З нашого перебування в Хотині кілька спогадів залишили слід на все моє життя. Там мій батько перейняв командування козачим полком Тереку. Маленьке місто розташоване на Дністрі, на іншому боці якого вже майже проходив австро-угорський кордон, а трохи далі — ланцюг того, що мені здавалося маленькими горбами, Карпати. Все дуже відрізнялося від Кавказу. Навколо було багато простору, степи добре оброблялися, з гарною пшеницею та цукровими буряками. Країна була багатою, але Хотин був лише маленьким містечком, де мешкали переважно євреї. З моїх спогадів я наведу тут лише три.

Перший відіграв важливу роль у моєму житті, щодо мого особистого ставлення до євреїв. Мені було, мабуть, п’ять чи ледве шість років. Як і в усіх польських родинах, у нас на службі був єврей, доволі важлива персона, якого зазвичай називали Мішуріс. Він був не для великих справ, а для дрібних, пов’язаних із повсякденними потребами, і без нього було неможливо обійтися. Одного разу син конюха чи хлопець з кухні, приблизно мого віку, на прізвисько Малпа (що означало "мавпа"), тому що він був дуже потворний, знайшов мене самого на терасі, незадовго перед чаєм о четвертій годині, і сказав: "Маленький пане, якщо зустрінеш Абрума — це був ім’я Мішуріса, — щоб йому догодити, треба взяти шматок скатертини, скласти його, як вухо, і показати йому". Одного разу, коли старий і шановний Абрум прийшов, я так зробив. Ніколи не забуду ту тугу, що з’явилася на його красивому обличчі, оточеному двома традиційними пейсами. Це була туга, що майже переходила в розпач. Він сказав: "Паничу?! Вже й ви!" Я не зрозумів, що зробив, і потім запитав пояснення в Мадам Баби. Вона сильно насварила мене і сказала, що ніколи не можна так робити, тому що це образа для єврея, показувати йому вухо, схоже на вуха свині. Той розпач, який я побачив на обличчі Абрума у віці п’яти чи шости років, навіки вилікував мене від будь-якого антисемітизму. Навпаки, протягом свого довгого життя я мав багато великих друзів євреїв, і зараз маю дуже дорогих друзів, а цей народ, якому ми завдячуємо Явленням, і більш того — Ісусом, завжди мене захоплював і викликав інтерес та симпатію.

Є ще один спогад, пов'язаний з перебуванням у Хотині, і цей спогад був не менш корисним для решти мого життя. Саме він став причиною того, що я ненавиджу будь-які прояви насильства. Я в саду біля будинку з Мадмуазель Поліною Кроше, нашою новою гувернанткою з Савої, а Мадемуазель Маргарита повернулася до своєї любої Лотарингії. Ми сидимо за кілька кроків від турніків для гімнастики. Молодий козак, з наших службовців, ймовірно, хлопець із стайні, починає робити вправи на турніку. Він обертається з майстерністю вивірки. Я досі пам'ятаю його гарне обличчя і блакитну сорочку в білу цятку, що крутилася навколо нього, час від часу відкриваючи його червоне і розквітле обличчя враженим глядачам, якими ми були, захоплені його відвагою. Кілька днів потому, вийшовши на прогулянку з Мадмуазель Поліною, ми проходили біля господарських приміщень, де жили слуги будинку та конюхи, і раптом я побачив таку сцену. Офіцер вже зрілого віку жорстко розмовляв з молодим козаком. Той стояв на порозі дверей, нерухомо в позі "струнко", коли раптом офіцер почав наносити йому удари кулаком по обличчю з такою жорстокістю, що це могло б розбити його щелепи. Молодик, стиснувши губи і закривши очі, без жодного жесту отримував удари від жорстокого чоловіка. Я скрикнув від жаху, і Мадмуазель Поліна зробила те саме, потягнувши мене за руку подалі від цієї огидної сцени. Я більше не бачив ні молодого козака, ні офіцера, але незважаючи на мої п’ять з половиною років, я був обурений тим, як можна так поводитись з людиною, і ця сцена назавжди залишила в мені жах від будь-якого насильства і почуття гніву до усього, що виявляє відсутність поваги до людської гідності. 

Була ще одна третя подія, зовсім інша, ніж дві попередні. Неподалік від кордону знаходилася австрійська фортеця під назвою Чернівці, оточена красивим містом. Стосунки між росією та Австрією до Першої світової війни завжди були хорошими, і мій батько, не знаю з якої нагоди, познайомився з її генерал-губернатором. Він і його дружина запросили всю нашу родину провести кілька днів у їхній красивій резиденції. Я досі пам’ятаю стіну з зубцями, що оточувала її, простори з величезними залами, де висіли великі портрети, а дружина генерала, дуже люб’язна стара дама, давала нам цукерки. Але не це мене вразило. Було літо, і припускаю, що це був святковий день П’ятидесятниці. Не пам'ятаю точно з якої причини, але ймовірно, тому що, як і генерал з його дружиною, мій батько був католиком, нас повели до архієпископії, де нас зустрів дуже люб’язний єпископ у фіолетовому капелюсі на білому волоссі. Але найбільше мене вразило те, що в якусь мить ми побачили процесію, яко під балдахіном несла щось, дуже схоже на велике сонце з золотими променями.

Ми не мали довго залишатися в Бессарабії. З логікою, яка досі залишається для мене незрозумілою щодо рішень, які надходили з Петербурга, через два з половиною роки батько отримав звання бригадного генерала та був призначений губернатором "Атаманом!" доволі великого округу на Кавказі, цього разу не в Закавказзі, а на Північному Кавказі, відомому, зокрема, своєю багатою різноманітністю та якістю мінеральних вод. 

Настав час перервати дитячі спогади, щоб розповісти про мою родину. Я не знав своїх дідусів і бабусь — ні з батьківського, ні з материнського боку. Мій дід по батьковій лінії, граф Адам Жевуський, народився 1801 року. Він був офіцером імператорської гвардії, ад’ютантом Олександра І та генералом-ад’ютантом трьох наступних імператорів: Миколая І, Олександра ІІ та Олександра ІІІ. Він був одружений тричі. Двома його першими дружинами були росіянки: надзвичайно вродлива княжна Лопухіна та Анна Дашкова. Двічі овдовівши й уже у поважному віці, він втретє одружився з юною полькою Ядвігою Ячевською. Від цього шлюбу народилися троє синів: мої дядьки Станіслав, Адам [Вітольд] і Леон. Від другого шлюбу в нього була дочка Катерина, моя "тітка Кася", яка вийшла за князя Вільгельма Радзивілла і була добре відома наприкінці минулого століття при дворах Берліна та Петербурга.

Про своїх бабусю і дідуся з материнського боку я знаю дуже мало. Вони обидва померли, коли моя мати була ще зовсім молодою. Її батько, Олександр Любарський, походив із дворянської родини Петербурга, яка володіла великими сільськогосподарськими маєтками на півдні Таганрозької губернії. Моїй матері, єдиній доньці, ці маєтки мали дістатися у спадок. Її мати належала до грецької купецької родини Флуків, яка оселилася в російській столиці ще у XVI столітті. 

Мій батько, народжений у 1847 році в родовому палаці Погребище в Україні, як і його батько та ціла низка предків, став військовим. Він розпочав кар’єру в полку кірасирів імператорської гвардії в Петербурзі. Вродливий і блискучий офіцер, він дуже рано одружився з молодою дівчиною з російської аристократії, Вірою Ахматовою. У цьому шлюбі народився син, мій зведений брат Миколай, старший за мене більш ніж на двадцять років. Шлюб не був щасливим. Після дуелі з одним із товаришів по полку мій батько залишив Петербург і вступив до сербської армії, яка тоді вела війну проти Туреччини. Відчуваючи потяг до Сходу, він після закінчення війни вирушив на Кавказ, де вступив до полку кубанських козаків. У їхніх лавах він продовжив боротьбу проти турків аж до підписання Адріанопольського мирного договору в 1878 році. Таким чином, на момент мого народження, через п’ятнадцять років після тих подій, він командував гарнізоном фортеці Карс, яка за цим договором належала росії. 

У цих спогадах я буду неодноразово згадувати мого батька, який помер у віці 85 років у 1932 році. У моєму дитинстві він вважав, що мати та Мадам Баба надто мене балують і, на противагу цьому, намагався бути суворим зі мною. Я страждав від цього в дитячій чутливості, і пройшло чимало років, перш ніж наші стосунки стали нормальними і легкими. І коли я кажу, що це зайняло роки, насправді це сталося лише коли він досяг старості, а я вже був релігійною людиною і навіть священиком, і тоді дискомфорт зник. Я навчився захоплюватися прямотою, простотою цієї людини, яка змогла з гідністю великого пана прийняти важкі удари, що випали на його долю наприкінці життя. 

Під час відпочинку на модному курорті він познайомився з моєю матір'ю, і між ними одразу спалахнуло кохання. Вони одружилися після того, як його перша дружина зовсім недавно померла. Моя мати була дуже красивою і, крім того, надзвичайно розумною. Вона була "мозковим центром" нашої родини. Осиротівши дуже молодою, вона володіла гарним статком, що дозволило їй ще до шлюбу робити тривалі поїздки за кордон, зокрема до Франції в Париж, до Італії та Швейцарії. З нею завжди була дама-супутниця, з якою вона не розлучилася і після заміжжя. Саме вона стала ангелом-охоронцем для нас, трьох дітей: незрівнянна і незабутня Мадам Баба. Хоча вона була росіянкою за національністю і почуттями, її ім’я Єлизавета Дертен мало німецьке походження, оскільки її батько мав німецьке коріння, а мати була ірландкою. Це дає уявлення про атмосферу, яка оточувала наше дитинство на Кавказі, її досить гетерогенний і міжнародний характер. Гетерогенний навіть у релігійних поглядах: мій батько був католиком, моя мати та Мадам Баба — православні, а наші гувернантки були то католичками, то протестантками чи англіканками. 

Моя мати не була світською дамою. Вона обожнювала мого батька, і він відповідав їй взаємністю. Протягом двадцяти двох років їхнього шлюбу подружжя було абсолютно щасливим, і мої батьки задовольняли одне одного, доповнюючи один одного. Моя мати хоч і дуже нас усіх любила, але завжди була більше дружиною, ніж матір’ю, і залишала турботу про нас на Мадам Бабу. Казали, і мені подобається в це вірити, що вона мала особливу прихильність до мене, бо я був її єдиним сином. Але я не пам’ятаю, щоб у моєму дитинстві була справжня близькість з моїми батьками. Я захоплювався ними, і більше матір'ю, ніж батьком. Я все ж зберіг спогад про одну інтимну і сердечну розмову пізно вночі в готельному номері в Москві, коли моя мати везла мене до Петербурга, де я мав скласти вступний іспит до Імператорського Олександрівського ліцею. Я досі бачу, як вона сидить у кріслі, пояснюючи мені простими словами і щиро деякі речі, які я досі не розумів, щодо її стосунків зі свекрухою. Вона також розповіла мені про свого пасинка, мого зведеного брата Миколая, якого я майже не знав, і з яким я мав би мати більш тісні стосунки під час навчання в Петербурзі. У мене залишилось від тієї розмови враження, ніби м'який промінь сонця освітив мою юність. Довіра матері глибоко мене зворушила, і якщо до того часу між нами була певна відстань, то тепер вона зникла. На жаль, це сталося лише за кілька місяців до її смерті, яка завдала мені дуже жорстокого удару. 

Останні роки життя вона страждала від діабету. Як тільки я став учнем ліцею — це було взимку 1908-1909 років — вона вирішила оселитися в Санкт-Петербурзі разом з моїми двома сестрами, які досягли віку "дебютанток". Її здоров'я не було чудовим, але не викликало серйозних тривог. Вона виживала завдяки дуже строгій дієті. Під час літніх канікул 1909 року моя родина зібралася, як зазвичай, на нашому маєтку в Мачуці, поблизу П'ятигорська. У перші дні липня батько вирушив до Єревану та Закавказзя, де він командував козачим корпусом. Моя мати не виглядала більш хворою, ніж зазвичай. Уранці 9 липня її камеристка, заходячи до кімнати, щоб відкрити вікна, знайшла її непритомною. Лікар, якого негайно викликали, сказав, що її стан безнадійний. О 11-й годині ранку вона померла, коли мої сестри, Мадам Баба та я були біля її ліжка. Зараз її можна було б легко врятувати, оскільки це була діабетична кома, і, ймовірно, достатньо було б покласти шматок цукру їй до рота. Однак у ті часи боялися підвищення рівня цукру в організмі і не знали про смертельну небезпеку, яку для метаболізму хворого несе різке падіння рівня глюкози. 

Це була перша смерть на моїй пам'яті. Удар був страшний; мені було лише 16 років. Коли мене потім повели до домовини, де я побачив свою матір, я знепритомнів, і мене довелося віднести. Ця втрата стала для мене ще більш болісною, тому що протягом останнього року, який вона провела переважно в Петербурзі, я часто її бачив, оскільки на вихідних їздив до неї в готель і, з божої милості, ми по-справжньому зблизилися. Через кілька днів після її смерті я дізнався, що мій приятель по ліцею, з яким я по-справжньому потоваришував, потонув, купаючись у ставку, що був у власності моїх батьків. Подвійний шок того літа 1909 року глибоко вразив мене. 

[Примітка автора: Мій зведений брат Миколай, старший за мене більш ніж на двадцять років, розпочав кар'єру як офіцер морської гвардії імператора. Дуже здібний, він скоро став директором Великої Російської торгової навігаційної компанії "Добровольний флот", одночасно обіймаючи придворну посаду шталмейстера при царському дворі. Після приходу до влади більшовиків, його заарештували та депортували на острови Соловки в Арктиці. Повернувшись на волю вже дуже хворим, він помер у Ленінграді у віці понад шістдесяти років. Ця втрата засмучує мене тим більше, що я так і не зміг дізнатися обставин ані його ув'язнення, ані смерті.] 

Коли я думаю про свою матір, я завжди усявляю, як вона сидить у великому кріслі, вишиває малюнок дрібним стібком, або сидить за своїм гральним столиком, захоплена грою в карти. Але це не було основним її заняттям, більшість часу вона присвячувала благодійній діяльності, яку очолювала: організовувала благодійні розпродажі, ярмарки тощо. З іншого боку, сидячи за своїм маленьким робочим столом, вона займалася нашими фінансовими справами, які мій батько передавав під її опіку. Вона й сама володіла великим маєтком у Таганрозькій губернії, успадкованим від батьків, під назвою Сачино. Щороку, перебуваючи чи на Закавказзі в Карсі, чи в Бесарабії в Хотині, чи в П'ятигорську, а пізніше у Владикавказі, ми могли побачити, я не пам’ятаю в яку пору року, маленьку групу з двох, трьох або навіть чотирьох високих мужиків, одягнених у довгі темно-сині кожухи, з широкими штанями та у високих чоботях, з добре змащеними помадою головами. Вони приїжджали з Сачина до матері на конференцію, під час якої передавали їй кошти за оренду землі. Це був пережиток звичаїв з часів кріпацтва, скасованого лише Олександром II у 1864 році, тобто менше ніж сорок років тому. Для них готували в залі для прислуги добрі страви з горілкою, після чого вони вирушали назад і поверталися наступного року. 

Ми також мали власність на Поділлі, Сахнівці. Це був старий маєток Жевуських, розташований поблизу міста Старокостянтинів, де в колишній церкві домініканців гілка Жевуських мала свою крипту. Як я розкажу пізніше, саме в цій крипті моя двоюрідна прабабуся Розалія знайшла викинуте з труни тіло свого свекра гетьмана Северина. Мій батько особисто займався цим маєтком і, попри велику відстань, навіть з Кавказу їздив туди, щоб наглядати за діяльністю адміністраторів. 

Мої стосунки з сестрами були особливими. Святий отець Вейссьєр, якого я мав щастя знати, любив казати: "У кожного в черевику є камінець". Попри щасливе дитинство, я мав кілька таких камінців, і вони важили. Катя була ідеальною дитиною; ми дуже її любили. Але вона завжди трималась трохи осторонь від мене і Ади. Щодо Ади, яка була на кілька років старша за мене, то в дитинстві я її ненавидів. Вона знайшла мою ахіллесову п'яту того часу — страх. Так, страх! Трохи страх перед батьком; все в ньому справляло на мене враження: його велика статура, фігура, голос і навіть його музика, до якої він мав талант: він складав романси і, добре граючи на піаніно, акомпанував собі, коли співав чи, точніше, декламував їх своїм красивим баритоном. Було й інше: перенесена на Кавказі малярія врешті-решт лишила мене в спокої, але моє здоров'я лишалося вразливим, і іноді мене долали приступи лихоманки. Мушу визнати, що мені це навіть подобалося, адже це були щасливі дні, коли я міг не ходити в праве крило будинку, де на уроках доводилося писати диктанти і слухати нудні пояснення граматики. Зізнаюся, що іноді я був поганим хлопцем і обережно стукав по термометру, щоб підняти ртуть; трошки, але достатньо, щоб Мадам Баба вирішила залишити мене у ліжку. 

Коли я був хворий або прикидався хворим, Ада прокрадалася в мою кімнату; накрившись простирадлом, забиралася на моє ліжко, зображуючи привида, і декламувала вірші, від яких я впадав у стан невимовного страху. У її репертуарі були "Озеро" Ламартена та страшний "1811" Віктора Гюго. Це була її улюблена зброя. Я ховався під ковдру, нажаханий "незліченним натовпом, що чекає під темною хмарою"! Але найбільший жах в мене вселяла частина вірша Пушкіна "Полтава", де описуються муки князя Кочубея в ніч перед його стратою, коли, освітлений місяцем, сидячи перед вікном свого замку у Білій Церкві (це місце, де я потім особисто мав провести так багато чудових моментів), він міркував не про шибеницю, що чекала його на світанку, а про своїх друзів, яких, як і його, прирік на ганебну смерть несправедливий Петро І. Коли Ада закінчувала свої тиради, ще довго я тремтів, а коли наступала ніч, не міг заснути.  

Ада! Ця дорога і незабутня сестра та подруга, що стала для мене такою близькою і дорогою, коли моя юність пройшла. Безмежна дружба поєднала нас з часів смерті матері і тривала до її власної смерті. З 1940 року я відчуваю присутність цієї любої істоти, як ампутант продовжує відчувати свою відірвану кінцівку. 

Я підходжу до моменту, коли мені належало побачити, як відкриваються нові горизонти, які майорили мені не лише в підліткові роки, а й упродовж усього життя. Як я часто згадував, до цього часу я жив замкнений у доволі нереальному світі нашої дитячої кімнати, не знаючи інших дітей, крім своїх сестер, і не маючи іншого середовища, окрім батьків, Мадам Баби та гувернанток. У дев'ять років все це мало змінитися; батьки вирішили віддати мене як екстерна до Гімназії в П'ятигорську. В росії гімназією, подібно до германських країн, називали державні середні навчальні заклади. Я вступив до молодшого класу, який називався "першим", на відміну від звичаїв латинських країн.

Я часто задавався питанням, чому мої батьки ухвалили таке рішення, абсолютно не прийнятне за тодішніми звичаями так званого "вищого товариства". Я не був дикою дитиною, я був обдарованим і старанним, але нервовим, запальним і навіть плаксивим, що дратувало мого батька. Однак я більше схилявся до думки, що ця ініціатива прийшла від моєї матері, чию інтелігентність і практичний розум я дуже цінував. Я був здивований, коли багато років потому зрозумів з маленької книжки [Луї Антуана Карачоллі] про мого предка, великого гетьмана Вацлава Жевуського, що це було рішення батька, який спирався на стару й тривалу традицію нашої родини. Ось цей текст: "Молодий Вацлав, у віці лише шести років, пішов до шкіл Белза. Публічна освіта, єдина, що підходить для джентльменів, які вважають себе рівними, відкидає відзнаки та забороняє гординю. Тут немає місця для іншої амбіції, окрім прагнення просувати себе талантами і чеснотами. Найбільші люди Польщі, я маю на увазі Замойського, Ходкевича, виховувалися разом, що є незаперечним способом глибше пізнати тих, з ким одного дня доведеться ділити владу та суверенітет".

