"Пані Жевуська, полька за народженням, француженка за освітою і духом, космополітка за смаком і темпераментом, займала особливе місце в польському суспільстві. Народившись наприкінці XVIII століття (1788), вона зберегла смаки і погляди старого режиму. Вона віддавала перевагу порядку, а не свободі — погляд, якого певно не поділяли її співвітчизники. Графиня Жевуська зневажала Революцію, бо бачила її жахи, і була прихильна до всього, що виходило з протилежного принципу.

Понад усе вона любила порядок — багатошарову соціальну структуру, де кожен займає заздалегідь відведене йому місце і навіть не думає його покидати. Все, що прагне змінити цей порядок (це стосується, звичайно, і встановлених урядів), є породженням зла. Вона страждає від демократизації та прогресу, який має тенденцію сприяти зміні соціальних умов і який дедалі більше зневажає старі традиції, навіть старі форми ввічливості. У Швейцарії в 1848 році її слуга не захотів "слідувати за нею, а вдав, що просто супроводжує; він оголосив себе службовцем і насміхався над домашньою обслугою". "Це одна з незручностей століття, — додає графиня Жевуська, — століття світла та торжества інтелекту".

Графиня Жевуська любила класику. Вона обурювалася першими проявами романтизму, що зароджувався, засуджувала шедеври Міцкевича і вбачала в них лише неправильну політичну тенденцію. Звідси її захоплення Козьмяном, арбітром класицизму, який боровся проти романтизму, а Міцкевича вона називала невмілим новатором. Розуміння літератури, почуття краси і відчуття природи не бракувало графині Жевуській. Але це краса і гармонія не спонтанні, а завжди підпорядковані заздалегідь встановленим законам, джерело яких вона знаходить у класичних текстах. Погляди, інтелект, розум. Вони керуються твердим характером і волею, яка гнеться тільки перед обов'язком.

Ця жінка, яку спіткало багато нещасть, рідко скаржилась, якщо не сказати ніколи. Це сильна жінка. В ній глузд переважає над сентиментальністю. Після двох великих випробувань (смерть двох синів, Станіслава і Вітольда) її девізом стає "In spem contra spem". Третє випробування ламає її. Через два-три роки вона писала: "Залишилася тільки дружба, щоб підтримати моє серце".  Вона втратила найбільшу любов свого життя, свою доньку, княгиню Теано. 

Найбільше вона страждала у 1848 році — і це легко зрозуміти — через повернення революційних ідей. Хоча вона була француженкою за духом, вона ненавиділа Францію, покинула її, щоб не чути "Марсельєзу", і привітала пана де Мезоннева з тим, що він виїхав з країни. Одна з її найбільших турбот, одна з найбільших тривог — знати, чи її син Леон не втягнутий в якусь політичну схему людьми, яких вона називає "проєктантами". Графиня Жевуська, мабуть, мала ворогів з такими ідеями в той час, коли патріотичний запал у Польщі вже породив мучеників. Серед своїх сучасників вона відчувала себе ізольованою." 

[Юзеф Міхаловський, директор римської бібліотеки Польської академії, дослідник кореспонденції графині Жевуської, 1]

Ще одне передбачення описав Петро Биковський, цитуючи, за його словами, щоденник графа Шуазей-Гуфф'є, колишнього камергера Людовіка XVI: у Парижі одна ворожка передрекла Розалії Любомирській, що її донька "на дякий час згине у натовпі, житиме серед простолюду, свої багаті сукні обміняє на злиденні лахміття; потім її знайдуть і у своїй країні вона вийде заміж за могутнього чоловіка, який покриє її голову тюрбаном" [3].

"Мені було лише шістнадцять, я пообіцяла пані Жевуській вийти за її сина. Термін був визначений в один рік. Таким чином я виконала волю мого батька. [...] Як неповнолітню, а отже, як підопічну австрійського уряду, мене запросили постати перед ландрехтським судом, щоб публічно засвідчити, чи не було моє бажання вийти заміж за пана Жевуського вимушеним або раптовим. Я була наодинці з суддями. Голова допитував мене зі справді батьківською добротою і закликав бути максимально відвертою, запевняючи, що закони країни захистять мене від усіх. Цей суд, захисник дівчат-сиріт, є доброчинною установою, але що він може зробити проти долі, тобто проти сили пристрасного почуття, яке засліплює серце, або проти фальшивої гордості, яка залізною рукою кидає свою жертву у прірву? Чи знає цей суд, чи може він просвітити? Ні, тільки бог очищає людську волю і повинен її скеровувати, а ми повинні його благати" [1]. 

Схожим чином коментує шлюб Жевуських граф Міхаловський у передмові до видання "Мемуарів" Розалії: "Рідко коли дві людини були більш віддалені одна від одної, ніж ці кузени, яких об'єднувало лише походження і соціальний стан. Все, що стосувалося індивідуального життя, розділяло їх. Вони мали різні смаки, темпераменти і характери. Пані Жевуська хотіла б уникати несподіванок, Емір шукав їх пристрастно, пані Жевуська визнавала доброю справою лише справу законних государів, Жевуський був напоготові до всього, що здавалося йому благородною справою. Для пані Жевуської слава могла бути лише результатом заслуг, визнаних вищим авторитетом; для Еміра ж, який був непомірно спраглий до неї, не цураючись навіть авантюр, це було питанням власного самоствердження. Характерний слід цих двох світів ідей і почуттів можна знайти у спогадах, які ці дві постаті залишили серед своїх співвітчизників. Пані Жевуська назавжди залишиться прототипом великої пані-космополітки, яка зневажала популярність, тоді як Емір перейде до нащадків в ореолі легендарної постаті" [1].

Після загадкової загибелі чоловіка сама Розалія згадувала про нього з розумінням: "Якби Вацлав Жевуський був старшим, він, напевно, дав би собі час на роздуми про союз, який йому нав'язали. Але в двадцять років, зі звичкою сліпо слухатись батьків, чинити опір, напевно, не спадало йому на думку. Суворе виховання, прискіпливе до дрібниць, на той час стиснуло його характер. Для нього не було жодного переходу від дитинства до поважного стану одруженого чоловіка. Не встиг він стати господарем своєї свободи, як на нього наклали кайдани, важчі за ті, які він носив. Одне з найсолодших задоволень молодості — неясність надій і невизначеність планів — було йому невідоме. Одруження, безповоротно визначивши його долю, стало на заваді блискучій кар'єрі, яка б відповідала його смакам і талантам. Як тільки він зрозумів це нещастя, то захотів його виправити. Жадаючи слави, він прагнув за будь-яку ціну заявити про себе, чи то своєю відвагою, чи то авантюрними подорожами, чи то своїми витратами, чи то знову ж таки незвичайними явищами, які його захоплювали. Його не хвилювали політичні питання, вони цікавили його лише тому, що давали мотив до дії. Не маючи змоги захищати законні справи, як він благородно намагався, він прийшов до прагнення революцій. Слідуючи за власним бажанням і втягуючись у небезпечні авантюри, він знайшов там свою приреченість, не шкодуючи про щастя, якого ніколи не знав" [1]. 

"Тепер їдемо обідати в Лаваль, щоб розумничати з Розалією Жевуською" (Карамзін — Вяземському, 1817).

"Не бійся Свєчіну. З нею розквітне душа твоя, і ти позабудеш про розум у її присутності. Побережи його для графині Жевуської. Це інша справа" (Тургенєв — Вяземському, 1817).

"З однією лише Жевуською мені було ладно. Але вона не довго була тут зі мною" (Вяземський — Тургенєву, 1818)" 

"Вклонись їй [графині Жевуській] від мене і скажи, що нині нудно їй було б у Петербурзі: так мало розуму в салонах, що і прийняти її було б нема чим" (Тургенєв — Вяземському, 1820).

"Я не бачусь з Жевуською; вона якось погрузла в ультрацизм і якийсь віденський романтизм і, принаймні як мені здалося, повелася зі мною холодно при першому, тобто, поновленому побаченні, і все робить разом, щоб я не шукав її і з нею майже роззнайомився" (Вяземський — Тургенєв, 1821). 

У 1834 році Олександр Тургенєв зустрів Розалію у Римі і суперечки відновилися: 

"Тут іноді зустрічаю я графиню Жевуcьку, і ми знову розпочали петербурзькі суперечки; але вона стала ще більш позитивною, ніж колись, і попри це, здається, ми зустрічаємося не без взаємного задоволення: суворий католицизм її не заважає мені мислити вголос про Рим і про німецьку філософію" (Тургенєв до Жуковського і Вяземського, 1834, Рим).

Тоді ж Тургенєв передав Розалії "Філософські листи" Петра Чаадаєва. Вона стала першою європейською їхньою читачкою і повернула з "гострими" заувагами, які Чаадаєв прийняв до подальшої редакції:  

"Я не маю жодних заперечень проти доброзичливих правок графині Жевуської. Запевніть її, будь ласка, якщо зустрінете, що я вельми зворушений її симпатіями і, як філософ жінок, дуже високо їх ставлю. Хтозна? Можливо, коли-небудь матиму змогу особисто висловити їй це. Якщо я виберуся коли-небудь із моєї країни, то вона може бути впевненою, що не пошкодую зробити гак миль на двісті та навіть більше, щоб засвідчити їй мою повагу" (Чаадаєв — Тургенєву, 1 травня 1835).

