Розалія Жевуська з Любомирських

(1788-1865)

"Це була постать, абсолютно не пристосована до свого часу та оточення: під час національних повстань вона залишалася втіленням ідеологічного легітимізму; в середовищі, яке дистанціювалося від інтелектуальних прагнень жінок, охоче давала співрозмовникам відчути свою інтелектуальну вищість; і, нарешті, всупереч романтизму проголошувала абсолютний примат розуму над почуттям, а підпорядкування принципам — над індивідуальною та колективною свободою" [18]. 

Розалія Жевуська, Йоганн Баптист Лампі старший 1814, Королівський замок на Вавелі

"Її інтелект був величезний, природні обдарування набагато вищі за середні, розум напрочуд культурний, схильний підмічати найяскравіші риси характерів, кумедні боки речей і підносити їх у дотепному світлі. З такими якостями можна блищати у світському житті, а салонна королівськість стає ідеалом, якого тим легше досягти, що воно вважається надбаним за правом. У листах графині Жевуської, мені здається, я бачу пам'ять про блискуче минуле у майстерному поводженні з людьми і земними речами". 

"Пані Жевуська, полька за народженням, француженка за освітою і духом, космополітка за смаком і темпераментом, займала особливе місце в польському суспільстві. Народившись наприкінці XVIII століття (1788), вона зберегла смаки і погляди старого режиму. Вона віддавала перевагу порядку, а не свободі — погляд, якого певно не поділяли її співвітчизники. Графиня Жевуська зневажала Революцію, бо бачила її жахи, і була прихильна до всього, що виходило з протилежного принципу.

Понад усе вона любила порядок — багатошарову соціальну структуру, де кожен займає заздалегідь відведене йому місце і навіть не думає його покидати. Все, що прагне змінити цей порядок (це стосується, звичайно, і встановлених урядів), є породженням зла. Вона страждає від демократизації та прогресу, який має тенденцію сприяти зміні соціальних умов і який дедалі більше зневажає старі традиції, навіть старі форми ввічливості. У Швейцарії в 1848 році її слуга не захотів "слідувати за нею, а вдав, що просто супроводжує; він оголосив себе службовцем і насміхався над домашньою обслугою". "Це одна з незручностей століття, — додає графиня Жевуська, — століття світла та торжества інтелекту".

Графиня Жевуська любила класику. Вона обурювалася першими проявами романтизму, що зароджувався, засуджувала шедеври Міцкевича і вбачала в них лише неправильну політичну тенденцію. Звідси її захоплення Козьмяном, арбітром класицизму, який боровся проти романтизму, а Міцкевича вона називала невмілим новатором. Розуміння літератури, почуття краси і відчуття природи не бракувало графині Жевуській. Але це краса і гармонія не спонтанні, а завжди підпорядковані заздалегідь встановленим законам, джерело яких вона знаходить у класичних текстах. Погляди, інтелект, розум. Вони керуються твердим характером і волею, яка гнеться тільки перед обов'язком.

Ця жінка, яку спіткало багато нещасть, рідко скаржилась, якщо не сказати ніколи. Це сильна жінка. В ній глузд переважає над сентиментальністю. Після двох великих випробувань (смерть двох синів, Станіслава і Вітольда) її девізом стає "In spem contra spem". Третє випробування ламає її. Через два-три роки вона писала: "Залишилася тільки дружба, щоб підтримати моє серце".  Вона втратила найбільшу любов свого життя, свою доньку, княгиню Теано. 

Найбільше вона страждала у 1848 році — і це легко зрозуміти — через повернення революційних ідей. Хоча вона була француженкою за духом, вона ненавиділа Францію, покинула її, щоб не чути "Марсельєзу", і привітала пана де Мезоннева з тим, що він виїхав з країни. Одна з її найбільших турбот, одна з найбільших тривог — знати, чи її син Леон не втягнутий в якусь політичну схему людьми, яких вона називає "проєктантами". Графиня Жевуська, мабуть, мала ворогів з такими ідеями в той час, коли патріотичний запал у Польщі вже породив мучеників. Серед своїх сучасників вона відчувала себе ізольованою." 

[Граф Міхаловський, директор римської бібліотеки Польської академії, дослідник кореспонденції графині Жевуської, 1]

"3 вересня 1788 року я народилася в Парижі і була охрещена у церкві Святого Сульпіція" [1]. Олександра Францішка Теофілія Любомирська народилася в подружжі Розалії Любомирської, доньки Людвіки Марії Жевуської, та київського каштеляна Олександра Любомирського. Шлюб її батьків, укладений у 1785 році, не був успішним з самого початку. Її мати проводила багато часу за кордоном, особливо в Парижі, спілкуючись з представниками місцевої еліти, і рідко відвідувала маєток чоловіка Ополе. Олександр також багато і охоче подорожував, рідко в компанії дружини. Хрещеними маленької Олександри стали Северин Жевуський і Теофілія Жевуська, донька Станіслава Фердинанда Жевуського, близька подруга Розалії Любомирської і дружина Ксаверія Любомирського, брата Олександра. 

Через два роки родина повернулася з Парижу до Варшави, де Розалія Любомирська страждала від нудьги. У 1792 році вона вмовила чоловіка відпустити її назад до Парижу, де якраз загострювалися події Французької революції. Дорогою вона зупинилася у Швейцарії, де немовля показали Йоганну Каспару Лафатеру (1741-1801), письменнику і теологу, що досліджував фізіогноміку: "Мама попросила його подивитись мою фізіономію: "У неї буде сильний характер, — сказав він, — і їй буде важко розвинути свою організованість, що вдастся лише з часом. Вона буде обдарована більше здоровим глуздом, ніж душевністю". — На це моя мати радісно додала в листі з Цюриха: "Оракул пішов від мене, залишивши в радості від того, що моя дочка матиме те, чого мені бракує""[1]. 

Ще одне передбачення описав Петро Биковський, цитуючи, за його словами, щоденник графа Шуазей-Гуфф'є, колишнього камергера Людовіка XVI: у Парижі одна ворожка передрекла Розалії Любомирській, що її донька "на дякий час згине у натовпі, житиме серед простолюду, свої багаті сукні обміняє на злиденні лахміття; потім її знайдуть і у своїй країні вона вийде заміж за могутнього чоловіка, який покриє її голову тюрбаном" [3].

У Парижі у 1793 році Розалію Любомирську було заарештовано за підозрою в причетності до контрреволюційної змови. Її було ув'язнено разом із донькою і 30 червня 1794 року страчено на гільйотині. Тим часом п'ятирічна дівчинка залишилася в тюремному лазареті. Нею опікувався наглядач, який доручав їй дрібну фізичну роботу, наприклад, годувати свиней і курей, що утримувалися на території в'язниці. Жевуська згадує, що адміністрація в'язниці розглядала можливість помістити її в сиротинець, але цьому завадили зусилля Іполіта Блещинського, поляка, що мешкав у Парижі і був пов'язаний з революціонерами. Нарешті, 18 серпня 1794 року, Блещинський і дехто Ізабела Лежанська, діючи за довіреністю Олександра Любомирського, забрали дитину з в'язниці і відвезли до Берліну, де передали батькові. 

Цей дитячий досвід значною мірою передумовив подальші погляди дівчини як непримиримої противниці будь-яких революцій. При конфірмації вона узяла ім'я покійної матері Розалія (до речі, цей обряд провів примас Ігнацій Красицький, також далекий нащадок Михайла Флоріана Жевуського).

Розалія Жевуська, 1794

Наступні кілька років Розалія провела у маєтку батька, Ополе, передмістя Нездув, де отримувала домашню освіту за участю французьких емігрантів-роялістів. У 1804 році Олександр Любомирський передчасно помер, передавши 16-річну доньку під опіку родичів Жевуських, Северина та Констанції, у Відні. Розалія швидко знайшла порозуміння з новою родиною, потоваришувала з доньками Жевуських Ізабелою та Марією, і їхні дружні стосунки були чи не найближчими для неї за все життя. 

Намагаючись забезпечити подальше майбутнє доньки, Олександр Любомирський домовився про шлюб між нею та сином Жевуських Вацлавом Северином. Вацлав доводився Розалії двоюрідним дядьком, однак був старшим за неї лише на три роки, тому зазвичай їх називають "кузенами".

"Мені було лише шістнадцять, я пообіцяла пані Жевуській вийти за її сина. Термін був визначений в один рік. Таким чином я виконала волю мого батька. [...] Як неповнолітню, а отже, як підопічну австрійського уряду, мене запросили постати перед ландрехтським судом, щоб публічно засвідчити, чи не було моє бажання вийти заміж за пана Жевуського вимушеним або раптовим. Я була наодинці з суддями. Голова допитував мене зі справді батьківською добротою і закликав бути максимально відвертою, запевняючи, що закони країни захистять мене від усіх. Цей суд, захисник дівчат-сиріт, є доброчинною установою, але що він може зробити проти долі, тобто проти сили пристрасного почуття, яке засліплює серце, або проти фальшивої гордості, яка залізною рукою кидає свою жертву у прірву? Чи знає цей суд, чи може він просвітити? Ні, тільки бог очищає людську волю і повинен її скеровувати, а ми повинні його благати" [1]. 

