"Про залучення сестер до виховання дітей свідчить заснований Теофілою з Жевуських інститут для панянок, для якого вона призначила на осідок монастир у своєму маєтку Здовбиці, призначивши при цьому щорічний фонд на їхнє утримання. Завданням, поставленим сестрам, було виховання дорученої їм молоді в моральності, правилах релігії та християнських звичаях. До цієї установи були направлені чотири сестри-маріавітки: Кучинська Богуміла, Радкевичівна Зофія, Клернертівна Марціанна, Онуфрієвичівна Розалія. Вони мали передати дівчатам основні вміння, навчити читати, писати, рахувати, а також, що було істотним, навчати їх різних робіт, призначених для жіночої статі. Панянки мали прийматися незалежно від походження і віросповідання, але у визначеному віковому діапазоні від 5 до 15 років. Дівчатка могли проживати в монастирі, однак у такому разі батьки були зобов’язані вносити невеликі платежі на утримання своїх дітей; натомість діти, які приходили лише з метою навчання, отримували його безоплатно. Додатково було дозволено збільшувати фонд монастиря, приймаючи благодійні пожертви або продаючи різноманітні вироби. При цьому інституті було також установлено окремий навчальний відділ, призначений для виховання бідних панянок, яких мали готувати до здобуття певних навичок у сфері послуг покойових, двірських чи економічних. Вони навчалися також різних домашніх робіт, таких як прання, шиття; при цьому їм передавали моральні настанови, такі як послух і скромність, відповідно до тогочасних християнських засад" [65]. 

Один із найважливіших процесів за царювання Катерини II, як за значенням спірного об’єкта, так і за становищем сторін, що сперечалися, був процес, розпочатий князем Любомирським проти спадкоємців і пам’яті князя Потьомкіна. Я говорю це не тому, що сам відіграв роль у цьому процесі, а тому, що він так добре показує спосіб ведення в росії подібних справ, не виключаючи й найважливіших, навіть у періоді найсправедливішого царювання, і водночас найцікавішим чином змальовує характер великої государині, так що збереження його подробиць має істотне значення для історії. 

Князь Потьомкін, вичерпавши на своїй батьківщині все, що могла йому дати прихильна доля, почав кидати свої жадібні погляди на прикордонні країни. Корона Польська, Курляндське герцогство, верховна влада над Молдавією і Волощиною з титулом короля — ось ті примари, за якими гналося його надто розігране честолюбство; і оскільки йому не вдалося змусити Катерину розділити з ним російський престол, він хотів принаймні, щоб вона влаштувала йому царство десь в іншому місці. Справа, про яку я кажу, розігралася в той час, коли Польща становила предмет його мрій, і цілком можливо, що було б розумніше і менш безнравственно посадити його туди, аніж ділити її на частини. Хай там як, але він почав вживати всіх можливих заходів зі свого боку. Насамперед треба було набути прав польського громадянства, а щоб досягти цього, треба було володіти землями в королівстві, і це змусило Потьомкіна купити за шість мільйонів у князя Любомирського графство Смілу. Після того як цю угоду було укладено між обома князями на словах, Потьомкін витяг із неї ту користь, на яку розраховував, і був проголошений польським магнатом. Але, будучи надто зайнятий справами імперії, він забув довести угоду до кінця і не тільки не заплатив за неї, але навіть не дав забезпечення на значну суму, яку він заборгував Любомирському.

Влаштувавшись у своїй головній квартирі в Яссах, поглинений марнославними задумами і справами, недоступний ні для кого, крім своїх племінниць і деяких фаворитів, він ледве знав про те, що князь Любомирський перебуває при його армії і що цілком законний інтерес змушував його день і ніч чатувати біля дверей. З його боку щодо Любомирського не було ані злої волі, ні збентеження, ні фальшивого сорому, а була лише доведена до крайності й безприкладна безтурботність. Якби хто-небудь насмілився вказати йому на безнравственність ролі, яку він розігрував, то однієї його гордості було б достатньо, аби негайно змусити його розрахуватися з кредитором; але з тих підлабузників, що його оточували, одні тремтіли, аби не накликати на себе невдоволення, а інші вважали б смішним скористатися своїм впливом на користь вельможі, який не зумів сам захистити свої інтереси, до того ж поляка, що ніби випрошував, маючи право вимагати. 