"Я виїхала з Відня 28 квітня 1822 року. Мої сини поїхали до Парижу, щоб завершити свою освіту під наглядом пана Хюбнера в закладі, який рекомендував абат де Треверн, відтоді єпископ страсбурзький. Там вони зміцнювалися в добрі, а благочестиві приклади, якими їх оточували, мали найсприятливіший вплив на їхній характер. Мені не хотілося відправляти синів до Парижу, але отець Пассерат підтримував мене і підбадьорював. "Ваші молитви будуть ефективнішими для ваших дітей, — сказав він, — ніж ваші турботи чи навіть ваша присутність. Відпустіть їх і щодня поминайте вашого батька на небесах". Мої очі мокрі від сліз, коли я пишу ці рядки, але я мала рацію, коли пішла за порадою двох святих душ — доброго отця і благочестивого єпископа. Бог надихнув їх укріпити моє рішення. [...]

Що це був за день, коли я покидала Відень, день сліз і розбитого серця. Я залишала своїх чудових дітей, приємне і доброзичливе товариство; я відмовлялася від способу життя, який відповідав моїм смакам і робив мене майже богом щастя. Цей від'їзд, приречений на розлад нашої долі, був одним із найсумніших моментів мого життя. А що б я відчувала, якби знала, що серед дорогих моєму серцю людей, з якими я розлучаюся, є кілька таких, яких я більше ніколи не побачу... ніколи!

Немає сенсу намагатися описати те, що я відчувала. Підтримувана почуттям обов'язку, переконана, що єдиний спосіб бути корисною моїм дітям — це усамітнитися в селі, я приїхала до Нездуву зі своєрідним спокоєм. Мені здавалося, що, загнаній в кут, з якого не можу вибратися, все, що мені залишається, — це змиритися з цим без нетерпіння. Але як болісно, бентежно і принизливо це було! Ми недооцінюємо те зло, якого завдає збанкрутіння. Воно подібне до поганого здоров'я. Ніщо не відволікає його, і час, який заспокоює печалі серця, нічого не може вдіяти ані проти фізичного болю, ані проти незручностей, пов'язаних із судовими позовами і боргами. Нам пощастило познайомитися з управителем [Станіславом Радзішевським], який присвятив свою енергію, турботу і активність тому, щоб витягнути нас зі скрутного становища. Його здоровий глузд дозволив йому без вагань розпізнати правильний курс дій у всіх питаннях. Помилка ніколи не спіткала його, і завдяки своєму здоровому глузду він мав помітну перевагу над умами більш тонкими і вправними, ніж його власний. [...]

Я звинувачую себе в тому, що не скористалася самотністю, на яку була засуджена. Я могла б старанно вчитися, перевиховати себе і підготувати ресурси на старість. Я лестила собі, що моє заслання триватиме лише три роки. Якби я знала, що воно триватиме довше, то, можливо, не була б такою покірною" [1].

"У поколінні, яке народилося в епоху поділів Речі Посполитої, важко знайти людину з поглядами, подібними до поглядів Розалії Жевуської. Як за стилем життя, так і за переконаннями, вона була космополіткою. Її монархізм, на відміну від варшавських лоялістів, виріс із французької, а не польської традиції. У цій системі законний король (династія) і держава становлять єдине ціле, і коли потрібно зробити вибір, монарх повинен бути на першому місці. Держава (монархія) повинна бути династичною, а не національною. 

Попри стійку прибічність Жевуської до монархії як до системи, вона ніколи не переростала в неї у культ особистості. Пані Розалія не плекала ілюзій щодо чоловіків, які сиділи на європейських тронах — і у Відні, і, особливо, в Петербурзі. З іншого боку, навіть найкритичніша їхня оцінка не могла похитнути її віри в монархічний устрій як такий. У певному сенсі можна сказати, що вона ставилася до монархії, як християнин до церкви — як до інституції, встановленої богом, досконалість якої не може бути зруйнована особистими гріхами папи чи єпископів.

Поняття "вітчизни" для Розалії означало лише країну походження і не мало жодного емоційного підтексту. У цьому відношенні вона принципово відрізнялася від консерваторів типу Козьмяна, які були прив'язані до польської культури, мови і традицій Речі Посполитої до поділів. Для Жевуської національні зв'язки означали менше, ніж соціальні — вона відчувала себе радше представницею європейської аристократії, аніж полячкою" [18]. 

Наталія Кіцька пише: "Вона присягнула на вічну вірність петербурзькому двору. Любов до вітчизни вона називала тремтінням, а пам'ять про жорстоку смерть матері та страждання, яких вона зазнала в дитинстві, вселила в її душу огиду не тільки до всіх суспільних рухів, а й навіть до національних зусиль, спрямованих на визволення вітчизни з-під московського насильства". Засуджуючи у своїх записах революційні настрої, Розалія в той же час прямо називає поділи Речі Посполитої "несправедливими", дії Катерини ІІ — "зрадою", результати невдачі революції 1831 року — "сумними". Проте головну біду вона вбачає не в залежності, а в політичній нестабільності, яка тягне за собою економічний і культурний занепад. В такому світлі революційні настрої виглядають як шлях до посилення цієї нестабільності: "З часів поділів відчуття фальшивого становища, настільки ж прикрого, наскільки й принизливого, недовіра до майбутнього, відсутність міцності інституцій затримали і зупинили прогрес цивілізації. Селянин, обтяжений нездоровим буттям, живе з дня на день, навіть не думаючи про те, щоб посадити дерево, тінь і плоди якого могли б колись освіжити його. Чи буде він впевнений, на жаль, що зможе їх скуштувати? Його господар, так само зневірений, мало дбає про те, щоб прикрасити свій дім, іноді, намагаючись замаскувати свої почуття, вдається до облудних уподобань, п'яніє від марнославства, але це сп'яніння триває недовго. Зізнаймося, що в Польщі немає ані радості, ні щастя, ні схильності цікавитися чимось. Залізний кулак нещастя зламав навіть ті іграшки, що були призначені для невинної розваги" [1].

Щодо польської державності, то Жевуська ставилася до розпаду Речі Посполитої як і більшість європейських дипломатів: вважала, що поділ країни був прикрим актом, але те, що сталося, не можна повернути назад. Вона визнавала моральне право на протест проти поділів лише за представниками першого покоління після нього, бо "на початку примусового рабства проєкт визволення здається героїчним", а "діти тих, хто був свідком поділу вітчизни, тим сильніше відчувають травму, що не були засліплені власною користю чи заплямовані зрадою". Такої безкорисливості і чистоти намірів вона не бачила в тих, хто виступав проти нової влади заради ображеної гордості і самолюбства, бо "невдоволене марнославство спотворює чистий патріотизм і змінює його до невпізнання". Усі змови і спроби повстання були, в очах Жевуської, результатом саме такого виродженого патріотизму. Навіть якщо вона була схильна визнати благородні наміри деяких їхніх учасників, вона не вважала їхній вибір правильним [18]. 

Російське "суспільство, що складалося з більш і менш видатних осіб, піддавалося залежності від двору, яка неприємно бентежила і залякувала. Людину приймали добре чи погано залежно від того, наскільки вона користувалася імператорською прихильністю. [...] Інтелект і походження дають менше поваги, ніж статус придворного. Таємниця імператорської прихильності чи немилості — це ретельно замовчуваний секрет, про який можна здогадуватися, але неможна говорити. Найбільшим доказом довіри є розповідь про свої стосунки з двором, стосунки, які видають лише колір обличчя, хвора печінка, а часто і смерть. Жарти та ігри були єдиною розвагою світу, який не дозволяв собі говорити про політику, бо імператор її не схвалює, про літературу, бо він її не цінує, про світську галантність, бо він побожний".

Розалія також відзначала згубний вплив поліцейської системи: "Незважаючи на певну приховану образу на імператора в Петербурзі, до кожного його кроку ставилися уважно. Що він зробив, що сказав — це було предметом розмов у місті. У цих розмовах була велика обережність. Крім обережності в найбуденніших справах, росіян постійно мучить страх скомпрометувати себе, так, ніби над ними стоїть трибунал інквізиції. [...] Імператор, посвячений поліцією в сімейні таємниці, був також поінформований про найменші інциденти в місті. Це переконання настільки захопило уяву, що навіть з'явилася віра в присутність невидимого свідка поруч з ним". Проте пані Жевуська вірила у намір Олександра І відновити польську державність і вважала, що революційні дії поляків завадили реалізації цього наміру.  

Про Олександра I Жевуська писала: "Я ніколи не забороню собі писати те, що думаю про нього [...] Він вважав себе лібералом, тому що не хотів ніякої проміжної влади між сувереном і підвладним народом. Далекий від того, щоб поважати думки дворян, що ґрунтуються на досвіді минулих заслуг славного роду, імператор зневажав їх, поважаючи лише тих, хто відзначився військовим чином. [...] Імператору заважали його недовірливість і потреба вишукувати приховані мотиви навіть простих вчинків. Оскільки його першою реакцію на все була підозра, що його хочуть обдурити, таке ставлення знеохочувало навіть тих, кому він, здавалося, довіряв. Більше того, в його проявах довіри був очевидний намір здобути прихильників, і треба було бути сліпим, щоб сприйняти як дружбу те, що було суто розрахунком". 

Миколая І Розалія захищала від звинувачень у ненависті до поляків, яку йому приписували, однак вважала його поганим правителем з величезною гординею і посередніми здібностями, дорікала йому за недолугість у проведенні внутрішніх реформ, які призвели до безладу та корупції: "Він переймався лише військовими справами, тобто обмундируванням, муштрою та зовнішнім виглядом солдатів. Однак він забував, що для того, щоб утримувати прекрасну армію, потрібно було б думати про процвітання і багатство країни. Лише окремі моменти він присвячував зустрічам з міністрами внутрішніх справ і фінансів. Його відсутність інтересу до деталей внутрішнього управління була непростимою. [...] Вся його увага була зайнята парадами. Йому потрібні були не люди, а автомати". 

