Подейкують про нас, що ми легковажні, що нам нічого не вдається, бо своєю балакучістю завжди попереджаємо своїх ворогів, і що жодна таємниця між нами не збережеться. У кожній байці є половина правди, але тільки половина, тому не варто вірити в усе. Товариський характер наших звичаїв, безумовно, наражає язики на небезпеку, адже, правду кажучи, розмова є нашою єдиною розвагою в години, вільні від роботи. Шляхтич займається господарством, бо так Бог велів, аби дбав про дітей, щоб босими не ходили. Але коли вже добре попрацює, натомиться — чим тоді розважиться? У нас бібліотек немає, а навіть якби і були – читання і розвага, і праця водночас; а людині потрібна чиста розвага. Сад? Це річ панська; не шляхетська. 

Якось я був у Сілезії, коли вирішив спробувати заробити на волах — що ж, правду кажучи, не прогадав, бо витрати на подорож повернулися, і вдалося привезти дещо для облаштування дому, і дружині кілька німецьких дрібничок, і гроші з непоганим відсотком повернулися туди, звідки вийшли, але воно того не варте, скільки ж людина намучилася. Подивившись на світ, вдруге вже не хотів братися за такі неспокійні заробітки.

Отож у Намислові я познайомився з одним тамтешнім мешканцем, який, побачивши мене в кунтуші, сам шукав знайомства зі мною, бо походив з Польщі і хотів дізнатися про своїх родичів, які там залишилися. На моє щастя, я зміг дати йому потрібні пояснення. Він походив з дому Путкамерів, осілого в Новогрудському повіті, з якими я з часів, коли там наглядав, мав тісні стосунки. Він трохи говорив польською, як це зазвичай буває у сілезців, а латиною — як належить. Він радів, що його родичам у нас ведеться добре, і запросив мене до свого замку за милю від Намислова, адже був заможним обивателем – я провів у нього цілий тиждень. І хоча його гостинність була не зовсім така, як у нас, де господар готовий себе спекти, аби догодити гостю,  не можу сказати, що він не виявив до мене щирості, хоча й був напів знімечений. Я не був проти трохи відпочити, тим більше, що мої коні захворіли. 

Він показував мені своє господарство, бо, за їхніми звичаями, був добрим господарем. І мені сподобалося, що в них ще зберігається давня польська натура, що вони дбають про землю, не так, як німці, які здають свою землю в оренду, а самі сидять у будинках і стежать за ринком. 

Побачивши мене у пристойному вбранні, з дорогим поясом, і пишаючись своїм польським походженням, з великою делікатністю висловив бажання мати польський костюм на пам'ять, неначе натякаючи на мій кунтуш і пояс. Мене захопила гордість, що я не дріб’язковий, аби торгувати одягом, і я попросив його прийняти моє вбрання у дар, оскільки, повертаючись додому, я не планував заводити нових знайомств, а відвідаю тільки ті доми, де будуть раді бачити мене навіть у старому каптані. Отож, наступного ранку, перепрошуючи, що завітав у каптані, я віддав йому все, що мав на собі напередодні. І хоч пояс з Слуцька коштував мені тисячу злотих, я був радий показати, що коли потрібно, ми не рахуємося з витратами і що не дарма їли його хліб. І хоча це була жертва з мого боку, а отже, не без певної прикрості, я був радий бачити його задоволеним моїм подарунком, що навіть зрадів думці зробити йому приємність. Він був моєї статури, тож ми його одразу ж одягли, і я навчив його слуг, як йому зав’язувати пояс. Цілий день він ходив у мундирі новогрудського воєводства, як наш громадянин, хоч і був бароном у німців. Але того самого дня, проводячи мене своїм господарством, він завів мене до стайні, яка виглядала, як палац, і вибравши дванадцять найкращих корів та бика, попросив мене їх прийняти. Я спробував відмовитися, пояснюючи, що подарував йому своє вбрання не заради винагороди, але він переконав мене, що, оскільки я його родич по крові, він не соромиться прийняти від мене те, що для нього таке цінне, тож справедливо, щоб я прийняв дар, який він пропонує від щирого серця. Він переконав мене, що не варто бути надто гордим. Щиро подякувавши, я відіслав худобу з моїми людьми, і вона щасливо дісталася додому, що було великою радістю для моєї Магдусі, яка і любила худобу, і добре в ній розумілася. А сам я залишився ще на кілька днів, доки ветеринар не вилікував моїх коней. 

