Виключаючи двох багатослівних графів [Палена і Ланжерона], було тоді в Одесі ще два високопосадовця-графи. Графа Северина Потоцького і графа Вітта я знав уже за чотири роки до того, зобразив їх, але тут лише з ними познайомився. Всі разом складали не лише блискуче товариство, а й, на мою думку, у різних відношеннях яскраву четвірку. Усі до мене здавалися вельми прихильними, лише Пален і Ланжерон з певного боку не зовсім мене балували: кожен з них лише раз удостоїв мене своїм візитом. Граф же Потоцький, погулявши пішки, часто заходив до мене відпочити і поговорити. Вітт робив те саме, але тільки рідше.

Причиною особливої до мене прихильності Вітта був його незаконний зв’язок з однією жінкою і її прояви приязні до мене. Кароліна Адамівна Собанська, уроджена графиня Жевуська, розлучена жінка, перебувала з ним у зв’язку, який легко можна було б пробачити, якби він хоча б трохи прикривався таємницею. Скільки разів ми бачили коханців, що нехтують законами світу, покидають його і живуть виключно одне для одного. Тут не було нічого подібного. Навпаки, ніби пишаючись своїми слабкостями, ця пара виставляла їх на показ усьому світу. Співмешкання двох осіб рівного стану ще передбачає взаємність почуттів: Вітт був багатий, марнотратний і мав у розпорядженні величезні казенні суми; Собанська майже ніякої власності не мала, а вбиралася чи не краще за всіх і жила надзвичайно розкішно, отже, не цуралася прізвиська найманої наложниці, яке їй деякі давали. Давно вже відомо, що у польок немає серця, є лише марнославний або срібнолюбний розрахунок та чуттєвість. За допомогою першого вони зваблюють могутніх і багатих, здобувають кошти для задоволення останньої. Жодних ніжних почуттів вони не мають, ніщо їх не стримує; самі матері ще змалечку викорінюють у них совість, сором і навчають їх лише мистецтву зваблення.

Так суджу я нині, і мені це видається досить гидким; але тоді, засліплений привабливістю Собанської, я про це й не думав. Їй було вже під сорок, і риси обличчя в неї були грубі; але яка стрункість, який голос і які манери! Дві чи три порядні жінки їздили до неї і приймали в себе, не включаючи до цього числа графиню Воронцову, яка запрошувала її на свої вечори й бали виключно для того, щоб не допустити явної сварки між чоловіком і Віттом; Ольга ж Наришкіна-Потоцька, хоч і була по матері рідною сестрою Вітта, не хотіла мати з нею знайомства; всі інші також її цуралися. У цьому принизливому становищі яку твердість вона вміла показувати і як високо здіймалася навіть над жінками, що її переслідували!

Мені доводилося бачити в салонах, як, не звертаючи уваги на суворі погляди й приглушений шепіт жіночого обурення, з піднятою головою вона бадьоро проходила повз усіх прямо до не останнього місця, на яке сідала, ну, справді, наче королева на трон. Дуже допомагали їй у цьому надзвичайна сміливість (нині назвав би її нахабством) і високе світське виховання. Вона ще дівчинкою отримала його у Відні, в родички своєї, відомої графині Розалії Жевуської [інформація хибна: Розалія була ненабагато старша за Кароліну і відкрила салон лише у 1813 році, коли Кароліна вийша заміж], доньки тієї самої княгині Любомирської, яка під час революції загинула на ешафоті через безмежну свою любов до Франції. Салон цієї Розалії колись славився в Європі першим за розум, люб’язністю й освіченістю його відвідувачів. Нашій Кароліні захотілося щось подібне завести в Одесі, і їй це дещо вдалося. Пален [Ф. П.] і Потоцький часто бували то на ранкових, то на вечірніх її бесідах і веселістю розуму оживляли на них розмови; Вітта рахувати не варто, він мав власний дім, а тут проводив дні й ночі; Ланжерона сувора дружина не пускала до неї. Загалом із чоловічого товариства вона збирала в себе все найкраще, додаючи до того багато розважального, кумедного, зокрема одну пані Кіріко і одного пана Спада, про яких буде сказано далі. Із Вознесенська, з військових поселень, приїздили до неї на поклоніння дружини генералів і полковників, їхні чоловіки були перед нею на колінах. Попри свої аристократичні претензії, вона висватала молодшу сестру [Поліну з Жевуських] за одного вельми багатого, люб’язного й освіченого негоціанта Івана Різнича, який їй на догоду давав пишні обіди, що й становило їй другий дім, де вона приймала своє товариство. Таке існування було досить приємним і зовсім не усамітненим, і вона тішилася думкою, що ганебний її тріумф викликає заздрість у жінок, вірних своєму обов’язку.

