Сатурналії монархів XVIII століття: чуттєлюбців, як Людовик XV, атеїстів, як Фрідріх II, циніків, як Катерина II, божевільних, як правителі Португалії, Данії, Швеції та росії, безглузді війни, що вкрили кістками людей поля від Уралу до Ейну, — це посів, який мав дати відповідний урожай, фатально і неминуче, як і всі причини і слідства. Моральне і розумове окостеніння в осередку освіти, але водночас і в заможних світських колах в Парижі, спричинене виховальними доктринами Ебеле і Вольтера, спровокувало відплатні криваві сатурналії народної помсти, про які Андре Шеньє писав: "Народ принижений, підневільний, сповений презирства". 

Одним із симптомів цього настрою була неповага до жінки. Ані материнська благодать в особі Марії Антуанетти, ні дівоча велич принцеси Єлизавети, ні героїзм Кароліни Корде, про яку напередодні її смерті поет виголосив: "Ти єдина була чоловіком", ніщо, одним словом, не було взято до уваги, ніщо не змогло вгамувати розбурхану пристрасть. Після того, як герцогиню де Ламбаль розірвали на вулиці, жінок топили в Нанті, душили в Авіньйоні, розстрілювали у Вандеї, відрубували голови в Парижі. Пані де Камбон була обезголовлена за відмову видати місцезнаходження свого чоловіка, засудженого до страти; пані де Марбоф за те, що перевела 300 гектарів землі під кормові культури, ніби навмисно бажаючи виснажити землю для вирощування зерна для голодного народу. Монахині Барберан, Елізабет і Маргарет були засуджені до смертної кари за зберігання риз, що було розцінено як доказ того, що там ховалися священики для відправлення меси; шістнадцять монахинь-кармеліток з міста Комп'єнь були обезголовлені за те, що продовжували жили разом і сумлінно дотримуватися чернечих правил після того, як будівля монастиря перейшла у народну власність. Пані Майє була заарештована, а потім засуджена замість пані де Майо через схожість останнього звуку в її прізвищі, і, вказуючи на помилку, після суду, сказала: "Якщо не помрете сьогодні, то помрете завтра". Звинуватили герцогиню де Бірон, але їх було двоє: свекруха і невістка, і не було відомо, про яку з них йдеться; тоді, щоб не втратити жертву, голови відрубали обом. Сільську дівчину, Катрін Кет'є, було вбито через дефект вимови: вона просила рулет (rouet de tissage); а почулося, що вона вимагала повернення короля (roi). Пані де Фуоньє намагалася заперечити вимогу міського муніципалітету, посилаючись на документ, що зберігся в її замку, і її було обезголовлено до того, як повернувся швейцар, якого послали принести той документ. 

Під колеса цієї колісниці, керованої силою стихії, на якій процвітали зґвалтування і вбивства, потрапила і одна польська жінка, Розалія з роду Ходкевичів, княгиня Любомирська, молода 24-річна особа. Після тарговицької ганьби, напередодні розшматування польської держави трьома монархами і на порозі остаточного поневолення своєї батьківщини, вона разом з іншими співвітчизниками шукала притулку в суспільстві, на вустах якого звучали привабливі слова про свободу і братерство, і так само, як і інші, знайшла смерть на ешафоті. 

Автор, який першим пролив світло на останні місяці її життя на основі офіційних джерел, Олександр Краушар ("Жертва тероризму" — "Ofiara Terroryzmu", Kraków, 1897), у своїй поважній праці висловлює жаль, що "перебіг юнацьких років Розалії Ходкевич невідомий" (с. 16). Цю прогалину частково заповнюють її листи, які ми зараз представляємо разом із деякими листами її чоловіка, Олександра Любомирського, каштеляна київського. Її перші листи, датовані 1781-1785 роками, походять з Чорнобиля, маєтку Ходкевичів, і написані до її брата, Вацлава Ходкевича, сина старости жмудського, якого виховував капітан Липинський у Варшаві.