Отже, понад тиждень, який я провів у пишному замку багатого господаря, крім домочадців, живої душі не бачив, хоч сусідів у нього було багато, адже навіть найзаможніший магнат не володіє такими обширними маєтками, як у нас. Це мене сильно здивувало: як можна таке життя вести, мати все для прийняття людей, а не бачити їх у себе. У нас шляхтич з’їв би себе з нудьги, а він не нудьгує, бо має велику бібліотеку і всілякі колекції. То якісь засушені квіти в папері, то комашки, приколоті шпильками, то мушлі різних форм, то руди всіх видів, які тільки є на світі, і назви їх він вимовляє, як літанію до Пресвятої Богородиці, що ні разу не запнеться, бо все це він мені показував і пояснював. От коли він попрацює в полі, то переглядає ці свої дрібниці, чистить, перекладає — так і минає час. І, як він говорив, кожен у них господар має подібні дрібниці й займається ними, бо йому не потрібні розмови. Ми, шляхта, такого у себе не маємо і в цьому не тямимо, а вся наша розвага — спілкуватися з людьми. Коли шляхтич приходить до села, де зазвичай нікого вдома не застає, одразу сідає на ґанку або де-небудь, щоб було видно дорогу, аби через вікно виглядати, чи не прийде хто в гості. Якщо помітить, що здалеку піднімається пил, ледь серце з радощів не вискочить, що, може, хтось про нього не забув. А коли надія не підведе, то яке щастя! Приймає гостя, веде його в стайню, хвалиться перед ним своєю працею, вип’є з ним, наговориться досхочу, аж ледь не плаче при прощанні. Коли душа вихлюпується, важко часом не сказати зайвого, бо серце рветься до вуст. Але на це були ліки. У давні часи, коли важливі речі повіряли, то вимагали клятви зберігати її в таємниці. Коли хто присягнеться, то хоч іноді й свербить язик, але одразу ж уявляє собі страшний Божий суд; а коли людина уявить, як там і пече, і болить, одразу перестане свербіти язик. 

Коли планували у Ченстохові викрасти короля з Варшави, за що полковник Лукашевський поплатився життям, було понад триста осіб у змові; але оскільки ми присягли на вічне мовчання, то так того і дотримали, і цей випадок досі залишається таємницею. Панам Лукашевському і Стравінському обіцяли помилування, якщо б вони видали, хто до цього причетний, але вони воліли загинути, ніж когось видати, бо присяга — не дрібниця. Давним-давно все це минуло; ми вже й вітчизну пережили, а все одно, попри стількох учасників, нічого не розкрилося; те, що пишуть, лише здогади. Я б теж мовчав, але, будучи останнім живим учасником цієї справи, може, коли-небудь і напишу про це, бо нам немає чого соромитися, ми не порушили громадянських обов'язків, а також щоб виправдати пана Казимира Пуласького від несправедливих підозр, ніби він хотів позбавити короля життя. Тепер згадаю лише про початкову думку цього задуму, звідки й від кого вона пішла. 

Мов розбійники, ми блукали по Неполомицькій пущі після поразки під Оборном (? pod Oborną), де пан Шиц врятував пана Пуласького, якого донці вже схопили. Ми рушили в глибини пущі. Нас було понад тисячу залишків, але то була серцевина Барської конфедерації. Ми розпалили вогні так, що було видно, як удень, хоча ніч була темною; пізня осінь, і така волога, що вогонь ледь нас міг просушити. Ми були зморені; лише дух нас тримав, а тіла ледь рухалися. Нам не шкода було терпіти, але, мій Боже, серце розривалося бачити наших панів, звиклих до розкоші, що лежали в багнюці. 