Маючи від Вітта обіцянку одружитися з нею, вона завчасно хотіла користуватися правами дружини; він же просив про розлучення з законною дружиною, яка цьому противилася, і за її ж згодою таємно намагався затягнути судову тяганину в цій справі. У Собанської було багато розуму, спритності, жіночої хитрості й, здавалося б, найточніший розрахунок; але чи був у ній глузд? Все її життя до та після доводить протилежне. Її блискуча сторона вразила мій розум, але аж ніяк не проникла в серце; а як до подиву, який викликають у нас жінки, завжди домішується трохи ніжності, то це й визнано було пристрастю; дами про мене жаліли, а я всередині з того тішився. Я так багато розповів про цю жінку, по-перше, тому, що вона була істота особливого роду, а по-друге, тому, що в її домі знаходив я велику відраду. З вдячності відчував я навіть до неї щось схоже на повагу; але коли кілька років потому дізнався я, що Вітт використовував її і в серйозних справах, що вона служила йому секретарем у промовах такого розумного, але неграмотного чоловіка й писала його таємні доноси, що потім з баришів вона вступила до числа жандармських агентів, то відчув до неї непоборну відразу. Про недоведені злочини, у яких її підозрювали, не буду й говорити. Скільки мерзот ховалося під її вишуканими формами!

"Найщасливішою в цьому плані була пані Єронімова Собанська, бо Міцкевич справді дуже полюбив цей дім — по-перше, через привітність, освіченість і чарівність господині, а по-друге — тому, що її брат Генрик Жевуський своїми оповідками тримав поета годинами в напруженій увазі. Тоді це був ще молодий чоловік, справжній аристократ, з витонченими манерами, сповнений енергії й внутрішнього вогню, проникливий в спостереженнях і надзвичайно дотепний. Міцкевич досконало володів французькою, у світському житті зовсім не був незграбним, просто не хотів пасивно коритися ярму порожніх формальностей і волів завжди залишатися самим собою. Така природність і впевненість у собі не тільки дають людині свободу рухів, а ще й справляють враження на звичайних рабів салону. Як вільно він почувався в цьому середовищі, свідчить, зокрема, наступний епізод. Наш поет був великим поціновувачем кави, а у правдивість твердження, що пити її слід лише у певні години доби, абсолютно не вірив і керувався у цьому власними вподобаннями. Як колись у Вільні міг кілька днів поспіль харчуватися самими фруктами, через що добряга Мар’ян Пясецький мав із ним чимало клопоту, — так само і в домі Собанських, куди мав постійне запрошення, з’являвся в найнесподіваніші години. Привітавши господарів, а іноді й присутніх гостей, одразу ж категорично формулював своє замовлення: "Я хочу кави, тільки щоб з грубою пінкою й жирними вершками". Після того як випивав її, щось розповідаючи чи слухаючи, порожню філіжанку вручав господарю, господині чи будь-кому з гостей, через замисленість плутаючи з прислугою. Така плутанина, як розповідають Паутіль і Вуйцицький, а також підтверджує пані Лакруа, сталася з ним і у салоні куратора Вітта. Того разу тим, кому довірили філіжанку, виявився сам генерал Вітт, фігура в урядовому відношенні дуже високопоставлена, так що інші гості, переважно урядники або молодші офіцери, остовпіли від жаху, побачивши таке порушення етикету. Генерал же, який тоді вже належав до шанувальників пані Собанської й знав, що у її домі Міцкевич був справжнє "enfant gâté (розпещене дитя)", не лише спокійно взяв філіжанку, а ще й похвалився цим перед пані Кароліною. [...]