Розалія Жевуська розуміла і ніколи не могла прийняти авторитаризму російського самодержавства, де воля царя замінювала закон. Вона вказувала на це і щодо Олександра І, і щодо Миколая І, які, "звикши до деспотизму, не могли терпіти найменшої несприятливості навіть від погоди чи обставин. [...] Я переконана, що звичка жити при деспотичному дворі звужує горизонт думки, спрямовуючи її в одну точку: милість чи немилість. Я переконана, що людина таким чином втрачає частину своєї гідності". Варто також додати, що за свою лояльну позицію до влади Розалія не отримала жодної вигоди, окрім суто почесного призначення фрейліною імператорського двору, яке не мало жодних позитивних практичних наслідків.

"Тут варто приділити трохи уваги звинуваченням Жевуської в агентурній діяльності. У літературі можна зустріти думку, що "вона використовувала свої широкі знайомства з віденською імператорською родиною, а також з царем Олександром I в розвідувальних цілях. Підозрювали, що вона була агентом Габсбургів, але можливо, що вона також діяла на користь Романових. [...] Ще в 1863 році цісар Костянтин все ще надсилав їй таємні депеші до Риму" [M. Jastrzębska, "Rokoko, dama i gilotyna"]. Кеневич згадує, що "існує версія, що вона працювала на російську розвідку під час [Віденського] конгресу" [S. Kieniewicz, "Rzewuska z Lubomirskich Aleksandra"].

Здається, це непорозуміння. Що стосується конгресу, то Жевуська покинула Відень за кілька місяців до його початку і повернулася туди лише в 1818 році. Крім того, важко уявити, що людина, яка все життя прагнула служити справі монархії, могла надавати розвідувальні послуги одному імператору на шкоду іншому. Що стосується ймовірної місії 1863 року, то ця гіпотеза ґрунтується на листі Крайового уряду від 14 липня щодо сприяння справі повстання в Європі. У цьому документі згадується, що "Розалія Жевуська була відправлена до Риму цісарем Константином і Вельопольським з депешами і перебуває там як московський агент". Однак, при ближчому розгляді, це теж не має під собою жодних підстав. Перш за все, слід зазначити, що Жевуська виїхала до Риму ще до початку повстання. Кіцька стверджує у своїх спогадах, що вона особисто сприяла цьому від'їзду. Побоюючись, що провокативна поведінка Розалії перед публікою може закінчитися якимось неприємним інцидентом, вона вмовила свого кузена Константина Любомирського вмовити її на поїздку. Сама Жевуська пише, що її метою була зустріч з онуками і що вона мала намір повернутися через два місяці, але "сумні події в країні" прирекли її на значно довше перебування за кордоном (зокрема, у Відні). Навіть якщо поставити під сумнів достовірність цих повідомлень, слід запитати, чи була влада у Варшаві в 1862 році в такому скрутному становищі, щоб доручити агентурну місію 74-річній жінці? Виїжджаючи, Жевуська, звичайно, могла забрати до Риму, на прохання губернатора або інших осіб, їхню приватну або дипломатичну кореспонденцію — це була звичайна практика, — але таку послугу навряд чи можна назвати розвідувальною діяльністю. Нарешті, дуже малоймовірно, що її спрямували для боротьби з "польською пропагандою" у Ватикані. Для цього потрібні були б тісні контакти з Пієм IX або його оточенням, а пані Розалія їх не мала. Більше того, польські кола на Тибрі ставилися до неї неохоче і з підозрою, як ультрамонтанські (воскресінці, Софія Одескальчі, уроджена Браницька), так і ті, що були пов'язані з готелем "Lambert". Якщо Жевуська під час свого перебування в Римі, а потім у Відні (1862-1864) захищала російську політику перед своми закордонними друзями, то робила це з власної ініціативи, так само, як спонтанно докоряла учасникам маніфестів у Варшаві. Цього, в свою чергу, було достатньо, щоб патріотичні кола побачили в ній "московського агента".

Щодо самої Розалії Жевуської, то вона завжди представляла свої погляди гордо і відкрито, тому можна припустити, що якби вона дійсно отримала якусь місію від уряду, то пишалася б цим фактом, а не приховувала його (тим більше, що її мемуари, згідно з її вказівками, мали бути опубліковані лише через 50 років після її смерті). 

Кіцька виявляє значну схильність до конфабуляції, коли повторює інформацію з других та третіх рук (наприклад, стверджує, що причиною смерті Розалії Любомирської на гільйотині була її відмова від залицянь Робесп'єра; наводить історію про таємничу скриню, яку нібито отримала Жевуська як завдаток під час Листопадової ночі тощо), але загалом правдиво описує ті події, в яких брала участь особисто. Валерій Пшиборовський ["Dzieje 1863 roku"] рішуче захищає Жевуську від звинувачень в агентурній діяльності в Римі під час Січневого повстання" [18].

Вона відзначала, що запроваджена система освіти спрямована на пропаганду викривлених знань і заохочує молодь до шпигунства; що відомих людей примушують до співпраці зі слідчими комісіями; що релігію почали використовувати у політичних цілях і католицька громада стала сприйматися як політична опозиція. Розалія також бачила, що влада ставилася до лояльних до неї поляків не краще, ніж до учасників повстання: "замість того, щоб доброзичливо поводитися з людьми, які не вимагали нічого, крім можливості виконати свій обов'язок, [...] від них вимагали, так би мовити, звіту про свої думки". Така ситуація "була нестерпною для людей, які залишалися вірними через розсудливість, через ненависть до безладу, але не через любов до росії". Сама пані Жевуська також належала до цієї групи, але перебувала в легшій ситуації, оскільки їй, як жінці, не загрожувало призначення на посаду в репресивному апараті. Зрештою, "невинні і винні опинилися в однаковій немилості". 

Розпочалося це з чуток про те, що шлюб Розалії з Вацлавом "Еміром" не склався через її закоханість в Генрика Любиморського, вихованця княгині Ізабели Любомирської. Нібито ще в дівоцтві 16-річна Розалія закохалася в нього, і нібито взаємно, але княгиня, через близьку спорідненість молодих, була проти їхнього союзу. Генрика одружили з Терезою Чорторийською, а Розалію віддали заміж за Вацлава. І нібито через це шлюб не склався, бо "її серцем до такої міри заволодів Генрик Любомирський, що воно більше ні до кого не говорило". Розалія згадує Генрика Любомирського в своїх мемуарах надто іронічно, щоб запідозрити її в романтичних почуттях: "В усіх куточках Ланьцута можна було натрапити на погруддя або статую Генрика. [...] Це було фатально нестерпно, і молода дівчина, якій судилося вийти заміж за цього Аполлона Бельведерського, тішилася його зневагою, бо й сама нагледілася його портретів аж до відрази". Та й привід відмови "через близьку спорідненість" виглядає надумано: Розалія і Генрик були кузенами, але Вацлав "Емір" майже так само доводився їй двоюрідним дядком. Нарешті, Генрик Любомирський (1777-1850), попри те, що мав славу красеня, був суттєво старший за Розалію, на відміну від Жевуського.

Наталія Кіцка поширює чутки, що Розалія чинила перепони шлюбу свого сина Станіслава з Юзефіною Валіцькою: "Пані Розалія не приховувала відрази, яку викликала в ній думка про зв'язок з родиною Валіцьких".  Сама ж Розалія з цього приводу пише: "Не можу сказати, що я прагнула цього шлюбу, але я не мала жодних розумних підстав проти нього заперечувати. Можливо, це надзвичайна врівноваженість пані Валіцької, її стримані манери підкорили мене. В мене не було до неї жодних зауважень. Вона була розумна, талановита, чудово володіла собою і мала все для того, щоб догодити".

Коли молодший син Вітольд вступив добровольцем до російського війська і вирушив на війну на Кавказі, цей його вчинок теж приписали впливу Розалії, яка нібито хотіла таким чином запобігти конфіскації майна. Кіцька: "Вона віддала свого молодшого сина в російську армію після революції 1831 року, в той час, коли жоден юнак, що належав до карамзинових мундирів, не хотів і не став би вдягати московський". І знов Жевуська свідчить про протилежне: "Молоді поляки, виховані за кордоном, писали романи про свою батьківщину. Вони збирали розрізнені факти, з яких укладали героїчну історію. До неї вони додавали родинні спогади і почуття постійно роздратованої гордості. Досліджуючи пережиті кривди, вони звикли розглядати повстання як просту опозицію до тиранії. Мій бідолашний Вітольд не віддавався цій марній ненависті. Бажаючи здобути славу на полі битви, він хотів служити на Кавказі. Його надзвичайна молодість, як мені здавалося, вимагала відкласти ці плани, і я не приховувала від нього, що йому доведеться знести гіркі докори співвітчизників і що він мусить озброїтися мужністю і терпінням, щоб наполегливо йти до свого задуму. Він довів, що його покликання було щирим..." [1]. 

"Я забула згадати про фаворита князя Пашкевича [Генрика Жевуського], але, здається, я вже намалювала його портрет. Тут я обмежуся тим, що зображу його з Наталією Кіцькою. Вона була красива, томна, повільна, з плавною ходою, з посмішкою на вустах, з приопущеними очима, говорила так тихо, так пом'якшувала свої слова, що часто їх було важко розчути. Мелодійне дзюрчання її голосу, благородні манери, краса, сором'язливість і, можливо, перебільшена лагідність доповнювали витончений і поважний ансамбль. Одного разу вона оплакувала нещастя кузини, яку образив її чоловік: "Бідолашна! Бідолашна! Як же мені її шкода", —  причитала ця ніжна Наталі. У цей момент до кімнати несподівано увійшов Генрик Жевуський, фаворит, якого я мала на увазі. З цинізмом, гідним Скаррона, він розповів нам, що скористався нічним горщиком у передпокої Пашкевича, і що, коли розповів про це княгині Пашкевич, то вона його вилаяла, кілька разів повторивши, що він свиня. Наталія Кіцка, яка бачила Генрика вперше в житті, відкрила свій рожевий ротик і голосом, лагіднішим і улесливішим, ніж будь-коли, промовила майже піснею: "Княгиня, пане графе, була цілковито права". Ми були приголомшені цією блискучою відвертістю" [1]. 

