Юліуш Струтинський як Берліч Сас "Дві бабці. Частина 1: Пані каштелянова троцька" (фрагменти)

Князь Януш Корибут Вишневецький, воєвода, а з 1720 року каштелян краківський, мав із Теофілею Лещинською гербу Вишнява, воєводівною Підляською, доньку: княжну Урсулу Францішку, яка вийшла заміж за Михайла Казимира Радзивілла воєводу віленського і гетьмана Великого князівства Литовського. Від цього шлюбу народилася донька, княжна Катерина Кароліна, яка вийшла заміж за Станіслава Фердинанда Жевуського хорунжого литовського, згодом піднесеного до гідності воєводи подільського і гетьмана великого коронного. Ця Катерина Кароліна з князів Радзивіллів Жевуська була матір’ю Теофілії Жевуської, яка першим шлюбом стала княгинею Ксаверієвою Любомирською, а другим — графинею Платеровою каштеляновою троцькою. У Теофілії Жевуської княгині Ксаверієвої Любомирської було двоє синів і дві дочки: князі Константин і Євгеніуш, а також княжни Амелія і Кароліна. Остання була моєю матір’ю. Отже, Теофілія Жевуська княгиня Ксаверієва Любомирська, пізніше графиня Платерова каштелянова троцька, була моєю бабцею.

Другий шлюб тривав недовго. Невдовзі після весілля Платер помер. Моя бабуня переїхала на Волинь, де придбала у сенатора Стройновського в острозькому повіті Здовбицю, Здолбунів і П'ятигори, а в сенатора Ілінського в луцькому повіті — Лаврів і Рекане [нині Велике]. Окрім того, вона взяла в заставу у князя Домініка Радзивілла з Олики села Жорнище і Покащів у дубенському повіті, що у купі становило доволі гарний маєток. А оскільки вона не любила марнувати гроші і мала розумного управителя пана Юзефа Козика, одного з головних героїв моєї оповіді, то господарство велося зразково, піддані були щасливими, а за роки додалося стільки золота і срібла (паперові гроші в Здовбиці не мали обігу), що, без перебільшення, валялося по різних кутах, коробках, шухлядах і закутках, наче сміття.

Я сам бачив купи мішків із рублями, забуті разом із величезним кошиком запліснявілої сушені. У тій же самій коморі, рідко зачиненій і розташованій поряд з так званими парадними залами, на підлозі лежали численні торбинки з дукатами поряд із найстарішим із швейцарських сирів, хіба що навмисне там покладеним, щоб запахом своїм відлякувати злодіїв. У скринях різних розмірів і конструкцій, переважно подряпаних віком або пошкоджених щурячими зубами, зберігалися великі запаси старовинних тканин: адамашки, оксамитів, парчі, гобеленів і надзвичайно розкішних суконь із золотими та срібними вишивками. То були витвори давньої моди, дивні анахронізми смаку, хоча матеріально вони мали високу цінність як матеріал і відбиток епохи, в якій їх було створено.

Серед цих суконь була одна з білого мусліну, колись оздоблена зеленою блискучою гірляндою на грудях (з чого саме - не знаю) і таким самим оздобленням по низу. Судячи з пошани, яку цей шедевр старожитнього фешону викликав у моєї бабусі, це була дуже коштовна сукня. За її власними словами, вона поставала в цьому вбранні на урочистих прийомах у покоях Людовика XVI; а до салону княгині де Поліньяк і до Малого Тріанону, де інкогніто відвідувала королеву Марію-Антуанетту, зазвичай надягала той самий оксамитовий жакет із мереживною облямівкою, чию вицвілу колись помаранчеву барву я не раз бачив на бабусі у святкові дні у здолбицькому маєтку. Від мережива, що колись прикрашало цей цінний уламок XVIII століття, залишилися лише клаптики, яких жодна святотатська рука не наважувалася торкнутися: вони висіли собі спокійно.

У згаданій коморі також стояло столове срібло високої вартості та майстерної роботи. Пам’ятаю, були цілковито срібні герідони, які підтримували чудові приладдя для сніданку. У найбруднішому кутку комори доживав свій вік якийсь старий меблевий виріб, інвалід салонів, занедбаний, бо вже немолодий. За вигадливою майстерно виконаною бронзовою фурніторою, шматки якої стирчали де-не-де, можна було припустити, що це бюро, туалетний столик чи якась інша річ (Бог його знає яка) із махагону, інкрустованого перламутром та чорним деревом, колись належало до видатних меблевих витворів, а своїми вигнутими лініями він нагадував смаки епохи Людовика XV. Із чотирьох різьблених ніжок, оздоблених гірляндами, у нього залишилося лише дві, через що він, бідолаха, стояв, спертий об стіну, бо інакше не міг би втримати вертикального положення. Усередині цього меблевого виробу знаходилися незамкнені шухлядки, а в них, в очікуванні визволення з неволі, лежали коштовності моєї бабці, тьмяні від пилу, обплутані павутиною, оповиті смутком за славетними днями минулого, коли вони разом із тоді ще юною та прекрасною своєю пані сяяли на балах у Версалі, Відні, Варшаві та Петербурзі.

Парадні покої, так звані les grands appartements, справді були дуже доглянуті, хоча й не просторі. Сам будинок, тобто палац (боронь боже назвати його інакше!), був капітально збудований із цегли та панував над селом разом із садком, який весело розстелився з протилежного боку в'їзного двору. Решта будівель відповідала палацу: офіцина, стайня, каретна, кухня мали ознаки ладу та міцності.

Пані каштелянова троцька була вже літньою жінкою в 1816 році, коли мене, через хворобу матері, яка поїхала лікуватися на води, передали під її опіку. Попри вік була вона жвава та рухлива, чому неабияк сприяла легкість її тілобудову. Діяльність і клопітливість були її стихією. Вона доходила до того, що під час негоди, не маючи змоги вийти в черевиках, взувала прості селянські чоботи і, підвернувши в міру потреби халат із аксесуарами, вирушала собі за межі палацу до саду на огляд троянд, гвоздик, маргариток та інших квітів здовбицької флори. Клумби були зроблені симетрично, ніби за тим самим малюнком, що у Шенбруні та Версалі. Здовбицький гай також не залишався без її уваги. Не було дерева, яке б уникло її пильного догляду. Ви не побачили б там ані моховитого пня, ні гнилого стовбура. Груші та яблуні виглядали здоровими й веселими. Сумахи, які вирощували в Здовбиці для оцту, високо здіймали свої червоні суцвіття, а довгі ряди пірамідальних тополь велично коливалися в повітрі. За межі саду рідко моя бабуся вирушала, зате не було й хвилини, щоб її не було видно або не чутно, як вона шастає з кімнати до кімнати, з кутка в куток, зі щіткою в руках, якою витирала пил із меблів, а нерідко й сліди власних чобіт на підлозі. 

Попри потужний розвиток аристократичних ідей, стиль життя пані каштелянової не відзначався ані показністю, ані витонченістю.  Ознаки заможності та скупості, гордині та набожності, тісно переплетені між собою, надавали йому якогось особливого характеру, абсолютно несумісного із загальноприйнятими нормами життя. У її домі, напрочуд рідко відвідуваному сусідами, з якими пані каштелянова не вважала за потрібне зав'язувати стосунки, панувала вічна тиша, ніби у кляшторі картузіанців. Пронизливі хори канарок, дбайливо виплеканих у клітках різної форми та розміру, були єдиним свідченням того, що у якомусь кутку цієї забутої людьми садиби чаїться жива істота, яка знайшла собі втіху в тій пташиній симфонії. Іноді ще було чутно гавкання злісної болонки Сео, чиє високе становище в домі не мало собі рівних. Для неї були найніжніші пестощі, найсмачніші ласощі, найтепліший куточок у домі та найм’якша постіль. Її життя було солодким, значно солодшим, ніж у бідного онука, якого замість чаю щоранку та щовечора поїли плющем; а на обід змушували задовольнятися гомеопатичною порцією супу з кількома унціями хліба, стверджуючи, що полякові личить спартанське виховання. Решту страв, які мали дістатися моїй особі, складали на окрему тарілку — то для лелек, то для журавлів, то для улюбленця крука, то для наймилішої Сео. Добрий Козик, постійний асистент за обідом, поглядав на мене зі співчуттям і нерідко героїчно вставав на бік мого апетиту, який страждав від такого утиску, але щоразу одна й та сама відповідь моєї бабки замикала вуста мого шляхетного оборонця:

— Асан не знає, що каже. У моєму онукові тече висока кров. Нехай звикає до стриманості та труднощів, щоб пізніше зміг гідно виступити на захист прав народу та релігії. Асан не знає, що каже.

Ці слова, ще не зрозумілі для шестирічного хлопчака, бриніли зловісно в моїх вухах і викликали внутрішнє обурення шлунка та серця. Стоячи за столом (спартанське виховання забороняло сидіти), дивився з заздрістю, як інші їли собі смачно та досхочу, і, наче якийсь Тантал, жадібно поглядав на страви, що мені одному були заборонені, мене одного оминали.

Ніколи не забуду комічної сцени, яка сталася з цього приводу між моєю бабцею та княгинею Людвікою Любомирською. Ця княгиня Людвіка була дружиною князя Юзефа каштеляна київського, дідича Рівненщини, який був братом князя Ксаверія Любомирського, мого діда. Її батьком був той славний Юзеф Наліч Сосновський, що з польного писаря литовського у 1704 році став польним гетьманом, а згодом воєводою смоленським. У неї був закоханий змолоду наш Тадеуш Костюшко, і завоювавши її взаємність, але не маючи надії здобути її руку, вирушив до Америки, де присвятив свою силу справі свободи під проводом Вашингтона. 

