Сатурналії монархів XVIII століття: чуттєлюбців, як Людовик XV, атеїстів, як Фрідріх II, циніків, як Катерина II, божевільних, як правителі Португалії, Данії, Швеції та росії, безглузді війни, що вкрили кістками людей поля від Уралу до Ейну, — це посів, який мав дати відповідний урожай, фатально і неминуче, як і всі причини і слідства. Моральне і розумове окостеніння в осередку освіти, але водночас і в заможних світських колах в Парижі, спричинене виховальними доктринами Ебеле і Вольтера, спровокувало відплатні криваві сатурналії народної помсти, про які Андре Шеньє писав: "Народ принижений, підневільний, сповений презирства". 

Одним із симптомів цього настрою була неповага до жінки. Ані материнська благодать в особі Марії Антуанетти, ні дівоча велич принцеси Єлизавети, ні героїзм Кароліни Корде, про яку напередодні її смерті поет виголосив: "Ти єдина була чоловіком", ніщо, одним словом, не було взято до уваги, ніщо не змогло вгамувати розбурхану пристрасть. Після того, як герцогиню де Ламбаль розірвали на вулиці, жінок топили в Нанті, душили в Авіньйоні, розстрілювали у Вандеї, відрубували голови в Парижі. Пані де Камбон була обезголовлена за відмову видати місцезнаходження свого чоловіка, засудженого до страти; пані де Марбоф за те, що перевела 300 гектарів землі під кормові культури, ніби навмисно бажаючи виснажити землю для вирощування зерна для голодного народу. Монахині Барберан, Елізабет і Маргарет були засуджені до смертної кари за зберігання риз, що було розцінено як доказ того, що там ховалися священики для відправлення меси; шістнадцять монахинь-кармеліток з міста Комп'єнь були обезголовлені за те, що продовжували жили разом і сумлінно дотримуватися чернечих правил після того, як будівля монастиря перейшла у народну власність. Пані Майє була заарештована, а потім засуджена замість пані де Майо через схожість останнього звуку в її прізвищі, і, вказуючи на помилку, після суду, сказала: "Якщо не помрете сьогодні, то помрете завтра". Звинуватили герцогиню де Бірон, але їх було двоє: свекруха і невістка, і не було відомо, про яку з них йдеться; тоді, щоб не втратити жертву, голови відрубали обом. Сільську дівчину, Катрін Кет'є, було вбито через дефект вимови: вона просила рулет (rouet de tissage); а почулося, що вона вимагала повернення короля (roi). Пані де Фуоньє намагалася заперечити вимогу міського муніципалітету, посилаючись на документ, що зберігся в її замку, і її було обезголовлено до того, як повернувся швейцар, якого послали принести той документ. 

Під колеса цієї колісниці, керованої силою стихії, на якій процвітали зґвалтування і вбивства, потрапила і одна польська жінка, Розалія з Ходкевичів княгиня Любомирська, молода 24-річна особа. Після торговицької ганьби, напередодні розшматування польської держави трьома монархами і на порозі остаточного поневолення своєї батьківщини, вона разом з іншими співвітчизниками шукала притулку в суспільстві, на вустах якого звучали привабливі слова про свободу і братерство, і так само, як і інші, знайшла смерть на ешафоті. 

Автор, який першим пролив світло на останні місяці її життя на основі офіційних джерел, Олександр Краушар ("Жертва тероризму" — "Ofiara Terroryzmu", Kraków, 1897), у своїй поважній праці висловлює жаль, що "перебіг юнацьких років Розалії Ходкевич невідомий" (с. 16). Цю прогалину частково заповнюють її листи, які ми зараз представляємо разом із деякими листами її чоловіка, Олександра Любомирського, каштеляна київського. Її перші листи, датовані 1781-1785 роками, походять з Чорнобиля, маєтку Ходкевичів, і написані до її брата, Вацлава Ходкевича, сина старости жмудського, якого виховував капітан Липинський у Варшаві.

Ці листи, а також листи, написані пізніше до брата і матері, розкривають душу, сповнену родинної любові і покірності, але без високих ідеалів, глибоких ромислів чи політу уяви. У жодному листі вона не висловлює значної думки, всі її зауваження стосуються поверхневих речей і висловлені у звичайній манері. Її польська мова, як для епохи Красицького і Нарушевича, бідна, недосконала, французька не краща. Емоційний рівень натомість надмірно високий. Мати для неї є чимось на кшталт божества, до якого вона відчуває не лише глибоку любов, а й безмежне шанування. Її охоплює тривога від думки про втрату матері, коли та захворіла; вона вибирає для неї і про неї вирази, які є не тільки ніжними, а й характеризуються найвищою пошаною. Ця покірність, яка, здається, є природною, знайшла прояв і в її виразах до брата, якому вона пише з лагідністю, а її любов до нього, яка не шкодує палких висловів, найбільш помітна в тузі, в проханнях писати частіше, у скаргах на його недбалість, у радості при отриманні кожного листа, і все це, з нехитрими виразами, дихає щирістю. Її серце, яке, очевидно, потребує любові, також звертається з живою прихильністю до молодої родички, яка перебуває в домі її матері. У неї завжди знайдеться добре слово про неї, вираз, вихоплений з її душі, який свідчить, що і ця далека родичка становить певну частину її буття. 

Тільки ось ця ніжна і любляча дівчина, здається, не відчуває нічого подібного до свого чоловіка. Відчувається, що вона вийшла заміж за звичаєм, що їхньому союзу не передувало з її боку веління серця, душевної близькості. Це не заважає їй бути покірною і називати чоловіка "добрим". Але вона його боїться і має на те підстави. Вона мала помітну схильність до марнотратства, що, напевно, не подобалося чоловікові, оскільки вона благала матір дати їй грошей з умовою, що та триматиме це в таємниці від чоловіка. Крім того, вона була людиною слабкого здоров'я і, ще будучи дівчиною, мала захворювання, які давалися взнаки і пізніше і, здається, мали своїм джерелом схильність до сухот.

Ось і все, що можна дізнатися про цей період її життя із зібраних тут листів, чого бракувало автору "Жертви тероризму". Про те, якою вона постає у своїх листах з часу виїзду за кордон, а саме під час перебування в Парижі, читач може дізнатися з дослідження, опублікованого в паризькому часописі "Revue hebdomadaire" (№ 19 і 20). Оригінали листів частково зберігаються в бібліотеці Ординації Замойських, а частково в Млинівському архіві Ходкевичів. 

9 квітня 1781 року.

"Мій наймиліший брате! Не стане мені слів донести, любий брате, в якому мати наша, ми і дім наш залишилися смутку, втративши такого доброго батька; не тільки весь двір і простий народ оплакує це нещастя, а й самі стіни наших будинків, в чорні барви вбрані, допомагають нам плакати і жаліти. У цій скорботі наша єдина надія залишається на те, що Бог дасть здоров'я і милості нашій матері-благодійниці, любити яку є зараз нашою родинною повинністю. Її я розділяю зі свого боку, вірячи, що ніколи не перестану. Вельможного пана благодійника любляча сестра і найпокірніша слуга, Розалія Ходкевич. 

Панові професору Нікуті до ніг вклоняюсь. Сестра моя, панна Ельжбета, сердечно обіймає коханого брата і передає свою прихильність." 

"Я нагадую про свою любов до брата-благодійника, віддаючись на його милість. Tеофілія Жевуська." 