"Сучасник, який знав цю рідкісну жінку особисто, зауважив, що хоча намалювати її характер було би вартим і психологічно цікавим завданням, але це неможливо зробити кількома штрихами, бо неможливо віддати належне такому характеру з його особливостями, який склався сам собою з роками і зміцнився досвідом та ударами долі, лише кількома словами. Це може бути лише умовний ескіз, який, однак, варто озвучити. Графиня була стоїчно сувора до себе, але сповнена доброти і терпіння до тих, хто її оточував; вона тихо практикувала благодійність, і, ніколи не чекаючи за неї подяки, сама завжди сумлінно виконувала обов'язки вдячності та дружби. Її освіта була, як це зазвичай буває у жінок з польської аристократії, французькою, але вона прагнула до німецької ґрунтовності і вважала за краще читати німецькі книги. Будучи принциповою противницею будь-яких нововведень, вона, тим не менш, невтомно намагалася стежити за подіями, політичними тенденціями та літературними явищами сучасності — одним словом, завжди йти в ногу з часом. Як наслідок, розмова з нею була жвавою, цікавою, стимулюючою і нерідко повчальною, особливо коли вона черпала з багатої скарбниці своїх спогадів. Вшанування її краси [...], пізніше її духу, численні докази симпатії і поваги, які вона отримувала з усіх боків [...] не залишали її байдужою, але ніколи не применшували її непідробної скромності. Її висока постать, пряма, благородна постава і тонкі риси обличчя, які м'яко обробили роки, надавали всьому її зовнішньому вигляду печатку певного благородства, але без додавання гордості, яка була їй чужа. Вона справляла враження, не бажаючи цього, і завжди догоджала, коли хотіла догодити. Вона була великою Дамою в найкращому розумінні цього слова" [Біографічний лексикон Австрійської імперії, 23].

Ще на початку знайомства Розалія передала Евеліні чутки про залицяння письменника до іншої жінки: "Він обрав пані Ламбер, яка віддала йому свою руку і свою репутацію. Кажуть, що це правда, але я в це не вірю" [17]. Бальзаку довелося спростовувати цей роман, і відтоді він з обреженістю ставився до Розалії. Іншим разом Розалія доповіла Евеліні про захоплення Бальзака азартними іграми, і звістка про це його розлютила: "У мене тут твій останній лист, в якому ти пишеш мені про мадам Розалію і про "Серафіту". Щодо твоєї тітки, то щиро кажучи, я не уявляю, яким чином люди, настільки добре виховані, можуть вірити таким наклепам. Я — гравець! Невже ваша тітка не вміє ні міркувати, ні рахувати, ні комбінувати нічого, крім вісту? Коли я, працюючи шістнадцять годин на добу, можу ходити до грального будинку, де грають ночами поспіль? Це абсурдно до божевілля. Ваш лист був сумний, я відчув, що він написаний під впливом вашої тітки. Нехай ваша тітка говорить що хоче про мої твори, не знаючи ні їхнього задуму, ні змісту; це її право. Я покірно приймаю всі судження. Ваша тітка нагадує мені бідного християнина, який, увійшовши до Сікстинської капели саме в ту мить, коли Мікеланджело намалював оголену фігуру, запитує, чому папи допускають такі жахіття в соборі Святого Петра. Вона судить про твір приблизно з того ж діапазону в літературі, не відсторонюючись і не чекаючи на його закінчення. Вона судить художника, не знаючи його, і за салонними пересудами. Усе це мені болить не стільки за себе, скільки за неї, бо ти її любиш. Але те, що ти дозволяєш собі піддаватися впливу таких помилок, мене засмучує і дуже турбує, бо я живу тільки нашою дружбою" [26]. 

Незважаючи на це, Бальзак бажав здобути добру волю "мадам Розалі" і співчував їй, коли вона втратила сина Вітольда: "Я нічого не знаю про війну на Кавказі, окрім того, що співчуваю вам у зв'язку зі втратою, яка вас засмучує". 

Після смерті Вацлава Ганського, чоловіка Евеліни, та мала бажання переїхати до Бальзака у Париж. Розалія, вороже налаштована до Парижа через свої дитячі спогади, усіляко її відмовляла. Це знов розлютило Бальзака, який писав, що Розалія зайшла надто далеко у своїй ненависті до всього, що пов'язане зі словом "Париж", але зрештою її пробачив.

У листах до Евеліни письменник згадує, що запозичів деякі риси Розалії Жевуської, поміж ще двох жінок, для образу головної героїні "Кузини Бетти" — втім, навіть дослідники його творчості не знаходять у персонажа та заявленого прототипу нічого спільного. 

Лист до Евеліни Ганської з Підгірців, вересень 1836:

Рукою Розалії: 

"Люба моя Евеліно. Я довго була позбавлена радості отримати від тебе звістку. Я сподівалася, що ти напишеш мені в Кам'янець і таким чином втішиш мене від болю не бачити тебе, але всі мої очікування були обмануті, і я дізналася, що нове горе вразило твоє серце [1]. Ти втратила зятя; я не знаю, які у вас з ним були стосунки, але ти страждаєш за сестру, і це вже багато для такої чутливої людини, як ти. Дорога моя Евеліно, сподіваюся, що ти отримала мої листи з Одеси, сподіваюся, що твої сестри переказали тобі всю мою велику і малу ніжність до тебе. Сподіваюся, що твій чудовий чоловік отримав мою подяку за його лист і моє прохання посприяти тому, щоб Леон отримав необхідне йому рішення. Я не певна в точності роботи нашої пошти, і думка, що мені відправили листи в Кам'янець, а я їх не отримала, дуже мене бентежить. Я вже казала тобі, що познайомилася з твоєю невісткою [2]? Її дуже любить моя свекруха. Я бачила її маленьку донечку, яка дуже схожа на Кароліну. Наше перебування в Кам'янці було сумним, і я не знаю, чи моя свекруха була задоволена нами. Вона в доброму здоров'ї, і я застала її в усіх відношеннях такою самою, якою завжди знала.

Вже три тижні, як я у Підгірцях, і завтра їду до Леополя, а потім до Ополя... Немає нічого сумнішого і пустельнішого за цей замок, і треба мати велике щастя всередині себе, щоб приємно проводити в ньому час і знайти гармонію у вітрах, які дмуть тут з усіх боків. Старі портрети розповідають мені багато похмурих історії. Якби я була змушена тут залишитися, я б себе занапастила, намагаючись підтримати те, що розвалюється. Але я віддаю належне красі Підгірців: природа тут посміхається, і можна знайти чарівні краєвиди. Правду кажучи, не вистачає чорних ялин і загрозливих скель, щоб довершити декорацію для жахіть, яку можна зробити з цього замку. Але годі про це.  

Моя люба Евеліно, як ти, як твоя маленька, як твій чоловік, які твої плани, напиши мені докладно і постарайся приїхати до мене в наступному році. Так!!! Але тільки після того, як проїде імператор, а він повинен деякий час перебувати у ваших краях... 

Ти говорила мені про шлюбні плани щодо Леона, а пані, яку ти так впевнено йому призначала, тим часом кохала іншого, хотіла йти за ним за тридев'ять земель, і ось вийшла за нього заміж. Сподіваюся, що наступного разу ти будеш більш певна у своїх фактах. 

Моя люба Евеліно, чи читала ти "Столітнього старця" Бальзака, що ти про нього думаєш? Калісту він дуже потішив. 

Леон шанобливо цілує твою руку і напише тобі, як тільки матиме час або бажання! Він зберіг свою прекрасну байдужість і гордий вигляд; я вірю, що він не хоче одружуватися, і що його родовід не продовжиться. 

Прощавай, моя люба і добра подруго, я люблю тебе, як рідну, і обіймаю тебе всім серцем, роздаю компліменти і привіти твоїм близьким."

Рукою Калісти: 

"Ти, Евеліно, жахлива людина, бо не відповіла на мого заразливого листа! До цієї відповіді я мовчатиму, як граніт. Перекажи Адамові, або напиши йому, що я планую до нього писати щодо справи, важливої для нього так само, яка і для нас. Йдеться не про що інше, як про підтвердження нашого князівського титулу, наданого Яном Казимиром і Станіславом Понятовським. Я вкажу, де він має отримати оригінал диплому, копії якого знаходяться тут. Це те, що ми знайшли в пошуках доказів шляхетства і графства, яких варшавські суди вимагають від усіх нас, великих і малих панів [3]. Прощання і 1000 привітів чоловікові, Анетті, племінницям." 

 Рукою Розалії: 

"Я завжди ношу в кишені твої десять дукатів. Що мені з ними робити?" 

1. Йдеться про смерть Олександра Монюшко (1801-1836), чоловіка Аліни (Олександри) Жевуської, старшої сестри Евеліни. Він був землевласником зі Сміловичів (Білорусь), дядьком композитора Станіслава Монюшка.

2. Юлія Грохольська (1807-1867), дружина Генрика Жевуського з 1826 року. Їхній наймолодшій доньці Марії було дев'ять років. 

3. Після поділу Речі Посполитої російська влада вимагала від представників шляхти доказів їхніх титулів, щоб зменшити кількість своїх привілейованих підданих. Часто їй це вдавалося, залишаючи багато родин у злиднях з кількома ділянками землі. Для Жевуських графських титул було підтверджено, але князівський ні [17]. 