Та княгиня Людвіка Любомирська була дуже добра та сердечна старенька. Щоразу, коли ми з моєю бабцею навідували її в Рівному, вона завжди була до мене однаково ласкава, а знаючи про мою гірку долю через спартанські примхи пані каштелянової троцької, вона намагалася у своєму домі надати мені розраду й утіху, замість голоду й занедбаності, яких я зазнавав у Здовбиці. 

Якось літньої пори приїхала до нас. Ми тоді жили не в здовбицькому палаці, а в сільському будиночку, добре зведеному посеред англійського парку під назвою Теолін. Цей парк, затінений і просторий, майже доходив до села. Звивисті стежки й доріжки мальовничо перетиналися під зеленими арками листя, і в блаженній таємничій напівтіні денне світло бальзамичних тонів проникало крізь повітря. Перед будинком були розкидані запашні квітники, мов живі килими, а гладінь ставка спокійно дрімала. Тут мені було легше, веселіше, ніж у суворому й мовчазному палаці Здовбиці. Чари неба пом’якшували мою тугу, а чиста, невинна поезія вражень наповнювала серце, змушуючи забути про свої турботи й злигодні.

Пані каштелянова була дуже рада приїзду княгині Людвіки, яка, прибувши, ніжно поцілувала мене, назвавши "mon éker petit Jules", і подарувала кілька пряників та груш, засмажених у цукрі, які я хутко побіг сховати в кущах від бабуніної конфіскації. Коли я повернувся зі своєї вилазки, на столі вже димилася ваза, Козик брав до рук срібний черпак, а старий лакей Юзеф, один із найвищих мандаринів двору пані каштелянової, закликав усіх до столу.

Пані каштелянова посадила княгиню поруч із собою. Козик зайняв своє звичне місце навпроти своєї пані, а я стояв перед своєю тарілкою поруч із Козиком. Ніжний погляд княгині з виразом жалю впав на мене. І що тут дивного? Вона була доброю, а я – нещасним. Блідий і схудлий від спартанського посту, недоглянутий, розпатланий, у брудній полотняній курточці, з оголеними грудьми та припухлими вухами від бабуніних щипків, був я справді вартий співчуття, і не було в цілій окрузі такого, хто б не жалів мене. 

Після супу, з яким я жваво впорався, я перетворився з актора на глядача, бо сам їсти припинив, а лише поглядав на тих, хто їв. Слухняний своїй пані, чесний Юзеф оминав мене з мискою й відходив. Голод, жаль, сором – усе це по черзі охоплювало мене, і вираз моїх страждань, напевно, був справді зворушливим, бо княгиня, не витримавши, сказала до пані каштелянової:

— Ma bien chère! Чому Юлечка оминають із мискою?

— Par précaution, ma chère, щоб не захворів, — відповіла пані каштелянова. — Il a déjà assez mangé. Він уже достатньо з’їв. N’est-ce pas Jules? Ти їсти більше не хочеш, правда?

— Хочу! — вигукнув я.

— Бачиш, ma bien chère! — вигукнула княгиня.

— Він бреше! Завжди бреше! — сердито обірвала її пані каштелянова. — C’est son habitude. — І, звернувшись до мене, додала суворо: — Кажу тобі, що їсти не хочеш, а їв би лише з жадібності.

— Не з жадібності – я голодний, завжди голодний, — відповів я, наважившись на сміливість.

— Pauvre enfant! — вигукнула зі співчуттям княгиня.

— Нехай пан Козик скаже, чи правда, що йому їсти не дають? — звернулася пані каштелянова в сильному гніві до Козика.

— Дають, але замало, княгине, — відповів Козик (пані каштелянова вимагала, щоб її так титулували). — Хлопця треба краще годувати, бо він постійно в русі й потребує відновлення сил. Я це вже не раз говорив княгині.

— Ах, дурниці говорить пан! Ах, дурниці!

— Les forces s’épuisent par le jeûne, moja kochana, — озвалася княгиня. — Подивись, який він блідий і виснажений. Il faut changer de système, конче треба, бо можуть бути сумні наслідки.

— Дивуюся тобі, ma chère, — різко відповіла пані каштелянова, — що ти досі не зрозуміла, чому я так поводжуся avec Jules.
Не однаково виховується якийсь там шляхчура і пан. Вільно тому хоч усе життя спати на печі, об'ївшись досита, бо його жодна висока суспільна місія не кличе. Роль пана інша, інше призначення. Його чекають праця й жертва, а до них слід звикати змолоду. J’espère faire de mon petit-fils un homme utile et distingué. Нехай він зараз поститься, ще матиме достатньо часу наїстися на старості. Немає нічого кращого за спартанське виховання.

— А якщо він такого виховання не витримає? Якщо помре? — запитала княгиня.

— Якщо на те воля божа, то нехай помирає, — відповіла стоїчно моя бабця.

— Ти мене дивуєш і засмучуєш, — вигукнула княгиня з обуренням. — Les bons cœurs ne raisonnent pas ainsi!

— Отож повторюю: нехай помирає! — відповіла пані каштелянова з іронією.

— Et moi, je vous dis, що це безглуздя, — вигукнула княгиня поривно, — це не по-людськи! Це не по-християнськи!

Пані каштелянова закипіла від гніву. Княгиня ж, радше з жалісливим обуренням, аніж з гнівом, встала з-за столу й узяла мене за руку, кажучи:

— Pauvre petit! Я не дам тобі померти з голоду! — І вийшла зі мною до сусідньої кімнати, де поспішно почала готуватися до від'їзду. 

Чутно було, як пані каштелянова вигукувала:

— Quelle scène!… Est-elle folle?… Qu’est-ce qu’elle veut faire?

Тенор Козика також озивався mezzo voce, незрозуміло вторячи бабуніному сопрано.

Тим часом княгиня вже наділа свій капелюх зі страусиним пір’ям. Салоп мав лише доповнити дорожній туалет, і ось-ось ми вже готувалися переступити поріг будинку, за яким я, певно, не заплакав би ані разу. Як раптом вбігає пані каштелянова і хапає мене за руку. Княгиня тягне до себе, бабуня до себе. Забігає Козик і починає вмовляти; вбігає Юзеф із підносом і стоїть, мов скам’янілий; забігає сучка Сео і люто гавкає, очевидно, вважаючи, що ця боротьба загрожує її пані. І правду кажучи, я не знаю, чим би це закінчилося, якби раптом не відчинилися двері салону і хтось поважно не вигукнув:

— Усяка душа пана Бога хвалить... Що бачу? Що тут діється?...

Задихані й засоромлені, войовничі матрони завмерли нерухомо й мовчки. З опущеними очима, смиренні, мов діти після пустощів, пані каштелянова і княгиня протягом кількох хвилин не могли навіть привітати поважного гостя — суворого цензора сцени, якої він, певно, не очікував у цьому місці і сенсу якої не розумів.

Цим гостем був той самий знаменитий отець Яків Ігнатій із Дедеркалів Дедерко, єпископ мінський, приятель пані каштелянової, який, ослабнувши на здоров’ї та шукаючи спокою після трудів довгого і почесно проведеного служіння, оселився на старість в Олиці та часто відвідував мою бабцю. Його добродушний сміх перервав загальне мовчання. Поважний пастир узяв за руки пані каштелянову і княгиню, вивів їх із кімнати і тихо зачинив за собою двері. Мусив стареньким дати сувору догану, бо був це чоловік, який не любив ховати слова правди в кишеню, не терпів відхилень від правил пристойності й нікому не спускав порушень того, що має бути правильним у соціальному й моральному сенсі.

Такою була розв'язка цієї кумедної сцени, яка, звісно, завершилася примиренням завдяки посередництву поважного арбітра, і принесла мені таку користь, що замість однієї страви на обід відтоді мені подавали дві, а замість ранкового та вечірнього чаю з плюща (без цукру, звісно) ставили переді мною на сніданок і підвечірок глибоку тарілку молока з досить поважною порцією житнього хліба.

Навіть привезли з Острога єврея Шлома, кравця, щоб мій магнатський гардероб (який, як відомо, складався з дірявих полотняних штанців і не менш жалюгідної курточки) поповнити такими ж артикулами, але трохи ліпшими. З тією різницею, що замість полотна доброму Шломові дали переробити на курточку для мене якусь старезну наволочку з адамашки, а на штанці видали зі складу пошкоджені зубом часу й мишей сиві кашемірові панталони князя Ксаверія Любомирського, мого діда, у яких той, мовляв, фігурував на своєму весіллі з бабунею. Задумливий і глибоко стурбований Шломо глибоко зітхнув, коли йому наказали з того лахміття пошити щось для мене. Розгорнув наволочку, поміряв. Потім придивився до дірочок, які, наче мікроскопічні сузір’я, світилися на її плямистому тлі. Потім погладив пейси, похитав головою, пробуркотів щось під носа і, нахиливши ярмулку перед пані каштеляновою, яка була свідком його кравецьких роздумів, сказав: 

— Цей матеріал дуже порваний і нічого не вартий.

На це пані каштелянова відповіла:  

— Менше про дірочки! Не велика біда при носінні. Врешті-решт, зараз літо, повітря тілу не зашкодить. Це надзвичайно коштовний матеріал; купляла в Парижі. Французька королева, княгиня де Ламбаль і я мали такі сукні, а ця наволочка — останній залишок тієї розкішної сукні. Велика це жертва, розлучаючись із нею, але для мого онука нічого не пожалію. Ший, Шломо, для нього курточку — і баста.