Любомирський, побачивши, що йому навіть не вдасться доступитися до Потьомкіна, викликав до армії свою дружину, уроджену графиню Жевуську, потворну й дурну, але жінку, та ще й польку, що вміла пролізти у вушко голки. Вона доклала чимало зусиль і так старалася, що Потьомкін нарешті її помітив, вислухав і визнав її вимоги цілком справедливими. Як розрахунок він за два мільйони відступив їй графство Дубровське, а на решту чотири мільйони пообіцяв видати їй цілком оформлені векселі. Цей вдалий початок підбадьорив княгиню продовжувати справу й довести її до кінця. Вона влаштувалася в аванзалі свого боржника і слідувала за ним по п’ятах, куди б його справи не приводили. Вона ніби зробилася членом головної квартири армії і, зовсім не бентежучись ані перед зарозумілістю його племінниць, ані перед їдкими жартами його фаворитів, не зважаючи ні на нестачу помешкання, ні навіть інколи на нестачу їжі, не відходила ні на крок від Потьомкіна. Я не знаю напевно, чи досягла вона цим чогось, але в самий розпал її зусиль князь Потьомкін помер.

Коли ж Любомирські звернулися до його спадкоємців, ті передусім захотіли побачити зобов’язання покійного князя; а оскільки вони існували лише на совісті, а не на папері, спадкоємці відмовилися платити. На нещастя, цих спадкоємців не можна було прямо притягти до суду; це були графиня Браницька, дружина великого гетьмана коронного, статс-дама імператриці і кавалерська дама ордена святої Катерини; графиня Скавронська, статс-дама і головний предмет пристрасті свого покійного дядька; княгиня Голіцина, чоловік якої користувався великою повагою за свою чесність і заслуги; пані Шепелева і Юсупова; далі граф Самойлов, андріївський кавалер і генерал-прокурор, або міністр юстиції та фінансів, і ще декілька осіб, цілком придатних до ролі головних крикунів. Треба було зібрати всіх цих осіб, отримати від них відмови і потім засвідчити ці відмови; а тим часом грізна тінь небіжчика і щира чи удавана скорбота імператриці разом з різними іншими обставинами становили непоборну перешкоду навколо цих чотирьох мільйонів.  

Князь Любомирський не відзначався ні розумом, ні впливом, ні кмітливістю; княгиня ж розгубилася серед дрібних чиновників і не могла струсити з себе пил передніх. Але у них були діти, і законне право завжди має щось поважне, що прикриває тих, хто може ним обгорнутися; крім того, при дворі були люди, здатні замовити слово на їхню користь. Їм порадили, за браком письмових доказів, звернутися до так званого совісного суду, чогось на кшталт третейського суду, встановленого імператрицею під безпосереднім наглядом уряду, і, на щастя для них, вони послухалися цієї поради.

Мені тоді виповнилося двадцять два роки, і я був лише камер-юнкером, але був прийнятий до щоденного й інтимного кола імператриці, яку мої пустощі дуже розважали. Граф Зубов, прем’єр-міністр і фаворит, теж ніби не міг обійтися без мене, і я, без хвастощів — бо з того часу минуло вже стільки років, — можу сказати, що через невідомість моєї подальшої долі більша частина всієї росії і добра частина Європи запобігали переді мною, на доказ чого далі наведу цікаві факти. І ось одного ранку під час аудієнції, які в цій країні залежать більше від сміливості, ніж від займаного становища, я з розмов почув, що князь Любомирський, згідно з правилами суду совісті, шукає двох осіб, які могли б захищати правоту його справи перед цим судом, але вже отримав понад двадцять відмов. Це була дуже серйозна справа, бо подібні відмови в таких випадках кладуть клеймо на того, хто їх отримує або ж хто їх дає, і мене обурила загальна боягузливість. «Якби він звернувся до мене, — сказав я голосно, — я не наважився б йому відмовити, і мені, можливо, вдалося б також знайти собі товариша».