Отець Марек сидів на колоді й свої молитви читав, а на іншій колоді сидів пан Пуласький, замислений, і дрючком колупався у вогнищі, ніби бавився ним. Поруч із отцем Мареком, спершись на лікоть, напівлежав ясновельможний [Станіслав Фердинанд] Жевуський, хорунжий литовський, і стогнав, бо рана, яку отримав у ногу при взятті Кракова, що ніколи повністю не загоїлася, знову дала про себе знати й завдавала йому великого болю, подражнена незручностями. Кожен із нас був би радий віддати йому своє здоров’я, бо це був чоловік із рідкісним серцем, великим розумом і скромністю. Отець Марек обгорнув йому ноги своєю мантією, яку зняв із себе, а сам сидів в одній сорочці. Але все це його болю не полегшувало, він стогнав і стогнав. Нарешті він заговорив: 

— Ой, болить, болить! Хто в Бога вірить, добий мене, бо більше не витримаю! Отче Мареку, я бачив твої чудеса: зроби так, щоб мені нога не боліла; матимеш у Бога більшу заслугу, ніж від того, що читаєш бревіарій.

— Пане хорунжий, я тобі не можу допомогти. Воля Божа, щоб ти страждав.

— Оце мене втішив, отче Мареку. А в чому ж я винен, щоб наді мною, нещасним, Пан Бог знущався?

— Не богохульствуй, пане хорунжий, і не втручайся в Божі постанови, а вір, що вони справедливі. О, якби ви знали, яка сила в стражданнях, ви б усі раділи страждати. Коли страждає тварина, мені жаль її, бо вона зазнає непоправної кривди, але коли Пан Бог посилає людині страждання, дає їй великий скарб, аби вона захотіла скористатися ним. Ударь себе в груди, пане хорунжий, і визнай: хоч ти і з тих, що дай Боже усі були не гіршими, а маєш із Паном Богом рахунки для очищення. Тепер ти страждаєш на тіло, а бувало, що давав йому надто розкошувати; твій сповідник знає це краще за мене, а що ти накоїв, то диявол записав на своїй карті; а як страждаєш, то той рахунок затираєш, і коли вмреш, буде білий папір, і ти вже ніколи не страждатимеш. Пане хорунжий, якби нам треба було лише тут існувати, то я б усіма силами намагався полегшити тобі життя. Але оскільки вірю, що житимемо завжди, то менше про тебе хвилююся, бо знаю, що незабаром будеш згадувати, як добре вийшло, що трохи помучився.

— Ой, трохи! Не дай, Боже, тобі "трохи" цього зазнати, бо самого ні куля, ні картеч не чіпає; бо сам бачив не раз, що ти туди лізеш, де легко іншому отримати на горіхи. Я знаю, що гріхи слід спокутувати, але чи так конче треба, щоб мене від п’яти до литки розпеченим залізом штрикало? Нехай перестане боліти, а я покутуватиму як святий: молитви, пости, а врешті й дисципліна.

— Кожну покуту витримаєш, аби не ту, яку Пан Бог посилає. А чи ти добре подумав, пане хорунжий? Якщо сам обереш покуту, то ще питання, чи Пан Бог її прийме, чи ні. А та, яку Він сам посилає, певно, Йому до вподоби. Пане хорунжий, я говорив із тобою як із християнином, як із людиною; а тепер дозволь, я звернуся до головного полковника нашої конфедерації. Ти любиш вітчизну, служиш їй із такою самовідданістю, а страждати за неї не хочеш?

