь бути одного разу в її покоях, коли придворні оспівували перемогу, здобуту її військом, і всі вихваляли її сприятливі наслідки, так що, за їхніми словами, король Пруссії, здавалося, скоро буде доведений до останньої межі. Імператриця, біля якої я стояв, запитала, як ставляться до прусського короля в Польщі і яку думку я маю про цього принца. "Пані, — відповів я, — я не маю честі його знати; але якби я був на його місці, то замість того, щоб втрачати час на марну війну проти вас, я приїхав би до Відня і засвідчив би вам свою повагу, тому що здобути вашу пошану і дружбу в тисячу разів славетніше, ніж перемоги над вашими військами". Її імператорська величність була дуже задоволена моєю відповіддю, обняла мене і сказала моїй добродійці, що та дуже щаслива мати такого приємного супутника в своїх подорожах. 

Іншого разу, коли я, за її бажанням, виступив перед нею з польським танцем, вона взяла мене на коліна і, приголубивши та розпитавши, як я провів час, побажала дізнатися, що з побаченого у Відні я знайшов найдивовижнішого і найцікавішого. Я відповів, що побачив багато речей, гідних захоплення мандрівника, але ніщо не здалося мені таким надзвичайним, як те, що я бачу тієї миті. "І що ж це?" — запитала її величність. "Це, — відповів я, — бачити такого маленького чоловіка на колінах такої великої жінки". Ця відповідь принесла мені нові пестощі. Імператриця мала на пальці перстень, на якому діамантами були викладені її ініціали, зроблений з найвишуканішою майстерністю. Моя рука випадково опинилася в її руці, і я почав розглядати цей перстень; вона помітила і запитала, чи гарні ініціали. "Прошу вибачення, ваша величносте, — відповів я, — я розглядаю не перстень, а руку, яку прошу дозволити мені поцілувати", — і з цими словами підніс його до губ. Імператриця, здавалося, була зачарована цією маленькою галантністю і хотіла подарувати мені перстень, який її викликав; але він виявився занадто широким, і вона покликала дівчинку років п'яти-шести, що була тоді в кімнаті, зняла з її пальця дуже гарний діамант, який та носила, і наділа на палець мені. Ця молода особа [Марія Антуанетта (1755-1793)] зараз є королевою Франції; і можна собі уявити, як ретельно я зберігаю таку дорогоцінну коштовність. Неважко зрозуміти, що ласкавість імператриці привернула до мене увагу її двору; і я був би невдячним, якби промовчав про доброту, яку виявив до мене ясновельможний князь [Венцель Антон фон] Кауніц. Цей видатний чоловік, який в той час керував, як і зараз керує, всіма справами Німецької імперії, все ж знаходив час, щоб приділяти увагу дрібницям; і я можу сказати, що знаки дружби та інтересу, якими він удостоїв мене, викликали б багато заздрощів, якби мої розміри і спосіб життя не ставили мене поза суперництвом. Він називав мене своїм маленьким другом, вдаючи, що моя розмова і розважає, і цікавить його. Одним словом, під час цієї подорожі, і інших, про які я розповім далі, я мав стільки підстав завдячувати його доброті, що єдине, про що я шкодую, — це те, що не маю іншого способу засвідчити йому, наскільки глибоко моє серце вражене спогадом про неї. 

Однак було би помилкою уявляти, що я, піддавшись на численні прояви доброти, які мені дарували, або повністю віддавшись насолодам, які мене оточували, ніколи не зазнавав болісних вражень чи був байдужим до того, що загалом інші дивляться на мене лише як на ляльку, хоч і трохи більш досконалу, а точніше, краще організовану, та все ж лише живу іграшку. Я пам'ятаю, поміж іншим, як одного дня в апартаментах моєї добродійки, коли я сидів у віддаленому куточку і, здавалося, не звертав уваги на розмову, то почув, що говорять про мене. Один із гостів запитав, чи володіють карлики здатністю до розмноження? Інший висловив думку, що якщо вони мають таку здатність, то їхні діти виростуть до звичайного розміру; і графиня Гумецька ознайомила присутніх із моїм сімейним становищем, зокрема розповіла про мою сестру, розмір якої, за її словами, ще більш незвичайний, ніж у Жужу. Вона додала, що їй часто спадало на думку, що було би цікаво поєднати цих двох маленьких істот і подивитися на результат, що допомогло б розв'язати питання. Я позбавляю читачів подробиць цієї розмови, яка зайшла дуже далеко і була перервана лише моїм гірким риданням; так сильно мене вразила та зневага, яку я угледів у цій ідеї звести мене з сестрою; з цього я дійшов висновку, що вони не лише вважали себе вправі розпоряджатися мною без моєї згоди, але навіть сприймали мене як істоту суто фізичну, позбавлену моральності, над якою можна ставити всілякі експерименти. Хтось із присутніх, помітивши моє горе, забажав дізнатися його причину, яку я вперто приховував; врешті-решт, не витримавши наполягань моєї добродійки, я відкрився їй, і вона поспішила мене втішити запевненнями, що ніколи серйозно не думала про шлюб, сама думка про який мене так шокувала. Зрештою, я розповідаю про цей випадок лише для того, щоб показати, що, хоча під час свого першого перебування у Відні я був ще дуже юним, та був достатньо розвинений і досвідчений, щоб відчувати всі емоції, властиві для мого віку. 

Хоча ми зупинилися у Відні лише на шість місяців, моя добродійка, скориставшись нагодою, влаштувала для мене уроки танців у пана [Гаспаро] Анджоліні, придворного балетмейстера, який згодом завдяки своїм видатним талантам у мистецтві та літературим вподобанням став дуже відомим. На жаль для мене, через необхідність від'їзду, я не встиг під його наглядом досягти тих успіхів, як би хотів; однак моя добродійка була вражена тим, що назвала моїм прогресом, і не стримувала вдячних слів на його адресу, коли ми виїхали до Баварії. Прибувши до Мюнхена, ми були дуже люб'язно прийняті ясновельможним курфюрстом [Максиміліаном III Йосифом], і, здавалося, я викликав там не меншу цікавість, ніж у Відні. Під час нашого перебування, яке було недовгим і нічим особливим не відзначилося, ми проводили час у розвагах і святкуваннях. Звідти ми вирушити до Люневіля, де утримував двір Станіслав Лещинський, титулярний король Польщі. 

Я не міг не відчути поваги, захоплення та подиву, побачивши цього шанованого старого князя, який після такого бурхливого життя, після того, як пережив найфатальніші повороти долі, зберіг у вісімдесятирічному віці всі здібності своєї душі і з такою енергією їх використовував задля щастя своїх нових підданих. Мене вразила його шляхетна постать, його м'який і привітний погляд, його спокійна та велична постава. Я одразу згадав враження, яке він справив на Карла XII з першого погляду. Я одразу ж пригадав враження, яке він справив з першого погляду на Карла XII. Відомо, що цей надзвичайний монарх, поспілкувавшись із ним чверть години, сказав генералам, які складали його почет: "Це той чоловік, який буде королем Польщі". Відомо також, як Карл дотримався свого слова; як Станіслав після нещасть свого покровителя втратив ту корону, якої прагнув лише через усвідомлення блага, яке він може принести своїй країні; як, коли його знову покликали на трон, ворожа фракція за підтримки іноземців зробила зусилля та надії здорової частини нації марними та безрезультатними. Відомі небезпеки, на які він наражався; маскування, до яких він був змушений вдаватися, щоб врятуватися від своїх ворогів. Відомо, що врешті-решт, коли мир забезпечив йому спокійне володіння герцогствами Лотарингія і Бар, він ретельно працював над тим, щоб перевершити в пам'яті цих народів їхніх колишніх володарів. Чи треба розповідати тут про все, що він зробив для цього? Скажу лише, що його будівлі в Нансі та Люневілі здалися мені набагато кращими за все, що я бачив при багатьох інших дворах. Коли ми прибули, цей монарх прийняв нас з тією щедрістю і привітністю, якими він завоював кожне серце; і, оскільки ми були його співвітчизниками, то, за його розпорядженням, були поселені в його палаці. 