Огляд кашемірових панталонів мого діда привів поважного Шломо до висновку, що для уникнення дірок та пошкоджених пліснявою місць належало викинути багато матеріалу, а залишків оного не вистачило для покриття мого centrum gravitatis. Тому не залишалося іншого способу, як доповнити цей дефіцит латкою. Після довгих обговорень цього важливого питання з Юзефом (який через численні обов’язки в домі також мав титул довіреного радника), було винесено наступний вирок, затверджений моєю бабцею: через те, що, за ретельним розглядом обставин, немає чим залатати зазначене місце у штанцях, що шилися для Юлька, кравець Шломо має використати обрізки від наволочки. Внаслідок цього сталося те, що, найімовірніше, ніколи й ніде не траплялося: онук пані мільйонерки, син багатих батьків мусив, наче якийсь арлекін, розгулювати в курточці зі збляклої наволочки та в штанцях оливкового кольору із палевою латкою на заду!

Повертаюся тепер до єпископа Дедерка. [...] Мене дивувало, і не без підстав, що єпископ Дедерко, замість накидати анафему на Вольтера, ставав на його захист і докоряв пані каштеляновій за те, що вона безжально прирекла його на вогнище. Павло Яловицький пояснив це мені так:  — Я впевнений, — казав, — що всіх творів Вольтера єпископ Дедерко не читав, а оцінював його значущість за тією славою, якою той користувався. А якщо й читав, то не більше, ніж Генріаду, або Століття Людовика XIV, або Історію Карла XII, чи, зрештою, його сценічні шедеври, тобто саме серйозні й класичні речі. 

Що ж до мене, то я не був присутнім, коли пані каштелянова смажила бідного Вольтера, тому не можу поручитися за реальність цього факту. Пам’ятаю лише, що на ім’я автора Орлеанської діви та Кандіда, як кажуть, собак спускала. За її словами, Вольтер був Антихристом, Мефістофелем, Люцифером, Вельзевулом, найгіршим із сатан. Бібліотеку моєї бабусі я, щоправда, бачив, але що вона містила, було, зрозуміло, загадкою для шмаркача. Згодом мені казали, що в ній були самі лише побожні й аскетичні книги: мучеництва, житія святих тощо. Пані каштелянова навіть записала їх мені у своєму заповіті, разом із колекцією старих шкап і старомодних ландо із золоченими колесами й такими ж митрами на імперіалах. Усі ці пам’ятки минулого вже 38 років чекають на мене в Здовбиці й, мабуть, ще довго чекатимуть.

І ми частенько відвідували в Олиці єпископа Дедерка. Наскільки можу пригадати, він жив пишно й мав просторі апартаменти. Стіни прикрашали дзеркала та картини у золочених рамах, а на підлогах лежали килими. Єпископ Дедерко обідав на багатому сріблі. Навіть тарілки були зроблені з цього металу. Сам відзначався великою охайністю в одязі. На його шиї висіли дорогоцінні хрести, а на грудях сяяло кілька орденських зірок. Хоча був невисокий на зріст, важко було знайти когось із більшим почуттям величності. Словом, був то достойник церкви у повному значенні, єпископ старих часів, примас in spe [у перспективі], і якби старий порядок речей зберігся, хто знає, чи не стала б ця найвища національна гідність його долею.

Дуже мені були до смаку наші вояжі до Олики. Там мені показували такі гарні гравюри, стільки цікавого демонстрували, а до того ж, бабунині харчові заборони не мали там жодного значення. Сам поважний господар наповнював мою тарілку, люб’язно заохочуючи їсти; частував то келихом солодкого вина, то фруктами, то філіжанкою кави. Пані каштелянова, щоправда, на те кривилася і постійно повторювала: 

— Mais Monseigneur, il en sera malade (Монсеньйоре, йому ж стане зле) — але її протести не досягали мети.

Глухий до неї, він робив своє, а я в душі благословляв його, ївши й пивши з усією потугою здовбицького зголодніння.

Однак моє щастя в Олиці не обходилося без ложки дьогтю. При єпископові мешкав під опікою якийсь його родич, ба навіть чи не рідний небіж — хлопчик, майже мого віку. Він був одягнений по-польськи: жупанчик із білого атласу із золотими гудзиками, зверху — гранатовий кунтуш із малиновим оксамитовим комірцем. Малиновий пояс із срібними візерунками звисав на лівому боці густими й багатими китицями.

Не був я, та й ніколи не буду заздрісним за своєю природою; однак не міг стримати внутрішнього жалю, не міг не позаздрити трохи щасливому хлопчикові і не зронити іноді потаємну сльозу, коли порівнював своє жалюгідне, ба навіть непристойне вбрання з його багатим одягом. Бувало, ми заставали в Олиці численне згромадження знакомитих громадян із дружинами та дітьми. Ці діти були такі свіжі, гожі, милі, так старанно вбрані; один я бідний, як гусінь на пелюстці троянди, виразно виділявся серед дитячого товариства своєю плачевною курткою з підкладки, грубою сорочкою та вицвілими штанами із палевою латкою на місці, де її зовсім не має бути.

Є такі, хто каже, що дитячий вік не знає журби. Помилка! Дитячі сльози бувають такими ж гіркими, як і сльози дорослих; а в сфері понять його, туга серця часто нічим не поступається болю старшого віку. Я пересвідчився в цьому на собі. Не заздрість мною керувала, а сором і гіркий біль сирітства.

— Чому ж, — думав я собі, — ці діти такі щасливі, а я такий нещасний? Адже й мої батьки колись дбали про мене, не морили голодом, ладно одягали й не виставляли мене на посміховисько зграї? Чому мене покинули? Де вони поділися?

Подібні думки так боляче хвилювали мій вразливий, нервовий організм, що нерідко до мене приходили самогубні наміри. Зараз, розважливо згадуючи цей період мого життя, я щиро дивуюся, що, зазнавши таких ранніх страждань, коли дух ще не встиг зміцніти, я не закам’янів повністю у своїх почуттях або не ліг давно в могилу.

Якось, коли ми виїжджали з Олики, де моє самолюбство було жорстоко вражене сарказмом, ба навіть презирством щасливіших дітей, я дозволив собі заплакати в куточку карети. Пані каштелянова, спершу занурена у свої думки, зрештою звернула увагу на мої сльози й, смикнувши нещасного онука за вухо, суворо вигукнула:

— Чого ревеш, дурню? 

Не отримавши відповіді, ще сильніше розправилася з моїм нещасним вухом; а коли й це не допомогло, прикрасила моє обличчя виразним ляпасом, трикрат повтореним. — Звісно, я не міг залишитися німим перед такими методами розпитування; і тому я відповів (не пам'ятаю якими словами), але точно, що відповів енергійно.

Жаль, біль і відчуття незаслуженої образи довели мене до люті. Сльози висохли відразу. Бунтівні пориви захопили дух і щось на кшталт помсти закипало в мені. Легко зрозумівши, що зі мною відбувається, пані каштелянова подвоїла свою суворість, намагаючись вгамувати бурю, яку сама своїми діями викликала. Але чим суворіше вона зі мною поводилася, тим твердіше я відбивав її удари. Я стрибнув, як з пружини, і поки коні спинилися, втік у найближчий ліс і сховався від очей. Моє обличчя було в крові, волосся розтріпане, щоки палали від ляпасів, очі горіли, і сильно палав дитячий біль. Я чув спочатку гнівні, а потім розпачливі вигуки пані каштелянової. Старий Юзеф, лакей, шукав мене по кущах і гукав "хоп! хоп! хоп!" Не раз навіть полами сюртука зачепив по голові, але вечірній морок, що обвивав землю, був ще густіший в лісі; побачити мене не було можливості. Незабаром пролунав жалісний голос пані каштеланової:
— Mon cher Jules! hop! hop! ... mon cher enfant! hop! hop!...

Її ніжні слова з вітерцем летіли до моїх вух, але їм серце не вірило, а розум не довіряв. Я вирішив покластися на волю божу і залишитися в своєму укритті, поки небезпека знову потрапити до бабуниних рук не мине. 

Мені ані разу не спало на думку, що зі мною буде? Куди подамся? Чиєю допомогою скористаюсь? Від самої думки про повернення до Здовбиці мені похололо. Все одно довелося придумати якийсь план, адже в лісі залишатися я не міг. В міру того як я заспокоювався і втурнішній шум вщухав, ставало ясніше в голові, я краще оцінював своє становище, розумніше мислив. 

Пізнавши багато разів ласку княгині Людвіки Любомирської, я вирішив вирушити до Рівного й звернутися по її опіку. Не знаю, скільки часу минуло. Лише вітер шумів по лісу. Листя шелестіло похмуро. Та все ж ця самотність була мені приємною. Здавалося, ніби якийсь дух-захисник наглядає за мною в цій самотності, і я чув його голос у шумі, шелесті та віддалених звуках простору. Жодного страху я не відчував, і благословенне відчуття спокою, якась глибока радість охопили моє єство.

Я вибіг із лісу: нікого навколо! нікого! Поглянув угору: зірки привітно миготіли до мене! Я прислухався: струмок шумів у долині. І ось я вже на дні долини. П’ю спраглими вустами живильну воду струмка; потім знову назад, на поле, на високий курган! І, оглядаючись навколо, шукаю рівненську дорогу неспокійно, бо треба йти до Рівного! до Рівного конче!