"Я, мій сину, обіймаю і благословляю тебе і не зичу тобі нічого, як тільки, щоб Бог послав тобі стільки ласк, скільки я вимолю, а я не перестану закликати до Бога. Прошу вислати мені рахунок на пана Сосновського, я доручу його сплатити. Бажаю вам Божого благословення і залишаюся вашою прихильною матір'ю, Людвіка Ходкевич."

З Чорнобиля, 5 серпня 1781 року.

"Мій дорогий братику! Вже півстоліття минуло, а я не бачила жодної звістки від коханого брата: яка зайнятість є причиною цього мовчання? Не хочу бути суддею, та певно світ варшавський так пана полонив, що заважає йому листуватися. Але якщо пан маєте намір забути свою сестру, то прошу принаймні повідомити мені про це заздалегідь, а я не мешкаючи цьому наміру запобіжу. У Чорнобилі немає таких розваг, що змусили б коханого брата забути. Навпаки, кожна мить нагадує мені про брата, якого кохаю сердечно і якому до кінця життя свого є щиро люблячою сестрою і найнижчою слугою, Розалія Ходкевич. 

Сестри мої обіймають коханого брата." 

(Іншою рукою): "Обіймаю тебе від щирого серця і прошу вірити, що це кохання незмірне. Панові професору передаю найкращі компліменти". 

"Мій дорогий брате! Після смерті батька нашого благодійника я не мала такої втіхи, як зараз, завдячуючи доброті коханого брата. Щиро дякую за прислані мені мушки, помаду і парфуми, засвідчую, що все отримала і дякую, що нічого не забув. Маю честь залишатися твоєю люблячою сестрою і відданою слугою, Розалія Ходкевич." 

"Я, в свою чергу, щиро дякую за прислані для мене мушки, помаду і парфуми, і прошу прийняти мої запевнення у дружбі і прихильності до Вас. Ваша любляча сестра і найнижча слуга, Теофілія Жевуська."

"Мадам дякує за надісланий їй календар і передає вам низький уклін. Я, в свою чергу, сердечно обіймаю мого дорогого брата і дякую, що не забув про мене. Покірна слуга і щиро любляча сестра, Ельжбета Ходкевич."

Чорнобиль, 30 червня 1783 року. 

"Дорогий мій брате! Не можу повідомити нічого іншого, крім того, що сестра твоя у великому смутку, бо не отримала відповіді на свої листи, написані в травні. Можливо, брат мій дорогий їх не отримав, інакше, певно, відповів би, не бажаючи засмучувати серце тієї, чиє щастя залежить від запевнення в твоїй прихильності. Твоя любляча сестра і слуга, Розалія Ходкевич. 

Дорога наша кузина обіймає вас, а також сестра і брати. Прошу передати мій уклін панові старості та його дружині. 

P. S . Водночас, дорогий брате, повідомляю тобі, що нашу шановну мати засмучує, коли вона бачить, що ти передаєш мені вітання у своїх листах до неї. Прощай, добрий брате, вір завжди в щиру прихильність твоєї вірної сестри. 

(Іншою рукою). Даруй мені, любий братику, що пишу це конфіденційно, але того вимагає моя прихильність до тебе. Вона мене змушує написати, що ти вчинив неправильно, написавши матері-благодійниці щодо навчання наших молодших братів; без потреби, любий брате, ти втручаєшся в цю справу, це дуже нашу матір образило, і ти поставив під загрозу її прихильність до себе. Будь ласка, дорогий брате, напиши до матері листа з вибаченням, бо вона дуже на тебе гнівається".

"Найкоханіший братику! Що за радість для люблячої сестри, яка вважала себе забутою, отримати листа від дорогого брата і впевнитись, що він про неї пам'ятає. Не можу дібрати ніжних слів, щоб описати солодкість миті, коли побачила почерк любого брата. Ти пишеш, братику, що вдячний мені за те, що попередила тебе про реакцію матері благодійниці. Але вважай це нашим братнім обов'язком застерігати один одного. Я могла наразитися на твій гнів за те, що написала це, але я мусила це зробити, бо мама дуже образилася. Але тепер не знаю, чи вона ще гнівається. Сподіваюсь, що матір-благодійниця, побачивши твої вибачення, про все забула; нехай любий брат перепросить ще раз, а я напишу, якою буде її реакція. Я, братику, благаю любити мене щиро, і бути певним у моїй неудаваній до себе любові. Присвячую себе твоїй дружбі, твоя любляча сестра і вірна слуга Розалія Ходкевич. Кузина і сестра передають сердечні привітання." 

"Тисячу і тисячу разів обіймаю тебе, мій дорогий кузене, і прошу тебе завжди любити мене. Теофілія Жевуська."

26 серпня 1783 року. 

"Дорогий брате! Дивуюся, що так довго не отримую від тебе листа, але не можу більше мовчати. Не минає ані хвилини, коли б я про тебе не згадувала. Ми проводимо сумні дні в Чорнобилі, нікого не бачачи. Три тижні тому одружився Солонецький староста, але якби ти його побачив, то посміявся б від душі. Наша люба мама, слава Богу, здорова, а от я було застудилась, але зараз мені вже краще. Старайся писати мені якомога частіше. Дай мені знати, як у тебе справи. Наші сестра і кузина кланяються тобі і засвідчують свою приязнь. Розалія Ходкевич". 

Чорнобиль 29 вересня 1783 року. 

"Найдорожчий брате! Ось цей щасливий день, коли я маю солодку насолоду засвідчити тобі мою безмірну любов. Будь готовий відповісти мені тим самим. Одночасно надсилаю тобі свої найкращі побажання з нагоди твоїх іменин. Нехай Бог береже тас на славу твого імені і на втіху твоїй сестрі, яка, присвячуючи себе пам'яті про тебе, просить згадувати про її приязнь. Ельжбета Ходкевич." 

"І я маю честь привітати пана, бажаючи йому довгих років і всілякого благополуччя, як добра його слуга і давня знайома, К. Стецька." 

Чорнобиль, жовтень 1783 року. 

"Мій дорогий брате! У день твоїх іменин мені приємно побажати, щоб твоє життя було мирним і щасливим, а Всевишній дарував тобі добробут і благословення. Водночас із сумом, що крає моє серце, повідомляю, що її Вельмишановність, найкраща з матерів, хворіє вже п'ятий тиждень, але, дякуючи Всевишньому, вона відійшла від краю смерті. Що було б з нами? Ввіряю себе твоїй дружбі, віддана сестра Р. Ходкевич."

"Дорогий мій брате! Беруся за перо, щоб описати тобі, любий братику, в якому страшному сум'ятті і горі перебуваємо ми всі в Чорнобилі, коли наймилостивішій матері нашій благодійниці два тижні загрожувала велика небезпека, але вона почала одужувати після п'ятитижневої хвороби, чим ми зобов'язані пану Штінеру, найвідомішому лікареві Київщини. Мушу описати хворобу матері благодійниці, а також причину цієї недуги. Це жовта гарячка і лихоманка, яку вона підхопила в сутичках, захищаючи товари і людей від московитських набігів, коли вона привела національну кавалерію за наказом каштеляна і не змогла вибратись, коли люди зійшлися в сутичці. Але милосердний Бог, який ніколи не карає без провини, зглянувся на наші сльози і щирі молитви і поверне нам нашу кохану матір, від якої залежить наше щастя. Будь здоровий, любий брате. 