Ці листи, а також листи, написані пізніше до брата і матері, розкривають душу, сповнену родинної любові і покірності, але без високих ідеалів, глибоких ромислів чи політу уяви. У жодному листі вона не висловлює значної думки, всі її зауваження стосуються поверхневих речей і висловлені у звичайній манері. Її польська мова, як для епохи Красицького і Нарушевича, бідна, недосконала, французька не краща. Емоційний рівень натомість надмірно високий. Мати для неї є чимось на кшталт божества, до якого вона відчуває не лише глибоку любов, а й безмежне шанування. Її охоплює тривога від думки про втрату матері, коли та захворіла; вона вибирає для неї і про неї вирази, які є не тільки ніжними, а й характеризуються найвищою пошаною. Ця покірність, яка, здається, є природною, знайшла прояв і в її виразах до брата, якому вона пише з лагідністю, а її любов до нього, яка не шкодує палких висловів, найбільш помітна в тузі, в проханнях писати частіше, у скаргах на його недбалість, у радості при отриманні кожного листа, і все це, з нехитрими виразами, дихає щирістю. Її серце, яке, очевидно, потребує любові, також звертається з живою прихильністю до молодої родички, яка перебуває в домі її матері. У неї завжди знайдеться добре слово про неї, вираз, вихоплений з її душі, який свідчить, що і ця далека родичка становить певну частину її буття. 

Тільки ось ця ніжна і любляча дівчина, здається, не відчуває нічого подібного до свого чоловіка. Відчувається, що вона вийшла заміж за звичаєм, що їхньому союзу не передувало з її боку веління серця, душевної близькості. Це не заважає їй бути покірною і називати чоловіка "добрим". Але вона його боїться і має на те підстави. Вона мала помітну схильність до марнотратства, що, напевно, не подобалося чоловікові, оскільки вона благала матір дати їй грошей з умовою, що та триматиме це в таємниці від чоловіка. Крім того, вона була людиною слабкого здоров'я і, ще будучи дівчиною, мала захворювання, які давалися взнаки і пізніше і, здається, мали своїм джерелом схильність до сухот.

Ось і все, що можна дізнатися про цей період її життя із зібраних тут листів, чого бракувало автору "Жертви тероризму". Про те, якою вона постає у своїх листах з часу виїзду за кордон, а саме під час перебування в Парижі, читач може дізнатися з дослідження, опублікованого в паризькому часописі "Revue hebdomadaire" (№ 19 і 20). Оригінали листів частково зберігаються в бібліотеці Ординації Замойських, а частково в Архіві Ходкевичів у Млинові. 

9 квітня 1781 

"Мій наймиліший брате! Не стане мені слів донести, любий брате, в якому мати наша, ми і дім наш залишилися смутку, втративши такого доброго батька; не тільки весь двір і простий народ оплакує це нещастя, а й самі стіни наших будинків, в чорні барви вбрані, допомагають нам плакати і жаліти. У цій скорботі наша єдина надія залишається на те, що Бог дасть здоров'я і милості нашій матері-благодійниці, любити яку є зараз нашою родинною повинністю. Її я розділяю зі свого боку, вірячи, що ніколи не перестану. Вельможного пана благодійника любляча сестра і найпокірніша слуга, Розалія Ходкевич. 

Панові професору Нікуті до ніг вклоняюсь. Сестра моя, панна Ельжбета, сердечно обіймає коханого брата і передає свою прихильність." 

"Я нагадую про свою любов до брата-благодійника, віддаючись на його милість. Tеофілія Жевуська." 

"Я, мій сину, обіймаю і благословляю тебе і не зичу тобі нічого, як тільки, щоб Бог послав тобі стільки ласк, скільки я вимолю, а я не перестану закликати до Бога. Прошу вислати мені рахунок на пана Сосновського, я доручу його сплатити. Бажаю вам Божого благословення і залишаюся вашою прихильною матір'ю, Людвіка Ходкевич."