З цим князем жив знаменитий Бебе [Ніколя Феррі (1741–1764)], який до того часу вважався найбільш надзвичайним карликом, якого коли-небудь бачили. Він справді мав пропорційну фігуру [насправді був складений пропорційно, але з підліткового віку у нього почав з'являтися горб] і дуже приємні риси обличчя, але, на жаль (мені прикро про це говорити, заради честі мого виду), як у розумі, так і в способі мислення, мав усі ті вади, які зазвичай нам приписують. На той час йому було близько тридцяти років [насправді близько 18, але у нього дуже рано почали з'являтися ознаки старіння], його зріст становив два фути вісім дюймів [81 см]; і коли мене виміряли, виявилося, що я був значно нижчий: лише два фути чотири дюйми [71 см]. При нашій першій зустрічі він був до мене привітний і дружній; але коли побачив, що я надаю перевагу товариству і бесідам з розумними людьми, а не з ним, а головне, коли побачив, що король насолоджується моєю компанією, він відчув до мене заздрість і найжорстокішу ненависть; і якби не диво, я певно не зміг би уникнути його люті. Одного разу ми були удвох в покоях його Величності. Князь, виявивши до мене увагу і поставивши декілька запитань, на які я дав відповіді, які його потішили, висловив своє задоволення і схвалення найніжнішим чином; потім, звертаючись до Бебе, сказав йому: "Бачиш, Бебе, яка різниця між тобою і Жужу! Він милий, веселий, розважливий і повний знань, а ти лише маленька машина". Я побачив, як після цих слів в очах Бебе зблиснула лють. Він нічого не відповів, але вираз обличчя та почервоніння на його щоках свідчили, що він був сильно збуджений. Щойно король вийшов до своєї вбиральні, Бебе скористався моментом, щоб здійснити свої мстиві плани; він підкрався, підхопив мене за талію і спробував жбурнути у вогонь. На щастя, я вхопився обома руками за залізний гачок, на якому тримаються совки та щипці для каміна, і таким чином запобіг його підлому задуму. Шум, який я здійняв, захищаючи себе, привернув увагу короля, він прийшов на допомогу і врятував мене від цієї смертельної небезпеки. Потім покликав своїх слуг, віддав Бебе в їхні руки, наказав їм накласти на нього тілесне покарання, пропорційне його провині, і розпорядився, щоб той більше ніколи перед ним не з’являвся. 

Як я не заступався за нещасного Бебе, а не зміг його врятувати від першої частини покарання; а щодо другої частини, то його Величність погодився скасувати її лише за умови, що Бебе попросить у мене вибачення. Бебе з великим небажанням підкорився цьому приниженню, яке, ймовірно, справило на нього глибоке враження. Невдовзі він захворів і помер. Всі пояснювали його смерть ревнощами та роздратуванням, які спричинила різниця між нами, яку всі підкреслювали. Мені було щиро шкода його, і я не став би розповідати про цей випадок, якби не бажання зазначити, що малий зріст не заважає нам переживати силу пристрастей. На моє щастя, ці пристрасті ніколи не надихали мене на таке, що суперечило б людяності та законам. 

Під час мого перебування в Люневілі я мав честь познайомитися зі знаменитим графом [Луї-Елізабет де ла Вернь] де Трессаном, який зупинився там на певний час. Він приділив мені багато уваги, і стаття "Карлик" в "Енциклопедії" [під редакцією Дені Дідро], де я згаданий у вигідному світлі, була написана ним. Оглянувши і помилувавшись усім тим, що король Станіслав зробив для прикраси Нансі і Люневіля, ми попрощалися з цим добрим князем, який передав моїй добродійці листи до його дочки [Марії Лещинської], покійної королеви Франції, і вирушили до Парижа. 

Чи треба говорити, що першою турботою графині Гумецької було поїхати до Версаля, де, як польська аристократка, вона легко отримала доступ до королеви, якій передала листи від її батька-короля. Ця принцеса зберегла багато прихильності до всього, що стосувалося її рідної країни, і прийняла її милість надзвичайно люб'язно. Її Величність, дізнавшись, що моя добродійка взяла мене з собою, забажала мене побачити і була вражена моїм виглядом, таким мініатюрним, якого вона навіть не уявляла. Вона поставила мені багато запитань про короля, її батька, про Бебе, про Польщу та наші подорожі, і їй, здавалося, настільки сподобалися мої відповіді, що вона назвала мене маленьким дивом. Вона додала, що, згідно з тим, що вона бачила або чула раніше, вона досі вважала осіб мого виду приреченими природою бути такими ж непривабливими розумово й інтелектуально, як і тілесно, але я розвіяв її упередження дуже вигідним і приємним чином. Після цих люб’язних слів королева, звернувшись до графині Гумецької, люб’язно запросила її приходити в гості якнайчастіше, разом зі мною, і дала розпорядження впускати нас, коли б ми не побажали. 

Після повернення до Парижа моя поява викликала таку цікавість, що багато відвідувачів приходили до моєї покровительки; і менш ніж за тиждень усі особи високого рангу при дворі та всі представники модного товариства міста відвідали її. Я не міг не бути нескінченно зворушеним таким проявом захоплення і незліченними люб’язностями, якими мене вшановували. Особливо покійний герцог [Луї Філіп I] Орлеанський, який влаштував для моєї покровительки найвишуканіші прийоми, був до мене надзвичайно прихильним і засипав мене ласкою та подарунками. Я навіть можу сказати, що під час нашого перебування в Парижі цей люб'язний принц не гаяв жодного дня, щоб не висловити нам нові знаки уваги. Я був би невдячним до графа [Міхала Казимира] Огінського великого гетьмана литовського, який на той час жив у Парижі, якби забув згадати про особливу увагу, яку він виявляв до мене. Його милість постійно навідувався до моєї покровительки і ставився до мене з великою прихильністю аж настільки, що навчав мене основам музики — мистецтва, в якому, як для людини його стану, він досяг дивовижного успіху. Помітивши моє захоплення цим заняттям і припустивши, що я маю до нього здібності, він переконав мою добродійку найняти для мене вчителя — знаменитого П'єра Гавіньєса, який навчав мене грати на гітарі. Це вміння часто втішає мене у хвилини смутку та неспокою, що є невіддільними від такого становища, як моє. Але повернімося до графа Огінського: цей знатний чоловік полюбляв зі мною розважатися, і пам'ятаю день, коли він влаштував велику вечерю для кількох найвизначніших дам, і посадив мене в горщик посередині столу. Він збудив цікавіть присутніх дам, сказавши, що хоче почастувати їх чимось незвичайним, а також тим, що тримав певний час горщик закритим. Коли ж я раптом з нього з'явився, це викликало гучний крик і здивування у дам, які спершу мене не впізнали. 

