"Наш кузен Адам Вавжинець Жевуський, каштелян вітебський, якого я надалі називатиму каштеляном, щоб відрізняти його від сина, якого теж звали Адамом, так от наш кузен узяв з мене обіцянку відвідати його маєток Погребище. Його діти в той час були ще зовсім маленькими, але я пишу, як ворон летить, я ширяю над подіями давно минулих днів; народження і смерті з'єдналися в моїй пам'яті, як дві крапки, і я буду розповідати про події, розділені довгими проміжками часу.

Каштелян Жевуський був людиною неабиякого розуму та широкої освіти. Він мав багато можливостей на власному досвіді розібратися в людях і справах, і, можливо, надто любив виголошувати банальні фрази про непевність життя і марноту земних благ. Його доброчесні та побожні промови іноді здавалися мені такими, ніби їх узяли з якоїсь п'єси і тепер вживають на власний розсуд. Патріотизму каштеляна, як і його побожності, бракувало віри, яка творить чудеса. Дружина і діти пройшли під його керівництвом курс принципів, як можна було б пройти курс літератури, а оскільки тільки смак може визначити вибір думок, в головах Жевуських вони хаотично співіснували, не прагнучи, щоб одна ідея перемогла іншу.

Пан і пані Жевуські виховали своїх дітей у глибині віддаленого села. Вони привчили їх за допомогою книжок до марнославних світських ідей, які були б доречними в Парижі або при дворі. Пані [Юстина] Жевуська була рішуче налаштована на те, щоб її дочки вдало вийшли заміж. Вона постійно перебирала з ними можливі варіанти одруження і муштрувала їх до візитів персонажів, яких таємно народжувала її уява. Так, одна з доньок мала тримати книгу, друга — малювати, третя — вишивати; нарешті, були й групові пози, які молоді особи репетирували, щоб зачарувати своїх майбутніх шанувальників.

Найстарша, Кароліна, була надзвичайно привабливою, і, на жаль для неї, її успіхи були надто численними. Радше через слабкість, ніж через сердечне захоплення, і хоча вона романтизувала свої помилки, приписуючи їх пристрасті, світ суворо судив її. Вона не прагнула виправдовуватися, і іноді виникало питання, чи була вона смиренною, чи безсоромною. Її сестри, Евеліна та Аліна, влаштувалися краще: вони не були щасливі, проте й не мали гірких спогадів, які мусили б приховувати від своїх дітей. Поліна, найменша з усіх, вийшла заміж втемну. Її чоловіком став пан [Іван] Різнич, син негоціанта, можливо, грецького купця з Трієста. Приємна зовнішність, сміливість і любов до азартних ігор ввели його в перше товариство Одеси. Легковажність Кароліни, невтомна жага задоволень і жадоба до прикрас змусили її приймати дарунки Різнича, а згодом зблизити його зі своєю сестрою Поліною. У нього не було жодних інших статків, окрім тих, які він вигравав або програвав у карти. Різнич був приємним співрозмовником; він був послужливий, точний і нагадував мені Фердинанда Вальдштайна, як фігурою, так і легкістю, з якою він будував фінансові плани. Поліна вирізнялася характером і розумом, а її поведінка завжди була взірцевою.

Генрик Жевуський був обдарований розумом і пам'яттю; він багато читав і нічого не забував. Він добре слухав свого батька і так засвоїв його розповіді про минуле, що, так би мовити, перенісся туди і може описати його так, ніби бачив на власні очі. Генрик Жевуський — видатний письменник, який не має таланту до вигадування, але світло минулих століть так сильно відбивається в його свідомості, що здається, ніби він лише змальовує те, що бачив. Він був би видатною людиною, якби жив у своєму колі, де йому не доводилось би ніяковіти, але меншовартість співмешканців, звичка до нестриманості мови і необачність додали йому вульгарності. Можна сказати, що його розум погано одягнений, і що варто було б лише змінити костюм, то він став би виглядати значно краще. 