Підсолоджуй мої дні своїми листами. Про те, що буде далі з матір'ю благодійницею, я буду вірно повідомляти; я б і раніше повідомила тобі, але боялася, що сумна звістка може зашкодити твоєму здоров'ю. Більше нема чого додати, окрім того, що 150 чоловік національної кавалерії і 150 піхотинців з полку князя Каліста перебувають тут, у Чорнобилі, під командуванням ясновельможного полковника Заржицького. Під захистом його дружби непохитно залишаюся твоєю люблячою сестрою і покірною слугою, Розалія Ходкевич. 

Брати передають тобі цілунки і кланяються. Мадам засвідчує свою повагу. Додаю мій перший лист, написаний до любого брата".

"Дорогий брате! Не можу не скористатися нагодою, щоб повідомити тобі, що сьогодні відбулися заручини нашої любої кузини [Теофілії] Жевуської і князя Ксаверія Любомирського. Знаю, любий брате, що ця новина порадує тебе, але я втрачаю подругу, яка була мені дорожча за сестру, і втрата ця мене дуже засмучує. З наймолодших років ми були нерозлучні, і ось непередбачувана мить вириває з моїх обіймів подругу, яку я люблю понад усе на світі. Розділи з нею щастя, любий брате, і поспіши передати їй найкращі побажання. Тим часом обіймаю тебе і залишаюся на все життя твоєю люблячою сестрою і слугою, Розалія Ходкевич. Чорнобиль, лютий 1784 року. Майбутня княгиня обіймає тебе і передає тисячу компліментів".

"Найкоханіший братику і добродію! Нехай пробачить мені коханий братик, що через карнавал, а разом і весілля хорунжівни литовської [Теофілії Жевуської] з князем Ксаверієм Любомирським воєводичем київським, генерал-майором військ російських, який перебуває в Чорнобилі, не маю можливості власною рукою відповісти на лист братика. До наступної пошти виконаю свій обов’язок, детальніше висловлюючи повагу, і наша матінка також писатиме до пана на наступну пошту. Тепер лише покладаюся на прихильність найкоханішого братика і з невпинною відданістю підписуюся як найнижча слуга пана добродія Р. Ходкевичівна. Чорнобиль, 22 лютого 1784". 

У 1785 році Розалія Ходкевич стала об'єктом уваги Олександра Любомирського [молодшого брата князя Ксаверія з попереднього листа], за якого вийшла заміж на початку 1786 року. Вона, така, якою ми описали її на початку; він, чоловік чесний, політично обачний і благородний, оскільки підтримав Конституцію Третього травня і зневажав Торговицю; але суворий, надмірно ощадливий, пам'ятаючи про майнові невдачі батька. Він пишався не стільки душевними рисами своєї дружини, скільки її чарівною вродою, тобто її успіхами у поверхневих світських радощах. Ці дві істоти, здається, не були призначені одна для одної, тому й залишалися чужими одна одній у житті. Олександр Любомирський крім маєтків на Побережжі зі своєї частини батьківського спадку мав землі та нерухомість у Варшаві, як видно з наступних актів: "1776 року, 9 вересня, в Ополі Антоній Любомирський воєвода любельський на користь Олександра Любомирського воєводи київського ключ Доброський та дві частини ключа Опольського за суму 1,209.596 злотих, 1 гр., 2 шеляги відступає, donat тощо, і видає квитанцію про отримання цієї суми. 1776 року, 28 серпня, Софія з Красицьких Любомирська воєводина любельська Олександрові Любомирському половину палацу на Великопольскій площі біля Широкої вулиці разом з двором, стайнями та возовнями, у власність і спадок відступає і дарує." Наступні листи Розалії датовані зі Стрижева [Люблінського воєводства], села з маєтків матері Олександра Любомирського на Холмщині, з Ополя, з Києва, з Полонечки, де мешкала її сестра [Ельжбета], дружина князя Мацея Радзівілла, а також з деяких інших місць країни.

"Мадам! Я отримав у Варшаві листа з Млинова від 24 лютого. Дивуюся, що він так довго пролежав на пошті. Доручення пані Добродійки виконати не можу, оскільки незабаром виїжджаю на Волинь і відрекомендуюсь з Бібкотеля (?). Леон (?) став воєводою київським; він, без сумніву, не омине тепер Млинів. А я у Варшаві даю всім знати, що королева любить правити сама і на престолі Чорнобильському сама панує. Дозвольте засвідчити свою повагу пані Розі. Ваш відданий кузен, Олександр Любомирський. У Варшаві, 16 березня 1785 року."

"Мадам! Було б знову так само шкода покидати Млинів, якби я, за своїм бажанням, завітав до такого приємного дому вельможної пані добродійки, але ці фатальні братерські справи сьогодні змушують мене їхати до Львова. Нехай мені буде дозволено в цьому листі подякувати ясновельможній пані добродійці за стільки ласк, які я отримав під час свого перебування в Млинові. Цей короткий час, який я приємно провів у товаристві, такому для мене милому, буде найпершою епохою в житті моєму. Завжди залишаючись із найбільшим пошануванням до ясновельможної пані добродійки, щиро відданим слугою і найнижчим підніжком, Олександр Любомирський.

Дозвольте мені ще раз передати привіт пані Розі, і я не забуваю її молодшу сестру, милу Ельжбету, яка жартувала з моєї ніжності в останній вечір, проведений у Млинові. Гарні манери вчать, що треба жаліти нещасних, а не насміхатися з них. Я помщуся за себе, пробачивши їй".

Стрижів, 11 грудня 1786 року. 

"Люба пані матінко! Ніколи не відчувала більшої вдячності і ніжності до моєї коханої матері, ніж тоді, коли сама стала матір'ю і дізналася, що довелося перетерпіти моїй матусі заради мене, ризикуючи власним життям, щоб мене врятувати. Чому не дано мені проводити кожну мить поруч із Вами, аби віддати пошану і любов. Я шкодую всі про втрачені хвилини, коли, перебуваючи поряд із Вами, я не знала ціну свого щастя. Якою б щасливою я не відчувала себе поруч із чоловіком, а воліла б повернутися у старі часи, коли мала щастя бачити мою найласкавішу матір. Моя дочка здорова, я покладаю її до Ваших ніг, благаючи про милість і захист для мене і для неї. Не відмовте мені в цьому найдорожчому скарбі, ціну якому я знаю. Залишаюся з найглибшою пошаною до моєї дорогої матері, любляча дочка і покірна слуга, Розалія Любомирська".

Ми не маємо листів з перших місяців медового місяця у Стрижеві аж до грудня, коли народилася старша донька, названа Людвікою на честь бабусі, її смерть батьки оплакували через кілька років, у 1792 році. 

Стрижів 18 грудня. 

"Люба пані матінко, перебуваючи вже тиждень у Стрижеві, я застав дружину в найкращому стані здоров'я, а також Людвісю, яку рекомендую шановній ласці матінки добродійки. Чекаємо вказівок, де могли б у ці часи зустріти пані добродійку та подякувати за стільки виявлених добродійств, залишаючись із найглибшим пошануванням до пані добродійки щиро відданим сином і найнижчим підніжком, О. Любомирський".

Стрижів 18 грудня. 

"Люба пані матінко, перебуваючи вже тиждень у Стрижеві, я застав дружину в найкращому стані здоров'я, а також Людвисю, яку рекомендую шановній ласці матінки добродійки. Чекаємо вказівок, де могли б у ці часи зустріти пані добродійку та подякувати за стільки виявлених добродійств, залишаючись із найглибшим пошануванням до пані добродійки щиро відданим сином і найнижчим підніжком, О. Любомирський".

20 грудня 1786 року. 