Силячись зорієнтуватися, щоб не збитися з напрямку, я не помітив, як мої відчуття почали затуманюватися, як тьмяніло в очах, і як інерція сну поступово долала мене. Несвідомо я опустився на траву... і що було потім, не пам’ятаю.

Коли я прийшов до тями, відчув рух під собою. Поглянув і дуже здивувався, адже сонце вже було високо, і я не лежав на землі, а сидів у кареті поруч з єпископом Дедеркою, який турботливо вдивлявся в мене.

— Що сталося з тобою? — спитав достойний старець з помітним співчуттям. Я знайшов тебе сплячим біля дороги. Що ти там робив? Чому бабуня тебе залишила? Признайся щиро!... 

Неодноразово відчуваючи його доброту та співчуття, я не вагався розповісти всю сумну історію вчорашньої події, найяскравіший епізод якої можна було побачити в подряпаному моєму обличчі та в обірваній після бабуниних рук зачісці. Не втекло від моєї уваги глибоке обурення достойного єпископа, коли я закінчив свою розповідь і показав болючі шрами, підтверджуючи правду моїх слів. Проте він не виказав своїх вражень, не бажаючи підтримувати внутрішню налаштованість онука проти бабці. 

— Ти погано вчинив, моє дитя, — сказав після хвилин мовчання, — що на запитання бабуні відкрито не відповів, коли вона хотіла дізнатися причину твоїх сліз. Пошана, з якою тобі належить до неї ставитися, вимагає бути слухняним її волі, а не залишатися в упертій мовчанці, що справедливо її обурила. Твоя втеча з карети робить тебе ще біль винним. Якби ти спокійно витримав покарання, яке на себе накликав, і замість того, щоб тікати, поблагав би бабуню свою, то не страждав би сам і не поранив би її серце.

Коли він так говорив, якийсь гонец на коні зупинив карету, під’їхав до вікна і передав єпископу записку. З великим страхом я впізнав у цьому гонцеві одного з лакеїв пані каштелянової, отже й записка, ймовірно, була від неї. Прочитавши її, єпископ сказав посланцю: — Повертайся швидко до своєї пані і скажи, що ти зустрів мене в дорозі, і що я їду до Здовбиці.

Потім він поглянув на мене з добротою і сказав: — Не бійся нічого, адже я з тобою. Гонец помчав на повній швидкості свого коня, а старі єпископські коні рушили далі поважною риссю. Коли до Здовбиці приїхали, слуга пані каштелянової Юзеф вибіг на ганок, а за ним добрий Козик, захеканий. Не побажаю нікому пережити те, що я переживав у цей критичний момент. У почуттях, які тоді мене переповнювали, панував не страх одноразового покарання, а відраза до того, щоб знову залишитися в бабуниному яси­рі, з її щоденними вправами зі спартанського виховання.

Мусив однак, не бажаючи того, вийти з карети й йти з носом, опущеним до землі, за єпископом. Ми застали пані каштелянову в найніжнішому для мене настрої. Вона обняла мене з якимось конвульсивним піднесенням, повторюючи на різні тони й інтонації: — Ingrat infant! cruel enfant! j’ai faille mourir grace a toi! [Невдячний малюк! Жорстокий малюк! Я ледь не померла через тебе!] 

І знову пестощі, поцілунки, обійми — аж мені стало страшно; адже я інстинктивно відчував, що всі ці ознаки любові були лише тимчасовою ролью через присутність єпископа Дедерки, а не справжньою потребою серця; і що потім меч Дамокла, який висів наді мною, міг будь-якої миті впасти на мене у вигляді березової палиці або навіть дисципліни з додаванням ще інших пенальних аксесуарів, про які мої вуха і волосся, на жаль, мали найточніше уявлення.

Після вечірнього чаю, до якого цього разу й мені дісталася чашечка (звичайно, без цукру), ми всі сіли за стіл, на якому за звичаєм лежала купа сирого вівса, і ми всі, включаючи й достойного єпископа, почали чистити його для бабусиних канарок. Це була праця, яку виконували всі домашні й гості; обов'язкова праця, від якої не звільняв ні вік, ні стать, ні гідність. Пані генералова Озаровська з Берестечка, уроджена Платер, якось, намагаючись ухилитися від цієї вівсяної панщини, зав'язала собі палець, вдаючи, що його порізала.

— Qu'as-tu ma chère à ton doigt? [Що це у тебе з пальцем, дорогенька?] — запитала її співчутливо пані каштелянова.

— C'est un panari, qui me fait beaucoup souffrir [Це панарицій, який завдає мені багато болю], — відповіла та.

— Ah! c'est un mal bien douloureux! [О, це болюча недуга!] — сказала моя бабця і, ймовірно, намагаючись полегшити страждання, так настійно просила показати свій болючий палець, що Озаровська, тому не рада, мусила зняти ганчірку. Виявилося, що палець навіть не думав хворіти. Чим вона виправдала свою невинну брехню, я не пам'ятаю, але те, що вона мусила сісти до вівса, — це точно. Я чув, що навіть сам Тадеуш Чацький мусив піддатися загальному порядку. 

Під час цієї приємної забави обов'язковою функцією чесного Козика було голосно читати "Кур'єра литовського". Ім'я Наполеона часто долинало до моїх вух, і будучи ще дитиною, я вже тоді (1816) знав про славу і могутність цього імені. Кожен номер газети був сповнений подробицями його ув'язнення на острові святої Олени, і ці подробиці становили найбажаніший предмет загальної цікавості. Якось я запитав пані каштелянову, хто був цей Наполеон, про якого так багато говорять і пишуть? Ось яку відповідь я отримав:

— Це була помилка природи — злочинець, який замордував свого короля і сам сів на його трон.

Не знаю, чому це визначення здалося мені підозрілим. Я пішов шукати підтвердження у Козика, якого я дуже любив.

— Бабуня жартувала, — сказав з посмішкою Козик, — Наполеон був великим героєм, великим монархом і великою людиною.

— Чому ж він зараз у полоні? — запитав я.

— Бо його люди зрадили і видали в руки ворогів.

— І вони його вб'ють?

— Найімовірніше, бо вони його бояться.

Це читання газет ніколи не проходило для чесного лектора безкарно. Не знаючи ані французької, ані англійської, Козик вимовляв чужомовні власні імена польською, що зазвичай викликало педантичну корекцію пані каштелянової, і читання не раз переривалося саме в найцікавіших місцях.

— На що асан читає Веллінгтон? Чи це по-англійськи? Боже, як асан читає! Кажуть не Веллінгтон, а Вілентон.

Ім'я Castlereagh також часто ставало причиною подібних зауважень.

— На що асан читає, не знаючи по якому, Кастлерег? Вимовляється англійською не Кастлерег, а Каслрі. Чує асан?

І завжди так було, що вислухавши терпляче зауваження, бідний лектор знову розпочинав перерване читання і знову накликав на себе, забувши, ті самі quousque tandem ["скільки ж можна!"] бабуниної цензури.

Наступного дня після святкової меси єпископ Дедерко вирушив до Олики, поцілувавши мене на прощання і благословивши своїм пастирським благословенням. Але перш ніж від’їхав, провів довгу розмову за закритими дверима з пані каштеляновою. Не сумніваюся, що головною темою цієї конференції мав бути я, оскільки меч Дамокла не впав на мене у вигляді бочкового ременя, і крім звичайних неприємностей, що супроводжують спартанське виховання, я не відчув жодних додаткових.

Осінь вже добігала кінця. Ми жили в Теолині, описаному мною вище. Був вечір. Ми сиділи en trois за столом. Пані каштелянова обирала овес в моїй компанії, бурмочучи звичним чином на бідного Козика за його вимову Wellington’a та Castlereagh’a, імена яких постійно зустрічалися на сторінках газети, коли раптом почули в дворі гуркіт важкої карети, що зупинилася біля під'їзду. Козик кинув газету, вибіг до передпокою і ввів чоловіка років 50 на вигляд, з чудовою поставою, з численними орденами на шиї та фраком, прикрашеним чотирма зірками. Я ніколи ще не бачив цього пана, але це був старий друг пані каштелянової, який досить часто її відвідував, коли не блукав по закордонних країнах.

Був це той самий славнозвісний Август Юзеф Ілінський, багатий спадкоємець Романівщини на Волині, сенатор російський, колишній фаворит, в найшляхетнішому сенсі, імператора Павла і людина так само знатна, як і оригінальна. Нещодавно він повернувся з Відня, Парижа та Риму, де перебував досить довго. Прийом, який він отримав від пані каштелянової, свідчив і про давні дружні стосунки, і про високу повагу. Вона посадила його біля себе на софі і обсипала питаннями (звісно, французькою). Достойник ледве встига­в відповісти, але робив це швидко і точно, як людина великого світу, звикла володіти словом і фразою.

Він захоплююче розповідав безліч подробиць про детронізацію Наполеона, про вхід союзників до Парижа, про величні урочистості, які з цієї нагоди влаштовували там роялісти, а навіть і нероялісти, що відступили від великого чоловіка, коли той опинився в біді. Піднесений запалом розповіді, Ілінський не помітив, як пані каштелянова, не втрачаючи з уваги інтересів своїх улюблених канарок, сипала перед ним по жменьці вівса і врешті-решт насипала досить велику купку, а потім, задоволена виконаною роботою, чекала лише на відповідний момент, щоб підштовхнути високопосадові пальці до спільної праці. Визначна перемога увінчала її намір, бо коли достойний оповідач, завершуючи свою розповідь про падіння величі Наполеона, підсумував її архіфілософським висловом, що все в цьому світі є ніщо інше, як сон і марнота, пані каштелянова додала, не менш філософськи:

— Окрім добрих вчинків! Or je Vous propose une bonne action [а зараз я вам пропоную добру справу]: почистити трохи цього вівса для моїх бідних канарок.

