Калузький полон

1767-1773

"У вівторок вночі близько опівночі нас: мого батька Вацлава Жевуського, на той час воєводу краківського, коронного польного гетьмана, і мене, тоді старосту долинського, подільського депутата, 14 жовтня викрали з Варшави за наказом князя Репніна, посла великоросійського, і вивезли до Смоленська, а потім до Калуги. Там в жорстокій неволі ми перебували упродовж п'яти років і чотирьох місяців" [Северин Жевуський, 2]. 

Микола Васильович Репнін (1734-1801)

Справа дисидентів і Радомська конфедерація

У 1767 році Річ Посполита ставала дедалі більш залежною від росії, що знайшло своє відображення у так званиій "справі дисидентів", або іновірців. Під приводом "захисту православ'я" імператриця Катерина прагнула поглибити вплив на її внутрішню политику. Але коли з'ясувалося, що у Речі Посполитій православних не так багато, бо переважають уніати, то "прихильно прислухалася до прохань усіх дисидентів, бо хотіла, щоб її заслугою було запровадження в Речі Посполитій віротерпимості" [1], роздмухуючи для цього конфлікт між католиками та некатоликами. Насправді ж йшлося про розширення російського впливу. Зокрема відомо, що цариця платила навіть Вольтеру за написання памфлетів, в яких "він представив Річ Посполиту як відсталу неосвічену країну, де немає свободи віросповідання, на відміну від росії, де нібито імплементувалися ідеї просвітництва" [Ева Томпсон].  

"Питання дисидентів" представники Катерини висували ще на Коронаційному сеймі, але тоді воно не мало ефекту. Тому його знову висунули у на сеймі 1766 року, і цього разу російські представники вимагали не лише поступок, а й зрівняння дисидентів у правах із католиками. Це було неприйнятно для сарматської громадськості, яка відчувала, що їм намагаються щось нав'язати силою. Реакція громадськості була негайною і дуже бурхливою. По всій країні вибухнула паніка, а в церквах люди ревно молилися, щоб врятувати віру, якій загрожувала небезпека. Священики гриміли з амвонів і своїми проповідями запалювали простий люд. Російський посол у Варшаві Микола Репнін, пишучи про настрої в столиці, насміхався, що більшого фанатизму не могло бути навіть під час хрестових походів: "Фанатизм, який тут панує, я не можу навіть змалювати. Жінки щодня моляться за порятунок гинучої віри; ченці і священики виголошують проповіді згідно з наказами краківського і київського єпископів і поширюють фанатизм, де тільки можуть... Коли в громадських садах чи на прогулянках бачать іновірців, жінки, які мають тут велике значення, негайно йдуть геть, наче з місць, сплюндрованих присутністю єретиків" [10].

Київський єпископ Юзеф Анджей Залуський і краківський єпископ Каєтан Солтик влаштували кампанію проти іновірців і керувалися не стільки неприйняттям дисидентів, скільки надією послабити позиції правлячого короля Станіслава Августа. Репнін, зокрема, вбачав у Солтику небезпечного опонента. До єпископів приєдналися гетьман Вацлав Петро Жевуський і вірний батькові Северин.

У серпні Катерина прислала на сейм, що засідав, свої інструкції. Вона розраховувала, що рішення, які будуть прийняті на ньому, відповідатимуть її очікуванням. Северин Жевуський був депутатом у Кам'янці. Він голосно протестував проти втручання іноземної держави у внутрішню політику Речі Посполитої. Після його протестів листи Микити Паніна та Миколи Репніна не були взагалі зачитані, а один із цих листів він сам розтоптав перед депутатами. Северин закликав депутатів сейму виступити проти російських вимог. Ця промова, підсилина молодістю, показною зовнішністю і красномовством оратора, зробила його героєм і поставила на чолі антиросійської опозиції. У полум'яній промові Северин Жевуський оголосив про боротьбу з російським пануванням: "Я ніколи не дозволю цього (щоб дебати проходили під російську диктовку), і якщо на те божа воля, я і мої колеги впадемо завтра мертві в костелі, але дамо слово захисту вільній нації, рівній монархам. Дасть Бог, будемо жити або помремо. Москва страшна тим, хто не любить свою батьківщину. Ми її не боїмося" [12].

Каєтан Ігнацій Солтик (1715-1788), краківський єпископ

Єпископ Каєтан Солтик писав синові гетьмана: "Не можу приховати, як я зворушений вашими славними справами. Ви втілюєте і довершуєте у своїй особі те, що перейняли від гідних предків, а особливо від свого великого батька; в обороні праведної релігії і захисті національних прав ви є безстрашною людиною. Ці безпомилкові кроки, ці вчинки, якими ви свідчите, що є праведним католиком і палким патріотом, прославлять його перед небом і світом; і нехай ця постійна і непохитна ревність збережеться у безсмертній славі для нащадків".

Репнін був обурений цим вчинком і вирішив залякати Жевуських, для чого використовував різні форми тиску. Він писав командувачу російських військ у Речі Посполитій генерал-майору Петру Кречетникову: "Зухвалість Подільського воєводства настільки велика і непристойна, що, звичайно, не може залишитися без відповідного покарання [...]. Не знаю, яких заходів може бути вжито проти Жевуського, долинського старости, який найбільше заслуговує на покарання, бо він не має жодного майна у власному володінні, оскільки все його майно є власністю його батька, краківського воєводи. Відтак прошу послати до цього воєводи толкового офіцера, щоб розтлумачів, що я вкрай незадоволений діями його сина, і додав, що якщо його син і він сам не зобов'яжуться урочисто в письмовій формі в усьому надалі дотримуватися моїх наказів, а долинський староста не вибачиться переді мною письмово в найпокірніших виразах за свої дії на Подільському сеймі, — то всі села краківського воєводи негайно захоплять наші війська і будуть безоплатно експлуатувати їх на свою користь".

Окрім роздмухування "релігійного питання" росіяни вдалися ще до однієї традиціної для своєї політики форми втручання у справи інших країн: посилення опозиційних лозунгів. Вони підтримали опозиціонерів короля, прихильників старої Речі Посполитої, і з них була створена Радомська конфедерація. Оскільки прагнення консерваторів-республіканців були несумісні з ідеєю рівноправ'я дисидентів, конфедерація від початку мала у собі протиріччя, що не дало їй досягти жодного успіху. Проте вона дозволила опозіціонерам короля, таким як Кароль Радзивілл та Станіслав Фердинанд Жевуський, повернутися з вигнання, і згодом з їхнього кістяка була утворена Барська конфедерація. 

