Мій батько був надзвичайно гордовитим чоловіком — з тих, хто любить озиратися на героїчні вчинки пращурів, кров яких тече в їхніх венах. Він також був homme d’autrefois — людиною минулої епохи, з певними упередженнями, але обдарований неабиякою мужністю й абсолютно безстрашний щодо суспільної думки. Він народився на самому початку минулого століття, у Святвечір 1801 року. Спершу навчався в єзуїтському колегіумі у Львові, потім у Військовій академії у Відні і ще зовсім юним вступив до австрійської військової служби, яку, однак, дуже швидко залишив, і в 1821 році був прийнятий офіцером у російський кавалерійський полк. Його батько помер у 1825-му, і, за домовленістю зі старшим братом [Генриком Жевуським], який не хотів брати на себе тягар родових маєтків, обтяжених боргами, він став власником старої родової резиденції. 

Він блискуче проявив себе в турецькій кампанії 1828 року, був поранений, а після повернення одружився з жінкою, яка була на двадцять два роки старша за нього і мала величезне становище при російському дворі. Якщо вірити листам княгині Лівен, колись вона була коханкою імператора Олександра I — пані Жеребцова, уроджена княжна Лопухіна, сестра того самого князя [Павла] Лопухіна, чоловіка чарівної пані д’Алопеус із відомої "Récit d’une Sœur". Пані Жеребцова вирізнялася надзвичайною красою, про що свідчать її портрети, які я бачила. Вона також була надзвичайно розумною жінкою, і завдяки своєму такту змогла не зробити ані себе, ні свого чоловіка смішними, що було б легко з огляду на велику різницю у віці. Мій батько безумовно завдячував їй своїй блискучій кар’єрі, і завжди казав, що вона була жінкою, яку він любив найбільше у своєму житті.

У них була одна донька, яка померла молодою, але від першого шлюбу пані Жеребцова мала доньку [Ольгу], яка була на рік старша за мого батька й на момент шлюбу матері вже була дружиною графа (згодом князя) Орлова — знаменитого фаворита імператора Миколая I та одного з підписантів Паризького трактату, син якого згодом багато років був послом при Третій Республіці. Я пам’ятаю стару княгиню Орлову, коли була маленькою дівчинкою. Вона остаточно оселилася у Флоренції й померла там у 1876 чи 1877 році. Це була грізна стара дама, дуже розумна й здатна бути привітною, коли хотіла. Її стосунки з моїм батьком завжди залишалися сердечними, хоча й стриманими. Він повівся надзвичайно делікатно щодо фінансових справ після смерті своєї дружини, і як княгиня Орлова, так і її чоловік виявляли вдячність, але мій батько, що було дивно для людини з його характером, завжди трохи побоювався своєї пасербиці і, наскільки я пам’ятаю, ніколи не почувався з нею цілком вільно; вона була єдиною людиною, з якою він міг зніяковити, і я досі не можу зрозуміти, чи це було збентеження, чи пам’ять про його покійну дружину впливала на його поведінку з княгинею. Старого князя я ніколи не бачила — він помер, коли я була ще немовлям; але я можу викликати в пам’яті одну з сестер пані Жеребцової — графиню Кутаїсову, і ледь пам’ятаю, як мене привезли до Корсуня, заміської резиденції Лопухіних, де мене пестила дуже стара пані, про яку мені сказали, що це мати Александріни де Ла Ферроне. Спогад, який закарбувався у моїй дитячій пам’яті, пов'язаний із тим, що задля того, аби її побачити, мене не вкладали спати аж до одинадцятої години вечора — це був єдиний час, коли вона виходила, маючи дивну звичку спати цілий день і вставати лише тоді, коли всі інші вже вкладалися до сну. Вона з чоловіком жили майже по-королівськи на своєму розкішному маєтку — одному з визначних місць того часу. Нині він перейшов у володіння небожа старого князя, якому дозволили відновити титул, але блискучі дні Корсуня вже минули і, ймовірно, ніколи не повернуться. Коли я думаю про всі ці зв’язки з минулим, яке вже стало частиною історії, я усвідомлюю, наскільки я стара і як мало спільного маю з теперішнім поколінням. Усі ці люди, вчинки й слова яких були частиною мого дитинства, забуті навіть власними нащадками, і, розповідаючи їхню історію, мені важко повірити, що я водночас розповідаю і свою власну. 