Я ніколи не мав амбіцій "ділити владу та суверенітет", але ця думка, висловлена автором XVIII століття, який, без сумніву, був знайомий з енциклопедистами, і чиї принципи були застосовані моїми батьками до мого першого шкільного виховання в ХХ столітті, здається мені надзвичайно мудрою. Я безмежно вдячний моєму батькові за те, що він дав мені змогу ще з молодості познайомитися через спілкування з товаришами з найрізноманітніших та часто найбільш нужденних середовищ. Це дозволило мені ніколи не відчувати себе чужим у жодному з тих середовищ, куди я мав потрапити з волі Провидіння упродовж свого довгого життя. [...]

Залишимо тепер далеко позаду спогади про мою кавказьку підлітковість. Тепер я вже не дитина, йде Перша світова війна, мені двадцять три роки, і Провидіння хоче повернути мене до цієї чудової країни. На жаль, я тут лише проїздом, і після довгої, дуже довгої подорожі прибуваю до її столиці — Тифліса. Я знав це чарівне, мальовниче місто здавна. Воно розташоване на дні улоговини, оточеної крутими пагорбами. На вершині одного з них стоїть святилище, присвячене Псалмоспівцю царю Давиду, якого грузини дуже шанують. Цей пагорб носить його ім’я. 

Я прибув до Тифліса в перші дні жовтня. У мене збереглося небагато спогадів про кілька днів, проведених з сестрою Катериною та її чоловіком Володимиром Аличевським, який на той час був керівником кабінету великого князя Миколая, кавказького намісника. Однак ті нечисленні зустрічі, які я мав під час цього короткого візиту, залишили у мене гнітюче враження атмосфери непокори, що панувала в оточенні маленького двору намісника, хоча сам великий князь, здавалося, стояв понад усім цим збуренням. Щойно прибувши, я пішов до графа Ладісласва Тишкевича, який тоді був віце-президентом Червоного Хреста на Кавказі. Він люб’язно мене прийняв і порадив вирушити до Трапезунда, столиці Анатолії, міста на південному узбережжі Чорного моря, яке нещодавно було зайняте російськими військами, щоб очолити автоколону Червоного Хреста. Я продовжив подорож крізь захід Грузії, Мегрелію з її південною, розкішною природою, аж до Батуму, східного порту Чорного моря, звідки час від часу відпливала невелика кількість вантажних суден до Анатолії, щоб постачати провіант армії, яка часто зазнавала труднощів через відсутність зв’язку з метрополією. Мене попередили, що подорож може бути небезпечною через німецькі підводні човни, які патрулювали Чорне море. Усе пройшло добре, хоча море було дуже бурхливим, і я прибув до Трапезунда.

Я знав, що це місто мрій і легенд, і мої очікування не були марними. Я опинився у вишуканому місті, що притулилося до пагорбів, які майже одразу перетворювалися на високі гори, сягаючи понад 1200 метрів. На жаль, Трапезунд був розграбований російськими військами. Мене завжди дивувало, що російський селянин чи солдат, який сам по собі міг бути навіть симпатичним, відчував якусь зловтішну радість, коли перед ним опинялася давня пам’ятка окупованої країни, і прагнув її знищити. Так, коли солдати хотіли засмажити шашлик, тобто цілу вівцю на рожні, вони без вагань руйнували частину стіни, щоб зробити з неї основу для вогнища, на якому готували собі їжу. 

На сході від міста, на гірському схилі, що спускався аж до моря, простягався запашний гай помаранчевих дерев. Але найчарівніше і найособливіше в Трапезунді — це його місячні ночі. Я ніколи й ніде не бачив таких прекрасних ночей, ні в Південній Америці, ні в Північній Африці. Небо було схоже на оксамит дуже темно-синього, майже чорного кольору, на якому, немов величезні світильники, сяяли зорі. Усе це відбивалося в морі, мов у дзеркалі, що розливалося біля підніжжя міста. 

Ті кілька місяців, що я провів у Трапезунді, я жодного разу не бачив поранених і не чув про битви. Натомість ми масово приймали російських і турецьких солдатів, уражених тифом, які, якщо й не помирали, то здебільшого залишалися невиліковними каліками на все життя. Надання допомоги було серйозною проблемою, оскільки постачання лікарських засобів до Трапезунда, відрізаного від Кавказу Чорним морем, відбувалося вкрай погано; нам також бракувало лікарів і медичного персоналу. Головний шпиталь розташовувався на околиці Трапезунда, і саме туди доставляли з фронту хворих. Він був доволі добре облаштований і перебував під керівництвом чарівної княжни Марини, доньки великого князя Петра та племінниці великого князя Миколая. Щодо фронту, то він простягався вздовж шляху, що вів від Трапезунда через Понтійські гори та місто Ерзерум до озера Ван. Я кажу "шлях", бо це було більше, ніж козина стежка, але менше, ніж справжня дорога.

У Трапезунді я оселився в готелі під назвою "Швейцарський готель", який належав дуже люб’язній літній дамі швейцарського походження, яка ним і керувала. Я не знаю, яким чином вона опинилася в цій країні, ніби загублена. Я завжди пам’ятатиму чудову каву з молоком і інжирове варення, які вона щоранку приносила мені в номер. Там я одразу встановив контакт із загоном автомобілів, яким я командував. Моєю правою рукою був симпатичний хлопець, хоча й не надто ініціативний. Колона складалася з дюжини водіїв, адже в нашому розпорядженні було дванадцять карет швидкої допомоги "Форд". Де саме знайшли цих водіїв, я й гадки не мав. Це були не кавказці, а радше татари, які прибули чи то з околиць Бухари, чи ще з якогось східного краю. Але якщо кавказці зазвичай були вишуканими й привітними, то ці водії були грубі, неотесані й надзвичайно примітивні. Їхньою улюбленою їжею був козел, але не просто козел — перш ніж приготувати, вони закопували його в землю на кілька тижнів, а то й місяців, і лише після цього, добре протухлого, смажили на рожні й їли. Але якби ж то тольки це! Як водії вони були прийнятними, але надзвичайно недисциплінованими, і мушу визнати, що мав над ними дуже мало влади. Один із них, щоправда, був росіянином, студентом якогось провінційного університету. Незабаром я зрозумів, що він був типовим російським анархістом, але оскільки він був найкращим серед водіїв, я зробив його своїм особистим шофером.

Моя робота полягала в тому, щоб за допомогою автомобілів перетинати перевал Хамсікей і діставатися різних заздалегідь визначених пунктів на шляху до Ерзерума, звідки потрібно було транспортувати хворих до примітивних медичних пунктів. Їх облаштовували як могли, у розкиданих по горах Понту хатинах, віддалених одна від одної на великі відстані. Я дуже швидко усвідомив труднощі, пов’язані з перевезенням хворих і їхнім забезпеченням не лише їжею та ліками, а й пальним, адже все надходило з бази в Батумі — міста, яке й саме було погано забезпечене метрополією. Тому вантажні судна прибували до Трапезунда із запізненнями і дуже нерегулярно. Щоб вирушити по хворих, доводилося чекати досить довго, іноді десять днів ба й більше, поки в Трапезунді з’явиться пальне. Через це наші поїздки були вкрай нерегулярними, а в самому Трапезунді, нашому основному пункті базування, доводилося затримуватися на довгі періоди. 

У Трапезунді я мав зустріти дітей великого князя Петра — княжну Марину, про яку вже згадував, і її брата Романа, який був на рік-два молодшим за мене. Він не вирізнявся міцним здоров’ям, але, як і всі чоловіки імператорської родини, мусив бути військовим. Отже, він отримав офіцерське звання і був відправлений до Трапезунда, щоб бути поруч із сестрою. Княжна Марина успадкувала чорногорський тип зовнішності від матері, доньки короля Нікола Чорногорського. Вона була вродливою, розумною і дуже ревною у своїй ролі головної медсестри шпиталю Трапезунда. Я швидко заприятелював із двома князями, які виявилися дуже приємними і простими у спілкуванні. Незабаром я почав обідати виключно у них. Увечері, після вечері, ми проводили чудові години, обговорюючи різні цікаві для нас теми, людей та події, які ми знали. Ця дружба є одним із найсвітліших спогадів про моє перебування у Трапезунді — про наші прогулянки серед апельсинових гаїв на околицях або серед занедбаних, але сповнених поезії старовинних кладовищ. Надгробки там були часто дуже гарними, хоч і валялися на землі, зруйновані чи перекинені росіянами — ті самі пам’ятки, які мусульманське населення так довго шанувало. 

На початку грудня 1916 року я отримав термінове повідомлення від шпиталю, розташованого приблизно за сто кілометрів від Хамсікей, у глибині країни: необхідно було евакуювати хворих на тиф. Я вирушив до інтендантства морського транспорту в Трапезунді, щоб отримати пальне для цієї поїздки. Там мені порадили пошукати пальне в гірському селі, розташованому досить далеко, де зберігалися значні запаси. Мені виділили достатньо пального, щоб дістатися туди, але недостатньо, щоб повернутися назад. Отже, ми вирушили в довгу подорож, де нам знову довелося спостерігати ті самі картини спустошення — нескінченні колони фургонів і верблюдів. Під час цієї поїздки один із фургонів, що їхав перед нашими "Фордами", зірвався в прірву разом із чотирма кіньми. На щастя, візник устиг стрибнути на землю й урятувався. 

Нарешті ми прибули до села, де мав бути паливний склад. Там нас уже чекали численні хворі на тиф, яких потрібно було транспортувати. Але пального не виявилося — жодної краплі. Що робити? Ні телеграфу, ні телефону. Я вирішив негайно повертатися до Трапезунда, щоб, якщо це можливо, знайти там необхідне пальне для порятунку колони. Я сподівався, що тим часом інтендантство в Трапезунді отримає очікуваний вантаж із Батумі. Щоб заощадити залишки пального, я сів у якийсь критий візок, запряжений єдиним конем. За візника мені правив мій водій-анархіст. 

Важка подорож, жахлива погода, снігова буря, пейзаж – мов із Данте. Чим далі ми просувалися, тим сильніше крутилися сніжинки у вихорі буревію, і туман ставав дедалі густішим. Свічка, вставлена в хирий ліхтар збоку візка, майже не освітлювала шлях. Водій, який тимчасово став візником, був у похмурому настрої та робив найпесимістичніші прогнози щодо результату нашої експедиції. Ми рухалися дуже повільно, радше вгадуючи стежку, ніж бачачи її. Я сам почувався надзвичайно пригніченим через провал цієї поїздки. Все здавалося похмурим і безвихідним, аж раптом, без жодного попередження, все змінилося. Ми наближалися до перевалу Хамсікей, можливо, залишалося лише кілька кілометрів. Туман усе ще застилав усе навколо, сніжинки вирували в цьому непроглядному краєвиді, ніч, здавалося, тривала нескінченно. І ось тоді сталося щось надзвичайне, невимовне. Все миттєво перетворилося. Це був той самий пейзаж, той самий сніг, той самий вітер, що бив у лице, але все пронизала Присутність, Світло — не фізичне, а суто духовне. І в ту ж мить моя душа також зазнала перетворення. У присутності цього невимовного явища, в якому я відчував себе повністю залученим, мене охопив незбагненний мир і сповнила безмежна радість. 

Я навіть не помітив, як ми досягли вершини перевалу Хамсікей. Там була якась велика хатина, що слугувала поштовою станцією. Ми зайшли туди, бо водій дуже змерз. Власне, і я теж, але зовсім цього не відчував. Серед співробітників Червоного Хреста можна було побачити багато солдатів і найрізноманітніших людей — різноплемінний натовп, типовий для воєнного часу. Велика кімната була наповнена димом, стояв важкий запах поганого тютюну й горілки. Але навіть серед цього збудженого, змученого, брудного, сірого натовпу для мене все ще тривало те незбагненне, захопливе перетворення. Це було щось таке нове, що моя душа була вражена. Цей стан тривав увесь час, що ми провели в хатині, доки мій водій не наївся й не напився досхочу. А я навіть не думав про їжу. І раптом я згадав, що сьогодні 24 грудня, Святий вечір. Це закарбувалося в моїй пам’яті назавжди. Спуск із Хамсікей до Трапезунда пройшов у тому ж відчутті захвату. До того ж ми залишили позаду снігову бурю, туман і холод. Тепер перед нами розкинувся величний краєвид: погляд поринав у пишноту оксамитового неба, всипаного незліченними зорями, що сяяли, мов повний місяць. Це небо відбивалося у Чорному морі, вздовж якого ми рухалися, освітлюючи його глибокі, сповнені життя води. Лише по прибутті до Трапезунда, після години подорожі, припинився цей стан захоплення, як зовнішнього, так і внутрішнього, що мене охопив. Я повернувся до "Швейцарського готелю", і поступово все повернулося до звичного стану. Але одна ідея оселилася в мені: я маю стати католиком. 

Наступного дня я, як зазвичай, пішов провести вечір у Романа та княжни Марини. Вони зустріли мене з дивним виразом на обличчях: "Ви знаєте, — сказали, — що Фелікс вбив Распутіна?" Вбивство сталося 16 грудня, і новина щойно надійшла до князів листом від їхніх батьків, які перебували в Тифлісі. Ми багато говорили, князі і я, про цю подію, яка нас схвилювала. Але насамперед я мав зайнятися своєю колоною, яка залишилася в горах за сто кілометрів від Трапезунда, без пального і з великою проблемою — повернути хворих. Адже постачання пального з Батумі досі не було отримано, і Трапезунд здався ізольованим через німецькі підводні човни, що плавали Чорним морем. Нам постійно обіцяли паливо, але нічого не надходило.  

Поки я чекав у Трапезунді, спогад про те, що сталося тієї передріздвяної ночі, залишався зі мною, як і думка, що я маю стати католиком. Тоді я дізнався від господині мого готелю, що в Трапезунді є маленький монастир італійських капуцинів, які залишилися там попри зміну окупантів міста. Я пішов постукати у їхні двері. Брат-портьє, побачивши мою військову форму, дивився на мене з недовірою, коли я висловив бажання побачити отця капуцина. Однак він ввів мене в маленьку приймальню. Через деякий час отець капуцин прийшов. Я гадаю, що перед цим великим російським офіцером він дуже злякався. Щодо мене, хоча я почувався зніяковіло, як міг пояснив йому причину свого візиту. Вона була проста і чітка: я хотів стати католиком. Він відповів, що це серйозна справа і що він повинен повідомити про це своєму начальству, оскільки під час війни це може спричинити неприємності для монастиря, бо російська влада не любила католиків, і такі навернення завжди сприймалися з підозрою. Я намагався заспокоїти його, обіцяючи повну конфіденційність. Він трохи заспокоївся, але все ж попросив мене повернутися наступного дня, щоб у нього був час отримати думку батька-настоятеля. Наступного дня я знайшов доброго капуцина досить нервовим, але, враховуючи мовчання, яке я обіцяв, він був готовий прийняти моє навернення, але лише негайно. 

Так я став католиком, не отримавши жодної інструкції і маючи дуже мало знань про релігію, до якої я вступав. Добрий капуцин подав мені аркуш і попросив прочитати його на колінах перед ним: це був мій акт зречення, терміни якого, мушу сказати, тоді були шокуючими. Одним з досягнень Другого Ватиканського собору було спрощення цих формул і зроблення їх більш людяними, оскільки раніше використовувалася формула, за якою людину досить різко відмовляли від релігії, в якій вона жила до того часу. Але на той момент усе було для мене легко, і я від серця прочитав зречення. Потім капуцин запросив мене до сповіді. Я не дуже знав, як це має бути. Я зробив це, як міг, напевно, дуже погано, бо не зовсім розумів, що таке гріх. Він дав мені відпущення гріхів і передав два аркуші паперу: один був сертифікатом мого зречення перед капуцином Трапезунда, на іншому були перераховані п’ятнадцять таємниць розарію. Я повернувся додому, дуже гордий, що отримав ці два документи, які я зберігав з великою обережністю, і це на щастя, бо документ зречення, що свідчив про моє прийняття в Католицьку Церкву, став мені в нагоді, коли через десять років я мав вступити до домініканців. 

Тим часом запаси пального надійшли, і колона "Фордів" повернулася до Трапезунда після того, як евакуювала хворих, що досі перебували в горах. Але моє здоров’я постраждало через ці події та емоції. Становище погіршувалося, і лікар вимагав, щоб я взяв відпустку на кілька місяців. Я отримав відпустку на шість тижнів від графа Тишкевича з Тифліса. Я повідомив заступника начальника колони, і, попрощавшись з князем Романом та княгинею Мариною, сів на корабель до Батумі, звідки через Тифліс вирушив до Києва. 

Минуло п'ять місяців відтоді, як я зробив ту саму подорож до Кавказу, і вокзали вже не були такими, як раніше. Від Ростова вони були заповнені розгубленими солдатами. Потяги, що їхали з півночі, теж були заповнені військовими, аж до сходів вагонів, за які вони чіплялися, мов гуси. Вони також юрмилися на дахах. Чим далі на північ, тим більше посилювалося це видовище. На вокзалах старі мужики та селяни всілякого віку продавали їм продукти. Хліба мало, яєць небагато і, головне, "сємєчки" — соняшникове насіння, які російське населення гризе без зупину. По мірі просування на північ, сніг почав падати маленькими пластівцями, і через двадцять чотири години величезний горизонт, округлий, мов стара велика монета в сто копійок, був вкритий білим саваном. Потім настала мить, коли через вікно вагона, який був досить комфортним, бо солдати ще не проникали ані в перший клас, ані в купейні вагони, ані в вагон-ресторан, я побачив здалеку місто Київ. 

Я любив це місто, розташоване на пагорбах, що височіють на правому березі величного Дніпра, такого широкого, що з одного берега не можна роздивитись інший. Пагорби влітку вкриваються густою рослинністю, яка робить їх схожими на корону зелені. Над цим незрівнянним Києвом панує ще з XI століття чудовий собор Святої Софії, збудований Ярославом Мудрим, сином Володимира, шедевр візантійських архітекторів. Всередині можна побачити цікаву й дуже красиву мозаїку XI і XII століть, де в апсиді знаходиться Богородиця, а по обидва боки — Христос, двічі повторений, наче відображений в дзеркалі, спиною сам до себе, приймає святих, які наближаються до нього зі схиленими головами в благочестивому поклоні. У Києві можна милуватися не лише залишками XI століття, а й прекрасною Андріївською церквою, шедевром XVIII століття роботи Растреллі, архітектора, який збудував у Петербурзі імператорський палац, що сьогодні є музеєм Ермітажу.

Прибувши на Київський вокзал, я з великими труднощами знайшов ізвозчика з крихітними санчатами, запряженими ще хорошим конем, накритим, за звичаєм, великою синьою сіткою, який нарешті, мов стріла, галопом доставив мене до будинку мого батька, розташованого на вершині пагорба Липки, в так званому кварталі резиденцій. Я не бачив ані батька, ні Мадам Баби, ні Ади вже майже два роки, і наша взаємна радість від зустрічі була величезна. Бурхливо радів і Чи-Фунь-Тай, пекінес моєї сестри, який був важливою фігурою в родині та дуже привітним. Він одразу мене впізнав, попри дві роки розлуки.