Урочиста церемонія весілля Розалії та Вацлава Северина відбулася 17 серпня 1805 році у Відні, в палаці Валленбургів. На ній була присутня тисяча пар. Наступного дня мати нареченого організувала костюмований бал, на якому Вацлав Северин з'явився в турецькому одязі. Цей шлюб, укладений з ініціативи батьків і родинних інтересів, прийнято вважати невдалим. Та попри відсутність романтичних почуттів, він супроводжувався якщо не порузумінням, то взаєморозумінням, і був далекий від тих прикрих емоційних коливань, взаємних звинувачень та образ, якими характеризуються шлюби, які називають нещасливими зазвичай. 

Стосунки між Вацлавом і Розалією, хоча й інспіровані родиною, були добровільними і спочатку успішними. Різниця їхніх світоглядів далася взнаки відразу: вона була прибічницею правил та порядку, він відзначався оригінальністю та прагнув пригод. Але перший час юність та взаємна симпатія переважали, а розбіжності були лише приводом для жартів: так, Марія Жевуська, сестра Вацлава, дала їм домашні прізвиська "Луї XIV" та "Революціонер". Екзотичні захоплення чоловіка Сходом Розалія перший час підтримувала, і навіть вивчала разом із ним арабську мову. Їхнім учителем був Аринда, дрогман (перекладач) турецького посольства у Відні.  

Розалія Жевуська, мініатюра, Нанетт Віндіш, 1805

На початку подружнього життя Вацлав і Розалія були добре забезпечені. У заповіті від 4 вересня 1803 року Олександр Любомирський зробив доньку спадкоємицею маєтку на Люблінщині з розкішною резиденцією в Ополі. Ця резиденція, збудована Софією Тарло, уродженою Красінською, другою дружиною Антонія Любомирського (брата Анни Жевуської), була успадкована Розалією разом з усім рухомим майном, а це були речі надзвичайної цінності. Бабуся Розалії, жінка, відома своїм добрим смаком та елегантністю, жила в цій резиденції до самої смерті в 1790 році, постійно її прикрашаючи. Батьки Вацлава придбали для молодят маєток Саврань на Поділлі, мати також подарувала зі своїх маєтків Кузьмин біля Старокостянтинова, а від батька Вацлав Северин після одруження став отримувати значне грошове утримання 100 000 злотих на рік.

Дім Жевуських у Відні відвідували австрійські аристократи та французькі емігранти. Констанція Жевуська, придворна дама імператриці, подбала про те, щоб ввести невістку до кращих салонів Відня і познайомити її з впливовими людьми з політичної та соціальної еліти. Там Розалія відкрила для себе стиль життя і середовище, які повністю відповідали її смакам, соціальним талантам і баченню світу. В цьому середовищі остаточно сформувалися її роялістські та легітимістські погляди. На відміну від своєї матері, Розалія не виявляла жодної схильності до романтики та любовних пригод, натомість захоплювалася політикою та спостереженням за людськими характерами. Вона уважно стежила за війною та дипломатичною діяльністю, яка "з кожним днем ставала чимдалі цікавішою" [1]. 

Розалія Жевуська, Луї Рене Летрон, 1814

Народження дітей Станіслава (1806), Леона (1808), Калісти (1810) не зміцнило стосунків Жевуських, а навпаки погіршило. Пані Розалія дуже відповідально ставилася до батьківських обов'язків. Вона прагнула забезпечити своїм дітям, починаючи з раннього віку, ґрунтовну освіту та найкращі умови для всебічного інтелектуального розвитку. Ці зусилля незабаром почали приносити плоди, тим більше, що молоді Жевуські успадкували видатні здібності своїх батьків. Також її турбував їхній майбутній фінансовий стан, особливо на тлі легковажного керування справами у Жевуських. Вона лояльно ставилася до проєктів чоловіка, на які він спрямовував усі свої кошти, доки це не стосувалося майбутнього дітей, а після їхнього народження стала прискіпливою до витрат. Вона відсторонила чоловіка від управляння своїм маєтком, бо "справедливо побоювалася катастрофи, якщо її статки залишаться в таких недосвідчених руках, як руки її чоловіка; вона мала рацію і вчинила мудро, але цей брак довіри ще більше загострив їхні стосунки" [6]. 

У 1810-1811 роках Розалія пробула у справах в Ополі і відвідала Підгірці, а Вацлав звільнився з австрійської армії, залишив дружину і поїхав до своїх українських маєтків. Востаннє вони зблизилися у 1814-1815 роках, в часи Віденського конгресу. Але після народження найменшого сина Вітольда (1815) розійшлися остаточно і листувалися лише щодо справ, хоча формального розлучення не було. 

"Невдача стосунків Жевуських була зумовлена [...] крайньою несумісністю їхніх характерів і поглядів. Розалія була втіленням холодного розуму, цінувала порядок, правила і дисципліну, тоді як Вацлав керувався почуттями та емоціями, любив свободу і не зважав на умовності. Водночас вони обидва мали дуже сильні характери. Клеменс Колачковський, не захищаючи жодну зі сторін, писав: "Дві натури, такі протилежні, такі оригінальні, не могли довго залишатися в мирі. Він, наділений палкою уявою, прагнув відзначитися в будь-якій справі; вона, з іншого боку, холодна і розважлива, дивилася зверхньо на ці прагнення і почала дотепними заувагами піддавати сумніву розумність свого чоловіка"" [18 з посиланням на 22].

Схожим чином коментує шлюб Жевуських граф Міхаловський у передмові до видання "Мемуарів" Розалії: "Рідко коли дві людини були більш віддалені одна від одної, ніж ці кузени, яких об'єднувало лише походження і соціальний стан. Все, що стосувалося індивідуального життя, розділяло їх. Вони мали різні смаки, темпераменти і характери. Пані Жевуська хотіла б уникати несподіванок, Емір шукав їх пристрастно, пані Жевуська визнавала доброю справою лише справу законних государів, Жевуський був напоготові до всього, що здавалося йому благородною справою. Для пані Жевуської слава могла бути лише результатом заслуг, визнаних вищим авторитетом; для Еміра ж, який був непомірно спраглий до неї, не цураючись навіть авантюр, це було питанням власного самоствердження. Характерний слід цих двох світів ідей і почуттів можна знайти у спогадах, які ці дві постаті залишили серед своїх співвітчизників. Пані Жевуська назавжди залишиться прототипом великої пані-космополітки, яка зневажала популярність, тоді як Емір перейде до нащадків в ореолі легендарної постаті" [1].

Після загадкової загибелі чоловіка сама Розалія згадувала про нього з розумінням: "Якби Вацлав Жевуський був старшим, він, напевно, дав би собі час на роздуми про союз, який йому нав'язали. Але в двадцять років, зі звичкою сліпо слухатись батьків, чинити опір, напевно, не спадало йому на думку. Суворе виховання, прискіпливе до дрібниць, на той час стиснуло його характер. Для нього не було жодного переходу від дитинства до поважного стану одруженого чоловіка. Не встиг він стати господарем своєї свободи, як на нього наклали кайдани, важчі за ті, які він носив. Одне з найсолодших задоволень молодості — неясність надій і невизначеність планів — було йому невідоме. Одруження, безповоротно визначивши його долю, стало на заваді блискучій кар'єрі, яка б відповідала його смакам і талантам. Як тільки він зрозумів це нещастя, то захотів його виправити. Жадаючи слави, він прагнув за будь-яку ціну заявити про себе, чи то своєю відвагою, чи то авантюрними подорожами, чи то своїми витратами, чи то знову ж таки незвичайними явищами, які його захоплювали. Його не хвилювали політичні питання, вони цікавили його лише тому, що давали мотив до дії. Не маючи змоги захищати законні справи, як він благородно намагався, він прийшов до прагнення революцій. Слідуючи за власним бажанням і втягуючись у небезпечні авантюри, він знайшов там свою приреченість, не шкодуючи про щастя, якого ніколи не знав" [1]. 

У 1813 році пані Розалія розпочала влаштовувати прийоми у власному салоні у Відні. Однак життя у столиці було дорогим, а її статки, як і статки Жевуських, дуже постраждали від поганого керування та через війну. Це змусило Розалію повернутися до Ополя в травні 1814 року. Незважаючи на небажання жити в провінції, вона вирішила на кілька років оселитися в родинній резиденції, щоб подбати про виховання дітей і, водночас, доглянути за справами у маєтку. 