У мого батька було два брати. Старший, граф Генрик Жевуський, зробив собі ім’я як один із найвідоміших польських письменників свого часу. Його історичні романи, написані в стилі Вальтера Скотта, і до сьогодні майже так само популярні, як і твори Скотта; він також написав кілька книжок французькою мовою, але вони не належали до найвищого ґатунку й тепер забуті. Одна з них була присвячена історії нашого родового прокляття, і я пам’ятаю одну суперечку між моїм батьком і його братом на цю тему, коли вперше почула слова, які відтоді часто повторювались у моїй присутності щоразу, коли траплялося нове нещастя в нашій родині: "Це знову через Куницьку" — це було дівоче прізвище нашої давньої пращурки.

Мій дядько Генрик був одним із найдотепніших людей у країні; існує незліченна кількість його висловів, які стали суспільним надбанням і цитуються щоразу, як трапляється нагода. Він помер у дуже поважному віці в 1867 році; був приблизно на п’ятнадцять-двадцять років старший за мого батька, тож усі мої спогади про нього — це спогади про дуже старого чоловіка, який ледве пересувався. У нього була величезна голова, пронизливі очі, густі брови й загалом неохайна зовнішність. Між ним і моїм батьком існувала велика приязнь, хоча вони постійно сперечалися як не через одне, так через інше. Мій дядько був єдиним некрасивим членом напрочуд вродливої родини; мій батько, навпаки, вважався одним із найгарніших чоловіків свого часу, й коли в братів не залишалося тем для суперечок, вони починали дискусію про те, який вплив має чи не має врода на життя людини. Оскільки обидва були напрочуд блискучими співрозмовниками, слухати їх було надзвичайно захопливо — й мені лише шкода, що я була тоді надто мала, аби гідно це оцінити. Мій дядько помер раптово від хвороби серця, хоча доволі довго був недужим. Він не залишив по собі синів, лише двох доньок, одна з яких стала матір’ю тієї чарівної мадам де Колемін, чий шлюб із великим герцогом Гессенським, а вже наступного дня розлучення, викликав гучний резонанс у свій час. Про цю історію мені ще буде багато що сказати згодом.

Молодший брат мого батька [Ернест Жевуський], хоч і не настільки блискучий, як інші члени родини, все ж був дуже розумним чоловіком і помер на початку шістдесятих. Я не пам’ятаю, щоб бачила його часто; зате його син, який загинув під час турецької кампанії 1877–78 років, часто бував у нашому домі. Він не залишив по собі чоловічого потомства, тому мені нічого більше про нього розповідати, окрім того, що він мав репутацію одного з найвродливіших чоловіків та найхоробріших офіцерів у царській армії. 

Під час польського повстання 1830 року мій батько був ад'ютантом фельдмаршала Дібича, який командував російською армією. У певний момент становище російських військ стало надзвичайно критичним. Корпус армії під командуванням генерала Рюдигера був повністю відрізаний від зв’язку зі штабом, а повстанці під проводом генерала Дверницького перехоплювали кожного офіцера, якого фельдмаршал посилав з наказами до генерала. Ситуація ставала дедалі серйознішою, коли граф Дібич викликав мого батька й, попередивши, що в разі полону йому, як полякові, загрожує не ув'язнення, а смерть, спитав, чи він погодиться перетнути лінію повстанців і передати усний наказ заблокованому генералу. Мій батько без вагань прийняв це завдання. Переодягнувшись у мандрівного торговця, він зумів за три тижні пройти крізь усю польську армію, не будучи впізнаним, і, діставшись до генерала Рюдигера, передав йому відомості, які дозволили тому знову перейти в наступ і приєднатися до головного штабу. Наслідком цього стало те, що Дверницький разом із іншим ватажком повстанців, Раморіно, змушений був шукати притулку за австрійським кордоном і скласти там зброю. 

