У Парижі Северин Юзеф вступив до академії Франсуа Герін'єра, розташованої неподалік Люксембурзького палацу. Окрім програми академії Жевуський брав додаткові уроки з фортифікаційного мистецтва, танців, фехтування, вивчення мов та юриспруденції. Важливою метою поїздки було завести корисні знайомства та налагодити контакти. Із цим завданням Северин Юзеф впорався якнайкраще, бо познайомився з представниками саксонського, берлінського, англійського та французького дворів і навіть був присутній на церемонії коронації Людовіка XV. Що ж до освіти, то у листах Станіслав Матеуш дорікав синові на те, що той надає перевагу читанню любовних романів замість корисних книжок, та на великі витрати на модний французький одяг. Після Парижу Северин Юзеф з наставником відвідали Італію, де робили зупинки у Римі, Больньї та Венеції, і через Відень на початку 1723 року повернулися додому [13].  

У 1726 році Северин Юзеф був призначений коронним камергером і 27 серпня того ж року у Яновці під Любліном одружився. Його дружиною стала Барбара Шембeк (1712–1735?), донька Магдалени Тарло від першого шлюбу з Францішеком Шембеком, двоюрідна сестра Францішки Жевуської з Роздолу. Ініціатором шлюбу був Станіслав Матеуш Жевуський, який обґрунував свою пропозицію тим, що панна Барбара виявила прихильність до його сина. Однак уже за рік після весілля з'являються повідомлення про те, що вона нещасна з чоловіком, і невдовзі шлюб було розірвано. Казимир Бартошевич натякав на те, що розлучення відбулося через зраду дружини [3]. Однак сучасники вважали її психічно неврівноваженою, а не розпусною [8]. Її мати Магдалена вбачала причину нещастя у надто ранньому шлюбі доньки, проте і другий її шлюб з Яном Клеменсом Браницьким, укладений у 1732 році, також протривав недовго. Францішка Урсула Радзивілл писала до чоловіка "Рибоньки": "Я збентежена поведінкою пані хорунжої коронної, через яку пан хорунжий вже вирішив публічно не жити з нею: страх писати, що тут діється" [9]. Потому Барбара вийшла заміж і втретє, за Вольдемара графа Ловендаля [8], але невдовзі померла.

2 вересня 1731 року у Королівській кам'яниці у Львові урочисто відбулося друге весілля Северина Юзефа Жевуського. Його дружиною стала Антоніна Потоцька (бл. 1715–1795) з Христинополя, донька стражника великого коронного Юзефа Потоцького і Теофілії з Цетнерів. Юзеф Потоцький був зведеним братом Анни Потоцької, третьої дружини Михайла Флоріана Жевуського, а його син Францішек Салезій Потоцький (1700-1772), брат Антоніни, був одним із претендентів на корону і найбагатших магнатів країни. Цей шлюб був вдалий, однак бездітний. 

У 1738 році Северин Юзеф став коронним референтом, а в 1750 році волинським воєводою, але попри високі посади не відзначівся у політичних справах. Зате він залишив по собі ряд фундацій. Головною резиденцією Северина Юзефа та Антоніни Жевуських був замок в Олеську, який вони суттєво перебудували: будівельні роботи тривали аж до 1745 року. Інтер'єр було прикрашено ліпниною та скульптурами; відомо, що в одній з кімнат на першому поверсі був камін зі сценою Суду Париса, який, як і деякі скульптури в замковому саду, виготовив видатний скульптор Юзеф Леблас. 

Окрім фундацій у Олеську Северин Юзеф Жевуський заснував бароковий костел і шпиталь у Рейовці, який не зберігся; відбудував після масштабної міської пожежі зруйнований парафіяльний костел святої Марії Магдалини у Ленчні, а також ратушу, дві ринкові площі і створив третю; у селі Лущув біля Ленчні, яке було відомим місцем поклоніння святій Варварі, завершив будівництво та оздоблення невеличкого костелу. Частина інтер'єрів костелів у Ленчні та Лущуві зберіглися з часів Северина Юзефа, а у Ленчні розміщений його фундаторський портрет [6]. 

Жевуські завжди підтримували гарні стосунки з греко-католицькою церквою, і Северин Юзеф продовжував цю традицію: зокрема профінансував вівтарі для уніатської дерев'яної цервки у селі Кані, що входило до його рейовецького маєтку (зараз вони зберігаються у місцевому костелі). 

Северин Юзеф та Антоніна Жевуські відіграли роль у розвитку культу святого Яна з Дуклі у Львові, який згодом став вшановуватися як покровитель міста. Це був ченець бернардинського монастиря у Львові, якого було беатифіковано 1 січня 1733 року. У 1735 року було видано декрет про дозвіл почитання нового святого, і вже у 1736 році подружжя Жевуських встановили колону з фігурою Яна з Дуклі перед костелом бернардинів, яка згодом стала відомою пам'яткою міста (знищена у 1950-х роках). 

Олесько та деякі інші маєтки перейшли до молодшого брата Вацлава Петра Жевуського: "У 1754 році помер старший брат Вацлава Северин, волинський воєвода, спадкоємець Олеська і засновник тамтешнього монастиря Капуцинів. Через бездітність померлого Вацлав успадкував Олеський ключ, який у купі з Підгорецьким становив дуже великий маєток, що згодом розпався на цілу купу дрібних" [Підгорецька хроніка]. Новий господар перевіз найбільш цінні речі з Олеського замку в Підгорецький, але продовжував утримання монастиря та оздоблення костелу, зокрема у 1762-1765 роках профінансував створення тринадцяти картин і зображення святого Йосифа для головного вівтаря, автором яких був його придворний художник Шимон Чехович. Костел став родовою усипальнею Жевуських, тут було поховано дружину Вацлава Петра Анну Жевуську та їхніх дітей, що померли у дитинстві, а решта родини з Підгірців регулярно відвідували монастир п'ять разів на місяць. Так тривало до 1767 року, коли Жевуського було викрадено росіянами та відправлено у політичне ув'язнення до Калуги. Під час заслання відбувся перший поділ Речі Посполитої, і після звільнення Вацлав Петро не повернувся до маєтків, що відійшли до складу імперії Габсбургів, а оселився в Сельці (Седлиську) на Холмщині — в маєтку, який також успадкував від брата. Після смерті Вацлава Петра Олесько було продане для погашення заборгованості кредиторам, що набігла під час його політичного ув'язнення.