Генрик побожний і дотримується релігійних приписів; він знає, що таке добро і зло, і якби мав необхідність регулювати поведінку, керуючись власними поглядами, то міг би поводитись досконало. Але повсякденність перемогла його; його моральні сили виснажені, він балакучий, компрометує себе та інших. Він жадібний, і можливість гарно повечеряти змушує його приймати товариство людей, якими за інших обставин він би нехтував. Поганий стан справ спонукав його до безчесних вчинків. Він це усвідомлював, але його презирство до тих, хто стали його жертвами, слугувало його самовиправданням. Він приносить користь, коли може, але не шукає нагоди. Він не здатний доводити до кінця свої кроки і рішення, не має справжніх уподобань, суворий до тих, хто йому найближчий, і не втримується від спокуси поглузувати над ними на догоду глядачам. Якось він сказав знайомому пану М., який розлучився і одружився вдруге: "Але я бачив вас, пане, точніше ваші дві половинки сьогодні вранці". Ця фраза породила купу анекдотів і декілька цинічних чуток. Хіба не казав він про своїх братів і чотирьох сестер: "Щоб їх позбутися, я би радо поміняв на когось іншого". Однак його брат ним захоплюється; вони не дуже поважають, але цінують гумор та розваги один одного і складають гарну компанію. 

Адам Жевуський має гарну фігуру, і його амурні успіхи були блискучими; хоча він був безпринципним і не приховував своєї аморальності, проте не був збоченим спокусником. Не з тих, хто залишається холодним спостерігачем власних пригод, він щиро грав свою роль, і його неймовірна щиросердість підкоряла будь-яку жінку, до якої він залицявся. Так, двадцяти чотирьох років він одружився з особою, яка годилася йому в матері; і підкорився залізній волі, яку йому нав'язали. Незважаючи на численні зради, він раз по раз повертався до цієї жінки і домішував трохи кохання до почуттів, які могли бути лише синівськими. Але жінки завжди були для Адама спокусою. Так п'яниця ніколи не відмовляється від випивки, коли йому її пропонують. 

А для імператора Адам Жевуський був і сам як та пристрасна жінка, непевна в коханні свого обранця, неспокійна, бентежна, якій достатньо одного слова, одного погляду, щоб спалахнути або згаснути. Крім того, в серці Жевуського було більше амбіцій, ніж прихильності. Він не мав ані переконань, ні твердих принципів, але, як поціновувач прекрасних почуттів, колекціонував їх так само, як спекулянт, що чекає вигідної нагоди, щоб ризикнути своїм товаром. Жевуський, кинутий на хибні позиції, мав би радикально зіпсований характер, якби грандіозна легковажність не спонукала його переходити від зла до добра, не маючи чіткого плану. Початком кар'єри він завдячує безчестям старшої сестри. Такий сумнівний початок мав б зашкодити йому... але гарне обличчя, хоробрість, гнучкість характеру стали в нагоді в його становищі і навіть найсуворіших зробили поблажливими. 

Він одружився з пані [Олександрою] Жеребцовою, уродженою князівною Лопухіною, яка була набагато старша за нього. Обожнюючи її, він тисячі разів їй зрадив, знов і знову зізнаючись, щоб ніби принести їй в жертву свої нові вподобання. Вона була надто розумна, щоб довго давати себе дурити. Після однієї з болісних сцен вона вирішила, після кількох років нещасливого союзу, розлучитися. Вона була дуже щедрою і відмовилася від двохсот тисяч рублів, які Жевуський заборгував їй. Вона добре його знала і не повірила в жаль, який він вдавав. Коли вона дізналась, що імператор поступився правами на прибутки від Ковельських земель, на які претендував Жевуський, вона сказала: "Ах, ось те, що втішить його печалі". 

Після смерті дружини Адам одружився з чарівною росіянкою, пані [Анною] Дашковою, яку, здавалося, пристрасно кохав. Але щойно весілля задовольнило його марнославство, став байдужим до її щастя. Молода дружина померла з гірким переконанням, що чоловік не заслуговує на її кохання. Вона залишила дитину [Катерину], яка мала стати єдиною розрадою для своєї бабусі. Але Жевуський забрав у неї цю дитину, щоб контролювати таким чином статки своєї доньки. 

Третій шлюб з пані [Ядвігою] Ячевською, укладений поспіхом, довів надзвичайну легковажність чоловіка, який одружився б десятки разів, якби мав таку можливість.

Сім'ю Жевуських, наділену блискучими і надзвичайними дарами, ніби переслідує фатум, який перешкоджає всьому, за що вони беруться, позбавляє їх можливостей бути корисними і навіть зробити свої таланти відомими. Вони могли б сказати словами Джейн Ейр: "We might have been" ("Ми могли б бути"), словами, які стосуються їхніх талантів і талантів їхніх сестер, невпізнаних і прихованих у тіні" [6].