"У Варшаві в залі Сейму розгорілася гаряча дискусія щодо питання дисидентів. На виклик князя Репніна, підкріплений погрозами насильства, краківський єпископ [Каєтак Солтик] відповів з тією неустрашимістю і ясністю, яку змогла подолати тільки хвороба, спричинена переслідуваннями. Його промова на засіданні 22 листопада пролунала двічі, захопила весь зал, незважаючи на протилежні аргументи двох прихильників короля, Браницького, коронного ловчого, і Пясковського, кременецького підкормія. Сам король, взявши слово, говорив двозначно, щоб заспокоїти всіх — як партію цариці, так і католиків; під різними приводами не допустив голосування щодо пропозиції князя єпископа, а відтак розпустив сесію. Незабаром після цього Сейм було закрито, а невирішена справа дисидентів тимчасово відійшла на другий план. 

Байдужість до церкви, за яку Бог незабаром покарав Річ Посполиту, відвернувшись від неї, ще не була поширеною. Тому, не маючи надії переломити погляди католиків на сеймі, де релігійне питання відкрито боронили єпископи, російський посол Репнін вирішив перенести свої дії на інше поле, і зробити Конфедерацію більш підвладною своєму впливу. Водночас він хотів помститися королю, який, боячись народу, виявив певну сміливість проти царських планів. Так постала сумнозвісна Радомська конфедерація з маршалком князем Каролем Радзивіллом, який, як і більшість шляхти, обманутий брехливими обіцянками, спочатку думав, що конфедерація ця має присвятити свої сили відновленню старих привілеїв і зміцненню церкви. Дисидентів же мали прийняти лише як помічників політичного режиму. Адже в той час російська політика прагнула або під виглядом бунтів за свободу здобути перевагу церковну, або через повстання релігійне позбавити народ самоврядування. Шляхта, однак, поставилося до цього з недовірою, про що свідчать численні застереження під час підписання Акта Конфедерації 23 травня 1767 року. Прихильників минулих порядків приваблювала обіцянка скасувати справи конвокації, католиків стримувало сусідство з дисидентами, але сила наступаючих російських комісарів з військом не залишала часу на наради. Звідси найдивніші протиріччя в акті, що мав би стати основою згоди між католиками і некатоликами. Я покажу кількома цитатами, наскільки мало задоволення дисиденти могли відчути від позиції конфедератів. 

У самому маніфесті, який був складений за наполяганням князя Репніна, є такі слова: "Що стосується греків не унійних, дисидентів і т.д., то важко мовчати про їхні утиски. Людина будь-якого стану і становища, в будь-якій країні світу, під однаковим захистом прав має мешкати… Католицькій вірі не шкодить повага до прав і прерогатив тих, хто вірить інакше… Тому ми вимагаємо, щоб легати дисидентів були призначені для переговорів з нами, щоб ми були пов'язані не тільки узами єдності, але й ще тіснішими узами братерської любові, братерської дружби і повної довіри. Ми приймаємо їхні вимоги і погоджуємося повернутися до тих, які вони висували на попередньому сеймі і т.д.".

Але цей блиск філантропічного квазіпросвітництва не вразив простих сердець і не опанував самочинну політику шляхетських домів. Ревні католики, які тим менше піддавалися на інтриги чи погрози, чим нижчими були їхні сани, підписувалися з такими застереженнями, що прямо суперечили Конфедеративному акту: наприклад, "Dissidentibus ad Indigenatus et Nobilitationes non admittendis" ("Десидентів як індигенатів і шляхту не приймати") або, поширено: "Fide Romana Catholica uti in Regno nostro do minante ejusque praerogativis legibus praecautis" ("Римо-католицька віра знаходиться під загрозою її прерогативних прав").

Історія цієї Радомської конфедерації є сумною картиною потуг і зловживань Репніна, а з іншого боку — відображенням плутанини ідей, яка починала поширюватися у свідомості більшості народу, неприязно налаштованої до короля. Однак багато прозорливих і порядних людей були змушені підписати Акт конфедерації, оскільки без цього неможливо було б діяти на наступному сеймі. Тож краківський воєвода також приєднався до Конфедерації, щоправда, лише 24 липня 1767 року, разом зі своїми синами. Акт його в місті Буську був так підписаний: "Ставлячи свободу вище за кров і життя, віру вище за свободу, щоб зберегти і захистити ці дари від найменшої шкоди, я приєднуюся до Загальної конфедерації станів Речі Посполитої в Радомі, готовий за віру і вольності скласти голову і спустити дух. Вацлав Жевуський, коронний гетьман польний.'' Подейкують, що Климент XIII був у сльозах, коли прочитав про приєднання Вацлава, і добре знав його спосіб мислення. Польський гетьман незабаром довів, що сказане готовий втілити".

["Підгорецька хроніка", п. 50]

Сейм Репніна

"5 жовтня 1767 року був скликаний Сейм, на якому політична діяльність Вацлава Жевуського мала перерватися, а вся країна мала довідатися, що незалежної Речі Посполитої більше не існує. Ще у квітні гетьман мав вирушити до Варшави на передсеймові зустрічі, але різні перешкоди, а можливо, передчуття того, що своїх улюблених Підгірців він більше не побачать, кілька разів затримували його від'їзд". 

"Деякі з його друзів також наслідували приклад коронного гетьмана, який у листі від 20 липня 1767 року з Венгрова до польного гетьмана написав: "Повернутися до домашнього спокою і там чекати подальшої долі Вітчизни, що їй призначена Божим гнівом або передбачливою добротою Всемогутнього". Листи єпископів заохочували до виступів на сеймі. Так, єпископ краківський від 17 вересня пише: "З нетерпінням чекатиму приїзду такого ревного і благородного громадянина на порятунок віри і свободи". А архиєпископ львівський з Оброшина 8 травня того ж року: "Щиро молюся до Господа Бога, щоб зміцнив і утвердив Вас у Вашому намірі поїхати до Варшави на ту раду… Ви будете стояти зі своїми почуттями за всіх єпископів. Одні будуть зміцнені таким палким сенатором світським, який відважно стоїть за віру, а інші направлені і підбадьорені". 

