По завершенні посольства в Данії Адам [Вавжинець] Жевуський подорожував з великою користю Францією, Італією, Англією, всюди вчився, досліджував і міцно закарбовував у пам'яті все, що бачив. Повернувшись додому, він одразу ж поспішив до своєї нареченої, яку застав ще не зовсім дорослою, але вже прекрасною, як зоря; їй було 15 років. Молода пара поїхала в Україну і там у Погребищі замешкала. Щастя і любов, як геній, як чеснота, можуть сяяти скрізь, але є місця, де їх, здається, легше здобути і втримати, де все сприяє, посміхається і вітає, де люди і речі, навіть холодний придорожний камінь, ніби наспівують гімн внутрішньому упоїнню і допомагають щастю. Погребище лежить на березі річки Рось і представляє найпоказовіший український пейзаж, який тільки може вигадати уява. Поезія простору, незмірні оком рівнини, вкриті пшеничними хвилями, немов море золота, що пишно виблискує в променях липневого сонця; розкидані тут і там пасіки, затінені фруктовими деревами, старими липами, березами, грабами; рої бджіл, що заклопотано гудуть у повітрі, щебетання птахів; чарівний спів солов'їв; білі хатки, чистенькі, охайні, вкриті золотистою соломою, перед кожною садочок, де піднімаються і цвітуть різними барвами мальви, буйно росте хміль, сонячник широким золотим своїм обличчям спостерігає, дикі вишні червоніють, яблуні вкриваються біло-рожевим цвітом; все навкруги таке чарівне, приємне і привабливе, що саме тут думка Богдана Залеського втискається в серце, і, захопивши мандрівника його віршем, волає: 

"Боже мій, боже, зі сльозами благаю Тебе. 

Як умру, дай мені Україну на Небі!"

На самому березі чистої річки розкинувся старий фруктовий сад з деревами, яким по сто, двісті і триста років. Праворуч дві алеї розкішних тополь, поміж плюща та смарагдових чагарників виглядає двоповерховий павільйон з підземними льохами, який раніше використовувався як пороховий склад, далі порослий мохом пам'ятник, повністю вкритий бузком, квітами та акаціями, де в часи боїв з Хмельницьким полеглих поховано; поруч, на віковій канадській тополі, вирізьблений образ Діви Марії, яка ніби благословляє та оберігає це прекрасне, чудове містечко. Далі величезна площа, прикрашена рідкісними рослинами, трояндами та помаранчевими деревами, посеред якої стоять великі оранжереї, всі вкриті найкращим виноградом. За теплицями високий мур попід яким ряди абрикосів, персиків і груш найкрасивіших французьких сортів, а за ним велика галявина, прикрашена клумбами, яку можна назвати квітковим килимом, настільки повністю вона ними вкрита. Прогулюючись нею, можна дійти до будинку, колись укріпленого замку родини Вишневецьких, де все ще зберігає сліди минулого і де найменші пам'ятки, дбайливо і чуйно збережені нинішнім власником, графом Адамом Жевуським, справляють високе враження про його шляхетність, серце і розум. Поважати минуле завжди було великою чеснотою, бо хто з презирством чи неповагою проходить перед сивою головою, той сам заслуговує на презирство і неповагу; хто не вміє шанувати історію минулих років, той ніколи не досягне життя мудрого, і як чудово сказав Вінсент Поль: "Хто не шанує минулого, той не гідний майбутнього". Занурювати своє серце в минуле, щоб звернути свій погляд на те, що чекає попереду, завжди було великою чеснотою, але сьогодні це стало чеснотою вище всякої похвали і поклоніння. Бо ми знову і знову бачимо огидне видовище зречення традиції, нехтування нею, розтоптування найніжніших національних пам'яток, навмисне, недоброзичливе розривання і без того крихкої нитки, що зв'язує нас з минулим. [...]