Жевуські. Князь воєвода віленський Радзивілл "Пане Коханку" материнський маєток князівни Вишневецької віддав двом сестрам — Жевуській і Моравській. [Катерина Кароліна] Жевуська, розлучившись із чоловіком, осіла в несвізькому монастирі бенедиктинок. [Теофілія Констанція] Моравська мешкала з братом у Несвіжі, мала чоловічий характер, висока на зріст, любила подорожі, незважаючи на погану дорогу; стільки заїжджала коней, що з них могло б бути кілька ескадронів. Обидві володіли в Україні погребищенським ключем і іншими маєтками, що раніше належали князям Вишневецьким. Жевуські, народжені від Радзивіллівни, оселилися в Україні. У Погребищі — Адам [Вавжинець] каштелян вітебський, посол до Данії, одружений з Рдултовською; у Ліщинцях — Северин шеф, який у житті був подібний до свого дядька Кароля воєводи, у якого виховувався. Молодь з України у нього збиралася на невпинні чоловічі бенкети. З дружиною з Прушинських, рідною сестрою княгині воєводини Геронімової Сангушкової, не жив; єдиного сина Флоріана, за те що той пішов до російського війська, ненавидів, не хотів його бачити. Польськість у звичаях, у щедрості, у любові патріотичній і братній у ньому була найвища. Постійно бенкетуючи, він погано господарював, втратив маєток: спочатку довколишні села, а потім і свою осідлість Ліщинці продав. У шефі було польське серце, душа шляхетна; до нього тягнулися і близькі, і далекі не заради угорського вина, яке лилося ріками, бо поляки, хоч і багато пили, не були п’яницями, не напій їх приваблював, а моральна вартість, старопольські чесноти формували бенкетні гурти. Син шефа [Флоріан Жевуський] зовсім зросійщився і не зробив кар’єри; у 1848 році був поліцмейстером у Вільні, і про нього говорили, що в 1831 році схопив князя Романа Сангушка. Лінія шефа на ньому, як безженному, згасла. 

Адам [Вавжинець] каштелян вітебський, у часи чотирирічного сейму посланий до Данії, видав твір: "Думки про уряд польський" у дусі давніх прав, супротивних конституції 3 травня. Разом із [у тексті помилково "двоюрідним"] братом Северином захищав елекцію, до Торговицької конфедерації не належав, після другого поділу як депутат 1793 року поїхав до Петербурга, був призначений сенатором, певний час там перебував. Їдучи до столиці, у Бердичеві зустрів численний з’їзд громадян, радив нічого не розпочинати, кажучи: "Скоро стара баба помре і справи зміняться". Якби по коронації Павло застав Польщу значно урізаною двома поділами, але все ж такою, що має Краків, Познань і Вільно, більшою від Королівства конгресового, з великою печаткою вона легко б відновила відірвані двома поділами краї, коли настало загальне, спричинене Наполеоном, потрясіння всієї Європи, якому Павло сприяв. 

Адам [Вавжинець] Жевуський мав величну поставу, неабиякий розум, був поважний у думках і ґрунтовний, відмінно виконував повноваження куратора київської гімназії, а потім губернського маршалка. Сенатор, як його називали, мав значні борги, для їх упорядкування оголосив поділ, намагаючись розмістити кредиторів на чуднівському ключі в Пісках, а українські маєтки залишив для себе. Розпочався процес, кредитори запротестували проти цього поділу, бажаючи притягти до розрахунків українські маєтки. Президентом тоді був Каетан Проскура; дружина захищала Жевуського, впливаючи на чоловіка, кажучи: "Нащо шляхті маєтки, на галушки їм не потрібно". Проскура скасував поділ, Жевуський сплатив борги і врятував маєток від поділу. Сенатор мав чотири дочки, дві тільки надзвичайно красиві: Кароліну Собаньську і Евеліну Ганську; третя [Аліна] за Монюшком, рідним братом візитатора; найменша Пауліна за Різничем, купцем з Одеси, красивим, але багатства, про яке говорили, він не мав; оселилися в селі, наданому їм із погребищенського ключа.