Сенатор Ілінський гостював у нас кілька днів і мав часті розмови з бабцею моєю, в яких і про мене не забули, як це згодом виявиться. Він був добрим, сердечним навіть до мене, і думаю, що мій магнатський туалет, описаний вище, не спонукав його до іронії, а навпаки, схиляв до співчуття, що виявлялося в кожному його слові. Перш ніж продовжити свою розповідь, я надам короткий нарис curriculum vitae цього надзвичайно визначного чоловіка, якому навіть Ю. У. Нємцевич у своїх спогадах віддає належну шану, і, ймовірно, розповів би про нього більше, якби знав про факти, які я маю намір описати з достовірних джерел. [... розповідь про Ілінського ...] 

Повернемося знову до 1816 року, з якого нас віднесла поверхова розповідь про Ілінського. Знайдемо його в Теолині у моєї бабці, коли, підвернувши манжети, він відбуває загальну вівсяну панщину. Того вечора було ухвалене рішення, що я поїду з Ілінським до Романова, для навчання в єзуїтському конвікті.

Я мало не вистрибнув із себе, коли мене сповістили про цю зміну долі. Я відчував інстинктивно, що мені буде краще далеко в Романові, ніж у Здовбиці; що мені там буде зовсім добре. Однак я не наважився показати своє задоволення перед пані каштеляновою, щоб її не образити, не засмутити.

Я непомітно вийшов з кімнати; вибіг у садок і там, не боячись свідків, попустивши віжки почуттям, почав бігати по алеях, качатися млинцем по газонах, стрибати на одній нозі, цілувати тополі, обіймати сумаки, довірившись зефірам і зіркам, немов у гарячковому шалі.

Коли я так виливав надлишок своїх вражень у лоно природи, здалося, що хтось мене по імені покликав. Я зупинився, заклятий, і дух в собі затримав. Оклик повторився знову. Впізнавши голос Козика, я поспіхом побіг до нього і кинувся йому на шию.

— Що ти тут робив, дитя? — запитав він — ти захеканий — бешкетував?

— Ах, пане Козику — я не бешкетував, але бігав від радості, що поїду до Романова.

— Чи не шкода тобі бабуні?

— Ні.

— Це погано, дитя моє. Бабуня тебе любить і якщо обмежує тебе в зручностях і задоволеннях, то саме тому, що любить. Ти маєш відчувати до неї вдячність і не так радіти, що залишаєш її. Вона краща — буде сумувати за тобою.

— А Сео? а канарки? а лелеки? а крук? а журавлі? Бабуня любить їх більше, ніж мене — більше дбає про них і не морить голодом.

— Чи хотів би ти бути лицарем, як, наприклад, Чернецький, Жолкевський, Ходкевич, про яких я не раз тобі розповідав?

— О! — і дуже!

— Отже, з наймолодших років вони звикли терпіти голод, холод і втому, і якби цього не робили, не були б лицарями. І бабуня хоче з тебе зробити лицаря — що якраз доводить, що вона тебе любить.

Ці слова чесного Козика змусили мене замислитися! Повертаючись з ним до кімнати, я розмірковував над їхнім значенням і запитував у свого серця, що воно відчуває в цю мить? З’ясувалося, що радість його значно зменшилася і що щось, схоже на смуток за бабунею, засмутило його попередній веселий настрій. 

Наступного ранку біля ганку стала карета Ілінського. Настав час їхати. Я заплакав, впав до ніг бабуні моєї і цілував її коліна. Вона підняла мене, поцілувала щиро і поблагословила. Моє майно поклали до карети. Потім Ілінський взяв мене за руку і, завершивши формальність прощання, вийшов зі мною з кімнати. Пані каштелянова проводжала нас аж до ганку, за нею йшла Сео, за Сео — поспішав добрий Козик, за Козиком — Юзеф, за Юзеф — крук, а за круком — журавель. Отже, мій виїзд до Романова був урочистим. Не пам’ятаю вже, скільки днів тривала наша подорож. Лише пам’ятаю, що Iлінський був дуже лагідний зі мною; гладив, цілував і чим міг намагався заспокоїти мої сльози. Він розповідав різні цікаві й веселі історії, то знімав свої ордени з шиї і вішав їх на мене; а там були білий і червоний, золоті і діамантові, гарні прикраси, які не могли не сподобатися дитині. [...]

Наступного дня відбулася моя інсталяція в колегії Товариства Ісуса. Ілінський посадив мене до карети й повіз. Двоє молодих єзуїтів чекали біля воза. Отець-ректор (Мореловський) зустрів нас на сходах і урочисто ввів до своїх апартаментів. Через особливе становище (не моє, звісно, а Ілінського та моєї бабуні) мене розмістили не з іншими студентами в загальній залі, а в одній з кімнат самого ксьондза-ректора. 

За елегантною ширмою-параваном з малинового зібраного атласу я знайшов червонодеревне ліжечко з вишуканою постіллю, адже ковдра була новісінька з палевого атласу, а на ній лежали дві чудові подушечки, сніжної білизни. Збоку на одній спіральній ніжці стояв витончений столик, красиво оздоблений бронзою. Над узголів'ям на стіні висів ебеновий хрест зі срібною фігурою розіп’ятого спасителя. В ногах стояла валіза з лакованої шкіри, з замочком; у ній був запас білизни і три види одягу гарної кольорової гами та форми. Перед ліжечком був розстелений килимок, вишитий букетами; а в протилежному кутку моєї спальні на дубовому столику, накритому чорною скатертиною, був срібний набір для вмивання, два гребені, щітка, губка, пахуче мило та дзеркало в рамці зі слонової кістки. Все це було справою турботливості та дружньої уваги Ілінського для пані каштелянової, яка, певно, не раз би вигукнула з жахом і невдоволенням з приводу неповаги до досконалості спартанського виховання.

[...]

Коли я так міркував сам із собою, двері раптом відчинилися, і переді мною постав Козик. Я був приголомшений з подиву, потім кинувся йому на шию і почав обіймати, цілувати — в обличчя, в очі, в ніс, у лоб; ледь не задушив його, бо велика була моя радість. Коли трохи заспокоївся, я засипав доброго Козика запитаннями про бабуню, про мою матір, про знайомих домашніх, про канарок, лелек, журавлів, крука та злу фаворитку бабуні Сео. Я був дуже радий дізнатися, що бабуня здорова і передає мені своє благословення. Про мою матір Козик міг сказати лише те, що на неї очікують в Здовбиці, але коли — не знав.

Решту деталей я заощаджу для читача, а оскільки настає відповідний момент, скажу кілька слів про пана Юзефа Козика, бо це була особистість високої моральної природи, якої нині у нас не знайти. Козик походив з роду, який колись був могутнім, але занепав. У "Історичних Пам'ятках" Томаша Свєцького я читав, що пращур цього роду був волинським князем, і що Козики мали свої могили в Києві та в Сокалі. Я вже не пам'ятаю герба на печатці пана Юзефа Козика, знаю лише, що княжа митра була на щиті, звідси я можу зробити висновок про його походження від згаданого вище волинського князя. Але все ж тут не йдеться про геральдичну славу, бо філософський погляд на людину вважає це менш важливим. Скільки нечистих задумів зароджувалося під князівською митрою і під лавровим вінцем тріумфаторів! Скільки пороків і безсердечності ховалося під тогою патриціату! Конвенціональні атрибути світських гідностей не додають людині вартості і не надають того чару, яким сяють заслуга і чеснота. У своїй скромній і тісній кімнаті Козик вирізнявся високими чеснотами розуму та душі. Відданість своїм обов'язкам і заперечення егоїстичних прагнень він довів до найвищого рівня. Був ще молодим, коли пані каштелянова довірила йому управління своїм маєтком. З роками віра в його вміння, старанність і доброчесність лише зростала, і як наслідок, з управителя, тобто слуги своєї пані, він став її другом, довіреною особою та повноважним розпорядником її статків. Хтось міг би подумати, що, не підлягаючи жодному контролю, Козик, як і всі управителі та уповноважені з п'яти частин світу, зловживав довірою, обманюючи свою пані блиском видимої чесноти, потайки набиваючи свою кишеню за рахунок чужої власності. О ні! Він народився бідним, прослужив кілька десятиліть у бідності і помер бідним!

Коли я познайомився з ним у 1816 році, він уже був людиною немолодою, виснаженою важкою працею на землі та її численними проблемами, що завжди супроводжували господарське життя. Він також ніс важкий тягар деспотичних примх пані каштелянової і різноманітні додаткові обов'язки, які не входили до компетенції управителя та повноважного представника: так, наприклад, він мусив з’являтися о шостій ранку до своєї пані для того, щоб спершу заспівати два покаянних псалми, а потім приготувати ранкову каву. Недосравний та часто охриплий, добрий Козик, для якого кілька хвилин сну були важливіші за славу віртуозного співака, зазвичай компенсував відсутність тону хрипами та кашлем або відтворював такі звуки, що якби композитор псалмів знаходився поблизу Здовбиці, він, без сумніву, піднявся б із могили і втік би далеко-далеко, аби не чути такої ганьби своїх благочестивих творів. Мила бабуня теж не кращим чином демонструвала свої вокальні здібності. Роки зламали її голосові можливості, а гортань, позбавлена колишньої гнучкості, не могла вже співати людським голосом і замість цього випускала таку страшну какофонію, що навіть Сео не раз протестувала гучним звиванням проти такого насильства над гармонією. Цей благочестивий дует виглядав так: пані каштелянова сиділа на шезлонгу, простягнувшись і опершись на дві подушки, в атласному халаті, який колись був рожевим, і в нічному чепці. З лівого боку під рукою вона мала кілька клітинок з канарками, з якими любила гратися, звертаючись до них солодким голосом: "ципі — ципі — ципі", чим, звісно, переривала порядок співу. А оскільки Козик, що стояв на колінах біля шезлонга в жовтому камзолі, не звертав увагу на ці паузи і продовжував свої хрипкі ноти, випереджаючи пані каштелянову на кілька строф, вона, роздратована, кричала до нього:

— Чого ти так поспішаєш? Чи тебе хтось палицею жене? Чому ти так попереду?

