Існує розбіжність у датуванні народження: Святвечір 1801/1802 чи 1804/1805. Катерина з Жевуських Радзивілл, племінниця Евеліни, наполягала на ранішій версії і помилялася — ретельне дослідження Роже П'єро вказує на другу дату [11]. Однак, наведемо текст племінниці через цікаві зауваги щодо вибору імен і святкувань в родині: "Мадам Ганська дійсно народилася 24, а не 25 грудня 1801 року. Ви знайдете цю дату на її могилі, яка знаходиться під тим самим пам'ятником, що й могила Бальзака, на Пер-Лашез у Парижі. Я абсолютно впевнена у цьому дні, тому що мій батько [Адам Жевуський] також народився на Святвечір, і з цієї нагоди в нашій родині завжди справляли велике сімейне свято. Як ви знаєте, римо-католицька церква відзначає 24 грудня свято Адама і Єви, і саме тому, що вони народилися в цей день, мого батька і його сестру назвали Адамом і Євою. Я також цілком упевнена, що роком народження моєї тітки був 1801, а мого батька 1803, і була би дуже здивована, якби моя пам'ять підвела мене в цьому відношенні. Але я повторюю, точні дати викарбувані на могилі моєї тітки. Я переглянула родинний молитовник, в якому записані дати народження, і знайшла 1801 рік, і думаю, що це правильна дата" [6].

Бабкою по матері Катерини Кароліни Жевуської з Радзивіллів була Теофілія з Лещинських (1680–1757), вельми далека родичка королеви: їх спільний предок Рафал Лещинський жив аж у 1526-1592 роках. Більш близьким було споріднення за Яблоновськими: прабабка Жевуської (так само по матері) Катерина з Яблоновських Ходоровська (1638-1688) була сестрою Станіслава Яна Яблоновського (1634-1702), прадіда Лещинської і покровителя молодого Станіслава Матеуша Жевуського. Мала Евеліна і інших славетних предків: прабабкою по батькові Катерини Кароліни Жевуської була єдина рідна сестра короля Яна Собеського, а бабкою Анна Дольська з Ходоровських, за першим шлюбом Любомирська, кума Івана Мазепи і важлива його посередниця у перемовинах зі Станіславом Лещинським і Карлом XII. Були і українські коріння за Даниловичами, Ходоровськими, князями Вишневецькими і Острозькими (по Анні Жевуській) тощо; зрештою, рід її матері Рдултовські хоч і досяг знаності у Білорусі, але початки брав із Києва. 

"Я не можу втриматися, щоб не згадати тут одну анекдотичну історію, дуже типову для Бальзака. Він збирався повернутися до Парижа з України після свого весілля. Одного ранку моя тітка, увійшовши до його кімнати, застала його зануреним у написання листа. Коли вона запитала, кому він призначений, то була приголомшена від здивування, коли він відповів, що пише герцогу де Бордо, як тоді називали графа де Шамбора, щоб висловити йому свою пошану з нагоди вступу до його родини! Моя тітка спершу зовсім не могла зрозуміти, що він має на увазі, і лише коли нарешті збагнула, що на підставі її далекої, дуже далекої спорідненості з королевою Марією Лещинською він вважав себе вправі претендувати на привілей рідства з тодішнім главою Королівського дому Франції, їй із найбільшою труднощами й після численних умовлянь вдалося нарешті змусити його відмовитися від цієї дивовижної ідеї та задовольнитися усвідомленням того, що якась спільна частка крові з Жевуськими тече у жилах останнього нащадка старшої гілки Бурбонів, не порушуючи при цьому приватного життя графа де Шамбора, який, мабуть, був би вельми здивований, отримавши таке надзвичайне послання від великого, але також і пихатого Бальзака" [6]. 

[1835] Деякі польські родини приїхали до Відня, щоб сумно витратити свої гроші. Серед них були пан і пані Ганські. Він, багатий, ощадливий, прагнучи примножити і зберегти свої статки, зрозумів, що якщо його дружина має більше розуму, ніж він, то він має більше резонів, і що він повинен її проконтролювати. Щоб уберегти її від приводів для своїх побоювань, він вжив заходів, щоб її ізолювати, і багато років тримав її в заміському усамітненні у Верхівні, де із задоволенням розбудовував прекрасний палац, закладав дорогі сади і засновував чудові фабрики. Там було багато слуг, кухарів, кондитерів, оркестр, що й казати, велике домашнє господарство і все, що може сприяти насолоді життям. Він задовольняв усі фантазії дружини, купував їй багато коштовностей і книг, але тримав її якнайдалі від великого світу. Коли він вирішив, що вона може ходити самостійно, то повіз її до Женеви, а потім до Відня. Хоча йому і не було в чому їй дорікнути, він, мабуть, відчував, що вона може оступитися, якщо не насправді, то принаймні в намірах. Настільки, що якщо й послабляв кордони, то не менш міцно тримав за руку. Після двох- чи трирічної відсутності він повернувся на свою прекрасну землю в Україні. Не встиг він заплющити очі, як його вдова і дочка подумали про втечу з розкішного палацу з мармуровими залами, величезними вікнами з суцільним склом, велетенськими дзеркалами, апельсиновими деревами і найрідкіснішими рослинами. Ці дами надавали перевагу поганим німецьким та італійським готелям, а не королівській резиденції, і подорожували Європою в усіх напрямках.