— Це вже занадто, отче Мареку! Я за вітчизну страждати не хочу? Чи колись був для неї більший за мене мученик? Батько й брат стогнуть у Сибіру, дружина зі мною в розлуці, мої діти розкидані, моє майно розграбоване. А яке життя я веду? Несвізька конфедерація — б’юся; її розпущено, а я блукаю серед чуми у Туреччині; повертаюся на вітчизну і знаходжу в ній московську в’язницю. Радомська конфедерація мене звільняє, а тут батька мого в кайданах тягнуть. Барська конфедерація триває — вже шостий рік б’юся. А ти, отче, що все знаєш, знаєш, скільки сліз і крові я пролив за вітчизну; сорока років мені немає, а я вже постарів, стільки для неї страждав; тільки й живеш, щоб перед нею звітуватися. Якби знав, що їй допоможу, не шкода страждати, не шкода й за свої гріхи страждати, яких так багато, але дозволь на біду поплакатись, бо я ж не з заліза. Я для себе, отче Мареку, щастя не маю. 

— Пане хорунжий, перепрошую, що трохи тебе образив; але як мене тішить, що ти так обурився на саму згадку, що не хочеш за вітчизну страждати. Такі мужні чоловіки для правнуків своїх добрі часи підготують, хоч ані вони самі, ані навіть їхні діти того не дочекаються. Але яке це буде дивне покоління, за яке ми працюємо! То будуть велетні. І як би я не тлумачив, а не зрозумієте, до яких діл Пан Бог їх призначає і чому все це так складається, що вітчизна мусить загинути і вдруге відродитися, щоб вони могли виконати своє призначення. Вони будуть більші за вас, і все ж ви будете прикладом для них, а ваша пам’ять буде увінчана, бо Пан Бог підніме провидців, які витягнуть вас із забуття і покажуть вас такими, якими ви є. Тоді їх не відразу впізнають, а вони будуть вісниками довгоочікуваних змін. Але великі нащадки ваші будуть читати їх з піднесенням у відновленій вітчизні, бо вже стара, та, яку бачимо, залишиться тільки в творах поетів — а так ваша пам'ять не зникне, і їхня вдячність залишиться. Пане хорунжий добродію, не сумнівайся в моїй прихильності; я не люблю зірниці ока свого так, як тебе. 

Ось бачиш у моєму молитовнику записане ім'я Станіслава Фердинанда, бо щодня молюся за тебе. А окрім твого імені знайдеш ще інших, які живуть, за успіхи яких прошу Бога, поруч із померлими, за спокій яких молюся, і поглянь, які великі тут імена. Тут знайдеш ще і тих, хто народиться тільки за кілька десятиліть, а яких мені Бог відкрив. Які це будуть люди, коли вони з'являться! І я вже завчасно молюся за них, бо хто більше серед людей, той більше потребує молитов. Правда ж, пане хорунжий, коли я підняв твою думку до наступних поколінь, то й біль твій став легшим — а все ж…

Тут отець Марек впав у якесь захоплення, і ми лише мовчки дивилися на нього, бо було в ньому щось таке, що не можна було сумніватися — він, свята людина, розмовляв із Богом. Ми забували про нашу біду, коли він говорив, і не тільки ми, трохи освіченіші, але навіть простолюдини, що ділили наші труднощі, лежачи на мокрій землі, піднімали голови, щоб слухати його; і якби він говорив до ранку, ніхто б не заснув. Суглоби, замерзлі від холоду, оживлялися якоюсь незнаною силою; ми були готові знову йти в бій, щоб відіграти програну битву або витримати ще важчі удари заради щастя тих нащадків, яких ми, не знаючи, любили, бо вони будуть нашими месниками, кров’ю крові й кісткою кісток наших. Той самий дух, те саме відчуття буде їх надихати. Як громадянин, я живу не особистим життям, а спільним життям усіх громадян, навіть тих, хто ще не народився. Це спільне життя ніхто з нас не втратить, помираючи, поширюючи його в собі жертвами, працею, пролитою кров'ю, стражданнями, навіть просто постійним думанням про вітчизну, складаючи його у зростаючу скарбницю. А якщо хтось із нас ганебно зраджує — чим тісніше з'єднується з убивцями, чим повніше продає себе, тим більше в собі виплекаємо те почуття, яке Бог доручив нам, щоб ми його пестували і за яке Йому треба буде давати звіт.