Екстаз, який я викликав, а також розповіді про мою зовнішність, дотепність та розум спричинили випадок, який, якби не втручання королеви, міг би мати неприємні наслідки для польських дам, що подорожують Францією. Сталося так, що герцогиня [Шарлотта Аглая] Моденська, принцеса французької королівської крові, не була присутня на жодному з прийомів, на які мене запрошували. Однак її високість багато чула про мене, і те, що їй розповідали, викликало в неї сильне бажання побачити мене. Її ранг не дозволяв їй першій відвідати графиню Гумецьку, тому вона надіслала їй запрошення і, оскільки головною метою було побачити мене, додала на картці: "Особливо, не забудьте взяти Жужу". Графиня Гумецька, якій притаманні всі почуття, відповідні до її знатного походження, а її ранг, краса та багатство завжди забезпечували їй найвищу пошану, була дуже ображена таким запрошенням. Вважаючи недоречним задовольняти цікавість, виражену в настільки незграбній та неввічливій формі, вона відповіла, що дуже шкодує, але не може виконати накази її високості, бо зайнята того дня та наступного, тож не може сказати, коли матиме честь. Герцогиня Моденська, яка чудово зрозуміла зміст цієї відповіді, була вкрай розлючена і скаржилася на графиню кожному, кого зустрічала. Вона навіть зайшла так далеко, що донесла свої скарги до королеви, вважаючи, що її величність, як полька, засудить мою добродійку. Можу припустити, що королева, яка з великою пошаною ставилася до представників свого народу, в душі вважала, що графиня Гумецька має рацію. Однак, бажаючи залагодити дрібницю, яка, хоч і була незначною за своєю суттю, могла спричинити певне занепокоєння моїй добродійці, вона послала за нею і запропонувала їй відвідати герцогиню Моденську. Графиня відповіла, що, з поваги до наказів її величності, вона поїде, але, безумовно, не візьме з собою Жужу; на чому королева, передбачаючи, що такий візит лише погіршить ситуацію, закрила цю тему, а наприкінці зустрічі запросила графиню Гумецьку приїхати на сніданок до її величності за два дні, взявши з собою мене. Потім вона надіслала запрошення герцогині Моденській на той самий день, не попередивши жодну з цих дам про те, що вони зустрінуться. У призначений день ми з'явилися др королеви першими. І яким же було наше здивування, коли через кілька хвилин почули, що оголошують ім'я герцогині Моденської! Ця дама була не менш здивована, аніж ми, але дуже швидко опанувала себе, і, віддавши належне королеві, обидві дами привітали одна одну звичайними компліментами і, ніби нічого не сталося, взаємно висловили радість від зустрічі і бажання познайомитися ближче. Герцогиня навіть зайшла так далеко, що кілька хвилин не звертала на мене уваги; але скоро, позбувшись цієї стриманості, пестощами, компліментами та ентузіазмом проявила своє захоплення. 

Після цієї пригоди, яка яскраво показала, яку роль я відігравав у Парижі та зробила мене справжнім модним захопленням, ми продовжували приймати візити й запрошення від усіх найвпливовіших представників знаті та фінансових кіл. Особливо вирізнявся пан [Етьєн Мішель] Буре, генеральний відкупник, відомий своєю амбітністю, ексцесами та екстравагантністю. Він влаштував прийом, на якому, щоб підкреслити, що все це для мене, наказав усе — навіть тарілки, ложки, ножі та виделки — подати відповідними до мого розміру. Навіть страви, які складалися з горобців, вівсянок та іншої дрібної дичини такого роду, були подані на тарілках, що відповідали їм за розміром. Саме тоді я познайомився зі знаменитою мадемуазель [Клер-Жозеф-Іполіт де ла Тюд] Клерон, яка згодом надала мені величезну допомогу. 

Ми провели в Парижі понад рік, насолоджуючись усіма розвагами, які столиця пропонує іноземцям, і які стають ще приємнішими завдяки жвавому гумору, веселості та ввічливості її мешканців. Нарешті настав час залишити це місце, і ми вирушили до Голландії. Усім відомо, яке враження на душу мандрівника справляє новизна сцен, які відкриває ця країна. Це був травень — пора року, коли Голландія виглядає найбільш привабливо; і я був настільки вражений її краєвидами, що, попри одноманітність, на яку справедливо скаржаться, я не можу згадувати ці відчуття без хвилювання. Якби я взявся їх описувати, то лише повторив би тисячу разів вже сказане, тому обмежуся тим, що, коли ми прибули до Гааги — цього дивовижного селища, яке може конкурувати з містами першого рангу, — графиню Гумецьку була прийнято найприязніше і найввічливіше його високістю принцом Штадтгальтером [Вільгельмом V Оранським] та його родиною, які зробили все можливе, аби зробити її перебування приємним. Однак ми познайомилися там з небагатьма людьми, і, не маючи змоги залишитися в Голландії надовго, присвятили час огляду визначних пам’яток, якими так багата ця країна. Зрештою, попрощавшись зі Штадтгальтером, моя добродійка вирушила через Німеччину, і ми дісталися Варшави. 

Моє повернення на батьківщину наробило багато галасу. У столиці мене ще не бачили, але мене випередила репутація, здобута під час подорожей, чим я був зобов’язаний щедрій опіці моєї добродійки. Крім того, перебування у Парижі надало мені певної легкості й витонченості манер, які додають шарму навіть незначній бесіді, я був щасливий помітити, що багато людей, які спочатку сприймали мене лише як цікавий об’єкт, тепер шукали моєї компанії, бо їм було приємно зі мною спілкуватися. Надихнувшись такою увагою, я почав частіше розширювати коло своїх знайомств і зав’язав дружбу з кількома юнаками мого віку, чия компанія здавалася мені більш веселою й цікавою, аніж тих, хто зазвичай бував у домі графині Гумецької.

Я викликав достатньо довіри у своєї покровительки, щоб вона дозволила мені розумну свободу, якою я скористався, аби часто ходити до театру. Театр завжди захоплював мене, але тепер нові почуття, які почали пробуджуватися в мені, додавали йому ще більшої привабливості. Я більше не ходив туди лише для того, щоб захоплюватися красою п’єс чи майстерністю акторів. Мене вабили сама видовищність, зібрання глядачів, але найбільше — жінки, які, пробуджуючи в мені якісь нові емоції, змушували мене відвідувати театр із певним шалем. До того я жив, майже не усвідомлюючи різниці між статями; але через неспокій, хвилювання і тривогу, які викликала в мені жіночі принади, я більше не міг приховувати від себе, що від цієї чарівної статі залежить все наше щастя; але я не міг зрозуміти, в чому воно полягає і як його досягти. 

Театр був також місцем зборів моїх молодих друзів. Вони мали всю нерозсудливість свого віку і без докорів сумління потурали поривам своєї живої та буйної уяви. Безперестанку розповідаючи про свої минулі чи майбутні втіхи, вони невдовзі забезпечили мене знаннями, яких мені бракувало, і надали чіткої спрямованості бажанням, до того невиразним і непослідовним. Жінки, крім того, постійно кепкуючи над моїм низьким зростом, жартуючи над моєю стриманістю та обачністю, повністю вилікували мене від тієї сором'язливості, яка, здавалося, була притаманна моїм розмірам. Моя голова була сповнена думок про них, моє серце схвильоване зміною, що відбулася в мені останнім часом, я дивився на жінок під більш живим і цікавим кутом зору; я хотів кохати, я вже кохав. Я побачив жінок по-новому. Вони пробуджували моє захоплення, мою чуттєвість, мої бажання; але достатньо було лише бути жінкою, щоб викликати у мені пристрасть: я захоплювався статтю, без розбору і без різниці, я любив їх усіх; одним словом, у двадцять п'ять років я був таким самим, як інші юнаки в п'ятнадцять років. Ці емоції, зовсім нові для мене, мали свій шарм; і, можливо, я був би щасливішим, якби міг задовольнитися лише ними, не шукаючи способу втамувати бажання, які з кожним днем ставали все сильнішими. На жаль, такий опір не притаманний людській природі; розпалений гарячковістю свого темпераменту, я бажав зосередити свої почуття на певному об’єкті. Як же глибоко я був засмучений, розмірковуючи про свій зріст, який я вважав непереборною перешкодою до того щастя, якого так палко прагнув! "Що ж?!" — казав я собі. — "Найстриманіші жінки беруть мене на руки! Вони обіймають мене, дарують мені найніжніші ласки, поводяться зі мною як із дитиною! Як я можу наважитися в такій ситуації зробити зізнання, над яким вони тільки посміються, а лишуся вкритий для вічних насмішок?" Було нелегко примусити мою гордість погодитися з моїми бажаннями. Чим далі я був від звичного зросту інших чоловіків, тим сильніше прагнув, щоб цю різницю було забуто і щоб до мене ставилися так само, як до них. Але досвід довів, що ці думки були незрілі. Я не розумів, які дивовижні речі можуть впливати на людей: понад усе я не знав, — пробачте мене, о прекрасні! — як далеко може завести жінку цікавість. Незабаром я це зрозумів. 