Боронити віру в той час означало ще й виражати настрої коронного війська, що також спонукало гетьмана до сутичок з його ворогами. Це видно з листів, наприклад, Генерала Венявського з Пустомитів від 12 серпня 1767 року: "Тією поштою отримав наказ від Комісаріату, щоб полк Пана присягнув на вірність Його Величності Королю і теперішній Конфедерації, присяга та викладена в тому ж наказі… Мене глибоко бентежить один із пунктів цієї присяги: захищати католицьку віру відповідно до поглядів, викладених в акті теперішньої Генеральної Конфедерації. Що то за "погляди" про віру? Поглядів інакших бути не може, окрім тих, що церква римо-католицька сповідує. Прошу Пана Добродія аби зволили просвітити мене щодо цього, щоб і я, і решта душ полку Панського не мучилися сумлінням. Адже Пан є нашим шефом, а отже, і Батьком нашим".

["Підгорецька хроніка", п. 51]

Із опису подій у "Підгорецькій хроніці" випливає, що виступ гетьмана Жевуського проти "питання дисидентів" був передовсім мотивований супротивом іноземному втручанню у внутрішні державні справи і відбиттям не лише й не стільки власних поглядів, а поглядів людей, чиї інтереси та погляди він мав представляти, — коронного війська і католицької громадськості. Про власне релігійну толерантність Жевуських свідчить і будувництво українських церков в їхніх маєтках, і наявність портретів уніатських церковних діячів у колекції Підгорецького замку на рівні з католицькими. 

Під час цього осіннього сейму 1767 року, відомого як Репнінський сейм (або сейм Репніна) Вацлав Петро та Северин Жевуські продовжували свій антиросійський курс, проявляючи мужність і відвагу. Северин рішуче виступив проти Репніна та його втручання в польські справи. Його підтримали єпископи Залуський і Солтик. Всі вони виступали проти рівності дисидентів і протестували проти російського тиску на депутатів парламенту. Голос Вацлава Петра зіграв важливу роль у консолідації опору палати вимогам російського депутата; побоюючись подальших заяв у цьому ключі, Станіслав Август призупинив сесію. 

Історик Єжи Лоєк позитивно оцінює їхню позицію, пишучи, що люди з антикоролівської опозиції, попри їхні ретроградні політичні погляди, відзначилися послідовністю у своїх діях, особистою гідністю і сміливістю. Інша ситуація була з королем, який в той час був настільки нерішучим, що складалося враження, ніби події відбуваються повз нього. Цю нерішучість монарха, яка відзначалася впродовж усього його правління, підтверджують його ж слова, сказані на помісному сеймі в Гродно до російського посла Якоба Сіверса: "Все, що було зроблено щодо престолонаслідування і [конституції] 3 травня, було зроблено проти його волі і силою". Лоєк вказує, що Репнін неодноразово погрожував Солтику арештом, якщо той не відмовиться від своєї антиросійської політики; єпископ, повністю усвідомлюючи весь жах ситуації, продовжував свою діяльність. Репнін усвідомлював, що єпископи і Жевуські можуть підбурити весь народ, тому після тижня роздумів вирішив їх ув'язнити. 

Наказ про їхній арешт він віддав 13 жовтня: "Вранці на провінційній сесії краківський єпископ, київський єпископ Залуський і гетьман Жевуський з сином з великим запалом виступили проти гарантій дисидентів, в результаті чого було вжито як крайній захід — арешт усіх чотирьох. Тому цілий день велися дискусії про те, як це можна було б найбільш успішно здійснити, і про кожного з них були зроблені докладні запити, а генерал Солтиков був невідлучно присутній з князем Репніним для ради і дій" [3].

Станіслав Август Понятовський (1732–1798), алегоричний портрет з пісочним годинником, Марчелло Баччареллі

Найгостріше про всевладність Репніна писав Джеймс Гарріс, який у той час перебував у Польщі, за його словами, опонентів ув'язнили тому, що вони "вважали за потрібне говорити надто відкрито", а іншому місці він додає, що "він (російський посол Репнін) був тоді, безумовно, абсолютним монархом". "Що дійсно дратує, так це тон зверхності, який він приймає по відношенню до найвидатніших осіб. Він здійснює деспотичну владу над депетатами і змушує негайно замовкнути кожного, хто наважується виступити проти його волі, кажучи, що це не подобається імператриці. Він ставиться до всіх однаково зверхньо — навіть до короля". Зверхність російського посла підкреслює ще один іноземець, професор університету в Геттінгені Крістіан Готлоб Гейне: "Кілька днів тому князь Репнін, як завжди жадібний до їжі, на одному з обідів подавився кісткою, яка так глибоко застрягла в горлі, що він ледь не задихнувся; через це зчинився великий переполох. Одразу покликали королівського сімейного лікаря і доктора Лагена, але всі вони не змогли витягти кістку з його горла. Після цього він почав спльовувати кров'ю, а точніше, у нього бувають напади кровотечі і він дуже небезпечно хворий. Якщо цей князь-тварина помре, то великої шкоди для нас не буде, бо більшого дурня і грубіяна на його дикунській батьківщині важко було б знайти на його місце". Крім того, Рєпнін не поважав жодної релігії, що було важливо в контексті справи дисидентів. Як провокацію слід розглядати те, що за його вказівкою у Варшаві в Попільну середу було проведено театралізовану виставу, яка, як і слід було очікувати, була зустрінута бойкотом.

Кажуть, що план викрадення обговорювався з лідерами десиденських партій у Польщі, кальвіністом Яном Єжи Грабовським і лютеранином Єжи Вільгельмом Гольцем. Є багато свідчень того, що примас Габріель Подоський, який симпатизував Репніну, також знав про викрадення, але був проти цього наміру. Підозрювали, що до арешту був причетний ксьондз Антоній Корнелій Пшедвоєвський, який був на утриманні Жевуських і часто проживав у Підгірцях, але "видав свого благодійника пана гетьмана під батіг" [4].

Багато істориків поділяють думку, що сам король знав про заплановане ув'язнення: "Можна лише підозрювати, що Станіслав Август був заздалегідь посвячений у деталі запланованого замаху, і що він заплямував себе такою, хоча б і лише мовчазною, санкцією, але ця підозра не може бути відчутно доведена за відсутності свідчень про його конфіденційні перемовини з Репніним. Можна натомість нівелювати це важке звинувачення проти короля, що він дозволив відбутися такому насильству. Але що мав робити монарх, знаючи своє безсилля? Безсумнівно, що Станіслав Август не прийняв цей безпрецедентний замах близько до серця, тим більше, що ані гетьман Жевуський, ні Залуський, а тим більше краківський єпископ не були до нього прихильними" [8].