[...] Я став католиком, і це було для мене щось остаточне. Я не сказав про це Мадам Бабі, бо знав, що вона була дуже прив’язана до православної церкви і це навернення її б уразило. Але сказав батькові, і він дуже зрадів. Сказав, що давно на це сподівався, адже з дитинства релігія всієї його родини була йому дуже дорога. Чи зміниться загалом мій спосіб життя? Чи продовжу я жити розбещеним молодиком, слідуючи звичкам і моралі навколишнього світу? Я почувався дуже неосвіченим і слабким. Якщо згадати притчу про сіяча, то, без сумніву, насіння тоді не потрапило на край дороги! Сатана не прийшов, щоб його вирвати. Воно, радше, потрапило на кам'янисту землю; я прийняв його з радістю, але коріння було не глибоке. Гадаю, можна порівняти той стан, в якому я перебував, з насінням, що впало в тернистий ґрунт, де турботи світу, його спокуси і пожадливості мало-помалу не задушили його, бо в мені залишилося враження закопаного скарбу, але я не знав, а може навіть не хотів тоді дозволити йому прорости і розквітнути в прекрасну рослину. Ось так протягом ще десяти років цей чудовий дар, який бог мені дав у Трапезунді, лишався спати глибоко в моїй душі. Я сьогодні згадую те, що мені сказала одна стара й дорога подруга, дуже хвора, яку я пішов провідати. Вона хотіла сповідуватися, але, як мені сказала, відколи вийшла заміж не сповідувалася, бо їй пропонували "відмовитись від сатани та його пишноти", і додала: "я без вагань відмовилася від сатани, а ось від пишноти цього світу — ні!" Гадаю, в той час це було й моїм випадком!

Але що ж тоді відбувалося в країні, яка була ситуація? Я швидко зрозумів, після розмов із батьком, сестрою та Мадам Бабою, що ситуація вважалася радше безнадійною. Відкрито говорили про повну поразку армій. Солдати, яких я бачив у величезних кількостях, насправді були дезертирами, що залишали фронт, аби повернутися додому. Також говорили про зречення Миколая II не як про можливу ймовірність, а як про щось майже певне. Те ж саме враження я отримував від усіх розмов з близькою родиною, моїми дядьками, тітками та друзями. Моє здоров'я було зовсім не на висоті. Місяць, проведений у Трапезунді, з усіма його емоціями та випробуваннями, доволі глибоко вразив мій фізичний стан. Лікар, до якого я звернувся, сказав, що повертатися на Кавказ неможливо. Родина сприйняла це серйозно і категорично заперечувала проти того, щоб я їхав. Це мало статися найближчим часом, оскільки минуло вже десять днів з моменту мого від'їзду з Трапезунду, а відпустку було видано лише на шість тижнів. Тому я написав президенту Червоного Хреста в Тифлісі з проханням про безстрокове продовження відпустки. 

Перший поверх будинку, де ми мешкали, був реквізований і переданий Французькій місії генерала Табуї. Ця місія також включала в свій склад авіаційну частину, до складу якої входила ескадрилья винищувачів, командиром якої був князь Мішель Мурат. Один з моїх колишніх однокласників, близький товариш Марк Старицький працював там перекладачем. Він згадав про мене перед великим князем Олександром, головнокомандувачем російської авіації, який займав зі своїм штабом дуже гарний особняк прямо навпроти нашого будинку. Великий князь вирішив, що було б добре, якби я приєднався до цієї місії як перекладач. Цей князь через шлюб з великою княгинею Ксенією був своячником імператора та батьком княжни Ірини, дружини Фелікса Юсупова. 

Отже, я раптом опинився в ролі перекладача при командирі ескадрильї винищувачів французької армії. Роботи було небагато, оскільки ескадрилья на той момент була на ремонті. Неможливо було знайти запчастини на місці, а доставити їх з Франції через Арктику було дуже важко, оскільки порт Мурманськ було заблоковано льодами. Кожного ранку я спускався до місії, де зустрічав Мішеля Мурата та двох пілотів ескадрильї, які швидко стали моїми друзями: віконт де Гейдон і лейтенант Фе, гарний хлопець, схожий на індіанця. А ще іноді, проїздом, з'являлися офіцери французької авіації, які приїжджали хтозна звідки і вирушали хтозна куди, але привносили трохи розваги в одноманітність наших ранків.

Моя родина мала глибокі зв’язки з Україною, яка стала для неї другою батьківщиною. Коли вона туди потрапила? Це важко сказати, оскільки наші архіви було знищено під час революції. Проте її коріння було з регіону Підляшшя, розташованого в центрі Королівства Польського, біля озер Мазовецького краю. Від міста Ржев, яке там знаходиться, ймовірно, походить наше прізвище, а може й навпаки, воно отримало назву від нас. А можливо, це походження є легендою, як і те, що рід бере початок від певного Лекуса, що був останнім князем ще язичницького племені ятвягів у V столітті. Потім наше прізвище з’являється в XII столітті з єпископом плоцьким, який був Жевуським.

Справжня історія Жевуських розпочинається лише з XVI століття, і наше прізвище носили відомі військові та політичні діячі до останнього поділу Речі Посполитої за її останнього короля Станіслава Августа Понятовського. Але з певного Павла [насправді Станіслава] Жевуського в XVI [насправді XVII] столітті історія нашої родини тісно пов’язана з історією України, і головний замок моєї родини був розташований в Київському князівстві. Погребище, на жаль, було сильно відреставровано в XIX столітті, в епоху Віолле-ле-Дюка [французький архітектор, теоретик модернізації середньовічних замків]; було додано вежі з зубцями та готичні вікна. Саме там, як я вже казав, народився мій батько в 1847 році. 

Легенда, пов’язана з цим замком, свідчить про те, що Жевуські, мабуть, мешкали там з дуже давніх часів, адже такий жорстокий злочин, про який я зараз розповім, міг бути скоєний лише у XVI столітті. За легендою, володарями замку були два брати Жевуські, які мали надзвичайно злу матір. Вони вирішили позбутися її, замурувавши в одній зі стін замку. У момент, коли було покладено останню цеглину, що мала навіки ув’язнити її, вона проголосила прокляття на наш рід. Зокрема, що жоден Жевуський не помре у присутності своєї дружини, і жодна Жевуська не помре у присутності свого чоловіка. Це пророцтво здійснювалося упродовж усієї нашої історії. Батько казав, що дід, бажаючи перевірити правдивість цієї легенди, наказав розібрати частину тієї проклятої стіни. Якщо й не вдалося знайти жодних слідів нещасної жінки, то натомість було знайдено два мечі. "Цілком можливо, — додавав мій батько, — що негашене вапно, яке в той час використовували для будівництва стін, розчинило рештки бідолашної жертви".

Ось ще дві моторошні історії, пов’язані з моєю родиною. Перша стосується моєї двоюрідної прабабусі Розалії Жевуської, дружини Еміра Жевуського, яка писала свої мемуари в першій половині минулого століття. Подорожуючи маєтками Жевуських в Україні, вона захотіла відвідати родинний склеп у Старокостянтинові на Волині, де покоїлося тіло її свекра гетьмана Северина. Склеп знаходився в домініканському костелі. Вона попросила пріора провести її до крипти; коли той її туди завів, вона з жахом побачила, що труна відкрита, а тіло гетьмана лежало за кілька метрів від неї, просто на кам'яних плитах. Вона підійшла ближче й, на свій подив, побачила, що "гетьман був цілком упізнаваний, але покритим чимось схожим на павутиння, крізь яке, втім, можна було розгледіти риси його обличчя". Вона додала, що так і не змогла зрозуміти походження цієї тіні: чи не був це просто природний ефект від контакту тіла, що не розклалося, з атмосферою?

Наруга над могилами лишається поширеним явищем у цьому краї навіть у ХХ столітті. Так, [Олімпія Боронат,] дружина мого дядька Адама Вітольда Жевуського, власника палацу у Верхівні (колишнього маєтку пані Ганської), за кілька років до Першої світової війни зайшла до каплиці в парку, де знаходилася гробниця мого діда. Вона почала молитися, аж раптом помітила, що одну з плит підлоги припіднято. Вона підійшла ближче й побачила мертвого чоловіка, череп якого розтрощила та сама плита, яку він, вочевидь, піднімав, щоб залізти в склеп.

Згадалася ще одна моторошна історія. На початку ХХ століття російський поміщик Павло Демидов купив замок у Вишнівці на Поділлі, який належав родині знаменитої Марини Мнішех – дружини так званого "Лжедмитрія", претендента на престол "Всієї Русі", який видавав себе за сина Івана Грозного (згадаймо Бориса Годунова). Замок залишався у власності Мнішехів до XIX століття. Останній нащадок цього роду граф Георгій [Єжи], одружився з моєю тіткою Анною Ганською, дочкою Евеліни Ганської, що за другим шлюбом стала мадам Оноре де Бальзак. Після смерті останнього нащадка Мнішехів новий власник вирішив модернізувати замок і провести в ньому центральне опалення. Під час робіт у підземеллях, дійшовши до певної стіни, робітники помітили, що вона відрізняється від решти. Вони її розібрали і, на превеликий подив, виявили велику залу з давніми меблями та приблизно десятьма тілами, що лежали хто на меблях, хто на підлозі. Всі вони були одягнені за модою XVII століття, а стан тіл добре зберігся. Серед них була молода жінка у світло-блакитній шовковій сукні, з прекрасними білявими локонами. Що ж означала ця містика? Близько тих часів в Україні діяли турецькі загони або гайдамаки – зграї повстанців, які складалися з утікачів від кріпацтва. Можливо, вони замурували цю родину живцем. Через дуже сухе повітря їхні тіла збереглися надзвичайно добре. А може, всі вони були мучениками за віру, які загинули від рук турків.

Повернімося до історії моєї родини та до тієї ролі, яку її представники відігравали в історії Польщі й України упродовж двох століть, аж до поділів кінця XVIII століття. Протягом трьох поколінь Жевуські передавали у спадок титул Великого гетьмана Коронного — титул, що поєднував посади верховного головнокомандувача армії та міністра війни. Гетьман носив маршальський жезл, польською — Булаву.

Син Павла [насправді Станіслава] Жевуського Михайло Флоріан був товаришем і цінним соратником короля Яна Собеського — можливо, найвидатнішого польського короля, в будь-якому разі, останнього з великих монархів. Під час війн проти Османської імперії Михайло Флоріан двічі допоміг Яну Собеському здобути блискучі перемоги. Ці битви — і я не думаю, що перебільшую — стали визначальними для свободи Західного світу. Перша битва відбулася 1673 року біля фортеці Хотин на Дністрі в Бессарабії. Під час бою Михайло Флоріан, який командував коронним військом, зазнав тяжкого поранення, однак довів битву до блискучого тріумфу, і османи в паніці залишили Хотин. Розповідають, що, побачивши важко пораненого Михайла Флоріана, Ян Собеський вигукнув: "Тепер я лишився без щита. Доведеться битися голим".

Додам, що фортеця Хотин неодноразово відігравала у нашій родині то славну, то трагічну роль. Подейкують, що саме на місці давньої перемоги, біля мурів фортеці, під час польського повстання 1830 року проти російського панування було знайдено понівечене тіло Еміра Жевуського, очільника молодшої гілки нашого роду, який зник за загадкових обставин кількома тижнями раніше. Він прибув разом зі своїми загонами бедуїнів, аби долучитися до визволення України, і зник під час сутички між його бедуїнами та російськими військами поблизу палацу князів Четвертинських у Дашові на Київщині. Цікаво, що саме в цьому ж Хотині я особисто провів майже три роки свого дитинства, коли внаслідок інтриги, про яку я згадував на початку цих спогадів і від якої поляки ніколи не були застраховані, мого батька відправили туди в своєрідне заслання.

Перемога під Хотином у 1673 році затримала просування османів на десять років. Турки відновили війну в 1683 році і цього разу оточили Відень, столицю Священної Римської імперії. Вирішальну битву знову було виграно завдяки королю Яну Собеському та його генералам Себастіану Любомирському та Михайлу Флоріану. Османи були змушені відступити на Балкани, і Європу була врятовано. 

Після смерті Михайла Флоріана, який так і не одужав від поранення під Хотином, його син Станіслав Матеуш отримав, в свою чергу, з рук Августа II, курфюрста саксонського і польського короля, наступника Собеського, булаву гетьмана коронного та всі почесті, пов’язані з цим титулом. Станіслав Матеуш був не лише великим генералом, якого вороги називали "Жахом шведів та турків", а й видатним дипломатом. Він уклав мир із турками у 1699 році в Карловицях і відновив західні кордони України у їхній цілісності. Згодом він став послом до Порти. Його дружина, уроджена Куницька, була менш зговірливою.

Найвідомішим з Жевуських був їхній син Вацлав. Великий гетьман коронний, він розпочав свою військову кар'єру у Франції, у сірих мушкетерах на службі у Людовіка XV. Це був чоловік великої культури. Він володів кількома мовами та написав різні трактати, що стосувалися історії його країни, а також політичні та дипломатичні мемуари. У молодості він товаришував з імператрицею Катериною II, але ситуація погіршилася під час поділів Речі Посполитої, коли він відкрито виступив проти політиків, які тією чи іншою мірою сприяли цим поділам. Катерина II відправила його у заслання в центральну частину росії, до Калуги, де він протягом шести років жив у жахливих умовах, оточений наглядачами-нелюдями та страждаючи від паразитів. Його син Северин не захотів його покинути. Він добровільно поїхав із ним і розділив ув’язнення. Лише після третього поділу Речі Посполитої Катерина II звільнила його; вона навіть повернула йому всі конфісковані до того маєтки. Вацлав Жевуський став польським героєм.

Після смерті великого гетьмана Вацлава його величезний статок, разом із великими маєтками та замками, розкиданими по всій Україні, був поділений між двома його синами, які започаткували дві гілки нашого роду. Старша, що походить від Станіслава Фердинанда, одруженого з Катериною Радзивілл, веде свій рід до мене і має головним родовим маєтком похмурий палац у Погребищі. Молодша лінія походить від гетьмана Северина, який успадкував розкішний замок у Підгірцях, отриманий його предком від короля Собеського як винагороду за перемоги над турками під Хотином і Віднем. Северин Жевуський мав від своєї дружини Констанції Любомирської сина – знаменитого Еміра Ель-Фариса, героя польського романтизму, оспіваного у великій поемі Словацького. Він був одружений із Розалією Любомирською. 

Три поділи Речі Посполитої наприкінці XVIII століття ознаменували кінець нашої країни. Надія мала відродитися, коли в Тільзиті Олександр I зустрівся з Наполеоном, що був тоді на піку своєї могутності. Наполеон, здавалося, виявляв симпатію до Польщі і, ймовірно, хотів її відродження, щоб послабити Росію та зростаючий вплив царя. Проте тільзитська зустріч не принесла нам нічого, окрім розчарування, і вісім років потому надії з оптимізмом звернулися до Віденського конгресу. Віденський конгрес! Яке ж химерне політичне зібрання! Великі проблеми обговорювалися, а часом і вирішувалися в салонах, а то й у будуарах. Для аристократії європейських країн, яка страждала майже півстоліття від Французької революції та безперервних воєн, це була нагода знову об’єднатися в надії на нову еру миру та добробуту. У той час Відень перетворився на грандіозне свято. 

Гетьманова, вдова Северина Жевуського, тримала у Відні політичний салон, де сяяла її невістка Розалія, як блиском свого розуму, так і тим ореолом, який надавала їй трагічна загибель її матері, страченої на гільйотині в 1793 році, а також її власна драматична доля в дитинстві, коли вона кілька років прожила під опікою прачки з в’язниці Консьєржері. Ця видатна жінка залишила мемуари, що є справжнім скарбом для всіх, хто цікавиться історією знаменитого Конгресу. Серед найвідоміших салонів, які тоді відвідували у Відні, був і салон герцогині Курляндської, вдови останнього герцога Курляндії, сина славнозвісного Бірона — фаворита імператриці Анни Іоанівни, яка надала йому це герцогство і титул. 

Відкрию тут маленьку дужку, стосовно імператриці Анни. Я дізнався цю історію від герцогині Марі-Терези д'Узес, яка мала російське походження через свою бабусю Голіцину. Один молодий та гарний князь Голіцин привернув погляди монаршої особи, але не піддався на її залицяння. Більш того — і це трималося у таємниці — він став католиком, що декілька разів траплялося серед Голіциних. Імператриця дізналася про це через необережність і не пробачила йому. Посеред зими вона наказала побудувати на Неві палац із блоків льоду і організувала святкування, під час якого, щоб посміятися з князя, влаштувала симульоване весілля між ним і старою горбатою карлицею, яких вінчав фальшивий піп. Бідний Голіцин мусив зіграти цю кумедну роль. Коли святкування завершилося і всі покинули палац, імператриця наказала заблокувати всі входи великими блоками льоду, замкнувши нещасного князя та стару карлицю. Тільки кілька місяців потому, коли лід на Неві почав танути і палац було зруйновано, знайшли два неушкоджені тіла. Закриємо тут трагічну дужку. 

Віденський конгрес, попри дружбу Олександра І з Адамом Чорторийським, завершився новою поразкою для Польщі. Її, зрештою, було перетворено на псевдокоролівство чи псевдокнязівство, підпорядковане росії, з Олександром І як королем і великим князем Константином як віце-королем та правителем поляків. Галичина стала австрійською провінцією; Східна Прусія та Померанія було приєднано до Німеччини, а решта України стала частиною російської провінції. Це був момент, коли Жозеф де Местр сказав, що "смертний гріх Європи скоєно". Тим не менш, поляки ніколи не втрачали надії. Протягом XIX століття двічі вони намагалися здобути свободу через криваві повстання: у 1830 та 1863 роках. Обидві спроби закінчилися поразкою повстанців, масовими депортаціями в Сибір та вигнанням багатьох поляків на Захід.

Додамо тут кілька слів про мого двоюрідного прадіда Еміра Ель-Фариса. Я вже згадував про його повернення в Україну з бедуїнами в 1830 році та про його таємниче зникнення під час битви на полях Дашова. Однак його легенда, здається, на цьому не закінчується. Батько розповів мені, що одного дня, в шістдесятих роках, у палаці у Верхівні мій дід отримав телеграму з Дамаска, підписану нібито Еміром, з проханням терміново надіслати двадцять тисяч рублів. Дід прочитав телеграму, але вирішив, що вона напевно була від шахрая, оскільки Емір, народжений у 1785 році, на той момент мав би понад 75 років, і було неймовірно, що через понад тридцять років мовчання він звертається по гроші. Дід просто викинув телеграму у кошик. 

Повернімося до Києва, у лютий 1917 року. Моє життя продовжувалося у звичному руслі, я працював у Французькій місії. У вільний час, якого було доволі багато, я ходив до майстерні вправлятися у малюванні. Потім мені спала на думку ідея пройти прискорений курс у школі інженерів-водіїв. "Бог його знає, що готує мені майбутнє, — казав я собі, — А це завжди стане в пригоді". Я майже щодня відвідував цю школу і, через певний час доволі успішно склав іспит. Боже мій, якби сьогодні мене запитали, чому колеса автомобіля крутяться і що означає коробка передач, гадаю, я не зміг би дати бодай більш-менш правдоподібну відповідь.

Це тривало до того дня, коли вибухнула бомба. Цей вибух, правду кажучи, очікувався вже давно — зречення Миколая II. Також стало відомо, що в Петербурзі було створено Тимчасовий уряд на чолі з Родзянком, головою Думи. Ми були настільки підготовлені до цієї абдикації, що вона нас не здивувала. Проте мені було сумно. Мене не раз було представлено імператору Миколаю II і ніколи не забуду тієї люб’язності, з якою він завжди мене приймав, попри мій молодий вік.