Була тоді у Варшаві серед французьких комедіантів одна акторка, яка дуже відзначалася талантом у ролі служниці. Певна суміш ніжності і жвавості робила її безмежно цікавою; і хоча вона не мала правильних рис обличчя, проте володіла всім необхідним, щоб сподобатись і спокусити. Я завжди бачив її з новим задоволенням і відверто віддавав їй перевагу перед усіма іншими. Одного вечора, коли вона справила на мене особливо сильне враження, виходячи з театру, я зустрів одного зі своїх друзів, якому, бажаючи трохи розважитися, запропонував прогулятися. Він вибачився, зізнавшись, що йде на вечерю до маленької ***, тієї самої актриси. "Ах!" — вигукнув я розчулено. — "Ти з нею знайомий? Який ти щасливий!" "І ти можеш бути таким, коли захочеш," — відповів мій легковажний молодий приятель. — "Я познайомлю тебе з нею як зі своїм другом, і можеш бути певен, що тебе добре приймуть." Я прийняв цю пропозицію з захопленням, і вже наступного дня мене представили їй, і зустріла вона мене саме так тепло, як я і сподівався. Цей візит минув весело, і коли я пішов, вона щиро запросила мене приходити частіше. З якою охотою я скористався цим запрошенням! Якими довгими здавалися хвилини очікування радості нової зустрічі з нею! І з яким жалем я проводжав час, проведений разом! Я наважився зізнатися їй у своїй пристрасті; вона, здається, відповідала на неї взаємністю, і певний час моя ілюзія робила мене щасливим. Захоплений і навіть сп’янілий цим романом, я уникав своїх молодих друзів, хотів насолоджуватися своїм уявним щастям наодинці, і присвячував своїй молодій коханій всі моменти, які міг вивільнити з-під пристойності та обов’язків перед своєю добродійкою. Нехай мені пробачать ці подробиці; пишучи ці мемуари, я прагну не лише описати свій зріст і пропорції, а й простежити розвиток своїх почуттів і рухи своєї душі. Я прагну говорити відверто, більше розповідати про те, що відчував, аніж про те, що робив, і показати, що якщо я можу дорікнути природі за те, що вона не дала мені тіла, як у інших чоловіків, то вона повністю відшкодувала це, наділивши мене чутливістю, яка, хоча й проявилася пізно, навіть у моїх бажаннях розлила краплину щастя, спогадами про яке я насолоджуюся з вдячністю і трепетом у серці. 

Але повернімося до моєї чарівниці, Абіґейл: наш зв'язок тривав недовго. Я був щирим у своїй прихильності і, уявляючи себе коханим, був щасливий. Яким же було моє здивування, коли одного разу, випадково зустрівши того самого юнака, який познайомив мене з нею, я дізнався, що мій маленький роман відомий усім і обговорюється публічно. Мене висміювали за нерозсудливість; а вона, та, яку я вважав найбільш зацікавленою у збереженні таємниці, відкрито насміхалася над моїми почуттями та палкістю, над тими бурхливими емоціями, які вона в мені викликала. Вона навіть пишалася цим, представляючи як доказ своєї привабливості той факт, що змогла розпалити пристрасть у чоловіка з моїм зростом, чий вигляд, на її думку, аж ніяк не передбачав подібних емоцій. Це відкриття принизило мене і дуже вразило. Я думав, що щиро кохав, сподівався, що буду щиро коханим; і з болем побачив, як завіса впала, і ілюзія, що робила мене щасливим, розвіялася.

До мого горя додалися й інші обставини. Я був дуже обережний, аби ні у моєї благодійниці, ні у тих, хто щиро піклувався про мене, не виникло ані найменшої підозри про мою інтригу. Для цього мені доводилося здійснювати свої маленькі вилазки тоді, коли всі думали, що я сплю, і підкуповувати швейцара, щоб виходити, і слугу, який супроводжував мене. Але як же я страждав, коли мене було викрито, а швейцара та мого слугу було звільнено! Я докоряв собі у тому, що спричинив їхнє нещастя, втрату місця, чим, можливо, поставив їх у скрутне становище. 

Моя добродійка послала до мене серйозного, мудрого та розсудливого чоловіка, якому я дуже довіряв. Він вказав на неправильність моєї поведінки і вказав на можливі фатальні наслідки, до яких вона могла призвести. Його зауваження вплинули на мене, я пообіцяв більше не спілкуватися з тими молодиками, чиї розмови й поганий приклад мене зіпсували, і завдяки правильній поведінці скоро повернув прихильність графині Гумецької та її оточення. Я не шкодував про це рішення. Моє життя стало спокійнішим і щасливішим. Юнацький запал подарував мені деякі задоволення, але вони швидко залишили по собі порожнечу. Я почав розуміти, що лише взаємність може оживити почуття насолодою, а без неї вони нічого не варті. Я зрозумів, що лише повага й довіра можуть стати основою справжнього, тривалого кохання. У дружбі та розмовах із мудрими людьми я почав шукати компенсацію за втрачене і швидко її знайшов. 

У той час Варшава була сценою урочистостей та розваг. Станіслав II Август, про чесноти і досягнення якого мені немає потреби розповідати, оскільки вони відомі всім, хто мав честь наближатися до нього як до короля чи приватної особи, нещодавно зійшов на польський трон і зробив усе можливе, щоб подолати численні лиха, спричинені тривалими заворушеннями та потрясіннями. Під його заступництвом процвітали мистецтва і науки; він здобув прихильність найбільших вельмож, які стікалися до нього і, щоб засвідчити свою прихильність, змагалися один з одним у влаштуванні найпишніших розваг. На одному з таких свят, де моя добродійка вважалася однією з головних прикрас вечора, я мав честь бути представлений його величності. Король удостоїв мене своєї уваги і з того часу постійно демонстрував свою прихильність до мене, і навіть до сьогодні не перестає обдаровувати мене своїм особливим покровительством. У такому стані спокою мої дні минали, і я вважав, що жодне хвилювання не зможе затьмарити таке щасливе життя. Тоді я був дуже далекий від того, щоб передбачити, що це делікатне і ніжне почуття, на якому ґрунтувалося моє очікування майбутнього щастя, одного дня стане причиною тривоги і гіркоти в серці, і так потужно переповнить моє існування. Але перш ніж перейти до подробиць цих подій, які я завжди вважатиму найцікавішими у своєму житті, прошу дозволу ознайомити читача з деякими обставинами історії моєї сестри, про смерть якої я почув майже в той самий час.

Анастасія Боруласька була на сім років молодшою за мене і настільки низька на зріст, що ледь сягало мого плеча. Але це не має дивувати, бо я вже зазначав, що на момент смерті її зріст становив лише два фути два дюйми [66 см]. Однак як би не вражали її невелика статура та ідеальні пропорції, яких не зміг би заперечити найвибагливіший скульптор, але ще більше вражали її добре серце і лагідна вдача. Вона була смаглявою, з прекрасними чорними очима, добре окресленими бровами, дуже густим волоссям і такою граціозністю в усьому, що вона робила, що це додавало її постаті ще більшої чарівності. Характер у неї був жвавий і веселий, серце чуйне і доброзичливе. Вона не могла спокійно спостерігати за стражданнями інших, не намагаючись допомогти. Її подруга та благодійниця каштелянка кам'янецька [Катажина Коссаковська з Потоцьких], дуже заможна пані, взяла Анастасію до свого дому, виявляючи до неї безмежну ніжність і ні в чому їй не відмовляючи. Анастасія, у свою чергу, використовувала цю прихильність для того, щоб задовольнити своє велике бажання робити добро. Як і я, моя сестра мала щастя відчути ті ніжні почуття, які наповнюють життя чарами й дозволяють витримувати всі негаразди, турботи та суперечності, до яких вони іноді приносять. У двадцять років Анастасія закохалася, і тим палкіше, що її прихильність ґрунтувалася на єдиному задоволенні — сприяти щастю того, хто був її об'єктом. Її любов не супроводжували ні страхи, ні скорботи, ні каяття; тож вона могла б бути щасливою, якби ревнощі не порушували її спокою. Її добродійка швидко помітила прихильність Анастасії й завела про це розмову: щире, ніжне й чутливе серце не приховувало почуттів, які в неї викликав молодий офіцер дуже привабливої зовнішності, що часто бував у їхньому домі. Молодий чоловік, хоча й походив із гарної родини, був небагатим. Анастасія знала про це й вигадала спосіб допомогти йому, не зачіпаючи його почуття гідності. Вона вмовила його грати з нею в піке й зазвичай наполягала на великих ставках, проте постійно "програвала", отримуючи подвійне задоволення: від можливості допомоги і уникнути виразів вдячності. Я не знаю, як далеко завела б її чутливість, якби під час поїздки до Львова вона не підхопила віспу. На жаль, хвороба була невиліковною. Марними були всі зусилля лікарів, і через два дні вона померла — з тією самою душевною рівновагою й філософським спокоєм, які супроводжували її все життя. Я не можу згадувати про цю втрату без сліз за сестрою й подругою. Її добродійка була невтішною, і кілька днів її здоров’я перебувало під загрозою. Вона наказала нікому ніколи не говорити з нею про дорогу Анастасію, навіть попросила мене не відвідувати її, щоб моя присутність не відкривала глибоких ран, які важко було загоїти. Тому я не мав навіть можливості розділити з нею свій сум і висловити свою щиру, хоч і недостатню, вдячність за все, що вона зробила для своєї юної маленької подруги. 