Я часто чула, як батько розповідав подробиці цієї авантюрної подорожі, під час якої він постійно наражався на смертельну небезпеку. Адже сумнівів не було: поляки не виявили б до нього милосердя. Саме його прізвище стало б причиною негайної розправи. Цей сміливий вчинок, як я вважаю, значною мірою сприяв успіху його подальшої кар’єри, хоча сам він ніколи цього не визнавав. Однак ця історія мала продовження, яке я неодмінно мушу розповісти, бо воно так само вшановує мого батька, як і того багато обмовленого монарха Миколая І. [...] Коли повстання було придушено, він наказав встановити в Кремлі прапори тих небагатьох полків, яким не вдалося перейти кордон, із написом, що це — знамена зрадницької польської армії, яка зламала всі свої присяги перед сувереном. Мій батько почув про цей намір Імператора за кілька днів до того, як він мав бути здійснений, і написав йому листа, в якому благав переглянути це рішення й не давати волю обуренню таким чином, що це завдасть шкоди його репутації в очах історії та нащадків. Це був чудовий лист, сповнений почуття та поваги до свого монарха, але водночас один із найсміливіших листів, коли-небудь написаних підданим до свого суверена. Посилаючись на власну вірність присязі, він завершив словами: "Благаю Вашу Величність не заплямувати своєї слави актом низької помсти й пам’ятати, що суверену краще мати на чолі пляму крові, аніж пляму багна". Я повторю ці слова французькою, бо в цьому варіанті вони виражають суть набагато точніше, ніж переклад: "Je supplie Votre Majesté de se souvenir qu’il est parfois préférable pour un Souverain d’avoir sur son front une tache de sang qu’une tache de boue". Коли згадати, яким монархом був Миколай, і в який час було написано цей лист, важко не захоплюватися сміливістю молодого чоловіка, що насмілився на такі слова. Але Імператор належав до тієї рідкісної породи людей, які розуміють благородство в інших. Він гідно відповів на цей виклик: відіслав цей лист дружині мого батька з ремаркою: "Je vous renvoie la lettre de votre mari, Madame; comme Souverain je devrais punir, comme ami, je veux oublier (Повертаю вам лист вашого чоловіка, пані; як суверен я мав би покарати, як друг хочу забути)".

Під час тієї ж польської кампанії з моїм батьком трапилась одна дивна пригода, яка, можливо, зацікавить тих, хто небайдужий до надприродного. Щоб її зрозуміти, мушу зазначити, що один із моїх предків — той самий, якого було схоплено й ув'язнено за наказом великої Катерини — помер і був похований у містечку під назвою Холм, у Королівстві Польському. Стан країни був тоді настільки тривожним, що не було можливості перевезти тіло до родинного поховання. І ось напередодні битви під Гроховом, однієї з важливих сутичок війни, мій батько, який на той час був підвищений до командування кірасирським полком принца Альберта Прусського, спав у своєму наметі й побачив уві сні, як до нього зайшов старий чоловік, якого він упізнав за портретами як свого прадіда. Він помітив, що той був одягнений у старий польський одяг, з жовтими чоботами, стоптаними на носках. Привид, якщо можна так його назвати, сів біля його ліжка й сказав, що він його предок, і що склеп, у якому його поховано, саме тієї ночі зламали повстанці, а його тіло витягли з труни й поставили до стіни. Він додав, що мій батько має поїхати до Холма, забрати тіло й перепоховати його в родинному склепі, а також встановити два хрести на пам’ять про цю подію — один у парку, а другий у місці, яке він точно вказав, на повороті шляху, що веде до будинку у родинному маєтку. Він також сказав, що мого батька буде поранено наступного дня. І ось наступного дня відбулася битва, і мого батька поранили в ногу. Він довго хворів і, треба визнати, забув про свій сон. Більше ніж за десять років потому він опинився в Холмі з імператором на маневрах, і з цікавості зайшов до церкви. Вона була зачинена з часів повстання, але мій батько наполіг, щоб для нього відкрили склеп, і коли він увійшов, то побачив тіло свого прадіда, що стояло вертикально біля стіни, в тому самому одязі й тих самих стоптаних чоботах, у яких він бачив його тієї ночі уві сні. Він наказав перенести тіло й поховав його у своєму маєтку, і два хрести стоять донині як пам’ять про подію, яку, щонайменше, можна назвати незвичайною.