Евеліна Ганська з Жевуських була моєю родичкою; привітна і добра, вибаглива комбінація чеснот і вад утворила в ній ланцюг, який тягнувся з дитинства, доходив до божевілля і закінчувався хтозна й як. Вона багато читала. Кожна система, кожна думка, кожне століття залишили в її голові сліди, які перетиналися в усіх напрямках. Ця плутана суміш численних і розмаїтих ідей, забарвлена дуже живою уявою, блискуче збагачувала її розмову, іноді забавляла слухачів, а часто втомлювала. Але ніжність Евеліни, життєрадісність і досконалість її природності об'єднували всі голоси. Такою була Евеліна Ганська; я не бачила її до того, як вона змінила прізвище. 

Пан де Бальзак знав її в Женеві, і чи то захотів побачитись знову, чи то йому було приємно супроводжувати принца Шенбурзького, він приїхав до Відня і знайшов там подружжя Ганських. Одного вечора Евеліна була в театрі з паном де Бальзаком і образилася, не знаю чому, на вибухи сміху, які дозволяли собі принцеси Курляндські в сусідній ложі. Евеліна дала зрозуміти про своє невдоволення, кілька пікантних слів вислизнуло з її вуст і стало для дам, що реготали, новою темою для розваг. Наступного дня вони отримали дуже зухвалого анонімного листа. Завіса анонімності була настільки прозорою, що дами відповіли безпосередньо Евеліні. Почалися пояснення, гнів і обурення проти незнайомки. Бальзак помстився їм у якомусь посмертному романі. За тих обставин йому вистачило розуму промовчати. Він носив романтичний арсенал у великій тростині, що містила отруту, кинджал і локон волосся. Відень вітав його сухо: його обурювало те, що він використовував мінливості людського серця, його боягузтво і навіть вади, щоб заробляти на них гроші. У будь-якому разі, у Відні його книжки були лише паперовими грошима.

Після смерті чоловіка Евеліна відважно захищала спадщину доньки від дядька, який хотів її ошукати. Цей судовий процес був вирішений на користь дівчини в Петербурзі. Туди ж приїхав і пан де Бальзак, і саме тоді, скаржачись на холодність, виявлену до нього суспільством, він сказав, що отримав позіхання, призначене для пана [Астольфа] де Кустіна. Останній, як відомо, щойно опублікував працю про росію. Евеліна видала свою доньку заміж за графа Андрія Мнішеха і подарувала їм свій чудовий маєток у Верхівні. Сама вона поєднала свою долю з паном де Бальзаком. Вони не були молодими і не були засліплені пристрастю та потягом, але, щоб уникнути зловтіхи тих, хто не визнає, що стосунки сердець можуть залишатися повчальними, вони вирішили укласти шлюб з дружби і зі зручності.

Граф Мнішех, зять Евеліни, ймовірно, позував пану де Бальзаку, бо він був оригіналом, якого не бувало. Наполегливо займаючись своєю колекцією скарабеїв, він мріяв лише про те, щоб завершити її, і в пошуках того, якого йому бракувало, він перетнув моря і знайшов його, гадаю, десь в Америці. 

