Северин Жевуський, мініатюра 1790-ті, @NAMU [27]

Северин Жевуський, шеф

(1766-після 1830)

"Брата мого прадіда [Адама Вавжинця Жевуського], якого звали Северин, завжди називали "Шеф Жевуський", хоча я так і не змогла дізнатися, чому йому дали це прізвисько. Він був пристрасним меломаном, йому ми завдячуємо збиранням і відродженням усіх українських наспівів. Він власним коштом утримував трупу співаків, які чудово виконували сумні й мелодійні українські "думи". Вони супроводжували його всюди, і коли вони співали, Шеф Жевуський, сидячи осторонь, немов у екстазі, забував про усе на світі у своїй музичній пристрасті" [невидані спогади Ядвіги де Форсанц з Цехановецьких, за 1].

"У Адама [Вавжинця] Жевуського був брат Северин, який очолював піхотний полк свого імені; з ним я також був у добрій дружбі та близькості. Розум його, як і в Адама, поєднувався з незвичайною дотепністю; не такий поважний, як Адам, він любив веселе товариство і забави, не тікав від бійки, і ми осушили з ним не одну пляшку вина. Він мав надзвичайні здібності до написання віршів, найкраще серце, велику доброзичливість і найпалкіші прагнення для країні. Востаннє ми зустрілися з ним на перевозі в Станишівці; він їхав з дружиною на проживання до Литви, а я повертався зі своєю від дядька, який дав мені на дорогу двадцять пляшок старого вина. Коли ми вже прощалися, я дістав дві пляшки, але оскільки на поромі не було склянок, ми відбили горлечка і випорожнили; за кілька хвилин ще дві, потім втретє, далі не знаю, що сталося зі мною, а тим паче з паном Жевуським. Наступного дня я прокинувся в Кодні; дивлюся, дружина моя плаче, а біля ліжка сидить лікар Гінч; мене поклали до карети у Станишівці, немов мертве тіло, але потім я був у порядку" [Ян Дуклан Охоцький 2].

Северин Жевуський охрещений у 1766 році у парафіяльному костелі у Слуцьку [3]. Останньою зафіксованою датою його життя є 1830 рік у зв'язку із продажем маєтку Ліщинці [4], після чого шеф Северин виїхав на терени Білорусі і прожив там ще невідомо скільки років чи навіть десятиліть. Здебільшого згадки про Северина Жевуського у історичних дослідженнях зводиться до того, що він розорився, розпродав українські маєтки і виїхав у маленьке білоруське село, яке подарував йому хрещений "Пане Коханку". Хоча це правда, варто зауважити, що продаж українських маєтків відбувався поступово аж до похилого віку Северина Жевуського.

Дитинство Северин Жевуський провів за кордоном під опікою Радзивіллів, які виїхали з Речі Посполитої під час Барської конфедерації. Перший збережений лист від нього написаний у 1775 році з Мангайму, де мешкав у вигнанні його дядько і хрещений Кароль Радзивілл "Пане Коханку"; наступний у 1776 році з Відня, куди його було влаштовано на навчання коштом дядька [6]. Після повернення з-за кордону Северин розпочав військову кар'єру у війську Великого князівства Литовського. На службі відзначився схильністю до гулянок, що можна віднести до впливу дядька: "Молодь гуляла, і я з нею; славетні імена супроводжували застілля, Северин Жевуський постачав сороміцькі пісні; а оскільки такі гулянки часто позбавляли молодь серйозних вечорів у замку, на нас кривилися і мене як домашнього нераз лаяли жінки. Зрештою, це ж приватні спогади, чому я маю це замовчувати!" [7].