"Ясновельможна матінко добродійко! Мала честь отримати через нашого повіреного лист, сповнений ласкавих і доброзичливих слів ясновельможної матінки добродійки, за які з найніжнішою вдячністю кидаюся до ніг матінки добродійки. Моя донька цілком здорова, виховуємо її без жодних вигадок і вигод, ба навіть, за згодою із волею мого чоловіка, її навіть не було повито. Мій чоловік уже майже два тижні перебуває тут, у Стрижеві. Я ж тепер, разом із моєю донькою, благаючи ласки та благословення матінки добродійки, маю честь підписатися як її доброзичлива дочка і найнижча підніжка Р. Любомирська".

У грудні 1786 року. 

"Ясновельможна матінко добродійко! Лист матінки добродійки від 26 листопада я отримала з найглибшою повагою і якнайщиріше дякую за звістку про її дорогоцінне здоров’я, про яке я постійно турбуюся. Малюнки дійшли до моїх рук, я захоплювалася тим, як багато моя сестра [Ельжбета] досягла за такий короткий час і як гарно малює. Завжди їх зберігатиму. Я перебуваю у досить доброму здоров’ї, так само й моя донька, яку разом із собою вклоняю до ніг матінки добродійки, маючи за честь підписатися як її віддана дочка і найнижча підніжка Р. Любомирська".

"Ясновельможна матінко добродійко! Знаючи про намір матінки добродійки заснувати кінну пошту в Млинові, повідомляю, що комісар варшавської поштової служби, вельможний пан Сарторіус, на зобов’язання пані добродійки знайшов вельможного пана Краєвського, який досі утримував пошту в Ухані, а протягом 20 років був заслуженим у домі мого чоловіка. Це людина дуже добра, і його ж цей поштамт направив до Млинова для огляду місця, і він знайшов зручне і придатне для розташування в новозбудованій корчмі біля костелу, де бажає оселитися для виконання поштових обов’язків, якщо воля пані добродійки в цьому остаточна і дозвіл надано, то після отримання від пані добродійки відповідного рішення в мої руки, цей пан Краєвський до Нового року, згідно з поштовими правилами, вирушить туди. Він лише просить пані добродійку про деякі дрібниці, а саме: шматок землі для засіву кількох корців зерна та сінокіс для кількох коней, чого однак задарма не бажає, і також просить визначити, скільки має сплачувати за проживання в тій корчмі? Пан Краєвський передав мені копію листа, надісланого пані добродійці вельможним паном Сарторіусом, яку я додаю. Щиро перепрошую пані добродійку за те, що втручаюся в її справи, чого я б не робила, якби мене до цього не спонукало прохання пана Краєвського. За найбільше щастя вважатиму той жаданий для мене момент, коли матиму честь обійняти ноги ласкавої матінки добродійки, висловлюючи при цьому найглибшу повагу, з якою я назавжди залишаюся найнижчою підніжкою матінки добродійки, Розалія Любомирська.

Дуже перепрошую матінку-добродійку, що через слабкість не пишу власною рукою, адже мені це заборонили Мадам і лікар. Проте, дякувати богові, мені вже стає краще, і сьогодні вперше я змогла піднятися з ліжка. Щодо моїх, дякувати богу, щасливих пологів, за моїм проханням у попередній пошті вельможний пан Комар мав честь повідомити матінку добродійку.

8 грудня 1786, у Стрижеві"

"Люба пані матінко! З найщирішою радістю користуюся нагодою Нового року, щоб висловити найдорожчій матінці свою участь у її щасті. Прошу прийняти щирі та ніжні побажання від дочки, яка благає небо, аби воно продовжило дні Вашої Ексцеленції. Покірна і слухняна дочка Р. Любомирська. У січні 1787, у Стрижеві". 

Цього ж 1787 року княгиня Розалія здійснила подорожі до Ополя, до краківської каштелянки Софії з Красінських Любомирської, до Замостя до Ординатової, до Млинова, де перебував рід Ходкевичів. Вона також зупинялася в Радомишлі — королівщині, що належала князю Олександру, розташованій у Луцькому повіті Волинського воєводства.

Стрижів, 9 січня 1787 року.

"Люба пані матінко, коли я зараз була в Замості у каштелянки краківської, пані Ординатова дуже розпитувала про матінку добродійку і наказала ласкаво нагадати про неї матінці добродійці. Вона дуже до матінки добродійки прив'язана, і все, що може зробити для мене доброго, робить, бо підтримує мене в усьому і дуже заступилася за мене у княгині каштелянки краківської, яка прийняла мене з холодною ввічливістю. Мій чоловік виїхав до Дубна, я тут лишаюся постійно на самоті, виглядаючи звістки про здоров'я моєї дорогої мами. Маю честь бути, матінко моя, найнижча і найпокірніша слуга Р. Любомирська".

Стрижів, 17 січня 1787 року. 

"Люба моя матінко! Важко було б описати, яку радість і щастя я відчула, отримавши вашого листа від 30 грудня; ваша похвала тим більш мене розчулила, що саме вам я завдячую всім тим, за що ви зволили мене похвалити. Люба мати питає про пані гетьманшу [Констанцію Жевуську]. Вона одужує добре, хоча через слабкість ще мусить залишатися в ліжку, але є добра надія, що вона відновить свої сили. Ксаверова [кузина Теофілія] в Дубні. Дорогою туди моя свекруха захворіла в Радомишлі, і до цього часу я не маю від неї жодної звістки. Після закінчення контрактів мій чоловік поспішить до своїх українських маєтків, щоб заспокоїти неспокійні уми своїх підданих, і там він розраховує провести літній сезон; я ж 1 лютого їду до Радомишля, щоб возз'єднатися з чоловіком, звідки повернуся до свого усамітнення. Я дуже здивована, що книги і спідниця не дійшли до матері добродійки, оскільки все це передали через пана Косинського. Мені не залишається нічого іншого, як тільки вклонитися в ноги матері благодійниці і засвідчити їй свою глибоку пошану. Найлюблячіша дочка і найпокірніша слуга, Розалія Любомирська". 

Томашпіль, 17 січня 1787 року. 

"Дорога пані матінко! Хоч і з дороги, дозволь мені, матінко добродійко, скористатися цією щасливою нагодою, яку дає мені свята Людвіка, щоб надіслати найщиріші побажання матінці добродійці, а саме – щоб ми могли радіти якнайдовшим рокам матінки добродійки та її міцному здоров’ю. Це є мої щирі побажання, виконання яких я безперестанку прошу у бога. Цілую ноги матінки, підписуючись із найглибшою пошаною як матінки добродійки щира дочка і найнижча підніжка Р. Любомирська".

Млинів, 28 січня 1787 року. 

"Дорога пані матінко! Попри бажання, яке я мала, відвідати Турку аби віддати належну шану матінці добродійці, коли пан староста Шоломецький висловив мені іншу волю матінки добродійки, не сміючи їй у чому-небудь суперечити, вирушаю з моїм чоловіком до наших маєтків Поберезьких, і з місця, яке зараз проїжджаю, маю честь упасти до ніг, визнаючи себе з незгасною пошаною матінки добродійки щирою дочкою і найнижчою підніжкою, Р. Любомирська".

2 лютого 1787 року. 

"Люба пані матінко, пан Мазаракі передав мені листа, яким Ви зволили мене вшанувати. Я була б надзвичайно рада виконати Ваш наказ і прийняти до себе на службу панну Кучинську, але я перебуваю на утриманні чоловіка і тому не маю такої змоги. Мій чоловік її не любить, і я бачу, що він не погодиться. Тому нехай моя люба мати вибачить мені мою непокору і зволить вірити в міцні почуття люблячої, покірної і слухняної дочки, Розалія Любомирська".