Дуже відмінною від моєї тітки Кароліни була її сестра мадам де Бальзак, вдова знаменитого романиста, чий вплив на французьку літературу досі залишається таким потужним. Опубліковане листування зробило її відомою постаттю для публіки, але хоча воно і розкрило світові пристрасть, яку відчував до неї один із найбільших мужів, що коли-небудь залишали свій слід в літературних тенденціях своєї країни та свого століття, я сумніваюся, що воно дало справжнє уявлення про її моральну гідність тим, хто не мав привілею її зустріти. Вона увійшла в історію як жінка, яку любив Бальзак, хоча заслуговувала бути відомою як та, кому він завдячував розвитком свого чудового генія, а також як співавторка багатьох його творів. Наприклад, роман під назвою "Модеста Міньйон" майже повністю написаний її рукою, і безсумнівно, деякі з найкращих книг її славного чоловіка мали певні її доповнення. Коли Бальзак писав мадам Ганській, як її тоді називали, той знаменитий лист, що містить найкращий з коли-небудь сформульованих опис кохання: "З тобою морального насичення не існує; кажу тобі велику річ — це секрет щастя", він лише виразив емоційно те, що відчував кожен, хто зустрічав мою тітку: що це справді виняткове створіння. Мадам де Бальзак, можливо, не була такою яскравою у бесіді, як її брати та сестри. Її розум мав певну педантичність, і вона була радше хорошим слухачем, аніж хорошим співрозмовником, але все, що вона говорила, було по суті, і вона була красномовною на письмі. У купі листів від неї, які я зберігаю, адресованих або мені, або моїй матері, немає жодного, який не заслуговував би бути надрукованим. Політичні оцінки, написані під час Кримської війни, майже пророчі у своїх виразах. Вона мала той широкий погляд, який дається лише вищим умам і який дозволяє їм, за словами Катерини Російської, "читати майбутнє в історії минулого". Вона спостерігала за всім, будучи поблажливою до всіх. Вона зрозуміла істину старої аксіоми: "Треба все розуміти, щоб все пробачити". Моя тітка пробачила і засвоїла важкі уроки життя, не будучи ані трохи ображеною на нього. Її великий і піднесений розум піднявся вище пороків, турбот та ницостей земного життя, поки не досяг тих вищих рівнів миру, де можна відпочивати в абсолютній байдужості до суджень суспільства, яку дає лише чисте сумління. 

Її шлюб з Бальзаком був настільки романтичним, що я відчуваю спокусу розповісти його історію, хоча б для того, щоб виправити багато неправд, що були про нього написані. Моя тітка вийшла заміж ще майже дитиною за чоловіка, набагато старшого за неї, але із величезним статком, вела дуже усамітнене життя в селі і майже ніколи не виїжджала з країни. Практично ізольована, обмежена спілкуванням із чоловіком, безсумнівно, менш гідним її за всіма показниками, попри його надійність, вона шукала притулку у навчанні та читанні, щоб забути ті потаємні розчарування, яких сама не бажала визнати. Вона замовляла всілякі книги, і одного дня отримала одну з перших новел Бальзака; я вже не пам'ятаю, яку саме. Вона була настільки вражена, що написала автору відгук на твір і надіслала у видавництво. Бальзак, у свою чергу, був настільки вражений її листом, що відповів на нього, і відтоді вони листувалися без жодної зустрічі упродовж кількох років. Нарешті, вони зустрілися в Женеві, і захоплення, яке письменник відчував до інтелекту мадам Ганської, переросло в особисте захоплення. Він поїхав до неї в її маєток і провів місяці в тому віддаленому місці. Будинок пізніше перейшов до мого батька, коли він придбав його у племінниці графині Мнішех, яка успадкувала його після смерті пана Ганського. Кімнати, в яких мешкав Бальзак, досі лишаються в тому ж стані, в якому були за його бутності. Його портрет, намальований Буланже, про який так часто згадується в листуванні, висить на стіні, мов остання згадка про одну з великих романтичних любовних історій світу. Я часто стояла й вдивлялася в нього, дивуючись з перебігу цього роману, але моя тітка ніколи не любила чути згадки про цей сюжет, хоча була пристрасно віддана пам'яті свого славетного чоловіка. 

Коли мадам Ганська стала вдовою, здавалося, що вже нічого не заважає її шлюбові з Бальзаком, але, як це часто буває в таких випадках, втрутилися інші. Її родина не бажала, щоб вона пов'язала себе з чоловіком, який, на їхній аристократичний погляд, був усього лише французьким романістом. Взялися за фінансові питання, і почали приписувати Бальзаку меркантильні мотиви. Боротьба тривала кілька років, і тоді моя тітка поклала їй край, передавши весь великий спадок, на який вона мала право за заповітом чоловіка, своїй доньці, котра тим часом вийшла заміж за графа Єжи Мнішеха. Після цієї жертви вона вийшла за чоловіка своєї мрії, і таким чином завершилася "ця прекрасна драма серця", за словами самого Бальзака, "що тривала сімнадцять років". Через шість місяців він помер, і моя тітка вдруге стала вдовою, з великими боргами чоловіка та великим іменем, яке вона носила з такою гідністю ще тридцять років. Вона ніколи не говорила про те, яким ударом для неї була його смерть. Напевно, вона відчувала це глибоко, і не була б людиною, якби не мала обурення до тих, чий супротив до її бажань позбавив її кількох років щастя; але якщо воно було, вона ніколи не дала нікому про це здогадатися. Лише раз я почула від неї заувагу, що дала мені дивний натяк на її внутрішнє життя. Ми розмовляли про щастя взагалі, і я зазначила, як часто люди намагаються втручатися в щастя інших. Тітка подивилася на мене, а потім повільно сказала: "Я думаю, це через те, що так мало хто розуміє, що таке справжнє щастя; вони радше розглядають його як щось поверхневе і ставляться до нього так, як до будь-яких інших задоволень буття. Якби вони розуміли і усвідомлювали, чим воно є насправді для тих, хто сприймає життя в його істинному і серйозному світлі, вони б більше його шанували. Якби це було в моїй владі, я б виховувала дітей так, щоб вони поважали щастя так само, як шанують релігію. Я б навчала, що його треба шанувати, як ми шануємо всі релігії, навіть ті, до яких не належимо". Я часто згадую ці слова тітки і думаю, наскільки кращим було б людство, якби виховувалося за принципом, який вона тоді виклала. 