У великій білій залі, серед різноманітних картин, найбільше вражає портрет на повний зріст графа Адама [Вавжинця] Жевуського, каштеляна вітебського, у польському вбранні, під час його посольства до Данії, виконаний знаменитим і незрівнянним Лоренценом. Нічого прекраснішого не можна собі уявити. Малюнок, колорит, обробка деталей, щаслива передача всієї постаті, енергія, воля в нерухомих рухах, які, однак, здаються сповненими дитячості; іскра натхнення вищого розуму в чарівних чорних очах, які, переможно дивлячись на світ, ніби кидають йому загадку, або ж розгадують її. Шляхетне, класичне чоло, задумливо прикрашене рясним чорним волоссям, риси рідкісної, привабливої правильності, коралові губи, що дарують мрії про найбільші любовні упоєння, чорні вуса, що відбивають білосніжну красу обличчя дивної краси, чарівні руки, одна на поясі, що тримає конфедератку, інша енергійно спирається на урну з чорного мармуру. Ця урна має бути саркофагом Вацлава [Петра] Жевуського, великого коронного гетьмана, і на ній ми читаємо наступний напис: "D. O. M. Venceslaus Rzewuski supremus exercitum Dux, victima patriae. Exoriare aliquis ex ossibus ultor. Головнокомандуючий військами, жертва вітчизни. Нехай з кісток твоїх повстане месник".

Поряд з цим портретом, який є не лише родинною та національною пам'яткою, а й шедевром мистецтва, знаходяться дві великі картини Смуглевича, на одній з яких зображено Станіслава Жевуського під Москвою у 1612 році, а на іншій — княгиню Масальську, яка захищає Гданськ. Серед інших творів мистецтва — картина Тіціана із зображенням жінки, що лежить на спині з глечиком води біля неї, портрет Анжеліки Кауфман її ж пера, портрет Адама [Вавжинця] Жевуського каштеляна вітебського роботи Лампі, і зображення саксонської фамілії роботи [Жана-Батіста] Греза, подароване Августом III Вацлаву Жевуському, великому коронному гетьману. У Погребищі також є дві картини [Бартоломе Естебан] Мурільйо, від яких неможливо відірватися, лише раз кинувши на них погляд. Це Богородиця з Дитям і свята Магдалина, померла, тіло якої ангели підносять на небо. Діва Марія, одягнена в темно-синій одяг, тримає на руках дитятко Ісуса, яке спочиває, ніжно пригорнувшись до материнських грудей. Очі Божої Матері, зовсім опущені, майже закриті, затемнені довгими віями, дивляться в душу душею, осявають весь образ прозорою і дивовижною яскравістю, і пробуджують в серці якесь внутрішнє обожнювання, таку думку глибокої відданості, таке захоплення і відчуженість від земних турбот і насолод, що світ ніби зникає, а дух силою віри підноситься на небо і там, в незбагненних таємницях безсмертя обітниць і прохань божественних, здіймається до небес. 

Оселившись у Погребищі, Адам [Вавжинець] Жевуський каштелян вітебський присвятив себе науці, громадським обов'язкам та вихованню дітей. Бог благословив його численною родиною, а його поважна дружина, взірець жінки і матері, ділила з ним усі надії, працю, тяготи життя" [1]. 

"Жевуський був дуже красивим чоловіком, його зовнішність і постава були справді панськими; у приватному побуті він був доступний і дуже приємний. Багато і охоче говорив, але не обтяжував своїм інтелектом, бо вмів кожну річ подати в приємній і доступній формі; його швидка і безпомилкова пам'ять допомагала йому схопити предмет з найменш очевидного, несподіваного боку, робити порівняння, які вражали своєю свіжістю. Для нього не було нічого чужого: мав що сказати про що завгодно, і завжди дивував своїми судженням або дотепністю. Найменш знані події цитував з точним зазначенням осіб і років, оживляючи їх у таких яскравих деталях, ніби бачив їх на власні очі. Я завжди слухав його з невтомною цікавістю. 

Востаннє я був з ним кілька днів у Пулинах у пана Ганського, а потім з Житомира провів його на пором і поїхав до Бердичева в його повозці. Ми пробули там три дні, і він мене не відпускав мене від себе; мав їхати до Чуднова і бути в Галіївці, але йому повідомили з Погребища, що його дружина захворіла; він поїхав, і більше я його не бачив; смерть немилосердно покликала. Можливо, дехто здивується або сприйме як надмірну пишноту його посольства, про які я розповів; знаю, що це, мабуть, було не по кишені Жевуському, але його мати була з Радзивіллів, родина йому допомагала, йому давали зі скарбниці, зі стайні, можливо, стільки, скільки він потребував, особливо від князя Кароля; інакше він не зміг би дозволити собі таких величезних витрат, оскільки не мав значних статків, а Річ Посполита давала послам лише по сто двадцять тисяч на раз.