Троє синів сенатора були: Генрик, народжений 1791 року, Адам 1801 року і Ернест 1812 року. Генрик дуже багато читав, мав надзвичайну пам’ять, цілі томи різних письменників знав напам’ять, з неабияким дотепом, повний жартів і пустощів, багато подорожував, здавався лише салонним дотепником, баламутом, просякненим літературою XVIII століття. Коли негаразди змусили його замкнутися вдома, він ні з ким не мав стосунків, нікуди не виїжджав, на самоті, в кількарічному зосередженні духу, замкнений у домі, наче у в’язниці, з єдиною втіхою в достойній, доброчесній і люблячій його дружині, виступив як найвидатніший і перевершивший усіх польський письменник у "Соплиці" і "Листопаді". 

Двох молодших синів батьки віддали до імперського війська. Коли Ернест був у школі у Кременці в 4-му класі, мати приїхала і забрала 14-річного хлопця до війська, де старший Адам уже служив. Адам, будучи ад’ютантом у генерала Вітта, послуговувався його протекцією, одружившись із вдовою Жеребцовою з Лопухіних, донька якої була одружена з Орловим, що мав велику довіру імператора Миколая, став генералом, командував кавалерією, провів кілька кампаній. Як повний генерал отримував велику пенсію і був звільнений від контрибуції зі своїх маєтків, що була накладена 1863 року на всіх поляків. Провівши все життя в імперському війську, він не втратив польських рис, під російським генеральським мундиром був справжнім польським шляхтичем, любив Польщу, чудово говорив польською; коли його дружина Ядвіга під ім’ям Леліва видала кілька творів, дуже католицьких і польських, він радів їм, мов власній дитині, синів виховав у католицькому і польському дусі. 

У 1831 році він брав діяльну участь у польській війні і розповідав, що перед самим початком штурму Варшави імператор Миколай засумнівався в перемозі своєї армії і наказав укласти угоду, залишаючи конституцію, військо і всі вільні права, виїзд за кордон найбільш скомпрометованим і загальну амністію, аби тільки скликаний сейм відкликав детронізацію. Після усунення Скшинецького військо залишилося без вождя. Диктатура Круковецького, відокремлення від головної армії корпусу Раморіно дали імператорові Миколаю повну, несподівану для нього самого перемогу. Не російське військо, а самі себе нещасною анархією перемогли. У 1863 році Адам Жевуський, командирований для умиротворення повстання, поводився доброзичливо і милостиво. В останні роки життя, мешкаючи взимку в Петербурзі, подав імператорові Александру III проєкт удосконалення кавалерії, який був прийнятий, і імператор нагородив його новим, найвищим орденом. Зворушливо виглядало, як його, сліпого старця, вів найменший син.

Коли полякам скасувало право набувати маєтки, для кількох осіб було зроблено виняток: Юзеф Тишкевич, дідич Полаги, і генерал Адам Жевуський; потім цей привілей було відібрано у генерала Жевуського, що дуже його образило. З цього приводу він написав до міністра Толстого: "Більше я пролив крові, ніж Ваша Ексцеленція чорнила; чорнилом служили, а я кров’ю". Міністр поскаржився імператору: "Що ж мені робити?" Той відповів: "Він служив моєму батьку і діду". Коли імператор Александр був у Києві, громадяни представлялися; генерал Жевуський став не у шерензі генералів, а поміж громадянами повіту, в якому були його маєтки. Підійшов до нього генерал-губернатор Безак, кажучи: "Це не ваше місце, прошу стати до генерал-ад’ютантів". "Не вам мене вчити етикету, ще в школах приймали різки, коли я придворний етикет знав". Імператор, хоча він стояв не в його почті, а серед повітових, привітав його ввічливо і під кінець сказав: "Побачимося в Петербурзі". Відтоді Безак став його ворогом, не хотів надати йому після смерті військової почесті, дружина мусила звернутися до імператора. Сам заступав кілька місяців генерал-губернатора в Києві, але, попри ордени і генеральський чин, через те що був поляком, його не залишили на цій посаді. Коли його перша дружина, стара Жеребцова, кохаючи його до обожнення, заповіла йому весь свій зі значними капіталами маєток, її зять Орлов звернувся до імператора Миколая, поскаржився на свою кривду і попросив втрутитися, щоб Жевуський поступився частиною заповіту. Імператор викликав Жевуського; той, передбачивши і попереджений, в чому справа, взяв заповіт із собою і застав імператора, що стояв біля каміна. На пропозицію певної поступки відповів: "Герб мій — Кривда, що означає: не дозволяти чинити кривду собі і не завдавати кривди нікому", і кинув заповіт своєї дружини в камін. Імператор Миколай обійняв його і сказав: "Я добре тебе пізнав і мав до тебе довіру". Поляки, які на російській службі провели все життя або більшу його частину, зовсім втрачали польські риси в думках, поглядах і зовнішній формі. Адам Жевуський був щирим у дусі, звичаях і способі життя поляком, залишив трьох синів і дуже значний маєток у кількох ключах на Україні та Волині. 