У 1816 та 1821 роках Розалія відвідувала у справах Петербург, де познайомилася з російським інтелектуальним колом, куди входили Микола Карамзін, Олександр Тургенєв, Петро Вяземський. Її ім'я час від часу зустрічається в їхньому листуванні. Звели їх не спільні погляди, а навпаки, підстави для суперечок, зокрема щодо релігійних питань. Відтак Розалія в цих диспутах виступала на боці католицизму, за нею тут закріпився образ "ревної католички", якого ні в польському, ні в австрійському середовищах вона не мала. Сама Жевуська побачила у російській столиці лише "штучну красу, створену силою техніки", яка "викликає нудне захоплення", а її враження від російського суспільства було ще гіршем (цитується нижче).

"Тепер їдемо обідати в Лаваль, щоб розумничати з Розалією Жевуською" (Карамзін — Вяземському, 1817).

"Не бійся Свєчіну. З нею розквітне душа твоя, і ти позабудеш про розум у її присутності. Побережи його для графині Жевуської. Це інша справа" (Тургенєв — Вяземському, 1817).

"З однією лише Жевуською мені було ладно. Але вона не довго була тут зі мною" (Вяземський — Тургенєву, 1818)" 

"Вклонись їй [графині Жевуській] від мене і скажи, що нині нудно їй було б у Петербурзі: так мало розуму в салонах, що і прийняти її було б нема чим" (Тургенєв — Вяземському, 1820).

"Я не бачусь з Жевуською; вона якось погрузла в ультрацизм і якийсь віденський романтизм і, принаймні як мені здалося, повелася зі мною холодно при першому, тобто, поновленому побаченні, і все робить разом, щоб я не шукав її і з нею майже роззнайомився" (Вяземський — Тургенєв, 1821). 

У 1834 році Олександр Тургенєв зустрів Розалію у Римі і суперечки відновилися: 

"Тут іноді зустрічаю я графиню Жевуcьку, і ми знову розпочали петербурзькі суперечки; але вона стала ще більш позитивною, ніж колись, і попри це, здається, ми зустрічаємося не без взаємного задоволення: суворий католицизм її не заважає мені мислити вголос про Рим і про німецьку філософію" (Тургенєв до Жуковського і Вяземського, 1834, Рим).

Тоді ж Тургенєв передав Розалії "Філософські листи" Петра Чаадаєва. Вона стала першою європейською їхньою читачкою і повернула з "гострими" заувагами, які Чаадаєв прийняв до подальшої редакції:  

"Я не маю жодних заперечень проти доброзичливих правок графині Жевуської. Запевніть її, будь ласка, якщо зустрінете, що я вельми зворушений її симпатіями і, як філософ жінок, дуже високо їх ставлю. Хтозна? Можливо, коли-небудь матиму змогу особисто висловити їй це. Якщо я виберуся коли-небудь із моєї країни, то вона може бути впевненою, що не пошкодую зробити гак миль на двісті та навіть більше, щоб засвідчити їй мою повагу" (Чаадаєв — Тургенєву, 1 травня 1835).

У 1818 році, коли стан опольського маєтку покращився, Розалія повернулася з дітьми до Відня, де провела наступні чотири роки. У цей час вона керувала салоном, де "збиралися всі, хто був відомим у Європі в літературі, мистецтві або мав високе політичне становище [...]; публіцисти, такі як Генц, Бухольц, Пілат, філософи, такі як Шлегель, Вернер, Гаммер, державні діячі, починаючи від князя Меттерніха, — були постійними гостями" [8]. "У її салоні бували герцог Салернський, маршал Мармон, сходознавець Гаммер-Пургшталь, який особливо приятелював з її чоловіком, графом Вацлавом, поет Цедліц, колишній міністр Монбель, географ Бальбі, герр фон Прокеш-Остен, мандрівник Зібольд, архітектор Нобіле, композитор Їровець, Кароліна Піхлер, а також графи Моріс і Йоганн О'Доннел, принц де Лінь, історик Бухольц, публіцист Генц, герр фон Пілат, Захарія Вернер, княгиня Яблоновська з подругою Врбною, графиня Штюрмер та інші" [23]. Раз на тиждень Розалія влаштовувала мистецькі вечори, де виступав зокрема Фредерік Шопен. Інший композитор, товариш Шопена, Леопольд Чапек, присвятив Розалії та Калісті музичні твори. 

Розалія вважалася однією з найкращих світських левиць Відня і завдячувала цим здатністю до інтелектуальних бесід. Австрійський дипломат принц Шарль де Лінь казав про неї: "qu'elle est belle, comme l'amour, et savante, comme un père de l'église" ("вона прекрасна, як кохання, і вчена, як святі отці"). Филип Вігель писав про її салон: "Салон цієї Розалії колись славився першим у Європі за розумом, люб'язністю і освіченістю його відвідувачів".

Розалія Жевуська

Окрім розуму та ерудиції господині популярність салону Розалії Жевуської визначав її талант оживляти дискусії на політичні, філософські, наукові, літературні чи соціальні теми, залежно від інтересів та очікувань присутніх. "Іноземці стікалися на ці вечори, під час яких, окрім шести чашок чаю, нічого не подавали. Сміливіші пили цей чай, решта розважалися розмовами і душевними рухами, які вміло збуджувала пані Розалія. [...] Навколо неї розмова завжди була жвавою, [...] будь-який вислів, підкинений кимось до розмови, вона вміла перетлумачити, представивши як жарт чи слушне спостереження. Кожен мав право отримати від неї добрий відгук про свою голову, вона так вміло скеровувала думки, додавала слово одному, кидала запитання іншому, що навіть найпорожніший мозок, виходячи від неї, світився задоволенням" [15]. 

Розалія Жевуська

Розалія успадкувала високий зріст Яна Миколая Ходкевича і не була схожа на свою красуню-матір. Однак сучасники вважали її і розумною, і гарною. "Розалія була гідною пані, вродливою, високого зросту, міцної статури, з довгим носом і дещо великими ногами; вона також була розумною, часто бувала при дворах імператорів і князів" [14]. "Пані Жевуська була дуже висока на зріст як для жінки; її обличча було чудової краси, очі сповнені виразу, розмова захоплююча, голос винятково витончений, дотепність і знання людського серця дуже великі; в її щирості, однак, багато хто сумнівався, і я сам в першу чергу" [22]. "Сучасники свідчать, що пані Розалія була однією з найосвіченіших жінок свого часу" [8]. 

"Погляньте на цю прекрасну форму,

Ці чисті риси, що так благородно гармонують;

І ви скажете: душа, яку вона приховує,

В тисячу разів прекрасніша" [віршований підпис під портретом].

"Графиня Розалія [...] була однією з найяскравіших постатей віденської аристократії завдяки високому зросту, класичній красі, розуму та привітності, а також була однією з найактивніших діячек асоціації знатних дам, яка, серед іншого, грала найважливішу роль у заснуванні Марієншпіталю в Бадені поблизу Відня, де графиня, як очільниця тамтешньої філії згаданої асоціації, зробила багато добрих справ" [23].  

У 1822 році стан фінансових справ знову погіршився. Розалія мала намір відправити старших синів на навчання до Парижу, і щоб заощадити кошти та налагодити справи у маєтку тимчасово переїхати до Ополя. Однак повернутися до дорогого віденського життя їй довелося нескоро. "З Відня виїхала 28 квітня. [...] Троє синів залишилися у Відні зі своїм чудовим гувернером Хюбнером. Найсвітліші надії пом'якшували смуток розлуки з ними. До вагону нас прийшли проводжати, люди дуже сумували, по-дружньому висловлювали мені свій жаль і не уявляли, як вони залишаться без нашого салону, а я безумно хотіла їм вірити. Це був останній раз, коли я бачила своїх друзів разом" [1]. 

"Я виїхала з Відня 28 квітня 1822 року. Мої сини поїхали до Парижу, щоб завершити свою освіту під наглядом пана Хюбнера в закладі, який рекомендував абат де Треверн, відтоді єпископ страсбурзький. Там вони зміцнювалися в добрі, а благочестиві приклади, якими їх оточували, мали найсприятливіший вплив на їхній характер. Мені не хотілося відправляти синів до Парижу, але отець Пассерат підтримував мене і підбадьорював. "Ваші молитви будуть ефективнішими для ваших дітей, — сказав він, — ніж ваші турботи чи навіть ваша присутність. Відпустіть їх і щодня поминайте вашого батька на небесах". Мої очі мокрі від сліз, коли я пишу ці рядки, але я мала рацію, коли пішла за порадою двох святих душ — доброго отця і благочестивого єпископа. Бог надихнув їх укріпити моє рішення. [...]

Що це був за день, коли я покидала Відень, день сліз і розбитого серця. Я залишала своїх чудових дітей, приємне і доброзичливе товариство; я відмовлялася від способу життя, який відповідав моїм смакам і робив мене майже богом щастя. Цей від'їзд, приречений на розлад нашої долі, був одним із найсумніших моментів мого життя. А що б я відчувала, якби знала, що серед дорогих моєму серцю людей, з якими я розлучаюся, є кілька таких, яких я більше ніколи не побачу... ніколи!

