Верхівня

палац Ганських-Жевуських

За Антонієм Урбанським [1]

Над річкою Верховенка [Постіл], у Сквирській землі, в Україні, лежить Верхівня. Це та Україна, що має прекрасні гаї по долинах і ярах, що має сади, які квітнуть на похилих схилах. Має місячні ночі поміж білих хат, оповитих виноградною лозою, і ясні літні дні в степу, серед моря збіжжя. Тоді чуєш брязкіт кос і дзвін серпів під час жниви. В Україні маєш кургани мітичних князів-героїв, маєш стародавні могили слов'янські й одвічні загадкові могили хліборобських народів. Маєш тут таємниці в назвах урочищ і пагорбів, у назвах річок, в іменах рослин, у різноманітних переказах і обрядах. Манять тебе городища, могили, урочища й степові простори. Манить величезний горизонт, аж ген до дніпровських лиманів опертий, манять таємничі яри й одвічні діброви, колись повні всілякого звіра, і широкі поля, розспівані щебетом пташок.

Серед тих полів лежить Верхівня, а поблизу була стрімка гора, звана Каролихою, під якою, за місцевим переказом, мала місце кривава сутичка між якимось королем і королевою, в якій остання здобула перемогу. У 1600 році Верхівня була власністю Ядвіги з Фальчевських княгині Ружинської, потім Софії Ружинської, Самуеля Лаща, а зрештою тоді перейшла до Паволоцьких маєтків. [...] Від Паволочі потім Верхівня відділяється, переходить до Любомирських, Ганських, Мнішехів, зрештою до Жевуських. Рід Жевуських давній, має гетьманів меча і гетьманів пера. Жевуські Станіслав, Вацлав, Северин гетьманували, а інші, як-от Емір Вацлав, Леон, Адам Вавжинець, Генрик, Станіслав, Розалія та інші писали. Словом, дванадцять осіб із цього роду Жевуських залишили твори, видані друком. Твори цікаві, що свідчать про виразний талант, який переходив уже з покоління в покоління.

Стояв у Верхівні старий палац досконалих ампірних ліній, із чотириколонною колонадою. На колонаді спочивав фриз, увінчаний делікатними фестонами, а вище йшов фронтон із барельєфом посередині та меандровою лінією. Коринфські капітелі колон добре відповідали багатому фронтальному барельєфу. Два крила будівлі, трохи висунуті вперед, були оздоблені глухим аттиком з медальйонами й гірляндами, що, мабуть, нагадували часи ще Людовика XVI. З другого боку будівлі також був портал, опертий на шість колон, оздоблений помпейським барельєфом, справді класичного рисунку. Легкі туніки м’яко спадали з плечей римських дам, що оточували граційну групу, вирізьблену з мармуру. Очевидно, найкращий майстер оздоблював ті портали. Справді, це були митці, що прибули з Італії і до цього краю степів, просторів, могил і курганів, краю козаків, які грали думи на торбані, перенесли помпейських богинь, що спокійно звіщали тут італійську красу. Видно, ті могильні страхіття і змії, що визирали з печер у степових просторах, не налякали тих богинь, раз вони пережили два століття і завжди прикрашали верхівнянські портали. Коли італійський майстер закінчив портали й тимпани, перейшов до просторих залів і тут знову начарував барельєфи, такі м’які, мов легкий дотик вітру. Фриз головної зали мав чудові класичні фігури, розставлені на відстані одна від одної й увінчані арабесковою лінією на плафоні. Супрапорти з м’яким орнаментом доповнювали цілість і становили добрий фон для мармурових ваз, що стояли на білих консолях.

У ці прекрасні портали колись завітав не абихто, а сам Оноре де Бальзак, містик, мислитель, кумир тих численних, що прагнули думок, щедро розсипаних автором "Людської комедії". Він прибув сюди і одружився з пані у Верхівні — Евеліною з Жевуських Ганською. Вона була дуже вродлива, тонке серце билося в її грудях, і давно вже кохала Бальзака, маючи перед очима лише його твори. Вони листувалися, ще не знаючи одне одного, і з листів виткали нитку кохання. Потім одружилися, а Оноре де Бальзак, коли після негод і життєвих потрясінь оселився у Верхівні, знайшов тут спокій і незбурену тишу. Якою ж могла йому видатися ця Україна, просякнена думами про бадьорих, гарних молодців, про той поріг Ненаситець, біля якого ще ніхто не пропливав, бо там нишпорили русалки, вовкулаки, в’юни й стриги.

Глибока тиша оточувала ті легенди, а Бальзак, маючи при собі прекрасну Евеліну Жевуську, творив і знаходив утіху. З яким пієтетом зберігали у Верхівні до кінця всі пам’ятки по авторові "Серафіти". Його кабінет на другому поверсі західної частини палацу, з каміном, біля якого він ночами вів розмови з дружиною, до кінця залишався непорушним, із меблями на своїх місцях. Портрет Бальзака пензля славетного Буланже, в домініканському вбранні, яке він завжди носив удома під час роботи, прикрашав почесне місце портретної зали на першому поверсі дому. Графиня Жевуська, знана авторка, що писала під псевдонімом Людвіка Петра Леліва, а мати теперішнього власника Верхівні графа Адама [Вітольда] Жевуського, також знаного літератора, завжди берегла і прищеплювала дітям культ пам’яті Бальзака. Такою була Верхівня, міцно пов’язана з Жевуськими, серед тих українних степів. Старий парк оточував дім з усіх боків. У парку простягалася алея до великого ставу. Над водою стояло місячне сяйво, в ньому ходив Мойсей Димнич, повстанець, приятель і працівник Жевуських. Любив вести довгі розмови про той рід, що володів пером. Пам’ятав кілька поколінь Жевуських-письменників, пам’ятав і Бальзака.