Існує розбіжність у датуванні народження: Святвечір 1801/1802 чи 1804/1805. Катерина з Жевуських Радзивілл, племінниця Евеліни, наполягала на ранішій версії і помилялася — ретельне дослідження Роже П'єро вказує на другу дату [11]. Однак, наведемо текст племінниці через цікаві зауваги щодо вибору імен і святкувань в родині: "Мадам Ганська дійсно народилася 24, а не 25 грудня 1801 року. Ви знайдете цю дату на її могилі, яка знаходиться під тим самим пам'ятником, що й могила Бальзака, на Пер-Лашез у Парижі. Я абсолютно впевнена у цьому дні, тому що мій батько [Адам Жевуський] також народився на Святвечір, і з цієї нагоди в нашій родині завжди справляли велике сімейне свято. Як ви знаєте, римо-католицька церква відзначає 24 грудня свято Адама і Єви, і саме тому, що вони народилися в цей день, мого батька і його сестру назвали Адамом і Євою. Я також цілком упевнена, що роком народження моєї тітки був 1801, а мого батька 1803, і була би дуже здивована, якби моя пам'ять підвела мене в цьому відношенні. Але я повторюю, точні дати викарбувані на могилі моєї тітки. Я переглянула родинний молитовник, в якому записані дати народження, і знайшла 1801 рік, і думаю, що це правильна дата" [6].

"Я не можу втриматися, щоб не згадати тут одну анекдотичну історію, дуже типову для Бальзака. Він збирався повернутися до Парижа з України після свого весілля. Одного ранку моя тітка, увійшовши до його кімнати, застала його зануреним у написання листа. Коли вона запитала, кому він призначений, то була приголомшена від здивування, коли він відповів, що пише герцогу де Бордо, як тоді називали графа де Шамбора, щоб висловити йому свою пошану з нагоди вступу до його родини! Моя тітка спершу зовсім не могла зрозуміти, що він має на увазі, і лише коли нарешті збагнула, що на підставі її далекої, дуже далекої спорідненості з королевою Марією Лещинською він вважав себе вправі претендувати на привілей рідства з тодішнім главою Королівського дому Франції, їй із найбільшою труднощами й після численних умовлянь вдалося нарешті змусити його відмовитися від цієї дивовижної ідеї та задовольнитися усвідомленням того, що якась спільна частка крові з Жевуськими тече у жилах останнього нащадка старшої гілки Бурбонів, не порушуючи при цьому приватного життя графа де Шамбора, який, мабуть, був би вельми здивований, отримавши таке надзвичайне послання від великого, але також і пихатого Бальзака" [6]. 

Дуже відмінною від моєї тітки Кароліни була її сестра мадам де Бальзак, вдова знаменитого романиста, чий вплив на французьку літературу досі залишається таким потужним. Опубліковане листування зробило її відомою постаттю для публіки, але хоча воно і розкрило світові пристрасть, яку відчував до неї один із найбільших мужів, що коли-небудь залишали свій слід в літературних тенденціях своєї країни та свого століття, я сумніваюся, що воно дало справжнє уявлення про її моральну гідність тим, хто не мав привілею її зустріти. Вона увійшла в історію як жінка, яку любив Бальзак, хоча заслуговувала бути відомою як та, кому він завдячував розвитком свого чудового генія, а також як співавторка багатьох його творів. Наприклад, роман під назвою "Модеста Міньйон" майже повністю написаний її рукою, і безсумнівно, деякі з найкращих книг її славного чоловіка мали певні її доповнення. Коли Бальзак писав мадам Ганській, як її тоді називали, той знаменитий лист, що містить найкращий з коли-небудь сформульованих опис кохання: "З тобою морального насичення не існує; кажу тобі велику річ — це секрет щастя", він лише виразив емоційно те, що відчував кожен, хто зустрічав мою тітку: що це справді виняткове створіння. Мадам де Бальзак, можливо, не була такою яскравою у бесіді, як її брати та сестри. Її розум мав певну педантичність, і вона була радше хорошим слухачем, аніж хорошим співрозмовником, але все, що вона говорила, було по суті, і вона була красномовною на письмі. У купі листів від неї, які я зберігаю, адресованих або мені, або моїй матері, немає жодного, який не заслуговував би бути надрукованим. Політичні оцінки, написані під час Кримської війни, майже пророчі у своїх виразах. Вона мала той широкий погляд, який дається лише вищим умам і який дозволяє їм, за словами Катерини Російської, "читати майбутнє в історії минулого". Вона спостерігала за всім, будучи поблажливою до всіх. Вона зрозуміла істину старої аксіоми: "Треба все розуміти, щоб все пробачити". Моя тітка пробачила і засвоїла важкі уроки життя, не будучи ані трохи ображеною на нього. Її великий і піднесений розум піднявся вище пороків, турбот та ницостей земного життя, поки не досяг тих вищих рівнів миру, де можна відпочивати в абсолютній байдужості до суджень суспільства, яку дає лише чисте сумління. 