У таких товариських стосунках значно розвинувся особливий імпровізаторський талант Міцкевича, який проявився ще у Вільні. Місцеве товариство зловживало цим божим даром, як у Собанських, так і в Залеських його саджали за фортепіано, пропонуючи йому щоразу нові, часто дуже оригінальні теми, і не обмежувалися польськими імпровізаціями, а жадали і французьких. Щодо останніх, то поет не був до них охочий, і якщо польською він висловлювався в римах, то французькою лише прозою. Але було так мальовничо, так вибагливо, так сповнено поетичних образів і водночас внутрішньо ритмічно, що аж ніяк не сприймалося як звичайна проза. 

Не з побажань вже, а з власного приводу впадав поет у стан екстазу й імпровізаторського настрою під час тихих літніх вечорів, коли прогулювався з Собанським і Генриком Жевуським морським узбережжям. Тоді охоплювала його якась особлива туга й задумливість — думкою переносився на Литву, до берегів Вілії, у тамтешні пущі й рідний Новогрудок, і плів мережева строф, у яких над усіма іншими почуттями переважали жаль і смуток вигнанця. Пані Лакруа розповіла нам, що одного разу, керована суто жіночою цікавістю, коли поет перенісся в ту чарівну країну спогадів, обережно нагадала йому про його перше кохання й почала делікатно розпитувати про почуття, які колись так бурхливо стрясали серце Густава. На перші ж слова в цьому напрямку поет знітився, посумнів, а на його обличчі з'явився вираз прикрості. Зрештою, не промовивши ані слова й ні з ким не попрощавшись, різко обернувся і швидко попрямував бульваром у бік міста. Протягом двох днів не з’являвся ані в Собанських, ні в жодному товаристві. Занепокоєна пані Кароліна послала по нього брата, і коли врешті втікача повернули назад, а пані Собанська почала запевняти, що більше ніколи цієї теми не порушуватиме, він суворо насупився й різко, наказовим тоном вигукнув: "Ані слова про це". Це цілком узгоджується з усім, що розповідає про Міцкевича в цьому контексті Одинець і інші його близькі друзі. [...] 

Міцкевич був надзвичайно чутливим до жіночої вроди, тож цілком природно, що між ним і деякими жінками встановилися щиріші, ніж просто світські, стосунки. Передусім три жінки лишили по собі яскравий слід у його перебуванні в Одесі. Були то пані Єронімова Собанська, графиня Гур’єва та пані, позначена ініціалами DD. Що поет наш міг стати шанувальником пані Собанської, на це були цілком реальні підстави. І що обидвоє опинилися на шляху, який міг би привести до глибших почуттів, свідчить, поміж іншим, вірш, написаний до її іменин ["До іменин К. Жевуської"]:

Różnym losem rzuceni na świata powodzie,  [Різною долею вкинуті в павідь світу,]

Spotykamy się z sobą, jak dwie różne łodzie! [Зустрілися, мов два різні човни в морі!]

Twoja barwą nowotną i pancerzem lśniąca, [Твій — новими барвами і панцирем блищить,]

Bisiorem wiatry chwyta, nurt piersią roztrąca; [Бісером ловить вітри, хвилю грудьми розштовхує;]

Moja, na woli burzy i morskich straszydeł [Мій — на волі бурі й морських страховиськ,] 

Wyrzucona bez steru ledwo z resztą skrzydeł. [Викинутий без стерна, ледь з рештками крил!]

