Людвіка з Жевуських Лянцкоронська, 1830-ті, Національний музей Андрія Шептицького у Львові [42]

Людвіка з Жевуських Лянцкоронська

(1776-1839)

Попри те, що Михайло Юзеф та його дружина Францішка мали семерих дітей, на поколінні цих дітей рід Жевуських перервався. Останньою Жевуською на Роздолі стала Людвіка, донька Казимира та Людвіки Пелагеї з Потоцьких.

На зламі 1793-1794 років Людвіка Жевуська вийшла заміж за Антонія Юзефа Лянцкоронського (1761-1830), ротмістра кавалерії, масона та прихильника Конституції 3 травня. Під час Чотирирічного сейму він відзначився застосуванням "політтехнологій": напередодні голосувань збирав однопартійців на секретні збори, щоб узгодити, за що і як голосувати, а також збирав на голосування купку підсадних "глядачів", які за його сигналами освиствували виступи опозиції [35]. Але коли після проголошення конституції опозиція зібрала проти неї повстання (Торговицьку конфедерацію), то участі в боротьбі не узяв, а виїхав до Відня, де перечекав на завершення бойових дій, — і по поверненні побрався з Людвікою. Подружжя володіло великими маєтностями в Україні, до яких входили Ягільниця, Жванець, Струсів, Монастирисько, Ходорів, Яворів, Комарно. Після весілля Лянцкоронський збудував палац у передмісті Комарно — Хлопи (з 1945 року Переможне), який ще донедавно був цілий і слугував школою, але після пожежі був занедбаний і майже повністю зруйнуваний за останні роки.

Людвіка Жевуська, у заміжжі Лянцкоронська, була придворною дамою та інтелектуалкою, тримала один із найвідоміших салонів у Варшаві. Саме вона поклала початок роздільської бібліотеки, зібравши тут книжкову колекцію, тематика якої виходила далеко за межі типової провінційної садибної збірки [37].

Нещадна Розалія Жевуська так згадувала про Людвіку: "Пані Лянцкоронська користувалася репутацією елегантної жінки. Її впевненість у собі, вільні манери, ретельний догляд за собою та щедрі витрати імпонували віденському суспільству. Але невблаганний плин часу поклав край цим світським успіхам. Пані Лянцкоронська, охоплена подагричним темпераментом, який висушив навіть її сльози, зазнавала нападів меланхолії, що робило її нервовою та примхливою до тих, кого вона любила. Незважаючи на її прекрасні та добрі якості, вона, як і її батько Жевуський, з дитячим марнославством вимагала до себе уваги демонстративністю та показною величчю" [40].

Розалія також згадує, що Людвіка Лянцкоронська з Жевуських дуже вподобала цвинтар у Зальцбурзі і мріяла бути там похованою, попри те, що мешкала на схилі життя у Відні, а родова усипальня знаходилася у Роздолі. Це її бажання було втілене.

Людвіка з Жевуських Лянцкоронська, Софі де Тотт 1800

Подружжя Лянцкоронських мало чотирьох дітей:

Людвік Лянцкоронський (1795–1819)
Анна Аполонія Лянцкоронська (1797–1812)
Кароль Міхал Лянцкоронський (1799–1863)
Казимир Вінцент Лянцкоронський (1802–1874)

Старші брат з сестрою померли юними. Найкращу кар'єру зробив Кароль Міхал Лянцкоронський, королівський камергер, директор віденського придворного театру, за визначенням Розалії: "більш віденець, ніж самі віденці". Він успадкував Розділ, але не мав дітей, тому після нього маєток перейшов до Казимира Вінцента Лянкоронського. "Ввічливий та вихований, рано облисів і виглядав старим змолоду" [40], він розширив бібліотеку матері, збагативши її новими надходженнями. А розквіту і бібліотека, і колекція картин Роздолу досягли за його сина Кароля Лянцкоронського (1848-1933). Донька Кароля Кароліна Лянкоронська (1898-2002) стала останньою представницею родини. Ту частину витворів мистецтва з Роздолу, яку вивезли за кордон під час Другої світової війни, вона передала до польських музеїв. Найбільш цінні полотна експонуються у королівському замку у Варшаві [39]. Те, що залишилося в Україні — переважно в Львівській галереї мистецтв та у музеї Дрогобича [38].