Радомишль, 9 лютого. 

"Люба пані матінко! Сподіваюся, що книги, надіслані через Лекса з Варшави, дійшли до пані добродійки, чекаю з цього приводу її подальших розпоряджень. Моєї дружини не зміг привести на карнавал до Дубна, вона воліла залишитися в Радомишлі з Людвісею, вся відмовка була в тому, що у Людвіні нежить. Оскільки маю справи в Дубні, то вона пообіцяла завітати сюди хоча б на кілька днів. Дякую пані добродійці за пунктуальність у виплаті частки посагу, буду старатися все життя заслуговувати на подальшу її ласку, добродійства і благословення, яких найнижче благаю як щиро відданий син і найнижчий підніжок, О. Любомирський. Князя брата Радзивілла щиро обіймаю".

Цекинівка, 27 лютого 1787

"Найдорожча пані матінко! Скільки ж подяк винна я найкращій з матерів! Потоки сліз проливаю, отримавши листа від 8 січня, зворушена ласкавістю, яку мені дорога матінка виявляти і висловлювати зволила, попри мою негідність. Нехай буде мені дозволено впасти до ніг матері, щоб її коліна поцілувати. Ніколи не почувалася я щасливішою, ніж у ту мить, коли материнське благословення розвіяло мої страхи, що буду нещасною через прикрощі, які, здавалося б, з моєї вини засмутили матір мою. Науки, які мені дає дорога матінка, залишаться глибоко у моєму серці викарбувані. Всі її листи – дорогоцінний для мене скарб. До них звертаюся у кожному смутку і рада, коли стає краще. Ці листи пробуджують у мені всі доброчесні засади, прищеплені вихованням. Перебуваємо тут ненадовго, звідси вирушаємо прямо до Києва, де прагнемо з’явитися перед російською імператрицею. Коли туди прибудемо, неодмінно надішлю найдорожчій матері деталі. Не змогла надіслати бажаних нот, які залишилися в Ополі, проте після повернення якнайшвидше постараюся виконати накази матері. Отримала портретики, за які нескінченно вдячна. Смію просити дорогу матір наказати зробити для мене портрети моїх братів і сестри. Прошу вибачити мою сміливість і вірити у щирість моїх почуттів, з якими залишаюся любляча, покірна і слухняна дочка Р. Любомирська".

Листи 1787 року, у квітні місяці, подають деякі подробиці подорожі до Києва [...].

"Кохана пані матінко! Гадаю, будете рада почути, що імператриця російська ласкаво прийняла мою дружину і що тут ми бачитимемо найкраще товариство. Залишимося тут до від’їзду імператриці, аби потім повернутися до Стрижева. Князь де Лінь, великий підкоморій Шувалов, великий конюший Наришкін і пан Румянцев були лицарями прекрасної Розі, яка тут трималася якнайкраще. Я завжди при князі Потьомкіному й намагаюся заслужити його ласку. Граф Штакельберг не перестає обсипати мою дружину люб’язностями. Ніколи не перестану вважати себе вашим відданим сином, О. Любомирський.

Київ, 20 квітня 1787". 

Київ, 23 квітня 1787.

"Кохана пані матінко! Лист ласкавий матінки добродійки дійшов до мене якраз по приїзду до Києва, і я була безмежно щаслива, що в найпотрібніший момент отримую ласкаві настанови від найкращої з матерів, за що складаю найпокірніші подяки матінці добродійці. Найбільшого ж задоволення для себе не бажаю, як тільки слідувати наказам матінки добродійки і цим здобувати її ласку, яка є окрасою мого життя. Ми вже кілька днів перебуваємо в Києві; ця подорож була затримана як через справи, так і через мою слабкість. Княгиню [Теофілію] Ксаверієву та пані воєводину руську ми вже не застали. Перша змушена переселятися до іншого помешкання, тобто dans les deserts de Chersoń [у Херсонську пустелю], друга ж поспішно їхала готуватися до королівського візиту в Тульчин. Пані воєводину було прихильно прийнято у імператриці завдяки старанням гетьманової Браницької. На завершення її було обдаровано d'un collier de perles d'une grosseur immense et de boucles d'oreilles pour Mlle la Palatine [намистом з перлин величезного розміру і сережками для панни воєводівни]; під час прощання на імператриці була сукня d'un drap d'or [з золотої парчі], і коли пані воєводина захоплювалася кроєм цієї сукні, імператриця подарувала її їй на знак своєї приязні.

Пані маршалкова Мнішехова і Браницька отримали великий орден святої Катерини. Імператриця від’їжджає за 12 днів, тобто після гала, яке відбудеться в день її народження; вирушить Дніпром аж до Херсона, а потім у день святого Станіслава зупиниться під Каневом, де короля буде запрошено до batu [на човен], де відбудеться урочистий обід; через 24 години імператриця рушить далі. Польських панів тут мало, лише Штакельберг і le Prince de Nassau [князь Нассау], які приїхали з Варшави; серед іноземців тут le Prince de Ligne [князь де Лінь], оскільки всі інші вже роз'їхалися. Пані гетьманова Браницька дуже люб’язна, представила мене імператриці, яка, за звичаєм, після поцілунку її руки поцілувала мене в обличчя і промовила до мене кілька слів, а саме: "Je connaissais beaucoup votre Père [Я добре знала вашого батька]", на що я відповіла: "Il a eu l'honneur d'être au service de Votre Majesté [Він мав честь служити Вашій Величності]". — "Demeurez-vous loin? [Ви мешкаєте далеко?]" — "A une vingtaine de lieux [Приблизно за двадцять льє]". Промовивши це, вона сіла до карети й кілька разів ласкаво поглянула на мене. L’écuyer [конюший] Наришкін тримає відкритий дім, дуже люб’язні люди, а графа Румянцева я ще не бачила, бо він слабий, проте, дізнавшись про мій приїзд, надіслав до мене свого ад’ютанта з чемним компліментом і запросив сьогодні вранці до себе. Знайомих я застала чимало, зокрема Апраксіну, Корсакова, Енгельгардта та багатьох інших. Пані Ширкова передавала уклін матінці добродійці. Наступною поштою повідомлю більше цікавого, що тільки побачу, а тепер із глибокою пошаною до матінки добродійки залишаюся її щирою донькою і найпокірнішою слугою, Р. Любомирська".

Радомишль, 14 травня 1787. 