Життя тривало. Соціаліст Петлюра, лідер української сепаратної партії, проголосив себе гетьманом України. Ця країна, якій впродовж віків все не вдавалося постати як Державі, лишаючись свого роду "no-man’s-land", здавалося, нарешті нею ставала. Однак згодом стане ясно, як це було крихко і недовговічно. Новини з фронту ставали дедалі тривожнішими, ба навіть катастрофічними. Величезна армія, що простягалася від Балкан на тисячі кілометрів аж до Балтики, здавалося, почала відступати, дозволяючи кожному повернутися додому. 

Проте життя у Києві, як і в усій Україні, здавалося цілком нормальним. Завдяки своєрідній безтурботності, яка часто спостерігається у важкі історичні часи, кожен повторював собі "carpe diem", намагаючись зберегти звичний ритм життя. Такою була ментальність певних світських кіл у столиці України в той час, коли все хиталося й занепадало. Проте ці кола розширювалися за рахунок напливу поміщиків — великих і малих, польських і російських, які масово стікалися до міста, залишаючи свої маєтки та палаци, рятуючись від селян, які, сп’янілі надією на швидке набуття земельної власності завдяки революції, ставали дедалі зухвалішими. Петербуржці також почали масово прибувати до Києва, тікаючи від революції, яка назрівала у столиці Петра I. Вони їхали в Україну за достатком продовольства, яке тут ще можна було знайти, приваблені вітринами та магазинами, що досі були заповнені тим, що сьогодні називають товарами широкого вжитку. Гроші текли рікою. Купували все, що могли, а ті, хто мав значні статки, витрачали їх на розкішні прикраси у знаменитих ювелірних майстернях міста, якими Київ був славний. Знайти вільний номер у готелі було неможливо, а квартири знімали або продавали за нечувані суми. Київ усе більше перетворювався на центр світського життя. Тут зустрічалися представники як російських, так і польських кіл. Загалом, ще з часів польських повстань 1830 і 1863 років ці дві спільноти дивилися одна на одну з підозрою. Однак у ці місяці поляки та росіяни в Києві відчували однакові тривоги й занепокоєння, що сприяло їхньому зближенню, роблячи взаємини простішими, а подекуди навіть доброзичливими. 

Після останнього поділу Речі Посполитої старша гілка мого роду — родина мого діда, батька та його трьох зведених братів, Станіслава, Адама [Вітольда] й Леона — постала перед необхідністю прийняти російське підданство, аби не втратити маєтки, що їй належали в Україні. До того ж дружні стосунки, які три імператори Миколай I, Олександр II та Олександр III виявляли спочатку до мого діда, а потім і до мого батька, спричинили те, що в нашій родині завжди було більше зв’язків із російськими колами, ніж у більшості інших польських сімей. Тепер, коли я ходив вулицями міста, особливо кварталом Липки, я часто бачив респектабельні силуети представників петербурзької еліти. Це були приятелі, а часом і просто знайомі обличчя, імена чи походження яких я вже не міг пригадати. Саме тому, в ці часи спільного неспокою, мої батько, сестра Ада, чарівна тітка Ніна [Яніна] Жевуська та я сам нерідко намагалися стати своєрідним містком між двома світами — польським та російським.

Центр квазі-космополітичного життя Києва між 1916 і 1919 роками був розташований у серці великої власності, що панувала над кварталом Липки і належала графині Марії Браницькій. Графиня Браницька була також власницею величезного маєтку Біла Церква, розташованого приблизно за п’ятдесят кілометрів від міста, зі своїм палацем Олександрія. Але тут її володіння знаходилися прямо в місті, на пагорбах, що влітку вкривалися густою зеленню, а взимку тонули в снігу. Вони обрамляли дві сторони великої вулиці під назвою Садова. Це було ніби маленьке містечко в великому місті столиці України. Воно складалося з малих будинків, точніше навіть павільйонів, деякі з яких були розкішно мебльовані, інші ледь-ледь, але всі були комфортними і досить просторими для того, щоб приймати численних членів родини та друзів графині. Вона сама зазвичай проживала в Білій Церкві і рідко приїжджала до Києва.

У звичайні часи павільйони в Липках заповнювались кожної осені під час "Контрактів" — так з давніх-давен називали щорічний ярмарок у Києві, коли власники сільськогосподарських маєтків збиралися укладати угоди. Однак під час війни павільйони були постійно заповнені родиною. Княгиня Бішетта Радзивілл, старша донька графині, завжди оселялася в одному й тому ж павільйоні, коли приїжджала до міста. Інший павільйон, безсумнівно найбільш розкішний, займала Ізабела Радзивілл і її донька Балала. Ізабела була сестрою Доллі і дружиною другого сина Бішетти, Кароля Радзивілла. Адже на самому початку війни майно Кароля, розташоване на самому кордоні з Австрією, опинилося під загрозою, і саме тоді Ізабела перевезла до Києва цінні меблі та срібло з замку Загинзи [? Zahinzy]. У цьому чарівному будинку на Садовій Ізабела збирала на вечерю своє близьке оточення, а після вечері ми залишалися там допізна, щоб поспілкуватися. Інші будинки були зайняті онукою графині Терезою та її чоловіком Губертом Любомирським, разом з їх численними малими дітьми. Інші будинки займали двоюрідні брати та сестри: Четвертинські, Браницькі, Потоцькі та інші.

Тим часом у Липках перебувала одна родина, чия присутність під час війни сьогодні може здатися досить незвичною. Мова йде про князя Фердинанда Радзивілла та його дружину, княгиню Пелагею, які жили там разом із сином, князем Янушем, його дружиною Анною Любомирською та їхніми дітьми. Князь Фердинанд, дуже величний старець, був старшим за віком у родині Радзивіллів. Він мав німецьке громадянство і був членом Рейхстагу. Коли війна почалась, він перебував у сина Януша у Олицькому замку, на підконтрольній росії території. Сотня їхніх родичів та друзів зібралися там разом відсвяткувати його золоте весілля з дружиною Пелагеєю. Коли кордон було закрито, князь Фердинанд не зміг повернутися у свій палац у Антоніні, що знаходився на німецькій території в Познані. Тому він залишився спокійно в Олиці, поки австрійська офензива не наблизилася до замку. Стара пара була змушена сховатися на Поділлі у своїй доньки Аги, дружини Францішека Потоцького. Наприкінці 1916 чи на початку 1917 року вони переїхали до Києва та оселилися разом із дітьми, онуками і досить численним почтом в одному з павільйонів у Липках. Принц Фердинанд був не лише членом Рейхстагу, а й головою групи польських депутатів в Німецькій палаті лордів. На цій посаді він одного дня через нейтральну країну отримав інформацію про можливість переправити його в Берліні. Допомогли йому впливові друзі — і, без сумніву, його ангели-охоронці — він, княгиня і, здається, їхній син Михайло, разом із почтом, вирушили з Києва до Петрограда, де отримали візи на виїзд, щоб вирушити до Берліна через Гельсінкі, Хапаранду, Стокгольм і Копенгаген. Сьогодні дивуєшся, як незважаючи на війну і кордони, певний клас привілейованих осіб міг знаходити спосіб пересуватися!

У травні ми дізналися, що кузина Євгенія, донька дядька Адама [Вітольда Жевуського], хвора на важку серцеву недугу і потребує негайної операції. Її стан вимагав термінового хірургічного втручання. Але не можна було й думати про те, щоб транспортувати її до Києва з маєтку у Верхівні, де ще перебувала вся дядькова родина. Нам пощастило знайти в Києві молодого хірурга з визначною репутацією. Він погодився здійснити подорож, і я його супроводжував. Запланована операція була серйозною, але він сподівався на успіх. І справді, він впорався, і мою молоду кузину було врятовано. 

Це був останній раз, коли я бачив цей чарівний рожевий палац, збудований у XVIII столітті італійським архітектором Блеріо, з його двома павільйонами, центральною будівлею з колонадою, увінчаною фронтоном з різьбленим фризом; усе це, як не дивно, мало відбиток англійського стилю "Адамс". Усередині, після великого вестибюля з колонами, ми потрапляли до великої бальної зали. Висотою у два поверхи, вона також була виконана у стилі "Адамс", із білими ліпними рельєфами, що нагадували Веджвуд. 

Вперше я оселився у маленьких двокімнатних апартаментах, до яких вели окремі сходи з великої й величної їдальні в стилі ампір. Колись ці апартаменти приймали Бальзака, і подейкували, що там з’являвся привид першого чоловіка Евеліни.

Я не затримався у Петербурзі. Здавалося, що я владнав усі свої справи в банку і взяв із собою суму, якої, на мою думку, мало б вистачити на час перебування в Києві — до того моменту, коли революційна хвиля схлине з нашого горизонту. Але сталося те, що мало статися. На початку жовтня Керенського було повалено, і під керівництвом Леніна та Троцького встановився більшовицький уряд. У росії розпочалася ера комунізму. Прибувши до Києва, я відчув, що атмосфера змінилася і тут. Повсюди з'явилися червоні прапори, а на вулицях можна було побачити маленькі групи людей, що слухали імпровізованих агітаторів. Проте устрій Петлюри ще тривав. Світське життя йшло своїм звичним ходом. Я продовжував відвідувати майстерню, де переважно займався малюванням.

Прихід до влади більшовицького уряду швидко позначився на результаті війни. Солдати масово залишали фронт, повертаючись до міст і сіл. 3 листопада 1917 року Рига, великий балтійський порт, пала до рук німців. Перед обличчям цієї катастрофи, що відкривала німецьким арміям шлях до Петербурга, Ленін без вагань звернувся з проханням про перемир’я. Його було укладено 15 грудня в Брест-Литовську. За його умовами, Польща та Україна визнавалися воюючими сторонами як незалежні країни. В Україні гетьманом і главою уряду було визнано Петлюру — уряду, який, на жаль, виявився вкрай недовговічним! Тут було відкрито німецьке, австрійське та польське консульства. Батько, сестра Ада, я сам і Мадам Баба отримали польські паспорти, які згодом дуже стали нам в нагоді.

Дуже швидко з Петербурга, Москви та інших великих міст Півночі до нас дійшли новини про початок громадянської війни: соціалістична партія розкололася на дві фракції — меншовиків і більшовиків. Перші, прихильники поміркованого соціалізму, були на чолі з Керенським, другі, радикали, — з Леніним і Троцьким. Ленін мав на своєму боці флот Кронштадта та кілька полків Імператорської гвардії, завдяки чому йому не склало труднощів придушити меншовиків і змусити Керенського тікати. Тим часом у провінціях почала формуватися Біла армія.

У перші тижні після перемир'я в Україні ще існувала ілюзія, що більшовицька влада побереже "курку, що несе золоті яйця", якою була ця країна. Адже на тлі розореної росії Україна залишалася багатою завдяки своїм врожаям зерна, буряків і цукрових заводів. Далі, по інший бік Дніпра, розташовувалися Донбас із його шахтами — джерелами металів та вугілля. А ще був великий чорноморський порт Одеса. Здавалося, що і для німців, і для австрійців, і для росіян вигідно було б лишити Україну в спокої. Але дуже швидко ми зрозуміли, що радикальна ідеологія не встоїть перед спокусою заволодіти нею. Місцеве ополчення, сформоване Петлюрою, не могло чинити опір тиску з боку росіян. Нагальна потреба у продовольстві, безконтрольний голод підштовхували більшовиків до якнайшвидшого захоплення України. Цей рух став очевидним уже в лютому, коли більшовицькі загони рушили на південь і наблизилися до Києва. Вже в середині лютого розпочався наступ на Київ, за яким невдовзі послідувала його облога.

Бомбардування міста тривало близько десяти днів. Спочатку це були лише кулеметні черги, але невдовзі до них додався гуркіт важких артилерійських снарядів. Наш будинок, як я вже згадував, височів над містом на пагорбах Липок. Місія генерала Табуї негайно підняла на нашому даху великий триколірний [французький] прапор. Інший було вивішено над головною брамою. Але якщо ці прапори могли викликати певну повагу у більшовицьких солдатів, коли вони займуть місто, то від зливи снарядів, яку Червона армія сипала нам на голови, вони нас не захищали.

Якось, лише я вийшов з їдальні, щоб спуститися до Французької місії, і щойно зачинив двері, як почув оглушливий гуркіт і відчув, як увесь будинок здригнувся. Я стрімко відчинив двері й повернувся до їдальні. Усе було вкрите густим чорним пилом. Великий снаряд щойно вибухнув, зруйнувавши частину зовнішньої стіни. Коли пил почав осідати, я побачив Чі-Фунь-Тая, чудового пекінеса моєї сестри Ади, що стояв посеред руїн і аристократично струшував з себе пил, яким був геть укритий. Він підійшов до мене, не виявляючи ані страху, ані хвилювання — лише роздратування. Він був цілісінький. Навколо все було знищене, розбите, перетворене на пил, за винятком одного предмета — порцелянової статуетки з Севра заввишки близько п’ятдесяти сантиметрів. Вибухова хвиля зірвала її з постаменту, на якому вона стояла біля стіни, і акуратно поставила на масивну ніжку столу — єдине, що залишилося від нашого обіднього столу. Я кинувся в інші кімнати будинку дізнатися, що з сестрою і Мадам Бабою. Мого батька того дня, попри обстріли, не було вдома — він обідав у друзів у місті. На щастя, я знайшов обох цілими та неушкодженими. 

Але будинок став непридатним для життя. Я переїхав до Ізабели, а решта моєї родини перебралася на інший бік вулиці, до дядька Леона, який займав частину готелю, де до того мешкав великий князь Олександр. Якось, не знаю, яким чином, йому вдалося виїхати з Києва напередодні, вирушити до Криму, а звідти — до Парижа, де я згодом його зустрів.

Малро у своїх "Анти-Мемуарах" говорить, що існує два типи солдатів. Одні хоробрі, але часто відчувають сильний страх. Інші ж не є хоробрими, але мають "ілюзію своєї невразливості". Особисто я належу до другої категорії. Від Ізабели, поки тривали обстріли, я щоранку вирушав до Французької місії, а інколи також заходив до родини та друзів. Одного дня ми з Адою пообіцяли піти на обід до графині Олени Потоцької, матері Романа та Юзефа. Того дня з самого ранку бомбардування посилилися. Коли настав обідній час, я вийшов від Ізабели, щоб вирушити на зустріч, як раптом відчув, що мене підкинуло в повітря, а за мить я вже стояв на ногах за кілька метрів від того місця, де був раніше. Лише тоді я збагнув, що це від вибуху снаряда, який розірвався зовсім поруч. Але я лишився неушкодженим і, струснувшись, як трохи раніше Чі-Фун-Тай, продовжив шлях. Втім, я думаю, що отриманий удар спричинив певну втрату пам’яті, від якої я потерпаю досі, бо відтоді я більше не здатен запам’ятовувати щось напам’ять. 

За ті десять днів облоги міста ми майже звикли до гуркоту снарядів і тріску кулеметів. Але одного ранку ми прокинулися в пронизливій тиші. Ми зрозуміли, що більшовики припинили наступ і що вони увійшли до Києва. Ми також зрозуміли, що вони тепер тут господарі. 

Дні, що послідували за цим, здавалися нам серією темних кошмарів. З моменту захоплення міста — і я вважаю, що це було заздалегідь сплановано — більшовики намагалися нав'язати свою владу через терор. Я не буду вдаватися в подробиці, але всі жахи окупації, репресій і позбавлення населення можливості захищатися були до нас систематично й негайно застосовані. У великому парку поблизу будинків Браницьких у Липках викопали траншеї та підготували братські могили. Туди тягли будь-кого, молодих чи старих, робітників чи буржуа. Їм стріляли в потилицю і скидали їх, мертвих або ще живих, в ці траншеї. Не робили винятків ні для кого, ані для аристократів, ані для багатих буржуа, ані для чиновників. Найчастіше жертвами ставали ті, кого підозрювали в тому, що вони офіцери. Розповідали, що після того, як з них знімали піджаки і зривали сорочки, то знущалися, вирізаючи ножем еполети прямо на живій плоті, перш ніж пустити кулю в потилицю і скинути до братської могили.

Розстріли відбувалися всюди. Стережіться натрапити на групи солдатів, часто все ще гарно одягнених, у формі великих полків Імператорської гвардії. Вони вбивали як у робітничих районах, так і на центральних вулицях чи вулицях Липок. Старого відставного генерала, дуже маленького і зморшкуватого у свої вісімдесять років — якого ми знали лише на вигляд, бо щодня він робив свій променад районом, — було розстріляно біля нашого будинку, а його тіло кинули на тротуарі. Молодий знайомий, фін за походженням, граф Ніка Армфельд, офіцер кірасирів гвардії, приїхав до Києва за кілька днів до початку бойових дій. Його вбили, коли він виходив з дому друзів, що запросили його на вечерю. Терор тривав близько п’яти днів. Після цього ситуацію вважали достатньо контрольованою, щоб припинити жахіття.

Мені здається, що вбивці, переважно солдати гвардії, не вирізнялися якось особливо жорстокістю поміж решти. Коли їх зустрічали один на один, віч-на-віч і без свідків, вони навіть були доволі "бравими" та товариськими. У ці дні терору вони часто робили набіги на квартири і насильно виводили своїх жертв. Таку акцію вони здійснили і у квартирі мого дядька Леона. Солдати прийшли забрати його і, ймовірно, розстріляли б; але поки вони розшукували його у великій квартирі, яку він займав з дружиною та донькою, то зайшли до кімнати, де його донька, віком близько п’ятнадцяти років, працювала за столом зі своєю французькою гувернанткою. Моя юна кузина Ядвіга тримала біля себе маленьку мавпочку, тамарина. Солдати, озброєні до зубів, які, можливо, щойно вчинили розправу над іншою жертвою, побачили маленьку тварину. Вони взяли її на руки і так розважалися її виглядом, що, не продовжуючи пошуків, радісно та сміючись пішли геть, нікого не зачепивши.

На щастя, окупація Києва більшовиками тривала недовго. 3 березня 1918 року було підписано мир між Німеччиною та Австрією з одного боку і росією з другого. Наслідки Брест-Литовського договору мали негайно набути чинності, і, оскільки Україна, мов "курка, що несе золоті яйця", приваблювала всіх, німці висунули умову, що її негайно буде окуповано австро-німецькими військами: Київ і Північна Україна – німцями, а Одеса з меншою зоною на півдні – австрійцями. Не секрет, що якщо росіяни у своїй історії ніколи не мали підстав скаржитися на німців, то для поляків ситуація була зовсім іншою. Не лише через те, що між цими двома країнами часто виникали суперечки й війни, а й тому, що після поділів Речі Посполитої становище поляків було найменш сприятливим. Однак тепер, попри побоювання через минуле, ми були готові прийняти німецьку окупацію як благо, що звільнило б нас від більшовицького ярма.

Інакшою була ситуація генерала Табуї та французів. Війна на фронті союзників ще не закінчилася, і було очевидно, що місія не могла залишатися в Києві. Тому генерал вирішив виїхати з України і вивезти всіх офіцерів і солдатів, що перебували при його місії. Доки більшовики займали Київ, вони поважали місію, і, як я вже казав, триколірний прапор, що майорів над нашим будинком, уберіг нас від багатьох неприємностей. Генерал вирішив, що місія вирушить будь-якою ціною, перетнувши Дніпро і піднявшись потім на північ до порту у Мурманську, який у цю пору року був придатний для проходу. Що ж до мене, то я був поляком і мав польський паспорт. Попри моє бажання вирушити разом із ними, генерал попросив мене залишитися на місці, щоб після їхнього від’їзду спалити архіви та, наскільки можливо, знищити всі сліди їхнього перебування в Україні. Щодня ми дізнавалися, що німці, які вже перетнули колишню лінію фронту, дедалі ближче наближалися до української столиці. За сорок вісім годин до їхнього прибуття почали пакувати речі й пришвидшувати приготування до від’їзду. Наступного дня, коли німцям залишалося подолати лише кілька кілометрів, я попрощався з генералом, Мішелем Мюра та всіма своїми друзями з важким тягарем на серці. 