Мадам де Бальзак після смерті чоловіка ніколи не виїжджала з Парижа, хіба що на літній відпочинок у маєток поблизу Вільнев Сен-Жорж під називаю Борегар. Вона стала дуже немічною та надзвичайно повною. Всі сліди тієї краси, за яку її славили в юності, зникли, але неперевершений шарм, що зачарував автора "Людської комедії", ніколи не полишав її. Родина більш-менш боговіла перед нею і ставилася з великою повагою та увагою. Її дім був місцем зустрічей, де обговорювалися всі події, що стосувалися добробуту її рідних. Ми всі високо цінували її здоровий глузд та часто зверталися до неї за порадою у складних обставинах чи сумнівах. Вона завжди була поблажлива, навіть коли була суворою, і тітка Евелін, як ми її називали, була нашим притулком у багатьох сумних годинах і утішителькою в боротьбі, коли серце та обов'язок вагалися. Ми інтуїтивно відчували: вона так багато чим пожертвувала заради того, що вважала своїм обов'язком, і могла якнайкраще вказати, де справжній шлях, який слід обрати, коли вагаєшся. Мій батько, абсолютно відданий своїй сестрі, ніколи не забував порадитися з нею, коли сумнівався, що йому робити; але на дивно, попри це почуття, не був в унісон з її розумом чи інтелектом. Тітка була дуже скептична щодо релігії та абсолютно відмовлялася схилятися перед тим, що вона називала забобонами. На неї сильно вплинув її батько, який глибоко проникнувся вольтеріанськими ідеями, які в той час захоплювали майже всіх глибоких мислителів кінця XVIII століття; вона відмовлялася прийняти теорію пекла та вічного покарання за гріхи. Вона була дуже проти впливу духівництва на приватне життя і завжди засмучувалася через зловживання релігією в питаннях та подіях, до яких вона не мала б мати жодного стосунку. Думаю, що подумки на цю тему вона була ще більш рішучою, ніж могла проявити на публіку, адже вона завжди обережно ставилася до того, щоб не образити почуттів своїх ближніх. 

Вона ніколи не залишала маленького будинку, який Бальзак побудував і облаштував для неї після їхнього весілля. Це був будинок на Rue Balzac №22, на місці, де колись стояв павільйон фінансиста Бежона, а зараз можна побачити розкішний маєток і сади баронеси Джеймс де Ротшильд. Окрім мармурової плити на стіні із написом, що на цьому місці колись стояв будинок, в якому помер автор "Людської комедії", нічого не нагадує про тих двох, чиє кохання наповнювало стіни, тепер зруйновані й знищені. Я завжди оминаю цю вулицю, коли буваю в Парижі. Надто болісно йти нею і не знаходити знайомих орієнтирів, не постукати в браму, що відкривала дорогу в маленький двір, звідки можна було зайти до будинку. Це була маленька оселя, наповнена до відмови цінними витворами мистецтва, картинами та старовинним фарфором. Довга вітальня з трьома вікнами мала великий камін, навпроти якого на столі стояв колосальний бюст Бальзака роботи Давида д'Анжера. Моя тітка зазвичай сиділа між ним і каміном, біля середнього вікна кімнати, поруч із маленьким столом, на якому лежали її книги та в'язання. В цій кімнаті, біля цього столу, збиралися всі великі представники французької літератури, і з великого крісла, в якому вона сиділа, пролунали деякі з найбільш різких критичних зауважень щодо сучасних поглядів і подій, які сформували наше суспільство таким, яким воно є нині. Мадам де Бальзак, хоч і жила абсолютно усамітнено від суспільства, ніколи не втрачала свого впливу на тих, хто грав роль у драмі чи комедії цього світу. 