"Шановна пані матінко! Прибувши до Радомишля, не забуваю надіслати матінці добродійці найглибші поклони та доповісти їй за даним мені наказом про наше подальше перебування в Києві. Фельдмаршал Румянцев, довідавшись про мене, надіслав свого ад'ютанта мені вклонитися і переказати, що, якщо може чимось бути корисним, то він охоче виконає мої накази, і оскільки він був хворий і не виходив нікуди, я попросила дозволу його відвідати, на що він погодився, і я була в нього дуже тепло прийнята. Він багато запитував про ma chere merę [мою дорогу матір], про її здоров'я, чи вона збирається до Чорнобиля. Можна сказати, що це наймиліший чоловік, якого я коли-небудь бачила в своєму житті. Ми виїхали четвертого дня, другого травня було велике гала у дворі з нагоди святкування дня народження монархині. Всі були в золотих шапках, клейнодів страшна міць. Пані Браницька та її сестра Скворонська найбільше виділялися розкішшю вбрань; феєрверки та ілюмінації були чудові, коштом графа Румянцева, після чого ми всі попрощалися з монархинею, поцілувавши її руку. При прощанні імператриця, довідавшись, що я хвора на ревматизм, поговорила зі мною, сказавши, що дуже шкодує, що я хвора їхала, краще було б дати собі відпочинок. Третього дня після відспівування Te Deum був великий парад, імператриця сіла на великий корабель, всі важливі особи мали в розпорядженні подібні кораблі, їх було п’ятнадцять великих, не рахуючи безлічі човнів. Після обіду з генералами на палубі імператриця вирушила в подорож. Її проводжали з фортеці тисячею пострілів з гармат. По дорозі її чекали ще більш вражаючі видовища, а в Каневі — польський король. Багато дам з Київщини мали приїхати, щоб побачити імператрицю, пані каштелянова Попельова та стара воєводина були вже там. Генералова Ширкова передає найнижчі уклони матінці добродійці, дуже гречна жінка, зараз їде до Варшави побачити сина, який там навчається. Здається, що генералова недовго житиме, кажуть, що у неї сухоти. Ми звідси їдемо до Нєздува, де проведемо кілька тижнів, а потім вирушимо до Варшави. Але ще буду мати честь доповісти матінці добродійці з Стрижева про наш виїзд. На цьому цілуємо стопи матінки добродійки, просячи її щирих ласк, пишу з найглибшим пошануванням матінці добродійці щиро вдячна дочка і найнижча підніжка Р. Любомирська". 

Полонечка, 2 грудня. 

„Кохана пані матінко! На запрошення князів до сьогоднішнього дня я перебувала в Полонечці; при моєму від'їзді з цих країв маю щастя надіслати матінці добродійці мої найнижчі поклони. Княгиня [Ельжбета] дуже ввічливо поводиться з чоловіком і, безумовно, буде доброю дружиною, під заступництвом та за прикладом матері добродійки, яка так само обом даватиме материнські настанови; я, хоча й з ризиком, але часто говорила неприємну правду. Прошу ласкавої уваги та опіки матінки добродійки, підписуюся як до смерті матінки добродійки найнижча підніжка Р. Любомирська".

Після повернення княгині Розалії з Києва до Ополя, де вона стає "фавориткою" тітки, старої каштелянки краківської, а потім після її першого візиту до Варшави, князь Олександр радіє світському успіху та симпатії, які його дружина викликає у тогочасних товариствах. 

Нєздув, 23 травня.

"Я доручила пану Устрицькому дізнатися, чи прихильно моя люба матір розглядає моє бажання її побачити. Отримавши зовсім не заохочувальну відповідь, завтра покидаю це місце, щоб поспішити до моєї доньки. Княгиня каштелянова поїхала до Карлсбада. Мій чоловік не дає мені надії на своє повернення до кінця цього місяця. Тому я не сподіваюся на швидку можливість вклонитися матері та запевнити її у своїх почуттях пошани, з якими залишаюся слухняною та відданою дочкою найдорожчої матінки Р. Любомирська".

Варшава, 30 червня. 

"Кохана пані матінко! Сьогодні я отримала лист від матінки добродійки, датований 29 травня та адресований до Києва, за що приношу свої подяки до ніг матінки добродійки за ласкаві слова, які я прочитала в її листі. На недавньому рауті я позбулася церемоніальних візитів. Варшава дуже нудна, мало людей, а відсутність короля робить це місце сумним. Дами дуже вимогливі й дотримуються високого тону, вбрання не дуже стильні, повертаються до старожитних уборів, як то матерія з великими букетами і пояси, крій суконь переважно левітки [широкі сукні], носять і капути [плащі]. Я познайомилася з пані генераловою Грабовською, дуже ввічлива та приємна особа. Як тут говорять, вже після шлюбу пана підкоморія коронного [Вінсента Потоцького] з панною воєводівною [іновроцлавською Анною] Міцельською, очікується приїзд нових молодят. Більше нічого не маю доповісти, залишаючись з глибокою пошаною до дорогої матінки, любляча дочка і покірна слуга Р. Любомирська". 

"Кохана пані матінко! Згідно з наказом пані добродійки, Лекс буде заспокоєний у своїй претензії. Я провів два тижні в Любліні у справі, яку виграв, залишивши мою дружину у Варшаві. Вона користується загальною любов'ю, вміє наслідувати таку гідну матір. Вчора ми були на обіді у короля, він дуже ласкаво нас прийняв. Наша радість була б найбільшою, якби ми відвідали нашу улюблену матір, але, ймовірно, взимку, оскільки справи вимагають, щоб я пильнував трибунал на київському та волинському реєстрах, якби не це, вже б, мабуть, поцілували ноги такої доброї матері, не перестаючи бути щиро відданим сином і підніжком, О. Любомирський. 

Варшава, 30 липня 1787 року." 

"Кохана пані матінко! Несподівано виникла така обставина, що я мусив залишити мою дружину і доньку в Ополі і приїхати на три дні до Варшави, маючи справу в Комісії Скарбовій. Ця обставина затримала мою дружину в Ополі, хоча вона й зневолена гречностями княгині каштелянової краківської, яка дуже ласкава до неї, а також до моєї доньки, до такої міри, що моя дружина стала першою фавориткою княгині каштелянової краківської, без неї жодних розваг. Як тільки я приїду до Ополя, одразу з нашою донькою вирушимо на Замостя до Стрижева, а звідти до Копитівців; там дізнаємося, куди нам накаже приїхати матінка добродійка. Залишаюсь щиро відданим сином і покірним підніжком, О. Любомирський.

Варшава, 8 вересня 1787."

У 1788 році, через певні фінансові труднощі, князь Олександр разом з дружиною вирушає на Відень до Парижа, в подорож, спричинену станом здоров'я княгині Розалії, яка потребувала зміни клімату та медичної консультації. 

Радомишль, 26 березня 1788. 

"Дорога матусю! Отримую новину про твоє приїзд до Варшави. Це надає мені сміливості запитати, чи будемо мати щастя застати любу матусю в Млинові. Відповідь на це визначить мої плани щодо довшого перебування в цих краях. Мені треба вирушити до наших маєтків на Любельщині. Сподіваюся, що ти не відмовиш мені в цій ласці, тому залишаюсь із завжди однаковою пошаною покірною і слухняною слугою, Р. Любомирська".

Люблін, 7 квітня 1788. 

"Хвороба моя позбавила мене довго щастя і можливості запевнити найкращу матінку в моїх ніжних почуттях. Я також не знала, куди адресувати свої листи, приїхавши сюди у справах. Я тут віднедавна, без жодних коштів, дуже заклопотана. Сподіваюся незабаром виїхати до Нєздува. Вірю, що буде мені дозволено на колінах благати твоєї ласки і запевняти дорогу матінку в незмінній приязні, яку щодня свого життя я намагатимусь доводити, як найбільш любляча дочка і покірна та слухняна слуга Р. Любомирська".

Варшава, 2 липня 1788. 

"Пані і кохана матінко! Хоч я і не наважуюся претендувати на вашу прихильність, але не заслуга, а потреба теперішнього моменту спонукає мене долати всі перепони. Більше того, я розраховую на те, що Ваша великодушність пробачить мою зухвалість. Мій чоловік виїжджає до Парижа на тривале перебування. Моє здоров'я вимагає зміни клімату, тому я поспішу слідом за ним. Прошу Вас допомогти мені в скрутну хвилину. У мене є борги, і я боюся довіритися чоловікові, ба на нього і так ляжуть завеликі витрати, що їх вимагатиме моє оздоровлення. Чотириста дукатів було б наразі  достатньо. Якщо мати зволить дати мені асигнації на пана Кабрита, ви зробите щасливою оцю особу, яка боїться тільки, щоб чоловік її про те не дізнався. З нетерпінням чекаю на милостиву відповідь і залишаюся з вдячністю, яку буду доводити упродовж усього життя, любляча дочка і покірна слуга Розалія Любомирська".