На початку дня останні автомобілі та вантажівки виїхали з Києва і перетнули Дніпро. Я лишився сам на покинутих місцях. Пізно надвечір, коли я закінчував знищення решток, розпаливши велике багаття перед будинком, я раптом побачив чоловіка, який доволі часто приходив до генерала Табуї і мав тісні стосунки з Французькою місією. Це був пан Томаш Масарик, майбутній президент Чехословаччини. Німецький уряд заочно засудив його до страти, і, знайшовши притулок в Україні, він провів частину війни в Києві під захистом Французької місії. Однак через поспіх від’їзду про нього зовсім забули і не попередили про терміновість ситуації. І ось я побачив, як Масарик спокійно підходить до місії. Я негайно вигукнув йому: "Пане, що ви тут робите?" Він дуже спокійно відповів: "Я прийшов побачити генерала Табуї". — "Але, пане, німці вже біля міських воріт, а генерал Табуї та вся місія вже виїхали. Вони сіли в машини і, мабуть, уже перетнули Дніпро. Поспішайте, знайдіть автомобіль чи будь-який інший засіб, щоб їх наздогнати, бо німці можуть бути тут за кілька годин!" Я ніколи не забуду сповненого жаху обличчя бідолашного чоловіка. Він подякував мені, і я більше його не бачив. Гадаю, він узяв таксі і встиг перетнути великий міст через Дніпро, щоб наздогнати французький конвой. У будь-якому разі я знаю, що він згодом приєднався до них у Мурманську, а після закінчення війни повернувся до Чехословаччини.

Український народ, що протягом століть жив на своїй "no-man’s-land", волею долі звик до змін окупантів та режимів і, здавалося, прийняв нову окупацію з певною байдужістю. Усе було кращим за тижні, пережиті під більшовицьким ярмом. Однак зміни відбулися. Гетьмана Петлюру був визнано німецькою владою надто лівим, і його замінив гетьман Скоропадський. Це був кадровий генерал російської армії, українець за походженням, офіцер імператорської гвардії, товариш по службі, а можливо, і по Пажеському корпусу барона Маннергейма, який згодом став великим маршалом, рятівником Фінляндії та президентом Фінляндської Республіки. Гетьман Скоропадський не мав здібностей Маннергейма, але упродовж місяців окупації німці ставилися до нього з великою повагою і залишили йому повну свободу в керуванні країною. Польське консульство стало легацією, з'явилися також міністри чи навіть посли Австрії та Німеччини – вельми люб’язний князь Фюрстенберг і граф Шуленбург. Упродовж цього періоду вони обидва дуже нам допомогли. Однак ці кілька весняних тижнів залишили в мене дуже мало спогадів. Коли в місті нарешті запанував спокій, ми могли зітхнути з полегшенням.

Нарешті настало літо. Ми з сестрою вирішили провести серпень у кузини нашої тітки Ніни [Яніни Жевуської], Марії Ліпковської, яка мала палац і маєток на Поділлі, в Красносілці. Це був прекрасний маєток, розташований на березі річки Буг. Край був багатий, горбистий і приємний. Господиня була чарівною, хоча була глухонімою від народження, що не завадило їй вивчити кілька мов, адже вона розуміла, що їй говорять, читаючи по губах. Ми провели там кілька дуже приємних тижнів. 

Одного дня колишній кучер нашої господині запросив нас усіх на весілля своєї доньки. Це було цікаве враження – селянське весілля в краї, що на той момент був умиротворений, але де напруга могла спалахнути будь-якої миті. Ми пішли туди, і, зокрема, мене вабила можливість побачити справжнє традиційне весілля, яке могло би надихнути самого Стравінського. І я не був розчарований. Церемонії в церкві я не запам’ятав, але опісля відбувся святковий обід просто неба, біля хати – так називають українські оселі, білосніжні, дуже охайні, криті соломою. Молода, її чоловік і всі гості були в національному вбранні. Жінки носили спідниці з грубого полотна, з широкими, яскравими смугами, і білі вишиті сорочки. На голові нареченої був великий квітковий вінець з довгими стрічками, що спадали на плечі й спину, а шию повністю вкривали грона різнокольорового намиста. Чоловіки були у шароварах, що спадали на чоботи, в білих вишиванках, оздоблених дрібним червоно-чорним хрестиком, а їхнє волосся було доволі довге і рясно напомаджене. Обід затягнувся допізна, аж до четвертої чи п’ятої години дня, і ми вже сподівалися попрощатися. Але наші господарі наполягли, щоб ми повернулися ще й на вечерю, призначену, якщо не помиляюся, на сьому годину. Тож нам довелося повернутися, майже падаючи з ніг від утоми. Однак цей вечір залишив у мене справді незабутній спогад. Адже після ще одного вельми щедрого застілля, майже такого ж, як і обіднього, і після того, як нас знову змусили випити чимало горілки, почалося щось на кшталт балету. 

Настала ніч, прозоре українське небо засяяло тисячами зірок, а над ними панував повний місяць, світло якого робило будь-яке інше освітлення зайвим. Він відкидав на білі стіни великої хати та стодоли рухливі тіні пар, що кружляли у запаморочливому танці на просторому майданчику, оточеному високими соняхами. Українці мали надзвичайно розвинений фольклор — не лише у вишивці та ткацтві, а й у піснях, музиці та танцях. Годинами молоді парубки та дівчата танцювали передусім гопак — бадьорий, надзвичайно енергійний, але водночас дуже граційний танець. Парубки виконували шалену сарабанду: то підстрибували і робили складні па, то майже сідали на п’яти, не припиняючи при цьому розмахувати вперед своїми чобітьми у шаленій, вправній і майже акробатичній джизі. Верхня частина тіла майже нерухома: одна рука зігнута і притиснена до шиї, інша – стиснута в кулак на поясі. Роль жінок була скромнішою: вони створювали фон, рухаючись повільно й витончено, розмахуючи білими хустками. Танці перемежовувалися або супроводжувалися народними піснями українською мовою, яку я ледь розумів, але їхні мелодії, менш меланхолійні, аніж у російських піснях, були настільки прекрасними, що довго ще лунали в моїй пам’яті. Нарешті, близько опівночі чи першої години ночі, ми змогли попрощатися і повернутися до Красносілки.  

Кілька днів потому ми з Адою повернулися до Києва, де дізналися, що напередодні маршала Айхгорна, командувача німецьких окупаційних військ, було вбито вибухом бомби, яку підкинули в його автомобіль просто під вікнами нашої квартири. Ми могли очікувати, і кажучи "ми", я маю на увазі все населення Києва, що вбивство стане приводом для жорстоких репресій з боку окупантів. Але "курка, що несе золоті яйця" була надто цінною для німців, і жодних каральних заходів не відбулося. Вони продовжували поводитися люб’язно, а похорон пройшов без особливої помпи та галасу. Гадаю, труну без зайвого розголосу відправили до Німеччини. Те саме повторилося й у жовтні, коли було вбито посла Німеччини, графа Мірбаха. У листопаді, попри сувору цензуру, яку окупанти запровадили в місцевій пресі (червоні газети з Півночі до нас не доходили), а також контроль над приватною кореспонденцією, через якусь загадкову мережу чуток шепотілися про те, що ситуація на Західному фронті стала критичною. Нарешті, десь у середині листопада, все тією ж таємничою мережею чуток ми дізналися, що між ворогуючими сторонами було укладено перемир’я у вагоні неподалік Комп’єна. Готувалася мирна конференція у Версалі, де, без сумніву, умови миру диктуватимуть союзники. 

У німецьких колах відчувалося дедалі більше занепокоєння. Говорили про можливий відступ військ. Це занепокоєння швидко передалося і українському населенню, особливо в сільській місцевості. Почалися нові грабунки маєтків, а подекуди й розправи над їхніми власниками. Одного дня ми дізналися, що палац у Красносілці було розграбовано й спалено. Марія Ліпковська та її родина змогли втекти, прихопивши лише найнеобхідніше, й дістатися до Києва. Я мимоволі замислився: чи могли ті самі танцюристи, які подарували нам ту незабутню ніч своїми запаморочливими танцями, чарками горілки та привітними усмішками, стати тими, хто через кілька тижнів підпалив палац і змусив тікати тих, кого вони так радо вітали на весіллі? Чи усвідомлювали вони, що й їхнє становище незабаром стане критичним? Адже було очевидно, що Версальський договір не дозволить німцям та австрійцям залишатися в Україні. 

У грудні почався поступовий відхід окупаційних військ. Однак ті, що залишалися, зберігали свою звичну дисципліну. Було очевидно, що уряд Скоропадського приречений на падіння. А що міг вдіяти Петлюра зі своєю невеликою міліцією проти наступу більшовиків?..

У нашій родині не любили драматизувати ситуацію. Навіть коли траплялися важкі часи, їх не перебільшували; і якщо про них говорили, то лише для того, щоб ухвалити рішення. Тому життя тривало у звичному ритмі. Всі розуміли, що залишатися в Києві не можна — це було очевидно, але про майбутній від’їзд говорили просто, як про звичайну подорож за кордон. Зволікати було небезпечно. Ми ризикували знову опинитися під більшовицькою окупацією і добре знали, що це означає. Я маю з вдячністю визнати допомогу, яку надали нам князь Фюрстенберг і граф Шуленбург, міністри Австрії та Німеччини. Їхні поради та тиск на Комендатуру значно полегшили наш від’їзд. Датою виїзду визначили 1 січня 1919 року. Але куди їхати? Батько вирішив, що до Італії. Він прагнув сонця і любив Неаполь, де у нього була давня подруга, до якої він їздив ще за два-три роки до війни. В Італії в нас були друзі й родичі. А я мріяв про Флоренцію, місто, в яке закохався ще у п’ятнадцять років, під час своєї першої подорожі до Італії.

Мій батько, хоча й лишався завжди молодим на вигляд, мав уже сімдесят два роки і не мав більше тієї енергії, що в молодості. Тому весь тягар організації від’їзду ліг на мене. Ми залишили наш будинок, просто передавши ключі консьєржу, якому, втім, не надто довіряли, бо під час більшовицької окупації він був надто вже в добрих стосунках із ними. Ми залишили дім таким, як він був — з його чудовою колекцією обладунків і зброї з давнього Кавказу, а також рідкісними килимами, які так любив мій батько. Серед родинних портретів — прекрасна акварель із зображенням Еміра та його бедуїнів, чиї коні здіймали хмари піску в пустелі. Я шкодую, що не забрав її з собою, було б так легко знайти їй місце у великій валізі. 

Можливо, наші ангели-охоронці дуже постаралися, супроводжуючи нас під час цієї довгої подорожі, сповненої несподіванок. Бо, вирушивши з Києва 1 січня, ми дісталися до Трієста вже 11-го. Враховуючи погоду та пригоди, які трапилися, це було справжнім дивом.  Ми виїхали з Києва дуже зручно, в вагоні, місця в якому були зарезервовані Командатурою. Але в Брест-Литовську нас змусили вийти з потяга, і, незважаючи на перепустки, видані Командатурою, сказали, що ми не можемо продовжити подорож. Єдиний готель біля вокзалу мав не дуже привабливий вигляд. За відсутності інших варіантів ми вирішили зупинитися там. Німецький солдат, на вигляд не надто п’яний після того, як з товаришами випив віскі, вилучене з міських складів, допоміг нам перенести багаж. Ніч, яку ми провели в цьому готелі, стала справжнім кошмаром. Незважаючи на зиму, готель не опалювався. Про сон не могло бути й мови. Власник сказав, що він здає кімнати лише на одну ніч, і що двері в готелі не будуть зачинятися, а ключі від наших кімнат він забере... "Ми пережили чотири роки війни, — сказав він, — будинок не постраждав, і тепер, коли війну завершено, я не хочу, щоб німці ламали двері, розбивали вікна і завдавали мені збитків. Хто компенсує втрати? Кому належить місто, Польщі чи росії, ми нічого не знаємо". На щастя, ангели-охоронці знову виявили неабияку старанність. Оскільки, крім кількох маленьких груп солдатів, брудних і неохайних, які приходили, хитаючись і співаючи німецькі пісні, брали кілька рублів, аби лишити нас у спокої, більше не було жодних інцидентів. Зранку оголосили, що потяг вирушає до Варшави. 

Я омину короткий час, який я вперше в житті провів у польській столиці. Якомога швидше, після кількох обов’язкових візитів до деяких родичів і друзів, ми розпочали шукати спосіб продовжити шлях у пошуках сонця. Але для того, щоб потрапити до Італії, требе було перетнути не лише Польщу, а й Чехословаччину та Австрію. Як організувати цю подорож? Ні "Cooks", ні жодне інше міжнародне агентство ще не працювали. Нарешті, не знаю, як саме, за партією бриджа у кузенів мій батько зміг вирішити це питання. Він зустрів там італійського полковника, який розповів про свій військовий потяг, який мав вирушити за кілька днів, щоб повернути на батьківщину італійських солдатів, яких німці взяли в полон і відправили працювати на східний фронт. Італійський уряд надіслав спеціальний потяг до Варшави, щоб повернути їх в Італію. Батько використав своє звання генерала корпусу в відставці, знайшов начальника потяга, і той, із особливою люб'язністю, притаманною його національності, дуже люб'язно погодився взяти нас і навіть надав нам частину свого особистого вагона. 

Так ми залишили Варшаву і вирушили в напрямку Відня. Однак, прибувши до Кракова, потяг не зміг рухатись далі з невідомих мені причин. Залишивши наші великі багажі в потязі, ми спустилися до Гранд-Готелю, звідки я надіслав телеграму до замку у Балиці на ім’я Доллі [Радзивілл], яка разом із батьком, Татком Домініком, прийшла відвідати мене в готелі. Ізабела дала мені гарну пораду розповісти їм про наші пригоди в Києві. Я був дуже радий побачити знову мою дорогу Доллі. Вона розповіла про злигодні, що супроводжували її від'їзд з Петербурга. Але завдяки Жану де Шамбрену і Михаїлу Черчленку [? Tcherchlenko], тодішньому міністру Керенського, вона змогла виїхати з росії прямо перед приходом більшовиків і дістатися до Балиці після численних труднощів. Вона повідомила, що Константин Радзивілл також зміг виїхати з Петербургу і, зрештою, повернутися до Парижа. Наше перебування в такому чудовому місті Кракові тривало недовго, і ми вирушили далі в напрямку Італії. Але треба було перетнути Чехословаччину.  

Потяг прибув пізно ввечері до Цешина, міста на кордоні Польщі та Чехословаччини. Відразу ж з’явилися чеські солдати для перевірки потяга. І ось тут наші ангели-охоронці мали працювати, адже ми приїхали до Цешина в той єдиний день, коли чехи були в стані війни з поляками! І ті, й інші мали претензії на це місто, і оскільки конференція у Версалі не могла ухвалити рішення, розпочалася війна. Ми чули свист кулеметів і вже добре знайомий звук снарядів. Скільки це триватиме і яка буде наша ситуація? З наших паспортів було легко побачити, що ми поляки, а батько ще й у званні генерал-лейтенанта (польський уряд визнавав це звання, що дозволяло йому мати пристойну пенсію до кінця життя). Нашому люб'язному італійському начальнику потяга сказали, що ми мусимо зійти. Він захищав нас, як міг. Казав, що моєму батькові 72 роки і він на пенсії, що стара леді, Мадам Баба, хвора, а молода жінка, в даному випадку моя сестра Ада, тут для того, щоб доглядати за ними обома. Але ні його уява, ні італійська красномовність, на жаль, не знаходили жодних аргументів на захист моєї персони. Нарешті, місцевий військовий командувач, якого покликали, здається, знайшов рішення. Він ухвалив надіслати телеграму до Версаля, з запитанням, що робити з такими незручними подорожніми. Зі свого боку, батько, який мав зв'язки в різних місцях, надіслав нагайну телеграму до товариша, який, не знаю яким чином, брав участь у конференції у Версалі. На щастя, ця війна тривала лише двадцять чотири години, після чого мир між Польщею та Чехословаччиною був відновлений, нам повернули паспорти та свободу, і ми знову сіли на потяг до Італії. 

Після ще двох днів перебування у Відні — загрозливих для наших невеликих заощаджень — наш дуже симпатичний італійський комендаторе повідомив, що потяг вирушає до Трієста. Звідти, наступного дня, моя родина поїхала до Неаполя, а я — до Флоренції. Я зупинився в готелі "Італія", який вже добре знав, оскільки зупинявся там до війни. Мені подобалось це чарівне місто. Я часто говорив, що закоханий у нього. І це правда. Адже навіть зараз, попри мій вік, коли потяг наближається до вокзалу і я бачу тосканські пагорби, моє серце починає битися швидше. Я вже знав Флоренцію з часів навчання в ліцеї, коли, попри навчання, здоров'я змушувало проводити три зимові місяці на півдні. Однак цього разу, при новій зустрічі з Флоренцією, не зменшуючи свого захоплення, я відчув велике бажання побути на самоті. Самоті в моєму готельному номері з тим заспокійливим шумом водоспаду Арно, самоті на вуличках і маленьких площах з численними фонтанами та обелісками серед натовпу незнайомців; самоті на довгих прогулянках по Касчіне. 

Я не хотів затримуватися в Неаполі, оскільки неробство мене гнітило, і вирушив до Рима. Там я оселився в невеликому готелі на вулиці Бонкомпань, навпроти величної вілли тітки Бішетти. Її вілла вже була заповнена російським і польським світом, що прибув різними, винахідливо знайденими кожним, шляхами з України чи Польщі, з того світу, який одного дня опиниться за Залізною завісою. Я ходив обідати за її завжди щедрим столом, де зустрічав безліч друзів і членів родини, яких ще не знав. Серед них — Марія Радзивілл з Бернардаків, яка, як я згодом дізнався, була першим коханням Марселя Пруста і слугувала одним із прообразів Альбертіни, а також з якою ще підлітками вони гралися в садах на Єлисейських полях. Марія Радзивілл приїхала з Парижа до тітки Бішетти разом зі своєю чарівною дочкою Леонтіною. Там я також знову зустрів Олександра Круп’єнського, якого не бачив ще з Царського Села, з тих часів, коли відвідував велику княгиню Володимирову. Серед росіян там був той, кого всі називали Папа Ісаков — Сергій Ісаков, вірний і близький друг тітки Бішетти. Про нього казали, що він був позашлюбним сином імператора Миколая I. 

Під час цього перебування у Римі я вперше встановив контакт зі своєю італійською родиною — Каетані. Вони були прямими нащадками мого двоюрідного прадіда, знаменитого Еміра Жевуського. Його єдина дочка Каліста вийшла заміж за Мікеланджело Каетані герцога Сермонетти. У 1919 році голова родини дон Леон майже розлучився зі своєю дружиною Вікторією з князів Колонна і згодом переїхав до Канади. Його молодший брат мав романтичне ім’я — Роффредо князь Басьяно. Він і його дружина Маргарет одразу ж прийняли мене як близького родича. Маргарет була американкою, уродженою міс Чапін з Нью-Лондона, штат Коннектикут. Роффредо мав ще трьох братів: Лівіо, Джелазіо і Мікеланджело — всі вони були вродливими і надзвичайно обдарованими. Їхня єдина сестра Джованелла була одружена з бельгійським дипломатом бароном де Ґреньє. Він був послом своєї країни в Китаї за часів правління останньої імператриці. Вона також прийняла мене дуже тепло. Це була дружба, що тривала до її смерті в 1971 році, коли їй було дев’яносто чотири роки. У 1919 році вона мешкала в чарівній невеликій віллі приблизно за десять кілометрів від Рима. Коли я знову побачив Джованеллу тридцять років потому, вона все ще жила в тому самому будинку з прекрасним садом. Але за цей час Рим неймовірно розрісся, і її вілла опинилася просто посеред міста, загубившись серед безформної маси будівель у муссолінівському стилі, у величезному районі, який сьогодні називається Паріолі.