З Чорнобиля, 5 серпня 1781 року.

"Мій дорогий братику! Вже півстоліття минуло, а я не бачила жодної звістки від коханого брата: яка зайнятість є причиною цього мовчання? Не хочу бути суддею, та певно світ варшавський так пана полонив, що заважає йому листуватися. Але якщо пан маєте намір забути свою сестру, то прошу принаймні повідомити мені про це заздалегідь, а я не мешкаючи цьому наміру запобіжу. У Чорнобилі немає таких розваг, що змусили б коханого брата забути. Навпаки, кожна мить нагадує мені про брата, якого кохаю сердечно і якому до кінця життя свого є щиро люблячою сестрою і найнижчою слугою, Розалія Ходкевич. 

Сестри мої обіймають коханого брата." 

(Іншою рукою): "Обіймаю тебе від щирого серця і прошу вірити, що це кохання незмірне. Панові професору передаю найкращі компліменти". 

"Мій дорогий брате! Після смерті батька нашого благодійника я не мала такої втіхи, як зараз, завдячуючи доброті коханого брата. Щиро дякую за прислані мені мушки, помаду і парфуми, засвідчую, що все отримала і дякую, що нічого не забув. Маю честь залишатися твоєю люблячою сестрою і відданою слугою, Розалія Ходкевич." 

"Я, в свою чергу, щиро дякую за прислані для мене мушки, помаду і парфуми, і прошу прийняти мої запевнення у дружбі і прихильності до Вас. Ваша любляча сестра і найнижча слуга, Теофілія Жевуська."

"Мадам дякує за надісланий їй календар і передає вам низький уклін. Я, в свою чергу, сердечно обіймаю мого дорогого брата і дякую, що не забув про мене. Покірна слуга і щиро любляча сестра, Ельжбета Ходкевич."

Чорнобиль, 30 червня 1783 року. 

"Дорогий мій брате! Не можу повідомити нічого іншого, крім того, що сестра твоя у великому смутку, бо не отримала відповіді на свої листи, написані в травні. Можливо, брат мій дорогий їх не отримав, інакше, певно, відповів би, не бажаючи засмучувати серце тієї, чиє щастя залежить від запевнення в твоїй прихильності. Твоя любляча сестра і слуга, Розалія Ходкевич. 

Дорога наша кузина обіймає вас, а також сестра і брати. Прошу передати мій уклін панові старості та його дружині. 

P. S . Водночас, дорогий брате, повідомляю тобі, що нашу шановну мати засмучує, коли вона бачить, що ти передаєш мені вітання у своїх листах до неї. Прощай, добрий брате, вір завжди в щиру прихильність твоєї вірної сестри. 

(Іншою рукою). Даруй мені, любий братику, що пишу це конфіденційно, але того вимагає моя прихильність до тебе. Вона мене змушує написати, що ти вчинив неправильно, написавши матері-благодійниці щодо навчання наших молодших братів; без потреби, любий брате, ти втручаєшся в цю справу, це дуже нашу матір образило, і ти поставив під загрозу її прихильність до себе. Будь ласка, дорогий брате, напиши до матері листа з вибаченням, бо вона дуже на тебе гнівається".

"Найкоханіший братику! Що за радість для люблячої сестри, яка вважала себе забутою, отримати листа від дорогого брата і впевнитись, що він про неї пам'ятає. Не можу дібрати ніжних слів, щоб описати солодкість миті, коли побачила почерк любого брата. Ти пишеш, братику, що вдячний мені за те, що попередила тебе про реакцію матері благодійниці. Але вважай це нашим братнім обов'язком застерігати один одного. Я могла наразитися на твій гнів за те, що написала це, але я мусила це зробити, бо мама дуже образилася. Але тепер не знаю, чи вона ще гнівається. Сподіваюсь, що матір-благодійниця, побачивши твої вибачення, про все забула; нехай любий брат перепросить ще раз, а я напишу, якою буде її реакція. Я, братику, благаю любити мене щиро, і бути певним у моїй неудаваній до себе любові. Присвячую себе твоїй дружбі, твоя любляча сестра і вірна слуга Розалія Ходкевич. 

