Іншу, теж дивну долю мені пощастило побачити мимохідь на тлі паризького великого світу. Це також було спогадом із ранньої молодості, з Києва. Тоді я давав уроки панні Аді Жевуській. Вона була дочкою генерала Адама ["Людомира"] Жевуського, що походив із бічної гілки Жевуських і був цілковито зрусифікований. Панна Ада, майбутня княгиня Адамова Любомирська, хотіла вивчати польську мову, і хтось із моїх родичів порадив їй для цього мене. Урок, зрештою, був приємний — читали "Пана Тадеуша". На уроках іноді був присутній молодший брат панни Ади, Александр Жевуський — високий, стрункий, дуже елегантний юнак із жіночними манерами і лагідними рухами типового мешканця Петербурга.

Родина Жевуських не належала до великого світу російської імперії, але була тією "на три чверті аристократією", манери якої найбільше нагадують те, що про аристократію писали Родзевичівна та Мнішехівна. Утім, Саша, як його називали, видався мені досить симпатичним юнаком; ходив у мундирі Червоного Хреста, тобто ховався від фронту під час великої війни, як більшість золотої молоді, і займався живописом. Невеличка виставка його портретів і карикатур, влаштована в Києві, виявила талант незначний, але надзвичайно елегантний, блискучий, з умінням подобатися. Його карикатури на княгиню Ізабелу Радзівілл, велику княгиню Марію Павлівну, на модну тоді в Києві княгиню Мюрат були настільки ж компліментарні, наскільки й дотепні, створені саме pour le grand monde — для великого світу. Тож їх розхоплювали, і Саша став невеликою київською знаменитістю. Можна сказати, що ми разом пережили Лютневу революцію. У найтяжчі її дні, серед червоного ентузіазму, який охопив Київ слідком за росією, я сидів на уроках у панни Ади, а Саша, повертаючись з міста, приносив усе нові й нові звістки про крах середовища, до якого належав і в якому прагнув піднестися. 

Потім я зустрівся з Жевуським уже в Парижі. Тепер він був відомим художником і декоратором, très en vogue. Його кольорові обкладинки друкував "L’Illustration", його декорації замовляло "Casino de Paris" та інші подібні театри. Важко собі уявити, чим був дім Жевуського в Парижі. Старі американки, молоді танцівники, музиканти, художники, великі дами — усе дуже модне, усе прекрасно вбране, і все в цілковитому безладі: постійні справи, дзвінки, замовлення, візити — а посеред цього хаосу знервований, примхливий, мов жінка, юнак, який не міг собі дати ради з тим виром, що сам його розбурхав, мов учень чарівника. Набув усієї паризької штучності, тієї facticité, так властивої людям із великого французького світу й модним митцям. Чутки про Жевуського ходили по всьому Парижу: якісь старі мільйонерки гинули від кохання до нього, якісь комедії і драми крутилися довкола його постаті. Але я чув і багато доброго — до нього зверталися по пораду чи підтримку в складних ситуаціях, і цей, на вигляд крихкий, тендітний хлопець їх давав, радив, допомагав...

Дивний шлях обрав цей чоловік, аби вийти зі світського хаосу, який справді міг приголомшити: він став бенедиктинцем у абатстві Солем і впродовж останніх років, пройшовши всі щаблі, був призначений перед самою війною абатом одного зі швейцарських монастирів. Уже як монаха я його не бачив, але люди, які з ним спілкувалися, розповідали мені, що він був веселим, спокійним ченцем і з гумором зносив як суворі правила бенедиктинців, так і ті відлуння великого світу, що потай його ще тривожили. Одна з американок, що по ньому сохли, прислала до Солема факіра, а той зачаровував доставлені у монастир овочі, запевняючи мільйонерку, що "брат Чеслав" (таке польське ім’я прийняв чернець), скуштувавши ці овочі, покине монастир і поспішить у її обійми. Досліди факіра не вдалися, і світський художник, здається, справді знайшов душевний спокій у монастирському усамітненні.