Після повстання мій батько майже ніколи не залишав Імператора. Його було призначено особистим супутником до нього, і цю відзнаку, зовсім окрему від звання генерал-ад’ютанта, яке він отримав пізніше, мало лише дуже обмежене коло людей у росії. Коли султан Абдул-Меджид зійшов на трон, мого батька було відправлено як спеціального посла, щоб привітати його зі вступом на престол, і водночас йому було доручено поїхати до Єгипту і зупинити Мехмета Алі від продовження маршу на Стамбул, пригрозивши російським вторгненням. Пізніше він узяв участь в угорській кампанії та був обраний для того, щоб передати в Москву новини про остаточну перемогу російських військ. У 1851 році він поїхав до Іспанії з дипломатичною місією з метою відновлення відносин між російським урядом і урядом королеви Ізабели. У листуванні графа Рачинського, тодішнього прусського міністра при дворі в Мадриді, з Доносо Кортесом, яке було опубліковане кілька років тому, наводяться цікаві деталі про приїзд мого батька та його перебування в іспанській столиці. Він залишився там значно довше, ніж спочатку планував, і серед сувенірів, які він привіз із цієї подорожі, була "Мадонна" роботи Мурільйо, яку йому подарувала королева, а ще дорожчою для нього була пам’ять про чудову дівчину, в яку він усім серцем закохався, і яка через кілька років привернула увагу світу, коли вийшла заміж за імператора Франції. Я часто чула, як батько говорив про імператрицю Євгенію і те надзвичайне враження, яке її краса справляла на всіх, хто її бачив. Він був дуже вражений її розумом, блискучістю її розмов, і завжди стверджував, що її інтелект дорівнював, якщо не перевершував, її красі. Коли катастрофа під Седаном поклала кінець світській кар’єрі графині де Теба, а пізніше, коли Принц Імперії загинув у Зулуленді, мій батько був дивно вражений і довгий час не міг ні про що інше думати чи говорити. "Бідна імператриця! Бідна імператриця!" — казав він, — "Як же вона це витримає?" 

Пані Жеребцова померла близько того часу, за кілька місяців, здається, до місії мого батька до Мадриду, хоча я не зовсім певна щодо дати. Вона довго хворіла, і я часто чула, як бабуся розповідала про відданість, з якою її чоловік доглядав за нею, додаючи, що це спонукало її дозволити моїй матері вийти за нього заміж, попри різницю у віці та релігії. Я згодом розповім про мою матір і її родину. Мій батько одружився з нею у 1853 році; вона була однією з найгарніших жінок при російському дворі, і на коронації імператора Олександра II вважалася найкрасивішою серед присутніх. Під час її короткого шлюбу відбулася Кримська війна, і на її початкових етапах мій батько командував дивізією в Євпаторії. Однак його скоро відкликали і призначили військовим губернатором Санкт-Петербурга. Саме коли він обіймав цю посаду помер імператор Миколай; і з його смертю кар'єра мого батька фактично завершилася. Олександр II ніколи не любив його, і він не уникнув долі, яка спіткає всіх фаворитів царювання, коли воно завершується. Йому ще раз призначили командування під час другого польського повстання 1863 року, але дуже скоро після цього він пішов у відставку і оселився у своїх українських маєтках, де помер на Вербну неділю 17 квітня 1888 року. Імператор Олександр II ніколи не любив його і ніколи не пробачив йому незалежності висловлювань, а особливо певну відповідь, яку він дав йому на пам'ятній події. Це сталося після останнього польського повстання. Уряд прийняв жорсткі заходи проти землевласників провінцій, які брали участь у повстанні або симпатизували йому. Делегація вирушила до Петербурга, щоб подати звернення до монарха з проханням про помилування. Мого батька попросили її очолити, і він погодився. Дехто зі злим наміром, щоб йому зашкодити, сказав імператору, що він має намір виступити з промовою. Водночас йому сказали, що монарх не хоче, щоб він це робив. Делегацію провели до імператора; батько прочитав звернення, після чого настала важка тиша, кожна сторона чекала, коли заговорить друга. Нарешті Олександр II, втративши терпіння, схопив мого батька за руку і, підвівши до вікна, звідки було видно золоті шпилі Петропавлівської фортеці, де в той час утримувалися політичні в'язні, вигукнув загрозливо: "Жевуський, ти бачиш?" — "Так, ваше величносте", — холодно відповів батько, — "Цвинтар царів". Імператор відпустив його руку, але довго не міг більше заговорити з ним. 