Кузина і сестра передають сердечні привітання." 

"Тисячу і тисячу разів обіймаю тебе, мій дорогий кузене, і прошу тебе завжди любити мене. Теофілія Жевуська."

26 серпня 1783 року. 

"Дорогий брате! Дивуюся, що так довго не отримую від тебе листа, але не можу більше мовчати. Не минає ані хвилини, коли б я про тебе не згадувала. Ми проводимо сумні дні в Чорнобилі, нікого не бачачи. Три тижні тому одружився Солонецький староста, але якби ти його побачив, то посміявся б від душі. Наша люба мама, слава Богу, здорова, а от я було застудилась, але зараз мені вже краще. Старайся писати мені якомога частіше. 

Дай мені знати, як у тебе справи. Наші сестра і кузина кланяються тобі і засвідчують свою приязнь. Розалія Ходкевич". 

Чорнобиль 29 вересня 1783 року. 

"Найдорожчий брате! Ось цей щасливий день, коли я маю солодку насолоду засвідчити тобі мою безмірну любов. Будь готовий відповісти мені тим самим. Одночасно надсилаю тобі свої найкращі побажання з нагоди твоїх іменин. Нехай Бог береже тас на славу твого імені і на втіху твоїй сестрі, яка, присвячуючи себе пам'яті про тебе, просить згадувати про її приязнь.Ельжбета Ходкевич." 

"І я маю честь привітати пана, бажаючи йому довгих років і всілякого благополуччя, як добра його слуга і давня знайома, К. Стецька." 

Чорнобиль, жовтень 1783 року. 

"Мій дорогий брате! У день твоїх іменин мені приємно побажати, щоб твоє життя було мирним і щасливим, а Всевишній дарував тобі добробут і благословення. Водночас із сумом, що крає моє серце, повідомляю, що її Вельмишановність, найкраща з матерів, хворіє вже п'ятий тиждень, але, дякуючи Всевишньому, вона відійшла від краю смерті. Що було б з нами? Ввіряю себе твоїй дружбі, віддана сестра Р. Ходкевич."

"Дорогий мій брате! Беруся за перо, щоб описати тобі, любий братику, в якому страшному сум'ятті і горі перебуваємо ми всі в Чорнобилі, коли наймилостивішій матері нашій благодійниці два тижні загрожувала велика небезпека, але вона почала одужувати після п'ятитижневої хвороби, чим ми зобов'язані пану Штінеру, найвідомішому лікареві Київщини. Мушу описати хворобу матері благодійниці, а також причину цієї недуги. Це жовта гарячка і лихоманка, яку вона підхопила в сутичках, захищаючи товари і людей від московитських набігів, коли вона привела національну кавалерію за наказом каштеляна і не змогла вибратись, коли люди зійшлися в сутичці. Але милосердний Бог, який ніколи не карає без провини, зглянувся на наші сльози і щирі молитви і поверне нам нашу кохану матір, від якої залежить наше щастя. Будь здоровий, любий брате. 

Підсолоджуй мої дні своїми листами. Про те, що буде далі з матір'ю благодійницею, я буду вірно повідомляти; я б і раніше повідомила тобі, але боялася, що сумна звістка може зашкодити твоєму здоров'ю. Більше нема чого додати, окрім того, що 150 чоловік національної кавалерії і 150 піхотинців з полку князя Каліста перебувають тут, у Чорнобилі, під командуванням ясновельможного полковника Заржицького. Під захистом його дружби непохитно залишаюся твоєю люблячою сестрою і покірною слугою, Розалія Ходкевич. 