"Слід згадати ще один епізод цього [1919-1920] перебування [Антонія Марильського] у Парижі, оскільки він цікаве висвітлює духовний розвиток нашого героя. У Франції він зустрічав багатьох знайомих з минулих років: поляків, а також білих росіян. До них належала родина Жевуських. Нашого героя з нею поєднувало свояцтво через Козаковських і Ліпковських. Пан Леон Жевуський мешкав [у Парижі] на rue Chalgrain разом із чарівною дружиною Ніною, тещею та донькою Ядвігою. Марильський бував у них на обідах майже щодня. Він навіть турбувався, що з огляду на обмежені фінансові можливості не може віддячити їм за їхню гостинність. Там він познайомився з кузеном [племінником] пана Леона — Александром (Сашею) Жевуським, що походив зі зросійщиної гілки родини. Молодий чоловік саме стояв на порозі короткочасної, але блискучої кар’єри популярного портретиста світських дам з найвищих кіл Парижа. Його стилізовані зображення красивих, коротко підстрижених "по-хлопчачому" жінок тієї епохи — Місі Серт, Доллі Радзивілл, пані Вандербільт, Кори Каетані, князівен Ніни та Руссі Мдівані та багатьох інших — прикрашали ілюстровані сторінки розкішних журналів на чолі зі славнозвісною "Femina". 

Саша Жевуський отримав замовлення на ілюстрації до збірки польських легенд, які на хвилі зацікавлення відродженою країною мали вийти друком в одному з найбільших видавничих домів. Він звернувся до Марильського, щоб той, маючи знання з історії та польської літератури, слугував йому експертом. Навіть попросив, щоб той певний час у нього гостював. У домі Саші Антоній познайомився з єдиною жінкою, яку той маляр найпрекрасніших жінок справді кохав. Це була стара нянька, привезена ще з росії. Жевуський називав її Madame Baba.

Він був людиною дуже доброю й делікатною. Під впливом трагічних воєнних переживань він перейшов з православ’я на католицизм, але згодом став радше релігійно байдужим. Марильський, як ми пам’ятаємо, також тоді тримався осторонь інституційної Церкви, а досвід дивакуватого петроградського "фаланстеру" ще більше поглиблював його релігійну драму. Тим часом щодо друга, адже з Жевуським його вже тоді поєднала глибока й сердечна дружба на все життя, він виступив у ролі апостола. "У цей час Марильський переживав важку духовну кризу, — пише Александр Жевуський у спогадах. — Однак він віднайшов спокій, повернувшись до релігії свого дитинства й молодості, але ця віра, хоч і доволі глибока, була похмурою. Що ж до мене, я вже був далекий від релігійних пошуків минулих років, і, певно, лише в глибині душі чаїлися спогади про те, що колись сталося: трагічні переживання у Києві та осяяння у Трапезунді. Антоній намагався мене навернути. Одного разу, розлючений його наполяганнями, я сказав: "Якщо Христос справді існує, як ти в це віриш, нехай він мені це покаже!"" Ці слова проливають нове світло на справжнє навернення Антонія Марильського, яке мало настати лише через три роки. Воно було б не стільки поверненням до віри, скільки її дозріванням. 

Історію Саші Жевуського треба доповнити подальшими подіями. Через кілька років він приїхав слідом за Марильським до Польщі. У Бидгощі, до речі, мешкав його батько генерал Адам Жевуський. Завдяки Антонію Саша познайомився й заприятелював з Юзефом Чапським. А той уже у Франції, коли художник переживав гостру кризу після смерті улюбленої няньки, привів його до Жака і Раїсси Марітенів, яких знав… також через Марильського. Під їхнім впливом Жевуський вступив до домініканської семінарії Сен-Максимен. Аж до своєї смерті у вісімдесятих роках він залишався отцем Чеславом — бо таке прийняв чернече ім’я — видатною постаттю Ордену Проповідників. Він був, між іншим, директором Альбертинуму у Фрибурзі, магістром новіціяту в Тулузі, спеціальним посланцем Апостольської Столиці до Південної Америки, а також аудитором ІІ Ватиканського собору. Він зберіг, як уже було сказано, глибоку дружбу з Антонієм Марильським, а особливі зв’язки єднали його з усією Справою Лясок [релігійний навчальний заклад для сліпих дітей у селі Ляскі, співзасновником і адміністратором якого був Марильський]. Тоді, на зламі 1919 і 1920 років, Жевуський був іще художником пригладжених портретів, якого високо цінували видавці та елегантна публіка, але зневажали амбітні митці". 