"Бажання виплатити доньчин посаг спонукало до часткового продажу кількох господарств, а згодом і всієї землі в Ополі. Я могла б залишити собі гарненьке село, де жила, але відтак воно межувало з маленьким містечком Ополе, де ще збереглися залишки нашої колишньої величі, я зрозуміла мудрість поради Радзішевського. Він сказав мені: "Часи, коли вся ця земля належала тобі, будуть над тобою тяжіти. Відмовся від всього разом". Ми знайшли покупця. Я провела багато років у селі у ніжній компанії доньки, і синів, і чудового Хюбнера [гувернера]. Тисячі спогадів були пов'язані з цими деревами та камінням, але край був надто потворним, щоб навіювати той смуток, який німці називають "Heimweh". Я поїхала, не маючи жодних підстав для смутку. Люди, які мені допомагали, вже клопотались про те, щоб догодити новому господареві, від якого вони тепер залежали. Це був зразок культу фактичної влади. Не було ані прощання, ні сліз. Я поїхала до Варшави, а потім до Італії, до Риму, де збиралася знову відвідати свою доньку і оплакати її. Цим сумним спогадам я присвятила кілька сторінок. 

Через кілька років я переїхала до маленького будиночка, який купила, щоб дихати без сорому. Мені привезли коробки з моїми книгами, і частину меблі, що слугувала мені у минулому. Не можу передати, як сильно я була зворушена, побачивши їх знову. Я плакала, як дитина. Здалось, що всі ці неживі предмети могли б розповісти мені про мою дорогу Калісту, про моїх бідних синів. Не передати, як сильно я прив'язана до цих старих стільців, до цих столів, до цього письмового столику, якого торкалися руки моєї доньки. Старих слуг, які пакували всі ці речі, вже немає. Я знайшла написані ними реєстри, розмножені докази послуг, які вони мені надавали. Смуток, який я відчуваю, можливо, не є гострим і болючим, але він супроводжується загальним розпачем, без надії. Сумуєш за людьми, яких вважав необхідними для свого життя, але не за тими, кому сам був корисним. Це спостереження розкриває таємний егоїзм, що ним вимощене людське серце. На жаль, ця бруківка не захищає від бруду" [1].

"Гірким я була дитям, коли познайомилася з пані Розалією Жевуською. Тісний вузол дружби пов’язував її з моїми тітками, Евою Сулковською і Терезою Кіцькою. Від тієї останньої наслухалася багато про неї подробиць, але лише пані Розалія 1852 року пригорнула мене на якийсь час ласкаво до себе, розповідала події зі своїх спогадів, хоча самих спогадів я ніколи не читала. Щороку їздила до Відня і передавала в руки довіреного друга нові написані уривки. Її син Леон, одружений із Тайдою Малаховською, завжди погрожував їх спалити. Яке розпорядження вона залишила щодо часу їхнього видання, не знаю. Устрій її розуму мав відтінок рамбульєтівської школи [Кіцька має тут на увазі палац Рамбульє в Парижі]. Вона написала і наказала надрукувати історичний роман, нібито на тему заміжжя Ядвіги за Ягайлом, але я його ніколи не читала і в руках не тримала. Показувала мені книги, повні ескізів, нею намальованих; вони зображували алегоричні сцени, наприклад, на одній змальована жінка в білому, яку оточувала густа темрява, лише крізь пролом склепіння в’язниці, в якій вона сиділа, яскравий промінь світла падав на її голову. Цей яскравий промінь, що осявав самітницю, мав означати дружбу, виявлену їй імператрицею Єлизаветою, дружиною Александра I, яка, як вона стверджувала в болісні хвилини, підсолодила її життя; вона присягнула на довічну вірність петербурзькому двору. Вона називала любов до вітчизни "ковтуном", а пам’ять про жорстоку смерть матері й пережиті в дитинстві страждання вселили в її душу відразу не лише до будь-яких соціальних рухів, а й навіть до національних зусиль, спрямованих на визволення вітчизни з-під московського гніту. 

Мати пані Розалії, Олександрова з Ходкевичів Любомирська, славна своєю грацією і красою, колись уперлася здійснити подорож до Франції в той час, коли якобінці з жирондистами для впровадження своїх крайніх революційних переконань заливали Францію потоками людської крові. Моя бабка, Кіцька, близька подруга княгині Любомирської, влаштувала великий прощальний вечір перед її виїздом із Варшави. Вона запросила її друзів і родичів. Вони усі разом, бажаючи відмовити її від фатального наміру подорожі, почали благати, щоб вона його полишила. Моя бабка разом з іншими не шкодувала ні прохань, ні переконливих аргументів і, зрештою, виголосила: "А якщо потрапиш до в’язниці, попри те, що іноземка?" На це замість відповіді княгиня стала перед дзеркалом, розгорнула багряний шалик, з якого на її голові був пов’язаний тюрбан, і, обкрутивши ним шию, вигукнула: "Погляньте, як то буде гарно, коли кров потече по цій білій шиї!" 

У Парижі вона бувала при дворі, заприятелювала не лише з дамами з оточення Марії Антуанетти, а й з'являлася в товариствах жирондистів та інших крайніх переконань [не відповідає дійсності, як і продовження]. Зустріла Робесп'єра і вразила його своєю красою до того ступеня, що він освідчився їй, попросив руки і нахабно запропонував своє ім’я, забруднене в багнюці. "Я заміжня", — відповіла вона, каючись за легковажну подорож до Парижа, яку здійснила в той час, коли найогидніші муки людських пристрастей піднімалися на поверхню суспільства. Непохитний Робесп'єр, глибоко закоханий, запропонував княгині отримати розлучитися і укласти цивільний шлюб вдруге, погрожуючи, що, якщо вона відмовить, то він вкине її до в’язниці. Це дійсно сталося через деякий час за його наказом. Княгиня забрала з собою доньку, майбутню пані Розалію. Їхня підземна в’язниця була надзвичайно огидною, повною щурів і вологи; в ній не було ні ліжка, ні стільця. Як постіль, в кутку лежало кілька пучків гнилої соломи, по якій повзали черви і сочилася волога зі стін в’язниці. Княгиня, йдучи спати, брала на руки доньку, клала її на себе, оберігаючи від вогкої гнилої соломи. Народжена і вихована в розкошах, звикла до зручностей, вона мужньо витримувала переслідування Робесп'єра, а він даремно намагався змусити її зневажити всі божі та людські закони. Через кілька тижнів, під час яких він вів криваву боротьбу з Дантоном та спільниками терору, він знову надіслав до княгині пропозицію любові та руки і отримав ту саму відповідь. 

Знайомі княгині у Парижі підкупили вартового в’язниці і, рятуючи її загрожене життя, порадили, щоб вона заявила, що вона при надії. Закон того часу мав поблажливість до жінок у такому стані, але княгиня зневажливо відкинула цей спосіб, вважаючи його негідним себе [не відповідає дійсності]. Згодом, за наказом Робесп'єра, її було страчено на гільйотині. Пані Розалія розповідала мені, що, як вона пам’ятає, коли двері в’язниці відчинилися, її мати, піднявшись з купи гнилої соломи, взяла її на руки і, піднімаючись сходами, йшла за катами, надісланими Робесп'єром. В коридорі в’язниці вона підняла її над головою, поглянула на неї, обійняла, плачучи, поставила на землю і пішла на смерть. В’язницю після цього закрив вартовий. Бідне сирітське дитя, голодне, плачуще, блукало по сходах дуже довго, поки дружина вартового, співчуваючи горю покинутої чотирирічної на той час пані Розалії, не пригорнула до себе сирітку. 

Пан Мостовський, пізніше міністр внутрішніх справ Королівства Польського, перебуваючи в той час у Парижі, дізнавшись, що княгиню Любомирську страчено на гільйотині, розшукав залишену сирітку [не відповідає дійсності]. Він сповістив батька в Польщі і тимчасово взяв на себе опіку над нею. Чоловік княгині був племінником так званої княгині маршалки Любомирської з Чорторийських, сестри князя генерала землі подільської [не відповідає дійсності]. Вона славилася розумом. Була матір'ю князя Генрика Любомирського, в дитинстві також відомого своєю красою [не відповідає дійсності]. Природа наділила його такою чудовою статурою, за словами досвідчених скульпторів, що княгиня маршалка замовила у Канова зробити його статую на п'ятому році життя у вигляді Купідона, прикритого лише колчаном і луком, що пізніше завжди турбувало князя Генрика. До цієї тітки було відвезено пані Розалію [не відповідає дійсності]. Вона замінила їй матір, виховала і, коли та досягла повноліття, видала заміж. Тихенькі плітки подруг пані Розалії стверджували, що її серцем настільки оволодів князь Генрик Любомирський, що більше ніколи ні для кого воно не одізвалося. Княгиня маршалка за жодних обставин не хотіла дозволити шлюбу сина з його рідною кузиною. Князь Генрик одружився з княжною Чорторийською, а пані Розалія віддала руку Вацлаву Жевуському, якого на Сході прозвали еміром Тадж-ель-Фахр. Віддала руку, повторюю, але не серце. 

Чоловік поклонявся її грації, красі, розуму, але в обмін на свою палку любов даремно благав хоча б про краплю прихильності. Вона сумлінно виконувала обов’язки дружини та матері, але на палке кохання чоловіка відповідала холодною байдужістю. Зрештою він голосно нарікав, що природа замість серця дала їй цитрину. Розчарований крижаною поведінкою дружини, у відчаї через занепад вітчизни [не відповідає дійсності], він вирушив на Схід, шукаючи серед кочових арабських племен тепла й нагоди вбити час. Плем’я бедуїнів-вахабітів проголосило його еміром. Він очолив їх, разом із вахабітами скуповував коней, змагався з вітром у пустелі. Здавалося йому, що зі Сходу прийде визволення вітчизни. Він тужив за дружиною, яка виховувала у Відні трьох синів і доньку Калісту, котра згодом вийшла заміж у Римі за князя Теано. Однак туга, виражена в його листах, не лише не зблизила їх, а й коли в одному з них він висловив бажання забрати синів у пустелю, пані Розалія — чи то справді налякана, чи то лише вдаючи страх, аби чоловік не відібрав дітей — сховалася під покровительство австрійського двору, впала до ніг імператора Франца I, благаючи взяти її дітей під його батьківську опіку [не відповідає дійсності]. Це було їй великодушно обіцяно, бо чоловіка її вважали божевільним. Численний загал друзів і знайомих співчував їй, а лише мала жменька поважних людей захищала еміра Жевуського. Він постійно подорожував, мав мало знайомих у країні. До кола його вірних друзів належали Генрик Забєлло, Едвард Рачинський та ще кілька поважних осіб, які його високо цінували, сміялися з його дивацтв, але не засуджували. 