Немає сенсу намагатися описати те, що я відчувала. Підтримувана почуттям обов'язку, переконана, що єдиний спосіб бути корисною моїм дітям — це усамітнитися в селі, я приїхала до Нездуву зі своєрідним спокоєм. Мені здавалося, що, загнаній в кут, з якого не можу вибратися, все, що мені залишається, — це змиритися з цим без нетерпіння. Але як болісно, бентежно і принизливо це було! Ми недооцінюємо те зло, якого завдає збанкрутіння. Воно подібне до поганого здоров'я. Ніщо не відволікає його, і час, який заспокоює печалі серця, нічого не може вдіяти ані проти фізичного болю, ані проти незручностей, пов'язаних із судовими позовами і боргами. Нам пощастило познайомитися з управителем [Станіславом Радзішевським], який присвятив свою енергію, турботу і активність тому, щоб витягнути нас зі скрутного становища. Його здоровий глузд дозволив йому без вагань розпізнати правильний курс дій у всіх питаннях. Помилка ніколи не спіткала його, і завдяки своєму здоровому глузду він мав помітну перевагу над умами більш тонкими і вправними, ніж його власний. [...]

Я звинувачую себе в тому, що не скористалася самотністю, на яку була засуджена. Я могла б старанно вчитися, перевиховати себе і підготувати ресурси на старість. Я лестила собі, що моє заслання триватиме лише три роки. Якби я знала, що воно триватиме довше, то, можливо, не була б такою покірною" [1].

Наступні кілька років Розалія провела в Ополі, відвідуючи Варшаву, де підтримувала контакти з місцевою аристократією, але вже без віденського блиску. У варшавському суспільстві Розалія не зустріла однодумців, які поділяли б її монархічні погляди: тут вони стикалися з національним питанням. Найкраще вона порозумілася з письменником-класицистом Каєтаном Козьмяном (1771-1856), з яким, окрім політичних поглядів, мала схожі літературні смаки. З ним та його родиною, особливо з його сином Анджеєм Едвардом Козьмяном, вона підтримувала зв'язок до кінця життя. До аристократичних гуртків у Пулавах, пов'язаних із Чорторийськими, Розалія ставилася стримано, звинувачуючи їх у культивуванні непродуманого патріотизму. Подібні застереження вона мала і щодо письменника Юліана Урсина Нємцевича (1758-1841), якого цінувала за гостроту мови, "нещадну до марнославства, а ще більше до підлості", але вважала людиною, засліпленою "фанатичною любов'ю до вітчизни". Однак 13 лютого 1828 року Розалія взяла участь у так званій "живій картині", своєрідній виставі під назвою "Пир у короля Сигізмунда Августа", організованій з нагоди іменин Юліана Нємцевича. Вистава представляла вечерю, описану Нємцевичем у романі "Ян з Тенчини". Все це було сюрпризом, підготовленим потай від іменинника. Учасники були одягнені в старовинні костюми, а на столах стояв спеціально привезений для цього посуд. Цитувалися діалоги з роману, а на завершення тост на честь Нємцевича виголосив Ян Кохановський. Розалія зіграла роль королеви Бони. 

Обізнана в літературі та живописі, Розалія Жевуська і сама робила творчі спроби в обох сферах, але ставилася до них як до форми розваги. Вона написала історичний роман "Ядвіга, королева Польщі", сюжет якого ґрунтується на екзальтованому коханні Ядвіги до Вільгельма Габсбурга. Розалія писала французькою мовою, але роман було перекладено польською Владиславом Островським і анонімно видано у Варшаві в 1823 році [24]. Нємцевич згадує ще один "надзвичайно дотепний роман" "Замальовки з натури" ["Esquisses d’après nature"], який Розалія написала у Відні, а згодом давала почитати в рукописі деяким друзям у Варшаві. Вона також займалася аматорським живописом.

У 1830-х роках Розалія оселилася у Варшаві у власному будинку, де приймала гостей. Вона була елегантною жінкою і дотримувалася регламентованого способу життя: "На розі вулиць Ясна і Свєнтокшиська (нині район із сучасною забудовою), внизу, у власному будинку, вона приймала в крихітному салоні багатьох світових магнатів, в тому числі і царя Миколая. Від полудня стилізована, одягнена в сукню обов'язко темного кольору, обшиту чорним мереживом, фасону, який використовувався при дворі Наполеона І, вона чекала на гостей і була схожа на футляр від парасольки, оскільки ми всі тоді носили одяг із брижами. Обідів, як інші, вона не влаштовувала; виносила тарілку за тарілкою зі спальні і або їла, або не їла, з огляду на те, хто був у гостях. О четвертій годині вона прощалася з усіма, їй подавали карету, і вона вирушала на прогулянку" [15]. Стрункість Розалії, підкреслену сукнями в стилі ампір, зазначав і Оноре де Бальзак, який писав, що вона "худа як цвях" ("ce cent de clous") [21]. 

"Найцікавішою особою в суспільстві була пані Жевуська, яку я тоді побачила вперше і чиї чарівні манери і привітна та легка розмова безмежно мене тішили. Вона довгий час жила у Відні, де її ще знала мама. Після кількох років приємного перебування вона набралася сміливості відірватися від усіх задоволень цього міста і поїхати в село, щоб подбати про статки, які через нерозважливість її чоловіка опинилися в дуже поганому стані. Там, повністю зайнята нудними і сумними справами і присвятивши себе вихованню дочки, вона провела сім років, ніби відсторонена від світу" [Графиня Стадницька, Варшава, 1830, 1]. 

Розалія Жевуська, Карл Манке 1820-ті

Незважаючи на широкі зв'язки та знайомства, Розалія Жевуська не мала багато по-справжньому близьких друзів. Дивлячись на її життя, Каєтан Козьмян запитував себе: "Чому людей, якими захоплюються, рідко люблять: чи це їхня власна провина у зловживанні дотепністю, чи всезагальна і вроджена людська заздрість, а відтак і ненависть до будь-якої вищості" [20]. "Зловживання дотепністю", тобто скептицизм Розалії у спілкуванні з варшавським світом зростав прямо пропорційно до його революційних настроїв. 

У поколінні, яке народилося в епоху поділів Речі Посполитої, важко знайти людину з поглядами, подібними до поглядів Розалії Жевуської. Як за стилем життя, так і за переконаннями, вона була космополіткою. Її монархізм, на відміну від варшавських лоялістів, виріс із французької, а не польської традиції. В цій системі законний король (династія) і держава становлять єдине ціле, і коли потрібно зробити вибір, монарх повинен бути на першому місці. Держава (монархія) повинна бути династичною, а не національною. 

Попри стійку прибічність Жевуської до монархії як до системи, вона ніколи не переростала в неї у культ особи. Пані Розалія не плекала ілюзій щодо чоловіків, які сиділи на європейських тронах — і у Відні, і, особливо, в Петербурзі. З іншого боку, навіть найкритичніша їхня оцінка не могла похитнути її віри в монархічний устрій як такий. У певному сенсі можна сказати, що вона ставилася до монархії, як християнин до церкви — як до інституції, встановленої богом, досконалість якої не може бути зруйнована особистими гріхами папи чи єпископів.

Поняття "вітчизни" для Розалії означало лише країну походження і не мало жодного емоційного підтексту. У цьому відношенні вона принципово відрізнялася від консерваторів типу Козьмяна, які були прив'язані до польської культури, мови і традицій Речі Посполитої до поділів. Для Жевуської національні зв'язки означали менше, ніж соціальні — вона відчувала себе радше представницею європейської аристократії, аніж полячкою [18]. 

Скептичне ставлення до революційних настроїв і спілкування з російськими елітами зробили Розалію Жевуську в очах співгромадян прихильницею російської влади, попри те, що одне не обов'язково передбачає другого. Яскравим прикладом тому є щоденники Наталії Кіцки (1801-1888), які широко використовуються як історичне джерело. Однак багато з її зауважень щодо Розалії ґрунтуються на плітках і забарвлені упередженнями. Це можна побачити, порівнявши щоденники цих двох жінок  [1 та 15]. Як зазначає Анна Баранська, Кіцка правдиво описує ті події, в яких брала участь особисто, але "виявляє значну схильність до конфабуляції, коли повторює інформацію з других та третіх рук" [18]. 