Вона ніколи, чи майже ніколи, не приймала гостей. Її донька в певний час активно відвідувала парижське суспільство, але двері Готелю Бальзак, як його називали, відкривалися ввечері лише для кількох старих і перевірених друзів, які в певні дні тижня приходили і вечеряли з господинею, її дочкою та зятем, які жили разом із нею. Одним з таких був художник Жан Жигу, який лишався найближчим другом моєї тітки до її смерті. Інший персонаж, який регулярно відвідував будинок щосереди, завжди вражав мою юну уяву легендою, що оточувала його ім’я. Це був знаменитий абат Констант, відомий у Парижі як Еліфас Леві, священик, який відкинув святі обітниці і присвятив життя вивченню окультних наук, з яких написав багато цікавих книг, нині забутих, але не тими, хто цікавиться такими речами. Абат Констант, стародавня постать з білою бородою та довгим волоссям, вважався наділеним даром пророцтва, і хоча він категорично відмовлявся використовувати свої знання на нашу користь, ми з кузинами завжди намагалися спонукати його розповісти нам про наше майбутнє. Нам це ніколи не вдавалося, окрім одного випадку, коли результат виявився занадто дивним, щоб бути приємним. Однією з обставин, що значно підвищила популярність науки ворожіння, яку, як вважалося, опанував Еліфас Леві, було те, що за кілька днів до вбивства паризького архієпископа Сібура молодий чоловік звернувся до нього за порадою. Старий філософ сказав йому бути обережним, оскільки він на межі великого злочину. Молодого чоловіка, а це був саме Верже, вбивця архієпископа, так вразило цим дивовижне передбачення, що після арешту він заявив, що шкодує, що не послухав абата Константа. Це набуло великого резонансу, тим більше, що Еліфас Леві, як відлучений від церкви священик, був природно об’єктом підозр, і я вірю, що він зазнав великих неприємностей через це попередження молодого вбивці. Чи це якось вплинуло на його подальші відмови використовувати свої здібності передбачати майбутнє, я не можу сказати, але точно можна стверджувати, що йому не хотілося, аби йому про це нагадували. 

Моя тітка дуже любила абата Константа. Їхні релігійні погляди, гадаю, були однаковими, і їхні розуми багато в чому збігалися у твердому розумінні серйозних проблем, які потрясли людство і привели від віри до невіри, від хибного знання до справжньої науки. Вони обоє мали ту ґрунтовну поблажливість, яку можна здобути лише в старості, і яка дозволяє посміхатися на самовдоволення та зарозумілість, невід'ємних від юності. Жоден з них не намагався нав'язувати свої погляди іншим або змінювати думку молодшого покоління. Вони розуміли, що ідеї та погляди змінюються залежно від того, як уроки життя засвоюються, і що молодий чоловік, який заявляє, що ніколи не зміниться, заслуговує не на осуд, а на жаль через незнання, яке змушує його думати, що його судження ніколи не зміняться під впливом обставин. Вони обидва були дуже стриманими в присутності сторонніх, і обидва нервово боялися завдавати болю будь-якому живому створінню. Пізніше я часто замислювалася, чи був цей страх пов'язаний із тими стражданнями, які їм заподіяли інші. 

Під час франко-німецької війни та жахів Комуні моя тітка залишалася в Парижі. Вона була дуже немічною, ледве могла встати з крісла, але жодної миті не думала про втечу в безпечніше місце. Її маєток Борегар був захоплений німецькими військами, які завдали йому значної шкоди. Багато її рукописів або вкрали, або спалили, а її мармуровому бюсту роботи італійського скульптора Бартоліні відбили ніс. Незважаючи на наші настійливі прохання дозволити відремонтувати пошкодження, моя тітка категорично відмовилася це робити. Вона була палкою французькою патріоткою і воліла зберегти пам'ять про кривди, завдані її країні. Бібліофіл Жакоб, якому була притаманна схильність до певної зловтіхи, заявив, що вона не так ненавиділа прусів, як імператора Наполеона III, якого звинувачувала в усіх бідах, що спіткали Францію після війни, і хотіла зберегти як доказ його провини пошкоджений бюст без носа. Це правда, що моя тітка була палкою республіканкою з сильною схильністю до соціалізму, але це не заважало їй різко засуджувати, як вони цього заслуговували, ексцеси Комуни. І це підводить мене до іншого етапу її життя, про який, можливо, буде цікаво почути публіці. 

Під час останніх страшних днів боротьби 1871 року Готель Балзак було захоплено загоном бунтівників. Тітка якраз була вдома сама, коли вони увірвалися до неї. Лідер банди увійшов до кімнати, де вона сиділа, у капелюсі на голові і почав звертатися до неї як до "Громадянки". Тітка, не виказавши жодного занепокоєння, вказала пальцем на головний убір співрозмовника і сказала: "Зніміть капелюх, я не звикла, щоб до мене зверталися з покритою головою; і кличте мене Мадам, бо я застара для того, щоб мене називали Громадянкою". Чоловік так здивувався, що поспішив виконати її наказ, і перепросивши залишив будинок зі своїми товаришами. Мій батько любив жартувати над сестрою з цього інциденту і питав, що б вона робила, якби комунар виявився непокірним. "Я б сама зняла йому капелюх", - відповідала вона, - "Я не збиралася дозволити цьому розбійнику бути грубим до мене!" На що мій батько зазвичай віджартовувався, що вона не послідовна в своїх радикальних поглядах і що їй слід було б з радістю вітати представника тієї демократії, до якої вона себе відносила. Результат був завжди один — сварка. [...]