Gdy jej owad tajemny nawskroś piersi porze, [Коли його потаємний шкідник наскрізь груди пронизує,]

Gdy gwiazdy chmurą zaszły, kompas ciskam w morze. [Коли зорі хмарами закриті — кидаю компас у море.] 

Rozminiem się!.. I kiedyż w jednę pójdziem drogę? [Розминемося!.. І коли ж підемо однією дорогою?]

Ty mnie szukać nie będziesz, ja ciebie nie mogę... [Ти мене шукати не будеш — я тебе не зможу...] [...]

Стосунки з графинею Гур’євою були побіжними і їхнє значення найкраще розкривається в порівнянні з третіми та найглибшими стосунками з пані DD. Хто ж була ця пані DD [Donna Diovanna (Донна Джованна) на зразок героїні твору Данте "Vita nova"]? Її ім’я назвала нам пані Лакруа, й могло б здатися, що оскільки цієї пані вже немає серед живих, то немає й поважної причини зберігати її інкогніто. Та що вдіяти, коли розкриття таємниці було дозволено лише за категоричною умовою — пообіцявши ніколи не називати її імені. Скажемо лише, що це була полька, молода заміжня жінка, що ініціали DD, які поет подавав, повністю змінені, що вона — як і багато інших наших співвітчизниць — вирізнялася вродою, і що, попри всі плітки, була, вочевидь, щиро прив’язана до поета. Гадаю, цих деталей достатньо, і саме ім’я в цій історії вже має другорядне значення. Пані Лакруа стверджує, що цей зв'язок був цілковито ідеальним і що не було в ньому нічого гріховного. І хоча нам це видається дещо інакше, остаточне судження в цій справі залишаємо читачеві, обмежуючись лише об’єктивним викладом подій" [10] 

"Кароліна Лакруа, розповідаючи Аерові [попередня цитата] про цю закоханість поета, стверджувала, що пані DD була якась її подруга; імені її, однак, назвати не хотіла. Та подруга, однак, є вигадкою балакучої старенької, яка використала її лише для того, щоб вільніше говорити про справи своєї молодості. За усними переказами, цією DD була ніхто інша, як сама Кароліна Собанська. Не роблячи остаточних висновків щодо характеру їхнього зв’язку, слід лише для характеристики розвитку почуттів Міцкевича зазначити, що поет, пізнавши цю жінку й запалавши вогнем молодості, увічнив її у своїх творах під літерами DD. Ці твори змальовують деякі фази любовних стосунків, показують їх у дуже чуттєвому світлі. Це була зовсім не та юнацька, здебільшого мрійлива любов, яку поет відчував до Марилі, а кохання, що прагнуло задоволення, жадало поцілунків та обіймів, гаряче, пристрасне. Поет уміло добирав яскраві барви, щоб відтворити цю нову форму пристрасті, яка, можливо, вперше проявилася в ньому з такою силою. Від виразу страху, що коханка не знає, що діється в його серці, він переходить поступово до змалювання стану зомління від насолоди, до прагнення смерті в обіймах: 

["Сон", переклад Михайла Старицького]: 

Коли в нас настане хвилина розстання,

Не мов мені, зірко, "прощай" на прощання!

Не рви мого серця: хай, хворе, не знає,

Якої ти туги завдать йому маєш.

А в вечір остатній, як стане надворі

Смеркатись і в небі засвітяться зорі, –

Прийди ти до мене, як перше, кохано,

І дай милуванням напитися п’яно,

А щоб розставання того не спочути,

Підлий в ту хвилину у кухоль отрути!