Наступного дня, рано-вранці, мені доповіли про прихід князя. Він прийшов у парадному мундирі з стрічкою через плече — бо поляки витончені у ввічливості — і, після багатьох вибачень за свою сміливість, запропонував мені захищати його інтереси, надаючи мені право призначити собі товариша на власний розсуд. Я відразу зрозумів усі наслідки, які могла мати моя відповідь, але я сам шукав цього осиного гнізда і не в моєму характері було боягузити. Тому я взяв на себе роль третейського судді і оголосив, що обираю своїм товаришем пана Вейдемейєра, який раніше служив у його дядька і в той час був секретарем Ради. «Я не знаю ні законів, ні мови, — сказав я князю, — але голос честі легко пролунає, а формальностями займеться мій колега». Бідний князь, поза себе від захвату, мало не обняв мої коліна і всюди розповів про свою удачу. Це справило справді величезне враження. Ніхто не очікував, що я, у своєму юному віці, наважуся вплутатися в таку серйозну справу, і багато хто думав, що я кидаюся в цей вир з необережності, або що граф Зубов штовхає мене туди, як блудного сина; того ж самого дня мені довелося вислухати від різних осіб висловлення невдоволення. Спадкоємці, здивовані й обурені, але змушені прийняти рішення, призначили зі свого боку третейськими суддями: свого родича, престарілого сенатора Жукова, людину недалеку і колись прославлену своїм безнравственним поводженням, і якогось Єрмолова, який відзначався таким самим поводженням і до цього часу. Головою суду совісті тоді був сенатор Ржевський, але він являв собою не більше ніж опудало або маріонетку, що сиділа в кріслі, тоді як його сини перебували в залежності від графа Самойлова, міністра юстиції і, як я вже сказав, співспадкоємця. Ми перевірили наші повноваження, і засідання почалося.

Будь-хто інший, крім мене, жахнувся б тієї прірви, над якою я добровільно вмостився. Імператриця, поклоняючись пам’яті людини, яку вона протягом двадцяти п’яти років удостоювала своєї довіри і своєї дружби, вважала себе ображеною тим, що я, єдина опора якого полягала в її милості, насмілився відкрито виступити проти його пам’яті, і заспокоїлася лише при думці про моє невігластво і про мою недосвідченість. Граф Зубов, дуже задоволений тим, що знайшлася людина, яка викопає з могили велетня, якого йому лише з великими труднощами — і чи не в одній лише уяві — вдалося повалити, але змушений ретельно приховувати ці почуття перед імператрицею, робив вигляд, ніби обурюється мною, що вважався його близьким другом і взявся за таку недоречну справу. Цілий легіон заздрісників, стримуваних доти моїм впливом, не маючи можливості відкрито нападати на мої принципи, підняв крик проти моєї зухвалості і проти необережності моєї поведінки. Я скоро помітив, що той, заради кого я великодушно ризикував своїм становищем, уже починав боятися невдалого вибору і що мій товариш, якого я залучив до цієї справи, одружений з камер-юнгферою імператриці, став керуватися чужими порадами.

Тим часом життя при дворі продовжувало бути для мене тим, чим воно за таких обставин завжди буває: приємним проведенням часу в безхмарній атмосфері, де ніщо не провіщає майбутніх гроз і де трапляються лише дрібні неприємності. Зовні для мене нічого не змінилося після того, як минуло перше здивування моїм учинком. Імператриця, яка поводилася зі мною як завжди, робила вигляд, що нічого не знає. Граф Зубов, який говорив зі мною про це лише як про помилку благородного серця і юнацьку витівку, нишком наставляв осіб, що нас оточували, щоб вони мене хвалили за красу моєї поведінки і за велич моєї вдачі. Йому було байдуже бачити, як я гину, бо в серці він мене не любив, і в його розрахунки входило лише осоромити пам’ять людини, яка довгий час усіх пригнічувала своєю зневагою.

