Молодий Миколай Ярошинський, попри сильний характер, мав серце чутливе, серце любляче. Прекрасні риси розуму та серця, ретельне виховання і певна гідність у поведінці надавали йому перевагу перед усіма братами, але треба віддати належне родині Ярошинських, що хоча й визнавали цю перевагу, вміли її оцінити і мали братерські почуття до Миколая. Миколая, хто б його не пізнав, той полюбив і оточив його повагою. Може, хтось скаже, що заслуги, приписані цьому молодому чоловікові, перебільшені, що неможливо, щоб людина з таким високим розумом і такими благородними почуттями так трагічно закінчила своє життя. Але якщо ми поглянемо на збіг обставин, в яких цей молодий чоловік опинився, якщо згадаємо, які були характери батька і сина, то самогубство Миколая вже не буде здаватися таким дивним. Сумна історія! — Жаль згадати, що молодий чоловік, повний великих надій, що був взірцем благородства почуттів, майбутня опора людства, так сумно зник зі світу! Наслідком суворого виховання завжди є сильні вибухи стримуваних пристрастей.

Миколай на вісімнадцятому році свого життя палав найсильнішим першим коханням до Елеонори Четвертинської, ця любов охолола і згасла, виникла інша, і так само приготувалася згаснути, поки нова, розгорівшись сильніше за попередню, не зіштовхнула його до могили. Деспотичний характер пана Антонія не дозволяв Миколаю по-синівські йому довіритися. Потрібна була інша особа, хтось третій, хто розсудливо і делікатно допоміг би синові довіритися батькові, але такого третього не було, бо хоч і були у домі люди, які знали про таємниці Миколая, але ніхто не став посередником, всі боялися пана Антонія. Була одна особа, яка могла б діяти на користь — панна Антоніна Івашкевичівна, бо вона користувалася довірою пана Антонія і любила Миколая, як брата. Але вона була далеко від Куни, доглядаючи за хворою матір'ю. Я не був свідком цієї жахливої історії і знаю її лише з розповідей свідків, і саме так її передаю. Щоб розповісти її, треба розпочати з давніших подій.

У 1817 році я був із Миколаєм на контрактах у Києві. Пан Антоній після купівлі маєтку у князя Чорторийського мав решту від оплати 500 000 злотих. Сталося так, що пані гетьманова Жевуська, ганебно обманута одним зі своїх кредиторів, опинилася в важкому становищі. Пан Ярошинський найшляхетніше запропонував їй допомогу і здобув вдячність цієї шановної дами. Відтак зав'язалися дружні стосунки, і пані гетьманова вирішила поєднати свою кузину, яка перебувала при ній, каштелянівну Аліну Жевуську з Миколаєм і цю ідею довірила пану Ромуальду Стецькому, якого пан Антоній дуже шанував, і мені як приятелю Миколая. Цей проєкт зовсім не був далекий від думок Ярошинських, бо на його користь промовляли і панна, сповнена найпрекрасніших чеснот, і союз зі славною родиною. Але оскільки панна Аліна і Миколай були ще дуже молоді, справа затягнулася, і минуло кілька років. Тим часом справи пані гетьманової погіршилися, а сестра панни Аліни, пані [Кароліна з Жевуських] Єронімова Собаньска, розлучилася з чоловіком, що спричинило зневагу пана Антонія до родини Жевуських. Пан Стецький все ж відвіз Миколая до Погребища, представив його каштелянству, і молодий чоловік зумів підкорити серця всіх. Пан Антоній спочатку виявив своє велике незадоволення, але пану Стецькому вдалося переконати батька, і сину було дозволено відвідувати дім батьків панни Аліни.

Миколай ближче познайомився з панною Аліною, дізнався, яким скарбом є її серце, її розум і зовнішність, і в його серці розвивалась більша та шляхетніша прихильність, ніж перші почуття до Елеонори. І батько, переможений порадами і вмовляннями пана Стецького, який умів в прекрасних барвах віддати належне блискучим чеснотам каштелянівни і разом з тим вказати на честь з'єднання з такою достойною родиною, послабив свої упередження і схилявся до одруження сина з панною Жевуською. Здавалося, що все рухається до щасливого завершення. Стійкість наміру Миколая перемогла батька, бо пан Антоній любив свого єдиного сина, і нарешті дозволив одруження Миколая з каштелянівною. Проте він висунув умову, що Миколай поїде на два роки в подорож, і якщо повернеться з тими самими почуттями до панни Аліни, то він сам поїде до Погребища, щоб просити її руки для свого сина, і відразу передасть йому ключ василівський у володіння. До того часу він не забороняв, щоб молоді зустрічались і дали одне одному слово. Усі ці деталі я чув від пана Ромуальда Стецького, радів цьому і у вільний час планував поїхати до Куни привітати Миколая з таким вдалим станом справ.