Ув'язнення Жевуських

Северин Жевуський описує обставини ув'язнення так: "У вівторок вночі близько опівночі нас: мого батька Вацлава Жевуського, на той час воєводу краківського, коронного польного гетьмана, і мене, тоді старосту долинського, подільського депутата, 14 жовтня (взяли 13-го до опівночі, вивезли 14-го) викрали з Варшави за наказом князя Репніна, посла великоросійського, і вивезли до Смоленська, а потім до Калуги. Там в жорстокій неволі ми перебували упродовж п'яти років і чотирьох місяців. Дяка Богу і за неволю. Маршалки Лютеранської конфедерації Грабовський і Гольц підписалися під тим, аби нас забрали. Того ж самого дня, вночі, забрали краківського єпископа Солтика і київського єпископа Залуського і також повезли до Смоленська, а потім до Калуги. Все це було справою рук короля Понятовського. 8 жовтня 1801 року в Києві Лізен, генерал-ад'ютант князя Репніна, розповідав мені, що він не спав, коли нас забрали в полон у 1767 році з сейму у Варшаві. О 2 годині ночі послав того Лізена князь Репнін до короля доповісти, що нас було схоплено. Король сидів у себе сам, нероздягнений; і коли Лізен увійшов, король його запитав такими словами: "Sont ils pris?" ("Їх узято?") Лізен відповів: "Oui sire" ("Так, пане"). Король сказав йому: "Bon soir" ("Добраніч"), і почав роздягатися спати" ["Підгорецька хроніка", п. 52].

Арешт відбувся в ніч з 13 на 14 жовтня (точнішим є слово "викрадення" або "ув'язнення", бо дії росіян були протизаконними, проте в контексті часто уживається слово "арешт" як літературно виразне). Єпископів викрав полковник Йосиф Іґельстрем. Все мало відбутися таємно, але перед тим російські війська зайняли всі найважливіші місця у Варшаві. Вони мали бути готовими до придушення заворушень, які могли б спалахнути, якби новина про арешт все ж таки поширилася серед мешканців столиці. Солтик у цей час був на обіді у маршалка надворного Мнішека, і саме тут росіяни застали його зненацька. Коли солдати увійшли до кімнати, де він знаходився, єпископ, за переказами, сказав офіцерові: "Я думав, що мене ув'язнять у моїй власній оселі, і приготував золоту табакерку для того, кому накажуть, дуже шкода, що ви мене схопили в чужому домі". Так же мужньо поводився Залуський, якого захопили у власному домі. Він просив Бога простити тих, хто його ув'язнив.

 Ув'язнення єпископа Каєтана Солтика, гравюра В. Олешинського

Жевуські були ув'язнені полковниками Осипом Штакельбергом і Розеном. Вночі гетьманський палац оточили близько 200 російських солдатів, роззброїли гетьманську охорону, увійшли Стакельберг, Розен, майор Кікін і чотири гренадери. Гетьману було оголошено: "Ми маємо ордер на арешт ясновельможного пана, тому просимо пана одягатися і пройти до карети, присланої від князя Репніна, в якій пан поїде". Гетьман спокійно відповів: "Добре, я принесу своє життя в жертву, навіть якщо ви, великі государі, вб'єте мене, я з радістю покладу життя своє за віру і вітчизну. Сину мій! маєш дякувати Господу Богу, що він призначив мені таку долю, і сподіватися, що навіть якщо я згину, то Господь Бог нагородить тебе щедрим благословенням" [5]. Лише після цього офіцери заявили, що мають наказ ув'язнити також і Северина. Він "так само хоробрим серцем прийняв такий вирок" [6]. Мужність Северина також підкреслював Нємцевич, який описав поведінку юнака як "прекрасний прояв громадянства та синівської любові". У подібному ключі висловлювався Адам Вавжинець Жевуський, який писав, що його предки були ув'язнені "за обстоювання свободи нації".

Жевуським не дозволили взяти слуг. Їм наказали сісти в прислану карету, яка відвезла їх до палацу Репніна. Туди також доставили ув'язнених єпископів. Потім їх розділили так, щоб вони нічого не знали один про одного, переправили на човнах через Віслу і відправили в подорож, мети якої в'язні не знали. Пануючий настрій в'язнів описав Валер'ян Калинка, за словами якого, всі вони передбачали, що з ними може статися, але їх підбадьорювало переконання, що вони захищають віру і свободу. Милорад Павич пише, що в арешті Жевуських узяв участь сербський письменник Симеон Пишчевич (1731-1785), достеменно відомо, що він керував їхнім конвоєм по дорозі у заслання: "Сербський письменник, який став пізніше генералом Катерини Великої, Симеон Пишчевич, заарештував у Варшаві 1767 року графів Жевуських, батька та сина, і відправив їх в ув'язнення, тому що вони опиралися втручанню Росії в справи Польщі, якого й сам Пишчевич, утім, не схвалював" [Милорад Павич, "Грязи"].

Наступного дня після викрадення, 14 жовтня, у сеймі була зачитана декларація Репніна про те, що сенатори були взяті під варту "за те, що забули у своїх діях гідність Найяснішої Імператриці, заплямували чесність її рятівних, безкорисливих і дружніх намірів щодо Речі Посполитої". Ясновельможна Імператриця не вимагає нічого іншого, як тільки зробити Річ Посполиту щасливою".

Станіслав Любомирський пише, що обурення суспільства було великим. Це підтверджує і Нємцевич, згадуючи події, що запам'яталися йому з дитинства. Його розповідь пронизана автентичним настроєм зневіри, викликаним ув'язненням сенаторів: "Одного разу, коли прийшла пошта з Бреста, батько, переглядаючи її, зблід і згас. На запитання матері, що сталося, він відповів: "Князь Репнін наказав вивести з сенату наших єпископів і сенаторів і забрати їх у неволю". Від цих слів мама знепритомніла. Коли вона прийшла до тями, то вигукнула: "Боже, до чого це дійшло, ці маркітанти, ці варварські морди посміли підняти руку на святих і поважних наших сенаторів". А ми, діти, хоч і не знали причин і приводу, але відчули горе і образу в наших юних серцях" [7]. 

Микола Васильович Репнін (1734-1801)

Родичі та близькі викрадених зверталися до Репніна з проханнями про їхнє звільнення. Депутати і сенатори їздили скаржитися монарху, але безрезультатно: "Що робив у цей час король, який повинен був стояти на сторожі щастя народу? Ті, хто увійшов до його кімнати, щоб оголосити про прибуття станів, застали його спокійно сидячим за письмовим столом, на якому були розкладені фарби і чорнило, і він був зайнятий малюванням винайденої ним самим вольності до річниці своєї коронації! Змушений покинути таке важливе заняття, щоб вислухати сейм, він розгубився, і неохоче призначив трьох сенаторів піти до Репніна і запитати його, що означає це нечуване насильство?" До складу делегації входили львівський архиєпископ Єронім Сєраковський, калішський воєвода Твардовський і жмудський староста Ян Миколай Ходкевич (чоловік Людвіки Марії Жевуської). 