Інші турботи та занепокоєння незабаром прийшли на зміну тим, які спричинила ця втрата. Я переходжу до найцікавішого періоду мого життя, до тих моментів, що, будучи наповненими новими ідеями, новими бажаннями, задоволеннями, зовсім не схожими на ті, які я знав раніше, принесли водночас нові труднощі та нові випробування, на які я ніколи не думав, що мені доведеться наразитися. Щедрість графині Гумецької, здавалося, назавжди убезпечила мене від нужди. Оскільки прихильність її світлості привернула до мене увагу й пошану не лише всіх мешканців її дому, але й усієї знаті, яка складала її товариство, я не передбачав і не відчував у своєму серці страху коли-небудь стати негідним її прихильності. Я був оточений турботою, ласкою і теплом; мені нічого не бракувало для щастя; і я насолоджувався ним із тим більшою впевненістю, що, не знаючи невдач, наївно вірив, що ніколи їх не зазнаю. З іншого боку, розум і добрі поради повернули мене до спокійного стану, і я думав, що ті бурхливі пристрасті, які деякий час так несамовито розбурхували мене, назавжди заспокоїлися. Я уявляв, що, обмеживши свої почуття знаками вдячності до тих, хто щедро дарували мені свою доброту, я проживу спокійне життя; і що, відмовившись від кохання та його ілюзій, я отримаю відшкодування за той біль, який воно мені завдало. Але я не знав свого серця; і ці прекрасні рішення розтанули, коли я побачив молоду особу, яку моя добродійка нещодавно прийняла до себе в дім як фрейлину чи компаньйонку. 

Ізаліна Барбутан (1762-1852) походила з французької сім'ї, яка давно оселилася у Варшаві і насолоджувалася щасливим життям середнього статку. У Польщі існує звичай, за яким магнати, як чоловіки, так і жінки, приймають у свої будинки молодих людей шляхетного походження, яких виховують за свій рахунок, а згодом забезпечують їхнє майбутнє, приймаючи на службу, одружуючи або влаштовуючи на цивільні чи військові посади. Цей давній звичай походить від значної нерівності статків серед шляхти. Згідно з конституцією країни, кожен шляхтич може претендувати на корону, яка є виборною; тому найбагатші з них оточують себе великою кількістю прибічників, які, за потреби, можуть підтримати їхні претензії. Як би там не було, моя добродійка керувалася лише своїм серцем, коли взяла під опіку Ізаліну; і ця молода панянка мала всі якості, щоб заслужити її прихильність і догодити. Дозвольте мені утриматися від опису того, якою вона постала в моїх очах, — її скромність не дозволила б цього; та й, зрештою, ті, хто при виборі супутника життя зважає лише на зовнішність, дуже мало розуміють людське серце. Для того щоб жити разом, щоб мати одне до одного ту взаємну повагу, яка є єдиною запорукою щастя, необхідні більш тривалі якості. Тепер, коли я став батьком, знайшов у своїй дружині щирого друга, який розділяє мої радощі та турботи, люблячу матір, яка знаходить насолоду в тому, щоб виховувати своїх дітей, я вмію належно цінувати ці переваги, які так часто шукають, хоч вони є лише дарами, які природа розподіляє сліпо. Проте мушу визнати, що існує зовнішня краса, яка відображає красу душі; і коли ми зустрічаємо такі ніжні, лагідні й живі обличчя, які без жодного лицемірства й обману своїми рисами виражають почуття та враження, які відчувають, ми повинні визнати з першого погляду, що люди, настільки щедро обдаровані, гідні нашої прихильності. Саме серед жінок зустрічається найчастіше ця неоціненна здібність, яка так вигідно підкреслює їхню чарівність: вони володіють нею, незважаючи на всі перешкоди, які їй чиняться, навіть попри те, що мета їхнього виховання полягає в тому, щоб навчити їх приховувати свої почуття й природні емоції. Нехай у мене вистачить рішучості й мудрості подолати це упередження у вихованні моїх дітей. Але я бачу зло, а ліків не знаю, чи, радше, не маю достатньо відваги, щоб їх застосувати. 

Однак саме краса молодої Ізаліни, її сяючі очі, витонченість фігури вразили мене з першого погляду й підкорили моє серце. Але якщо з того моменту враження було глибоким і незабутнім, то яку ж нову силу отримали мої почуття, коли, живучи в одному будинку й маючи щодня нагоди її бачити, я міг вільно милуватися її ніжним і проникливим голосом, її живою та веселою розмовою, її легкою та шляхетною поставою; коли я відкрив у ній гострий і блискучий розум, невичерпний запас життєрадісності, грацію, яка прикрашала всю її особу, і ту природну лагідність, що була явною ознакою чутливого серця! Відтоді моє щастя було прив'язане до її долі; і без страху я відкрив у собі всі ознаки палкого почуття; і хоча я передбачав численні перешкоди, які доведеться долати, я не відмовився від свого наміру й сподівався, що завдяки наполегливості й увазі їх нарешті вдасться подолати. Як же відрізнялася ця пристрасть від тих бурхливих почуттів, які охоплювали мене раніше! Я був закоханий, але закоханий з тією повагою і впевненістю, які невіддільні від справжньої пристрасті. Моєю єдиною мрією було провести життя з тією, хто його викликала; і якщо раніше я керувався лише спокусами насолоди і особистого задоволення, які, залишаючи серце порожнім і приносячи огиду, ледь-ледь лестять нашій гордості, то тепер я відчув, що моя справжня мета це зробити щасливою ту, кого я кохаю; і якщо це вдасться, то мені самому нічого більше не треба для щастя. 

Щодня я знаходив нові підстави укріплюватися у своїх почуттях. Моя добродійка, зачарована якостями, які вона відкривала в своїй юній фаворитці, дбала про завершення її освіти й виявляла до неї особливу симпатію і інтерес. Живучи під одним дахом і бачачи її щодня з тією солодкою безпосередністю, яку, здавалося, виправдовували мій зріст, її юність і невинність, я не втрачав жодної можливості наблизитися до неї; у мене не було іншої насолоди, ніж бачити її, милуватися нею, таємно кохати її. Пройшло багато часу, перш ніж я наважився розкрити їй свої почуття. Щодня я формував цей намір, але щодня роздуми відкривали мені все нові й нові, здавалося, непереборні перешкоди, і мої слова завмирали, не злетівши з уст. Я терпів, коли дами брали мене на коліна й підкорявся їхнім пестощам та проявам ніжності, але з тривожною обережністю уникав, щоб Ізаліна не зробила те саме; я ухилявся від її уваги, то серйозним поглядом, то просто тікаючи від неї. Вона часто скаржилася, що лише її одну я не люблю; але як мало вона знала про найглибші порухи мого серця! Коли я був готовий віддати життя за єдину її ласку як друг, і зневажав всі ті, якими вона могла б щедро обдарувати мене як дитину. Ні, упокорюючи мою гордість, вони завдавали мені такого справжнього і нестерпного болю, що я не можу його описати. Саме тоді я гірко відчув усі недоліки свого зросту. Тоді всі компліменти, якими мене обсипали з усіх боків, не могли компенсувати тієї незручності, на яку я був наражений. Саме тоді я розглядав свій зріст як єдину перешкоду на шляху до того єдиного, що могло б прив’язати мене до життя: щоб стати на рівні з іншими чоловіками, я був би готовий пожертвувати і прихильністю моєї добродійки, і її щедрістю, і навіть, скажу відверто, тією шаною, якою мене удостоювали Король і шляхта його двору. 