Брати передають тобі цілунки і кланяються. Мадам засвідчує свою повагу. Додаю мій перший лист, написаний до любого брата".

"Дорогий брате! Не можу не скористатися нагодою, щоб повідомити тобі, що сьогодні відбулися заручини нашої любої кузини [Теофілії] Жевуської і князя Ксаверія Любомирського. Знаю, любий брате, що ця новина порадує тебе, але я втрачаю подругу, яка була мені дорожча за сестру, і втрата ця мене дуже засмучує. З наймолодших років ми були нерозлучні, і ось непередбачувана мить вириває з моїх обіймів подругу, яку я люблю понад усе на світі. Розділи з нею щастя, любий брате, і поспіши передати їй найкращі побажання. Тим часом обіймаю тебе і залишаюся на все життя твоєю люблячою сестрою і слугою, Розалія Ходкевич. 

Чорнобиль, лютий 1784 року. 

Майбутня княгиня обіймає тебе і передає тисячу компліментів".

У 1785 році Розалія Ходкевич стала об'єктом уваги Олександра Любомирського [молодшого брата князя Ксаверія з попереднього листа], за якого вийшла заміж на початку 1786 року. 

"Мадам! Я отримав у Варшаві листа з Млинова від 24 лютого. Дивуюся, що він так довго пролежав на пошті. Доручення пані благодійниці виконати не можу, оскільки незабаром виїжджаю на Волинь і відрекомендуюсь з Бібкотеля (?). Леон (?) став воєводою київським; він, без сумніву, не омине тепер Млинів. А я у Варшаві даю всім знати, що королева любить правити сама і на престолі Чорнобильському сама панує. 

Дозвольте засвідчити свою повагу пані Розі. Ваш відданий кузен, Олександр Любомирський. 

У Варшаві, 16 березня 1785 року. 

Дозвольте мені ще раз передати привіт пані Розі, і я не забуваю її молодшу сестру, милу Ельжбету, яка жартувала з моєї ніжності в останній вечір, проведений у Млинові. Гарні манери вчать, що треба жаліти нещасних, а не насміхатися з них. Я помщуся за себе, пробачивши їй".

Ми не маємо листів з перших місяців медового місяця у Стшижеві аж до грудня, коли народилася старша донька, названа Людвікою на честь бабусі, її смерть батьки оплакували через кілька років, у 1792 році. 

Стшижев, 11 грудня 1786 року. 

"Люба мамо! Ніколи не відчувала більшої вдячності і ніжності до моєї коханої матері, ніж тоді, коли сама стала матір'ю і дізналася, що довелося перетерпіти моїй матусі заради мене, ризикуючи власним життям, щоб мене врятувати. Чому не дано мені проводити кожну мить поруч із Вами, аби віддати пошану і любов. 

Я шкодую всі про втрачені хвилини, коли, перебуваючи поряд із Вами, я не знала ціну свого щастя. Якою б щасливою я не відчувала себе поруч із чоловіком, а воліла б повернутися у старі часи, коли мала щастя бачити мою найласкавішу матір. Моя дочка здорова, я покладаю її до Ваших ніг, благаючи про милість і захист для мене і для неї. Не відмовте мені в цьому найдорожчому скарбі, ціну якому я знаю. Залишаюся з найглибшою пошаною до моєї дорогої матері, любляча дочка і покірна слуга, Розалія Любомирська".

Стшижів, 17 січня 1787 року. 

"Люба моя матінко! Важко було б описати, яку радість і щастя я відчула, отримавши вашого листа від 30 грудня; ваша похвала тим більш мене розчулила, що саме вам я завдячую всім тим, за що ви зволили мене похвалити. 