На їхні запитання про сенаторів Репнін відповів, що: "Нікому, крім цариці, він не зобов'язаний давати звіт у своїх діях, що ув'язнені отримають свободу лише тоді, коли всі його вимоги будуть виконані, що, крім того, він вже повідомив Генеральну конфедерацію про причини цього кроку". А коли делегати попросили гарантувати хоча б безпеку ув'язнених, росіянин відповів: "ця безпека буде недоторканою доти, доки всі будуть виконувати свій обов'язок згідно із застереженнями акту конфедерації і духу декларації найяснішої імператриці, в іншому випадку з ними будуть поводитися як з порушниками миру і ворогами власної батьківщини". Наприкінці жовтня до цариці було надіслано меморандум з цієї справи. У відповіді російського міністерства йшлося "Великий посол наказав заарештувати порушників громадського спокою. Не було би безпеки для сейму, не було би надії на відновлення народного спокою".

У російському полоні

Що стосується самих викрадених, то з моменту їхнього арешту ніхто у Варшаві не знав, де вони перебувають. Тим часом, після одного дня перебування в Празі, вони були відправлені до Вільна в найсуворішій таємниці. Варто сказати кілька слів про цю подорож, яка проходила строго за інструкціями, які полковник Пишчевич, що командував конвоєм, отримав від Репніна:

"Прийнявши в'язнів і розмістивши кожного з них окремо в трьох чотирикінних каретах, наданих послом, двох єпископів окремо, а гетьмана із сином, і по два офіцери в кожній кареті, спостерігати, щоб вони ніде разом не бачились, в дорозі нікого до них не підпускати і пильнувати, щоб ніхто не міг їх побачити, ані дізнатися, кого це везуть. Ніде не зупинятися у великих і людних містах, а на ніч намагатися ставати у малих і відлюдних селах, до яких заздалегідь відсилати квартальних, з будинків зайнятих для в'язнів виганяти навіть господарів, на виходах ставити варту, а двори оточити козаками. Приставлені офіцери не повинні відходити від в'язнів ні вдень, ні вночі, а сам підполковник з ротмістром по черзі кожну ніч по три рази повинні заходити до їхніх кімнат" [3].

Цікаву інформацію про депортацію можна знайти у щоденнику єпископа Залуського, який пише, що росіяни брали до уваги можливість спроб відбити в'язнів. Солдати отримали наказ вбити сенаторів у такій ситуації [9]. Це підтверджується інструкцією, даною Пишчевичу: "У разі будь-якої спроби врятувати в'язнів, цього не допускати і захищатися до останньої краплі крові, а в крайньому випадку, коли витримати напад не видається можливим, в'язнів вбити, щоб вони ні за яких обставин не потрапили до рук поляків". В'язні згадували, що "з ними поводилися, як з найгіршими злочинцями на дорозі, бо як може бути щось святе для тих, хто навіть чеснот поважати не вміє?" [10].

 Юзеф Анджей Залуський (1702-1774), київський єпископ

1 листопада, через десять днів після ув'язнення, поляки прибули до Вільна. Там вони перебували під наглядом генерал-поручика Івана Петровича Нуммерса, через якого "цариця обіцяла їм свободу, якщо вони письмово зобов'яжуться не чинити опору волі і намірам російського посла. Коли ж вони відмовилися бути звільненими на цих умовах, вона наказала відвезти їх спочатку до Смоленська, а після спалаху Барської конфедерації — до Калуги". 25 грудня до Вільна прибув гонець з Москви з наказами від Катерини. Вона наказала відправити в'язнів до Смоленська. Бажання Катерини було виконано, і 30 грудня в'язні покинули Вільно під посиленим військовим конвоєм. У Смоленську вони пробули рік, тут ними "опікувався" російський бригадир Володимир Чарторийський. 

 Юзеф Анджей Залуський (1702-1774), київський єпископ

Упродовж усього часу з моменту арешту в'язням не дозволяли спілкуватися один з одним: "По-перше, їх, як і раніше, тримали окремо, розмістивши в окремих будинках під охороною; лише гетьман був розміщений разом із сином. Будинки для в'язниці були обрані серед найкращих у Смоленську і були забезпечені як достатньою кількістю прислуги, так і найвишуканішими внутрішніми вигодами та запасами продовольства. Однак, поза тим життя в'язнів було вкрай неприємним. Можливо, їх турбувала не стільки ізоляція, скільки постійна цілодобова присутність офіцера, призначеного не тільки охороняти кожного з них, але, як зазначалося в інструкції, також розмовляти і розважати. Цим офіцерам було доручено бути якомога ввічливішими з тими, хто перебував під їхнім наглядом, але їм також було наказано не втручатися в розмови про польські справи, якщо самі в'язні будуть наполегливо повертатися до цієї теми; їм слід було сказати, що щирість намірів імператриці, відома їм з її декларацій, незабаром виявиться у всій пишноті тих справ, в яких вони через свою впертість і нерозуміння її благотворних планів не бажають брати участь" [8].

Після майже річного перебування в Смоленську в'язнів перевели до Калуги. Сюди вони прибули 2 листопада 1768 року, в день Всіх Святих. Банкір Петро Теппер також писав про прибуття сенаторів до Калуги, але не раніше 13 липня 1769 року. У листі до Юзефа Жевуського він повідомляв: "Про його світлість воєводу Добродія не маємо інших звісток, окрім того, що його перевезли зі Смоленська до Калуги в Московське воєводство, разом з іншими панами. Теперішній посол, князь Волконський, дав себе умовити, що я надіслав їм вексель на двісті червоних злотих і відправив листа; дай Боже, щоб передали." Тут їм нарешті дозволили зв'язатися один з одним. Чого, однак, бракувало в'язням, так це новин про те, що відбувається в їхній країні. Залуський пише про те, як сильно їх турбувало це незнання.

Медаль з зображенням Вацлава Петра Жевуського, 1776

"Тим часом полонених князя Репніна після чотирнадцяти діб невизначеності під супроводом 1400 солдатів направили вглиб країни до місця їхнього заслання. До Вільна вони прибули 1 листопада. До Смоленська переїхали у 1768 році, нарешті в 1769 році прибули до Калуги, де в жалюгідному помешканні, мусили вони лишитись. Там Вацлав переклав польським віршем Псалми Давида, з яких сім покаянних псалмів вийшли друком, а решта збереглася в рукописі. Северин, перекладаючи твори Монтеск'є, Фоларда і Шувалова, готував себе до публічної професії.

