"Перебування у Варшаві не спонукало нас продовжувати його. Ми планували поїздку до Італії, але спочатку треба було побути в селі. Мій найменший син Вітольд мав супроводжувати нас. Його доручили отцю Каменському, єдиному піаристу, який викликав у мене повагу. 

Вітольд був добрим і лагідним, не видатного розуму, але з вишуканістю і тактом. Обставини не дозволили йому здобути освіту за кордоном. У часи національних піднесень молоді було вигідно переконувати себе в бездарності і ницості балакунів. Таке навчання не шкодило почуттю обов'язку перед країною, але робило їх мудрішими. Молоді поляки, виховані за кордоном, писали романи про свою батьківщину. Вони збирали розрізнені факти, з яких укладали героїчну історію. До неї вони додавали родинні спогади і почуття постійно роздратованої гордості. Досліджуючи зазнані кривди, вони звикли розглядати повстання як просту опозицію до тиранії. Мій бідолашний Вітольд не віддавався цій марній ненависті. Бажаючи здобути шпори на полі честі, він хотів служити на Кавказі. Його надзвичайна молодість, як мені здавалося, вимагала відкласти ці плани, і я не приховувала від нього, що йому доведеться знести гіркі докори співвітчизників і що він мусить озброїтися мужністю і терпінням, щоб наполегливо йти до свого задуму. Він довів, що його покликання було щирим, але не будемо забігати наперед. 

Мій бідолашний Вітольд провів два роки зі своєю сестрою та мною, і цей спогад настільки ж сумний, наскільки й дорогий моєму серцю. Ми поїхали жити в село. Там, як і скрізь, можна було знайти об'єкти для спостереження. [...] Ми оселились у Нездуві. Ані донька, ні Вітольд не боялися самотності. Вони були в тому віці, коли земні радощі ще не висушили серце, в тому віці, коли людина черпає з власної уяви те, що її забавляє і тішить. Марнославство ще не розвинене, і людина не думає про захоплення і схвалення інших. Мої любі діти, радіючи життю, із задоволенням говорили про поїздку до Італії, яку ми планували" [1].

"Того ж року [1837] імператор здійснив поїздку до Грузії і суворо покарав князя Дадіані за його погану поведінку. Зірвані з нього погони імператор власноруч віддав його зятю. Цей князь побачив під Тифлісом мого бідного сина Вітольда в лавах війська і, вражений його високим зростом, запитав його ім'я, зібрав про нього відомості, які виявилися сприятливими, і віддав наказ, щоб його вигідно перевели в інший полк після завершення кампанії. 

Мій бідолашний син служив три роки. Він мав мужність поставити себе вище національних забобонів і піти на російську службу, попри коментарі і сарказм, якими зкидував його власний народ. Ті, хто його звинувачували, порівнювали його з Валленродом, тобто зі зрадником, настільки їхній розум був затьмарений хибним патріотизмом. 

Вітольд, сповнений відваги та праглий до дії, горів бажанням відзначитися, а війна на Кавказі була достатньо небезпечною, щоб він захотів узяти в ній участь. Він обрав свою кар'єру добровільно, і обурення тих, хто вважав російський мундир ворожим або зрадницьким, не мало на нього жодного впливу. Безумовно, можна зробити висновок, що його військове покликання було щирим. Він прослужив три роки із завзяттям, але без найменшого заохочення з боку начальства, коли його серце нарешті ожило від схвалення імператора. 

Граф Головін саме збирався їхати до Тифлісу, щоб замінити генерала Розена. Я попросила його графиню передати моєму синові портфель, в який ми поклали різні речі, що могли б його розважити, в тому числі альманах, який він просив, щоб слідкувати, за яго словами, за швидким плином часу. А цей час для нього вже спливав. 

31 липня, в річницю того дня, коли він попрощався з нами три роки тому, я розмовляла з моєю любою Калістою. Нам принесли листи, один із них був написаний кимось, хто вважав, що ми вже поінформовані про наше нещастя, і містив жорстокі подробиці.... Який момент! 

Каліста була спустошена такою жахливою звісткою. Бідолашна Каліста, вона дуже любила свого брата і ділилася з ними всіми своїми думками. Вона, така незалежна і горда, заради нього підкорила себе клопотам здобувати прихильності людей, становище яких робило їх впливовими. Його суспільне майбуття займало нас і було звичайною темою наших розмов. Каліста хотіла прикрасити будинок, де він колись житиме, закласти сад, який би йому сподобався, покращити його статок... 