Подібні інтермедії заплутували зміст тексту псалмів і гармонію співу. І результатом цього фіналу було те, що гостра апострофа спадала на голову бідного кантора, сформульована так:

— Чи ти глухий, що не чуєш, як я співаю? — Ах, чиста біда з тобою! Вставай, роби каву!

На цей сигнал, добрий Козик піднімався з долу і йшов до шафи по банку з кавою і цукор. Старий Юзеф приносив на таці дві чашки, чайник, свіжі вершки та булочку, а потім відходив. Козик присідав біля каміна, готував каву, підсмажував вершки, дрімав разом із пані каштеляновою, яка дрімала на своєму шезлонгу. Мушу підтвердити, що цей летаргічний дует ішов набагато гармонійніше, ніж вокальний, і тривав би, напевно, довше, якби не те, що або Козик втрачав рівновагу і падав, або пані каштелянова стукалася чолом об одну з кліток, і так вони обидва прокидалися, але запізно, на жаль! Тому що кава вже википіла, а вершки втекли! Відтак нові блискавки на бідного Козика! 

Так, щодня впродовж багатьох років минало життя цієї неоціненної постаті, що звалася Козиком. Без жовчі й без люті терпеливо витримував він важкі вимоги й гнів пані каштелянової; не принижувався перед нею, і сміливо висловлював свою думку; але пильно дбав про її спокій, здоров'я, добробут, як батько, як брат, як вірний друг! Подібної самопожертви ніколи не бачили. Хто коли-небудь із людей, нічим не зобов'язаний, зробив би таку жертву? І було б гріхом стверджувати, що його висока чеснота не знайшла заслуженого визнання у пані каштелянової. Високо його цінувала — довіряла йому, бо цінувала — любила, скільки могла; але її егоїстична натура забувала про ці почуття, коли пробуджувалося її "Я", для якого нічого в світі не існувало вищого. 

Відома аксіома "протилежності сходяться" підтверджувалася в цьому рівнянні двох моральних крайнощий, тобто Козика і пані каштелянової. Він був втіленням жертовності та покори, вона — егоїзму та гордості. І що дивного? Вона ж походила з роду, який багато поколінь поспіль егоїстично прагнув до значущості й переваги, і мало відзначався серцем. До того ж, всю свою молодість і частину зрілих років провела в хаосі великого світу, де постійний вир подій, явищ, суєти і оману присипляють серце для вражень вищого духовного порядку, і якщо воно не містить у собі життєдайної іскри поезії і натхнення, засинає назавжди!

Таким був той шанований Юзеф Козик, який на прохання пані каштелянової відвідав мене в Романові. Він привіз від неї листа до сенатора Ілінського, а для мене її благословення, яке я прийняв із радістю і вдячністю.

Настала весна. Трава розстелилася довкола свіжим і бальзамічним килимом, і жайворонок завис у повітрі, дзвонячи своєю піснею свободи та радості. Світ відродився в теплі, кольорах і блиску, а наш колегіум відродився в живішому настрої та гучніших забавах. Замість тісного майданчика в оточенні мурів колегіуму, ми мали для рекреації простори луку і шепотливий гай, і кілька струмків тут і там, що немов закликали нас до перегонів. Капелан-ректор та професори зазвичай супроводжували нас у цих прогулянках поза мурами і, сівши колом під липою або березою, бесідували між собою про щось під шум наших ігор, сповнених руху і гамору. Поміж старших учнів найбільше вирізнялися володінням м'ячем, стрибками та бігом Непомуцен Гіжицький, Каятан Оскірко і Полановський, а поміж молодших двоє Врoблевських, Ізидор і Валер’ян, рідні брати, українці. Найсвавільніший з відчайдухів, я не відставав від них ні на крок у чудовому змаганні рекреаційних досягнень і, очолюючи сміливу команду своїх однокласників, вів їх через огорожі та рови, крутився на лузі або, зачепившись за гілки, з легкістю мавпи досягав корон розлогих лип, які усміхалися нашій свавільній поведінці.

Під час однієї з таких рекреацій під’їхала розкішна карета, запряжена чотирма кіньми, і ліврейний лакей передав капелану-ректору письмове повідомлення. Прочитавши його, він швидко підвівся з трави, покликав мене і сказав з посмішкою:
— Пан сенатор надіслав карету за тобою. Підправся трішки і поїдь до палацу. За півгодини я також туди приїду.

Коли я піднімався сходами палацу, донька пані сенаторки вибігла мені назустріч, схопила за руку і швидко потягла за собою. Сенатор чекав на нас у концертній залі. Він був у великому мундирі командора мальтійського ордену, на грудях зірка, через плече стрічка, при боці шабля, в руках капелюх із пурпуровим пір'ям і білі рукавички. Пані сенаторка також була, як кажуть французи, "tiree a quatre epingles" [гарно вбрана]. Її голову прикривав білий капелюх з такими ж страусиними пір’ями. На шиї була перлова нитка, у вухах діамантові сережки; сукня з палевої тканини була підперезана муаровим поясом з золотою пряжкою. В руках вона тримала чудовий букет троянд-центифолій. Щойно я з’явився в залі, вони мене поцілували і сказали:— Bonne nouvelle [Чудова новина]! Бабуня буде тут за кілька годин. Підемо її зустрічати.

А оскільки моя природа нервова, вогняна, емоційна (такою вона була, поки люди не розчарували її), вона не вдовольнялася лише почуттям враження, а мусила виразити його бодай якимось чином, тож я миттєво підскочив і почав скакати по колу зали на одній нозі, на велике задоволення сенаторства та інших присутніх. Цю мою гімнастику радості перервала поява пана маршалка двору з повідомленням, що "все готово!". На цей сигнал Ілінський подав руку своїй дружині; її донька взяла мою, і ми вийшли із зали. 

Багата карета на шість коней, прикрашена гербами власника, прийняла нас до себе всередину. Два гайдуки стали позаду. Візник у парадному строї гукнув на коней і шестикінний віз рушив важкою риссю з місця. За містечком, вже не пам'ятаю на якій відстані, ріс чудовий гай біля дороги. Як тільки ми приїхали, візник спинив коней, гайдуки відкрили дверцята, і ми вийшли. 

Як же я здивувався, побачивши красивий намет, поставлений в тіні беріз з пишними кронами, та розстелений багатий килим від дороги до намету. Біля входу стояли кілька ліврейних лакеїв. Збоку лунала оркестрова музика в повному складі. Далі були шаранбани, візки, екіпажі; а ще далі, за яких сто кроків від дороги, дві гармати на лафетах в супроводі своїх пушкарів з палаючими фитилями. Сенатори сіли в наметі; а я, несилий всидіти на місці, метався по лузі, переслідуваний моєю чарівною супутницею. Минуло півгодини, і на коні приїхав козак з та сповістив про появу карети пані каштелянової. 

Незабаром вона приїхала. Ті самі важкі буцифали, та сама давня ландера, той самий старий Автомедон з протертими ліктями, той самий довгоносий фурман в полотняних шароварах, які до колін були підвернені, а на доданок знаменитий Юзеф, фактотум пані каштелянової, перший мандарин здовбицький і скрупульозний виконавець спартанських харчових інструкцій своєї пані, за милістю якого я так часто зносив голод Уголіно та муки Тантала. Сенаторство підійшло до дверцят карети, і в той момент, коли їх урочисто відкрив Юзеф і зворушена величчю прийому пані каштелянова стала ногами на романівську землю, оркестрова музика дала якийсь тріумфальний марш, а залпи гармат оголосили світу урочистість великої події. Щодо мене, я кинувся до ніг моєї бабці і, плачучи від радості, цілував її та обіймав.

— Mon cher enfant [миле дитя]! — вигукувала вона тремтячим від хвилювання голосом, потім підняла мене і міцно обняла.

Роги і гармати гриміли безперервно. Пані каштелянова пересіла до карети сенаторства, і ми вирушили назад до Романова. Придворні та ліврейна служба чекали біля в'їзду. Ксьондз-ректор і двоє старших професорів зустріли пані каштелянову на сходах. Обід був розкішний. Срібло, порцеляна, кришталь і прекрасні екзотичні квіти прикрашали стіл, вкритий сніжним скатертиною; а перед моєю бабцею височіла дивовижно складна конструкція з бісквітів, цукру та карамелі у вигляді феодального замку з баштами та вежами, на яких майорів прапор, прикрашений цифрою пані каштелянової в променях. 

Окрім нашого кола, за столом сиділо ще кілька осіб. Це були домашні та сусіди. Гарні звуки оркестрової музики долинали з двору через відчинені вікна; а коли ввічливий Амфітріон підняв келих і проголосив за здоров’я пані каштелянової, вдарив залп з гармат та мортир, і труби розірвали повітря гострою нотою своєї урочистої фанфари.