Найменший син сенатора Ернест, високий на зріст, красивий, підморгував очима з постійною усмішкою, esprit-bouffon [блазень], плів нісенітниці, ними бавив, але дотепності в них не було. У імперському війську служив недовго, одружився з гарною, чарівною особою, яка його покинула. Єдиного сина, красеня Адася, викрав у матері, сам його виховував, не дав йому ґрунтовних принципів, потім зійшовся з дружиною, знову розійшовся. Щодо розлучення з дружиною, з його боку провини не було; був добрим сином, мати жила з ним і в нього померла. Вступив знову до війська, був полковником козаків, втратив увесь маєток. У дорозі, в аустерії [корчмі], ще будучи молодим, раптово помер. 

Ганські. Сусідами Жевуських були Ганські. Вацлав Ганський маршалок волинський губернський, одружений з Евеліною Жевуською, володів пулинським ключем; у Пулинах мешкала його мати, вдова; також горностайпільський ключ і Верхівня з селами, де мав гарну резиденцію. Незважаючи на уряд, який вимагав значних витрат, він збільшив маєток і зразково його впорядкував; мав велику кількість іспанських овець і всі будівлі та огорожі муровані. Усі його діти померли, лише одна маленька, з негарним обличчям, яку він називав "черв’ячком", залишилася.

Вацлав Ганський ніколи не ображав влади і дуже її боявся; у 1831 році, під час революції, коли маршалок його повіту сказав, що доведеться дати борошно і коней, він, затуливши вуха, кричав: "Не чую, не чую". Маючи все, що тільки можна мати: гарну, молоду дружину, великий і найкраще впорядкований маєток, палац із прекрасним садом, власну музику, найкраще товариство, яке прикрашали онуки його рідної сестри, панни Вилежинські, дім, повний численних гостей, — він завжди був похмурий, сумний, пригнічений, нещасний. Брат його дружини, Генрик Жевуський, бачачи, як той журився і кривився, питав: "Чого ж, чого ж, скажи, ти не вмієш користатися божими дарами, якими багатієш, і спасіння втратиш". Він мав гарну каплицю, як це бувало в панських дворах, без постійного священика, щоб не клопотатися ходити до церкви, а у себе хвалити бога якнайхолодніше і якнайкоротше. Приклад довів, що люди без сили духу, морально слабкі, без живої, справжньої віри, щирої побожності, маючи найбільші земні дари, завжди є нещасними.

Його єдина дочка, худорлява, слабка, маленька, успадкувала весь маєток Ганського, ключі: пулинський, родову осідлість Вацлава, горностайпільський і верхівнянський; цей спадок значно збільшився спадщиною після безженого дядька Францішека Ганського — містечком Борщагівкою з селами і великими капіталами. Вона вийшла заміж за Мнішеха, спадкоємця славного імені і значного маєтку, половини володінь Вишневецьких. Дітей вони не мали, переїхали до Парижа разом із матір’ю, яка вийшла заміж за Бальзака. Занедбали маєток, не проживаючи в ньому, не мали людей, які б щиро і безкорисливо ним управляли, втратили всі капітали, два найкращі ключі — горностайпільський над Дніпром, багатий на великі ліси, і пулинський — продали росіянам. Залишилися лише Верхівня і Борщагівка з селами, але жодних доходів вони не мали, не були навіть у змозі сплачувати податки, контрибуції, накладені на польські маєтки з 1863 року. Пані Мнішехова два ключі — верхівнянський і борщагівський — продала своєму рідному дядькові, генералові Адамові Жевуському, за доживотнє утримання; дохід був дуже малий, не відповідав вартості маєтку, але це було доброчинністю для Мнішехів. Повернутися до краю, зайнятися маєтком вони не вміли і не хотіли. До цього продажу і Мнішех приєднав свій родовий маєток біля Вишнівця, це набуття збагатило Жевуського. Раніше протягом багатьох років тривав процес між Жевуськими і Ганськими за межу від Борщагівки, за невеликий клаптик землі, за лісок, який Ганські хотіли відібрати у Жевуських, як нібито з їхнього маєтку до тих володінь забраний. Окрім процесу були й криваві наїзди, а закінчилося тим, що вся Борщагівка і маєток Ганських перейшли до Жевуських. Багата спадщина по Вацлаві Ганському, збільшена великою спадщиною після Францішека, через багаторічне перебування в Парижі повністю зникла. Ганські як рід і як маєток згасли, зовсім зникли. 