Її шлюб з Бальзаком був настільки романтичним, що я відчуваю спокусу розповісти його історію, хоча б для того, щоб виправити багато неправд, що були про нього написані. Моя тітка вийшла заміж ще майже дитиною за чоловіка, набагато старшого за неї, але із величезним статком, вела дуже усамітнене життя в селі і майже ніколи не виїжджала з країни. Практично ізольована, обмежена спілкуванням із чоловіком, безсумнівно, менш гідним її за всіма показниками, попри його надійність, вона шукала притулку у навчанні та читанні, щоб забути ті потаємні розчарування, яких сама не бажала визнати. Вона замовляла всілякі книги, і одного дня отримала одну з перших новел Бальзака; я вже не пам'ятаю, яку саме. Вона була настільки вражена, що написала автору відгук на твір і надіслала у видавництво. Бальзак, у свою чергу, був настільки вражений її листом, що відповів на нього, і відтоді вони листувалися без жодної зустрічі упродовж кількох років. Нарешті, вони зустрілися в Женеві, і захоплення, яке письменник відчував до інтелекту мадам Ганської, переросло в особисте захоплення. Він поїхав до неї в її маєток і провів місяці в тому віддаленому місці. Будинок пізніше перейшов до мого батька, коли він придбав його у племінниці графині Мнішех, яка успадкувала його після смерті пана Ганського. Кімнати, в яких мешкав Бальзак, досі лишаються в тому ж стані, в якому були за його бутності. Його портрет, намальований Буланже, про який так часто згадується в листуванні, висить на стіні, мов остання згадка про одну з великих романтичних любовних історій світу. Я часто стояла й вдивлялася в нього, дивуючись з перебігу цього роману, але моя тітка ніколи не любила чути згадки про цей сюжет, хоча була пристрасно віддана пам'яті свого славетного чоловіка. 