Люба мати питає про пані гетьманшу [Констанцію Жевуську]. Вона одужує добре, хоча через слабкість ще мусить залишатися в ліжку, але є добра надія, що вона відновить свої сили. Ксаверова [кузина Теофілія] в Дубні. Дорогою туди моя свекруха захворіла в Радомишлі, і до цього часу я не маю від неї жодної звістки. Після закінчення контрактів мій чоловік поспішить до своїх українських маєтків, щоб заспокоїти неспокійні уми своїх підданих, і там він розраховує провести літній сезон; я ж 1 лютого їду до Радомишля, щоб возз'єднатися з чоловіком, звідки повернуся до свого усамітнення. Я дуже здивована, що книги і спідниця не дійшли до матері благодійниці, оскільки все це передали через пана Косинського. Мені не залишається нічого іншого, як тільки вклонитися в ноги матері благодійниці і засвідчити їй свою глибоку пошану. Найлюблячіша дочка і найпокірніша слуга, Розалія Любомирська". 

2 лютого 1787 року. 

"Люба матінко, пан Мазаракі передав мені листа, яким Ви зволили мене вшанувати. Я була б надзвичайно рада виконати Ваш наказ і прийняти до себе на службу пані Кучинську, але я перебуваю на утриманні чоловіка і тому не маю такої змоги. Мій чоловік її не любить, і я бачу, що він не погодиться. Тому нехай моя люба мати вибачить мені мою непокору і зволить вірити в міцні почуття люблячої, покірної і слухняної дочки, Розалія Любомирська".

Варшава, 2 липня 1788. 

"Пані і кохана мамо! Хоч я і не наважуюся претендувати на вашу прихильність, але не заслуга, а потреба теперішнього моменту спонукає мене долати всі перепони. Більше того, я розраховую на те, що Ваша великодушність пробачить мою зухвалість. Мій чоловік виїжджає до Парижа на тривале перебування. Моє здоров'я вимагає зміни клімату, тому я поспішу слідом за ним. Прошу Вас допомогти мені в скрутну хвилину. У мене є борги, і я боюся довіритися чоловікові, ба на нього і так ляжуть завеликі витрати, що їх вимагатиме моє оздоровлення. Чотириста дукатів було б наразі  достатньо. Якщо мати зволить дати мені асигнації на пана Кабрита, ви зробите щасливою оцю особу, яка боїться тільки, щоб чоловік її про те не дізнався. З нетерпінням чекаю на милостиву відповідь і залишаюся з вдячністю, яку буду доводити упродовж усього життя, любляча дочка і покірна слуга Розалія Любомирська".

У своєму першому листі з Парижа князь Олександр повідомляє старостині жмудській, що у них народилася донька Олександра-Розалія, майбутня дружина Вацлава Северина Жевуського. 

Париж, 8 вересня 1788 року. 

"Люба Пані Матінка! Не отримавши жодної відповіді на мої листи, які я часто з Польщі відправляв до моєї добродійки, не смію обтяжити нашу кореспонденцію. Однак не можу зневажити нагодою повідомити, що моя дружина щасливо народила доньку, яку хрестили Жевуський і княгиня Ксаверова. Моя дружина перебуває в повному здоров'ї і проведе зиму в Парижі, щоб мати змогу знову розважити розмовами свою кохану матінку, якій я маю честь засвідчити свою незмінну прихильність і увагу щиро відданого сина, Олександр Любомирський".

Розалія втратила старшу доньку у 1792 році, про що згадує наступний лист Олександра, написаний вже з Ланьцута, куди Любомирський, прихильник Конституції Третього травня, виїхав після тарговицької катастрофи і вступу короля до конфедерації, а Розалія залишилася у Швейцарії. 

Ланьцут, 20 вересня 1792 року. 