Що ж до мене, то я не помічав за собою ані найменшої невпевненості чи страху, і якби навіть відчув щось подібне, то намагання протилежної сторони підкупити мене цілком заспокоїло б мене в цьому. Усі спадкоємці разом і кожен окремо намагалися схилити мене на свій бік, а графиня Браницька, головна з них, незважаючи на свою скупість, запропонувала мені 180 000 рублів, щоб я відмовився від свого посередництва. Тим часом засідання третейського суду йшли своєю чергою, хоча справа не просувалася вперед; наводилися закони, які не мали нічого спільного з процесом і в яких я також нічого не розумів. Я зображував із себе собаку того вертельника, яка, пробігши десять миль, залишається все на тому самому місці. Єрмолов одного ранку дозволив собі висловити співчуття з приводу того, що я, будучи таким молодим і недосвідченим, наважуюся сперечатися з ним, який день і ніч не розлучається з законами, бо цей нещасний був членом комісії зі складання проєкту нового уложення. «Не знаю, — відповів я йому, — можливо, ви й спите на законах, але це досить байдуже для суду, який визнає лише закони совісті; мені в усякому разі ясно те, що ви хочете мене приспати, але цього я ніколи не допущу». 

Протилежна сторона хотіла виграти час. Я, ніби для того, щоб забезпечити собі порт на випадок майбутніх ураганів, домігся призначення на посаду посланника в Неаполі, і мої противники розраховували на якийсь випадок, щоб змусити мене якнайшвидше виїхати, залишивши князя Любомирського і його дітей на їхній сваволі. Помітивши цей намір і бажаючи скористатися ним проти моїх ворогів, я випросив шеститижневу відпустку, нібито для поїздки до Москви і впорядкування там своїх домашніх справ. Це несподіване рішення викликало величезну сенсацію при дворі й у товаристві. Подумали, що я розкаявся і відмовляюся від подальшого впливу на цей своєрідний процес, а тому відразу дали мені просиму відпустку, і я поїхав до Москви.

Те, що я передбачав, сталося. Щойно я приїхав до Москви, як отримав офіційне повідомлення про нібито ухвалене рішення суду; я кажу «нібито», бо без моєї згоди воно не могло вважатися законним. Добродушний Ржевський хоробро став на бік сильніших, і князя Любомирського було засуджено до втрати своїх чотирьох мільйонів; таким чином здавалося, що все закінчено, спадкоємці торжествують, і імператриця, звільнившись від усякого клопоту з цього приводу, подивилася на мене як на легковажного дурня. Але саме це був момент, коли я міг розгорнути всю свою винахідливість. Того ж дня я відіслав суду назад його рішення, обмежившись припискою, що я ще не помер і з’явлюся в день закінчення відпустки, дозволеної мені Її Імператорською Величністю. Тим часом я взявся складати окрему думку у цій справі. Для її вирішення було достатньо трохи чесності. Моя записка складалася з двох стовпців: з одного боку — з автентичного тексту французькою мовою, забезпеченого моїм підписом, а з другого — з перекладу російською мовою, який я не підписав, побоюючись, що противники, не маючи можливості заперечити мою думку по суті, могли б причепитися до букви. Пам’ятаючи це, я виїхав назад до Петербурга. 

Через годину після того, як я вийшов з коляски, я відправив пакет до голови з запискою, у якій було сказано, що, оскільки суд постановив рішення без мене, то я вважаю себе вправі роз’яснити справу без нього і що, з огляду на байдуже ставлення суду до справжнього змісту свого завдання, я волію передати мою окрему думку, яка є остаточною, безпосередньо в руки його голови. Двір тоді перебував у Царському Селі. Її Імператорська Величність зустріла мене з тією поблажливою добротою, яку сила так охоче виявляє до викритої посередності; Зубов — із глузуванням, що говорить багато, але нічого не пояснює; його наближені — з виглядом докору і невдоволення, решта ж царедворців — як люди, задоволені тим, що здійснено непоправну помилку. Але наближався момент катастрофи.