Весною 1882 року, на Великдень, моя тітка мадам де Бальзак померла. Їй було вже за вісімдесят, і багато років вона страждала від хвороби. Її смерть супроводжували сумні обставини — фінансові втрати і примари гнівних кредиторів, які оточували її на одрі. Її донька зовсім втратила голову й покинула будинок одразу після похорону матері. Усі папери тітки були викинуті безсоромними чи недбалими слугами, і потрапили до фруктової крамниці, де їх придбав віконт Спольберх де Ловенжуль, який на основі цих паперів видав чудову кореспонденцію, яка згодом стала відома всьому світу. Мені безмежно шкода, що я не змогла бути в Парижі в той час. Можливо, я б змогла врятувати деякі з цих сімейних реліквій, а принаймні була б поруч із тіткою в її останні сумні дні. Її відхід поклав кінець одній із важливих глав мого життя, про яку я маю лише добрі й благородні спогади. З нею пішла одна з тих рідкісних постатей, які час від часу з'являються в світі, щоб навчити його ставати кращим. Із нею відійшли ідеї та погляди, які тепер уже не лунають, з її смертю згасло велике світло.

Повернувшись у 1843 році з Варшави до Петербурга, я вже не застав [живою] тітки Адамової Жевуської [Александри з Лопухіних], а їхнє велике помешкання дядько винаймав для пані Ганської з Жевуських, своєї сестри. Пані Ганська, вдова, була ще вродлива, при ній єдина дочка, дуже багата. Пані Ганська надзвичайно була до мене прихильна і ми часто бачилися, бо я усім завідував у орендованому помешканні. Вона хотіла, щоб я приділив увагу її дочці, але пересторога матері і взаємна холодність перешкодили тим задумам. Тоді я все ще блукав по світу мов лунатик без самосвідомості, не долучаюсь повністю у оточуючі заняття і товариства, бо все ще думав про духовний стан. Окрім Адама Жевуського і тітки Ганської мав я тут ще родичів: дядька Генрика Жевуського, князя Константина Любомирського, двоюрідного брата моєї Матері, бо і він був сином Жевуської. Скрізь там бував, але нечасто, бо не любив компанію, а лише з обов’язку підтримував родинні зв'язки та знайомства. Зрештою, в перші роки мусив пильно працювати над французькою мовою, без якої тоді й показатися ніде не можна було. По-російськи ніхто з вищого товариства не говорив, тому я їй і не навчався зовсім.

Знаменитий Бальзак приїхав відвідати свою лілію (Le lys dans la valée), пані Ганську. Кілька разів обідав я з ним у тітки, приходив навіть до мене. Ніщо в його зовнішності не видавало француза, хіба що звичка обдаровувати всіх дуже милими компліментами. Його приїзд до Петербурга не подобався імператору, всі доми були для нього закриті. Пан Бальзак, коли хтось запитував, що його сюди привело, відповів, що цікавість і дружні стосунки, але що він не знав, що його тут спіткає ляпас за [Астольфа де] Кустіна. Скромно носив він свою славу, не був хвальком, а проте загальне ігнорування йому боліло, і він цього не приховував. Повторював, що дуже здивований тим, що я ніколи не бував ні у Франції, ні в Парижі. Зовнішністю і одягом нагадував французького пастора, у розмові був повільний і радше покірний. На мене справив враження людини, змученої працею, яка вже прагне відпочинку. Через кілька років панна Ганська, моя кузина, вийшла за Мнішеха, а Бальзак склав вінець своєї слави разом із серцем до ніг пані Ганської. Вдова де Бальзак досі мешкає в Парижі.

Мадам де Бальзак, народжена 1805 року, померла 1882-го. У поважні роки її вважали суворою, досить стриманою в поведінці та людиною з "esprit fort", що тут можна перекласти як холоднокровно критична. Ця критичність, як я уявляю, не була легкою здобиччю для підлабузників. Малоймовірно, що вона вважала власне життя особливо щасливим. Вона рано вийшла заміж за, безсумнівно, поважного, але хворобливого і старшого чоловіка, якого ніколи не кохала. Потім почалися довготривалі, пов’язані з купою труднощів, стосунки з Бальзаком, чиєю дружиною вона змогла стати лише на кілька місяців. Вона чинно протестувала проти реакційної, світської і надзвичайно прискіпливої родини та обрала власний шлях, який, без сумніву, вважався ексцентричним і непробачним. Вона приймала за це критику. Після смерті Бальзака осуди переслідували її знову, більш-менш приховано, з боку його друзів, із кіл, де він користувався популярністю, а вона завжди залишалася чужинкою — l’Étrangère. Історії з Жігу також їй не пробачили. Не дозволили їй навіть на схилі років, вдалені від батьківщини та друзів, доволі самотньою, зустріти ту зворушливу відданість, яка тривала до її смерті.