У той час, про який я говорю, родина Роффредо ще не жила в палаці Каетані, а мешкала у великій віллі, розташованій неподалік від вілли Джованелли. Роффредо напівжартома-напівсерйозно казав, що не може жити в палаці, оскільки Маргарет заповнила б його картинами футуристів і кубістів, що надто контрастувало б із суворою та величною архітектурою палаццо XVI століття. Маргарет вважалася одним із великих меценатів свого часу. Вона мала чудове відчуття мистецтва і вміла відкривати справжні таланти. До і під час Першої світової війни вона колекціонувала картини Балли, Модільяні та Северіні. Вона захоплювалася футуристами, любила парадокси Марінетті, який мріяв про знищення Венеції, заявляючи, що це був би акт глибоко і надзвичайно футуристичний. Роффредо не завжди поділяв смаки своєї дружини щодо мистецтва та літератури. Після війни вони оселилися в Парижі, де я часто їх бачив у будинку, який вони орендували неподалік від авеню дю Буа, а також у їхній віллі в Довілі, де вони проводили літо. Пізніше вони придбали простору резиденцію — Віллу Романа у Версалі, яка стала важливим центром літературного життя. Щонеділі низка автомобілів вирушала з вілли до вокзалу Версаля, щоб зустрічати або проводжати всіх видатних діячів мистецтва, літератури та мистецької критики, яких можна було знайти в Парижі. Там можна було зустріти Андре Жида, Поля Валері, Клоделя, Леона-Поля Фарга, а пізніше — Жана Кокто, Моріса Сакса, Макса Жакоба. Серед художників там бували Дерен, Матісс, Брак, Модільяні, Пікассо. Протягом приблизно двадцяти років Маргарет видавала літературний журнал французькою мовою під назвою "Commerce", який нині став бібліографічною рідкістю. Коли після смерті дона Леона Роффредо став головою родини та отримав титул герцога Сермонетти, вона започаткувала в палаццо Каетані на вулиці Botteghe Oscure видання аналогічного журналу італійською мовою, назвавши його на честь вулиці, де вони оселилися у старовинному сімейному палаці, — "Botteghe Oscure". 

Роффредо мав витончену поставу та був неперевершено елегантний. Чи було це результатом змішання численних кровей, що текли в його жилах? По батьківській лінії та завдяки славному минулому своєї родини він був італійцем. Проте його батько, дон Онорій Каетані герцог Сермонетти народився від польської матері — моєї двоюрідної бабусі Калісти Жевуської, яка таким чином стала бабусею всього покоління Роффредо. Що ж до його матері, вона була англійкою, уродженою леді Ада Бутл-Вілбрагем, дочкою графа Латона. Саме поєднання італійської, англійської та польської крові наділило Роффредо цим винятковим виглядом справжнього аристократа та його неперевершеною красою. Його мати була віддана музиці; вона була великою подругою Ліста, і знаменитий композитор мав стати хрещеним батьком Роффредо. Чи саме це хрещення передало йому пристрасть до музики? Чи, може, це також було спадком крові Жевуських, адже Каліста залишила чимало музичних творів власного авторства, які, на думку знавців, мали справжню цінність? Хай там як, Роффредо також став талановитим і пристрасним композитором, залишивши по собі багато цікавих і навіть блискучих музичних творів. 

Роффредо був старший за мене приблизно на двадцять років. Під час мого перебування в Римі він доклав усіх зусиль, щоб знайти застосування для моїх малюнків. Але там це було важко, якщо не сказати — неможливо. Його рідна кузина, а отже, і моя кузина, графиня Лователлі, також діяла в цьому напрямку. Вона мала дивний будинок неподалік від палацу Каетані, де раз на тиждень, у середу чи четвер — точно не пам’ятаю, — збиралися не менш дивовижні люди, суміш аристократичного світу та митців. Це було середовище, яке мене захоплювало.  

Там я зустрів людину, яка справила на мене велике враження: Гордона Крейга. Він був дивною особистістю, хоча б через свій зовнішній вигляд — він ніколи не носив краватки. Це був режисер і водночас меценат. Кілька років тому я бачив, як він представляв у Петербурзі, під час гастролей Московського театру Станіславського, Гамлета Шекспіра у власній постановці. Вистава мене вразила. Він повністю прибрав декорації, а замість них встановив ширми різних розмірів, освітлені прожекторами різних кольорів. Айседора Дункан, яка тривалий час була коханою Гордона Крейга, народила від нього одну зі своїх двох дітей, які трагічно загинули, потонувши в Сені, коли їхній автомобіль, з незрозумілої фатальної причини, впав із набережної в річку. Як і діти, Айседора також скінчила життя трагічно, хоч і не в річці, а в автомобілі на вулицях Ніцци. Вона завжди носила довгий шарф, обмотаний навколо шиї. Одного разу, їдучи в машині з відкритим верхом, вона не помітила, як край шарфа злетів і зачепився за колесо автомобіля, що їхав у зустрічному напрямку. Коли водій зупинив машину, щоб висадити її біля готелю, то знайшов її на сидінні мертвою, задушеною власним шарфом. 

Я пробув у Римі близько шести тижнів і почав розуміти, що це не те місто, де я маю оселитися, — треба було їхати у Париж. Моя італійська родина була дуже доброю до мене; всі давали поради, знайомили мене з мистецькими колами, але це були люди, які вже здобули визнання, як-от Марінетті чи Балла, яким мене відрекомендувала Маргарет. Тож я вирішив не зволікати й вирушити до Парижа. Напередодні мого від’їзду Гордон Крейг, який з нашої першої зустрічі в будинку Лователлі ставився до мене з прихильністю, запросив мене на обід до Кастельгандольфо. Під час трапези у тратторії з видом на прекрасне озеро, він сказав мені кілька дуже простих речей, але їхня мудрість згодом принесла мені неоціненну користь. "Ви молоді, — сказав він, — їдете у Париж, бажаєте присвятити себе мистецтву. Судячи з того, що я бачив, у вас справді є талант. Але не розраховуйте ні на кого. Не покладайтеся на рекомендації родини, не сподівайтеся на допомогу друзів. І чим вони впливовіші, тим менше на них розраховуйте. Покладайтесь на себе, на свою працю. Стукайте в двері й будуйте своє життя самі. Це порада людини, яка пройшла цей шлях, і я запевняю, що це добра порада". Наступного дня я сів на потяг і вирушив у Париж. 

Ось я і дійшов до моменту, а точніше, до епохи мого життя, підпорядкованої одному з тих переворотів, до яких неодноразово приводило мене Провидіння. Йдеться про сім років, від 1919 до 1926, мого життя як художника в Парижі та Лондоні. Чи були ці сім років прожиті під знаком успіху? Так, безсумнівно так, з людської точки зору. Насмілюся навіть сказати — успіху, що перевершив усе, на що я міг сподіватися, коли прибув тоді до Парижа, до цього міста, яке я ледве знав і яке згодом пізнав як настільки ж дивовижне, як і страшне. Успіху, що не пояснюється ані певними художніми здібностями, якими я, безперечно, володів, ані лише удачею.

Я прибув до Парижа в перші дні травня 1919 року і остаточно залишив його наприкінці листопада 1926-го, назавжди покинувши мій чарівний павільйон на rue Théophile-Gautier і ті унікальні за красою місця у Шенютт. Я полишав усе це без жалю, але з потужним протилежним відчуттям: залишаючи все це, я прямував до нового життя, повного досі незнаних багатств. Я відчував себе трохи як новоспечений багач, що ризикує втратити свої статки, аби знайти інші, незрівнянно більші за попередні. Нарешті, щоб сказати все, я тоді, не зовсім розуміючи, куди йду, вирішив наслідувати приклад купця з євангельської притчі, який продає всі свої скарби, щоб здобути найпрекраснішу з перлин — ту, що повертає все сторицею. Зауважмо, однак, що в Євангелії від Марка обітниця сториці супроводжується також обітницями страждань і навіть переслідувань. Переслідувань я не зустрів; що ж до страждань — так, мені судилося їх зазнати. Але не забігаймо наперед.

Я прибув до Парижа, сповнений дивного самовпевненого передчуття. З переконанням, що все якось улаштується. Я кажу — самовпевненого, бо нічого не виправдовувало цієї впевненості. Я прибув з порожніми руками і не менш порожніми кишенями. Лише кілька тисячних франків. Ледве достатньо, щоб, можливо, протриматися кілька місяців, і то... Проте я не знав страху. Я зупинився на rue Cambon, в готелі з тією ж назвою. Готель здався мені скромним, хоча насправді він був далеко не по кишені мені.

Попри мою безтурботність, я швидко мусив усвідомити, що не маю часу для зволікань і треба діяти. Я написав записку Константину Радзивіллу. Константин мав розкішний особняк на avenue Wilson. Туди можна було потрапити через проїзд у прибутковому будинку, що стояв на самій авеню, а потім перетнути великий двір, чи, краще сказати, французький сад. Після смерті Константина його особняк досить довго був резиденцією посла Сполучених Штатів. Цей парадний двір закінчувався кам’яним парапетом на краю досить високого урвища, звідки відкривався вид на набережні колишнього Трокадеро. Підійшовши до нього, можна було побачити величну панораму Сени, лівого берега та Ейфелевої вежі з її садами. Вже того ж вечора я отримав від Константина записку із запрошенням на вечерю наступного дня.

Константин був доволі незвичайною постаттю. Він терпіти не міг телефон і, оселившись у готелі, відразу наказував прибрати цей пристрій, який називав диявольською машиною. "Це найменш делікатна річ у світі, — казав він, — Уявіть собі, хтось може насмілитися подзвонити мені, коли я в нічній сорочці!" Константин був шалено багатим і так само шалено щедрим. Він отримав багатство завдяки шлюбу з мадемуазель Луїзою Бланк, дочкою пана Бланка, засновника Монте-Карло. Він без сорому виставляв напоказ свій снобізм, який зробив би його абсолютно смішним, якби він не мав дотепного почуття гумору, що дозволяло йому постійно жартувати з самого себе. Він дуже пишався своїми князівськими зв’язками і часто з видимим задоволенням говорив про свою дочку, герцогиню Дудовіль, і про племінницю Марі Бонапарт, яка стала принцесою Георга Грецького. Попри свої кумедні риси, Константин мав добре серце і був вірним у дружбі. Його репутація могла б відлякати молодого іноземця, який щойно прибув до Парижа, якби численні родинні зв’язки не поєднували наші сім'ї досить тісно.

Щодня після обіду, сидячи в великому кріслі епохи регентсва, Константин приймав гостей в одному зі своїх численних салонів, вдягнений у одну зі своїх розкішних хатніх одеж. Він одягав її після повернення зі щоденної прогулянки на машині, під час якої відвідував своїх улюблених постачальників — ювеліра Cartier на rue de la Paix та кравця Дусе. Спускаючись по пишних сходах свого особняка, він казав своєму дворецькому: "Робер (?), принесіть мені моє золото". Той приносив на позолоченому підносі купку луїдорів, які Константин, не рахуючи, клав у кишеню свого завжди чорного костюма. Після смерті дружини він завжди дотримувався жалоби в одязі, за винятком хатніх халатів. Після візиту до кравця він заходив до Cartier, двері якого були поруч. Там він розглядав і вибирав подарунки для своєї родини й друзів — на Різдво, Великдень та дні народження. Його стосунки із зятем Арманом де Дудовілем завжди були дещо напружені. Одного року, коли вони були особливо прохолодними, він все ж не хотів порушити традицію з нагоди дня народження. Щороку на це виділявся бюджет у двадцять тисяч франків у золоті. Не бажаючи відмовлятися від звичаю, він попросив Cartier виготовити "найпотворнішу річ у світі". Cartier зробив маленький годинник у вигляді швейцарського шале з кукушкою, що співала щогодини. Усе — з чистого золота, а очі в кукушки — з діамантів.

На той час Константин був дуже зайнятий підготовкою до весілля своєї онуки Ядвіги де Ларошфуко з принцом Сікстом де Бурбон-Парма. Весілля завершилося прийомом у чудових садах особняка Дудовіль на rue de Varenne. Константин сяяв від радості, але його радість тривала недовго. Восени того ж року він раптово помер від серцевого нападу в павільйоні при готелі свого зятя, куди був змушений переселитися через серйозні фінансові труднощі — його марнотратність довела його до банкрутства. Весною та влітку перед його смертю я часто проводив вихідні в замку Ерменонвіль. З тераси замку відкривався поетичний краєвид на велике озеро, де на романтичному острові за кипарисами й плакучими вербами ховалася не менш романтична могила Жан-Жака Руссо.

Коли я прибув до Парижа, то дізнався, що Доллі Радзивіл також щойно приїхала туди з Баліце разом зі своїм батьком Домініком. Доллі — щоб приєднатися до матері, Домінік — до своєї дружини. Це була іспанка кубинського походження, Долорес Агремонте, яка передала своїм трьом дітям, Доллі, Ізабелі і Роммі, виразну іспанську зовнішність. Княгиня Долорес була у вкрай тяжкому стані, хвора на невиліковну недугу. Вона разом із чоловіком і Доллі мешкала в апартаментах готелю на rue de Pres­bourg, поблизу Етуаля. Я не бачив ні Доллі, ні Домініка з часів візиту до Кракова. Домінік був молодшим братом Константина; між ними була помітна сімейна подібність, хоча були вони дуже різні. На відміну від Константина, Домінік зачаровував усіх своєю щирою простотою і часто дотепністю. Завжди справжній аристократ, він був улюбленцем усіх, хто його знав. Батька й доньку, Домініка й Доллі, єднали зворушливі дружні стосунки. Княгиня Долорес померла невдовзі після цього, доглянута Доллі з гідною подиву самовідданістю. Майже відразу Доллі зазнала нової втрати — трагічної смерті свого першого чоловіка Стася Радзивілла, вбитого росіянами під час радянсько-польської війни 1920 року. Їхня єдина донька Анка, чарівна підлітка, щойно приїхала з Англії. Згодом вона мала вийти заміж за герцога де Майє.

Згодом, після жалоби, Доллі знову вийшла заміж за Радзивілла — Лоше [Леона], свого двоюрідного брата, сина Константина. Лоше — який дивний персонаж! На противагу снобізму Константина, Лоше був сама простота. На жаль, він не успадкував постави Радзивіллів — свого батька та дядька Домініка — і навіть хизувався тим, що подекуди мав вигляд "сержанта". Як громадянин Франції, він проявив велику мужність під час війни і повернувся увінчаний орденами. Окрім того, Лоше мав тісні зв’язки з усім цікавим, що відбувалося тоді в інтелектуальних і мистецьких колах Парижа. Разом зі своїми друзями Арманом де Ґішем і двома братами Бібеско він був близько пов’язаний з колом, що оберталося навколо Марселя Пруста, молодого автора, ще майже невідомого широкому загалу. Після весілля Лоше й Доллі оселилися на бульварі Latour-Maubourg, але літо Доллі проводила в Ерменонвілі — аж до смерті Лоше. Я часто приєднувався до них, щоб провести там кілька днів.

Тітка Бішетта теж незабаром прибула. Одного дня я пішов обідати з нею в готель, де вона тимчасово оселилася, на avenue d'Iéna. Вона щойно повернулася з банку, звідки забрала валізи, повні коштовностей, які її мати там залишила. Коли я прийшов, вона сиділа у великому кріслі посеред власного салону, а у кімнаті метушилися електрики. На мій подив, незважаючи на їхню присутність, вона відкрила валізи й почала виймати, немов Алі-Баба, купу прикрас — намиста, тіари, діаманти, смарагди, рубіни, усе це блищало перед моїми очима, але також і перед очима робітників. Я сказав їй тоді польською: "Тітко, що ви робите? Будьте обачні!" Зі своєю звичною байдужістю й холоднокровністю вона відповіла: "Не переймайся, вони не розуміють, що це таке".

Попри любов до самотності, я був радий бачити в Парижі тих кількох людей, які мали безпосередній зв’язок із моєю родиною. Кого ще я знав у Парижі на той час? Дуже небагато. Але була Бланш Сінґер і її діти. Я познайомився з родиною Франкліна Сінґера у Швейцарії, у Palace à Caux, 1910 або 1911 року. Бланш була чарівна й дуже красива, як тоді це вміли американки. Вона була там із трьома дітьми: не менш чарівною донькою Дейзі, у яку я одразу ж закохався, і двома синами — Морті та Фредом. Коли я прибув до Парижа, Дейзі, яка тим часом вийшла заміж за Франсуа Дюпре, зробила все можливе, аби мені допомогти. Вона запросила мене на обід з Артюром Меєром, всемогутнім на той час у паризькій пресі. Артюр Меєр обсипав мене люб’язностями, як це вміють робити французи — і на тому все закінчилося.

Ось і весь маленький світ, який я знав у перші тижні мого приїзду до Парижа у 1910 році. До нього згодом додалася родина мого дядька Леона Жевуського з його чарівною дружиною Ніною, її матір’ю та їхньою донькою Ядвігою. Вони оселилися на rue Chalgrain, за два кроки від avenue du Bois і пансіону, в якому я невдовзі мав оселитися.

У Варшаві я винайняв дві кімнати в мебльованій квартирі, розташованій на елегантних Уяздовських алеях — своєрідних маленьких Єлисейських полях польської столиці. Одна з кімнат була добре освітлена й слугувала мені майстернею. Це був перший і останній раз, коли я провів такий тривалий час у столиці своєї країни — здається, п’ять місяців, але мої згадки про них нечіткі. Це перебування було перерване в січні, бо я мав повернутися до Парижа побачити П’яцца, а потім переміститися до Лондона. 

Цікаво, що з усього варшавського перебування і взагалі з того часу в мене лишилися лише невиразні спогади. Напевно, я часто бачився з батьком, Адою і Мадам Бабою. Також із родиною мого дядька, якого, як і мого батька, звали Адамом [Вітольдом]. Щоб їх розрізняти, мого батька називали "Генерал", а його бата — "Полковник". Його дружиною була відома італійська співачка Олімпія Боронат, і в тісному колі вона іноді співала нам уривки з "Травіати" або "Ріголетто" своїм солов’їним голосом. Їхня дочка Ядвіга спочатку вийшла заміж за польського дипломата Франсуа [Альфреда] Узнанського, акредитованого при штаб-квартирі Ліги Націй. Ставши вдовою, вийшла заміж вдруге за барона де Монфалькона. Упродовж усього мого довгого життя вона залишалася для мене дуже дорогою кузиною і подругою, яку я ніколи не забував провідати в її чарівній женевській квартирі, коли бував у Швейцарії. Я також часто бачив Кароля Радзивілла з родиною. Після смерті свого дядька Стася, чоловіка Доллі, Кароль успадкував гарний майорат Манкевичі. Його родина мешкала в одному з гарних павільйонів тітки Бішетти, розташованому на Уяздовських алеях, за кілька кроків від моєї квартири й недалеко від чарівного павільйону в стилі Людовика XVI в Лазєнках і прекрасного парку, облаштованого останнім королем Польщі, Станіславом Августом Понятовським. 

Я майже не виходив, цілковито занурений у роботу, яку хотів просунути якнайдалі. Я працював майже з шаленою наполегливістю, настільки прагнув повернутися до Парижа, щоб підготувати свою виставку. Галерея Жоржа Петі тоді користувалася популярністю як місце для художніх виставок, так і для великих аукціонів меблів та різних предметів мистецтва.