Наступного дня вранці імператриця приймала на аудієнції деяких осіб, які прибули з Санкт-Петербурга. Не будучи цікавим до дрібниць, я лише згодом дізнався подробиці. Коли ми зібралися до обіду, я побачив на обличчях графині Браницької і графа Самойлова вираз тріумфу і радості, який мене здивував. Імператриця з’явилася з усіма ознаками погано стриманого гніву, з червоним обличчям і хрипким голосом, і сіла за стіл, не сказавши жодного слова людям, повз яких проходила. За правом моєї посади я сидів навпроти неї і помітив, що вона навмисно намагалася не дивитися на мене. Я хотів з’ясувати цю обставину і за старою звичкою почав розмову, але вона промовчала і лише почервоніла.

Я почав здогадуватися про причини такої поведінки, коли до мене підійшов кур’єр і сказав мені на вухо, що після закінчення обіду мене чекає у своїх покоях фельдмаршал граф Салтиков. Я вважав, що він, як завжди, після Ради повернувся до себе на дачу, і це відхилення від його звичок та запрошення від такої високопоставленої особи, у якої я взагалі не бував і яка під приводом, що я відволік від нього графа Зубова, робила вигляд, що мене ненавидить, — віщували мені щось незвичайне і недобре. 

Щойно імператриця відійшла до внутрішніх покоїв, я пішов до фельдмаршала і застав його в крайньому збентеженні, ймовірно через мою репутацію людини дуже відвертої. Він почав вибачатися за турботу, якої мені завдає, зробив вигляд, що читає важливі листи, яких насправді зовсім не читав, час від часу підтягував, як це було його звичкою, нижню частину свого костюма, що постійно сповзала, і, нарешті, зібравши достатню частку самовпевненості й присутності духу, сказав мені своїм звичайним лукавим голосом:

— На мене нашою августійшою государинею покладено щодо вас, дорогий графе… Жахливе доручення!

— І яке саме, Ваша Світлість? — запитав я його.

Нові вибачення з його боку, потім запевнення в його повазі й дружбі до мене та вислови щирого співчуття з приводу звичайної необережності молодих людей, які гублять себе перебільшенням доброчесних почуттів, — словом, усе можливе, щоб довести до відчаю людину, яка хоче якнайшвидше дізнатися свою долю.

— Будьте такі ласкаві, Ваша Світлість, пояснити мені докладніше, у чому полягає моє нещастя!

— Отже, знайте, якщо ви бажаєте якнайшвидше дізнатися свою долю! Знайте, що Її Імператорська Величність доручила мені сказати вам, що, будучи навіть членом Конвенту в Парижі чи у Варшаві, ви не наважилися б подати таку настирливу записку, як ту, яку ви надіслали третейському суду, але що вона зуміє поставити вас у належні рамки поваги й обов’язку.

— І це все, Ваша Світлість?

— На жаль, дорогий графе, це мені, з огляду на мою симпатію до вас, уже здається занадто багато!

— Дозвольте, Ваша Світлість, подякувати вам за ту делікатність і ввічливість, які ви зволили вкласти у виконання даного вам доручення! — І я хотів уклонитися.

— Залишайтеся, мені наказано також передати відповідь, яку ви захочете дати.

— У мене на це лише одна відповідь, але я думаю, що тепер вона недоречна.

— Нічого, ви можете мені довіритися. 

— Отже, будьте такі ласкаві, Ваша Світлість, передати імператриці, що моя непохитна пошана і безмежне поклоніння Її Величності змушують мене думати, що вона не дала собі клопоту прочитати мою записку.

— Але, графе, як же так? — вигукнув фельдмаршал.

— Я не можу відповісти вам нічого іншого, — додав я і, скориставшись здивуванням старого царедворця, швидко вийшов.

Поки посилали по мою карету, одна віддана мені особа розповіла мені, що Ржевський у супроводі Самойлова ще до початку Ради кинулися імператриці в ноги, просячи пробачити їм за їхнє зухвале звинувачення людини, осипаної її милостями, у неповазі до її священної особи, у непослуху вищим законам і т. д. і т. д. Дорогою до Петербурга я склав чернетку листа, який вирішив написати імператриці. Я переписав його вдома і відправив до Царського Села з таким розрахунком, щоб імператриця отримала його наступного дня під час свого вставання. Цей лист складався з восьми сторінок великого формату і був поділений на дві частини: 1) моя думка у справі Любомирського; 2) моя думка про поведінку імператриці протягом усього ведення процесу. Цей лист був написаний щиросердно, з повною довірою, і містив такі істини й міркування, які можна дозволити собі лише з особами, що володіють найвищим розумом. Я доводив їй, що вона сама безчестить пам’ять покійного князя, виставляючи свої сумніви щодо нього, що суспільство ставиться до нього справедливіше, і це їй, не менше ніж мені, відомо; що князь Потьомкін, будучи завжди обтяжений державними справами, занедбував ті справи, які стосувалися особисто його, у тому числі й теперішню справу. 