Коли мадам Ганська стала вдовою, здавалося, що вже нічого не заважає її шлюбові з Бальзаком, але, як це часто буває в таких випадках, втрутилися інші. Її родина не бажала, щоб вона пов'язала себе з чоловіком, який, на їхній аристократичний погляд, був усього лише французьким романістом. Взялися за фінансові питання, і почали приписувати Бальзаку меркантильні мотиви. Боротьба тривала кілька років, і тоді моя тітка поклала їй край, передавши весь великий спадок, на який вона мала право за заповітом чоловіка, своїй доньці, котра тим часом вийшла заміж за графа Єжи Мнішеха. Після цієї жертви вона вийшла за чоловіка своєї мрії, і таким чином завершилася "ця прекрасна драма серця", за словами самого Бальзака, "що тривала сімнадцять років". Через шість місяців він помер, і моя тітка вдруге стала вдовою, з великими боргами чоловіка та великим іменем, яке вона носила з такою гідністю ще тридцять років. Вона ніколи не говорила про те, яким ударом для неї була його смерть. Напевно, вона відчувала це глибоко, і не була б людиною, якби не мала обурення до тих, чий супротив до її бажань позбавив її кількох років щастя; але якщо воно було, вона ніколи не дала нікому про це здогадатися. Лише раз я почула від неї заувагу, що дала мені дивний натяк на її внутрішнє життя. Ми розмовляли про щастя взагалі, і я зазначила, як часто люди намагаються втручатися в щастя інших. Тітка подивилася на мене, а потім повільно сказала: "Я думаю, це через те, що так мало хто розуміє, що таке справжнє щастя; вони радше розглядають його як щось поверхневе і ставляться до нього так, як до будь-яких інших задоволень буття. Якби вони розуміли і усвідомлювали, чим воно є насправді для тих, хто сприймає життя в його істинному і серйозному світлі, вони б більше його шанували. Якби це було в моїй владі, я б виховувала дітей так, щоб вони поважали щастя так само, як шанують релігію. Я б навчала, що його треба шанувати, як ми шануємо всі релігії, навіть ті, до яких не належимо". Я часто згадую ці слова тітки і думаю, наскільки кращим було б людство, якби виховувалося за принципом, який вона тоді виклала. 

Мадам де Бальзак після смерті чоловіка ніколи не виїжджала з Парижа, хіба що на літній відпочинок у маєток поблизу Вільнев Сен-Жорж під називаю Борегар. Вона стала дуже немічною та надзвичайно повною. Всі сліди тієї краси, за яку її славили в юності, зникли, але неперевершений шарм, що зачарував автора "Людської комедії", ніколи не полишав її. Родина більш-менш боговіла перед нею і ставилася з великою повагою та увагою. Її дім був місцем зустрічей, де обговорювалися всі події, що стосувалися добробуту її рідних. Ми всі високо цінували її здоровий глузд та часто зверталися до неї за порадою у складних обставинах чи сумнівах. Вона завжди була поблажлива, навіть коли була суворою, і тітка Евелін, як ми її називали, була нашим притулком у багатьох сумних годинах і утішителькою в боротьбі, коли серце та обов'язок вагалися. Ми інтуїтивно відчували: вона так багато чим пожертвувала заради того, що вважала своїм обов'язком, і могла якнайкраще вказати, де справжній шлях, який слід обрати, коли вагаєшся. Мій батько, абсолютно відданий своїй сестрі, ніколи не забував порадитися з нею, коли сумнівався, що йому робити; але на дивно, попри це почуття, не був в унісон з її розумом чи інтелектом. Тітка була дуже скептична щодо релігії та абсолютно відмовлялася схилятися перед тим, що вона називала забобонами. На неї сильно вплинув її батько, який глибоко проникнувся вольтеріанськими ідеями, які в той час захоплювали майже всіх глибоких мислителів кінця XVIII століття; вона відмовлялася прийняти теорію пекла та вічного покарання за гріхи. Вона була дуже проти впливу духівництва на приватне життя і завжди засмучувалася через зловживання релігією в питаннях та подіях, до яких вона не мала б мати жодного стосунку. Думаю, що подумки на цю тему вона була ще більш рішучою, ніж могла проявити на публіку, адже вона завжди обережно ставилася до того, щоб не образити почуттів своїх ближніх. 