Ліщинці, садиба [69]

1 березня 1790 року на основі надвірної міліції "Пане Коханку" був сформований 8 піхотний полк дому Радзивіллів, до керівного складу якого Северин Жевуський увійшов як підполковник (призначення 1 жовтня 1789). Невдовзі після заснування полку Кароль Радзивілл помер, Северин Жевуський перейняв по ньому головування і відтоді "титулувався" як шеф (полковник з 20, а шеф з 28 липня 1791) [40]. Полк складався з 2 батальйонів по 4 роти, хоча решта литовських піхотних полків мали лише по одному батальйону. Штат передбачав 1440 осіб, але повної кількості ніколи не було досягнуто і полк упродовж усієї своєї історії потерпав від нестачі людей [11]. Упродовж 1791 року полк квартирувався у Чорнобилі, маєтності тітки Северина Людвіки Марії з Жевуських, у 1792 році у Несвіжі [12, 13].

Перетворюючи свою міліцію на полк, "Пане Коханку" переслідував суто практичну мету перевести її з приватного на державне забезпечення, а формуючи офіцерський склад роздав посади своїм клієнтам та приятелям. Це, звісно, було не на користь бойовій спроможності полку. Однак, перейнявши шефство, Северин Жевуський власним зусиллям і, в тому числі, власним коштом з українських маєтків, привів полк до такої бойової готовності, що він став вважатися одним з найкращих.

"У 8 полку імені Радзивіллів шефом був Северин Жевуський, депутат київський і племінник екс-гетьмана польного, полковником Домінік Дедерко. [...] Цей полк вважався одним з кращих, попри болісні нестачі, і тому заслуговує на увагу. Офіцерський склад залишав бажати кращого вже з самого початку, бо при створенні дозволено було призначати Каролю Радзивіллу "Пану Коханку", а той сліпий і слабкий фізично в останні роки, а морально завжди, маючи крім того на меті особисті впливи, зважав "не на здібності офіцерів, а лише на потреби заслужених перед ним цивільних осіб, яких міг ощасливити таким малим коштом… Таким чином три чверті тих, хто поставали офіцерами полку, не мали ні придатності, ні покликання". Тому Жевуський й доповідає королю: "Таких, ставши шефом, намагався усунути, що мені частково вдалося зробити з великою легкістю й на користь для полку, але коли ще половина бур'яну залишилася, а війна дає природне поле для усунення з війська людей, що не мають покликання", то просить Станіслава Августа, щоб він процес очищення підтримував і надалі, бо інакше "країна не матиме жодної користі, а командири лише марну працю й неславу матимуть".

Як офіцери були ні на що не здатні за невеликим винятком (Ейдзятович, Теттау, Камінський), так і з солдатами було не краще. Крім того постійна роздробленість батальйонів по віддалених місцях ускладнювала шефові роботу над бойовим удосконаленням. А вже через два місяці після заснування Жевуський преповадив батальйон до Чорнобиля, де згідно з наказами князя Юзефа розмістив прикордонні пости, роздробивши підрозділ на малі частини. У марші туди й назад пройшло 14 місяців, а в таких умовах важко солдата навчити. Однак шеф, коли вступив під Мінськом до головного табору, привів батальйон в порядку і "у військовому вишколі нікому не поступився". При цьому доходив до штаб-квартири, де стояла решта, і, як пише: "скільки мав відпусток у тому марші, завжди на вдосконалення залишеного у Несвіжі батальйону їх присвячував. Протягом чотирьох років, як я в війську..., тільки на три дні свій дім в Україні відвідав, залишаючи і тепер цей шматок, що залишився по... батьках, вже зубожілий через громадські і військові повинності, на здобич ворогів вітчизни і моїх, з яких найбільший, як мені завжди здається, мій подстароста (економ)". Попри все, справедливо пише: "Цей полк і його, хоч не досконалий, вишкіл, однак зарахований до кращих з литовських (сміливо то скажу), моїй і лише кількох молодших офіцерів праці він усьому завдячує"" [40, тут цитується "Prośba szefa Rzewuskiego o awans, bez daty, ale w czerwcu pisana", Raportów Tom VIII, Militaria, Dział II, N36].