Коли я відправив цей лист, я поїхав до себе на дачу, щоб побачитися з дружиною і друзями, яких у той час мені рідко доводилося бачити, але нічого не сказав їм про те, що сталося. Я вважав, що мого листа щойно отримала імператриця, як раптом до мене з’явився кур’єр фельдмаршала з проханням бути наступного дня о сьомій годині ранку в його домі біля Петергофських воріт. Це було передчуття моєї перемоги. Така швидка відповідь і доручення, дане старому міністрові, якого берегли від усяких утомлень, проїхати вісім миль, щоб поговорити зі мною, — доводило, що зі мною поводяться як з особою, що заслуговує на увагу і перебуває в милості. Справді, коли двері фельдмаршала відчинилися переді мною, я помітив у його словах досаду, яку він намагався приховати, але яка сказала мені більше, ніж його слова. Він передав мені відповідь, написану імператрицею власноруч на чотирьох сторінках великого формату. Вона входила в усі подробиці справи, зупиняючись також на враженні, яке вона могла справити, і навіть удостоїла мене пояснень на своє виправдання, що закінчувалося такими знаменитими словами: «Можливо, що з погляду законодавства ваші думки кращі за мої, але мої думки — закон, і ваші повинні їм підкоритися; я, втім, вимагаю, щоб ви ними пожертвували на знак вашої прихильності до мене, на яку я розраховую».

Я хотів покласти до кишені цей дорогоцінний доказ схвалення і поваги, але фельдмаршал оголосив мені, що йому наказано відібрати цей лист і віднести його назад і що все, що він може мені дозволити, — це прочитати його ще раз, що я й зробив. Я збирався відповісти на лист, але Салтиков сказав, що імператриця мені це забороняє і що цим справа для мене взагалі закінчена. І справді, вона відібрала у суду совісті цю справу і залишила її вирішення за собою. Увечері я знову з’явився при дворі. Її Величність поводилася зі мною як з особою, з якою має таємниці, а придворні намагалися здобути мою прихильність. Невдовзі після цього я поїхав до свого посольського місця в Неаполь. Але, незважаючи на мою відсутність, а потім і на моє ув’язнення, імператриця ніколи не винесла рішення у цій справі.

Коли ж зійшов на престол Павло I, на письмовому столі покійної імператриці знайшли мою записку в два стовпці, яка мало не коштувала мені дорого. Імператор прочитав її і написав унизу під моїм підписом: «Бути по сьому!» Ці три слова перетворили мою записку на імператорський указ, стали керівництвом для Сенату і змусили, нарешті, спадкоємців князя Потьомкіна поступитися князю Любомирському.

1. Kazimierz Bartoszewicz, "Radziwiłłowie. Początek i dzieje rodu" (1928)  

2. "Listy księcia Karola Stanisława Radziwiłła "Panie Kochanku" (1751-1790)" (1906)

3. Adam Kucharski, "Instrukcje rodzicielskie Wacława Rzewuskiego dla syna Seweryna oraz córek Teresy i Ludwiki z lat 1754 i 1763/64" [Батьківські настанови Вацлава Жевуського] (2017)

4. Adam Kucharski, Stanisław Roszak, Agnieszka Wieczorek, "Guwernerzy Rzewuskich na Podhorcach w XVII–XVIII wieku – szkic do portretu" (2018)

5. Marcin Matuszewicz, "Pamiętniki Marcina Matuszewicza kasztelana brzesko-litewskiego 1714-1765" (1876) 

6. Walery Bubień, "Sejmik nowogródzki, słuczorzeski i stwołowicki w czasach panowania Stanisława Augusta Poniatowskiego 1764-1795" (2007) 