"Дізнавшись про приїзд пані благодійниці до Варшави, щиро бажаю щасливого повернення. Все змінилося, я жалкую про ситуацію нещасного Млинова, який постраждав найбільше. Але для всіх нас у різних воєводствах прохід військ був жахливим. Будь ласка, напишіть до Ополя і розрадьте мене в моєму горі, бо за кілька днів до від'їзду до Ланьцута я втратив найкоханішу людину. Матильда Левицька, яка перебуває у Варшаві, розповість про всі обставини її хвороби, попри найбільші зусилля лікаря моєї матері, яка дуже підтримала нас в цей час; через свою велику слабкість вона їде до Варшави. Дружина моя, цілком здорова, сподівалася прийняти свою пані благодійницю в Швейцарії, можливо, те, що було відкладено, не буде втрачено. Щиро відданий син і слуга Олександр Любомирський. 

Князь генерал [Адам Чарторийський] приїжджав, був тут три тижні, виїхав до Ополя". 

Листів після 1792 до 1794 року дійшло до нас два: перший лист Розалії з Парижа до старостині жмудської, в якому вона повідомляє, що ніколи не повернеться до Польщі, а другий - від Олександра, коли він отримав звістку про ув'язнення дружини. Ув'язнення відбулося в листопаді 1793 року, а звістка про нього дійшла до чоловіка лише в березні наступного року, оскільки зв'язок із Францією в той час був дуже ускладнений через політичні та воєнні обставини. 

Париж, 18 листопада. 

"Слабкість мого здоров'я не дозволяла мені написати відповідь на лист моєї дорогої матері, який я отримала з ніжністю і любов'ю. Я анітрохи не сумніваюся в її прихильності та любові до мене, тому прошу мою дорогу матір переконатися, що я завжди буду підкорятися її настановам; я згодна з нею, що я не маю права вимагати від князя більших витрат, з цим я погоджуюсь. Але разом із тим, я попереджаю мою кохану матір, що більше не бажаю повертатися до країни. Жодні міркування не змусять мене повернутися до моєї країни, де я зазнала стільки страждань. Прошу мою любу матір зволити повідомити про це князеві, якому я не пишу, бо боюсь отримати відповідь, яка засмутила б і мене, і його. Зрештою, я почуваю себе погано, і смію сподіватись, що не довго залишилося мені тягнути це нудне життя. Прощавай, люба мамо, не забувай свою нещасну доньку, яка кохає тебе як найдорожче, що має на землі". 

(Без підпису).

Ополе 23 березня 1794 року. 

"Дорога пані мамо! Я отримав естафету і негайно надсилаю пану Байковському пояснення, навіть лист, оригінал банківського рахунку на 400 дукатів авансом, розуміючи, що мою дружину затримано за борги, але за підстави непотрібного листування з Мадам дю Баррі, коли нещасну заарештували по поверненню з Англії, а потім стратили. Я написав до пана Паца, щоб він не висилав ніяких грошей, оскільки банкір Порта запропонував заплатити їй з Лозанни і взяв на себе зобов'язання авансувати гроші. Я думаю відправити мадам Жоффрей у травні. Отже, фальшива новина, що її заарештували за борги, яких неможливо зробити в Парижі, маючи двісті дукатів на місяць, але я знайшов інший спосіб вислати гроші, і дякую панові Пацу за кредит. Сердечно прихильний син і ваш слуга, Олександр Любомирський". 

Паризька поліція звернула увагу на княгиню Любомирську ще до скарги, поданої фельдшером Ронселіном 8 травня 1793 року, про що свідчить прокламація наглядового комітету комуни від 10 травня. Арешт був здійснений не за наказом Конвенту, а за ініціативою військового міністра, вираженою в заяві до мера Парижа Паша від міністра закордонних справ. Обшук у квартирі був проведений, коли вона вже була ув'язнена в хоспіталі на вулиці Фолі-Рено; обшукувачі знайшли два портрети, на яких, як їм здалося, була зображена колишня королева. 

Любомирську ув'язнили 19 листопада 1793 року, 21 квітня 1794 року вона постала перед трибуналом, який виніс смертний вирок, а 30 червня того ж року її стратили.