Для помсти князю Репніну не достатньо було особистого переслідування, і він додав розорення маєтків. Нагадуванням про той час залишилися в Підгорецькому замку шрами на камінах з чорного мармуру. Фігури, розбиті солдатськими прикладами, свідчать про сліпу лють загарбників" ["Підгорецька хроніка", п. 52].

У Калузі утримання в'язнів покращилося. Ними опікувався полковник Гавриїл Петрович Бахметів, який подбав про те, щоб забезпечити сенаторам бодай щось замість свободи. В'язні жили разом, їм дозволяли гуляти, вільно виходити на вулицю. Щоранку єпископи відправляли месу, по суботах і неділях Залуський проповідував італійською та французькою мовами. Разом приймали їжу, насолоджувалися розмовами, прогулянками і поїздками на природу. Солтик грав на флейті, а Жевуські займалися письменництвом, Залуський скористався вимушеним дозвіллям для того, щоб написати білими віршами каталог польських книг, частина якого була видана Юзефом Мучковським під назвою «Biblijoteka historyków, polityków i prawników» (1832). Щоб згаяти час, в'язні шили капелюхи та рукавички. Однак вони страждали від тісноти і нестачі одягу. Северин писав у 1771 році: "Капелюх і вбрання, якому вже три роки, пара черевиків і вісім сорочок з грубого полотна, ось і весь мій гардероб. У мого батька він ще скромніший. Я не спав у ліжку майже п'ять років. Листи ми отримуємо не частіше, ніж раз на два роки".

Залуський також сильно страждав від відсутності гардеробу:

"Мене взяли, хто не пожаліє бідолашного?

У старому пальті на підкладці і в одній сутані.

Ні взуття, ні молитовника, ні навіть грошей,

Нічна справа, наказали поквапитись якнайшвидше".

Коли в Калузі спалахнула чума, в'язні насилу випросили у Бахметова відпустити їх жити в Азарове, за кілька сіл звідти. Про втечу не могло бути й мови, оскільки їх постійно охороняли озброєні солдати "з рушницями та багнетами". 

Юзеф Анджей Залуський, нотатки з московського полону 

Важливим покращенням життя в'язнів стала можливість листування. Збереглося п'ять листів Северина Жевуського: три до Міхала Яна Паца, старости зьоловського, у подальшому одного з лідерів (генерального маршалка) Барської конфедерації, один до Юзефа Жевуського і один до Михайла Юзефа Жевуського. Як писав Северин до Паца: "Свобода писати, яку вони мені дають, є моєю єдиною втіхою... У мене була одна причина для занепокоєння, і вона полягала в тому, що я не міг писати тобі, дорогий Друже. Слава Богу, тепер я її позбувся, і за вироком моїх Сторожів мені дозволено найприємніше заняття в моєму житті" [11]. "Свобода" ця була обмеженою: на кожний лист треба було отримати дозвіл, кожен лист проходив контроль та перевірку, про що Северин попередив своїх адресатів: "Лист навряд чи дійде, якщо не пройде через канцелярію Репніна, і те відкритим".  Метою росіян було заспокоїти польську громадську думку, знявши напругу щодо невизначеності долі викрадених сенаторів. З іншого боку, поінформованість про те, що кореспонденція проходила цензуру, мала вселити в бранців страх, що лише та пошта, яка не містить зайвої чи підозрілої інформації, має шанс дійти до адресата. Це спонукало до винайдення власного способу шифрування інформації через натяки, алюзії та метафори, зрозумілі лише близькому оточенню. Таке шифрування не мало чіткої системи, тож прихована у листах інформація досі не є розшифрованою. 

Першочерговим прагненням засланих було повідомити про своє місце перебування, бо, як писав Северин: "Я розумію, що у Варшаві думають, що я помер, або що мене депортували засновувати нові колонії в Америці". Оскільки їх тримали у приміщенні з характерними шпалерами, Северин спробував використати це, щоб допомогти друзям індетифікувати місце: "Якось я глянув на оббивку кімнати, в якій стою, і, побачивши на ній оголену Венеру, був настільки вражений її красою, що взявся написати епічну поему, назва якої буде "Купель Венери, перетворена на зірку"" — і далі, під виглядом сюжету поеми, описав інтер'єр свого місцезнаходження. Там же, автор попросив зацікавити роботою над поемою його невістку Кароліну Катерину Жевуську, дружину Станіслава Фердинанда: "Якщо невістка буде до наголосів скрупульозна, я їх не вказуватиму, тільки хрестиками позначу, а вона для повноти вірша, де інтонація спадатиме, зробить наголоси". За цим імовірно ховається бажання долучити до пошуків ув'язнених впливого брата невістки Кароля Радзивілла.

Окрім згадки про невістку Северин передає у листах вітання близьким друзям Яну Радванському, Юзефу Загурському та Ігнацію Ґолеєвському: двоє останні після викрадення сенаторів виступали на сеймі на захист Жевуських. Героїнею листів до Паца є також дехто Софронія — найбільш імовірно, вигадане ім'я, під яким було приховане чиєсь справжнє: "Будь у прекрасної Софронії і припади від мене до її ніг, але дивись, щоб ні вона, ні жоден чоловік у світі не знав, що її звуть Софронія" [11]. 

Міхал Ян Пац (1730-1787)

На відміну від листів до Паца, лист до Михайла Юзефа Жевуського не має завуальованого змісту. Цікавим повідомленням із нього є фраза Северина про те, що ще до початку сеймових засідань його дядько передбачав захоплення Жевуських у полон. За цим може стояти і бажання присипити пильність цензорів, склавши враження, що Жевуські усвідомили нерозсудливість своїх дій, і спроба відвести від Михайла Юзефа можливі підозри в його змові з ними. 

Гірше справи з листуванням йшли у Каєтана Солтика: його краківська капітула не отримала від нього жодної звістки і відправила до Калуги довірену особу комісара Вінклера, переодягненого на жебрака, щоб через нього встановити контакт з єпископом. Місія була успішною: Солтик передав до Кракова довгий лист, адресований каноніку Юзефу Олеховському, який керував єпархією, але сталося це лише 1772 року, тобто під кінець полону.