Я повернувся до Парижа наприкінці березня, цього разу з деякими заощадженнями, які поклав у "Lloyds Bank". Я зупинився в невеличкому готелі на вулиці Пасі й перш за все взявся за пошуки омріяного павільйону. Незабаром я знайшов такий в Auteuil, rue Théophile­ Gautier. Він не був особливо гарний, навіть досить дивний для Парижа, бо мав вигляд баскської вілли. Попереду був доволі великий сад, відокремлений від авеню довгою ґратчастою огорожею. Зробивши деякі перетворення, можна було б, можливо, отримати щось доволі кумедне, але водночас пристойне. Я одразу його винайняв і підписав контракт. Саме там я прожив усі свої паризькі роки, і саме звідти остаточно виїхав із Парижа до монастиря Сен-Максимен у 1926 році. Я поспішив замовити необхідні переробки, починаючи з найпрактичніших робіт: встановлення центрального опалення і ванної кімнати. Я зніс перегородки, щоб на першому поверсі облаштувати доволі велику майстерню, а підвал — власне, погреби — перетворив на їдальню, куди можна було спуститися маленькими сходами прямо з майстерні. Я оббігав антикварні крамниці й блошині ринки в пошуках меблів, необхідних для початку облаштування. Декорування і, можливо, розкіш мали з’явитися згодом. Тим часом я устелив усю підлогу гаванським килимом. Доллі надіслала мені свого садівника з Ерменонвіля з рослинами для облаштування саду.

Весна минала швидко, і я мав передусім підготувати свою виставку, заплановану на кінець червня. Не знаю як саме, але саме тоді мені спало на думку спробувати себе в техніці сухої голки. Я дуже побіжно ознайомився з технічними аспектами цього різновиду гравюри й придбав усе необхідне. Мені була потрібна модель. Моя сестра Ада, яка за цей час вийшла заміж за Адама Любомирського, була в Парижі, і мені спала на думку ідея спробувати зробити її портрет. Хоч вона й не була справжньою красунею, у Ади була чарівна постать, дуже "up to date", і гарна постава. До природної елегантності її постаті додавалася надзвичайно особиста, нездоланна привабливість. Вона здалася мені ідеальною моделлю для сухої голки.

Від часів Елле — дуже відомого на початку століття своїми портретами елегантних жінок, виконаними в техніці сухої голки, — я, здається, був єдиним, хто знову звернувся до цього жанру портрета. Я самостійно відкрив і вдосконалив цю техніку, працюючи наполегливо й багато. Вона була досить незвичайною. Червона мідна пластина засліплювала, бо давала відблиски. Тож потрібно було спеціально обладнати місце для роботи — зі світлофільтрами, щоб усунути цей незручний ефект. Адже треба було добре бачити поверхню пластини й одразу ж гравірувати метал загостреним діамантом, закріпленим на кінці своєрідного олівцевого держака, — без попереднього ескізу. Іноді можна було стерти неправильну лінію за допомогою брунірувальника, який слугував своєрідною гумкою. Щоб краще бачити те, що вже вигравірувано, треба було використовувати ганчірку, просочену чорною сажею: тоді вигравіруваний рисунок ставав видимим у чорному кольорі. Після кожного сеансу в мене були руки, мов у сажотруса — "clean dirt", як сказали б англійці.

Техніка сухої голки передусім вимагає впевненого малюнка. Потрібна точність від самого початку, бо брунірувальник — це лише допоміжний інструмент, і не варто зловживати ним, інакше можна пошкодити пластину, навіть незначно, а це проявиться потім під час друку. Я вмів добре малювати й справді багато над цим працював ще у Петербурзі, за часів ліцею, коли щонеділі відвідував майстерні найвідоміших художників тієї епохи — Кустодієва, Добужинського, а також майстерню Леона Бакста. Але я люблю згадувати те, що одного дня сказала мені дорога Місія Серт: "Легкість — ворог таланту". Я часто застосовував цю максиму до себе. У мене, безперечно, була легкість, але це не виключало того великого зусилля, наполегливої праці й витривалості, які я завжди мусив докладати. Проте, кажучи цілком щиро, я ніколи не вірив у свій талант і завжди вважав себе, навіть у періоди певного успіху, радше добрим ремісником, ніж митцем. 

Щоб зробити портрет, мені зазвичай потрібно було три-чотири сеанси з натурником. Але я не сидів без діла між ними: одразу після першого сеансу я йшов продовжувати роботу в друкарську майстерню пана Жакмена на Passage des Favorites у XV окрузі Парижа. Вже з першого дня я починав робити пробні відбитки, спершу чорно-білі. Між відбитками я допрацьовував пластину — стирав, якщо можливо, те, що здавалося зайвим, і акцентував те, що хотів зробити виразнішим, за допомогою діаманта. У гравюрі портрет має одну особливу складність: обличчя, навіть найпрекрасніші, завжди мають певну асиметрію. Це легко помітити, коли дивишся на когось у віддзеркаленні: тоді риси обличчя здаються трохи інакшими, ніж тими, до яких ми звикли. Те саме відбувається і в гравюрі. Коли зображення віддруковане, обличчя з’являється у дзеркальному відображенні від того, яким воно було на пластині, що спричиняє певне викривлення подібності. У цей момент потрібно скоригувати пластину так, щоб ця розбіжність не проявлялася на відбитку, який поступово наближатиметься до точної схожості з моделлю. Це дуже тонка операція, яка вимагає майстерності, гарної пам’яті на риси оригіналу, а іноді й певного художнього "обману".

Коли вся ця попередня робота була завершена — після трьох-чотирьох пробних спроб — можна було переходити до кольорового друку. Я використовував три кольори: чорний, сепію та сангвіну. Майстер друкарні потім пропускав пластину через прес, віддруковуючи її на чудовому японському папері. Завдяки цій техніці остаточні відбитки, яких я робив зовсім небагато, зазвичай не більше двох-трьох, з нумерацією, набували ніжного рожевого відтінку, що створювало враження свіжості, елегантності, а часом і таємничості. Тонкі лінії, вигравірувані діамантом, проявлялися ще виразніше. Я намагався робити якнайменше зайвого, щоб зберегти легкість, витонченість і впевненість лінії. Гадаю, саме це, разом із певною легкістю у вловленні портретної схожості, і забезпечило успіх цих робіт під час моєї короткої мистецької кар’єри в Парижі та Лондоні.

Моя справжня кар’єра художника почалася з виставки в галереї Жоржа Петі в кінці червня 1922 року. У довгій залі висіли оригінали до серії "Коштовні камені", вже відомої за різдвяним номером журналу "Fémina", поруч із іншими гуашами та серією чорно-білих малюнків. Там також були представлені ескізи костюмів до фільму Блеза Сандрара. Я продав майже все. Серію "Коштовні камені" придбав американець, куратор великої бібліотеки, яка, якщо не зраджує мені пам’ять, була в Техасі. І майже все інше було також куплене за цілком прийнятними цінами. Проте справжнім "цвяхом" виставки стала моя перша суха голка — портрет моєї сестри, княгині Ади Любомирської.

Вже наступного дня після відкриття виставки я отримав кілька газетних вирізок від агентства "Argus". Преса загалом була прихильною до мене. Проте найбільше привернув увагу портрет моєї сестри, виконаний у техніці сухої голки. Відтоді я почав отримувати численні замовлення на портрети — за кілька наступних років я зробив їх надзвичайно багато. Лош [Леон] Радзівілл замовив мені портрет Доллі. У той час вона досягла апогею своєї худорлявості, важила лише двадцять дев’ять кілограмів. Перед першою сеансом вона сказала: "Саша, будь ласка, тільки не зробіть мене товстішою, ніж я є". Не знаю, як преса дізналася про це — ймовірно, через необережність Лоша, якого ця пересторога дружини повеселило. Він переповів його кільком своїм знайомим із літературного та журналістського кола, і ті швидко рознесли цю історію в газетах. Усе це виявилося дуже корисним для моєї реклами. Невдовзі я отримав листа з Англії. Видавець щотижневика "Sketch" запропонував публікувати на першій кольоровій сторінці всі портрети, які я йому надсилатиму. Це була важлива справа, що принесла мені широку публічність і, разом із тим, стабільний дохід у фунтах стерлінгів — а це було зовсім не зайвим. У 1924 чи 1925 році, точно вже не пам’ятаю, "Illustrated London News" перекупив мене — так, ніби купували футбольного гравця — запропонувавши мені значну щотижневу платню, зберігаючи ті самі умови, що й "Sketch".

2 лютого 1931 року я склав урочисті обітниці "usque ad mortem", які назавжди пов’язали мене з Орденом. Усе відбулося в атмосфері великого спокою. В інтелектуальному сенсі я знав, що попереду ще один рік філософії, бо я звернувся до моїх настоятелів з проханням дозволити мені провести четвертий рік філософських студій перед початком теології. Вони погодилися, за що я дякую господу, бо це дало мені змогу підійти до теології з належним томістичним підґрунтям. Після обітниць я мав поїхати до родини, щоб владнати справи. Щодо матеріальних справ — усе вже було вирішено, включно із заповітом; але залишалося впорядкувати деякі дрібні справи, не надто важливі.

Моя сестра Ада тоді жила у своєму маєтку в Сент-Мартен-д’Арманьяк, біля Ногаро в департаменті Жер, де її чоловік, Адам Любомирський, організував розведення скакових коней. Я розпорядився привезти туди речі, що мені колись належали, і мав перебрати папери, одяг, багато всього, що залишається після довгого життя у світі. Я прибув потягом до Тулузи. Я не бачив батька чотири роки, бо у перші роки мого релігійного життя він не хотів мати зі мною жодного зв’язку. Однак він приїхав зустріти мене на вокзал Матабьо (це залізничний вокзал Тулузи) на автомобілі мого швагра, за кермом якого був його шофер. Я побачив батька біля виходу з вокзалу. Я боявся цієї зустрічі, бо усвідомлював, що завдав йому болю; але я також знав, що він у глибині душі був доброю, чутливою й дуже щедрою людиною, і я не помилився: він зустрів мене так, ніби ми розлучилися лише вчора, і ми поїхали до нашого монастиря, який тоді знаходився на вулиці Велан, де мали обідати опівдні. У машині, дорогою, батько говорив зі мною про замок Сент-Мартен, де він уже кілька тижнів перебував, і про мою сестру, яка очікувала на свою першу й єдину дитину. Про моє релігійне життя та про те, що сталося протягом тих чотирьох років, він не говорив нічого.

Ми вирушили на вулицю Велан, і мушу зізнатися, що зазнав певного шоку: до того я не знав наших маленьких монастирів, окрім того в Марселі, але й він не був аж таким маленьким, і там відчувалася певна монастирська атмосфера. А на вулиці Велан це була просто маленька буржуазна оселя, де мешкали лише кілька літніх отців, серед яких деякі, очевидно, вже починали впадати в дитинство. Побачивши цю атмосферу, я подумав, що ніколи, нізащо не матиму відваги прожити домініканське життя в таких умовах, але ж я вже склав урочисту обітницю! Отці були дуже привітні до мого батька, а той, як людина добре вихована, був привітний до них. Я здогадувався, якою мала бути його внутрішня реакція, адже він ніколи раніше не бачив нічого з нашого домініканського життя; але він не виказав жодного здивування і був чарівним з усіма.

Після обіду справи почали ускладнюватися. Батько відправив шофера пообідати в ресторан. Однак ні він, ні шофер, ні я не знали вуличок старої Тулузи. Шоферу лише приблизно вказали маленьку вулицю, де він мав нас чекати, оскільки машина була завелика, щоб зупинитися перед монастирем. Коли ми вийшли, батько вже не знав, де її залишив. Що ж до мене, то я взагалі не орієнтувався, бо коли ми приїхали, батько першим зайнявся всіма приготуваннями й мене одразу завів усередину. Отож ми блукали пішки лабіринтом маловідомих вуличок, які батько знав не краще за мене. Я бачив, як він починає дратуватися. Для першої зустрічі справи могли завершитися погано! На щастя, ми зрештою знайшли машину, й вирушили до замку Сент-Мартен, де мене охопила велика радість побачити сестру, до якої я завжди мав глибоку прихильність. Вона та мій швагер поділилися своєю радістю з приводу майбутньої дитини, але також і своїм занепокоєнням, бо швагер уже мав двох доньок і сина від першого шлюбу.

Моє перебування в родинному колі було коротким, лише кілька днів, але дуже приємним, сповненим радості від того, що Ада так добре розуміла моє покликання. Що стосується швагра, то наші стосунки були коректними й сердечними, як завжди. А батько й далі залишався якомога доброзичливішим і простим. Перебравши свої речі, я роздав усе, що могло потішити батька, швагра, мадам Реньє, яка тоді жила в моєї сестри, і Басіля, моїх колишніх слуг... Гортаючи при цьому одну записну книжку з адресами, я раптом натрапив на адресу мадам Естелли, ворожки з Лондона, яка колись побачила мене у старовинному замку, де я мав жити в оточенні людей у білому. Треба було, аби я знайшов у сестри цей червоний шкіряний записник, щоб у пам’яті сплив епізод, про який я до того зовсім забув. Гамлет мав рацію, коли казав своєму другові: "Є більше речей на небі й землі, Гораціо, ніж мріялося вашим філософам".

Під час цього короткого візиту ми одного дня вирушили в напрямку Тулузи й зупинилися на сорок вісім годин у брата Ади — Губерта Любомирського. Тоді він володів замком Сен-Елікс, поблизу Мюре. На їхнє велике нещастя, через кілька років мій швагро та його брат були змушені продати свої маєтки в Лангедоці, керуючись патріотичними міркуваннями: маршал Пілсудський, який тоді мав повну владу в Польщі, видав закон, за яким поляки, що володіли сільськогосподарськими землями за кордоном, мали їх продати, інакше, в разі відмови, їхні володіння на польській території могли бути конфісковані.

Оскільки Пруїль, колиска нашого Ордену, знаходився неподалік від Тулузи, сестра з чоловіком вирішили повезти туди мене й батька. Я зрадів, бо ще ніколи не був у цьому місці, де святий Домінік у 1206 році заснував першу спільноту контемплятивних монахинь — дев’ятьох альбійок, яких він навернув. Саме звідти, через десять років, він послав перших братів-домініканців проповідувати у великі центри християнського світу того часу. Ми прибули до Пруїля, перетнувши Тулузу. Моє перше враження було гнітючим. У нашій родині ми були досить вимогливими щодо краси архітектури пам’яток, бо бачили багато справді прекрасних будівель у різних країнах — в Україні, у Польщі, а також у Франції, не кажучи вже про пам’ятки Італії чи старі абатства Англії. Я сподівався побачити в Пруїлі, колисці нашого Ордену, щось подібне до тих величних споруд, що випромінюють духовність завдяки старовинному каменю. Шок був тим сильніший, що ніхто ніколи не згадував про потворність, яку ми там побачимо. 

Коли машина зупинилася, я відчув той самий шок, який пережили мій батько й сестра при вигляді цієї безформної, невимовної маси, яку називають базилікою Пруїля. Зізнаюся, я відчув глибоке приниження за наш Орден перед батьком і родиною, адже вони ще не знали Сен-Максиміна, краса якого могла б показати їм інший бік справжньої домініканської художньої культури минулих століть. Вони, однак, не висловили жодного зауваження; лише вираз їхніх стривожених облич сказав мені все. Пруїль вражає ще більше своєю потворністю, бо центральна споруда, названа "базилікою", з одного боку прилягає до жахливого готелю, а з іншого — до монастиря, і цей ансамбль становить єдиний потворний комплекс будівель у цьому куточку Лангедоку, де кожне село, кожна ферма має свою вишуканість і чарівність. Ферми, оточені соснами-парасольками, з повітками, що нагадують шматки клуатрів, з ритмічно розташованими арковими отворами й покриті рожевою римською черепицею. Навколишні села часто нагадують ті, що в Умбрії чи Тоскані. Вони зненацька з’являються на пагорбах або заховані в долинах серед полів кукурудзи чи гречки, залиті яскравим денним світлом, але особливо ніжно освітлені на світанку чи в сутінках — тоді ще більше нагадують Умбрію. Під час мого першого знайомства з Пруїлем я й гадки не мав, що саме тут господь готує мені притулок на кінець моїх днів. Ми провели деякий час, блукаючи перед нещасною базилікою, не наважуючись увійти. Та зрештою ми це зробили — і наші враження не стали кращими, адже інтер’єр цілком відповідав зовнішньому вигляду. Я попросив побачитися з матір’ю пріоресою. Мати Сесіль прийняла мене з іншого боку ґрат у приймальні, в супроводі настоятельки-субпредіореси.

Після відвідин я попрощався з родиною, яка вирушила назад у напрямку до Жера. А я в Брамі сів на потяг до Марселя, звідки автобусом повернувся до Сен-Максиміна. Це була моя перша хоч трохи тривала поїздка з монастиря і перше поновлення зв’язку з родиною й зі світом. Я був радий побачити рідних в тій добрій атмосфері, яку принесло моє возз’єднання з батьком. Та водночас я радів поверненню до монашого життя у старому королівському монастирі й зустрічі зі своїми братами.

Наскільки ж я не перебільшував, коли казав, що рішення мого швагра Адама Любомирського і його брата Губерта продати свої замки в Лангедоці та поїхати жити у свої маєтки на польській території поклало початок найбільших нещасть, які випали на долю як їм самим, так і їхнім родинам! Із почуття лояльності до Пілсудського обидва, разом із родинами, повернулися до Польщі в 1936 чи 1937 році. Мій швагро був паном міста Рівне, в центрі якого, височіючи над містечком, стояв родинний замок. Кілька пожеж наполовину зруйнували його в міжвоєнні роки, і мій швагро щойно вдруге розпочав його реставрацію. Моя сестра Ада поїхала з Франції разом із дочкою, яку також назвали Адою, не без тривоги й з великим жалем. Що ж до Губертової родини, вони оселилися неподалік, в іншому родовому маєтку [Олександрії].

Улітку 1938 року — тут я забігаю у своїй розповіді на кілька років наперед, бо трагедія, що настала згодом, надто велика, щоб її замовчати — світова ситуація серйозно погіршувалась, і я вирішив поїхати провідати сестру в Рівному. Аншлюс уже відбувся, і, проїжджаючи через Відень, я міг на власні очі побачити паніку та спустошення, які там панували, судячи з власників-євреїв маленького готелю, де я змушений був провести ніч. Я побачив сестру — чарівну й красиву, як завжди, — яка намагалася мужньо дивитися на перспективи майбутнього Польщі. Проте я ніколи не забуду виразу її прекрасних очей, коли одного ранку, під час сніданку на терасі, вона подивилася в бік Сходу й сказала мені: "Ти не можеш уявити, з яким жахом я щоранку дивлюся в той бік, коли прокидаюся."

Справді, Рівне знаходилося лише за кілька кроків від кордону з СРСР, безпосередньо біля того, що називали "лінією Керзона". На жаль, побоювання моєї сестри були не даремними. Від самого початку Другої світової війни, того самого дня наприкінці вересня 1939 року, коли Гітлер і Сталін підписали договір про поділ Польщі, російські війська перейшли лінію Керзона і увійшли до Рівного. Мого швагра одразу заарештували й ув’язнили. Що ж до Губерта, його витягли з замку у двір, де російські солдати розстріляли його на очах у його нещасної дружини Терези (Тереза була однією з трьох доньок тітки Бішетти). Катам здалося, що він мертвий, тож вони покинули місце. Насправді ж він був лише поранений; його змогли перенести до його кімнати, де Тереза з донькою Андією доглядали його. Коли ці варвари дізналися, що він ще живий, то повернулися до замку й добили його на очах у Терези.