Вона ніколи не залишала маленького будинку, який Бальзак побудував і облаштував для неї після їхнього весілля. Це був будинок на Rue Balzac №22, на місці, де колись стояв павільйон фінансиста Бежона, а зараз можна побачити розкішний маєток і сади баронеси Джеймс де Ротшильд. Окрім мармурової плити на стіні із написом, що на цьому місці колись стояв будинок, в якому помер автор "Людської комедії", нічого не нагадує про тих двох, чиє кохання наповнювало стіни, тепер зруйновані й знищені. Я завжди оминаю цю вулицю, коли буваю в Парижі. Надто болісно йти нею і не знаходити знайомих орієнтирів, не постукати в браму, що відкривала дорогу в маленький двір, звідки можна було зайти до будинку. Це була маленька оселя, наповнена до відмови цінними витворами мистецтва, картинами та старовинним фарфором. Довга вітальня з трьома вікнами мала великий камін, навпроти якого на столі стояв колосальний бюст Бальзака роботи Давида д'Анжера. Моя тітка зазвичай сиділа між ним і каміном, біля середнього вікна кімнати, поруч із маленьким столом, на якому лежали її книги та в'язання. В цій кімнаті, біля цього столу, збиралися всі великі представники французької літератури, і з великого крісла, в якому вона сиділа, пролунали деякі з найбільш різких критичних зауважень щодо сучасних поглядів і подій, які сформували наше суспільство таким, яким воно є нині. Мадам де Бальзак, хоч і жила абсолютно усамітнено від суспільства, ніколи не втрачала свого впливу на тих, хто грав роль у драмі чи комедії цього світу. 

Вона ніколи, чи майже ніколи, не приймала гостей. Її донька в певний час активно відвідувала парижське суспільство, але двері Готелю Бальзак, як його називали, відкривалися ввечері лише для кількох старих і перевірених друзів, які в певні дні тижня приходили і вечеряли з господинею, її дочкою та зятем, які жили разом із нею. Одним з таких був художник Жан Жигу, який лишався найближчим другом моєї тітки до її смерті. Інший персонаж, який регулярно відвідував будинок щосереди, завжди вражав мою юну уяву легендою, що оточувала його ім’я. Це був знаменитий абат Констант, відомий у Парижі як Еліфас Леві, священик, який відкинув святі обітниці і присвятив життя вивченню окультних наук, з яких написав багато цікавих книг, нині забутих, але не тими, хто цікавиться такими речами. Абат Констант, стародавня постать з білою бородою та довгим волоссям, вважався наділеним даром пророцтва, і хоча він категорично відмовлявся використовувати свої знання на нашу користь, ми з кузинами завжди намагалися спонукати його розповісти нам про наше майбутнє. Нам це ніколи не вдавалося, окрім одного випадку, коли результат виявився занадто дивним, щоб бути приємним. Однією з обставин, що значно підвищила популярність науки ворожіння, яку, як вважалося, опанував Еліфас Леві, було те, що за кілька днів до вбивства паризького архієпископа Сібура молодий чоловік звернувся до нього за порадою. Старий філософ сказав йому бути обережним, оскільки він на межі великого злочину. Молодого чоловіка, а це був саме Верже, вбивця архієпископа, так вразило цим дивовижне передбачення, що після арешту він заявив, що шкодує, що не послухав абата Константа. Це набуло великого резонансу, тим більше, що Еліфас Леві, як відлучений від церкви священик, був природно об’єктом підозр, і я вірю, що він зазнав великих неприємностей через це попередження молодого вбивці. Чи це якось вплинуло на його подальші відмови використовувати свої здібності передбачати майбутнє, я не можу сказати, але точно можна стверджувати, що йому не хотілося, аби йому про це нагадували. 

Моя тітка дуже любила абата Константа. Їхні релігійні погляди, гадаю, були однаковими, і їхні розуми багато в чому збігалися у твердому розумінні серйозних проблем, які потрясли людство і привели від віри до невіри, від хибного знання до справжньої науки. Вони обоє мали ту ґрунтовну поблажливість, яку можна здобути лише в старості, і яка дозволяє посміхатися на самовдоволення та зарозумілість, невід'ємних від юності. Жоден з них не намагався нав'язувати свої погляди іншим або змінювати думку молодшого покоління. Вони розуміли, що ідеї та погляди змінюються залежно від того, як уроки життя засвоюються, і що молодий чоловік, який заявляє, що ніколи не зміниться, заслуговує не на осуд, а на жаль через незнання, яке змушує його думати, що його судження ніколи не зміняться під впливом обставин. Вони обидва були дуже стриманими в присутності сторонніх, і обидва нервово боялися завдавати болю будь-якому живому створінню. Пізніше я часто замислювалася, чи був цей страх пов'язаний із тими стражданнями, які їм заподіяли інші. 