Йому тридцять один рік, він неодружений. Він носить монокль на лівому оці, і жодна нитка не підтримує цей коштовний скляний кружечок: якщо той упаде й розіб’ється, він одразу дістає з кішені інший і ставить перед оком. Граф Жевуський ніколи не впускає свій монокль, коли зустрічає вродливу жінку. Він вважає, що шлюб — чудова інституція, але залишає її іншим. Його польський камердинер пришиває ґудзики на його сорочках і прасує штани та комірці. Жодна спадкоємиця не здатна його спокусити. Він категоричний у цьому. Граф Жевуський — поліглот. Він говорить польською, французькою, російською, англійською, а також німецькою й арабською. Неможливо правильно вимовити його прізвище, якщо ви не застуджені: єдине, що спроможні вимовити англомовні, — щось на кшталт "Jeewouski". Його портрети приносять йому більше грошей, ніж будь-якому іншому живому митцю. Його щоденні справи — це перейти від однієї вродливої жінки до іншої. [...] 

Сьогодні граф Жевуський сам собі пан; він може малювати жінку відповідно до власної фантазії. Він намалював найвідоміших красунь європейської аристократії. Сьогодні, навіть якщо йому трапиться наразитися на гнів своїх прихильниць у Європі, він твердо має намір вирушити до Америки, щоб перевірити, чи жінки там такі ж красиві, як стверджують їхні співвітчизники. Обираючи таку складну техніку, як техніка сухої голки, Жевуський іде слідами славетних попередників: жодна інша техніка насправді не вимагає більшої вправності й майстерності, жодна інша також не передає так добре риси моделі. Рисунок наносять на мідну пластину, яку вкривають чернилом і гравірують олівцем із твердим вістрям, подібним до голки. Це мистецтво нагадує чорну магію, і кожен художник, який до нього вдається, випрацьовує власний метод. Чорнило треба наливати дуже повільно, і ніколи не можна бути певним результату, поки не завершиш операцію. Неможливо надрукувати більше ніж двадцять відбитків з однієї й тієї ж мідної пластини — саме це й пояснює таку високу ціну робіт, виконаних сухою голкою [Анонімна стаття Ельзи Максвелл у "Syracuse Herald" 6.02.1925, цитується за 3]. 

Рівне, місце дитинства моєї Мами, трагічно перерваного вторгненням радянських військ до Польщі 17 вересня 1939 року. Мамі, маленькій Аді, 13 вересня виповнилося 11 років. Це був її останній день народження в рідному домі, з батьками: татом Адамом і мамою, також Адою. Червона армія входить до Рівного. Маленька Ада чує крики, що долинають з боку вулиці 3 Травня, гуркіт автомобілів. Біжить на край парку, щоб побачити, що відбувається. Вона не дуже розуміє, що все це означає. Бачить… "Якесь дивне військо. Дивно виглядали, мали різні мундири й ішли, ніби якісь дуже втомлені піхотинці. Я була здивована і налякана та побігла додому…" [...]

Після арешту батька їх вигнали з дому. Тоді вони оселилися, її мама, маленька Ада та вже доросла старша сестра Юля, в будинку дружнього родині адвоката пана Анелевича. Цей будинок межував із парком, який разом із садибою був переданий офіцерам НКВС, розквартированим тут разом із родинами. "Бувало, що діти тих радянських офіцерів, більшовицькі діти, підходили до паркану й начебто хотіли зі мною гратися, бо ж це були малі діти. Саме звідси походить та історія, яку твій Папа тобі розповідає, що я качалася в кропиві, щоб показати, що польські діти такі відважні й не бояться кропиви", — розповідала Бабуня Ада у 2005 році своєму дванадцятирічному онукові Мареку, який брав у неї інтерв’ю для шкільної роботи з історії. [...]

Батька Мами заарештували за статтею "князь і крупний поміщик". Йому було 66 років. У в’язниці його здоров’я погіршилося — туберкульоз. Мати маленької Ади в листі від 26 листопада 1939 року пише своєму братові Саші, Александру Жевуському (1893–1983), домініканцю, який перебував у Швейцарії, у Фрібурзі: "Розмовляти з цими звірами немає сенсу. Як завжди, мені скажуть: ми нічого не маємо проти нього, але чому він князь, нехай сидить у в’язниці. Час від часу мені кажуть, що заберуть малу і відправлять до росії, щоб зробити з неї добру більшовичку. Останнім часом починають говорити, що в грудні відправлять поляків до Сибіру, але оскільки Адам у в’язниці, то нас відправлять одного в один бік, а другого в другий. (...) Якби тут не було малої, я давно б збожеволіла. На щастя, костели не закриті, і я хожу до Причастя так часто, як можу. Цілую. Молися за нас. Ада". 