У Відні пані Розалія раз на тиждень приймала всю аристократичні вершки віденського товариства. Іноземці натовпом рвалися на ці вечори, під час яких, окрім шести чашок чаю, нічого не подавали. Найсміливіші пили той чай, решта ж розважалася розмовами та рухом думок, вміло пожвавленим пані Розалією. Відомий своїм гострим дотепом князь де Лінь був опорою цих вечорів. Дехто навіть стверджував, нібито він був покірним шанувальником розуму пані Розалії впродовж багатьох років. Коли 1831 року до Відня дійшла звістка про смерть її старшого сина Станіслава Жевуського, князь де Лінь уранці поспішив до неї з наміром поволі підготувати, щоб страшна новина не вдарила її, мов грім. Кмітлива жінка з перших же слів князя де Ліня зрозуміла, що перед нею вісник якогось нещастя, тож швидко промовила: "Прошу пам’ятати, що сьогодні мій щотижневий вечір, мушу прийняти весь Відень". Князь поклонився й вийшов, імовірно, розмірковуючи про ту саму "сердечну цитрину". 

Пані Розалія успадкувала від своєї тітки княгині маршалки дар вести захопливу розмову в салоні та поєднувати найсуперечливіші елементи. Навколо неї розмова завжди точилася жваво, вона вміло підживлювала її вдало підкинутими темами; навіть найтривіальніший вислів, доданий кимось до розмови, вона вміла перетлумачити, представивши як жарт або слушне спостереження. Кожен мав нагоду отримати від неї добрий відгук про свою голову, вона так вміло скеровувала думки, додавала слово одному, кидала запитання іншому, що навіть найпорожніші уми виходили від неї з почуттям вадоволення. 

Коли через фінансові труднощі вона залишила Відень, то замешкала у Варшаві на розі вулиць Ясної та Святохрестної, на першому поверсі власного будинку, вона приймала у маленькому салоні багатьох можновладців світу, включаючи царя Миколая. З полудня зачесана, вбрана в напівдекольтовану сукню темного кольору, оздоблену чорним мереживом, фасону, який носили при дворі Наполеона I, чекала на гостей і була схожа на футляр від парасольки, бо всі в той час носили складчастий одяг. Обідів, як інші, вона не влаштовувала; виносила тарілку за тарілкою зі спальні і їла або не їла, з огляду на те, хто був у гостях. О четвертій годині прощалася з усіма, під'їжджала карета, і вона їхала на прогулянку.

Під час Кримської війни у пані Розалії випадково зібралися англійський консул, суворий острів'янин; пані Швейковська, відома кокетливістю та елегантністю; молодий башибузук без жодного виразу на обличчі, розпещений матусею і з очевидним захопленням розглядаючий свої довгі юхтові чоботи, що надавали йому войовничого вигляду. Нарешті, останньою гостею того дня була я. Молодий москаль у костюмі башибузука, певно, не знав, куди подіти руки і де сховати погляд, волів би полювати на ведмедів, ніж сидіти в салоні пані Розалії. Я подумала: як же вона впорається з цим товариством? Пані Розалія обережно випробувала кілька тем, зрештою заговорила про привидів, що рухають меблі, нарешті розворушила навіть башибузука, який, освоївшись, долучився до розмови й розповів легенду про свого родинного упиря десь у російській глибинці. 

Хибним є твердження, що вона погано говорила польською або не вміла писати рідною мовою. Навпаки, хоч усно, хоч на письмі, пані Розалія висловлювалася чистою польською мовою. За часів Наполеона I, коли французькі війська хлинули в нашу країну, усе молоде покоління говорило й писало французькою, і, як усі її сучасниці, вона звикла формулювати думки цією мовою. Зрештою, навіть Нємцевич, хоча й лаяв жінок, які молилися за французькими молитовниками, про яких писав: "Пан бог французькою не розуміє", сам усе ж таки охочіше спілкувався та писав французькою. І що в цьому дивного? Покоління, яке жило або зростало під час напливу першої французької еміграції, а потім під час вторгнення в нашу країну Великої армії Наполеона, змушене було висловлюватися мовою прибульців і завойовників. Тоді в кожному шляхетському домі для гарного тону мала бути якась пані мадам. Гувернантки в заможних родинах, через брак освітніх закладів, мордували паничів французькою та дурницями, відвертали від рідного краю й звичаїв предків, шляхетних, хоч і суворих.  

Коли погані справи у маєтках змусили пані Розалію покинути Відень, спочатку вона оселилася на певний час в Ополі разом із Калистою, ще зовсім молодою, і там, чи то роздратована постійною відсутністю чоловіка на Сході, чи то з іншої, незрозумілої причини, наказала велику кількість рукописів, написаних східними мовами, а також цілий багатий розділ Опольської бібліотеки, друкований тими ж східними мовами, насипати купою перед палацом у дворі та спалити. Бог його знає, які скарби згоріли в тому вогні, і не лише про це не шкодувала, а навіть пишалася цим варварським задумом, що, як мені здавалося, виявляв її роздратування до чоловіка найвищого ступеня.  

У 1830 році, коли звістка про національне повстання розійшлася по світу [не відповідає дійсності], Вацлав Жевуський повернувся на батьківщину, сформував ескадрон вільних козаків і пропав, як камінь у воду. Нібито поки він спав у лісі, один з них убив його та пограбував. У сідлі, яке служило йому в таборовому житті за подушку під голову, було зашито три тисячі дукатів. Усі, хто його знав зблизька, любили й високо цінували, а, як я вже казала, близькими його друзями були Генрик Забєлло, Едвард Рачинський і багатьма інших поважних людей.

Пані Розалія змушена була дуже довго шукати місце поховання чоловіка, аби владнати майнові справи, що становило надзвичайну складність. Заприятелювала з князем і княгинею Пашкевичами; було задіяно поліційні органи. Після кількарічних пошуків місце поховання Вацлава Жевуського нарешті знайшли, але де — ніхто не наважувався запитати пані Розалію. Цар Миколай відвідував її в її крихітному салончику на Святохрестній, сердецно обіймалися. Наймолодшого сина вона після революції 1831 року віддала до російського війська, в час, коли жоден юнак, що належав до кармазинових мундирів, не хотів і не став би вдягати московський. Бідний Вітольд Жевуський, відправлений на Кавказ, загинув там, а цар Миколай, згодом знову відвідавши пані Розалію, пропонував їй різні милості, питав, чого вона бажає. Вона шляхетно відкинула всі милості, лише знов обійнялася з царем, як пара приятелів.

Якийсь стався тоді випадок, ніколи добре не з’ясований [не відповідає дійсності]. Після 29 листопада 1830 року пані Розалії була передана на зберігання скринька з паперами від невідомого. Вона віддала її владі. Від тієї хвилини, переслідувана таємними погрозами, мусила бути під охороною поліції день і ніч, аж поки не виїхала до Італії. Виїхала негайно. У Римі видала доньку заміж за князя Теано, і минуло багато часу, перш ніж повернулася до країни. 

Вона мала надзвичайну громадянську відвагу. Інакше розуміла громадянські обов’язки; велика французька революція справила згубний вплив на її розум. Гордливо пишалася почуттями підданства до петербурзького двору і час від часу енергійно намагалася пристосувати політичні засади, прийняті раз і назавжди, до більш-менш сприятливих обставин, у яких жила. Під час заворушень 1862 і 1863 років влітку, мешкаючи під Варшавою в Розаліні, у святкові дні їздила на богослужіння до Надажина, а по закінченні меси, коли люди починали співати "Боже, бережи Польщу", виходила, голосно розштовхуючи навколо себе тих, хто стояв на колінах, і кричала: "Бунтівники! Припиніть співати. Засуджую вас". Коли всі у Варшаві ходили у траурі, вона прогулювалася вулицею в сукні червоного кольору, публічно лаяла жінок, що носили жалобу, і щодня наражала себе на непотрібну небезпеку. Ця її поведінка так мене дратувала, так я за неї боялася, що зрештою вмовила князя Константина Любомирського, з дружиною якого приятелювала, умовити пані Розалію виїхати з Польщі, що він і зробив. Вона не хотіла зрозуміти, що народ, доведений до відчаю, повстав, що чекати більше не мав сил, правда, що повстав у несприятливих умовах, але ж цю помилку він спокутував кров’ю та муками, перш ніж, переможений, пав. Але ще більш сумним є те, що разом із ним полягли й ті правди, які він виголошував, і ті права, яких він домагався.

Моє серце розривалося від жалю, щомиті стікало кров’ю, я нарікала на недоречність обраного моменту для повстання, але, не маючи ні права, ні можливості керувати умами, рятувала поодиному всіх і все, що можна було врятувати, аж поки не почали говорити, що я з червоної партії. Ні, я ніколи не належала до жодної партії, я — полька, і цього мені достатньо; лише полька. Спостерігати байдуже за конвульсійними судомами мого народу, який помирав у муках, я не могла. Адже він не прагнув нічого більше, як лише вирватися з безодні пекельних мук, у яку вкинули його москалі, а, сп’янілий від розпачу, нерозважливо рвав пута, що сковували його члени. 