У "Описі справ Любомирських" знаходимо наступний запис: "6 січня 1789 року в актах городських повіту володимирського князь Олександр Любомирський каштелян київський, запобігаючи цілісності свого майна, про недійсність боргів, узятих його дружиною, або виданих розписок, що не буде зобов'язаний їх сплачувати, заявляє". 

Варшава, 3 липня 1788.

"Шановна пані матко! Я сподівався застати добродійку у Варшаві, аби отримати від неї дозвіл вивезти мою дружину за кордон, оскільки її здоров’я потребує термінового лікування. Я буду чекати на розпорядження добродійки, якщо виникнуть будь-які питання, прошу адресувати лист до Парижа конвертом до Жевуського: dans le quartier du Palais Royal [квартал Пале-Рояль]. Прошу бути впевненою, що я не припиню бути покірним і слухняним слугою Вашої Екселенції на все моє життя, О. Любомирський. Не знаю, чи має Лекс привезти книги."

Варшава, 12 липня. 

"Шановна пані матінко! Отримала люб'язний лист, яким після тривалої мовчанки мене вшанували. Ваша Екселенціє може собі уявити радість, яку це на мене справило. Я думала, що я забута матір'ю, до якої мої пошана та прив’язаність ніколи не зменшувались. Оскільки Ваша Екселенціє поцікавилася моїм здоров’ям, повідомляю, що воно є відмінним. Ми не затримаємося тут довше, ніж до завтра. Виїжджаємо до Відня, звідки поїдемо до Парижа. Нехай Ваша Екселенція надасть мені свою ласку, попри відстань, що нас розлучить. Моє серце доведе свою здатність наближатися до неї і зберігати пам’ять про її добродійства до могили. Якщо Ваша Екселенція захоче написати до мене, прошу адресувати до пана Кабрі в Варшаві, який є моїм кореспондентом. Пам'ять про її добродійства до гробу буде зі мною. Кохаюча донька, покірна і вірна слуга Р. Любомирська".

У своєму першому листі з Парижа князь Олександр повідомляє старостині жмудській, що у них народилася донька Олександра Розалія, майбутня дружина Вацлава Северина Жевуського. 

Париж, 8 вересня 1788 року. 

"Люба пані матінко! Не отримавши жодної відповіді на мої листи, які я часто з Польщі відправляв до моєї добродійки, не смію обтяжити нашу кореспонденцію. Однак не можу зневажити нагодою повідомити, що моя дружина щасливо народила доньку, яку хрестили [Северин] Жевуський і княгиня Ксаверова [Теофілія Любомирська]. Моя дружина перебуває в повному здоров'ї і проведе зиму в Парижі, щоб мати змогу знову розважити розмовами свою кохану матінку, якій я маю честь засвідчити свою незмінну прихильність і увагу щиро відданого сина, Олександр Любомирський".

Розалія втратила старшу доньку у 1792 році, про що згадує наступний лист Олександра, написаний вже з Ланьцута, куди Любомирський, прихильник Конституції Третього травня, виїхав після торговицької катастрофи і вступу короля до конфедерації, а Розалія залишилася у Швейцарії. 

Ланьцут, 20 вересня 1792 року. 

"Дізнавшись про приїзд пані благодійниці до Варшави, щиро бажаю щасливого повернення. Все змінилося, я жалкую про ситуацію нещасного Млинова, який постраждав найбільше. Але для всіх нас у різних воєводствах прохід військ був жахливим. Будь ласка, напишіть до Ополя і розрадьте мене в моєму горі, бо за кілька днів до від'їзду до Ланьцута я втратив найкоханішу людину. Матильда Левицька, яка перебуває у Варшаві, розповість про всі обставини її хвороби, попри найбільші зусилля лікаря моєї матері, яка дуже підтримала нас в цей час; через свою велику слабкість вона їде до Варшави. Дружина моя, цілком здорова, сподівалася прийняти свою пані благодійницю в Швейцарії, можливо, те, що було відкладено, не буде втрачено. Щиро відданий син і слуга Олександр Любомирський. 

Князь генерал [Адам Чарторийський] приїжджав, був тут три тижні, виїхав до Ополя". 

Листів після 1792 до 1794 року дійшло до нас два: перший лист Розалії з Парижа до старостині жмудської, в якому вона повідомляє, що ніколи не повернеться до Польщі, а другий від Олександра, коли він отримав звістку про ув'язнення дружини. Ув'язнення відбулося в листопаді 1793 року, а звістка про нього дійшла до чоловіка лише в березні наступного року, оскільки зв'язок із Францією в той час був дуже ускладнений через політичні та воєнні обставини. 

Париж, 18 листопада. 

"Слабкість мого здоров'я не дозволила мені досі відповісти на лист моєї коханої матері, який я отримала з ніжністю та повагою. Не сумніваюся ані на хвилину в її ставленні та прихильності до мене, тому прошу мою кохану матір бути певною, що я завжди буду підкорятися її настановам; згодна з тим, що не маю права вимагати від князя більших витрат, підтримую це. Але разом із тим попереджаю мою кохану матір, що більше не хочу повертатися до країни. Жодні міркування не змусять мене повернутися в країну, де я зазнала стільки смутку. Прошу дорогу маму, аби повідомила про це князю, до якого я не пишу, боячись отримати відповідь, яка засмутить і мене, і його. Зрештою, я почуваюся хворою і сподіваюся, що вже не довго тягтиму це нудне життя моє. Прощавай, дорога мамо, не забувай свою нещасну доньку, яка любить тебе як найдорожче, що має на землі". 

(Без підпису).

Ополе, 23 березня 1794.

"Дорога пані матінко! Отримав естафету [термінове повідомлення] і одразу відправляю пана Байковського з роз'ясненням, навіть лист, оригінальний рахунок банкіра, який авансував 400 дукатів, розуміючи, що мою дружину затримано за борги, але затримано на підставі непотрібної кореспонденції з мадам дю Баррі, коли ту нещасну було заарештовано, по поверненні з Англії, а потім екзекуйовано. Я писав до пана Паца, аби не надсилати гроші, бо банкір Порта запропонував з Лозанни платити їй і взяв на себе авансувати кошти на дорогу. Моя думка в травні послати мадам Жоффрей. Отже, це неправда, що її було заарештовано за борги, яких у Парижі тепер не можна зробити, маючи двісті дукатів на місяць, але я знайшов інший спосіб переслати гроші та подякував Пацові за кредит. Щиро відданий син і підножок О. Любомирський".

Паризька поліція звернула увагу на княгиню Любомирську ще до скарги фельдшера Ронселіна, поданої 8 травня 1793; про це свідчить повідомлення надзорчого комітету гміни від 10 травня. Арешт відбувся не на підставі постанови Конвенту, а за ініціативою міністра війни, висловленою в повідомленні меру Парижа Паше, надісланому через міністра зовнішніх справ. Обшук у квартирі був проведений, коли вона вже перебувала в ув'язненні в шпиталі на вулиці Фолі-Реналь; під час обшуку знайшли два портрети, що здалися ревізорам портретами колишньої королеви. Любомирську заарештували 19 листопада 1793 року; її поставили перед трибуналом, де був винесений вирок про смертну кару 21 квітня 1794 року, який виконали 30 червня того ж року. 