Мене гнітила не лише думка про те, що я можу стати неприйнятним для Ізаліни. Я боявся, що навіть якщо мені вдасться завоювати її прихильність, навіть якщо я зможу переконати її подолати упередження і зважитися на поєднання своєї долі з моєю, то залишиться ще багато труднощів. Наприклад, отримати згоду її батьків, без якої у мене не було б жодної надії, або отримати схвалення моєї добродійки, яка, без сумніву, вважала б цей шлюб сміховинним і всіма засобами йому б перешкоджала. Це останнє було чи не найвагомішою перепоною. Окрім того, що я був пов’язаний з графинею Гумецькою найщирішою повагою та глибокою вдячністю, я не мав статків і був повністю зобов'язаний її милості своїм комфортним становищем, я існував не інакше, як завдяки її щедрості. Тож я мав усі підстави боятися, що втрачу цю підтримку, якщо одружуся всупереч її волі. Я мав також причини боятися, що втягну у свої негаразди молоду особу, яка, хоч і не мала власного багатства, завдяки своїй молодості, освіті, зовнішності й, передусім, заступництву нашої спільної добродійки, мала право сподіватися на вигідний шлюб. Ці роздуми не одразу спали мені на думку. Більше року я повністю захоплювався радістю любити й щодня бачити об’єкт своїх почуттів. Але зрештою, коли я природним чином дійшов до того стану, коли необхідність висловити своє кохання стає невідворотною, всі ці думки заполонили мою уяву й сповнили мене стражданнями та меланхолією. Вони, безсумнівно, мали б змусити мене відмовитися від свого почуття. Але чи здатні ми міркувати, коли закохані? Моє здоров’я почало помітно погіршуватися; я відчував неспокій і тривогу, які не можна уявити. Зрештою, мій стан став настільки нестерпним, що, не маючи сили залишатися в цій жорстокій невизначенності, я вирішив зізнатися у своїй пристрасті й тільки чекав слушної нагоди, яка незабаром трапилася. 

Одного вечора, коли я був ще більш засмучений і пригнічений, ніж зазвичай, випадок, а точніше, нездоланне тяжіння до Ізаліни змусило мене залишитися останнім у вітальні. Тоді я вирішив відкрити їй своє серце і мав такий стурбований і збентежений вигляд, що вона не могла цього не помітити. — "Скажіть, що з вами, Жужу?" — запитала вона зі щирою тривогою та співчуттям. — "Яке горе вас мучить, що його ви так майстерно приховуєте? Невже немає нікого, кому ви могли б довіритися, щоб вилити свою душу? Ви чините несправедливо зі своїми друзями." — "І це докір від вас," — відповів я з поривом, — "Від вас, єдиної причини всього мого страждання?" Я хотів продовжити, але ридання придушили мої слова, і, схиливши голову їй на коліна, я лише зміг промовити слова: "кохання", "пристрасть", "нещастя," і гірко заплакав. Спочатку серце Ізаліни завмерло від жалю через мій стан; але, швидко оговтавшись від здивування, вона побачила у всій сцені лише смішне. — "Справді, Жужу," — сказала вона, — "Ви дитина, і я не можу не сміятися з вашої екстравагантності. Хіба я коли-небудь забороняла вам мене любити? Навпаки, хіба я не дорікала вам завжди за вашу байдужість до мене?" Я, мушу зізнатися, не очікував такої відповіді; це принизило мене. Мені ледве вдалося пояснити їй, що я люблю її не як дитина і не хочу, щоб мене любили як дитину. На це вона розсміялася, сказала, що я не знаю, що кажу, і покинула кімнату. 

Більше задоволений тим, що зробив своє зізнання, ніж турбуючись про те, як його було сприйнято, я насолоджувався усвідомленням, що об'єкт мого обожнювання тепер знає про почуття, які вона у мене викликає. Я казав собі, що тепер вона легко зможе зрозуміти мою меланхолію, мій смуток і стриманість у спілкуванні з нею; що вона неодмінно приписуватиме їх сильному і глибокому почуттю. Я наважився сподіватися, що це почуття говоритиме за мене і стане моїм захисником перед делікатним і чуйним серцем. Однак наступні дні ясно показали, що я помилявся. Вона безперестанку кепкувала з мене, і чим більше я намагався виявити свої почуття і розмовляти з нею як чоловік, тим більше вона тішилася, висміюючи їх, і поводилася зі мною, як з дитиною. Вона питала, чи уявляю я її схожою на ту мою юну актрису? Скільки ще днів триватимуть мої почуття? Я не міг дати жодної відповіді; я залишав її, плакав і скаржився на її несправедливість та свою нещасливу долю. Не в змозі більше опиратися тяжкій меланхолії, яка заволоділа мною через таке ставлення, я зовсім знеміг і тяжко занедужав. Я залишався у своїй кімнаті понад два місяці, не маючи іншої втіхи, окрім того, що вона іноді запитувала про мій стан. Я з нетерпінням чекав, коли лікар дозволить мені виходити. Як тільки цей щасливий момент настав, я скористався першою ж нагодою, щоб поговорити з нею наодинці, і сказав, що саме вона стала причиною моєї хвороби. Вона запевнила, що була дуже цим стурбована, і що якби я більше прислухався до розуму, якби любив її так, як вона вважала за потрібне, то, можливо, позбавив би її цього клопоту. Вона пообіцяла, що, оскільки мене це дуже зачепило, більше не буде глузувати з мого кохання, але сподівалася, що я, зі свого боку, намагатимуся ставитися до неї більш спокійно. Якими цілющими бальзамами наповнили моє серце ці слова! Ніжне співчуття, з яким вони були вимовлені, зробило мене щасливим. Відтоді мені здавалося, що я якоюсь мірою справив враження на щедру душу Ізаліни; та й як я міг її не зворушити? Я так палко любив, і кохання зробило мене таким нещасним, що це не зворушило б лише невдячного. Не маючи можливості бачити її наодинці так часто, як мені хотілося, і помітивши, що вона всіляко намагалася мене уникати, я вирішив писати їй. Чи можу я попросити дозволу навести це листування, яке, визначивши мою долю, стало для мене безцінним? 

[Початок листування не містить подій, тому тут пропущений]

Жужу до Ізаліни, 1 листопада 1779: "О ніжна моя подруго, всі наші плани зруйновані, наше щастя зникло. Моя добродійка не схвалює моїх почуттів. Я не знаю, як вона про них дізналася; але вчора вона заговорила про них зі мною, і я подумав, що було б розумно скористатися нагодою, щоб зізнатися в усьому і попросити її благословення, яке одне може зробити мене щасливим. Спочатку вона подумала, що я жартую; але в моєму незвичайному вигляді скоро побачила, що я занадто серйозний: у мене не вистачало дихання, моє серце билося сильно, сльози рясно текли. Я думав, що бачу той момент, коли її світлість, зворушена моєю ситуацією, більше не буде протидіяти моєму щастю. Я впав до її ніг, благаючи прислухатися до доброти її серця. Даремно вона намагалася розумно переконати мене. Я не міг її слухати, я був у певному сенсі поза розумом; після чого з серйозним виглядом вона наказала мені піти від неї; але я не міг залишити її колін, і їй довелося наказати слузі забрати мене, і замкнути в моїй власній кімнаті. Ось вже два дні, як я нікого не бачу. Слуга, якого до мене приставили, не промовляє ні слова: я розумію, що йому заборонили; але за допомогою кількох дукатів з моєї кишені я змусив його сказати, що сталося з тобою. Він відповів, що ніхто тебе не бачить; однак він щиро пообіцяв, що це лист дійде до тебе. Ах! мила подруго, якщо ти зазнала будь-якого горя, пробач мені. Я безневинно є його причиною. Ця невдача може затримати, але не знищить наше щастя; моя любов до тебе набере нової сили від цього. Відповідай мені, я тебе прошу. Зваж на те, що я не зможу, і не хочу отримати будь-якого заспокоєння ні від кого іншого. Тільки повтори, що ти схвалюєш мої почуття, і хоча я ув'язнений і пригнічений, ніхто не може бути щасливішим за закоханого Жужу".