Але в книзі вироків доля Миколая була записана чорними літерами, і прекрасні наміри випадок зруйнував та знищив. Мені невідомо, де Миколай познайомився з пані Єронімовою Собаньською, яка за вродою перевершила не лише сестру, а й усіх красунь того часу. До того ж висока освіченість та мистецтво розмови як рідною, так і іноземними мовами, разом із гострим, дотепним розумом, підкорювали серце кожного, хто з нею знайомився. Але, на жаль, упевнена у своїх перевагах, вона піддалася почуттям, і з них постала гординя. Хотіла і могла підкоряти, і за її тріумфальним возом, у різних путах, йшли численні раби. Таке серце, як у Миколая, сповнене вогня, не могла не зачепити сильна пристрасть. Скромна і цнотлива Аліна мусила відступити перед красномовною, живою та зухвалою Кароліною, і Миколай помножив кількість прихильників тієї чарівної королеви. Провина веде до таємниць, і винний свій проступок лише від світу, а й від себе самого бажає приховати. Миколай відчував свою провину, можливо, й хотів би її виправити, але не зміг подолати почуття, яке підсилювалося виглядом особи, яку він наче й уникав, але все одно знаходив повсюди. Його пристрастям ніхто там і не противився. Пан Ромуальд, такий друг дому, освічена людина, єдиний, хто міг вплинути на зцілення закоханого, потурав його бажанням, бо й сам стогнав у путах чарівниці.

Все це зійшлося на загибель Миколая. Можливо, щоб відірватися від пристрасті, яка його так мучила, він зажадав поїхати наприкінці запустів до Кременця. Батько відправив його так, як належало багатому юнакові показатися в світі. Після повернення мав Миколай одразу виїхати за кордон, чого батько вимагав, а син завжди знаходив якийсь привід для зволікання. Було домовлено, що Миколай, повертаючись з Кременця, зверне дорогою на свою Василівку до Погребища, попередивши батька про день приїзду, а цей день було призначено, і Миколай ніколи не порушував такого призначення. Настав той фатальний день. Пан Антоній, не отримавши новин від сина, стурбований, відправляє свого вірного козака Федорка до Василівки, а якщо там не знайде панича, наказує йому їхати до Погребища. Це трохи заспокоїло батька, адже син поїхав у товаристві надійного друга пана Стекого, але все одно він нетерпляче чекав на козака. Через три дні Федорко повернувся з повідомленням, що панича не знайшов ані там, ані тут. Ця новина викликала якісь підозри щодо поведінки сина, тому негайно відправляється Федорко до Верхівки до пана Стецького з листом для сина, в якому наказано негайно повернутися додому. 

У житті часто трапляються друзі, які доносять нам найнеприємніші новини, вважаючи, що вони роблять нам цим послугу. Так було й із паном Ярошинським: хтось, чи то з сусідів, чи зі своїх, сказав, що пан Чеслав попередив його про серйозний стан серця Миколая. Не знайдеться слів, щоб передати гнів пана Антонія, він не міг ані їсти, ні спати, лише ходив по кімнаті в найсильнішому збудженні, цілий день і ніч, ніхто не наважувався заговорити до розгніваного, і дружина навіть не сміла наблизитися. Лише тихі зітхання і сторонні шепоти чутно по дому. Всі чекають, всі сподіваються, що з Миколаєм пан Стецький приїде, і буря, що нависла над домом, спокійно розхмариться. Нарешті повертається козак і повідомляє, що панича знайшов у Соколівці у пана Бжозовського, що там пані Єронімова і пан Стецький. Лють охопила пана Антонія. Через годину приїхав Миколай, але сам; друг його залишив! Бідна мати здригнулася, побачивши його самого, батько ж негайно викликав до своєї кімнати. Що сталося між батьком і сином, те залишилося за зачиненими дверима, але розпаленість гнівного батька і розпач сина після цього тет-а-тету дають підстави припускати, що сцена була жахлива.

Лисаковський, який тоді керував домом пана Ярошинського, був улюбленцем пана Антонія і симатизував Миколаю, розповідаючи мені всю цю історію, що сталося між батьком і сином сам на сам, сказати не зумів. Миколай наступного дня написав до Стецького відчайдушного листа, в якому згадував про намір позбавити себе життя, і відправив його з вірним слугою. Миколай не дав дізнатися матері про стан свого серця, бо й мати залишалася під залізною палицею домашнього деспотизму і часто веліла своїм материнським почуттям мовчати. Ніхто не міг навіть запідозрити його в розпачливих намірах, тому що такою меланхолійною спокійністю холодна розпач покрила обличчя молодого чоловіка, що навіть присутні вважали, що він лише сумує, і сум скоро мине. Здається, він із нетерпінням чекав і сподівався на прихід друга, який поспішав із порадою та втіхою. У день смерті, у своїй кімнаті, він малював образок святого Йосифа для матері, поруч із ним був кілька років старший вихованець і родич Домарадзький.