Після кількох годин відпочинку табір знову почав набувати ознак руху і діяльності. Пісня "Богородице Діво" вже зустріла ранкові зорі, чути було іржання коней, що веселило табори, ми ділили залишки їжі з цими вірними товаришами, бо коли вершник нагодує свого коня, то йому самому легше переносити біду. 

"Називаєш себе королевою Польщі!" — співали панцерні, а гусари відповідали: "Будь нам готовою обороною!" Тим часом вожді, сидячи на колодах біля багаття, продовжували розмовляти.

— Пане Казимиру, — говорив литовський хорунжий, вже трохи заспокоєний, але все ж страждаючий (поруч із ними я їв хліб із шинкою, що мені дав пан Корсак, поручник п’ятигорців, нестримний у бою старець, і мій особливий добродій. Ніколи не пропускав я жодного слова з того, що говорила старшина, і добре це зберіг у пам’яті, щоб на старості поволі все витягнути). Поглянь, пане Казимиру, — сказав наш регіментар пану Пулаському, — що ми мусимо терпіти з ласки того помазанця чортів, який свого діда показати не здатен, а уявив себе паном над старожитньою шляхтою. Ми тут лежимо, там, де мисливець не поклав би навіть вірного пса, а цей кухарчин син відлежується на перинах подібних на нього панів ради, які за хліб Речі Посполитої своїх дружин у найми віддають. І немає легшого, як того бабія на наше свято запросити.

— Та ну, пане Станіславе! Він, чую, у Варшаві так охороняється, як чудотворна ікона під час відпусту.

— Не вірте тому, пане Казимиру! Я все власними очима бачив; це не такий обачний лис, щоб його не можна було виманити з лігва. Ти знаєш, що недавно я був у Варшаві.

— Та-бо, та-бо! Добре, що ти про це згадав, пане регіментарю, бо постійно б’ючись, не мав часу про ту подорож розповісти. Тепер саме час. Як це було?

— Отож ти знаєш, що мій найстарший син у варшавському колегіумі у єзуїтів. Стояли тоді під Козеницями, ще до твого прибуття, і були в повній бездіяльності. Я хотів битися й сперечався про це з паном Зарембою, але він показав мені чіткий наказ від Генеральності — нічого не розпочинати, доки не прибуде генерал Демюльє. Ми так його й не дочекалися, лише час змарнували. Аж тут мені приснилося, що мій хлопець важко захворів; так я стривожився, що, хай там як, вирішив його провідати. Перебрався в плащ, як шляхтич із села, що роботу шукає, і рушив сам до Груйця. Там на околиці підійшов до чиншового шляхтича, прохаючи, щоб мене заради божої ласки прийняв. Був мені радий господар, горілочкою пригостив, кашею зі шкварками нагодував і дав на соломі у своїй хаті виспатися. І хоч там як, а після шости миль дороги за день, його прийом був для мене миліший за всі несвізькі бенкети. Та коли ми ще забавлялися й горілкою, і розмовою (шляхтич мав про що говорити, бо й у монастирях колись служив, і кілька років візництвом бавився), він сказав, що наступного дня із жінкою та підгодованими гусьми на двохкінному возі збирається до Варшави. А я йому, перебиваючи: "Ах, таточку, ах, добродію, візьми мене із собою, може, і для мене робота знайдеться." — "Пане-брате, — відповів він мені, — справа нелегка; мої коні слабкі, а як навантажу воза трьома кошами, та ще й свою жінку, яку, як бачиш, пане, Бог щедро обдарував, то мені доведеться йти пішки, бо й без мене цього більш ніж достатньо, щоб віз ледве рухався. А де ж вас розмістити? Я б радий допомогти, але треба подумати, як це зробити." 