Вуста свої палко з твоїми вустами

Стоплю й занімію навіки в нестямі,

Та так і умру я на розкошах ночі,

Цілуючи вид твій, милуючи очі;

Коли ж в кінці світу погинуть години

І казано буде вставать з домовини, –

Згадай тоді, зірко, з високого неба,

Що спить твій коханий – збудить його треба;

Прилини до мене, голубко сивенька,

Притисни голівку мою до серденька.

Хай так і прокинусь, немов тії ночі,

Цілуючи вид твій, милуючи очі!

Це був шал юнацьких почуттів зі зосередженими пристрастями, який не розтратив своїх сил на скороминущі захоплення. З нього випливала нерівновага вдачі, що виявлялася в бурхливих змінах настрою. Поет змалював це в "Елегії до DD":

Мої думки на тортурах, в моїх почуттях буря:

То гнів серце моє кидає і чоло хмарить,

То смуток у похмуру задуму занурює,

То раптом очі застилає сльоза гаряча. 

Це почуття, звісно, не могло залишитися прихованим у доволі тісному одеському світі, в якому жили обоє. Насамперед ці стосунки помітила пані Бонавентурова Залеська і, виступаючи в материнській ролі, яку взяла на себе у спілкуванні з поетом, почала його докоряти. Міцкевич, який нелегко зносив навіть найлегші зауваження, роздратований ними, можливо, ще відкритіше, ніж раніше, виявляв своє захоплення. Але саме тоді на його шляху з’явилася інша жіноча постать у особі графині Гур’євої, дружини одеського губернатора. Народжена у французькій родині, зіпсована столичним життям Петербурга, нудьгуючи при старому чоловікові, вона прагнула розваг. Міцкевич справив на неї сильне враження; вона розгорнула справжнє мистецтво зваблення, щоб його до себе привернути. Бачачи суперницю в Собанській, вона вдалася до пліток і інтриг, виставляючи її перед Міцкевичем як справжню розпусницю і намагаючись скомпрометувати її чи то хвалькуватістю чоловіків, що хвалилися перемогою над нею, чи то анонімними листами. На чутливу, схильну до емоцій і ще не до кінця обізнану з жіночою підступністю душу поета ці інсинуації — невідомо, чи обґрунтовані та наскільки — справили збудливе враження; він, імовірно, виступив перед коханкою з докорами та підозрами; а вона відповіла на глузування глузуванням, на образу — образою і рішуче заборонила йому переступати поріг її дому. От тоді, ймовірно, у найвищому збудженні поет написав сонет під назвою "Прощання", що став справжньою поетичною помстою, яка страшенно принижувала нещодавно ще обожнювану коханку: 

["Прощання", переклад Максима Рильського]:

Мене ти геть женеш? – чи серце я твоє
Утратив? – і не мав! – Чи винна в тім чеснота?
Ні! – пестиш другого! Хай не давав я злота,
А мав тебе, проте, як інший, що дає.

І недаремне мав; у пам’яті встає
Багато спогадів: яка була гризота,
Як хвилювався я, як мучився я потай!
Стражданням оплатив блаженство я своє!

А ти женеш мене. Жадобою новою
Ти загорілася: дістати мадригал
Ти прагнеш – і мене позбавила спокою.

Ні, Музи не купить! Римованих похвал
Шукав я, ковзався парнаською тропою,
Згадав ім’я твоє – і скаменів мій пал.