Можливо, я затрималася надто довго на всіх цих анекдотах про мого батька, але я хотіла б дати своїм читачам справедливе уявлення про якості, які зробили його такою видатною особистістю. Лишилося дуже мало людей, що його пам'ятають, і я вважаю великою втратою, що перед смертю він знищив дуже цікаві мемуари, які, безсумнівно, пролили б нове світло на царювання імператора Миколая. Батько був не лише розумним, а й лицарем без страху і докору, нездатним до низьких вчинків, сміливим, готовим захистити слабких, допомогти стражденним. Його доброта перевершувала все, що я коли-небудь бачила; він ніколи не втомлювався допомагати іншим і використовував своє велике становище на благо багатьох, хто потім відповів йому найбруднішою невдячністю. І все ж його не любило багато людей. Його незалежність, безстрашність, з якою він висловлював свої думки, змушували його боятися як великих, так і малих. Він не жалів тих, кого не любив, і гострота його язика часто ранила без необхідності. Він володів дивовижним самоконтролем і швидким розумом, що завжди ставало несподіванкою для його опонентів. Це, в поєднанні з певною пихатістю, яку, незважаючи на бездоганну ввічливість, що була однією з його рис, він не міг повністю придушити, робло його непопулярним серед певного класу людей. Як хтось якось зауважив: "Жевуський завжди потисне вам руку, але потім якимось чортовим способом змушує відчути, що після цього він збирається її помити". Це правда, і ці слова пояснюють певні ворожнечі, які переслідували мого батька протягом всього його життя і навіть після його смерті. Але, чи то друзі, чи вороги, всі ті, хто коли-небудь із ним зустрічався, визнавали його величезний розум, неймовірне розуміння політики, а також велику ерудицію, що робило його однією з найвидатніших особистостей свого часу. Важко зустріти людину, чия розмова була б яскравішою або більш повчальною, чия ерудиція була б більш універсальною, чиї здібності до засвоєння інформації були б більшими. Його цікавило все; з кожною людиною, з якою він стикався, незалежно від того, наскільки вона була нудною, він знаходив тему для розмови. Він був привабливою людиною, розумною людиною; і навіть краще — він був доброю людиною. [...]

Моя мати була двадцяти трьох років, коли вийшла за мого батька у Штутгарті, в приватній каплиці королеви Ольги Вюртемберзької. Вона була неймовірно гарна, і, як це часто буває з тими, кого люблять боги, вона пішла з цього світу рано, у розквіті молодості та щастя, через п’ять днів після мого народження. Вона пристрасно прагнула дитини під час своїх коротких років подружнього життя, і коли цю дитину нарешті було їй подаровано, мусила піти туди, де більше немає болю і горя, залишивши її самотньою перед світом. Вона померла, повністю усвідомлюючи наближення смерті, з відвагою, яку можна назвати героїчною, дякуючи чоловікові за роки щастя, які він їй подарував, і примирившись з волею Всевишнього. Батько одружився знову через два роки після смерті матері, і це спричинило розрив між ним та моєю бабусею. Саме тоді моя тітка, мадам де Бальзак, втрутилася і почала проявляти великий інтерес до моєї освіти, який завжди підтримувала. Вона була майже єдиною людиною, яка говорила зі мною про мою матір і розповідала анекдоти про неї. Я уникала цієї теми з батьком, а моя бабуся завжди мовчала щодо власних скорбот. Тому тітка була єдиною особою, з якою я могла говорити про ту красиву молоду жінку, що померла, народивши мене.

Одна з перших згадок мого дитинства пов’язана з Польським повстанням 1863 року. Мій батько командував армійським корпусом на австрійському кордоні і був розташований у маленькому містечку, яке називалося Устилуг. Я досі не знаю, чому він взяв із собою дружину та дітей. Це було зовсім не те місце, куди могли б потрапити дами та малюки, і ми всі тісно зібралися разом у жахливому маленькому єврейському будинку, де не було місця навіть повернутися. Мій маленький брат помер там від судом, і оскільки для мене та моєї няні не було місця в будинку, ми провели кілька ночей у наметі, який швидко спорудили на галявині. Я добре пам’ятаю це, навіть зараз, як з подивом спостерігала за козаками, які охороняли місце, як вони щоранку сідлали і тренували своїх коней. Тоді я вперше зустрілася зі смертю, і згадую, як мене привели побачити маленького брата, і я не могла зрозуміти, чому він такий білий і нерухомий, і не дивиться на квіти, які я зібрала для нього того самого ранку в полі.