Ізаліна до Жужу, 4 листопада: "Досі, Жужу, я сприймала твою пристрасть, твої проєкти і нашу маленьку інтригу лише як жарт. Я терпіла це тільки тому, що справді була тобі другом, бо бачила, що це приносить тобі щастя, і, особливо, тому що була переконана, що це не може мати фатальних наслідків. Але, на жаль, я помилялася, і жорстоко за це покарана. Як я могла передбачити, що така маленька істота, як ти, буде такою впертою, такою сміливою? Подивися, до чого я змушена! Всі у будинку обговорюють це; вони кепкують з тебе, а удари падають на мене. Крім того, я зазнала найсуворіших докорів від її світлості; марно кажу їй, що я не є спільницею у твоїх вчинках, вона вимагає від мене відповідальності за твоє божевілля, ніби я його надихнула. Хіба я недостатньо покарана за те, що співчувала тобі? Я завжди думала, що люблю тебе як дитину; а хто вважає любов до дитину злочином? Спробуй виправити все це, ти можеш це зробити своєю слухняністю і покорою; не наражай мене на нові неприємності, і таким чином доведи, що ти справді бажаєш спокою та щастя для своєї Ізалини." 

Жужу до Ізаліни, 5 листопада 1779: "Твої накази були би для мене священними, дорога Ізаліно, і як би це не було боляче, я б сумлінно їх виконав; але мені сказали, що вже запізно, і вас жорстоко відправили назад до батьків, намагаючись, очевидно, таким чином нас назавжди розлучити. Як могла моя добродійка зважитись на таке жорстоке рішення? Однак, таким чином, вона руйнує лише свої власні плани, і тільки сильніше прив’язує мене до тебе. Виявивши в мені таку непохитну рішучість, вона, безсумнівно, змінить свою думку, і ми ще будемо щасливі. Але чи пробачите мені ті прикрощі, яких я вам завдав? Можливо, це буде мотивом ненависті до мене. Ні, чарівна подруго, ти не можеш бути настільки жорстокою; ти не можеш винести остаточний вирок на нещастя бідного Жужу." 

Жужу до Ізаліни, 10 листопада 1779: "Щойно я постав перед моєю добродійкою; вона виглядала дуже лагідною і доброю. "Ну, Жужу, — сказала вона, — чи ти вже все обміркував? Мені шкода, що я була змушена поводитися з тобою так суворо; але я щиро за тебе переживаю і не дозволю тобі жертвувати своїм щастям через нерозумну пристрасть. Я змушена втрутитися своєю владою, якщо мої поради й та вдячність, яку ти мені винен, не переконають тебе". Я міг відповісти їй лише сльозами, і, здавалося, це її розчулило. "Давай, пообіцяй мені, — продовжила вона, — більше не думати про своє кохання; за цієї умови я забуду все і поверну тобі свою дружбу". "Це не в моїй владі, мадам; судіть про моє кохання за моєю стійкістю; пробачте мене, я довів до крайнього нещастя Ізаліну, і ніщо у світі не може віддалити мене від неї". Я бачив, що моя відповідь її образила; я намагався достукатися до неї, але було вже надто пізно. Вона наказала мені вийти і більше не з’являтися перед нею, поки я не зміню своїх почуттів. Якщо тільки за таких умов я зможу знову побачити свою добродійку, то мені справді буде важко; але я більше її не побачу. Усі страждання терпимі, окрім розлуки з моєю дорогою Ізаліною. А тим часом, що робить моя кохана? Невже вона не дасть мені звістки про себе? Невже вона зовсім забула мене? Це єдине нещастя, якого я не зможу пережити. Ах! Чарівна подруго, якщо ти любиш мене, якщо твоя вірність не похитнеться, ми врешті будемо щасливі. Це найпалкіше бажання твого ніжного й нещасного Жужу." 

Ізаліна до Жужу, 11 листопада 1779: "Я маю тебе ненавидіти, пане, після всього, що ти змусив мене пережити. Ти причина того, що графиня Гумецька відмовила мені у своїй опіці, і мені довелося покинути її будинок. Але це ще не все. Мати мені докоряє; сестри наді мною насміхаються. Весь місто говорить про цей випадок, і я не можу нікуди піти, не зіткнувшись з неприємними і докучливими жартами. Що ж я зробила, Жужу, щоб зазнати таких неприємностей? Ти змушуєш усіх підтримувати твої плани; але ти ніколи не досягнеш свого. Навіть якби я і була схильна жити з тобою, моя мати ні за що не дала б свого дозволу на союз, який вона називає смішним і невідповідним. Вона чітко сказала так, і я запевнила її, що навіть не думала про це. Тож відмовся, прошу тебе, від цих претензій; тим самим заспокой твою добродійку, перед якою ти стільки зобов'язаний; змусь замовкнути громадські балачки, і поверни мені колишню радість, яку ти в мене відібрав. За таких умов я залишуся твоєю подругою. Ізаліна." 

Ці радощі незабаром були затьмарені графинею. Вона усе дізналася про мої почуття до Ізаліни і з тривогою спостерігала за ними, вирішивши зробити все можливе, щоб запобігти нашим намірам. Вона негайно відправила Ізаліну до її батьків, водночас зачинивши мене мене у моїй кімнаті на цілий тиждень. Обмеживши мене таким чином, вона звільнила мого слугу і поставила іншого, на якого, як вона вважала, могла покластися; але, всупереч її очікуванням, цей новий слуга повністю став на мій бік, і через нього я встановив листування з Ізаліною. За наполяганням графині, до мене приходив Каліостро, і гаряче просив мене заспокоїти мою добродійку, відмовившись від Ізаліни. Без жодних вагань я заявив, що швидше розлучуся з життям. Графиня Гумецька, побачивши мою рішучість, прийшла в лють і, звільнивши мене з кімнати, оголосила, що я маю вибір: або відмовитися від любові до Ізаліни, або негайно покинути її дім [3]. 

Користуючись нагодою, розповім, як цей Каліостро втерся в довіру до графині Гумецької. Цей авантюрист наробив багато шуму у Франції, а коли прибув до Варшави, майстерно представився князеві Понінському як видатний хімік, що володіє філософським каменем, або мистецтвом створення золота. Але його слава була недовгою, бо граф Понінський, літератор, уважно спостерігав за його діями і ясно довів, що він або невіглас або, радше, шахрай. Під час опали його прихильно прийняла графиня, моя добродійка, але не з віри у його майстерність з філософським каменем, а скоріше як лікаря, якому вона доручила догляд за своїм здоров'ям. Але тут вона була жорстоко обманута; бо за короткий час це лікування довело її до тривожного і небезпечного стану, який помітив її брат, граф [Францішек] Жевуський. Він постарався спростувати її невиправдану довіру до незнайомця і, скориставшись своєю владою, вигнав його з королівського двору. Кількість безумств, які поширював цей чоловік, достатньо відома по всій Європі [2].

