"Молодь, яка там навчалася, брала уроки танців, фехтування та верхової їзди; хоча варшавські монастирі не мали власної школи верхової їзди, але знайшли зручне місце у саксонському палаці, де можна було проводити такі важливі для них заняття. Для танців і фехтування тримали спеціальних вчителів" [2]. Відомо про участь Северина у двох шкільних театральних виставах: 26 вересня 1754 року він з'явився в адаптації італійської трагедії "Тітове милосердя" (П'єтро Метастазіо) в ролі одного з восьми римських солдатів, а ще через два дні зіграв жіночу роль Гортензії, дочки Річарда, у французькій комедії "Буркотун" (Давид-Огюстен Брюес і Жан Палапра). 

Роки навчання Северина у театинів припали на період їх найбільшого розквіту. Чудову освіту, яку він отримав, в подальшому неохоче відзначали навіть ті, хто критикував його діяльність. Наприклад, Юліан Нємцевич: "Єдиною перевагою Жевуського було те, що він досконало володів мовою. Він говорив і писав з чистотою неперевершеного [Петра] Скарґи".

Після коронації Понятовського Річ Посполита ставала дедалі більш залежною від росії, що знайшло своє відображення у так званиій "справі дисидентів", або іновірців. Під лозунгом віротерпимості Катерина роздмухувала релігійний конфлікт, щоб поглибити вплив на внутрішні справи Речі Посполитої. Питання дисидентів росіяни висували ще на коронаційному сеймі, але тоді воно не мало ефекту. Тому його знову висунули на сеймі 1766 року, і цього разу російські представники вимагали не лише поступок, а й зрівняння дисидентів у правах. У серпні Катерина прислала на засідання сейму свої інструкції і розраховувала, що сейм ухвалить рішення відповідно до них. Северин Жевуський був депутатом у Кам'янці. Він голосно протестував проти втручання іноземної держави у внутрішню політику Речі Посполитої. Після його протестів листи Микити Паніна та Миколи Репніна не були взагалі зачитані, а один із цих листів він сам розтоптав перед депутатами. Северин закликав депутатів сейму виступити проти російських вимог. Цей виступ, підсилений молодістю, показною зовнішністю і красномовством оратора, зробив його героєм антиросійської опозиції. У полум'яній промові Северин Жевуський оголосив про боротьбу з російським пануванням: "Я ніколи не дозволю цього [щоб дебати проходили під російську диктовку], і якщо на те божа воля, я і мої колеги впадемо завтра мертві в костелі, але дамо слово захисту вільній нації, рівній монархам. Дасть бог, будемо жити або помремо. Москва страшна тим, хто не любить свою вітчизну. Ми її не боїмося" [12].

Для тиску також послідували репресії. 22 серпня 1766 року був заарештований Фелікс Чацький, чернігівський депутат, коронний підчаший, який також виступав проти "справи десидентів" у палкій прокламації, виданій на сеймі. Через кілька місяців подібна доля спіткала Францішека Кожуховського. Після арешту Чацького Северин Жевуський, незважаючи на небезпеку, таємно відвідав його в місці утримання — Порицьку (нині Павлівка). Він зробив це замасковано, маючи план звільнення в'язня, однак той, побоюючись за свою родину і майно, відмовився скористатися допомогою. Згадку про ці події можна знайти в драмі "Чеснота пригноблена, свобода утиснена" ("Cnota uciemiężona, Wolność obarczona"), авторство якої приписують Ігнацію Лопачинському, писарю скарбовому литовському. У першій сцені п'ятого акту Северин Жевуський, який виступає під прізвищем Обронський, так розповідає про долю заарештованого: "До нього [Фелікса Чацького, який фігурує в драмі під прізвищем Моцноверський] навіть не пускають нікого, забороняють листування, ледве дали написати до Одстепського [князя Кароля Радзивілла] і Подсцівецького [Вілогурського, кухмістра литовського], які поїхали до двору пана Пшемоцького [Репніна], щоб хоча б поклопотатися про його звільнення звідти. Я був у нього, але довелося переодягтися по-лакейському і пішки пройти милю, щоб відвідати в'язня, заарештованого за захист віри і вітчизни".