Коли москалі розчавили польський народ після довгої, хоча й нерівної боротьби, пані Розалія повернулася до Варшави і невдовзі померла. Причиною її смерті був радше вік, ніж хвороба. Відчуваючи наближення останньої години, вона підготувалася до смерті, з задоволенням прийняла святі таїнства, потім вмилася, причепурилася, вбралася в шати, у яких хотіла бути похованою, лягла в ліжко і спокійно чекала смерті. Вона суворо заборонила торкатися її тіла, наказавши лише покласти його до труни так, як сама себе вбрала. Смерть пані Розалії підкреслює надзвичайну сильну її характеру і незламну волю. Короткий напис на її надгробку вона сама склала й наказала вирізьбити. Весь свій похорон вона облаштувала заздалегідь, і за її волею скромний катафалк о шостій ранку відвіз її останки на Повонзківський цвинтар. 

У своїх синах вона також намагалася виховати таку ж сильну волю. Станіслава, якого мати віддала до шкіл у Бельгії, по їх закінченню професори визнали за видатного інженера, а молодь, що разом із ним сиділа за шкільними партами, хотіла проголосити його королем і висунула кандидатом на трон, перш ніж цей трон було запропоновано князю Леопольду I Кобургу. Сам же пан Станіслав Жевуський за жодних обставин не прийняв би жодної корони. У 1831 році йому було доручено укріплення Варшави. Днем і ночами, насипаючи навколо неї шанці, він захворів на галопуючі сухоти; помираючи, залишив молоду дружину Юзефу з Валіцьких Жевуську. Коли він мав одружитися, пані Розалія не приховувала відрази, яку в неї викликала думка про зв'язок з Валіцькими. Піднесення їхнього роду починалася з відомого гравця, який піднявся, обігруючи Марію Антуанетту чи придворних Людовика XVI, і не приховував, що його фарту допомогла золота табакерка, так відполірована, що, як дзеркало, відбивала роздані карти. Гордощі пані Розалії жорстоко принижували всі подібні спогади, але коли її запитували, чому вона не намагається відговорити сина від такого відразливого для неї зв'язку, відповідала, що це не мало б сенсу: "Я його виховала, тому знаю, що воля його незламна". Після 29 листопада пан Станіслав Жевуський та його брат Леон негайно приєдналися до національного повстання 1831 року. Вірніших її справі синів вітчизна ніколи не мала. Обидва служили в національній армії: Станіслав — на оборонних валах Варшави, Леон — у лавах на різних полях битв.

Власний будинок, в якому мешкала пані Розалія на розі вулиць Святохрестної та Ясної, вона наказала продати, а з коштів, отриманих від продажу, розпорядилася створити шпиталь для реконвалесценції та хворих, виписаних після перенесених захворювань, тобто за зразком шпиталю у Венсенні під Парижем, побудованого Наполеоном III, з огляду на те, що бідні наші ремісники, особливо взимку чи восени, виходячи зі шпиталів після тяжкої хвороби, піддаються впливу суворого клімату, змушені з виснаженими силами тяжко працювати за шматок хліба, знову захворюють, і ця недуга, гірша за початкову хворобу, зазвичай завершується смертю. Пані Розалія прагнула допомогти цій найбіднішій частині нашого суспільства, забезпечити відновлення сил багатьом із них. Зрозуміло, що суми, отриманої від продажу будинку, вистачило б лише на скромний початок запланованого закладу. Не знаю, кому вона доручила втілення цієї ідеї в життя. Дала так багато, як тільки могла, бо більше не мала. Після забезпечення дочки Калісти та сина Леона, який одружився з Тайдою Малаховською, вона залишила собі лише невелику частку свого колишнього майна для покриття його помірних щоденних потреб" [15].

"Повертаючись із Пулав, я часто звертав до Ополя, щоб відвідати пані Розалію Жевуську, яка приймала мене з люб’язною прихильністю, а її товариство мало такий особливий шарм. Перебуваючи з нею на самоті, серед сільської тиші, здавалося, ніби опиняєшся в найвищому світі, притому найвишуканішому. Її товариство могло замінити найчисленніші й найяскравіші за розумом, освітою та приємністю світські зібрання столиць. Розалія з князів Любомирських Жевуська, єдина донька Розалії з Ходкевичів Любомирської, однієї з останніх жертв Французької революції, і князя Олександра, була спадкоємицею величезного маєтку, який, однак, значно зменшили і російські конфіскації, і хибні фінансові розрахунки її батька. Одружена з Вацлавом Жевуським, який уславився своїм розумом, освіченістю, а також пристрастю до орієнталізму, вона не знайшла повного щастя в шлюбі. Два такі видатні уми не могли порозумітися, і через кілька років подружнього життя розійшлися. Перші враження її молодості, пам’ять про вбивство матері, яка загинула під гільйотиною, спогади про грати Робесп’єрівської в’язниці, де її мати була ув’язнена, сирітство й покинутість, яких вона певний час зазнавала, — пройняли її ненавистю до революції, ба навіть і до свободи. Вона виробила в собі найконсервативніші переконання, а оскільки в душах польських любов і прагнення до свободи є невгасимим, оскільки суворість долі, засудивши нас до втрати незалежності, не пропонувала нам досі інших засобів для її відновлення, ніж повстанням або революцією, вона позбулася польських почуттів, наразила себе на постійний конфлікт з ідеями та вимогами своїх співвітчизників — хоча вона цінувала польське минуле і відчувала гідність імені, яке носив її батько. Отримавши освіту за кордоном, довгий час проживаючи за межами країни, набувши наймиліших спогадів про своє життя в столиці Австрії, вона стала байдужою до долі та страждань Польщі. Проте в той час, коли я її тепер описую, вона ще не була тісно пов'язана з нашими владцями, була більше європейкою, аніж полькою, і її батьківщиною здавався не країна, в якій вона народилася, а найкраще й найвидатніше товариство всіх країн і народів. Вона була справжньою антитезою мешканців Пулав, і хоча вони й вона визнавали один в одному те, чого ніхто не міг їм заперечити, хоча Пулави цінували в пані Жевуській розум та приємність її товариства, вона любила їхні чесноти і заслуги, проте мешканці Пулав не відчували до неї потягу, а вона охоче шукала недоліки в їхніх якостях і піджартовувала над маленькими місцевими смішностями. 

Пані Жевуська зі своєю величною постаттю, з монархічно-аристократичними поглядами, з вишуканим смаком, з уподобанням до того, що є прекрасним, але разом із тим що є пристойним і спокійним, мала б народитися у Франції за часів Людовіка XIV. Дотепна сестра її чоловіка, графиня Вальдштайн, називала її Людовиком XIV, і це було влучне прізвисько. Пані Жевуська, змінивши свою стать на чоловічу і народившись на троні, стала б Людовиком XIV з усіма його достоїнствами і вадами. Як є жінки, які здатні хитрим мистецтвом приховати недоліки фігури чи обличчя і виглядати красунями, так пані Жевуська розумом заміняє недоліки, які можна в ній побачити. Відсутність серця, яку їй закидають, вона заміняє сильним почуттям обов’язку, і хоча в житті вона, можливо, лише одну доньку Калисту любила глибоко і постійно, стосовно синів вона ніколи не нехтувала обов’язками хорошої матері. Так само й у дружбі та в соціальних стосунках вона суворо дотримується виконання того, що є або що вважається обов’язком, і хоча відчуває різницю між тими виявами прихильності, жертвами, навіть самопожертвою, до яких спонукає серце, і тими, для яких розум є стимулом; хоча любов серця є теплом сонячним, що зігріває, збагачує, слабкому дає здоров’я та сили, а розумна любов — це жар з пічного вогню, що лише не дає відчувати холод, все одно добре, що і так гріє, коли сонця взимку бракує. Нещирість одна з вад, яку закидають пані Жевуській; я не стверджуватиму, що вона завжди така, якою здається, але тільки згадаю, що особа, не наділена надто чутливим серцем і яка через виховання, освіту, звичку воліє підкоряти і впливати, аніж ображати чи викликати неприязнь, часто не є абсолютно щирою. Єдиний закид, який я міг би визнати справедливим: що вона надмірно покладається на свій розум та спритність, вважаючи, що кожен може обманути через зовнішні ознаки та видимість. Після численних розчарувань і нещасть вона стала байдужою до людей і життя, і з роздратованим розумом любить шукати у кожному, навіть серед тих, кого вважає друзями, негативні риси, любить знаходити і виявляти смішні моменти, недоліки, комічні боки кожного, навіть якщо ця особа є найблагороднішою, найшляхетнішою за природою, і вона сама це першою визнає. 

Її знання обширні і різноманітні, начинаність безмежна, гумор дотепний, розум сповнений грації, знайомство зі світом і людьми точне, але насамперед з людьми світськими. В кожній країні і в будь-який час її б вважали однією з найбільш видатних постатей серед свого жіночого кола; додамо, що пані Жевуська, можливо, є одним з останніх типів великої пані, причому великої пані не за багатством чи значенням, а за походженням, вихованням, освітою, гідністю переконань, зовнішністю та манерами. Все, що є тривіальним, примітивним і підлим, її дратує і суперечить її натурі; однак не можна приховати, що це велика пані радше закордонна, аніж польська. Без чутливості серця та живої уяви велика польська пані бути не може. 

В той час, про який йдеться, пані Жевуська ще не зазнала ударів, які її пізніше вразили, ще не дійшла до розчарування від усіх марних мрій та обманів життя, ще не було помітно роздратування в її розумі. Її товариство було приємнішим, і я сміливо можу стверджувати, що найприємнішим, яке можна було зустріти будь-де і будь-коли. У подальшій оповіді я ще доповню деякі риси її характеру, а тут подаю ті, які постали мені в той час.