Ледве ми зрушили з місця від столу, двері концертної зали відчинилися. Ілінський подав руку пані каштеляновій. За першою парою пішли ми всі. Добжинський вдарив смичком, і загальний акорд вступних тактів симфонії пролунав. З цього гучного tutti, немов сонце з хмар, вийшов якийсь урочистий спів, яким увесь горизонт гармонії ожив і освяяв. Музика тривала до самого вечора, приємнішого для мене за всі інші. Після концерту був театр. Грали якусь веселу п’єсу, у якій пані Бомані (чи панна, бог її знає) здобула численні оплески. Після спектаклю – збори в кімнатах, парадна чайна церемонія, морозиво, цукерки, фрукти, напої; потім розмова, газети, вечеря, а в кінці загальні побажання на добраніч і мій від’їзд з єзуїтами до колегіуму.

Так закінчився цей урочистий день. Такими ж були й наступні шість днів, які пані каштелянова провела з нами, з тією лише різницею, що до нас приєдналося більше гостей з різних куточків Волині. Серед них був генерал Гіжицький, губернатор Волині, з дружиною, яка була сестрою сенатора Ілінського; і пані Павлова Єловицька, дивовижно благородна і приємна особа, брат якої, граф Марцін Тарновський, командував польським кавалерійським полком у 1809 році та на подвійній арені – лицарській і громадянській – відзначився. Пам’ятаю також одного з князів Четвертинських, Юзефа, надзвичайно оригінальну людину. Його зазвичай називали Юзьою, хоча йому було вже щонайменше 40 років, а на його зів’ялому обличчі лежала виразна печатка наближення старості. Був командором мальтійським креації князя Адама Понінського гербу Лодзя, великим пріором польської мови; за часів Станіслава Августа носив відзнаки свого рангу такого величезного формату, що, певно, мусив замовляти їх на спеціальне виготовлення, бо в продажу таких не знайшов би. Князь Юзя мав труднощі з вимовою і шепелявив. Коли десь зустрічав незнайому особу, ніколи не пропускав нагоди представитися таким чином:
– Ясновельможний князь з Люліків (Рюриків) Святополк Четвертинський, командор лицалського (рицарського) ордену святого Іоанна Єрусалимського.

Після цієї тиради робив щось схоже на німецький кніксен і сідав осторонь, задоволений виконаним церемоніалом представлення. У святкові дні він мав звичку з'являтися в пурпуровому мальтійському мундирі з еполетами і при шпазі, гордо оглядаючись довкола, мов павич, що розкриває свій веселковий хвіст на сонці. Щодо решти дам і чоловіків – не пам’ятаю, як звалися.

День від’їзду пані каштелянової був менш веселим, але не менш урочистим. Ми провели її до того ж гайка, де зустріли. Роги й гармати супроводжували прощальну сцену; а мої сльози, хоч і іншої природи, текли так само рясно, як і раніше. Коли пані каштелянова мала сідати до своєї карети, вона доручила мене турботливому серцю сенатора і ксьондза ректора Мореловського. Потім ніжно благословила мене, підняла з колін, поцілувала – і, витягши зі своєї дорожньої торбинки якийсь предмет, загорнутий у рожевий папір, сказала до сенаторки:

– Ma bien chere! je vous donne ceci en guise de souvenir [Мила моя, даю вам це на згадку]. Збережіть це ретельно! Це моя носова хусточка, яку я мала на балу у княгині де Ламбаль, подруги Марії-Антуанетти.

Розгорнувши обережно паперову обгортку, вона показала здивованій сенаторці якийсь пожовклий і подертий шматок тканини, що вже втратив свої первісні риси та здавався настільки стародавнім, що міг походити ще з доби фараонів, якщо не з доісторичних часів. З ознаками найвищої вдячності пані Ілінська прийняла цей безцінний дар і старанно сховала його до свого елегантного редикюля. На обличчях свідків цього акту щедрості пані каштелянової відбивався подив; що ж до мене, то я зовсім не дивувався, маючи в пам’яті дуже подібний випадок, коли моя бабця, запакувавши до коробочки одну зі своїх старих панчіх, наказала доброму Козику відіслати її поштою до Краслави, мовивши:

— Скоро її іменини (чиї? вже не пам’ятаю), сподіваюся, що вона буде дуже рада такому подарунку. Посилаю їй на згадку цю панчоху, в якій була на імператорському балу в Петербурзі.

— Княгине (вона хотіла, щоб її завжди титуловали княгинею), то ви були на тому балу в одній панчосі? — жартівливо запитав Козик.

— Ах, дурниці, асан! — обурено вигукнула вона. — У асана завжди щось у голові. Була і друга панчоха, звісно, але десь загубилася.

Не пам'ятаю, скільки часу минуло, коли одного дня (а було це якраз перед обідом), я готувався до уроків у своїй кімнаті, двері раптово відчинилися, і зайшов добрий Козик. Це була приємна несподіванка. Він приніс чудову новину. Моя бабця була здорова і запрошувала мене до себе на кілька днів через очікуване прибуття моєї матері. Щастя, яке я відчув з цієї нагоди, не можу описати. Я сміявся, стрибав, плакав, цілував Козика в обличчя, в руки, в коліна. Він захищався, як міг, намагався приборкати ці спалахи надмірної радості, які доходили до шаленства. Нарешті! Параксизм мусив пройти свій нормальний період, пройти свою фазу виникнення і проявів, і коли він добіг фінішу, визначеного потребами мого організму, то поступово ослаб, дозволяючи нервам повернутися до рівноваги і спокою.

Того ж дня ми вирушили з Романова, не забувши, звісно, попрощатися з панами Ілінськими, яких Козик мусив запевнити, що через кілька днів, не пізніше, я неодмінно повернуся. Дочка сенаторки подарувала мені на дорогу маленьку коробочку з ласощами, а маршалок двору сенатора, за вказівкою свого пана, запхав у всі кишені карети стільки різної провізії, що вистачило б на втричі довшу подорож, ніж з Романова до Здовбиці. Ксьондз-ректор ніжно обійняв мене і благословив; потім передав Козику листа від себе до пані каштелянової.

Мої піддані інфімісти вийшли всім гуртком на двір і проводжали аж до брами свого відбуваючого короля зі сльозами на очах та щирими побажаннями швидкого повернення. Глибоко зворушили мене ці знаки прихильності, яких я більше не зустрічав серед людей; бо дитячі серця, ще не досвідчені лицемірством світу, відкривалися тоді для мене гаряче і щиро, як і моє для них. Куди поділися вони? Куди занесли їх життєві складнощі? Чи багато з них уникло бурі буття? Чи багато досягло мети своїх жадань та надій? Бог лише знає! Я більше їх не бачив; а якщо й бачив, не впізнав, як і вони мене не впізнали. Серед моїх співучнів з Романова я зустрів лише Ізидора і Валеріана Вроблевських, Каєтана Оскірку та Непомуцена Гіжицького. Перші були моїми співповітниками на Україні. Я знав їх шановного батька, шановану матір з роду Бужинських і сестру, гідну доньку такого роду, з якою одружився мій земляк Геронім Збишевський, один з найшанованіших людей, яких я коли-небудь зустрічав. Ізидор Вроблевський, попри відомі аксіоми Франціска І, останнього короля-лицаря Франції, що так сильно ображали прекрасну стать, прив'язав свою свободу вузлом Гіменея і, поринувши у господарську прозу, живе десь на Поділлі. Валер'ян, брат Ізидора, інакше влаштував свою земну долю. Замість смертної жінки він узяв за дружину музу і, вірний їй, відмовився від світу заради науки, яку славно культивує під псевдонімом Коронович. Що ж до двох останніх, К. Оскірки та Н. Гіжицького, то моя зустріч з ними в Києві в 1841 році була мимохідною. Перший обіймав посаду обраного директора комерційного банку, другий — маршалка одного з повітів Волині.

Коли після триденної подорожі ми ввечері в'їхали у здовбицький двір, дві чотирикінні карети, оточені візками та валізами, стояли без коней біля під'їзду. Перший мандарин двору пані каштелянової, той самий достойний Юзеф, що не раз згадувався в моєму наративі, вибіг нам назустріч і, привітавши мене радісно, повідомив, що в домі велика радість з приводу прибуття молодого сина пані каштелянової, князя Євгеніуша Любомирського з дружиною.

Її я ще не знав, бо це був її перший візит до Здовбиці після весілля. Але князь Євгеніуш був для мене приємною постаттю, глибоко відбитою на тлі моїх дитячих спогадів. Він і моя мати були близнюками; а цей найтісніший зв'язок крові спричинив між ними таку ж тісну моральну єдність, якою була й фізична. Вони щиро любили один одного, існували однією душею, однією думкою і однією благородною метою. Такі випадки родинної любові зустрічається нечасто. Частина її природно мала припадати і мені. Коли я вбіг до кімнати і, поцілувавши ноги пані каштелянової, дуже ласкавої та ніжної до мене, захотів поцілувати й його руку, він підняв мене з почуттям, обійняв і представив своїй молодій та гарній дружині, чия грація, сповнена захопливого виразу, і сердечні слова благословенно проникли в мою душу. Вона була дочкою нашого славної пам'яті Тадеуша Чацького, чий розум, доброчесність і навіть риси шляхетного обличчя вона успадкувала. Хоча було важко молодій, гарній та світськи вихованій жінці сподобатись пані каштеляновій, чий надмірний релігійний аскетизм волів би, аби всі привабливі чола жінок і дівчат були прикриті каптурами, і щоб весь світ перетворився на монастир найсуворішого порядку, все ж льоди її аскетизму танули від усмішки і дотепності цієї чарівної істоти, яку вона щиро полюбила; бо навіть камінь, мабуть, не витримав би спокусливого впливу її розуму, душевних якостей і привабливої зовнішності. А до того ж, вона так багато виявляла поблажливості до найменших слабкостей і фантазій матері свого чоловіка, так вміло пристосовувалась до її віку, смаків, поглядів і дещо архаїчних уявлень, була такою ввічливою до фаворитки Сео, до наймиліших канарок, журавлів, лелек і крука, і так ретельно перебирала овес своїми маленькими ручками, не звиклими до цієї простолюдної праці! 