[...] Коли без нобілітації важко і неможливо було жити під російською владою і наказано було доводити шляхетство, Ганські, Вацлав і Францішек, приписали до свого дому однофамільця Ганського, як нібито нащадка їхнього бездітного дядька Францішека старости нехвороського. Коли пані Мнішехова успадкувала після бездітного дядька Францішека маєток і величезні капітали, нащадки цього приписаного й облагодіяного Ганського вели процес про поділ спадщини. Отака буває людська невдячність. 

Собанські. Міхал Собанський, голова судово-освітньої комісії, заслужений, видатний громадянин, якого високо цінував Тадеуш Чацький і якого всі шанували, обширні маєтки, зразкове господарство залишав і задля громадського добра мешкав у Кременці. Давній осілий на Поділлі громадянин Собанський мав одне село і трьох синів. З них найстарший Міхал отримав правничу освіту, у люблінському трибуналі практикував у меценаса Бжозовського, перебував у добрих стосунках із Протом Потоцьким воєводою київським, який провадив промислові й торговельні підприємства у великому масштабі. За його рекомендацією він позичив велику суму в голландському банку і купив в Україні брацлавські маєтки: Ободівку, Ладижин із багатьма селами, додавши капітал від продажу спадкового батьківського села. Щоб брати могли користуватися цим набутком, ці маєтки він придбав на ім’я батька і порівну поділився з братами. Цей шляхетний вчинок був наріжним каменем, основою визначної родини, славної багатством і громадянськими заслугами. У новонабутій Ободівці він фундавав парафіяльний костел. Його син Людвик, одружений з Лубенською, був відправлений у 1825 році на росію; Готард, юнак, сповнений надій, у повстанні 1831 року був схоплений і в Сибіру замордований своїми слугами сибиряками. Сини брата Міхала Матеуша, Ізидор і Александр, залишили великий маєток, пішли до повстання 1831 року, після поразки під Дашевом перейшли за кордон і в еміграції померли. 

Найменший брат Геронім старанно господарював, маєток, переданий йому братом, значно збільшив, одружився з [Кароліною з Жевуських] найстаршою дочкою каштеляна вітебського, сенатора Адама Жевуського, відомою красою, розумом і великою добротою. Він її кохав і обожнював, вона ж вийшла за нього за порадою батьків. Після поділу країни росіяни вищих рангів спокушали польських заміжніх дам. Ордени, гарна постава російських генералів, їхня вишукана, облудна ввічливість викликали пристрасть у нещасних жертв. Вони покидали чоловіків, спокусниками варварськи трактовані і зрештою покинуті. Така доля була Протової Потоцької з Любомирських, яку спокусив Зубов і одружився з нею після розлучення. Потім її взяв за дружину Уваров, який огидно і жорстоко її принижував. Цим шляхом пішла її дочка, Калиновська; з розлученою одружився російський офіцер Чилищов. Рідна сестра Протової Потоцької, теж з Любомирських, дочка князя Каспара, дружина шляхетного чоловіка, бригадира Валевського, розлучилася і вийшла за генерала Вітта. Кароліна з Жевуських Собанська покинула чоловіка; генерал Вітт, який розлучив Валевську, закохався в неї і урочисто обіцяв одружитися з нею. Після багатьох років марного очікування виконання обіцянки він покинув її і примусив вийти заміж за свого ад’ютанта Чирковича, другорядну особу непривабливої зовнішності. Пані Чиркевичова після повернення з Варшави мешкала в Україні в спадковому селі Рубаному Мості. До Варшави вона прибула відразу по закінченню революції, коли Вітт був там губернатором, і через нього домоглася повного звільнення і вільного повернення до краю багатьом особам, через що її загально любили. Вона була приємна і добра; до неї можна застосувати: "Усе їй пробачено, бо багато кохала".