Вітольд загинув у дуже гарячому бою, який загін генерала Симборського вів 31 травня (12 червня). Ця сутичка виникла через аварію, якої зазнала російська станція, що складалася з фрегата, піроскафа та кількох споруд, які були розкидані і втрачені. Горяни, приваблені легкою здобиччю, рушили до викинутих на берег кораблів. Це призвело до сутички з загоном, який кинувся рятувати екіпажі, що зазнали аварії. Вітольд, здійснивши неймовірні подвиги, намагався відбити гармату, яку захопили варвари. Постріл влучив йому в груди. Його віднесло хвилями, і витягли його вже бездиханним. Його товариші попросили забрати тіло і відправили його в Суче-Кале. Потім його перевезли в Кутаїсі і поховали на католицькому цвинтарі. 

Моєму бідолашному Вітольду не виповнилося ще й двадцяти трьох років. Якою б раптовою не була його смерть, сподіваюся, він стрітив її без розпачу. Він був релігійною людиною і часто думав про свій останній путь. Побожніть скерувала його шукати товариства добрих тифліських капуцинів. У своєму останньому листі він згадував про них і цитував одну з їхніх бесід. Я не сумніваюся, що коли він відійшов у вічність, його серце піднеслося до милосердного Бога, і він підніс до уст дорогоцінну реліквію, яку завжди носив із собою. Вітольд не шкодував про життя. Він знав усю його тяжкість, хоч і був ще молодим. 

Каліста оплакувала брата, але її мужність і покірність не похитнулися. Уникати страждань, казала вона, це означає марнувати і розсіювати скарб, який небо дало нам у розпорядження. 

Хоча деталі смерті Вітольда не викликали сумнівів, я не знаю, що раптом посіяло їх в моїх очах. Я повторювала собі, що на такій відстані можна бути дезінформованим. Я наводила собі приклади багатьох людей, які, потрапивши в полон, вважалися загиблими, і ця надія стала такою живою, що я щохвилини очікувала, що вона виправдається. 

Одного ранку я раптом почула поштовий гудок. Неможливо описати, що я відчула. Мені здавалося, що зараз я почую те, чого хотіла, у що вірила. Але, на жаль, це був беззаперечний доказ мого нещастя, який мені судилося отримати. Імператор, зважаючи на моє серце, говорив мені чуйні і добрі слова, які змусили мене благословити його пам'ять, але й викликали сльози на моїх очах. Лист імператора був для мене тим ціннішим, що свідчив про щирий інтерес, який викликала в нього моя дитина. 

Мій жаль через втрату Вітольда злився зі скорботою, яку я відчула сім років тому через смерть його брата Станіслава. Їхній інтелект і таланти не були однаковими, але їхні чудові якості і побожність дають мені надію, що вони можуть спочивати в лоні свого Творця і насолоджуватися щастям святих. Чи може бути так, що одного дня скорбота зникне? Хіба ми не бачимо навколо себе любові, страждань і розради? Катастрофічне забуття, в яке впадають мертві, з силою виражено в цьому вірші псалмів: "Я забув, коли смерть стерла з серця". Так, ми втішаємо себе, але молитва компенсує нездатність постійно плакати, брак прихильності. Щодня молитися за тих, кого ми втратили, означає любити їх настільки, наскільки ми можемо. 

Горе, яке поглинало Калісту, і підірване здоров'я визначили нашу подорож до Італії. Вітольд супроводжував нас туди в 1832 році. Рим — найвідповідніше місце для стражденних. Там можна знайти джерело потужної розради, яке ніколи не вичерпується. Я збираю докупи різні нотатки, написані в різний час, і їхні барви будуть дуже різними. Передостання моя поїздка до Риму стала доповненням до всіх болів мого життя" [1].

1. "Мемуари графині Розалії Жевуської"

2. Filip Kucera, "Wacław Emir Rzewuski (1784-1831) podróżnik i żołnierz"

3. Andrzej Koźmian, "Wspomnienie o Kaliście z Rzewuskich księżnie Teano"

4. Ludwik Zygmunt Dębicki, "Portrety i sylwetki z dziewiętnastego stulecia", Ser. 1

5. Stanisław Rzewuski, "Zapiski i wspomnienia z podróży przez Niemcy, Austrię i Czechy w 1824, omówił i fragmenty ogł. P. P. (Popiel)" 

6. Roger Pierrot, "Lettres de la comtesse Rosalie Rzewuska a Eve Hanska" (1995)

7. Włodzimierz Dzwonkowski, "Dziedzice Opolszczyzny", "Wiadomości Literackie", № 53/54 (1936)

8. Antoni Józef Rolle, "Emir Rzewuski" (1882, 1950)

9. Edward Chwalewik, "Zbiory polskie: kartoteka uzupełnień. Cz. 2 N-Ż" (1927)