7. Jazep Januszkiewicz, "Diariusz z XIX stulecia Dzienniki bpa Michała Hołubowicza z lat 1858-1860" (2003)

8. Filip Kucera, "Wacław Emir Rzewuski (1784-1831) podróżnik i żołnierz" (2016)

9. Леон Жевуський, "Підгорецька хроніка" (1860)

10. "Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)

11. Ядвіга Жевуська, "Wielka rodzina w wielkim narodzie" (1879) 

12. Regina Jakubėnas, "Rozprawa Litwy z Polską. O Jaśnie Oświeconą Księżniczkę Karolinę Katarzynę Radziwiłłównę" (2023)

13. Roger Pierrot, "Lettres de la comtesse Rosalie Rzewuska a Eve Hanska" (1995) 

14. "Jllustrissimo excellentissimo domino domino Stanislao Rzewuski jn Olesk, Podhorce, Rozdoł & Rejowiec &c comiti praefecto Chelmensi & colonello cohortis loricatae S.R. M. in exercitu regni ac celsissimae principi Carolinae Catharinae, palatini Vilnensis exercituumq: Lithvaniae magni ducis Michaelis Radziwił lectissimae filiae auspicatissimi connubii gratulatio a devinctissima magnis nominibus provincia Minoris Pol. Soc. Jesu jnstituta anno 1758" (1758)

15. "Felicitas Publica Ab inita auspicatissimi Conjugii societate inter Dominum Stanislaum Rzewuski ac Principem Carolinam Catharinam Radiviliam ab obligata Magnis Nominibus Societate Jesu publicis gratulationibus Excepta Anno MDCCLIIX" (1758)

16. Архів Станіслава Фердинанда Жевуського (акти сімейні і майнові) (1784-1814) 

17. Jan Duklan Ochocki "Pamiętniki Jana Duklana Ochockiego" T2 (1910)

18. Kazimierz Pułaski, "Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy: monografie i wzmianki", T. 1 (1911) 

19. Stanisław Kazimierz Kossakowski "Monografie historyczno-genealogiczne niektórych rodzin polskich" T2 (1860)

20. Архів Вацлава Петра Жевуського (1732-1779) 

21. Henryk Rzewuski "Pamiątki JPana Seweryna Soplicy, cześnika parnawskiego" - "Станіслав Жевуський" 

22. Henryk Rzewuski "Pamiętniki Bartłomieja Michałowskiego" Oddz. 1 t. 3 (1857)

23. Архів Станіслава Фердинанда Жевуського (акти сімейні і майнові) (1784-1814) 

24. Jerzy Jędrzejewicz "Noce ukraińskie albo rodowód geniusza: opowieść o Szewczence" (1966)

25. Єжи Єнджеєвич "Українські ночі або Родовід генія: біографічний роман про Шевченка" (1966)

26. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T2 (Снов, Ліпа, Своятичі) (1992) 

27. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T1 (Станьків) (1991) 

28. "Rocznika Polskiego Towarzystwa Heraldycznego" (2015)

29. Szymon Konarski "Platerowie" (1967)

30. Edward Bonifacy Pawłowicz "Wspomnienia: Nowogródek, więzienie, wygnanie" (1887) 

31. Paweł Rdułtowski "Rdułtowscy ze Snów" (2019) — не опрацьовано

32. Seweryn Uruski, "Rodzina: herbarz szlachty polskiej. T. 15, Przanowski-Rzyszko" (1931)

33. Maria Czapska "Europa w rodzinie i czas odmieniony" (2014)

34. Edward Czapski "Ze wspomnień sybirskiego zesłanca" (1893)

35. Emeryk Czapski-Hutten "Spis rycin przedstawiających portrety przeważnie polskich osobistości w zbiorze Emeryka harbiego Hutten Czapskiego" (1901)