Геронім Собанський, безмежно ображений тим, що вона його покинула, але завжди її кохаючи, зробив дуже значні записи для єдиної дочки. Пані Кароліна, покидаючи чоловіка, залишила йому дочку, не могла нею займатися, живучи у подорожах. Пан Геронім Собанський довго не хотів одружуватися, потім одружився з Дзежківною, рідною сестрою шанованого громадянина Адама Дзежека; при ній залишалася доросла падчерка, дочка пані Кароліни; мешкали в Кременці. Так коханій дружині він не хотів віддавати дочку, але пані Кароліна її викрала. Це викрадення було дуже пам’ятним. Відтоді вона залишилася при матері і вийшла заміж за князя Сапігу. Її дочка, а внучка пані Кароліни, вийшла за Потоцького. Геронім Собанський, маючи кілька дочок і синів від другого шлюбу, заповітом поділив майно порівну з падчеркою від першої дружини; силою заповіту діти від другого шлюбу вступили у володіння маєтком. Потоцькі після смерті Героніма Собанського на підставі запису почали процес проти цих спадкоємців, які спиралися на імператора, і на шкоду дітям від другого шлюбу забрали значну частку маєтку Героніма Собанського.

Попри те, що пані Кароліна покинула чоловіка і викрала в нього дочку, він часто з нею бачився. Виходячи щоразу з її дому, заламуючи руки, вигукував із захопленням: "Що за жінка! що за жінка!" Після смерті Чирковича, після кількарічного перебування в Україні, продавши своє село, вона оселилася в Парижі і вийшла заміж за пана Лакруа, другорядного літератора, чоловіка на 30 років за неї молодшого. При візитах вони підписувалися: Mr. et Mme la Croix; хтось із поляків підписав: "панство Хрестовські" ["la croix" французькою "хрест"]. Попри велику різницю у віці, чоловік був зачарований її шармом, і вона пережила третього чоловіка. Обидві сестри Жевуські, мадам Лакруа і мадам Бальзак, замешкали в Парижі. Про пані Бальзак її брат Ернест Жевуський казав: "Моя сестра, овдовівши, напевно піде за Поля де Кока" [французький прозаїк, чиє ім'я тривалий час слугувало загальним прізвиськом фривольного автора].

Ярошинські. [...] Захарій Ярошинський підстолій вінницький своєю господарністю за сприятливих обставин, багато працюючи, створив великий маєток у воєводстві брацлавському. Його резиденцією була Куна, де він фундавав монастир отців капуцинів. З синів підстолія вінницького, який володів величезним, майже всім слопичівським маєтком, найбагатшим був найстарший син Антоній, одружений з Єловицькою; мешкав у спадковій Куні, де був капуцинський монастир фундації підстолія. Вони мали єдиного сина Миколая, юнака великих надій, спадкоємця імені й маєтку. Він закохався в Кароліну Жевуську. Батьки на цей союз не погоджувалися, батько найсуворіше забороняв. Юнак не мав сили противитися найсильнішій батьківській погрозі; пристрасно закоханий, не хотів підкоритися батьківській волі і закінчив життя самогубством. Під загрозливістю і суворістю неприступною, без усмішки, без лагідних і ніжних слів, найчутливіше, найніжніше, сповнене любові було батьківське серце. Після цього страшного удару, який ніби блискавкою знищив усі цілі життя, очікувану втіху і щастя, нещасні батьки не пролили жодної сльози, ніхто не чув їхніх нарікань — обоє скам'яніли. Це були люди, що жили, ніби вже не з плоті, а з каменю; цей удар ще за життя відібрав у них життя. Самогубства виникали з образи обожнюваної честі; честь була дорожча за життя. [...] Багато хто вбивав себе через суворість батьків, коли вони закоханим забороняли одружуватися. Глибоко вкорінена в душах і серцях гордість найсильніше виявлялася в намічених шлюбах синів чи дочок. Себе цінували так високо, що мало кого визнавали рівним; не зважали на долю дитини, на її здоров’я чи навіть життя, аби тільки перешкодити, не допустити шлюбу з родом, який здавався нижчим. Батьківська суворість у Польщі була основою домашніх і громадянських чеснот, була спасенною, коли застосовувалася до вад, пристрастей, проступків, але звернена до вибору в шлюбі, сковуючи у зрілому віці вільну волю, була гріхом і вела до нещасть. Заперечення Антонія Ярошинського щодо шлюбу сина з Кароліною Жевуською не випливало з гордині — Жевуські були визначного роду, ані з бажання збагатити сина посагом, бо, маючи такий великий маєток, він не прагнув його збільшувати; батьківське серце передчувало, що той не буде щасливий у подружньому житті. Після самогубчої смерті Миколая Ярошинського Кароліна, вкрита жалобним покривалом, у чорній сукні, довго приходила плакати до могили.