Добре мав обличчя старий, що йому можна було довіритися, і в мене з’явилася спокуса дістати з-за пазухи кілька червоних і попросити, щоб найняв для мене єврея. Але стримався, бо таки диявол не спить, а ще його жінка бурмотіла, що король проїжджав через Груєць, що дуже красивий, що її хлопця погладив і що не розуміє, чого хочуть від нього конфедерати. Ти ж знаєш, пане Казимиру, що всі жінки за нього душу б віддали. "Щоб тебе грім побив, проклята відьмо!" — подумав я собі, — тут треба бути обережним, бо хоча господар і добрий шляхтич і про нас іншої думки, навіть дружину сварив: "Що ви, ваше панство, знаєте — то не гусей годувати; якби не було нічого, то не займався б тим ясновельможний Красінський, наш староста, з волі якого ми обробляємо грядки", — але видно було, що він теж насторожений. Я не хотів викликати підозр, виступаючи по-панськи; треба було ще триматися простолюдства. Тож я йому: "Знаєш, пане-батьку, рада проста: ваша милість із гусьми на возі, а я з вами пішки біля коней." 

"Так було б непогано, але мою жінку знають на заставі, бо кожні два тижні їздить попід ними за птицею — то зі мною, то із сусідом. Але якщо побачать нас обох біля коней, то можуть затримати, щоб запитати, звідки й куди і для чого? І якщо немає на що час витрачати, то пару днів про свій хліб пояснювати було б можна. Але бачу, пане брате, що грошей у вас не густо — не ображайтеся, адже не приховуєте, що шукаєте шматка хліба, а ваша накидка не з найкращих. А й ми, як бачите, не набагато багатші, кормимо гусей не своїм, а купленим вівсом, бо все наше господарство — садок, а весь маєток — два підводи. Постаріли, тяжко працюючи, але й досі їмо з глиняного посуду дерев’яними ложками, як селяни. І чи заробиш, чи втратиш, щороку треба і податок заплатити, і платити вчителю, що хлопців навчає, щоб стали людьми. А Бог свідок, що хотів би вам допомогти". 

Порадившись із дружиною, яка, хоча й захоплювалася Понятовським, мала добре серце, він повернувся до мене з таким рішенням: "Пане брате, мабуть, так зробимо: я, хоч і хочу бути у Варшаві, залишуся вдома, а завтра зі світанком дружина вирушить із кошами на возі, а ви пішки з батогом; тільки на коней кричіть, але не бийте, бо вона такого крику наробить, що відмовитесь від подорожі, і не сідайте на віз, наче боягуз. А якщо Бог вам допоможе влаштуватися в якомусь маєтку, не забувайте про Малуженського, герба Лис, що вам допоміг. Бо так у нас з давніх-давен: сьогодні ви мені вклоняєтесь, а завтра я вам. І як станете колись на ноги, а мене вже не буде, допомагайте моїм синам. А зараз доручаю вам свою дружину, щоб щасливо привезли її до Варшави". 

Так я, пане Казимире, хорунжий великий литовський, регіментар конфедерації барської, кавалер Білого Орла, служив пані Малуженській за возного. Але вона була шляхтянкою, і чесною, хоча й бідною — рівний рівному може служити. І щасливо ми доїхали, куди треба, на заставі нас не затримали; я залишив пані біля Залізної брами, обіцяючи привести їй покупця, а сам пішов до капуцинів, моїх добрих знайомих, які були мені прихильні, бо їхній монастир в Олеську заснований нашою родиною, а також тому, що всі наші монастирі завжди підтримували праве діло. Але дорогою не раз думав: "От якби якийсь пес зі псарні Понятовського мене впізнав, краще було б бути гусем, якого я привіз, аніж мною". 