36. Stanisław Morawski "Kilka lat młodości mojej w Wilnie 1818–1825" (1924)

37. Tadeusz Bobrowski "Pamiętniki Tadeusza Bobrowskiego" (1900) 

38. Emeryk Czapski-Hutten "Katalog zbiorów hr. Emeryka Hutten-Czapskiego" (1904) 

39. Наталія Черкаська "Документи Дубенського архіву Любомирських з колекції Київського відділу Російського військово-історичного товариства" (2018)

40. Наталія Черкаська "З історії Чуднівського архіву Жевуських" (2013)

41. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T5 (Лаврів) (1994) 

42. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T3 (Краслава, Комбули) (1992)

43. "Przewodnik po Muzeum im. hr. Emeryka Hutten-Czapskiego w Krakowie" (1902) 

44. Louis-Philippe de Ségur "Memoirs and Recollections of Count Segur: Ambassador from France to the Courts of Russia and Prussia" T2 (1826) 

45. Antoni Maziarz "Bractwo Najświętszych Serc Jezusa i Maryi przy kościele parafialnym w Połocku w świetle Księgi brackiej z lat 1794-1818" (2018)

46. "Ludwika Hipolita Plater: Dramat bez nazwy Obraz sceniczny w 5 aktach na tle wypadków roku 1863 w opracowaniu prof. Doroty Samborskiej-Kukuć" (2015)

47. Dorota Samborska-Kukuć "Działalność literacka Platerów kombulskich – rekonesans" (2012)

48. Dorota Samborska-Kukuć "Leona Platera droga do bohaterstwa: z dziejów powstania styczniowego za Dźwiną" (2013)

49. Jarosław Czubaty "Droga na koronację Anny z Rzewuskich Platerowej podróż z Krasławia do Moskwy" у "Społeczeństwo w dobie przemian. Wiek XIX i XX" (2003) 

50. Ludwika Broel-Plater "Dramat bez nazwy: obraz sceniczny w pięciu aktach: na tle wypadków roku 1863" (1874) 

51. Juliusz Strutyński "Dwie babki: pamiętnik Berlicza Sasa. 1, Pani kasztelanowa Trocka" (1876) 

52. "Biblioteka Warszawska; Pismo poświęcone naukom, sztukom i przemysłowi" (1877) 

53. Polski Słownik Biograficzny, "Franciszek Ksawery h. Szreniawa", Emanuel Rostworowski 

54. Teresa Rączka-Jeziorska "Hrabianka w białym kornecie: o dwóch powołaniach Celiny Plater z Kombula (1839–1864)" (2013) 

55. Юрій Мариновський, Іван Удовик "Документи про смілянську маєтність (Смілянщину) Г.О. Потьомкіна (1787–1796/1797): ще одне трактування" (2008) 

56. Олег Тищенко Юрій Кірєєв "Здолбунів на Волині" (2007)

57. Федор Головкин "Двор и царствование Павла I. Портреты, воспоминания" (1912)

58. "Mémoires du roi Stanislas-Auguste Poniatowski" T2 (1924)

59. Оксана Маркевич "Рід Любомирських у політичному житті Волинської губернії: управлінський аспект" (2020)

60. Magdalena Zimerman "Lubomirscy w XVIII wieku. Rodzina i sprawy gospodarcze" (2024)

61. Jan X. Lubomirski-Lanckoroński "Lubomirscy. Książęta polscy" (2018)

62. Aloizy Osiński "O Życiu i Pismach Tadeusza Czackiego" (1816) 

63. Hipolit Skimborowicz "Willanów Album Widoków I Pamiątek Oraz kopje z Obrazów Galeryi Willanowskiej" (1877) 

64. "Rocznik Polskiego Towarzystwa Naukowego na Obczyźnie" (1986)

65. Jolanta Kowalik "Pomoc ubogim dzieciom na ziemiach polskich w świetle „Dziejów Dobroczynności Krajowej i Zagranicznej”", "Życie prywatne Polaków w XIX wieku. Świat dziecka" T5 (2016)

66. "Teoliński instytut panienek i infirmarya pod dozorem WW sióstr Maryawitek założony we wsi Zdołbicy od O. Teofili z Hrabiów Rzewuskich im voto Xsięzny Lubomirskiey", "Dzieje Dobroczynności Krajowey i Zagraniczney" R1, czerwiec (1820)