Наталія Кіцка пише: "Вона присягнула на вічну вірність петербурзькому двору. Любов до вітчизни вона називала тремтінням, а пам'ять про жорстоку смерть матері та страждання, яких вона зазнала в дитинстві, вселила в її душу огиду не тільки до всіх суспільних рухів, а й навіть до національних зусиль, спрямованих на визволення вітчизни з-під московського насильства". Засуджуючи у своїх записах революційні настрої, Розалія в той же час прямо називає поділи Речі Посполитої "несправедливими", дії Катерини ІІ — "зрадою", результати невдачі революції 1831 року — "сумними". Проте головну біду вона вбачає не в залежності, а в політичній нестабільності, яка тягне за собою економічний і культурний занепад. В такому світлі революційні настрої виглядають як шлях до посилення цієї нестабільності: "З часів поділів відчуття фальшивого становища, настільки ж прикрого, наскільки й принизливого, недовіра до майбутнього, відсутність міцності інституцій затримали і зупинили прогрес цивілізації. Селянин, обтяжений нездоровим буттям, живе з дня на день, навіть не думаючи про те, щоб посадити дерево, тінь і плоди якого могли б колись освіжити його. Чи буде він впевнений, на жаль, що зможе їх скуштувати? Його господар, так само зневірений, мало дбає про те, щоб прикрасити свій дім, іноді, намагаючись замаскувати свої почуття, вдається до облудних уподобань, п'яніє від марнославства, але це сп'яніння триває недовго. Зізнаймося, що в Польщі немає ані радості, ні щастя, ні схильності цікавитися чимось. Залізний кулак нещастя зламав навіть ті іграшки, що були призначені для невинної розваги" [1].

Щодо польської державності, то Жевуська ставилася до розпаду Речі Посполитої як і більшість європейських дипломатів: вважала, що поділ країни був прикрим актом, але те, що сталося, не можна повернути назад. Вона визнавала моральне право на протест проти поділів лише за представниками першого покоління після нього, бо "на початку примусового рабства проєкт визволення здається героїчним", а "діти тих, хто був свідком поділу вітчизни, тим сильніше відчувають травму, що не були засліплені власною користю чи заплямовані зрадою". Такої безкорисливості і чистоти намірів вона не бачила в тих, хто виступав проти нової влади заради ображеної гордості і самолюбства, бо "невдоволене марнославство спотворює чистий патріотизм і змінює його до невпізнання". Усі змови і спроби повстання були, в очах Жевуської, результатом саме такого виродженого патріотизму. Навіть якщо вона була схильна визнати благородні наміри деяких їхніх учасників, вона не вважала їхній вибір правильним [18]. 

Розалія Жевуська напрочуд тонко зауважувала відмітні риси російського суспільства, характерні і для подальших його автократичних режимів: знецінення аристократії (інтелектуальної еліти) та панування репресивної поліцейської системи (пізніше КГБ та ФСБ), деспотизм царя та надмірну підозрілість до оточуючих у суспільстві (схильність до конспірології): "Росіяни, яких за кордоном знали як приємних, веселих і майже дружніх, вдома ставали підозрілими, суворими і потайливими". Втім, це не змінювало її думки про перевагу монархії як державного устрою.

Російське "суспільство, що складалося з більш і менш видатних осіб, піддавалося залежності від двору, яка неприємно бентежила і залякувала. Людину приймали добре чи погано залежно від того, наскільки вона користувалася імператорською прихильністю. [...] Інтелект і походження дають менше поваги, ніж статус придворного. Таємниця імператорської прихильності чи немилості — це ретельно замовчуваний секрет, про який можна здогадуватися, але неможна говорити. Найбільшим доказом довіри є розповідь про свої стосунки з двором, стосунки, які видають лише колір обличчя, хвора печінка, а часто і смерть. Жарти та ігри були єдиною розвагою світу, який не дозволяв собі говорити про політику, бо імператор її не схвалює, про літературу, бо він її не цінує, про світську галантність, бо він побожний".

Розалія також відзначала згубний вплив поліцейської системи: "Незважаючи на певну приховану образу на імператора в Петербурзі, до кожного його кроку ставилися уважно. Що він зробив, що сказав — це було предметом розмов у місті. У цих розмовах була велика обережність. Крім обережності в найбуденніших справах, росіян постійно мучить страх скомпрометувати себе, так, ніби над ними стоїть трибунал інквізиції. [...] Імператор, посвячений поліцією в сімейні таємниці, був також поінформований про найменші інциденти в місті. Це переконання настільки захопило уяву, що навіть з'явилася віра в присутність невидимого свідка поруч з ним". Проте пані Жевуська вірила у намір Олександра І відновити польську державність і вважала, що революційні дії поляків завадили реалізації цього наміру.  

Про Олександра I Жевуська писала: "Я ніколи не забороню собі писати те, що думаю про нього [...] Він вважав себе лібералом, тому що не хотів ніякої проміжної влади між сувереном і підвладним народом. Далекий від того, щоб поважати думки дворян, що ґрунтуються на досвіді минулих заслуг славного роду, імператор зневажав їх, поважаючи лише тих, хто відзначився військовим чином. [...] Імператору заважали його недовірливість і потреба вишукувати приховані мотиви навіть простих вчинків. Оскільки його першою реакцію на все була підозра, що його хочуть обдурити, таке ставлення знеохочувало навіть тих, кому він, здавалося, довіряв. Більше того, в його проявах довіри був очевидний намір здобути прихильників, і треба було бути сліпим, щоб сприйняти як дружбу те, що було суто розрахунком". 

Миколая І Розалія захищала від звинувачень у ненависті до поляків, яку йому приписували, однак вважала його поганим правителем з величезною гординею і посередніми здібностями, дорікала йому за недолугість у проведенні внутрішніх реформ, які призвели до безладу та корупції: "Він переймався лише військовими справами, тобто обмундируванням, муштрою та зовнішнім виглядом солдатів. Однак він забував, що для того, щоб утримувати прекрасну армію, потрібно було б думати про процвітання і багатство країни. Лише окремі моменти він присвячував зустрічам з міністрами внутрішніх справ і фінансів. Його відсутність інтересу до деталей внутрішнього управління була непростимою. [...] Вся його увага була зайнята парадами. Йому потрібні були не люди, а автомати". 

Розалія Жевуська розуміла і ніколи не могла прийняти авторитаризму російського самодержавства, де воля царя замінювала закон. Вона вказувала на це і щодо Олександра І, і щодо Миколи І, які, "звикши до деспотизму, не могли терпіти найменшої несприятливості навіть від погоди чи обставин. [...] Я переконана, що звичка жити при деспотичному дворі звужує горизонт думки, спрямовуючи її в одну точку: милість чи немилість. Я переконана, що людина таким чином втрачає частину своєї гідності". Варто також додати, що за свою лояльну позицію до влади Розалія не отримала жодної вигоди, окрім суто почесного призначення фрейліною імператорського двору, яке не мало жодних позитивних практичних наслідків.

Початок Листопадового повстання застав Розалію у Відні. Вона одразу і беззастережно засудила його як бунт проти законної влади і порядку. Така радикальна позиція розсварила її навіть із тими, хто вважав за краще перечекати неспокійний період за кордоном, але уникав відкритих заяв. А також спричинила підозру в агентурній діяльності Розалії на користь росіян — конспірологічну теорію, що завжди супроводжують громадянські зворушення. Її озвучує Наталія Кіцка: "Після 29 листопада 1830 року невідома особа передала пані Розалії скриньку з паперами. Вона передала її владі. Відтоді, переслідувана таємними погрозами, вона мусила перебувати під охороною поліції вдень і вночі, аж поки не виїхала до Італії". Детально підозри в агентурній діяльності Розалії Жевуських, що супроводжували її на різних етапах життя, від Віденського конгресу 1814 року і до Січневого повстання 1862-1863 років, спростовує у своєму дослідженні Анна Баранська. 

"Тут варто приділити трохи уваги звинуваченням Жевуської в агентурній діяльності. У літературі можна зустріти думку, що "вона використовувала свої широкі знайомства з віденською імператорською родиною, а також з царем Олександром I в розвідувальних цілях. Підозрювали, що вона була агентом Габсбургів, але можливо, що вона також діяла на користь Романових. [...] Ще в 1863 році цісар Костянтин все ще надсилав їй таємні депеші до Риму" [M. Jastrzębska, "Rokoko, dama i gilotyna"]. Кеневич згадує, що "існує версія, що вона працювала на російську розвідку під час [Віденського] конгресу" [S. Kieniewicz, "Rzewuska z Lubomirskich Aleksandra"].