Зустрівшись із нашими благочестивими братами, пішов із їхнім монахом, який відразу мене впізнав, бо бував у Підгірцях на зборі пожертв в мого батька, до Залізної брами і привів до пані Малуженської покупця. Брат канонік провів її з усіма гусьми до місця, де продавець, через якого проходили всі монастирські пожертви, заплатив за все, що вона пропонувала, бо я вже все домовився. І я попрощався з нею, попросивши передати чоловіку від мене вітання. Цілий день я провів у настоятеля, а ввечері пішов до єзуїтів, яких не боявся, бо їхня любов до вітчизни не менша, ніж у капуцинів. Серед них було кілька десятків монахів, з яких більше половини знали, хто я, але я почувався в безпеці.

Обійняв я свого Адася; він, хоч і переніс лихоманку, вже був здоровий, підріс. Який чудовий хлопець, пане Казимире, і як він вчиться! Колись він стане втіхою для Речі Посполитої. П’ять днів провів я між капуцинами і єзуїтами, ходячи по місту, і ті, хто мені не був потрібен, мене не впізнавали. І от пізно ввечері, повертаючись до капуцинів, де я зупинився, завжди зустрічав Понятовського без охорони, що якби мав чим, то стрілив би йому в голову, як собаці, і ніхто б не дізнався, хто йому "допоміг". І зізнаюся тобі, пане Казимире, і вам, товариші, що так ненавиджу цього чоловіка, що щоразу, коли його бачив, мене охоплювала спокуса, шкодував, що не захопив пістолет під плащем. Може, якби його не стало, був би мир у Речі Посполитій".

— Хай Бог боронить! — вигукнув пан Пуласький. — Оце ми б тільки вплуталися в біду. Ото б нас королі з усіх боків приперли, аби ми одного з їхньої братії замордували.

— Це також тільки з захопленням говориться, ми пани і шляхта, а не розбійники; що не личить, те не личить.

Аж тут пан Циряк Потоцький, староста жидачівський, який мав особисту ворожнечу з королем ще з часів, коли той, будучи в стані рицарському, зірвав сейм, щоб пригнобити синів міністра Брюля, якому пан Циряк був сильно зобов’язаний і за заступництвом якого отримав значне староство. І за це викликав його на поєдинок, але не дочекався, обстріляв плац; а був дикої відваги. І слухав цю розмову, як і ми, і весь час чепурив свою зброю; вскочив зі свого місця:

— Пане регіментарю, не скасовуй того, що перше сказав, святі були твої слова. Як позбудемося цього боягуза, цю бабу, з Польщі зробиться рай. Він нам потрібний, як п’яте колесо бричці. Я пану служитиму до Варшави, бо вже досвідчений, як нині туди дістатися; я пану хорунжому буду асистувати, а повертаючись до капуцинів, як тільки зустрінемо того, кого пан староста августівський, шановний ватажок, називає братом королів, які нас приперають, я своєю рукою його вб’ю і цим буду пишатися перед усім світом.

— Добре говорить пан жидачівський — озвався пан Корсак.

— І я на його боці! — вигукнув пан Францішек Дзержановський, — з його милості загинув пан Сава і пан Пстроконський, і двоє рідних братів нашого вождя, і стільки мужів, що їх і не порахувати, і весь мій полк в учорашній сутичці, в якому ледве залишилося півтораста коней — а ми ще маємо його жаліти, та засть!

— Згода, згода! і Литва тримається з Короною — озвалися пан Керсновський і пан Станевич.

— Згода! згода! — почали кричати. — Убити Понятовського, і квит! Коли трохи вгамувалися:

— Панове браття, — озвався пан Пуласький, — з вашої волі я взяв на себе командування вами, і хоча, як то кажуть, бували і на возі, і під возом, вважаю за честь, що ніколи не підводив вашої довіри. Але якщо ви втратили довіру до мене і хочете діяти по-своєму, заберіть у мене владу, а я як простий солдат служитиму з вами; але до такої справи, щоб відбирати життя у короля, я не хочу належати. Хіба ви не бачите, що вони лише шукають приводу? Сьогодні Понятовський убитий, а за тиждень і Пруссія, і угорська королева до нас прийдуть, а тут з одними москалями тяжка справа. А потім, будь що буде, але давайте будемо порядними. Хіба чули ви коли-небудь, щоб поляк марав свої руки королівською кров’ю?