Те, що для звільнення Розалії Любомирської були використані всі можливі засоби, доводить доданий чернетковий документ (ці документи подаємо тут у перекладі, так само, як і деякі з попередніх листів), знайдений мною в архіві Міністерства закордонних справ у Парижі. Авторові спадає на думку, чи не стала Любомирська жертвою злочинних антиреволюційних намірів щойно засудженої на смерть фракції Дантона (до якої належав і донощик Вінсент), з метою скомпрометувати Революцію, підступно змусивши її засудити на смерть невинну іноземку.

"Рапорт щодо громадянки Любомирської. 8 жерміналя, року II-го. Молода, вродлива княгиня, можливо, згрішила легковажністю. Зрештою, вона була заарештована і вже п’ять місяців перебуває у в’язниці разом із розпусницями та злочинницями. Вінсент мав бути її донощиком, у чому його підозрюють. Цей нікчема, ведучи її до ешафоту, діяв під впливом злочинного угруповання. Можна припустити, що арешт цієї молодої і привабливої жінки мав на меті покарати іноземку за її щиру прихильність до нашої революції, а також зганьбити революцію в очах її співвітчизників. Вона не винна в жодному злочині, багато спокутувала у в’язниці, слід звернути на неї увагу Комітету" (Без підпису).

 "Будівля поліції. Громада Парижа, 12 плювіоза, року II Республіки єдиної та неподільної. Громадянину міністру закордонних справ: 

Громадянине міністре! Внаслідок копії листа, надісланого нам міністром війни, а також відомостей, які він передав меру Парижа, громадянину Паше, 8 брюмера ми наказали заарештувати колишню княгиню Любомирську, підозрювану у зв’язках з ворогами Республіки та підтриманні контактів з агентами російського двору. Проте, ми дізналися як із рапортів, так і зі слідства самої Любомирської, що вона не мала інших зв’язків, окрім як із польськими патріотами. Однак, не бажаючи брати на себе відповідальність, просимо повідомити нам, наскільки слід довіряти цьому доносу, а також яких міркувань має дотримуватися Французька Республіка щодо народів, що сприяють справі свободи. З повагою і братерством, Годар – Деванс, адміністратори департаменту поліції. 

P.S. Громадянин Годар особисто займається цією справою. III Дивізія, 13 вантоза, № 575, Реєстр і т. д. Годар. 

Міністр не може надати жодних пояснень щодо громадянки Любомирської, які б особисто знав або отримав із дипломатичного листування. Натомість усі присутні тут польські патріоти усно або письмово засвідчили її невинність та патріотизм, клопочучи перед міністром, щоб він передав їхні заяви до Комітету громадської безпеки. Він вважає, що повернення їй свободи як доказ справедливості та людяності справило б найкраще враження на її пригноблених співвітчизників" (Без підпису).

"9 жерміналя, рік II Республіки єдиної та неподільної, 7 ранку. Ревізія у справі Любомирської:

Ми, комісари поліції секції Попенкур, були викликані громадянином Данжем, адміністратором поліції, для проведення обшуку в будинку громадянина Ла Шапеля, на вулиці Фолі-Рено, в апартаментах громадянки Любомирської, ув’язненої в цьому ж будинку. Ці невеликі апартаменти на першому поверсі мають вікна, що виходять у сад. Ми знайшли згадану громадянку на місці. Після проведеного обшуку ми не знайшли нічого, окрім копій дружніх листів. Виявили чорнильницю з зображенням, яке, як нам здалося, схоже на колишню королеву, а також два портрети, з яких один – медальйон із тим самим зображенням, що й на чорнильниці, і ще два родинні портрети. Закінчивши обшук і не знайшовши нічого, що суперечило б Республіці, ми покинули приміщення, склавши протокол разом із зазначеною громадянкою та писарем трибуналу.

Олександрова Любомирська. Данж. Сімон Вайян, писар трибуналу".

Після смерті Любомирської її доньку передали Ізабеллі Леженській. Ми додаємо тут два документи, що походять з архіву префектури поліції в Парижі, а також подаємо заповіт Олександра Любомирського, який дає 15-річній дочці, майбутній графині Розалії Вацлавовій Жевуській, таке раннє свідоцтво поважності та зрілості, які вона демонструвала протягом усього свого болісного й сповненого розчарувань життя.

"Гміна Парижа, Департамент поліції, 29 фруктідора року II Французької Республіки єдиної та неподільної. Внаслідок наради Відродженої адміністрації поліції, а також свідоцтва Комітету Секції Єдності, постановляємо, що воротар будинку Монпрен, на вулиці Монпрен, негайно випустить на свободу громадянку Олександру Любомирську, віком п’ять із половиною років. Адміністратори поліції: Мартіно — Баріссон." 

"Я, нижче підписана Ізабелла Леженьська, засвідчую, що відповідно до подання, покладеного на чолі документа Цивільного Комітету Секції Єдності, а також до виконання наказу, виданого з інших джерел, громадяни Монпрен і Десноль передали мені звільнену громадянку Олександру Любомирську. Що засвідчую і підтверджую розпискою цього дня, 3 фруктідора року II Республіки єдиної та неподільної. Ізабелла Леженьська." 

Заповіт князя Олександра Любомирського

"Нижче власною рукою підписаний Олександр Любомирський, заявляю цим мною написаним документом для Розалії, князівської моєї дочки, що я, добре знаючи розсудливість цієї дочки, хоча їй ще немає двадцяти чотирьох років, її зрілу обачність і чудову здатність до управління власністю, а також уважність, передбачливість і вправність, — усю мою власність, усі рухомі речі в моїх палацах Опольському, Нєздувському, Юзефівському і в будинку люблінському, а також у всіх нині існуючих фільварках, як і золото, срібло, порцеляну, скло, фаянс, столову білизну, реквізити каплиці опольської і ковальської, склади, олово, мідь кухонну та броварну, екіпажі, усіх коней стайневих і фільваркових із упряжжю, худобу всіх видів, овець і птицю у всіх фільварках, а також бібліотеку, кабінет природничий, колекцію різних каменів і руд, арсенал, папери і музичні інструменти — загалом усе, що може називатися рухомим майном і що записано в реєстрах або ще не записано, передаю в її володіння, або, точніше, усе вище загально зазначене цій моїй єдиній дочці дарую і передаю. Отже, відтепер моя дочка буде вільна розпоряджатися всім цим за своєю волею як власниця, і я негайно дозволяю їй управляти цим усім. Щодо готівки і зерна, у зернах або в снопах, заявляю, що якщо на момент завершення мого життя залишаться гроші в готівці та будь-яке зерно, то і ці гроші разом із зерном відразу після моєї смерті будуть її власністю настільки, що вона матиме право взяти гроші собі, а зерно продати, як і всі рухомі речі, інвентарі та склади всіх видів, згадані вище, використовувати їх як свою власність, розпоряджатися ними або також продати. На підтвердження цього дарую цю власність моїй дочці Розалії, княжні Любомирській, сьогодні, у день її іменин, добровільно, власною рукою, з підписами свідків (яким ця дія ні в чому не повинна зашкодити) та з печаткою мого герба підписано. Ополе, 4 вересня 1803. Олександр Любомирський. Як свідок від ясновельможного князя Любомирського підписуюся: Томаш Дедерко. Як свідок, присутній при цій дії, підписуюся: Ю. Залеський."