Здається, це непорозуміння. Що стосується конгресу, то Жевуська покинула Відень за кілька місяців до його початку і повернулася туди лише в 1818 році. Крім того, важко уявити, що людина, яка все життя прагнула служити справі монархії, могла надавати розвідувальні послуги одному імператору на шкоду іншому. Що стосується ймовірної місії 1863 року, то ця гіпотеза ґрунтується на листі Крайового уряду від 14 липня щодо сприяння справі повстання в Європі. У цьому документі згадується, що "Розалія Жевуська була відправлена до Риму цісарем Константином і Вельопольським з депешами і перебуває там як московський агент". Однак, при ближчому розгляді, це теж не має під собою жодних підстав. Перш за все, слід зазначити, що Жевуська виїхала до Риму ще до початку повстання. Кіцка стверджує у своїх спогадах, що вона особисто сприяла цьому від'їзду. Побоюючись, що провокативна поведінка Розалії перед публікою може закінчитися якимось неприємним інцидентом, вона вмовила свого кузена Костянтина Любомирського вмовити її на поїздку. Сама Жевуська пише, що її метою була зустріч з онуками і що вона мала намір повернутися через два місяці, але "сумні події в країні" прирекли її на значно довше перебування за кордоном (зокрема, у Відні). Навіть якщо поставити під сумнів достовірність цих повідомлень, слід запитати, чи була влада у Варшаві в 1862 році в такому скрутному становищі, щоб доручити агентурну місію 74-річній жінці? Виїжджаючи, Жевуська, звичайно, могла забрати до Риму, на прохання губернатора або інших осіб, їхню приватну або дипломатичну кореспонденцію — це була звичайна практика, — але таку послугу навряд чи можна назвати розвідувальною діяльністю. Нарешті, дуже малоймовірно, що її спрямували для боротьби з "польською пропагандою" у Ватикані. Для цього потрібні були б тісні контакти з Пієм IX або його оточенням, а пані Розалія їх не мала. Більше того, польські кола на Тибрі ставилися до неї неохоче і з підозрою, як ультрамонтанські (воскресінці, Софія Одескальчі, уроджена Браницька), так і ті, що були пов'язані з готелем "Lambert". Якщо Жевуська під час свого перебування в Римі, а потім у Відні (1862-1864) захищала російську політику перед своми закордонними друзями, то робила це з власної ініціативи, так само, як спонтанно докоряла учасникам маніфестів у Варшаві. Цього, в свою чергу, було достатньо, щоб патріотичні кола побачили в ній "московського агента".

Щодо самої Розалії Жевуської, то вона завжди представляла свої погляди гордо і відкрито, тому можна припустити, що якби вона дійсно отримала якусь місію від уряду, то пишалася б цим фактом, а не приховувала його (тим більше, що її мемуари, згідно з її вказівками, мали бути опубліковані лише через 50 років після її смерті). 

Кіцка виявляє значну схильність до конфабуляції, коли повторює інформацію з других та третіх рук (наприклад, стверджує, що причиною смерті Розалії Любомирської на гільйотині була її відмова від залицянь Робесп'єра; наводить історію про таємничу скриню, яку нібито отримала Жевуська як завдаток під час Листопадової ночі тощо), але загалом правдиво описує ті події, в яких брала участь особисто. Валерій Пшиборовський ["Dzieje 1863 roku"] рішуче захищає Жевуську від звинувачень в агентурній діяльності в Римі під час Січневого повстання" [18].

Листопадове повстання поклало край більш-менш благополучному періоду життя Розалії і вдруге зробило її "жертвою революції". Активну участь у ньому взяв Вацлав Жевуський, що в результаті зник без вісти під час битві під Дашовом 14 травня 1831 року. Це поставило Розалію у скрутне становище: вона не могла отримати свідотства про смерть. Ще гіршим для неї було те, що участь у повстанні узяли її сини Станіслав і Леон, які служили в армії Королівства Польського. Вони обидва відзначилися у бойових діях, але це не принесло їхній матері жодної радості. Вона лише заспокоювала себе тим, що вони тимчасово піддалися ілюзіям щодо революції, що "нею можна керувати, її можна освятити відданістю і найчистішим патріотизмом". За станом здовов'я Станіслав звільнився з війська і у червні 1831 року, через місяць після загибелі батька, помер. Оскільки Вацлав Жевуський загинув як повстанець, усі його маєтки на території, що перебувала у складі російської імперії, були конфісковані, що також спростовує чутки про колабораціонізм Розалії: "Все майно Жевуських було конфісковане короною без жодних обмовок на мою користь. Хоча й було широко відомо, що я не мала жодного стосунку до політичних уподобань, які викликали таку суворість імператора" [1].  

Розалія Жевуська

Після провалу Листопадового повстання лояльність Розалії до інституту влади не похитнулася і ще більше дратувала варшавське суспільство, ніж раніше. Але це не підірвало її позицій у суспільному житті. Вона, в свою чергу, була дуже поганої думки про тогочасне варшавське суспільство, нарікаючи на занепад гарних манер і правил savoir-vivre. Тогочасні салони вона порівнювала з "павільйонами в громадських садах, куди ходять їсти і пити". Не кращим було її ставлення до російської політики після повстання. 

Вона відзначала, що запроваджена система освіти спрямована на пропаганду викривлених знань і заохочує молодь до шпигунства; що відомих людей примушують до співпраці зі слідчими комісіями; що релігію почали використовувати у політичних цілях і католицька громада стала сприйматися як політична опозиція. Розалія також бачила, що влада ставилася до лояльних до неї поляків не краще, ніж до учасників повстання: "замість того, щоб доброзичливо поводитися з людьми, які не вимагали нічого, крім можливості виконати свій обов'язок, [...] від них вимагали, так би мовити, звіту про свої думки". Така ситуація "була нестерпною для людей, які залишалися вірними через розсудливість, через ненависть до безладу, але не через любов до росії". Сама пані Жевуська також належала до цієї групи, але перебувала в легшій ситуації, оскільки їй, як жінці, не загрожувало призначення на посаду в репресивному апараті. Зрештою, "невинні і винні опинилися в однаковій немилості". 

Перші роки після повстання Розалія Жевуська з Калістою та молодшим сином Вітольдом провели переважно у Нездуві, а також у подорожах Австрійською імперією та Італією. У 1834 році Вітольд вирішив вступити до російської армії. "Чорний піар" в записах Кіцки поширюється і на сімейні справи Розалії: про закоханість у Генрика Любомирського, про протести проти шлюбу старшого сина Станіслава, про те, що саме Розалія намовила Вітольда піти до російського війська. Ці "свідчення" досі лунають у статтях, однак їх також спростовує порівняльний аналіз мемуарів. 

Розпочалося це з чуток про те, що шлюб Розалії з Вацлавом "Еміром" не склався через її закоханість в Генрика Любиморського, вихованця княгині Ізабели Любомирської. Нібито ще в дівоцтві 16-річна Розалія закохалася в нього, і нібито взаємно, але княгиня, через близьку спорідненість молодих, була проти їхнього союзу. Генрика одружили з Терезою Чорторийською, а Розалію віддали заміж за Вацлава. І нібито через це шлюб не склався, бо "її серцем до такої міри заволодів Генрик Любомирський, що воно більше ні до кого не говорило". Розалія згадує Генрика Любомирського в своїх мемуарах надто іронічно, щоб запідозрити її в романтичних почуттях: "В усіх куточках Ланьцута можна було натрапити на погруддя або статую Генрика. [...] Це було фатально нестерпно, і молода дівчина, якій судилося вийти заміж за цього Аполлона Бельведерського, тішилася його зневагою, бо й сама нагледілася його портретів аж до відрази". Та й привід відмови "через близьку спорідненість" виглядає надумано, адже Вацлав "Емір" доводився їй ще ближчим родичем, аніж Генрик. Нарешті, Генрик Любомирський (1777-1850), попри те, що мав славу красеня, був суттєво старший за Розалію, на відміну від Жевуського.

Наталія Кіцка поширює чутки, що Розалія чинила перепони шлюбу свого сина Станіслава з Юзефіною Валіцькою: "Пані Розалія не приховувала відрази, яку викликала в ній думка про зв'язок з родиною Валіцьких".  Сама ж Розалія з цього приводу пише: "Не можу сказати, що я прагнула цього шлюбу, але я не мала жодних розумних підстав проти нього заперечувати. Можливо, це надзвичайна врівноваженість пані Валіцької, її стримані манери підкорили мене. В мене не було до неї жодних зауважень. Вона була розумна, талановита, чудово володіла собою і мала все для того, щоб догодити".

Коли молодший син Вітольд вступив добровольцем до російського війська і вирушив на війну на Кавказі, цей його вчинок теж приписали впливу Розалії, яка нібито хотіла таким чином запобігти конфіскації майна. Кіцка: "Вона віддала свого молодшого сина в російську армію після революції 1831 року, в той час, коли жоден юнак, що належав до малинового мундиру, не хотів і не став би носити московського". І знов Жевуська свідчить про протилежне: "Молоді поляки, виховані за кордоном, писали романи про свою батьківщину. Вони збирали розрізнені факти, з яких укладали героїчну історію. До неї вони додавали родинні спогади і почуття постійно роздратованої гордості. Досліджуючи пережиті кривди, вони звикли розглядати повстання як просту опозицію до тиранії. Мій бідолашний Вітольд не віддавався цій марній ненависті. Бажаючи здобути славу на полі битви, він хотів служити на Кавказі. Його надзвичайна молодість, як мені здавалося, вимагала відкласти ці плани, і я не приховувала від нього, що йому доведеться знести гіркі докори співвітчизників і що він мусить озброїтися мужністю і терпінням, щоб наполегливо йти до свого задуму. Він довів, що його покликання було щирим..." [1]. 