Щодо Адама, мого швагра, то після його арешту моя сестра, одинадцятирічна племінниця Ада та Жюлі — його дочка з першого шлюбу — були під вартою НКВС перевезені до одного з їхніх маленьких будинків на околиці міста. Оскільки Ада досить добре знала російську мову, вона одразу взялася робити все можливе, аби домогтися його звільнення — адже він ніколи не займався політикою, йому було вже понад шістдесят років, і здоров’я його було не найкращим. Упродовж тижнів та місяців вона ходила до в’язниці, попри жорстокі місцеві зими, сподіваючись переконати керівництво НКВС у безглуздості ув'язнення її чоловіка. Вона сподівалась хоча б отримати дозвіл побачити його. Усе було марно. Лише одного разу, чекаючи годинами під вікнами в’язниці, під шквальним вітром, вона змогла побачити його у вікні. Нарешті, коли на початку січня вона зрозуміла, що нічого не доб’ється, то повернулася до маленького будинку, лягла в ліжко, не захотіла більше нікого бачити, навіть свою дитину, відмовилась від будь-якої їжі — і ця вишукана, ніжна й чарівна істота, якій ще не було й п’ятдесяти й до якої я з юності відчував безмежну ніжність і дружбу, померла, не вимовивши ні слова. Що ж до мого швагра, то, ймовірно, його стратили у в’язниці приблизно в той самий час, хоча жодних подробиць про обставини страти так і не дізналися. Солженіцин згадує про масові вбивства у в’язниці в Рівному у своїй праці "Архіпелаг ГУЛАГ": "(Росіяни) не забули розстріляти в’язнів у камерах і дворах в’язниць у Львові, Рівному, Таллінні… Як уявити собі цю сцену? Ви нічого не знаєте, двері вашої камери відчиняються, і вас розстрілюють. Ви зойкнете перед смертю — і ніхто цього не почує, окрім тюремного каміння, і ніхто не розповість, що сталося". 

Звістка про смерть сестри і швагра жорстоко мене вразила 12 грудня 1940 року через телеграму, що майже дивом надійшла з Рівного до Фрібура. Вона була коротка: "Папа й Ада померли", підпис — Жюлі. Як ця телеграма могла бути надіслана і як вона до мене дійшла, якщо з часу російської окупації ця територія була повністю відрізана від решти світу? Це був страшний удар. Смерть Ади, про обставини якої я нічого не знав, але передчував їхню трагічність, завдала мені рани, яка ніколи не загоїлася. Але треба було діяти, бо я зрозумів, що маленька одинадцятирічна Ада залишилася там у руках цих божевільних, без жодного захисту, окрім зведеної сестри Жюлі. Є ще одна деталь, яку я також ніколи не забуду: через кілька хвилин після того, як я довідався про страшну звістку, портьє з Альбертінуму зателефонував, повідомивши, що хтось прийшов до мене на сповідь. Наш священницький обов’язок — завжди бути доступними для інших, не зважаючи на особисте горе. Я спустився до сповідальні, де знайшов одну з тих парафіянок, що ходять у церкву не лише сповідатися, а й поговорити про свої особисті негаразди. Вона тримала мене у сповідальні понад пів години, скаржачись на своє нещастя через мишу, яку їй не вдавалося впіймати у мишоловку! 

Трагедія у Рівному безповоротно зруйнувала мої особисті плани. Я вже згадував про потяг, який відчував до картузіанського життя. Я не раз куштував — проводячи там реколекції — насолоду життя, цілковито присвяченого молитві та спогляданню, в апостольську цінність якого я повірив; тому я звернувся до нашого Генерального настоятеля з проханням про тривалу реколекцію в Чартерії ла Вальсент, де мене погодилися прийняти, щоби потім я міг ухвалити остаточне рішення. Він мені категорично відмовив. Та все ж через кілька місяців наполягань він поступився, і мій перехід до картузії було призначено на осінь 1940 року. Тим часом я мав продовжити свої обов’язки в Альбертінумі, водночас шукаючи собі заміну. Коли сталася катастрофа в Рівному, я відразу зрозумів, що ця перспектива розвіялася як дим. Хіба не мій обов’язок — зробити все можливе, щоби врятувати доньку улюбленої сестри, яка раптом залишилася сиротою без батька й матері? Хіба не мав я згодом, попри чернечий стан, узяти на себе обов’язки опікуна, якщо це виявиться можливим, щойно визволю її з радянських пазурів? Хіба це також не було знаком божим, що він хоче, аби я виконав свої обітниці в Ордені святого Домініка usque ad mortem — "аж до смерті"? 

Хай там як, впродовж наступних місяців, попри мої поглинаючі обов’язки й дні, присвячені нашим контемплятивним монахиням з Еставайє-ле-Лак, я зробив усе можливе, щоб знайти спосіб дістатися до Сталіна. Лише він один міг звільнити мою племінницю, віддавши наказ владі окупаційних військ у Рівному видати їй дозвіл на виїзд до Варшави, де вона возз’єдналася б зі своїм дядьком Янушем Радзивілом, який щойно повернувся до палацу на вулиці Білянській у Варшаві після подвійної депортації у Росії та Німеччини. Якщо Сталін зробив би такий жест на користь одинадцятирічної дитини, вона знайшла б безпеку біля свого дядька і, хто знає? Можливо, потім вдалося б перевезти її до мене у Швейцарію? 

Саме тоді господь допоміг мені розв’язати матеріальну проблему, яка неминуче постала б. Стара кузина Ернестина Жевуська спокійно й праведно відійшла з життя в клініці Буа-Серф у Лозанні саме в той час, коли відбулася трагедія в Рівному. У своєму заповіті вона залишила спадок моїй сестрі, а оскільки та вже померла, її донька ставала спадкоємицею. Отже, я мав змогу забезпечити їй комфортне життя й добру освіту в швейцарському пансіоні. І цей приїзд дитини до Швейцарії, який логічно здавався неможливим, став реальністю. 

У перші місяці 1940 року Гітлер ще не розірвав дипломатичні стосунки з СРСР, навпаки — вони були союзниками. Саме через це, і завдяки втручанню моєї кузини Джованелли Каєтані-Грен’є, королева Єлена Італійська зацікавилася долею дитини, і Чіано взяв справу у свої руки. Через нього Герінг звернувся до Сталіна. Після кількох місяців переговорів, у перші дні червня 1940 року, майже одночасно з окупацією Парижа нацистськими військами, диктатор "усія Русі" віддав наказ владі окупаційних військ в Україні видати моїй племінниці та її сестрі Жюлі дозвіл на виїзд до Варшави. Навіть було призначено офіцера, ймовірно з НКВС, щоб він супроводив їх до лінії демаркації з польськими територіями, окупованими військами Рейху, поблизу колишнього кордону Бреста. Там їх з великим пієтетом з боку радянських представників передали до рук польської влади, після чого доправили до Варшави до їхнього дядька. Звідти, після подальших втручань королеви Єлени та Чіано, Герінг надав їм візу для транзиту через території Рейху, через Берлін до Швейцарії. Так я, глибоко зворушений, зустрів їх на вокзалі у Фрібурі в перші дні липня 1940 року. Їх було врятовано. 

Зі свого боку, я тимчасово мусив узяти на себе обов’язки опікуна — у цій справі мені надзвичайно допомогла подруга і духовна дочка Марсель Даллоні. Оскільки Ада народилася у Франції, мені без надмірних труднощів вдалося поновити їй французьке громадянство. Жан Юґо люб’язно погодився стати її опікуном на засіданні сімейної ради, скликаному експромтом у мерії першого округу Парижа, в присутності магістратів у мантіях, які виглядали так, ніби щойно зійшли з полотна Дом’є. 

Приблизно в той самий час мені надійшла — яким чином, я так і не зміг ніколи з’ясувати — приголомшлива звістка про смерть моєї сестри Катерини, яку ми в родині називали Катею, в Уфі. Після захоплення Тифліса більшовиками у 1918 році вона вирушила зі своїм чоловіком Володимиром Аличевським у заслання до столиці Уралу. Катя вийшла заміж дуже молодою, а її чоловік, камергер царя, упродовж багатьох років був цивільним губернатором Бакинського регіону. Наше життя склалося так, що з часів юнацтва ми бачилися лише зрідка. На момент, коли я отримав звістку про її смерть, минуло вже понад двадцять років, як я, за винятком уривчастих новин, що доходили з її місця заслання якимись майже "там-тамами", не мав жодної можливості з нею спілкуватися. Це нове горе, змушуючи мене припускати найтрагічніші обставини, лише додалося до болю, який мені завдавала жахлива трагедія в Рівному.

Десять чудових днів, прожитих у картузіанському монастирі, закінчилися. Я повернувся до Сен-Максиміна, щоб забрати кілька дрібниць і скласти їх у валізу. Зверху на білий габіт я накинув теплу накидку, аби не привертати надто багато уваги, і вирушив до Польщі — до батька. Провінціал подарував мені цю подорож, кажучи, що оскільки я не мав першої меси в колі родини, він вважав, що така зустріч стане радістю для мене й для мого батька — особливо для нього, адже він побачить мене вже як священника. Я сів на потяг у Марселі, здається, до Парижа. Звідти поїхав до Берліна, а далі — до Бидгоща (по-німецьки Бромберг), де мій батько мав постійне житло. Коли я прибув на місцеву станцію, він уже чекав на мене. Він був таким же статним і вродливим, як завжди, з гарною білою бородою. Зустрів мене з великою добротою та радістю.

Я пробув у нього, ймовірно, близько двох тижнів — точніше не пригадаю. Щоранку я служив месу в парафіяльному костелі, і батько приходив на неї й причащався. Уся його скорбота з приводу мого вступу до ордену зникла, і він здавався щасливим. У невеликому будинку, орендованому в подружжя російських емігрантів, які дуже дбайливо про нього піклувалися, батько зібрав усе, що зміг знайти, як спогади про моє артистичне життя: офорти, репродукції моїх робіт, надруковані в журналах, а також газетні вирізки, де згадувалося моє ім’я. Після смерті він передав усе це до місцевого музею в Бидгощі. Не знаю, чи все це збереглося — війна зруйнувала більшість міст Померанії. Йому, здається, подобалося його помешкання. Але, незважаючи на похилий вік, він і далі багато подорожував: проводив довгі місяці в замку у Несвіжі в княгині Аби Радзивілл. Восени ще їздив до Парижа, а влітку — до своєї невістки, вдови його зведеного брата Леона, яка жила з донькою Ядвігою Тишкевич у їхньому гарному маєтку [Конін] на Волині. Два тижні, які я так провів у нього, залишили мені дуже добрий спогад. Коли я запитував його про здоров’я, він запевняв, що почувається дуже добре, за винятком кількох дрібних незручностей, казав він, які турбують усіх літніх панів. Ми часто говорили про релігійні речі, він заспокоював мене, кажучи, що ніколи не втрачав віру і що тепер регулярно практикує свою релігію, вірно, і знаходить у цьому велике розраду. Це мене тішило. Він багато читав і був у курсі політичних подій, його розум не постарів більше, ніж його зовнішність.

Я залишив його після цього щасливого візиту, щоб навідати подружжя Радзивіллів, Кароля. Він був другим сином Бішеетти і молодшим братом Аби. Його дружина Ізабела була сестрою моєї любої подруги Доллі, отже теж Радзивілл за народженням, але з іншої гілки родини, ніж Кароль і Аба. Моя сестра і я завжди були дуже близькими з ними. Кароль успадкував від свого дядька Станіслава Радзивілла, першого чоловіка Доллі, майорат Манкевичі з дуже розкішною панською резиденцією, розташованою в Поліссі, в тому ж регіоні, але досить далеко від Несвіжа. Кароль та Ізабела мали лише одну дочку, Баллалу, яка також вийшла заміж за Радзивілла. Очевидно, ця родина важко розлучалася зі своїм прізвищем. Що стосується Доллі, то після того, як вона тричі носила прізвище Радзивілл, вона мала вийти після другого вдівства за данця, талановитого архітектора, Моґенса Тведе, який став дуже дорогим другом усієї родини, як і всіх, хто його знав. Кароль мав золоте серце, але був любителем життя. Проте подружжя дуже любило одне одного, називаючи одне одного Кікі; у родині та серед друзів їх не називали інакше, як "Kikis". 

Великий маєток Манкевичі був дещо загублений серед величезних лісів Полісся, межуючи зі сходу з лісами Біловезькими, що вже тоді належали Совєтам. Проте, незважаючи на цю віддаленість, восени, під час мисливського сезону, завжди з’їжджалося багато людей на великі облави, які влаштовували Кароль та Ізабела. Там полювали навіть на зубрів. Ізабела любила коней. Щоранку вона вирушала верхи на довгі кінні прогулянки. Конюшні Манкевичів були предметом її турботи. Там тримали чудових англійських чистокровок. Ці стайні були настільки чистими, настільки добре доглянутими, що туди часто приходили о п’ятій годині на чай, який там подавали. Це була одна з розкошів замку, що могла змагатися з відомими стайнями замку в Ланцуті — казкового замку Потоцьких у Галичині, з п’ятьма чи сімома їдальнями, де також пили п’ятигодинний чай у стайнях. Тут, як і в Потоцьких, бруківка стайнь була покрита гравієм різних кольорів, і щоранку конюхи створювали з цього гравію малюнки, які виглядали як мозаїки з великими узорами. Як тільки хтось проходив по них, конюх поспішав і знову виправляв малюнок. Те ж саме відбувалося і навколо замку на головних алеях парку, де садівники використовували той самий метод, що й конюхи, і одні, й інші були справжніми митцями в цьому дивному мистецтві. Це ще був час великого розкошування, і так було і в будинку. Вечорами всі одягалися: жінки у довгі сукні з декольте та прикраси, чоловіки в смокінгах. Це був перший раз після мого вступу до монастиря, коли я опинився в такій атмосфері, і я пристосовувався до неї з певною незручністю. Спогад про Сен-Максимін, а ще більше про Шартр був зі мною. В замку була каплиця, де я міг відправити месу. Я залишився там лише два чи три дні, але зізнаюся, що був радий, коли зміг сісти на потяг і поїхати до Варшави, де мав побачити ще одну подругу.

Графиня Ірена Тишкевич була видатною жінкою і дуже хорошою католичкою. Вона заснувала у Варшаві, в своєму особняку, велику міжнародну бібліотеку, яку організувала з великий розумом. Я також відвідав її, а потім на околицях Варшави зустрів старого друга Антуана Марильського. Він разом з графинею Чацькою, яка була сліпою, заснував справу, яка існує й до сьогодні і називається Ласки, що означає "Маленький Ліс". Я знав Антуана ще в молодості, він завжди прагнув стати священиком. Але його здоров'я не дозволяло цього. Одного часу він навіть жив у мене, коли вступив на факультет моральних і політичних наук у Парижі. Але його слабке здоров'я та постійні й сильні головні болі змусили його припинити навчання, і він повернувся до Польщі, де зустрів графиню Чацьку. Вони вирішили створити притулок для сліпих. І цей притулок, задуманий, організований і керований двома хворими людьми, сліпою графинею та завжди хворим Антуаном, завдяки їхній розуму та наполегливості, швидко розвивався. Між двома війнами він вже мав філії в інших великих містах Польщі. Тому Ласки — це була на просто організація для сліпих, а й центр інтенсивного духовного життя, куди люди приходили для духовного відновлення, місце, де також лікували духовну сліпоту. За свого часу кардинал Хлод і згодом кардинал Вишинський мали велику прихильність до Ласки і багато допомагали та підтримували її. Будинок для людей похилого віку очолював чудовий священик, монсеньйор Корнілович, процес беатифікації якого вже почався або незабаром розпочнеться. Таким чином, Ласки зайняла важливе релігійне місце в Польщі, і, що є дивом, ця справа витримала всі труднощі Другої світової війни та нинішнього політичного режиму, і до сьогодні користується величезною популярністю в країні. 

Я провів кілька днів поряд з матір'ю Чацькою та Марильським, а потім вирушив назад до Франції. Я повернувся до Сент-Максиміна, радіючи, що нарешті опинився в нашому старому монастирі. Однак через чотири чи п'ять днів я мав поїхати, з якоїсь причини, до Марселя, де з Сент-Максиміна надійшов телефонний дзвінок, що сповіщав мене про телеграму з Бидгоща, яка повідомляла, що здоров'я мого батька раптово погіршилося, і він був у дуже важкому стані. Я негайно зв'язався з отцем провінціалом, який порадив мені відразу вирушати до Польщі. Я послухався і поїхав першим поїздом до Парижа, навіть не захопивши ковдру. Я був у білому домініканському одязі з чорним плащем, аби повторити подорож, яку щойно здійснив. Проїжджаючи через Берлін, зі мною сталася маленька ситуація, яка могла б бути смішною, якби не сумний привід поїздки. Я погано говорю німецькою, і поїзд, що йшов з Брюсселя, приїхав пізно вночі на станцію Фрідріхштрассе в Берліні, де мені довелося чекати на поїзд до Польщі і провести в Берліні більшу частину ночі. Перш ніж приїхати до Берліна, я запитав у машиніста поїзда, чи знає він якусь організацію, яка могла б підказати місце, де я міг би відпочити. Він відповів мені з радістю: "Не хвилюйтеся, я все влаштую, все буде добре". Насправді, коли я прибув до Берліна, я вийшов з поїзда зі своєю валізою, і машиніст підбіг до мене, сказавши: "Ось людина, яка займеться вами". На мій подив, це була представниця "Захисту дівчат"! Моя довга біла сукня, попри мій зріст і вигляд, мабуть, змусила машиніста прийняти мене за величезну дівчину, яку потрібно було захистити! Я провів ніч у маленькій кімнаті, призначеній для дівчат.

Вранці я вирушив до Польщі і, кілька годин потому, приїхавши в Бидгощ, на жаль, побачив, що мій батько змінився. Він страждав від кризи уремії і був прикутий до ліжка. Він сказав, з великою простотою, що вважає це кінцем і що дуже радий, що я повернувся, щоб бути поруч із ним у ці останні моменти. Він розповів, що сповідався напередодні і був щасливий від цієї сповіді. Я запропонував йому влаштувати останні таїнства, на що він з радістю погодився, але перед цим, ймовірно, згадуючи щось, що не сповідав, попросив мене вислухати його сповідь. І тут я зробив велику помилку. Я певен, що бог не взяв це до уваги щодо мого батька, бо в нього було це щире бажання. Що ж стосується мене, то не знаю чому, але я вважав, що священик не може сповідати своїх рідних, батька, матір, братів чи сестер. Можливо, це був якийсь спогад з православних звичаїв? Також треба сказати, що під час моїх навчань катехеза пасторального служіння в Сент-Максиміні не проводилась раціонально. Я ніколи не проходив курсу пасторального служіння і було багато речей, які я не знав. Я сказав батькові, що не вважаю, що маю право його сповідати, але викличу священика. Але він не захотів цього, сказавши: "Ні-ні, не треба, нічого страшного, просто я забув дещо сказати на останній сповіді. Ні-ні, не переймайся, нічого серйозного, нічого". Я надав йому таїнство останнього помазання, яке він отримав з повною свідомістю. Жодного разу я не відчув тривоги. Він був у великому спокої.

Це сталося ввечері. З цього моменту батько спочатку заснув, а потім впав у кому. Я пильнував його всю ніч; рано вранці його дихання стало м'якшим і повільнішим, а потім все зупинилось — він помер. Ця смерть принесла мені справжню печаль, але також і величезну вдячність до бога, який дозволив не лише бути священиком поруч із ним в його останні хвилини, але й вперше в моєму житті я зміг із ним здійснити останнє таїнство, ефекти якого зазвичай відчутні, і яке мені часто доведеться передавати в подальшому житті. 

Як це часто трапляється між батьком і сином, я ніколи не був справді дуже близьким з моїм батьком, але мав до нього щиру прихильність і, передусім, величезну повагу за його доброту і чесність. За гроші, які його банк передав мені, я придбав місце на цвинтарі в Бидгощі для того, щоб зробити родинний склеп, і саме там він був похований і спочиває й досі. Я залишився ще на кілька днів, щоб уладнати та впорядкувати справи, але здебільшого я доручив цим займатися власникам будинку.