Під час франко-німецької війни та жахів Комуні моя тітка залишалася в Парижі. Вона була дуже немічною, ледве могла встати з крісла, але жодної миті не думала про втечу в безпечніше місце. Її маєток Борегар був захоплений німецькими військами, які завдали йому значної шкоди. Багато її рукописів або вкрали, або спалили, а її мармуровому бюсту роботи італійського скульптора Бартоліні відбили ніс. Незважаючи на наші настійливі прохання дозволити відремонтувати пошкодження, моя тітка категорично відмовилася це робити. Вона була палкою французькою патріоткою і воліла зберегти пам'ять про кривди, завдані її країні. Бібліофіл Жакоб, якому була притаманна схильність до певної зловтіхи, заявив, що вона не так ненавиділа прусів, як імператора Наполеона III, якого звинувачувала в усіх бідах, що спіткали Францію після війни, і хотіла зберегти як доказ його провини пошкоджений бюст без носа. Це правда, що моя тітка була палкою республіканкою з сильною схильністю до соціалізму, але це не заважало їй різко засуджувати, як вони цього заслуговували, ексцеси Комуни. І це підводить мене до іншого етапу її життя, про який, можливо, буде цікаво почути публіці. 

Під час останніх страшних днів боротьби 1871 року Готель Балзак було захоплено загоном бунтівників. Тітка якраз була вдома сама, коли вони увірвалися до неї. Лідер банди увійшов до кімнати, де вона сиділа, у капелюсі на голові і почав звертатися до неї як до "Громадянки". Тітка, не виказавши жодного занепокоєння, вказала пальцем на головний убір співрозмовника і сказала: "Зніміть капелюх, я не звикла, щоб до мене зверталися з покритою головою; і кличте мене Мадам, бо я застара для того, щоб мене називали Громадянкою". Чоловік так здивувався, що поспішив виконати її наказ, і перепросивши залишив будинок зі своїми товаришами. Мій батько любив жартувати над сестрою з цього інциденту і питав, що б вона робила, якби комунар виявився непокірним. "Я б сама зняла йому капелюх", - відповідала вона, - "Я не збиралася дозволити цьому розбійнику бути грубим до мене!" На що мій батько зазвичай віджартовувався, що вона не послідовна в своїх радикальних поглядах і що їй слід було б з радістю вітати представника тієї демократії, до якої вона себе відносила. Результат був завжди один — сварка. [...]

Весною 1882 року, на Великдень, моя тітка мадам де Бальзак померла. Їй було вже за вісімдесят, і багато років вона страждала від хвороби. Її смерть супроводжували сумні обставини — фінансові втрати і примари гнівних кредиторів, які оточували її на одрі. Її донька зовсім втратила голову й покинула будинок одразу після похорону матері. Усі папери тітки були викинуті безсоромними чи недбалими слугами, і потрапили до фруктової крамниці, де їх придбав віконт Спольберх де Ловенжуль, який на основі цих паперів видав чудову кореспонденцію, яка згодом стала відома всьому світу. Мені безмежно шкода, що я не змогла бути в Парижі в той час. Можливо, я б змогла врятувати деякі з цих сімейних реліквій, а принаймні була б поруч із тіткою в її останні сумні дні. Її відхід поклав кінець одній із важливих глав мого життя, про яку я маю лише добрі й благородні спогади. З нею пішла одна з тих рідкісних постатей, які час від часу з'являються в світі, щоб навчити його ставати кращим. Із нею відійшли ідеї та погляди, які тепер уже не лунають, з її смертю згасло велике світло.