Її дочка Калиста, вступаючи в першу юність, вже дивувала жвавістю розуму, прагненням вчитися і збагачувалася знаннями, можливо, більше, ніж це відповідало її статі та віку. Вже тоді вона відзначалася самостійністю духу, дотепністю, оригінальністю, що робило її особливою істотою. При стількох рідкісних природних талантах вона вражала своєю простотою, веселістю, інколи навіть пустотливістю. Вона не мала нічого спільного з іншими дівчатами свого віку, але часом вона була вченим мужем, часом геніальним письменником, інколи дитиною, але ніколи дівчиною.

Два старші сини пані Жевуської, Станіслав і Леон, повернувшись із-за кордону після навчання там, вступили до аплікаційної школи, і в цей саме час вийшовши з неї, стали офіцерами артилерії. Молодший Леон ще був дуже молодим, його характер і розум ще не були сформовані, почуття та погляди лише бурлили і формувалися; але Станіслав, попри свій молодий вік, уже був зрілим чоловіком. Обширними знаннями, високим і глибоким розумом, сильним характером, працьовитістю та здатністю до дії він був першим серед польської молоді. Всі ми інтуїтивно відчували в ньому людину майбутнього, гордість і прикрасу країни, і вся молодь охоче визнала його Princeps juventutis polonae [лат. "Лідером польської молоді"]. Окрім усіх згаданих якостей, він мав дар викликати довіру та приваблювати до себе. Перебуваючи інколи в Нєздуві, він відвідував мене в Піотровицях. Ми краще роззнайомились, між нами зав’язались дружні стосунки, які, на жаль, через два роки обірвала смерть, відрізавши час, у якому Станіслав Жевуський міг стати найбільш корисним, дні його, які пророкували стільки чудових надій.

Перебуваючи в Нєздуві, я вже тоді мав можливість читати мемуари пані Жевуської, які вона писала французькою мовою. Хто жив з такими видатними людьми цього світу, за значенням, походженням, славою, розумом і дотепністю, той має багато чого розповісти. Пані Жевуська у Відні та Петербурзі добре познайомилася з дворами обох імператриць. Австрійська імператриця і російська імператриця Єлизавета полюбили її товариство і виявляли багато прихильності до неї. Вона знала пані де Сталь, була пов’язана дружбою з князем де Лінем. Постійно живучи у найвищому суспільстві, вона придивлялася до людей цього кола, навчилася їх аналізувати, і, озброєна природною цікавістью своєї статі та досвідом, набутим при написанні своїх спогадів, вона заглядала в таємниці душі, проникала в таємницю вчинків і відкрила не одну приховану істину. Її оповідь повна чарівності, плавна, гладенька, відзначається чудовим смаком, часто приправлена гострою дотепністю, однак не піднімається вище за салонну сферу. Якщо ці спогади колись побачать світ, вони привернуть увагу переважно осіб вищих верств суспільства, але не наважуюсь пророкувати їм загальну популярність" [25].

"25 квітня 1844 року графиня Розалія Жевуська, двоюрідна сестра моєї коханої Софії [з Ходкевичів], проїжджала через Млинів. Вона їхала до Києва по справах, звідки вирушить на Поділля, щоб побачити свою своячку, пані Ярославову [Марію] Потоцьку. У Млинові вона лише поснідала, але обіцяла залишитися на довше, коли повертатиметься до своїх маєтків на Любельщині. Ця жінка, чий інтелект зробить епоху в Польщі, є дочка сестри графа Олександра Ходкевича, відомої своєю красою, страченої в Парижі, де перебувала під час Терору. Після цієї катастрофи графиню Розалію випадково знайшли, але її нещастя зовсім не скінчилися. Спочатку розлука з чоловіком, напівбожевільним або, принаймні, таким, що так поводився, який після подорожі до Аравії переніс арабські звичаї і навіть довго носив тамтешній одяг, зрештою загинув, замордований десь у лісі на Україні під час повстання 1831 року разом з паном Владиславом Бєжинським.

Пані Розалія мала трьох синів і одну доньку. З них син Станіслав, надзвичайно обдарований і здібний, помер у розквіті віку від сухот. Другий, Вітольд, за намовляння матері вирушив на Кавказ і по дорозі був убитий черкесами, бо не мав коштів на коней і необхідний ескорт. Останній, Леон, мешкає в Галичині, в Підгірцях, замку своїх предків, відомому своїм мальовничим розташуванням та красивим виглядом, що нагадує феодальні часи. Гарний, розумний і освічений, він там є жертвою чорної меланхолії, що віддаляє його від людей, не вірить в кохання жінок, ненавидить їх, ні в що не вірить, напуває матір жовчю свого серця і є живим образом якогось з фантастичних і похмурих героїв Байрона.

Тоді графиня Розалія ще мала єдину втіху. Її донька, Каліста, обдарована розумом, як і всі Жевуські, всебічно освічена, знала сім мов тощо, неймовірно музикальна, була справжнім коштовним каменем, обробленим найніжнішою і надзвичайно освіченою матір'ю. Вийшла заміж у 30 років за князя Теано Каетані, представника однієї з найвідоміших римських родин, і через чотири роки скінчила своє життя в обіймах матері, яка встигла приїхати до неї в Італію за три дні перед її смертю. Залишила двоє дітей. Високі заслуги княгині Калісти були узагальнені в дуже цікавому творі її друга і співвітчизника, пана Анджея Козьмяна. Якщо не зможу придбати цю брошуру, то скопіюю її собі на знак пошани до високих заслуг, які, можливо, довго не матимуть собі рівних.

Графиня Розалія, хоч їй і закидають холодне серце, є живим символом страждання. Її очі завжди повні сліз, голос, мов гамонійна музика, проникає наскрізь в душу. Будучи сама досить сумною, я уникала її вигляду, бо він нагадував мені мою бідну матір, яку вона знала і про яку мені розповідала, так само як і про мого брата. Дуже висока і дивацьки вбрана, вона виглядає як душа, що блукає по землі без мети. Наскільки ж іншою я бачила її раніше, коли в 1817 році вона була в Петербурзі об'єктом загального захоплення, і, зокрема, імператора Олександра, який любив вести з нею містичні та глибокі розмови. Принаймні їй пощастило бути побожною, тож віра має бути бальзамом на її численні душевні рани" [28].

1. "Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)

2. Filip Kucera, "Wacław Emir Rzewuski (1784-1831) podróżnik i żołnierz"

3. Piotr Jaxa Bykowski, "Trzy epizody z dawnego życia szlacheckiego" (1879)

4. Władysław Mieczysław Kozłowski, "Rozalia Lubomirska jako ofiara terroryzmu w 1794 roku" (1900)

5. Lucjan Siemieński, "Wacław Rzewuski i przygody jego w Arabii opowiedziane z pism pozostałych po nim" (1870) 

6. Antoni Józef Rolle, "Emir Rzewuski" (1882, 1950)

7. Leon Kapliński, "Emir Rzewuski" (1881) 

8. Ludwik Zygmunt Dębicki, "Portrety i sylwetki z dziewiętnastego stulecia", Ser. 1

9. Stanisław Barzykowski, "Historya powstania listopadowego", T2 

10. Andrzej Koźmian, "Wspomnienie o Kaliście z Rzewuskich księżnie Teano"

11. Kazimierz Pułaski, "Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy"

12. Jadwiga Rzewuska під псевдонімом Ludwik-Piotr Leliwa, "Wielka rodzina w wielkim narodzie" (1879) 

13. Teresa Zielińska, "Poczet polskich rodów arystokratycznych" (1997)

14. Franciszek Ksawery Prek, "Czasy i ludzie" (1959)

15. Natalia Anna Kicka, "Pamiętniki" (1972)

16. Aleksander Kraushar, "Ofiara terroryzmu: legenda i prawda o tragicznym zgonie Rozalii z Chodkiewiczów ks. Lubomirskiej ściętej w Paryżu, w roku 1794" (1897)

17. Roger Pierrot, "Lettres de la comtesse Rosalie Rzewuska a Eve Hanska"

18. Anna Barańska, "Gente — Lubomirska, natione — Europaea: o Rozalii z Lubomirskich Rzewuskiej (1788-1865)" (2016)

19. Fondazione Camillo Caetani www.fondazionecamillocaetani.it

20. Kajetan Koźmian,  "Pamiętniki Kajetana Koźmiana obejmujące wspomnienia od roku 1780 do roku 1815" (1858)

21. Honoré Balzac, "Lettres à l’étrangère" (1899)

22. Klemens Kołaczkowski, "Wspomnienia jenerała Klemensa Kołaczkowskiego", Ks. 3 (1900) 

23. Constant von Wurzbach, "Biographisches Lexikon des Kaiserthums Oesterreich" (1874)

24. Розалія Жевуська, "Jadwiga krolowa polska: romans historyczny" T1, "Jadwiga krolowa polska: romans historyczny" T2 (1823)

25. Andrzej Edward Koźmian, "Wspomnienia Andrzeja Edwarda Koźmiana", T2 (1867) 

26. Juanita Helm Floyd, "Women in the Life of Balzac" (1921)

27. Andrzej Edward Koźmian, "Listy Andrzeja Edwarda Koźmiana 1829-1864", T1 (1894) 

28. Wirginia Jezierska "Z życia dworów i zamków na Kresach 1828-1844" (1924)

29. Marie Kleinmichel von Keller "Memories of a shipwrecked world, being the memoirs of Countess Kleinmichel" ("Bilder aus einer versunkenen Welt: Lebenserinnerungen") (1923)

30. Некролог Розалії Жевуської у газеті "Ojczyzna: dziennik polityczny, literacki i naukowy". nr 12 (8 II) (1865)