Ще один факт, пов'язаний з цією подією, залишився в моїй пам'яті. Похорон того малюка (йому було два роки) відбувся на наступний день після сутички між російськими військами та повстанцями. Коли тіло несли до церкви, як того вимагав звичай, на плечах мого батька та його штабу, ми зустріли загін козаків, що супроводжував полонених. Вони зупинилися, побачивши процесію, і один з полонених, впізнавши мого батька, якого усі вони знали, обернувся і почав проклинати його, буцімто смерть його дитини — це кара божа за те, що він перейшов на бік ворога та підняв меч на користь російського царя. Один з козаків, обурений цією жорстокістю, підняв свій бич і хотів вдарити чоловіка, але батько підняв голос і різко наказав йому зупинитись. Поляк раптом замовк, зірвав капелюх з голови. Батько обернувся і, урочисто салютуючи мечем довгій лінії полонених, віддав наказ відновити ходу. Цей інцидент є однією з найяскравіших згадок моїх дитячих років. Мені було лише п'ять років, коли це сталося, але я так і не змогла забути його. Я часто дивувалася самовладанню мого батька в цю болісну хвилину; ще більше я здивувалася, коли через багато років дізналася, що він зробив усе можливе, щоб звільнити того чоловіка, який так грубо образив його в момент, коли він не міг відповісти, від вигнання, яке мало бути його покаранням. Цей період Повстання, безумовно, був дуже цікавим. Його наслідки заглушені часом, але досі помітні. Олександр II не мав ані великодушності, ані безстрашності свого батька; він так і не пробачив польським підданим їхнє повстання та дозволив безжально придушити його. У 1831 році вони повісили кілька осіб, відправили кількох інших до Сибіру, але жодні надзвичайні закони не були ухвалені; діти не понесли покарання за гріхи своїх батьків. У 1863 році все було зовсім інакше, і знамениту відповідь імператора на звернення, представлене йому у Варшаві, "Панове, не мрійте", там досі пам'ятають.

З осіб, які бували у нас в Одесі, я запам’ятав споріднених з батьками: стару пані Малаховську та її дочок, серед яких пані Тайда, що й досі живе в Римі як графиня Жевуська, найбільше закарбувалася в моїй пам’яті, і Адама Жевуського, майбутнього генерал-ад'ютанта його імператорської величності, а тоді ще красивого й блискучого флігель-ад'ютанта, фаворита імператора Миколая. Він саме, здається, їхав із якоюсь дипломатичною місією до Константинополя. Пізніше, у 1855 році, під час Кримської кампанії, я зустрів його в поході в Карасувбазарі в Криму на чолі VI кінної дивізії. Він ласкаво згадав про нашу спорідненість [по Антоніні Петронелії Жевуській] і про те, що пам'ятає мене ще дитиною в 1839 році в Одесі, і найщиріше запропонував мені, як родичеві, місце свого ад'ютанта при штабі. Зізнаюся, ця пропозиція дуже мене привабила, з огляду на тяжкі вигоди таборового життя, які я кілька років терпів у лавах полку лейб-гусарів, де з початку кампанії служив молодшим офіцером у ескадроні. Довго я тоді вагався, чи не замінити цю фізично тяжку службу на легшу під безпосереднім командуванням такого прихильного до мене родича, але добре зрозуміла полкова традиція і прив’язаність до поштивих побратимів узяли гору, і я залишився в полку, перепросивши графа Адама Жевуського, який цілком зрозумів мої мотиви. Потім у житті я ще часто з ним зустрічався, бував у нього пізніше, коли він уже осів на сталий спочинок у своїх маєтках у Верхівні в Україні, які він викупив після указу 1865 року у своєї сестри, пані [Евеліни з Жевуських] Ганської, згодом мадам Бальзак, бо ключ Верхівня був її весільним посагом. У той час це був уже майже сліпий старець, одружений першим шлюбом із Жеребцовою, другим із Дашковою, а втретє з панною Ячевською з України, від якої залишив трьох синів, спадкоємців свого великого маєтку. Він значно примножив свої статки в останні роки завдяки дбайливості свого тестя Ячевського, якого в Україні називали маркізом, і якому довірив головне керівництво своїми справами. Граф Адам не прогадав, бо повністю очистив від боргів своє майно, успадковане від батька, що складалося з ключів Погребищенського й Плисківського в Україні, а також, користуючись імператорським дозволом, докупив ключ Вербовецький на Волині, в Кременецькому повіті з маєтностей Вишневецьких Єжи Мнішеха, чоловіка його племінниці Ганської, і згадану вище Верхівню. Тепер я довідався, що молоді Жевуські не мають наміру утримувати спадщину після батька. Нещодавно графу Ігнатьєву, колишньому послу в Константинополь, продано ключ Плисківський із дуже великою цукроварнею в Дзюнкові.