Грудень 1939 року. Останній лист вона пише спокійно, з глибокою рішучістю щодо своєї долі, до сестри свого чоловіка Марії Замойської з Любомирських, яка тоді вже перебувала у Варшаві: "Якщо Адама вивезуть до росії, я цілком вирішила поїхати за ним, куди б його не відправили; у такому разі прошу тебе якомога швидше вислати малу до Швейцарії. Я хочу, щоб її там виховали і щоб мій брат нею опікувався". Ці листи, таємно вивезені з Рівного у 1939 році, їхня донька Ада вперше прочитала лише у 2008 році, у віці 80 років. Ада Любомирська з Жевуських померла в Рівному від запалення легенів 28 грудня 1939 року. Вона захворіла через очікування дозволу на побачення з чоловіком біля в’язниці в морозні зимові дні. Її чоловік, Адам Любомирський, помер 17 січня 1940 року від туберкульозу у тюремному шпиталі в Рівному. Requiescant in Pace.

Упродовж трьох місяців маленька Ада втратила весь свій дитячий світ: рідний дім, матір і батька, а ніби цього було замало — ще й дядька Губерта, убитого більшовиками 21 вересня 1939 року в сусідній Олександрії. Дядькові Губертові пощастило менше, ніж Радзивіллам з Олики. Його вбили, незважаючи на те, що місцеве населення його маєтку за нього заступалося. "В Олександрії жив також князь Любомирський. Це була людина ліберальних поглядів, прихильна до євреїв і українців, яка не вірила, що з ним може статися щось погане. (...) Наступного дня комісар, який так заспокоював населення, вирушив разом із червоними міліціонерами до князівського палацу і дорогою забирав зустрічних українців та євреїв. У палаці він запитав присутніх, чи мають вони щось проти князя. Усі, навіть червоні міліціонери, відповіли, що ні. Комісар запитував, чи князь когось скривдив. Присутні просили не чинити князеві шкоди. Коли він звернувся до одного українського хлопця і запитав: "Чи винен тобі князь щось?" — хлопець відповів, що князь заборгував йому 100 злотих за коня. Князь підійшов до каси, щоб віддати гроші хлопцеві, хоча цього боргу не пам’ятав. Тоді комісар дав хлопцеві револьвер і вигукнув: "Стріляй у нього". А коли хлопець не хотів виконати наказ, сам вистрілив у князя. Князь упав поранений, але сам підвівся і пішов до ліжка. Княгиня хотіла врятувати чоловіка, але комісар не дозволив цього. Наступного дня в місті говорили, що князь одужує. Допомогу йому надав доктор Дзевульський, офіцер польської армії, якого згодом заарештували. Через кілька днів той самий комісар знову з’явився в палаці і власноруч убив князя на місці" (протокол № 239. Свідчення доктора Яна Бадера, 42 роки, з Кракова. До Палестини він прибув через Росію та Тегеран разом із дружиною в жовтні 1941 року; за: "Widzialem Anioła Śmierci. Losy deportowanych Żydów polskich w ZSRR w latach II wojny światowej, Rosner & Wspólnicy", с. 468). Символічну могилу Губерта Любомирського встановила на цвинтарі у Вілянові його дружина Тереза з Радзивіллів. Requiescat in Pace.

Боже Провидіння пильнувало "малу". Дядько Саша розпочав акцію, метою якої було визволення близьких із радянських рук. Завдяки родинним і міжнародним зв’язкам маленька Ада разом із сестрою Юлею залишили радянську окупаційну зону. Серед документів, що зберігаються в Архіві домініканців у Тулузі та стосуються справи їхнього визволення, подаю переклад фрагмента листа, надісланого кардиналом Луїджі Мальйоне, державним секретарем Його Святості Пія XII, до княгині Бішети Марії Радзивіллової з Браницьких (1863–1941), яка перебувала тоді в Римі і була однією з останніх великих дам минулого світу. Саме втручанню тітки Бішети маленька Ада завдячувала своєю свободою, а можливо, і життям. Наведений нижче лист кардинала Мальйоне є відповіддю на її власноручний лист, що зберігається в Archivio Segreto Vaticano під сигнатурою 665, протокол № 7471. 