Ячевські. У маєтках князя підскарбія Станіслава Понятовського управителем був Ячевський; коли князь Станіслав продавав маєтки, він купив значний маєток: великі села Степанці, Тулинці, два Букрини, Ромашки і т. д. Мав двох синів, Цезаря і Адама. Цезар, одружений з Івановською, дочкою президента Івановського, багатої людини, особи вченої, був батьком Цезарини Грушенецької, яка мешкала у спадковому Букрині, а потім була невідступною супутницею матері, що жила в Житомирі аж до її смерті. Її чоловік, пан Владислав Грушенецький, продав значні власні маєтки і її посагові, переселився до Королівства Польського і купив село Плавну, відоме кінними перегонами. Їхній син у молодому віці помер — Грушенецькі згасли. 

З трьох синів Цезаря Ячевського, Владислава, Теодора і Діонісія, Владислав і Теодор навчалися в школі у Кременці. Владислав, учень відмінний, надзвичайно здібний, ґрунтовно мислячий, сформований у католицькому дусі, сповнений щирих польських почуттів, у 1831 році приєднався до еміграції, мав там велику популярність і здобув почесне ім’я. Мати, яка найбільше його любила, тужачи за ним, повернула його до краю, довірила йому справи всього нерухомого батьківського маєтку і значний власний. Він нарікав, що йому не поведеться, що не може бути щасливим, бо зламав своє покликання і обов’язок, адже не повинен був залишати еміграцію. Тихий, скромний, зайнятий господарством, ніколи не грав у карти, мало де бував — і раптом, як грім, вразила звістка, що він увесь маєток заборгував, що нічого йому не залишилося, навіть капітали матері зникли. Досі це не розгадано; всі банкрутства, яких у нас уже стільки було, походили від життя понад статків, закордонних подорожей і занедбаного господарства, від гри в карти, від підприємств без знання справи, зрештою від єврейського лихварства. Ніхто цього не бачив у Владислава Ячевського, а він потрапив у лихварство, і все завалилося; потім він блукав за Дніпром і помер молодим. Одружений з Борейківною, наймолодшою сестрою пані Германової Головінської, залишив двох синів, але вони розійшлися: один у Росії, другий у Варшаві — видавець періодичного видання. Ячевські, хоч і не згасли, але їх уже немає в Україні. 

Його рідний брат Теодор у школах навчався найгірше і фактично зовсім не вчився, був посміховиськом у школі, а потім і в світі. Називали його Маркізом; спочатку мешкав у посаговому маєтку своєї дружини з Єзерських, де був гарний дім і сад, потім постійно в Києві. Мав великі фінансові здібності, створив значні капітали. Видав єдину дочку Ядвігу за графа Адама Жевуського генерала; своєю вправністю, допомогою, сумлінним і справедливим виконанням зобов’язань вивів Адама Жевуського з боргів. Його дочка пані Ядвіга Жевуська під іменем Леліва залишила декілька високошанованих творів у католицькому і польському дусі. Померла в розквіті віку — незрівнянна, найдосконаліша дружина і мати, зарахована до найвизначніших наших письменниць.

1. "Мемуари графині Розалії Жевуської" 

2. Eustachy Antoni Iwanowski "Wspomnienia polskich czasów dawnych i późniejszych" T2 (1894)

3. Ядвіга Жевуська, "Wielka rodzina w wielkim narodzie" (1879) 

4. Jan Duklan Ochocki "Pamiętniki Jana Duklana Ochockiego" T2 (1910)

5. Edward Chłopicki "Wędrówka po guberni kijowskiej" (1881)

6. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T10-A (1991)

7. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T11 (1997)

8. "Мемуари графині Розалії Жевуської" 

9. Antoni Urbański "Podzwonne na zgliszczach Litwy i Rusi" (1928)

10. Tadeusz Stefan Jaroszewski "O siedzibach neogotyckich w Polsce" (1981)