Існує опис мадам де Бальзак у похилому віці, створений письменницею Брадою, яка в дитинстві проводила час у її домі. Омріяне багатьма житло суперечливої дами, яке в очах Бальзака й інших виглядало як казковий замок, насправді було, як тут зображено, надзвичайно скромним і майже бароковим. Бальзак бачив усе в перебільшеному масштабі, а інші художники, мабуть, переплутали невеликий будинок Бальзака з величезною домівкою фінансиста Бежона з великою парком, що простягався до сучасного бульвару Госсман, з якого був відокремлений будинок і двір Бальзаків. Можливо, мадам де Бальзак вважала, що ролями слід було б помінятися, і що вона мала б жити у палаці Бежонів. Проте там тепер мешкав офіційний морський живописець Т. Гуден, і пані Гуден розповідала охочим, що будинок Бальзаків спочатку був лише службовим житлом, тоді як мадам де Бальзак дратувалася через занепад парку Гуденів, бо його величезні дерева затінювали більшу частину її власної ділянки. Та ділянка складалася з незначного саду з однією лінією дерев і подовженого будинку з двома вкрай низькими поверхами, що виходили лише одним фронтоном на тиху вузьку вулицю.

Салон мадам де Бальзак, до якого, за словами Бради, проводили погано підготовлені прислуги, був темний, незважаючи на три маленькі вікна, з низькими стелями, перенасичений позолотою та дзеркалами, вмонтованими у двері. Посеред кімнати, між вхідними дверима і вікном, завжди сиділа сама господиня у позолоченому кріслі, оббитому криваво-червоним шовком; здавалося, що вона ніколи не виходила з кімнати. Незважаючи на те, що на момент описуваних візитів їй ще не виповнилося і п’ятдесяти років, вона стала дуже повною і в’ялою. Її велична голова відзначалася "олімпійським чолом", про який говорив Бальзак, а на цьому лобі лежав так званий tour, тобто шиньйон з каштанового волосся — ймовірно, для прикриття природної сивини, поверх якого завжди накладалися елегантні білі тюлеві капелюшки з яскравими червоними, жовтими або зеленими стрічками, зав’язаними під підборіддям. Ці кольори, за свідченнями, чудово підкреслювали завжди ясну і красиву шкіру мадам де Бальзак. Вона трохи закочувала очі, що виглядало доволі мило. Ніс був витонченої форми, а рот маленький і приємний.

"Вона була, — пише Брада, — вищого ґатунку grande dame з королівськими манерами. Ніколи не вставала, лише простягала свою завжди красиву руку для поцілунку. Її мова була вишукана, і вона випромінювала спокійну владу, що походить з довготривалої звички керувати. На білій мармуровій підставці стояв монументальний бюст Бальзака. Цей бюст, здавалося, наповнював кімнату і справляв неабияке враження — у цьому я впевнена. Ліворуч від мадам де Бальзак стояв стіл із величезною малахитовою шкатулкою на позолочених ніжках, і на цей стіл вона відкладала книгу, яку читала в даний момент. Її жага до читання й пізнання перевищувала всі уявлення: це була невтамовна спрага".

Моя тітка також пам’ятає "la tante Balzac" як стару повну жінку, але мовчазну й важку, без проявів вишуканості. Можливо, вона виявляла більше прихильності до чужих, аніж до рідні. Можна припустити, що за її байдужістю ховалася неабияка порція зневаги до світу. Але ніхто не дав повного образу цієї жінки, і навряд чи його колись можна буде скласти. Те, що вона зіграла виняткову роль у неспокійному житті Бальзака, безсумнівно, а той не тільки кохав її, але й був нею зачарований. Як особистість вона не могла бути незначною.

"Можна не захоплюватися мадам Ганською, — пише Бутерон, — Шкода, що вона дала великому чоловікові, чиє ім’я носила, таких послідовників, як Шампфлері чи Жигу, але неприпустимо недооцінювати велич її кохання до Бальзака".

Маєток Ганських, який перейшов до пари Мнішехів, з часом розпорошився. Донька мадам Ганської, Анна Мнішех, схоже, була лише посередньо обдарована, зять — непродуктивний і витрачав гроші на дорогі колекції, про які тепер ніхто не знає, куди вони поділися. Шлюб був бездітним. Анна Мнішех померла вдовою у паризькому монастирі, де жила як пенсіонерка. Ймовірно, монастир успадкував ті рештки майна, що ще залишалося після неї. Деякі сімейні портрети, мініатюри та дрібниці були ретельно викуплені родичами.