На це пан Циряк:

— Що то мені за король, якого хтось там нав’язав! Пан староста надто розумно міркує, а якщо немає ласки діяти так, як ми хочемо, то не лякайте нас, що від нас відступите. Страхи на Ляхи! Шануємо пана, дай Бог, щоб ви завжди нас вели, але коли вас не стане, знайдеться такий, хто запровадить конфедерацію, де треба, і не буде озиратися ані на короля, ані на його братів.

— Гей! Гей! — встав отець Марек — а що це за вітер, пане Циряк, голову вам закрутив? Чи ви не хочете нас вести замість пана Пуласького? Тлумачтеся, пане: як короля Понятовського приберете, що будете радити? Чи не вас на його місце оголосити? І через цю надію піднімати бунти в таборі та виступати проти головнокомандувача?

— Я не повстаю на пана старосту і вмію бути йому слухняним, коли треба, але як консільяр конфедерації даю пораду; буде вона прийнята чи ні — це вже його справа. Я не теолог і не міністр, а звичайний шляхтич і солдат, але що на думці, те щиро говорю; не заради свого староства, яке з ласки цього негідника в мене відібрали — хай там як, а маю свій клаптик землі, і мені не потрібно світити дупою, як він у німців, або гратися з простолюдинами заради наживи. А потім, отче Мареку, якщо я його вб’ю, то я маю на те право: він не вийшов на поєдинок, коли я по рицарськи його запросив; маю право в лоба йому стрельнути. А потім... жартуй зі мною, як хочеш, отче Мареку, хоч і говорить пан староста, наш ватажок, мовляв, як прибрати Понятовського, то всі на нас накинуться, я кажу, що ніхто не рушить, а москалі, як побачать, що нема за кого битися, повернуться до себе, а вже тоді ми влаштуємося, як самі захочемо.

— Мені цікаво дізнатися, як би ти нас влаштував, пане Циряк?

— Легше, ніж ти сподіваєшся, отче Мареку. Я не за піччю вихований і прислухався, як люди живуть. Я був із ксьонзем Сераковським, моїм дядьком, у Римі і бачив папу, і він зі мною говорив — а отче Марек там не був — і їздив до Венеції, де немає короля, тільки ваш патрон панує, і все ж усім живеться добре. А чому у нас Пресвята Діва не могла б сама панувати, і до неї завжди має бути доданий якийсь король, то Сас, то П’яст!

Але ми всі перевали промову:

— Вибачте, пане, але на це немає згоди: ні в домі без господаря, ні в Речі Посполитій без короля. Нам потрібен король, але Сас. А отче Марек до нас згори:

— А тихо, діти, не втручайтеся в не свої справи. Бийтеся, а старші вирішать. А пана Пуласького слухайте, бо Пан Бог хоче, щоб до кінця він вами керував. Уже починає розвиднятися, напевно, пан Пуласький скоро накаже вам сідлати коней, а найкраще Речі Посполитій зарадимо, якщо ми будемо слухняні.

А пан Пуласький:

— Панове браття, тепер по конях, а про пана Понятовського подумаймо у свій час, як його дістати.

І він наказав трубачам затрубити марш, а ми всі сіли на коней — і доїхали аж до Ченстохови. Але пан хорунжий литовський з отцем Мареком одразу від нас відєдналися після виходу з Неполоміцького лісу. Пан хорунжий дістався до Пряшева, а я пізніше бачив його в Несвіжі, коли вже все закінчилося. А отче Марека відтоді більше ніколи не бачив.

Отже, так вперше пролунала думка, яка пішла від пана хорунжого литовського, думка велика, але яка лише тому не отримала результату, що пан полковник Лукавський — нехай Бог дасть йому вічний спокій — загубив голову, як кожен може пригадати.