Прикметно, що сама Розалія у своїх величезних мемуарах згадує Кіцку компліментарно, але лише в епізодичному кумедному епізоді. 

"Я забула згадати про фаворита князя Пашкевича [Генрика Жевуського], але, здається, я вже намалювала його портрет. Тут я обмежуся тим, що зображу його з Наталією Кіцкою. Вона була красива, томна, повільна, з плавною ходою, з посмішкою на вустах, з приопущеними очима, говорила так тихо, так пом'якшувала свої слова, що часто їх було важко розчути. Мелодійне дзюрчання її голосу, благородні манери, краса, сором'язливість і, можливо, перебільшена лагідність доповнювали витончений і поважний ансамбль. Одного разу вона оплакувала нещастя кузини, яку образив її чоловік: "Бідолашна! Бідолашна! Як же мені її шкода", —  причитала ця ніжна Наталі. У цей момент до кімнати несподівано увійшов Генрик Жевуський, фаворит, якого я мала на увазі. З цинізмом, гідним Скаррона, він розповів нам, що скористався нічним горщиком у передпокої Пашкевича, і що, коли розповів про це княгині Пашкевич, то вона його вилаяла, кілька разів повторивши, що він свиня. Наталія Кіцка, яка бачила Генрика вперше в житті, відкрила свій рожевий ротик і голосом, лагіднішим і улесливішим, ніж будь-коли, промовила майже піснею: "Княгиня, пане графе, була цілком права". Ми були приголомшені цією блискучою відвертістю" [1]. 

Про що дійсно свідчать нотатки Наталії Кіцки щодо Розалії Жевуської — це про плітки і ставлення до неї у варшавському суспільстві. Йому можна протиставити згадки про Розалію в австрійських джерелах. 

"Сучасник, який знав цю рідкісну жінку особисто, зауважив, що хоча намалювати її характер було би вартим і психологічно цікавим завданням, але це неможливо зробити кількома штрихами, бо неможливо віддати належне такому характеру з його особливостями, який склався сам собою з роками і зміцнився досвідом та ударами долі, лише кількома словами. Це може бути лише умовний ескіз, який, однак, варто озвучити. Графиня була стоїчно сувора до себе, але сповнена доброти і терпіння до тих, хто її оточував; вона тихо практикувала благодійність, і, ніколи не чекаючи за неї подяки, сама завжди сумлінно виконувала обов'язки вдячності та дружби. Її освіта була, як це зазвичай буває у жінок з польської аристократії, французькою, але вона прагнула до німецької ґрунтовності і вважала за краще читати німецькі книги. Будучи принциповою противницею будь-яких нововведень, вона, тим не менш, невтомно намагалася стежити за подіями, політичними тенденціями та літературними явищами сучасності — одним словом, завжди йти в ногу з часом. Як наслідок, розмова з нею була жвавою, цікавою, стимулюючою і нерідко повчальною, особливо коли вона черпала з багатої скарбниці своїх спогадів. Вшанування її краси [...], пізніше її духу, численні докази симпатії і поваги, які вона отримувала з усіх боків [...] не залишали її байдужою, але ніколи не применшували її непідробної скромності. Її висока постать, пряма, благородна постава і тонкі риси обличчя, які м'яко обробили роки, надавали всьому її зовнішньому вигляду печатку певного благородства, але без додавання гордості, яка була їй чужа. Вона справляла враження, не бажаючи цього, і завжди догоджала, коли хотіла догодити. Вона була великою Дамою в найкращому розумінні цього слова" [Біографічний лексикон Австрійської імперії, 23].

Не знайшовши споріднених душ у Варшаві, Розалія дуже прив'язалася до власної доньки Калісти, до якої ставилася як до найкращої подруги. У 1834 році в Відні вони також познайомилися з родичкою Евеліною Жевуською, у шлюбі Ганською, яка прибула туди на декліка місяців із чоловіком і донькою Анною. Розалія ввела Евеліну у віденське товариство і між ними виникла дружба, яка продовжилась після від'їзду з Відня тривалим листуванням. На початках знайомства Розалія не була втаємничена в роман між Евеліною та де Бальзаком, хоча і знала про їх зустрічі у Відні, тому мала необережність передати Евеліні чутки про залицяння письменника до іншої жінки: "Він обрав пані Ламбер, яка віддала йому свою руку і свою репутацію. Кажуть, що це правда, але я в це не вірю" [17]. Бальзаку довелося спростовувати цей роман, і відтоді він з обреженістю ставився до Розалії, називаючи її "страшною тітонькою". 

У 1836 році Розалія з Калістою відвідали Константинополь, опис своєї подорожі вона опублікувала в журналі "Magazynie Powszechnym". Дорогою до Константинополя та на зворотному шляху жінки відвідали родичів у Погребищі, Верхівні, Одесі, Кам'янці, відвідали Старокостянтинів і провели три тижні у Підгірцях. 

Лист до Евеліни Ганської з Підгірців, вересень 1836:

Рукою Розалії: 

"Люба моя Евеліно. Я довго була позбавлена радості отримати від тебе звістку. Я сподівалася, що ти напишеш мені в Кам'янець і таким чином втішиш мене від болю не бачити тебе, але всі мої очікування були обмануті, і я дізналася, що нове горе вразило твоє серце [1]. Ти втратила зятя; я не знаю, які у вас з ним були стосунки, але ти страждаєш за сестру, і це вже багато для такої чутливої людини, як ти. Дорога моя Евеліно, сподіваюся, що ти отримала мої листи з Одеси, сподіваюся, що твої сестри переказали тобі всю мою велику і малу ніжність до тебе. Сподіваюся, що твій чудовий чоловік отримав мою подяку за його лист і моє прохання посприяти тому, щоб Леон отримав необхідне йому рішення. Я не певна в точності роботи нашої пошти, і думка, що мені відправили листи в Кам'янець, а я їх не отримала, дуже мене бентежить. Я вже казала тобі, що познайомилася з твоєю невісткою [2]? Її дуже любить моя свекруха. Я бачила її маленьку донечку, яка дуже схожа на Кароліну. Наше перебування в Кам'янці було сумним, і я не знаю, чи моя свекруха була задоволена нами. Вона в доброму здоров'ї, і я застала її в усіх відношеннях такою самою, якою завжди знала.

Вже три тижні, як я у Підгірцях, і завтра їду до Леополя, а потім до Ополя... Немає нічого сумнішого і пустельнішого за цей замок, і треба мати велике щастя всередині себе, щоб приємно проводити в ньому час і знайти гармонію у вітрах, які дмуть тут з усіх боків. Старі портрети розповідають мені багато похмурих історії. Якби я була змушена тут залишитися, я б себе занапастила, намагаючись підтримати те, що розвалюється. Але я віддаю належне красі Підгірців: природа тут посміхається, і можна знайти чарівні краєвиди. Правду кажучи, не вистачає чорних ялин і загрозливих скель, щоб довершити декорацію для жахіть, яку можна зробити з цього замку. Але годі про це.  

Моя люба Евеліно, як ти, як твоя маленька, як твій чоловік, які твої плани, напиши мені докладно і постарайся приїхати до мене в наступному році. Так!!! Але тільки після того, як проїде імператор, а він повинен деякий час перебувати у ваших краях... 

Ти говорила мені про шлюбні плани щодо Леона, а пані, яку ти так впевнено йому призначала, тим часом кохала іншого, хотіла йти за ним за тридев'ять земель, і ось вийшла за нього заміж. Сподіваюся, що наступного разу ти будеш більш певна у своїх фактах. 

Моя люба Евеліно, чи читала ти "Столітнього старця" Бальзака, що ти про нього думаєш? Калісту він дуже потішив. 

Леон шанобливо цілує твою руку і напише тобі, як тільки матиме час або бажання! Він зберіг свою прекрасну байдужість і гордий вигляд; я вірю, що він не хоче одружуватися, і що його родовід не продовжиться. 

Прощавай, моя люба і добра подруго, я люблю тебе, як рідну, і обіймаю тебе всім серцем, роздаю компліменти і привіти твоїм близьким."

Рукою Калісти: 

"Ти, Евеліно, жахлива людина, бо не відповіла на мого заразливого листа! До цієї відповіді я мовчатиму, як граніт. Перекажи Адамові, або напиши йому, що я планую до нього писати щодо справи, важливої для нього так само, яка і для нас. Йдеться не про що інше, як про підтвердження нашого князівського титулу, наданого Яном Казимиром і Станіславом Понятовським. Я вкажу, де він має отримати оригінал диплому, копії якого знаходяться тут. Це те, що ми знайшли в пошуках доказів шляхетства і графства, яких варшавські суди вимагають від усіх нас, великих і малих панів [3]. Прощання і 1000 привітів чоловікові, Анетті, племінницям." 

 Рукою Розалії: 

"Я завжди ношу в кишені твої десять дукатів. Що мені з ними робити?" 