1858: "У Дьєппі зібралися всі наші мистецькі авторитети і чудово там розважаються. Лише співи та серенади, карикатури та дотепи з боку веселих музикантів і художників із Парижа, які приїхали до Дьєппа, щоб надихнутися морським повітрям і змити морською водою кірку упереджень перед початком паризького сезону. Перша вистава у Театрі Франсез "Едіп" Софокла у постановці Жюля Лакруа повністю очистила пляж від звичного рою літераторів, драматургів і літературних діячів усіх мастей, і тепер земля вільна для веселих розваг братніх мистецтв, і вони сумлінно виконують ту відповідальність, що була на них перекладена на час відсутності їхніх літературних союзників. Мадам де Бальзак та її донька — серед найстаранніших відвідувачок пляжу, а "салон мадам де Бальзак", який представляє собою коло з дюжини дерев’яних крісел і зарезервований для постійних відвідувачів жінкою, яка їх винаймає, відомий так само добре, як і зала закладу. Жоден сторонній не сміє ступити в це коло. Тільки знайомі салону, добре відомі власниці, можуть зайняти там місця, і година за годиною маленька групка друзів, так затишно розташована, насолоджується тим особливим шматком пляжу, який вони обрали для своєї виключної вигоди" [17]. 

1882: "Сумно читати про кінець мадам де Бальзак, обтяженої та доведеної до виснаження кредиторами великого романіста, чий геній зробив усе людство його боржниками. Гарна польська жінка, яка була першою музою ранніх років великого письменника, померла в такій бідності, що витрати на її похорон сплатила її сестра, мадам Жюль Лакруа. Продаж її меблів тривав у готелі Дроне цілий тиждень, і речі продавалися за сміховинно низькими цінами. Предметів, пов’язаних із Бальзаком, було мало. Декілька сумнівних картин, хрест зі слонової кістки і його бюст, що пішов за 3805 франків, були майже єдиними цінними залишками найвідомішого романіста свого покоління" [16]. 

1. "Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)

2. Roger Pierrot, "Lettres de la comtesse Rosalie Rzewuska a Eve Hanska" (1995) 

3. Honoré de Balzac, "Letters to Madame Hanska (1833-1846), by Honoré de Balzac" (2017)  

4. Pierre Sipriot, "Balzac sans masque: splendeurs et misères des passions 1799-1850" (1992)

5. Sophie de Korwin-Piotrowska "Balzac et le monde slave: Madame Hanska et l'soeuvre balzacienne" (1933)

6. Juanita Helm Floyd, "Women in the Life of Balzac" (1921)

7. Некролог Евеліни з Жевуських де Бальзак (1882)

8. Некролог Евеліни з Жевуських де Бальзак (1882)

9. Catherine Radziwill "My recollections" (1904)

10. Catalogue des objets d'art, meubles, tableaux anciens, bibliothèque, livres appartenant à Mme Veuve Honoré de Balzac vente 5-12 mars (1882)

11. Roger Pierrot "Eve de Balzac" (1999)

12. Stanislaw Wasylewski "Pani Hanska o sobie i świecie swoim", Tygodnik illustrowany N39 26 septembre (1937)

13. Sophie de Korwin-Piotrowska "Balzac en Pologne: essai de bibliographie" (1933)

14. André Maurois "Prométhée ou la Vie de Balzac" (1965)

15. "Mémoires d'Hedwige de Forsanz", цитується за статтею Roger Pierrot "Autour d'Ève de Balzac et des Rzewuski" у збірці "La vie romantique hommage à Loïc Chotard" (2003)

16. "Frank Leslie's Popular Monthly" 14 (1882)

17. "The Court Journal and Fashionable Gazette" (1858)