Граф Адам Жевуський мав трьох синів, яких дочекався лише з останнього шлюбу, тоді як із попередніх союзів мав лише одну доньку [Катерину], видану за князя Вільгельма Радзивілла з пруської гілки. Часто мені про те докладно розповідав під час довірчих бесід у Верхівні, коли я, повертаючись із київських контрактів, заїжджав до нього, — бо, попри те, що все життя провів на військовій та придворній службі, він залишився наскрізь, до кісток, шляхтичем-кармазином, і, наскільки міг, користувався наданим йому, всупереч указу 1865 року, дозволом купувати маєтки в тутешніх губерніях, у чому енергійна адміністрація його тестя Ячевського, молодшого від зятя на кілька років, чудово йому допомагала. Ті довірчі розмови з графом Адамом Жевуським у Верхівні, коли, після того як розходилися з вітальні, він приходив до мене з люлькою і сідав у ногах на моєму ліжку, залишаться для мене наймилішим спогадом з тієї епохи, якщо не помиляюся, між 1875 і 1883 роками. Часто білий день уже заглядав у вікна, а граф Жевуський усе ще розповідав із незрівнянним красномовством спогади зі свого багатого й барвистого минулого. Старенький тоді страждав на безсоння; мені також не хотілося спати під час таких захопливих оповідей, у яких відчувався поетичний дух автора "Спогадів Сопліци" пера його брата Генрика, які зазвичай приписували їхньому батькові, пану каштелянові Жевуському. Скільки цікавого я тоді поступово дізнався, бо старий був до мене надзвичайно прихильний і відкривав переді мною свою невичерпну скарбницю минулого. Повертаючись не раз у захваті з Верхівні, я тихенько повторював собі ту стару характеристичну приказку про кілька видатних шляхетських родів: "З Радзивіллом — пити, з Чорторийським — жити, з Хрептовичем — їсти, з Жевуським — тільки бесідувати, у Потоцьких — служити, а у Браницьких — бенкетувати".

У Гайвороні, одому з моїх п'ятигорських сусідніх маєтків, мешкають граф Леон Жевуський із дружиною Яніною з Ліпковських, дочкою мого найменшого брата Яна. Граф Леон є наймолодшим з трьох синів графа Адама, генерала кавалерії та генерал-ад’ютанта, народженим від його третьої дружини Ядвіги з Ячевських, відомої під псевдонімом "Леліва" авторки історичних творів, а онуком Адама [Вавжинця] Жевуського, посла Речі Посполитої до Данії, потім каштеляна вітебського, а після поділу країни сенатора та першого маршалка шляхти Київської губернії, зрештою куратора і співзасновника першої чоловічої гімназії в Києві.

Із братів графа Леона найстарший Станіслав мешкає в Парижі, де стало займається літературною працею і відомий як видатний французький і польський драматург, водночас публікує у паризькій пресі, переважно у газеті "Gaulois", свої критичні статті та театральні рецензії. Це людина надзвичайно освічена і залізної праці.

Другим братом є Адам [Вітольд]; з молоду служив у війську, з якого вийшов у ранзі підполковника, тепер мешкає у своєму маєтку у Верхівні, де займається літературною працею та полюванням, яке зразково ведеться в його володіннях. Мисливці, яких граф Адам щороку запрошує на полювання, вражені великою кількістю розведених там фазанів і іншої рідкісної дичини, зокрема: оленів, ланей та диких кабанів, і це окрім великої кількості звичайної дичини: косуль та зайців. Крім того, ставки в маєтках графа Адама, що пильно охороняються, є єдиним у нашому краї місцем для полювання, де водиться така велика кількість качок.