1. Йдеться про смерть Олександра Монюшко (1801-1836), чоловіка Аліни (Олександри) Жевуської, старшої сестри Евеліни. Він був землевласником зі Сміловичів (Білорусь), дядьком композитора Станіслава Монюшка.

2. Юлія Грохольська (1807-1867), дружина Генрика Жевуського з 1826 року. Їхній наймолодшій доньці Марії було дев'ять років. 

3. Після поділу Речі Посполитої російська влада вимагала від представників шляхти доказів їхніх титулів, щоб зменшити кількість своїх привілейованих підданих. Часто їй це вдавалося, залишаючи багато родин у злиднях з кількома ділянками землі. Для Жевуських графських титул було підтверджено, але князівський ні [17]. 

У 1837 році, після трьох років участі в військових діях на Кавказі, Вітольд Жевуський загинув у бою. Розалія з Калістою болісно переживали чергову втрату і вирушили шукати розради до Італії: "Горе, яке поглинало Калісту, і підірване здоров'я визначили нашу подорож до Італії. Вітольд супроводжував нас туди в 1832 році. Рим — найвідповідніше місце для стражденних. Там можна знайти джерело потужної розради, яке ніколи не вичерпується." 

У Римі Жевуські познайомились з італійським князем Мікеланджело Каетані, за якого Каліста вийшла заміж у 1840 році. Через два роки досить вдалого шлюбу вона померла від туберкульозу, залишивши двох дітей. 

Ця втрата стала для Розалії величезним ударом. Віргінія Єзерська пише про неї в цей період: "Графиня Розалія, хоча її і звинувачують у холодному серці, є живим символом страждання. Її очі завжди сповнені сліз, її голос, як гармонійна музика, проникає в душу. Дуже висока і дивно одягнена, вона схожа на душу, що безцільно блукає по землі. Принаймні їй пощастило бути побожною, тож віра має бути бальзамом на її численні душевні рани".

Розалія Жевуська, 1845

Тим часом у Польщі знову назрівали революційні настрої, які Розалія на тлі особистих нещасть переживала особливо гостро: "Найбільше вона страждала у 1848 році — і це легко зрозуміти — через повернення революційних ідей. [...] Одна з її найбільших турбот, одна з найбільших тривог — знати, чи її син Леон не втягнутий в якусь політичну схему людьми, яких вона називає "проєктантами". Графиня Жевуська, мабуть, мала ворогів з такими ідеями в той час, коли патріотичний запал у Польщі вже породив мучеників. Серед своїх сучасників вона відчувала себе ізольованою" [1]. Варшавське суспілство одностайно звинувачувало Жевуську у зловмисності, і, як свідчать її мемуари, небезпідставно: з віком і після пережитих нещасть її зауваження ставали дедалі більш в'їдливими навіть щодо тих людей, яких Розалія цінувала. Анджей Едвард Козьмян, постійний відвідувач її салону, писав у 1853 році: "На самоті свого серця вона дивиться на світ зі злою насмішкою" [25]. 

Фінансовий стан Розалії також значно погіршився. У 1854 році вона була змушена "з неабиякою втратою для себе і не менш великою для краю" продати маєток в Ополі-Любельському, включно з маєтком у Нездуві, де провела багато років життя [20]. Багату палацову бібліотеку вона подарувала місцевим школам. Сам палац передала наміснику Королівства Польського Івану Паскевичу, який вивіз звідти всі меблі, а потім передав його царю Миколаю, який, у свою чергу, передав його уряду для використання під казарми. Палац суттєво перебудували, знищивши в тому числі декоративне оздоблення фасадів.

Ще раніше, у 1847 році, Розалія Жевуська придбала маєток Стара Весь під Варшавою, який перейменувала на Розалін на честь своєї матері. Вона побудувала там невеликий палац (радше віллу), який слугував їй заміською резиденцією після продажу родинного маєтку.

"Бажання виплатити доньчин посаг спонукало до часткового продажу кількох господарств, а згодом і всієї землі в Ополі. Я могла б залишити собі гарненьке село, де жила, але відтак воно межувало з маленьким містечком Ополе, де ще збереглися залишки нашої колишньої величі, я зрозуміла мудрість поради Радзішевського. Він сказав мені: "Часи, коли вся ця земля належала тобі, будуть над тобою тяжіти. Відмовся від всього разом". Ми знайшли покупця. Я провела багато років у селі у ніжній компанії доньки, і синів, і чудового Хюбнера [гувернера]. Тисячі спогадів були пов'язані з цими деревами та камінням, але край був надто потворним, щоб навіювати той смуток, який німці називають "Heimweh". Я поїхала, не маючи жодних підстав для смутку. Люди, які мені допомагали, вже клопотались про те, щоб догодити новому господареві, від якого вони тепер залежали. Це був зразок культу фактичної влади. Не було ані прощання, ні сліз. Я поїхала до Варшави, а потім до Італії, до Риму, де збиралася знову відвідати свою доньку і оплакати її. Цим сумним спогадам я присвятила кілька сторінок. 

Через кілька років я переїхала до маленького будиночка, який купила, щоб дихати без сорому. Мені привезли коробки з моїми книгами, і частину меблі, що слугувала мені у минулому. Не можу передати, як сильно я була зворушена, побачивши їх знову. Я плакала, як дитина. Здалось, що всі ці неживі предмети могли б розповісти мені про мою дорогу Калісту, про моїх бідних синів. Не передати, як сильно я прив'язана до цих старих стільців, до цих столів, до цього письмового столику, якого торкалися руки моєї доньки. Старих слуг, які пакували всі ці речі, вже немає. Я знайшла написані ними реєстри, розмножені докази послуг, які вони мені надавали. Смуток, який я відчуваю, можливо, не є гострим і болючим, але він супроводжується загальним розпачем, без надії. Сумуєш за людьми, яких вважав необхідними для свого життя, але не за тими, кому сам був корисним. Це спостереження розкриває таємний егоїзм, що ним вимощене людське серце. На жаль, ця бруківка не захищає від бруду" [1].

У 1862-1863 роках у Варшаві спалахнуло Січневе повстання, на яке Розалія Жевуська зреагувала гостро. Однак єдиним джерелом, яке описує її в цей період, є вищезгадані непевні щоденники Наталії Кіцкі. Вона пише: "У парафіяльному костелі в Надажині, куди вона приїжджала з Розаліна на недільну месу, коли після закінчення літургії народ починав співати "Boże coś Polskę" ("Боже, бережи Польщу"), вона виходила і голосно волала: "Ви — бунтівники! Припиніть співати. Я вас засуджую!" Коли після поразки було прийнято носити жалобу, вона ходила вулицями Варшави в червоній сукні і лаяла жінок, одягнених у чорне, наражаючи себе на народний гнів. "Її поведінка так дратувала мене, я так боялася за неї, що врешті-решт благала князя Костянтина Любомирського переконати Розалію виїхати з Польщі, що він і зробив" [15]. Розалія виїхала до Риму і повернулася до Варшави, коли повстання остаточно провалилося. 

Невдовзі 1 листопада 1865 року Розалія Жевуська померла: "Причиною її смерті стала не стільки хвороба, скільки вік" [16]. Останні дні її життя підкреслили її "винятково сильний характер і незламну волю" [15]. Відчуваючи наближення кінця, вона готувалася до нього: прийняла таїнства, вмилася, розчесалася і вбралася в сукню, в якій хотіла, щоб її поховали. Так вона лягла на ліжко і спокійно чекала смерті. Вона заборонила будь-що робити з її тілом після смерті, просила, щоб його просто поклали в труну. "Вона сама організувала весь свій похорон, і, за її бажанням, скромний катафалк о шостій ранку відвіз її тіло на Повонзківський цвинтар" [15]. Те, що залишилося від її статку, за заповітом, було спрямовано на доброчинність — на потреби лікарні [16].

Леопольд Євстахій Чапек, Фантазія для фортепіано, присвячена Розалії Жевуській 

Упродовж життя Розалія Жевуська записувала свої спогади, які заповіла опублікувати не раніше ніж через 50 років після її смерті. Їх було опубліковано у 1939 році в Римі коштом її праонуки Джованелли Каетані. Ці "Мемуари графині Розалії Жевуської" є цікавим джерелом інформації про історії життя, коло інтересів і погляди шляхти XIX століття, зокрема з України. Онуки Розалії згадували про неї таким чином: "Мій батько [Онорій Каетані], який у вісімнадцятирічному віці, здається, бачив її у Відні, знайшов її суворою на вигляд жінкою. Моя тітка, графиня Ерсілія Лователлі, запам'ятала її як оригінальну особу з дивним виглядом: з білявою перукою і нафарбованими щоками" [Джованелла Каетані, 1]. Спадщина Розалії Жевуської у вигляді листування, нотаток та літературних творів наразі зберігається у архіві родини Каетані у Fondazione Camillo Caetani [19] в Римі — і все ще чекає на свого дослідника.

Джерела