Перш ніж стосунки дійшли до роздратованого стану, поет прийняв пропозицію здійснити подорож до Криму, зроблену йому Собанською та її братом Генриком Жевуським. [...] День виїзду був спершу призначений на 13 серпня, але через "страшну бурю на морі і хрипоту Міцкевича" його відклали до 17-го. Товариство складалося з подружжя Собанських, Генрика Жевуського, генерала Вітта, козака-служки та молодої українки, що служила пані. Міцкевич був у доброму гуморі і вже на початку подорожі влаштував жарт. З наміром провести мандрівників зранку з’явився дехто Калусовський, український шляхтич і один із орендарів Собанських, який так образно по-шляхетські розмовляв, що Міцкевич з першої ж миті дуже його вподобав і вирішив хитрощами залучити до подорожі. Калусовський боявся моря як чорта і не раз казав, що краще б помер, ніж коли-небудь вийшов у плавання. У каюті капітана корабля, яким мали вирушити до Криму, перед відплиттям було накрито сніданок. Міцкевич впросив Калусовського розділити цей сніданок перед "небезпечною морською подорожжю", з усією команією. Шляхтич, не підозрюючи хитрощів, погодився, а тим часом під час сніданку, на прохання Адама, підняли якір, і корабель вийшов у відкрите море. Калусовський спочатку страшенно розлютився; найбільше його непокоїло те, що він їде кудись на край світу без багажу, в одному лише вбранні, яке мав на собі. Поет жартував із нього, розпалюючи тугу за українськими баштанами.

Морська хвороба, якої не зазнали лише Міцкевич і Вітт, поклала край докорам, адже знесилила шляхтича. Поет то з Віттом, то з капітаном грав у шахи або спостерігав море, яке показало йому всі свої обличчя, бо на другий день подорожі подарувало йому образ морської тиші, а невдовзі після цього сильну бурю. Під час бурі він мав достатньо "сили й притомності", щоби надивитися вдосталь на це захопливе видовище. Він весь час сидів на палубі, а коли хвиля кілька разів так сильно вдаряла, що мало не зіштовхнула його з лавки, він наказав матросам прив’язати себе до неї. Але інші супутники не були такими витривалими. Калусовський ледве дихав, а нерви Собанської так розігралися, що від мігрені вона дійшла до жахливих спазмів. Через це первісний план подорожі було змінено: замість висадки на південному березі півострова, зійшли на берег у Севастополі, звідки після короткого відпочинку вирушили до Сімферополя поштовим трактом Байдарським степом. Собанська з чоловіком і генерал Вітт зупинилися в Євпаторії, де у водолікувальному закладі знайшли зручне місце для приїжджих; Міцкевич же, то в товаристві Генрика Жевуського, то вже подобрівшого Калусовського, то з козаком Собанських або з найманим татарином вирушав у степ чи до сусідніх міст і містечок — переважно верхи, іноді на віслюку, а часом просто на возі. 

Щоразу, коли поет повертався зі своїх мандрів, Собанська пильно розпитувала його про враження від побаченого; а коли, розповідаючи деталі, він впадав у захоплення, вона всіма силами намагалася переконати його зафіксувати свої враження на письмі — і для цього навіть подарувала йому власний записник. Міцкевич заповнив той записник малюнками, у яких, як відомо, ніколи не вирізнявся майстерністю, і цим уникав наполегливих прохань Собанської. Проте Калусовський доніс їй, що поет під час мандрів не обмежується незграбними замальовками: він часто витягує з кишені аркушики і щось дрібним почерком на них записує, при цьому звертаючи погляд на північний захід, а коли завершить таке заняття, стає настільки мовчазним і похмурим, що з нього годі витягти хоч слово. Саме тоді, ймовірно, він начеркував свої знамениті "Кримські сонети", які втілювали враження від мандрів по півострову — враження, які Міцкевич у листі до Лелевеля підсумував так:  "Я топтав хмари на Чатирдагу. Спав на софах Гераїв і в лавровому гаю грав у шахи з ключником покійного хана. Я бачив схід сонця в мініатюрі".

15 жовтня все товариство вирушило з Євпаторії, а наступного дня після обіду сіло на корабель, що прямував до Одеси; подорож минула без жодних пригод" [11].