Миколай жартував з ним, усміхався, а все одно поглядав у вікно за посланцем. Якось він взяв рушницю, що стояла в кутку, і запитав Домарадзького, чи знає, як легше застрелитись. Домарадзький вирвав рушницю з його рук і хотів винести, але Миколай розсміявся з переляку кузена: "Яке ж ти дитя", — сказав, — "Невже мене маєш за вар'ята? Дивись, рушниця навіть не заряджена", — справді, пороху в замку не було. Домарадзький заспокоївся. Можливо, півгодини потому Миколай каже: "Який же мій Єджей повільний, вчора послав його неподалік з листом, а його все немає. Прошу, сходи, дізнайся, чи не повернувся він і простеж, щоб тато його не побачив". Заспокоївшись з почутого, Домарадзький виконав наказ і вийшов, але ледь він був на розі будинку, як постріл пролунав на весь двір та подвір'я. Домарадзький вбіг у кімнату і, побачивши, що той лежить на підлозі, вибіг шокований і безмовний на двір. Пан Антоній також почув постріл, відчув його серцем; інстинктивно вибіг до кімнати сина і прийняв його останній подих.

Дивна була сила волі та міць характеру, коли таке страшне горе сина не зламало його. Він знайшов у собі сили та присутності духу, щоб побігти до дружини, яку застав на ґанку у тривозі, вона розпитувала всіх, що сталося. — "Нічого, нічого", — сказав пан Антоній, — "Йозю! Жахливе нещастя — Миколай застрелився". — "Але він живий?" — болісно простогнала мати. — "Живий, живий, але в такому стані ти не можеш його бачити. Я вже послав по лікарів". — І, промовивши це, відвів її до кімнати. Материнське серце не витримало удару — пані Антонієва знепритомніла. Примчав з Гайсина лікар, і, не маючи вже як рятувати вбитого, усю свою турботу спрямував на матір, яка лише ввечері, після тривалого лікування, прийшла до тями. Її перші слова були: — "Мій Миколай! мій син, єдине моє дитятко, застрелився…" — Пан Антоній стояв на колінах біля ліжка й гіркими сльозами зрошував руки дружини. Зворушливі сльози трохи полегшили зболене серце матері. Лисаковський у першу ж мить нещастя сповістив до Гарпачки й до Завадівки. За кілька годин приїхав пан Константин Єловицький, брат пані Антонієвої, сам, бо дружина його жила з дітьми у Кременці. Ввечері прилетіла, так би мовити, хорунжина Ліпковська з братом Юзефом Борецьким і повністю присвятила себе турботам про бідну матір. Наступного дня пани Ярошинські виїхали до Грузки в маєток Кублицьких. Слідство визнало постріл випадковим, а смерть природною.

Зібралася вся родина Ярошинських; чи то співчуття до нещастя їх привело, чи, може, надія на спадщину після втрати спадкоємця пана Антонія? Не знаю, але всі молоді щиро оплакували смерть брата. Останню службу померлому віддали з величчю, численні родичі йшли за труною, і хоч сліз не було, але очі витирали, а найщиріший і справжній жаль був у тих, хто не будував замків на піску після померлого. Кажуть, що Миколай залишив заповіт, але його так сильно заховали, що навіть батько його не бачив. Адміністрацію Кунянського маєтку довірили пану Чеславу, він займався і похороном, і поклав тіло племінника в каплицю капуцинів, і щиро піклувався про Куну, ніби передчуваючи, що колись це стане власністю його нащадків.

Пан Антоній суворо наказав священникам капуцинам, аби окрім родини нікого не пускали до гробу сина, і священики дуже цього наказу дотримувалися. Через рік якась побожниця з Лановиць на Волині приблудилася до Куни й, попросившись до пані Лисаковської, наступного ж дня разом із нею пішла до костелу. Побожниця з плачем вихваляла доброту покійного панича, перелічувала його добрі вчинки, про які ніхто не знав, і просила дозволу помолитися над його труною. Капуцини, не вбачаючи в тому нічого неприйнятного, впустили її до гробниці. Болісний крик вирвався з грудей побожниці, і вона знепритомніла, впавши на труну. До порятунку кинулися пані Лисаковська і священики, а коли її підняли, спала вуаль, злетів чепець, розсипалися прекрасні коси — обличчя побожниці сяйнуло зблідлою від скорботи вродою. Пані Лисаковська впізнала переодягнену пані. Коли та опритомніла, підвелася й крізь сльози подякувала священикам, пожертвувала 100 дукатів на костел за душу померлого, що вбив себе через неї. Це була пані Єронімова Собанська. Свідків чужих не було, священики мовчали, пані Лисаковська не мала причини розголошувати подію, і справа залишилася таємницею.

1. Tadeusz Bobrowski "Pamiętniki Tadeusza Bobrowskiego" (1900)

2. "Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)

3. Światlena Niemagaj "Okolice Mińska. Świat dzieciństwa Stanisława Moniuszki jako źródło jego inspiracji twórczych" 

4. Antoni Andrzejowski "Ramoty Starego Detiuka o Wołyniu" T3 (1921)