Барська конфедерація

Барська конфедерація — військово-політичне об'єнання проти короля і російського втручання, яке вперше заявило про себе в місті Бар на Віннічині, постало як продовження політичної лінії, проголошеної Жевуськими, і зокрема як реакція на їхнє беззаконне викрадення. Боротьба конфедератів тривала з 1768 до 1772 року і супроводжувалася патріотично-літературим "бумом", який отримав назву "барської літератури". Діяльність Жевуських, якою надихалися конфедерати, знайшла відображення в двох анонімних п'єсах "Чеснота пригноблена, свобода утиснена" ("Cnota uciemiężona, Wolność obarczona") та "Перебіжчик" ("Perekińczyk") і вірші "Розмова Вацлава Жевуського з сином Северином" ("Rozmowa jwm. pana [Wacława] Rzewuskiego wojewody krakowskiego, hetmana polnego koronnego z synem swoim [Sewerynem] starostą dolińskim, obydwóch w niewoli moskiewskiey będących"). 

"Але провінції також вирішили помститися за кривди, завдані їхнім лідерам. Бездіяльність енергійного, але обачливого кам'янецького єпископа Адама Красінського розв'язала руки хоробрій шляхті, яку старий Юзеф Пуласький, надвірний коронний писар, варецький староста, 4 березня 1768 року маніфестом, проголошеним у Барі, закликав до активних дій. Конфедерацію підтримала найшляхетніша частина народу під проводом маршалів: Міхала Красінського з боку Корони та Міхала Яна Паца з боку Литви. До неї приєдналися: Кароль Радзивілл зі своїм шурином Станіславом Фердинандом Жевуським, хорунжим литовським, Ігнацій Потоцький, канівський староста, Мар'ян Потоцький, маршалок галицької конфедерації, Йоахим Потоцький, Костянтин Голуховський та багато інших, чиї імена оспівані у народних легендах. Конфедерація не могла розраховувати на допомогу від іноземних держав, окрім Туреччини та Франції. Конфедерація мала підтримку королівського війська під командуванням Францішека Ксаверія Браницького, коронного великого ловчого, а також російського корпуса, який їх підтримував.

Лицарські дії Барської конфедерації добре відомі, як відомі і жорстокі засоби, що були використані проти неї. Гонта і Залізняк лишили з того часу огидну і криваву пам'ять про 150000 замордованих жертв. Голод, буря і війна поширилися по всій Речі Посполитій, а взаємне роздратування досягло найвищого рівня. Викрадення короля з Варшави було незначною подією серед тих катастроф, а оборона Краківського замку і Ченстоховського монастиря, хоч і не мала успіху, заслуговує на більш гучну і тривалу згадку" ["Підгорецька хроніка", п. 53].

В свою чергу, українці скористалися громадянською війною в Речі Посполитій, щоб заявити про свої національні права — на тлі Барської конфедерації розгорнулося повстання, відоме як Коліївщина. Переможницею у протистоянні двох національних рухів, польського та українського, стала третя сторона — росія.  

Відбувся Перший поділ Речі Посполитої. Його безпосереднім приводом став замах на короля Станіслава Августа Понятовського та спроба його викрадення (яка так і не відбулася) 3 листопада 1771 року змовниками, пов'язаними з барськими конфедератами. Виправдовуючи свою агресію, Австрія, Росія і Пруссія стверджували, що Річ Посполита не здатна підтримувати порядок і внутрішню єдність. Вони стверджували, що такий стан справ становить загрозу для сусідніх держав. Договори про поділ були підписані в Санкт-Петербурзі 5 серпня 1772 року, а 30 вересня 1773 року, після протестів трьох депутатів: Тадеуша Рейтана, Самуеля Корсака і Станіслава Богушевича, — ратифіковані Сеймом.

Повернення з полону

У січні 1773 року Катерина вирішила звільнити в'язнів. Це стало результатом зусиль польського короля і папського нунція (а також нового російського посла у Варшаві Штакельберга). 16 січня княгиня Сапєга занотувала: "Рішення, здається, вже не відворотне, що статусних в'язнів, наших сенаторів, з суворого московського ув'язнення звільнено і вони зараз перебувають на шляху до Варшави". Однак самі в'язні дізналися про своє звільнення лише 19 січня, а їхній від'їзд відбувся через тиждень. Повернення патріотів чекали у Варшаві, але вони оминули столицю і попрямували до своєї резиденції в Сельці, який тоді належав до стулінського староства на Холмській землі і мав назву Седлисько. Таким чином вони відмовилися від наміру їхати до Підгірців, які після поділу опинилися за австрійським кордоном.

З полону Жевуські і єпископи повернулися у ареолі національних героїв. Не дивно, що їх осипали подяками і нагородами, причому як союзники, так і супротивники, щоб бодай так зам'яти провину за бездіяльність. Вацлава Петра Жевуського привітали Папа Римський і очільники Барської конфедерації, що на той час перебували в еміграції, а громадським коштом була відлита медаль з зображеннями Вацлава Петра і Северина. 

Медаль з зображенням Северина Жевуського, 1776

Король Станіслав Август Понятовський надав Вацлавові Петру Велику Булаву, першочерговим наступником якої він був визнаний ще за Августа ІІІ. Втім, гетьман невдовзі відмовився від неї на користь Францішека Ксаверія Браницького, за умови надання посади польного гетьмана Северину Жевуському.

"Нарешті в січні 1773 року полонені повернулися на батьківщину, вже стиснену у її межах. Підгірці, улюблена резиденція польного гетьмана, опинилася під владою Австрії, і повернутися туди він не забажав. Йому повідомили, що Папа Римський доручив нунцію Гарампі привітати його, що сенатори і натовп міщан хочуть вийти йому назустріч. Ці почесті не приваблювали богобоязливого старця, який з довгою бородою, що відросла в неволі, скидався радше на пустельника, аніж на тріумфатора. З Варшави, тепер уже близької, він повернув до Холма, і оселився у скромному маєтку в Седлиску на тій холмській землі, яка стільки разів підтримувала його в політичних справах, і в близькості чудотворного образу Матері Божої, покровительки його дому. (У 1738 році, 11 вересня, Холмщина вислала прохання до святого отця про коронацію чудотворного образу в Холмі. На чолі підписів стоять імена Вацлава Жевуського, його брата Северина Юзефа Жевуського та швагра Владислава Потоцького). 