Під час сейму 1767 року, відомого як Репнінівський сейм, Северин продовжував антиросійський курс. Він рішуче виступив проти Репніна та його втручання в справи Речі Посполитої. Батько і син Жевуські, а також єпископи  Юзеф Анджей Залуський і Каєтан Солтик виголосили протест проти російського тиску на депутатів парламенту. Репнін усвідомлював, що їхні промови можуть підбурити народ, тому після тижня роздумів вирішив їх позбутися силовим методом. 

"У вівторок вночі близько опівночі нас: мого батька Вацлава Жевуського, на той час воєводу краківського, коронного польного гетьмана, і мене, тоді старосту долинського, подільського депутата, 14 жовтня викрали з Варшави за наказом князя Репніна, посла великоросійського, і вивезли до Смоленська, а потім до Калуги. Там в жорстокій неволі ми перебували упродовж п'яти років і чотирьох місяців. Дяка Богу і за неволю. Маршалки Лютеранської конфедерації Грабовський і Гольц підписалися під тим, аби нас забрали. Того ж самого дня, вночі, забрали краківського єпископа Солтика і київського єпископа Залуського і також повезли до Смоленська, а потім до Калуги. Все це було справою рук короля Понятовського" [Северин Жевуський, 9]. 

Калузький полон Вацлава і Северина Жевуських докладно описаний на окремій сторінці. Час ув'язнення Северин присвятив підготовці до майбутньої політичної діяльності, перекладаючи твори Монтеск'є, Фоларда, Шувалова тощо. Цікавим є зашифроване листування бранця з Міхалом Яном Пацем, яке свідчить про винахідливість Жевуського та майстерність у володінні словом [47]. 

Після Першого поділу Речі Посполитої, коли опозиціонери перестали бути загрозою для російського впливу, у січні 1773 року Жевуських було звільнено. Опинившися на кордоні, Северин написав подільському воєводі Яну Замойському: "Суворий і довгий полон любові до віри та свободи, хвала Богу, в мені не зменшив. Я повернувся на вітчизну таким, яким був до арешту, і гноблення моєї особи протягом такого тривалого часу не мало іншого ефекту, окрім того, що любов до вітчизни і моя невинність проявилися ясно і перед світом. Тим, хто намагався мене поневолити, я пробачаю від щирого серця, хоча вони цього не потребують. Тим, хто боровся за мою свободу, я вдячний, хоча не знаю, хто вони. Хто буде діяти заради вітчизни, я буду з ним; хто буде діяти проти вітчизни, я не буду прихильний до нього. Я все життя вчився чеснот під оком свого батька, я не можу інакше мислити. Такі мої справи. А як же вітчизна? Яка її доля? Чого нам чекати? Тут проливаються сльози з тих очей, що висохли від гніту п'ятирічної неволі" [1]. У Варшаві Жевуських зустріли як героїв. Адам Єжи Чорторийський пише про Северина в цей час: "Жевуського поважали як людину, до якої належало звертатится в першу чергу, коли хтось мав намір працювати на благо вітчизни та її свободи" [48]. 

8 лютого 1774 року Северин Жевуський став польним гетьманом коронним. Це призначення відбулося за результатами домовленості між Вацлавом Петром Жевуським, великим гетьманом коронним, та польним гетьманом коронним Францішеком Ксаверієм Браницьким (1730-1819): Вацлав Петро передав велику булаву Браницькому за умови, що той передасть польну булаву Северину. Таким чином Северин став третім поспіль гетьманом в роду Жевуських — і, як це виявилося пізніше, останнім в історії Речі Посполитої. 

Попри те, що політичні супротивники дорікали Северину за те, що він отримав найвищу військову гідність, не бравши участі у бойових діях, треба зазначити, що він добре розумів політичну значущість цієї посади як противажеля до централізації влади в руках короля і збереження республіканського устрою. Як ніхто з його попередників Северин захищав цю роль гетьманської булави під час подальших реформ, за що львівський історик Валеріян Калінка влучно прозвав його "Дон Кіхотом булави": "Відновлення гетьманської влади стало єдиною метою його життя з 1776 року" [50]. Призначення, за допомогою якого Станіслав Август Понятовський прагнув привернути Жевуських на свій бік, врешті зробило їх ще більшими супротивниками — з 1776 року, коли король розпочав обмежувати гетьманську владу.