Граф Адам одружений з відомою співачкою, яка виступає на сценах під іменем Олімпії Боронат. Її голос, незрівнянний за силою та майстерністю, захоплює знавців на європейських сценах, а ми в окрузі часто маємо задоволення чути її прекрасний спів, бо графиня Олімпія як у себе вдома, так і в домах сусідів охоче дає себе почути, також ніколи не відмовляється брати участь у концертах і виставах доброчинних, завойовуючи широку симпатію. Гості Верхівні, яких багато збирається під час щорічних полювань у домі графського подружжя, завжди отримують найприємніші спогади, викликані мистецькою учтою господині дому, незрівнянним у розкоші полюванням і щирою гостинністю обох. Графське подружжя має двох синів і трьох дочок [Адам Кароль (1896-1966); Леон "Леський" (1902-1964); Єва Марія (1894-1984) за 1 Войцехом Марильським, 2 Кристофом Ейдзятовичем; Ядвіга Ада (1899-?) за 1 Альфредом Узнанським, 2 Августом де Монфалкон; Євгенія Леонтина (1901-1947) за Густавом Водзінським]. 

До трьох цих братів Жевуських я маю дуже сердечну приязнь, посилену ще й тим, що вони були щиро віддані й прив’язані до мого брата й найкращого приятеля Зигмунта. Єдиною їхньою сестрою, з другого шлюбу їхнього батька з Анною Дашковою, дочкою міністра юстиції, є графиня Катерина, одружена з Вільгельмом князем Радзивіллом.

Граф Леон, вихований у корпусі пажів, вступив згодом до полку уланів імені імператриці Олександри, а після одруження пішов з війська в ранзі підполковника й оселився в селі, обравши собі за резиденцію успадкований від матері Гайворон із красивим, з поважною архітектурою палацом та чудовим парком. Палац у родовому Погребищі, де батько графа Леонс довше проживав, нині є своєрідним родинним музеєм із гарною бібліотекою і збіркою родинних портретів. У місцевому костелі знаходяться родинні гробівці. 

Дідич Гайворона — великий поціновувач садівництва та помолог. Не вдаючись у ширші описи взірцево влаштованих і доглянутих оранжерей і парку, мушу згадати про прекрасний фруктовий сад, закладений на терасах, і сад карликових дерев, де ростуть сотні різноманітних сортів найвишуканіших плодів. Моя небога ж цілковито віддана вихованню своєї донечки Ядвіги, яку в родині називають "Пупулька", надзвичайно доброї, милої й розумної дитини, яка, попри свій дитячий вік, із великим захопленням і віддачею займається малюванням, виявляючи у цій сфері певний талант. Окрім того графиня Леонова займається домом, де панує зразковий порядок, а також опікується благодійними закладами, шпиталем і сільською школою. Граф же особисто з надзвичайною енергією й захопленням веде господарство в Гайвороні, а також рибне господарство на великому ставку в своєму маєтку Борсуки на Волині й загалом адміністрацію обширних своїх маєтностей, що перебувають у оренді. 

Дім у Гайвороні охоче відвідують ближні і дальні родичі та друзі, які в домі графського подружжя Леона завжди дуже гостинно приймають. А я, досить часто буваючи в Гайвороні, завжди відчуваю цю атмосферу блаженного спокою в приємному товаристві господарів і з приємністю спостерігаю за щоденним життям цієї діяльної, працьовитої й надзвичайно симпатичної пари.

1. Ядвіга Жевуська, "Wielka rodzina w wielkim narodzie" (1879) 

2. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T10 (1991)

3. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T11 (1997)

4. Юлія Осташевська "Шабля генерал-ад'ютанта Адама Жевуського із колекції НМІУ" (2017) 

5. Tadeusz Bobrowski "Pamiętniki Tadeusza Bobrowskiego" (1900)

6. "Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)

7. Граф Адам Ржевускій "Отрывокъ изъ мемуаровъ" у "Исторический вѣстникъ" Т132 (1913)

8. Leon Lipkowski "Moje wspomnienia: 1849-1912" (1913)

9. Catherine Radziwill "My recollections" (1904)

10. Józef Dunin-Karwicki "Z moich wspomnień" T1 (1903)

11. Józef Dunin-Karwicki "Z moich wspomnień: wstęp, lata dziecięce i młodzieńcze" (1903)