Однак Вацлав не оминув нагороди, в якій попри ненависть король не наважився відмовити публічно. Примас Любеньський, відразу після смерті Яна Клеменса Браницького (у Білостоці), представив краківського воєводу до Великої коронної булави, про що 9 квітня 1773 року був виданий відповідний диплом. Краківське каштелянство не було, однак, прикріплене до Великої Булави, як це було прийнято зазвичай, а було передане Єжи Мнішеку, надвірному коронному маршалку. Можливо, король не міг удостоїти такої великої честі свого супротивника часів сейму 1767 року (адже мстивість Понятовського у справі капітули з краківським єпископом довела свою наполегливість), але, як я прочитав у листі Єжи Мнішека, сам старець, з його скромністю і прагненням віднайти спокій, посприяв такому розділенню посад. Нагородою, що більше відповідала його католицьким настоям, стало Папське Бреве, оригінал якого все ще зберігається в Підгірцях:

"Климент Папа XIV. Любий Сину, шляхетний Муже! Вітаємо тебе і даємо тобі наше Апостольське благословення. З листа велебного брата Юзефа, архиєпископа беритинського, нашого польського нунція, ми були поінформовані, що ти, дорогий Сину, шляхетний Муже, у добрім здравії повернутий на батьківщину звільнений на свободу. Та радість велика, яку принесла ця звістка, дорівнює тому великому жалю, з яким ми з попередником нашим, отцем Климентом ХІІІ, прагнули твого повернення. Дякуємо найдобрішому нашому Богові за те, що повернув тобі свободу, вітаємо тебе з цією ласкою і дуже втішаємося нею, бо сподіваємося, що Свята Церква матиме з неї користь. Твоя доброчесність і активність у цей час видаються необхідними для того, щоб на наступному сеймі не було зроблено жодних спроб напасти на святу віру, яку завжди любили і шанували твої пращури. Ми віримо, що ти докладеш старанних зусиль, щоб запобігти будь-якій шкоді церкві та вірі, що об'єднаєш зусилля з нашим польським нунцієм навколо святої віри, що своїм прикладом залучиш громадян твоєї батьківщини до її захисту. Будь певен, що немає більш гідного способу заслужити божу прихильність і милосердя, і цими заслугами ти примножиш нашу Апостольську ласку до такої міри, що все, що ми можемо зробити для тебе і Дому твого, ми з радістю зробимо. А нині, на знак нашої батьківської прихильності до тебе і до твого сина, що був тобі супутником і втіхою, за що його також благословляємо, зі скарбів Церкви шлемо подарунок і дозвіл, за яким у будь-який день і в будь-якому храмі, де будеш молитися, отримаєш всі ті індульгенції, які отримав би тут, у ватиканській церкві Десяти Апостолів. Надсилаємо Апостольське благословення тобі, твоєму синові та всім твоїм кровним родичам. Засвідчено у Римі, в храмі Святої Марії Великої, під перстнем рибалки. 6 березня 1773, Папства нашого року четвертого". 

Текст наведений за перекладом з латини із приватних нотатків воєводи. До нього додається список індульгенцій від церкви Святого Петра у Ватикані. Цей храм, як відомо, є другою католицькою святинею у світі після Латеранської базиліки, і в минулі часи він був призначений для Константинопольського Патріарха, коли він відвідував Рим.

Патріотичне серце Вацлава певно потішив лист маршалків Барської конфедерації із заслання до нього та його сина Северина. Ці лідери, поневіряючись у таборах, продовжували активну, але безрезультативну діяльність, як це часто буває з найблагороднішими пориваннями емігрантів. Про такі зусилля згадує лист краківського єпископа до Северина, старости долинського: "До нас постійно надходять кур'єри з-за кордону, від генералів з Мюнхену, а тепер з Аугсбургу, від Красінського і Паца, генеральних маршалків конфедерації, де вони перебувають на конгресі з послами англійським, французьким, шведським, данським та інших монархів, також від курфюрстів і князів імперії, щодо ухвали проти поділу Речі Посполитої, проти якого вищезгадані маршалки склали дуже гарний маніфест, і надіслали мені його в оригіналі з печатками Корони і Великого Князівства Литовського, ви певно вже маєте його копію, їх повно у Варшаві. Вкладаю також у конверт листа до пана маршалка Великого Князівства Литовського, який йому надіслав, засвідчивши свою єдність з паном краківським воєводою, гідним панотця, і з належною пошаною визнаючи себе щирим братом і покірним слугою, Каєтан, єпископ краківський. З Кракова, 6 травня 1773.

З листування видно, що краківський воєвода, отримавши Велику Булаву, яку ще Август ІІІ йому призначив, і функції якої йому доручив після конвокації Браницький, тепер у віці шістдесяти семи років, у стані втоми і немочі, дедалі більше доручав громадську діяльність своєму синові Северину. Його тривала відсутність, запровадження іноземного законодавства у відокремлених від Королівства провінціях, також погіршили стан його справ, не кажучи вже про розорення, якого зазнали його маєтки. Він вирішив 16 лютого скласти Велику Булаву, яку негайно посів Францішек Ксаверій Браницький гербу Корчак, а його син і товариш по полону Северин Жевуський отримав від батька дві хоругви: гусарську і панцерну. Не розлучила батька і сина в той час і вдячність громадян, зусиллями яких була відлита велика медаль із зображенням Вацлава з одного боку і написом: ''Venceslao Rzewuski, Palatino Cracoviae, Supremo Regni et RP Polonarum Duci ob fortia eius pro Republica gęsta, post quinquennem pro religione et Patria captivitatem Patriae civibusque reddito Viro septuagenario lumini Patriae, Religionis ac libertatis julero, amor populi a civibus nuncupato, forti, pio, sacrum. Anno D 1776''. На зворотному боці зображений Северин із написом: ''Severino Rzewuski Duci Exercitus Regni et Reipublicae Polonorum, post quinquennem pro Religione et libertate captivitaterri Patriae civibusque reddito Viro trigenario, jilio simili patri sacrum. AD 1776".

У Седлиську Вацлав був зайнятий переважно побожними справами, турботою про маєтки і благополуччя дітей. Северин не раз звертався за батьківською порадою щодо державних справ. Так у листі від 3 листопада 1774 року пише старий воєвода: "Раджу як батько уникати найменшої сутички з комісаріатом; є один вірш, який я раджу тобі запам'ятати на все життя: Quis, quid, ubi, quibus auxiliis, cur, quomodo, quando?* Бо знаєш, які часи і що се діє". 

["Підгорецька хроніка", пп. 58-59]

* Гекзаметр Цицерона з трактату "Rhetoricorum, seu De pronatione rhetorica", складений з риторичних запитань, що є формулою побудови орації. Навіть сьогодні застосовується як керівний принцип для написання статей у журналістиці.

Джерела