У мене було чотири тітки, всі вони були красивими, всі вони були розумними, а одна надзвичайною, і всі вони зробили свій відбиток у світі. Одна з них була улюбленицею знаменитої мадам де Круденер і на початку минулого століття змусила суспільство говорити про її красу. Вона була найстаршою у родині і ставилася до мого батька так, ніби він залишався маленьким хлопчиком. Вона була заміжня тричі, поховала одного чоловіка, розлучилася з другим і вела життя великих дам XVIII століття, які любили так сильно і так часто. Після Революції 1848 року вона остаточно оселилася в Парижі і вийшла за французького письменника Жуля Лакруа, брата відомого бібліофіла Жакоба. Є забавний анекдот, пов'язаний з цим шлюбом. Коли вони побралися, моїй тітці було вже за шістдесят, але зберегла гарну зовнішність так, що її легко можна було б прийняти за жінку сорока років. Коли вона народилася, реєстрація проводилася дуже недбало, і більшість записів були знищені під час громадянських війн. Моя тітка не могла подати свідоцтво про народження, коли виходила заміж за пана Лакруа, і мала сама засвідчити свій вік і походження. Через кілька місяців після весілля вона серйозно захворіла, і лікарі втратили надію на її одужання. Покликали священика, який мав здійснити останнє помазання, коли вона покликала свого чоловіка до ліжка, вигукуючи: "Жуль, Жуль, я не можу померти з миром, я тебе обманула!" Мій дядько, який, треба сказати, був закоханий у свою дружину так, ніби їй було вісімнадцять, був вражений, але благав її заспокоїтися. Але нічого не могло її вгамувати: "Жуль, Жуль", - продовжувала вона, - "Я тебе обманула: мені на десять років більше, ніж я тобі сказала!" Одна з моїх кузин, свідка цієї сцени, була настільки вражена, що, попри трагічні обставини, не змогла втриматися від сміху.

Мадам Кароліна Лакруа була однією з паризьких знаменитостей; вона мала салон, так само відомий у своєму роді, як салони мадам Рекам’є чи мадам Свечін, один із тих, де можна було зустріти всіх визначних чоловіків і всіх прекрасних жінок не лише Франції, але й Європи. Вона була блискучою співрозмовницею, залишалася такою ж привабливою в останні роки свого життя, як і в молоді роки, і люди були так само охочі її слухати, як раніше задивлятися на її красу. Вона була пристрасно закохана в товариство, була нещасна, якщо не бачила хоча б двадцяти осіб на день, влаштовувала обіди, які були не лише чудовими з кулінарної точки зору, а й приємними завдяки компанії, яка на них збиралася. Її апартаменти на Rue d'Anjou St. Honore №22 були місцем зустрічей літературних діячів, політичних осіб, журналістів і фінансистів. Вона завжди була відкрита до знайомств, завжди прагнула примножити кількість своїх друзів. Упродовж тридцяти років вона мала найсильніший вплив на певне коло паризького суспільства, і коли вона померла, це стало справжньою втратою для тих, хто роками приходив до неї за новинами, якщо вже не за чимось іншим. Вона зберегла красу, а також всю свіжість свого розуму до кінця. 