Жужу до Ізаліни, 20 листопада 1779: "Нарешті, чарівна подруго, мій полон закінчився. Я все втратив заради тебе, і якщо ти не залишишся зі мною, я… так, я дійсно, віддам своє життя. Цього ранку один із головних службовців графині прийшов від її імені сказати, що якщо я не змінив своєї рішучості, то маю залишити її дім, щоб ніколи не повертатися. Це неможливо, — вигукнув я відразу; але розмірковуючи над тим, на яких умовах я можу залишитися, я заспокоївся і спокійно відповів, що готовий піти, і попросив би лише сказати моїй добродійці, наскільки я засмучений, що викликав її незадоволення. Я благав її пробачити мій опір, і запевнив, що ніколи не забуду її доброти. Потім я пішов, і не без сліз залишив будинок, де мене так довго ніжно пестили як улюблену дитину. Який важкий цей стан для серця, здатного до вдячності! Я здаюсь нещасливим… Я просто закоханий. Я не знав, куди направити свої кроки, без грошей, без притулку, без ресурсів. Така жахлива моя ситуація! Лише кохання підтримувало мою мужність. Саме воно, без сумніву, надихнуло мене на думку звернутися до князя Казимира [Понятовського, шамбелана], брата його Величності. Ти знаєш його привітність, його лагідність; ти знаєш, головне, що він завжди цікавився моїми справами. Мої надії не були марними: він знав усе, окрім мого від'їзду, що його дуже здивувало. "Не хвилюйся, Жужу: — сказав він мені, — ти не залишишся без опіки, я подбаю про тебе. Приходь до мене за кілька днів; я говоритиму про тебе з королем; ти знаєш, що йому подобаєшся, і я сумніваюся, що він не надасть тобі своєї опіки." Ці слова відновили мою надію. Так, Ізаліно, якщо ти захочеш, ми можемо бути щасливими; але чи не можу я побачити тебе, поговорити з тобою, дати тобі почути тисячу разів, що до самого останнього подиху ти будеш єдиною пристрастю відданого і вірного Жужу". 

Жужу до Ізаліни, 25 листопада 1779: "Князь, моя чарівна подруго, сьогодні покликав мене. Як висловити ту вдячність, яку він вніс у моє серце? Він запитав, чи маю я намір повернутися до дому графині, і тоді він залучить всіх своїх друзів, щоб переконати її; чи, можливо, я ще рішуче налаштований одружитися з моєю дорогою Ізаліною? Такі були його слова. Я відповів, що надзвичайно шкодую про те, що втратив доброту моєї благодійниці, але умови, за якими я можу її відновити, надто тяжкі для мого серця. Тоді цей милостивий князь відповів: "Отримай згоду матері, і решту владнаємо". Ти бачиш, моя чарівна подруго, тебе вважають за мою партію. Я був дуже обережний, щоб не розкрити, що ще не отримав твоєї згоди; я зробив би помилку. Ти відмовиш мені, дорога Ізаліно? Чи можеш вирішити зробити нещасним того, хто лише прагне забезпечити твоє щастя? Я буду представлений до короля, який обіцяв своєму видатному братові подбати про мене; отже, більше не турбуюсь про наше існування. Мені навіть дозволено сподіватися на пенсію. То даруй мені, моя чарівна подруго, промінь надії, і я негайно кинусь до ніг твоєї матері. Чи не згодиться вона на мої палкі прохання, особливо побачивши мене таким підтриманим? Моє найвище щастя залежить від чутливості Ізаліни, і я покладаюсь на її чутливе серце; але нехай вона пам’ятає, що найменша нерішучість, найменше зволікання може призвести до зникнення всіх цих радісних надій, і принести вічне нещастя її ніжному Жужу". 

Ізаліна до Жужу, 26 листопада 1779: "Я мала рацію, коли казала, що цей маленький упертий Жужу змусить всіх виконувати його бажання: моя мати теж стає на його бік. Вона прочитала твої дві останні листи, і їй дуже приємно бачити тебе під опікою князя Шамбелана: її амбіції принижені, і вона каже, що я не можу зробити нічого кращого, ніж одружитися з тобою. Але, Жужу, ти розумієш, що це каже вона, а не я. Крім того, вона додає неприємні зауваження; вона каже, що галас, який ми спричинили, може зашкодити моєму майбутньому. Але, дорога мама, хіба я не можу задоволена і без чоловіка? Чи справді обов'язково бути заміжньою? Отже, ти можеш навідатися до моєї матері коли завгодно; вона дасть тобі свою згоду, як тільки ти будеш забезпечений пенсією. Але повір мені, Жужу, все це не зможе змінити моїх рішень; хоч ти і наполягатимеш на укладенні шлюбного контракту належним чином, на тому, щоб я підписала його, поведеш мене до церкви і одружишся зі мною, ти все одно залишишся моїм маленьким Жужу. Прощавай, мій друже; деінде ти би був покараний за те, що змушуєш мене схилитися; але тут маєш бути коханим, бо тебе неможливо ненавидіти. Ізаліна". 

Я звернувся до матері Ізаліни і отримав її згоду. Побачив мою милу подругу, чия нескінченно весела вдача так щасливо контрастує з моїм характером, що я незабаром поховав у пам’яті всі тривоги, яких зазнав. Князь Шамбелан дотримався свого слова; він був такий добрий, що представив мене його Величності, який схвалив моє одруження та надав мені річний дохід у сто дукатів. Папський нунцій хотів запобігти шлюбу, назвавши його непропорційним; але король переміг цю перешкоду, і через деякий час церемонія залишила позаду бар'єри, що стояли на заваді моєму щастю. Так, це правда, що я пожертвував заради цього щастя безтурботністю, багатством, спокоєм. Це було для мене джерелом тисячі тривог, як щодо існування мого і моєї родини, так і моїх дітей у майбутньому. Однак, за ці вісім років, які я насолоджуюся ним, я впевнився, що немає нічого кращого за задоволення ділитися нашими тривогами, нашими надіями, нашими страхами в обіймах справжнього друга, з'єднаного з нами спільною долею, чия ніжна і чутлива душа полегшує наші страждання, поділяючи їх, і додає ще більше радості нашим задоволенням. 

Я мав би бути безмежно щасливим у своєму новому стані, якби можна було жити лише сьогоденням, не зазираючи у майбутнє; але людина не створена для чистого і досконалого щастя, тривоги отруюють її насолоди, і дуже часто так стається, що саме з цих насолод походять її тривоги. Попри мою недосвідченість, я швидко усвідомив, що королівської ласки навряд чи буде достатньо для нашого утримання; і з усією делікатністю передбачав потреби, з якими моя нова обраниця мусила стикнутися, живість моїх почуттів до неї ще більше посилювала гіркоту і жах моїх роздумів. Хоча я звик до розкоші та величності, що оточували нас у палаці моєї покровительки, проте без суму і навіть із певним задоволенням, ми, мабуть, прийняли б життя середнього стану, єдине, яке надає ніжним і делікатним почуттям повний простір і енергію. Але питання не в витратах більш чи менш значних, нам може не вистачати навіть найнеобхіднішого для життя; і зізнаюся, що думка бачити улюблену дружину в бідності не дозволяла мені довго насолоджуватися щастям володіння нею. На великий подив усіх, хто вважав моє весілля дурницею, минуло лише шість тижнів, коли вона повідомила, що мені судилося стати батьком; і ця новина, що зробила б мене щасливим, якби я був певен у нашому забезпеченні, лише посилила моє занепокоєння.

Мені було необхідно зробити якийсь крок; але вибір був утруднений тим, що я отримав лише таку освіту, яка відповідала моєму розміру та становищу, забезпеченому надзвичайною щедрістю графині Гумецької: я мав кілька приємних талантів, які не пропонували мені жодного ресурсу. У цьому безпорадному стані мої покровителі першими запропонували мені ідею другої подорожі. Особливо князь Шамбелан підтримав цей проект. Він натякнув, що якщо мене ласкаво прийняли у головних дворах Європи, коли я був щасливим супутником моєї покровительки, то будуть так само задоволені побачити мене знову; і, дізнавшись, що я став батьком без статків, ця обставина лише посилить інтерес, який я викликав, і в пристойний спосіб забезпечить мені засоби для спокійного і мирного життя після повернення. Оманений такою блискучою перспективою, я цілком віддався цій ідеї. Я сказав про це королю, який не тільки підтримав мої плани, але й наказав майстрові Конюшому забезпечити мене зручним екіпажем.