6 липня 1940 року обидві сестри під опікою тітки Терези Любомирської, доньки княгині Бішети і вдови по вбитому дядькові Губертові, а також її дітей Анни, Ванди та Геракліуша перейшли міст через Буг у Бресті на територію Генеральної Губернії. Вони перетнули кордон на підставі документа, виданого в Москві 20 червня. Офіційно окупаційний кордон вони перейшли як "колишні громадяни Польщі, вислані з Радянського Союзу". Мама дитячими очима запам’ятала цей момент як обмін людей на... козу. У той момент, коли вони переходили міст, на радянський бік перейшла коза. Після переходу через міст вони опинилися в німецькій окупаційній зоні. Тут контроль над ними перебрав німецький офіцер. Через 70 років (24 лютого 2012 року) моя Мама так згадувала ті перші хвилини під німецькою окупацією в Тересполі: "Поселили нас у такій віллі, оточеній високим парканом... там було багато німців. У якийсь момент моя кузина Андзя і я вирішили піти до сповіді. Тоді я, щоб не забути, записала всі свої "страшні" гріхи на клаптику паперу. Тим часом німці сказали, що перед виходом повинні провести у нас обшук.

Перелякана, що знайдуть цей список моїх гріхів, я швидко побігла до вбиральні, а це була така дерев’яна вбиральня надворі. Там я позбулася того папірця з гріхами і повернулася до будинку... Якийсь німець, мабуть, пішов за мною, хоча я цього не бачила, але потім здогадалася, і він витягнув ті мої гріхи. Через хвилину мене викликав на допит німецький полковник. Я була перелякана, запитувала себе, чому саме я, адже тут є дорослі, але вибору не мала і пішла до нього. На столі перед ним лежав той мій нещасний папірець, увесь зім’ятий... Через хвилину полковник запитав мене по-польськи: "Що це таке?" Я не дуже хотіла йому відповідати та пояснювати, що це мої гріхи. Коли я вагалася, він наполіг: "Якщо питаю — мусиш відповісти". Тоді я зізналася, що це мої гріхи. У відповідь почула: "У нас у Німеччині не грішать, ми живемо так, як належить", а через хвилину додав, що можу йти. Перед виходом я попросила повернути мені той папірець із гріхами. Він відмовив: "Ні, це піде до документів, у справу"".

З Тересполя всі щасливо дісталися до Варшави. Моя маленька Мама оселилася у сестри свого батька, тітки Анни Радзивіллової, у палаці на вулиці Белянській. За часів ПНР там містився Музей Леніна, а нині Музей Незалежності. Згодом, очікуючи на виїзд до Швейцарії, вона перебувала у Любомирських у Розвадові (нині передмістя Стальової Волі) разом зі своєю кузиною Йотою. Дядька Єжи Любомирського, останнього власника Розвадова, було вбито органами УБ у 1945 році. Маленькою Адою, згідно з волею її матері Ади Любомирської, опікувався дядько Саша. Решту війни вона провела у Швейцарії, де жила до 1949 року. 

1. Alex Czeslaw Rzewuski "À travers l'invisible cristal: confessions d'un dominicain" (1976)

2. Alex Czeslaw Rzewuski "L'instant : testament d'un dominicain" (1980)

3. David Gaillardon "La Beauté et la Grâce. Itinéraire d’un aristocrate européen, Alex Rzewuski" (2019)

4. Brosio Valentino "Tre ritratti segreti : Annie Vivanti, Filippo de Pisis, Alex Ceslas Rzewuski OP" (1983)

5. Liane de Pougy "Mes cahiers bleus" (1977)

6. Jarosław Iwaszkiewicz "Książka moich wspomnien" (2023)

7. Stefan Kleczkowski "Dzieła malarskie A. Rzewuskiego", "Świat" nr 44 (1924) 

8. Jacek Moskwa "Antoni Marylski i Laski" (1987)

9. Julien Green "Journal intégral" T1 1919-1940 (2019)

10. Jan Spytek Tarnowski "Przez bezkresy historii" (2015)