Вона була типом великої дами давніх часів, завжди вишукано вбраною у довгі струмуючі сукні з оксамиту чи атласу, оздоблені старовинними і безцінними мереживами, сидячи прямо в своєму кріслі з такою поставою, яка могла б засоромити багатьох молодих дівчат. Вона залишалася в Парижі упродовж усієї облоги, і мій батько одного разу отримав від неї лист, надісланий голубиною поштою, в якому вона писала, що єдине, що вона вважає обтяжливим, це необхідність харчуватися тим, що вона назвала "жахіттям". Вона померла 15 липня 1885 року після трьох місяців хвороби, впродовж яких боролася зі смертю з енергією набагато молодшої людини. За рік до того вона зламала праву руку, і попри прогнози лікарів, що вона не зможе більше нею користуватися, здійснила чудове зцілення і змогла писати листи вже через шість тижнів після нещасного випадку. Одним словом, вона була надзвичайною старою дамою, чудовою не лише через свій розум, а й через той інтерес, який вона до скону зберігала до всіх розваг та важливих подій у світі. Вона мала також дивовижну пам’ять і часто розповідала анекдоти та описувала людей, які давно вже увійшли в історію або ж були забуті світом, в якому колись відіграли важливу роль. Моя тітка зустрічала Александра I російського, розмовляла з великим Наполеоном, пам’ятала весілля Марії Луїзи та народження Короля Риму, була присутня в Опері тієї ночі, коли було вбито Герцога Беррійського, пізніше спостерігала за втечею Луї-Філіпа з Тюїльрі та була свідком входження імператриці Євгенії в Нотр-Дам в день, коли на її голову поклали імператорську корону Франції. Вона мала кореспонденцію з Маззіні, приймала мадам де Кастильон, і серед її друзів були принцеса Лівен та герцог де Морні. Не думаю, що взагалі в Європі була хоча б одна людина, яку варто було б знати, і яку б вона не знала, хоч одна знаменитість, яка не сиділа б за її гостинним столом. Коли вона померла, їй було за дев’яносто, і вона була живою енциклопедією всіх визначних або розумних чоловіків та жінок її часів. 

Серед людей, яких завжди можна було зустріти в її домі, був її свояк бібліофіл Жакоб, милий старець, що був таким відомим членом паризького товариства. Він був бібліотекарем в Арсеналі і жив у старому будинку Сюлі, похований серед своїх книг, завжди готовий показати їх допитливому відвідувачу. Один із найяскравіших співрозмовників свого часу, було справжнім задоволенням слухати, як він обговорює ту чи іншу тему. Однак після війни він облишив суспільне життя. Він був палким бонапартистом, і в той час, коли всі більш чи менш відверталися від нещасного імператора та його родини, він залишався вірним їм і ніколи не переставав проголошувати свою підтримку їхній справі. Особисто я завдячую бібліофілу першим заохоченням до того, щоб спробувати власні сили в літературній діяльності. Ще одним бонапартистом, який часто обідав у моєї тітки, був чарівний барон де Сент-Аман, чия смерть кілька років тому була великою втратою для його численних друзів. Пан де Сент-Аман був втіленням доброзичливості, і хоча його розмови були дещо поверхневими, він завжди залишався приємним співрозмовником. Він зібрав чимало анекдотів і ніколи не втомлювався їх розповідати. Думаю, що разом із графинею Ксав'є де Блакас він був останнім із групи людей, яких майже щодня можна було зустріти у моєї тітки. Я часто розмовляла з ним про неї після її смерті, і ми завжди сходилися на думці, що нинішнє покоління не має великих дам такого типу, який вона так добре і гідно представляла. 

1. Tadeusz Bobrowski "Pamiętniki Tadeusza Bobrowskiego" (1900)

2. "Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)

3. Marie Kleinmichel von Keller "Memories of a shipwrecked world, being the memoirs of Countess Kleinmichel" ("Bilder aus einer versunkenen Welt: Lebenserinnerungen") (1923)

4. Andrzej Rachuba "Dzieje rodziny Ciechanowieckich herbu Dąbrowa (XIV - XXI wiek)" (2013)

5. Некролог Кароліни з Жевуських Лакруа (1885)

6. Catherine Radziwill "My recollections" (1904)

7. Przemyslaw Jan Bloch "Album Marii de Bonneval", Fundacja Rodzinna Blochów w Nowym Jorku (2017)

8. Kajetan Jaxa Marcinkowski "Gorset" у "Zabawy wierszem dla płci pięknéy poświęcone własne, i tłumaczenia" (1818)

9. Филипп Филиппович Вигель "Записки" Т2 (1928)

10. Aër (Adam Rzążewski) "Mickiewicz w Odessie i twórczość jego z tego czasu" (1898)

11. Piotr Chmielowski "Adam Mickiewicz: zarys biograficzno-literacki" T1 (1886)