Її тритижневе перебування в Здовбиці пролетіло, немов весільний день, що надовго залишається в пам'яті серця. Пані каштелянова називала її не інакше як "ма bonne Marie!" чи "ма charmante Marie" і сама ставала молодшою, балакучишою, веселішею поруч із нею; а святковий прийом підтверджував, як сильно вона була рада. Цей настрій пані каштелянової, певно, став причиною мого звільнення від попередніх аліментарних заборон і допущення до всіх без винятку страв, навіть тих, що суперечили суворим правилам спартанського виховання. Навіть одяг, яким сенатор Ілінський поповнив мій гардероб, не був конфіскований і йому дозволили знову опинитися на мені без жодних обмежень.

Сімейне коло поповнилося наступного дня приїздом Кароля Вандаліна з Коньчиць-Великих Мнішеха, сина маршалка великого коронного, який був одружений з представницею роду Любомирських і, таким чином, був близьким родичем моєї матері, а також мав предків з Любомирських у старших поколіннях. Він жив на Волині в родовому гнізді, селі Вишнівці, де мав чудову бібліотеку, цікаву збірку історичних артефактів та прекрасну галерею родинних портретів, серед яких зображення цариці Марини та її чоловіка царя Дмитрія сумно нагадували про давню велич. Кароль Мнішех був паном з глибокими аристократичними переконаннями, але чесним, освіченим, не чужим для проявів співчуття та людяності, а до того ж генеалогістом, яких мало. Не було такої польської родини, дворянської чи шляхетської, про яку б не знайшлося інформації в його пам'яті, щодо її родових зв'язків або публічних заслуг, від початків роду. Я чув, що він навіть писав на цю тему. У соціальному сенсі, особливо в салонному колі, йому було важко знайти рівних. Колорит, дар слова, багатогранність ідей, плавність оповіді та гідність ставили його на перше місце в суспільстві. Хоча йому було важко ділити сімейне святкування, він поспішив до Здовбиці, де отримав від пані каштелянової найпочесніший прийом, не стільки через свої моральні якості, скільки через величну ауру, якою було оточене його ім’я. 

Невдовзі після нього до нас одночасно завітали: полковник Ратомський, на всю Волинь відомий садівник, якого ми часто відвідували з моєю бабцею; єпископ Дедерко і Клементина Крогерова з Любомирських, дочка князя Ксаверія від першої дружини, Потоцької, сестри Щенсного. Отже, вона була зведеною сестрою моєї матері і моєю тіткою. В молодості вона славилася своєю красою, а пізніше - нещастям і покірністю, з якою вона це нещастя переносила. Мить сердечного потягу і любовної уяви, яку вона довго покутовала, втягла її, без відома батька, в неналежний шлюб з чоловіком, який за її віру, любов та самопожертву відплатив їй жорстокістю.

Змушена шукати притулку від щоденних образ і тиранії чоловіка, вона оселилася в дубенському монастирі бригіток, де ми з пані каштеляновою відвідували її щотижня. Не стільки вік, скільки гіркі життєві випробування підірвали її здоров'я і затьмарили красу. Лише сліди її лишилися, сумно викликаючи співчуття гармонією рис, охоплених солодкістю, смутком і болем. З поміж сестер моєї матері саме вона викликала у мене найніжнішу симпатію і найглибшу повагу. Я дивився на неї, як на небесну істоту, як на святу; і вона дійсно була святою, бо хто з покірністю приймає приречені вироки і не нарікає на їхню жорстокість, той вартий стати в коло обраних на небесах. Тут не буде зайвим згадати відому подію, про яку часто розповідають особи, яким можна довіряти, хоча моїм слабким розумом я не здатний її сягнути, але не заперечую її, бо, як мудро висловився великий Шекспір: "на світі більше тайн, ніж вашій вченості хоч би приснилось". 

Клементина Крогерова, як я вже згадував, жила в дубенському монастирі бригіток. Вона вже була хвора, коли генерал Гогель зупинився в Дубно зі своєю дивізією, яку він очолював. Його дружина була близькою подругою Крогерової. Вона часто відвідувала її, ставши благословенням і розрадою стражденної. Було навіть таке, що ночі проводила біля її ложа, щоб полегшити страждання хворої і уколисати її до сну. Отже, одного дня, вирушаючи з дому до монастиря (це сталося влітку), вона зустріла кількох знайомих, серед яких був і шановний Юзеф Древецький, наш родич, відомий під титулом шефа, оскільки, послуживши з Князевичем у легіонах, він з гідністю здобув це звання. Коли вони йшли всі разом, раптовий вигук пані Гогель налякав її супутників. Вона зупинилася, застигши з очима, спрямованими вгору, і, розкинувши руки, ніби намагаючись охопити невидиму постать, кликала: 

— Дивіться! Дивіться! Дивіться!... Крогерова летить до неба!... Ви бачите? 

Усі мовчали, бо ніхто нічого не бачив! Однак неможливо заперечити абсолютну реальність цього бачення пані Гогель, бо коли через кілька хвилин вони дісталися до монастиря, виявилося, що саме в той момент, коли вона з'явилася перед своєю подругою, Крогерова пішла з життя. 

Минули роки. Старість і знесилення спали, ніби гора граніту; і все ж, як на поклик чарівної палички, знову постають з домовини дитячі мої роки, з рожевим святом пустощів і веселощів, коли згадую той щасливий день, коли мої батьки, так довго розлучені зі мною, приїхали до Здовбиці. Пані каштелянова та всі присутні поспішили їх зустрічати; навіть старий ксьондз єпископ Дедерко пришвидшив кроки, щоб поділити радість сімейного кола, щоб благословити її. Це була мить з митей, безцінна мить! Мить, яких у житті мало — які не кожному дано відчути та оцінити! Пані каштелянова ніжно обняла доньку; князь Євгеніуш та Крогерова по черзі виривали любиму сестру, Мнішех ласкаво вітав свою родичку. Щодо мене, то я мало не перетворився на потік радісних сліз, заливаючись ними, почергово обіймаючись то з матір'ю, то з батьком, особливо з матір'ю, яку я довше не бачив і яку мало не втратив, бо вона важко хворіла за кордоном.

Від того моменту, як її обличчя засяяло і голос її прозвучав сердечно, все в мені і навколо мене змінилося. Мій розум став яснішим, серце запалало благородніше. Я відкинув усі свої попередні вади; різкість, свавілля, лінь до книжок, шкідливість яких я усвідомив, і натомість впровадив у душу стійке рішення змінитися, щоб зберегти моїй матері спокій і не турбувати її здоров'я, яке і так було послаблене. Після того, що я сказав, легко можна здогадатися, що я приховав від неї бабунині спроби спартанської освіти з усіма її аксесуарами, які боляче залишили сліди у моїх вухах і волоссі. А оскільки з Романова я виглядав здоровим і був одягнений не лише акуратно, а й елегантно, як на підлітка, мені легко вдалося приховати свої попередні біди під прекрасним приводом теперішнього і залишити поважну матір у переконанні, що Здовбиця була для мене країною, де тече молоко та мед. Ця обережність у семирічному хлопцеві може здатися перебільшеною. І справді, я б не вчинив так обачно, якби на допомогу голові не поспішило серце. Я любив свою матір не тому, що міг оцінити її домашні, соціальні та християнські чесноти, широко шановані, а тому, що таємне і вище за всі інші почуття пошани й любові притягувало мене до неї; тому, що з її очей так багато лилось сліз і проміння на мене, що в її голосі було стільки турботливості, солодощі, поблажливості й благословення для мене. З того часу, як я можу пам’ятати, не було жодної миті, щоб я не бачив її опікунської постаті поруч із собою вдень, над собою вночі, і не відчував її поцілунку, і не чув її теплої материнської молитви. Мало хто, напевно, зацікавиться цими сердечними освідченнями людини, яка не викликає загального інтересу, а отже, є байдужою для читача; але тут зовсім не йдеться про індивідуальність того, хто пише, а лише про покірне визнання святості материнського мандату в часи, коли шал емансипації жінок намагається потрясти храм сім'ї і згубне мавпування чужоземних зразків звільняє польську матір від її спадкових чеснот, переданих через численні покоління шанованих матрон. 

[... розповідь про батька ...]

Весілля моїх батьків відбулося в Дубні в 1808 році. З Дубна мій батько повіз дружину до Липовця, де оселився разом зі своїми батьками. Єдиний син і спадкоємець кількомільйонного стану, а до того ж здібний, ввічливий та шляхетний, він незабаром став не лише центральною фігурою, навколо якої оберталися всі молодіжні елементи краю, а й об'єктом уваги серйозних людей, котрі глибше оцінювали його здібності та серце. 

[... продовження розповіді про батька ...] 

Пробувши не більше ніж два тижні у пані каштелянової троцької, мої батьки попрощалися з нею, взяли мене з собою і повезли на Білу Русь до свого Теоліна [нині Цеалін, Білорусь].