1858: "У Дьєппі зібралися всі наші мистецькі авторитети і чудово там розважаються. Лише співи та серенади, карикатури та дотепи з боку веселих музикантів і художників із Парижа, які приїхали до Дьєппа, щоб надихнутися морським повітрям і змити морською водою кірку упереджень перед початком паризького сезону. Перша вистава у Театрі Франсез "Едіп" Софокла у постановці Жюля Лакруа повністю очистила пляж від звичного рою літераторів, драматургів і літературних діячів усіх мастей, і тепер земля вільна для веселих розваг братніх мистецтв, і вони сумлінно виконують ту відповідальність, що була на них перекладена на час відсутності їхніх літературних союзників. Мадам де Бальзак та її донька — серед найстаранніших відвідувачок пляжу, а "салон мадам де Бальзак", який представляє собою коло з дюжини дерев’яних крісел і зарезервований для постійних відвідувачів жінкою, яка їх винаймає, відомий так само добре, як і зала закладу. Жоден сторонній не сміє ступити в це коло. Тільки знайомі салону, добре відомі власниці, можуть зайняти там місця, і година за годиною маленька групка друзів, так затишно розташована, насолоджується тим особливим шматком пляжу, який вони обрали для своєї виключної вигоди" [17]. 

1882: "Сумно читати про кінець мадам де Бальзак, обтяженої та доведеної до виснаження кредиторами великого романіста, чий геній зробив усе людство його боржниками. Гарна польська жінка, яка була першою музою ранніх років великого письменника, померла в такій бідності, що витрати на її похорон сплатила її сестра, мадам Жюль Лакруа. Продаж її меблів тривав у готелі Дроне цілий тиждень, і речі продавалися за сміховинно низькими цінами. Предметів, пов’язаних із Бальзаком, було мало. Декілька сумнівних картин, хрест зі слонової кістки і його бюст, що пішов за 3805 франків, були майже єдиними цінними залишками найвідомішого романіста свого покоління" [16]. 

1. "Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)

2. Roger Pierrot, "Lettres de la comtesse Rosalie Rzewuska a Eve Hanska" (1995) 

3. Honoré de Balzac, "Letters to Madame Hanska (1833-1846), by Honoré de Balzac" (2017)  

4. Pierre Sipriot, "Balzac sans masque: splendeurs et misères des passions 1799-1850" (1992)

5. Sophie de Korwin-Piotrowska "Balzac et le monde slave: Madame Hanska et l'soeuvre balzacienne" (1933)

6. Juanita Helm Floyd, "Women in the Life of Balzac" (1921)

7. Некролог Евеліни з Жевуських де Бальзак (1882)

8. Некролог Евеліни з Жевуських де Бальзак (1882)

9. Catherine Radziwill "My recollections" (1904)

10. Catalogue des objets d'art, meubles, tableaux anciens, bibliothèque, livres appartenant à Mme Veuve Honoré de Balzac vente 5-12 mars (1882)

11. Roger Pierrot "Eve de Balzac" (1999)

12. Stanislaw Wasylewski "Pani Hanska o sobie i świecie swoim", Tygodnik illustrowany N39 26 septembre (1937)

13. Sophie de Korwin-Piotrowska "Balzac en Pologne: essai de bibliographie" (1933)

14. André Maurois "Prométhée ou la Vie de Balzac" (1965)

15. "Mémoires d'Hedwige de Forsanz", цитується за статтею Roger Pierrot "Autour d'Ève de Balzac et des Rzewuski" у збірці "La vie romantique hommage à Loïc Chotard" (2003)

16. "Frank Leslie's Popular Monthly" 14 (1882)

17. "The Court Journal and Fashionable Gazette" (1858)

18. "La dernière maison de Balzac", "Le Gaulois du dimanche" 4-5 octobre (1902)

19. Stanislas Rzewuski "Le Salon de Mme de Balzac", "Le Gaulois" 24 octobre (1902) 

20. Stanislas Rzewuski  "Le Dernier Balzacien", "Le Gaulois", 8 juillet (1907)

21. Stanislas Rzewuski "Le Mariage de Balzac", La Nouvelle Revue, 15 janvier (1906) 

22. Stanislas Rzewuski "La Correspondance inédite de Balzac et le chateau de Wierzchownia" "Revue illustrée" №11 (15 mai 1899) 

23. Marika Stiernstedt "Mitt och de mina" (1928) 

24. Edward Czapski "Pamiętniki Sybiraka" (2023) - переклад