12 липня 1791 року шеф Северин склав присягу Конституції 3 травня і став єдиним з Жевуських, хто узяв участь у війні 1792 року проти Торговицкої конфедерації, започаткованої його дядьком і тезкою гетьманом Северином Жевуським. Очолюваний ним полк Радзивіллів брав активну участь у битвах під Міром (11 червня), Зельвою (4 липня), Залужим (11 липня), Брестом (23 липня). У 10-х числах липня шеф Жевуський забезпечував зв'язок між двома найбільш відомими героями війни, Тадеушем Костюшком і Юзефом Понятовським, переказуючи в тому числі усні рапорти [41]. Пізніше воював під командуванням Симона Забели, який часто відзначає шефа у рапортах: "майже оточений ворогом, мужньо стояв, вражав противника" [40]. 20 липня Жевуського було нагороджено нещодавно впровадженим (12 червня) орденом Virtuti Militari — найвищою відзнакою за бойові заслуги. Але війна вже сходила нанівець (остання битва 26 липня), і 4 серпня листом до короля Северин просив про поповнення особового складу полку, який скоротився до 500 з лишком осіб, та про відпустку, яку йому підтвердили від 8 серпня на три місяці [3]. Після поразки у війні полк Радзивіллів було розформовано (остаточно у 1794 році), а Virtuti Militari піддано забороні, тож відзначені цим орденом не мали права його носити.

Документ про надання Станіславом Августом Хреста Virtuti Militari для Северина Жевуського 1792, приватна колекція [3]

При дворі Радзивіллів Северин зблизився із Юзефом Закревським: "Фаворит князя "Пане Коханку", а пізніше князя Домініка [Радзивілла], колись він своїм незвичайним виглядом і красою обличчя сподобався якійсь сестрі чи племінниці князя "Пане Коханку". Вона так його вподобала, що вирішила викрасти його з Несвіжа і вийти за нього заміж. Коли він уже ступив ногою до запряженої карети, його схопили зрадливі слуги і варта князя Кароля. Попри розпач, крики та вереск уже сидячої в кареті княжни, його схопили й кинули до в’язниці в Несвіжському замку. [...] За протекцією різних панів, що перебували в Несвіжі, а особливо Северина Жевуського, його було звільнено з в'язниці, і він знову повернувся до ласки та свого місця при дворі князя. І відтоді виникла та сильна дружба з графом Жевуським, яку вони підтримували до могили". До цього слід додати, що, за припущенням авора спогадів Станіслава Моравського, дружина Закревського "з молодості чи то вона в Северина Жевуського, чи Северин у нєї, чи обидва один в одного смертельно, але платонічно закохалися" [14].

Ймовірно з початку XIX століття Северин Жевуський, як і подружжя Закревських, періодично мешкав у Вільні, де став героєм місцевих легенд та анекдотів про його "дотепність і любовні перемоги", що примножувалися аж до його похилого віку. Станіслав Моравський у спогадах початку 1820-х років називає Северина "шестидесятирічним галантом" і згадує: "Пані Шуазель, у дівоцтві [Вікторія] Потоцька, дочка Щенсного, яка згодом вийшла за генерала [Алєксєя] Бахмєтьєва, всюди була першою за красою, походженням, багатством та зухвалістю. Дивним, як для кокеток, чином, збираючи довколо себе натовпи молодиків, сама вона палко, щиро, до нестями, до безглуздя й нудоти закохалася у Северина графа Жевуського, на той час вже шістдесятирічного старця. Ось один анекдот з цієї історії — щоправда, слизький та похабний, grivoise, як кажуть французи, але не без дотепності. Ставили "Федру". Участь брали самі вершки віленського товариства. Федру грала Шуазель, Іполіта грав молодий тоді чоловік із надзвичайно гарним обличчям і рідкісною грацією — Міхал Ремер, Тераменом був Северин Жевуський, а Тезеєм — сам [Антуан] Шуазель. Під час вистави, а саме фурору Тезея, раптом, невідомо звідки, впала на сцену картка з такими двома рядками:

"Тезею, до сина не будь такої злої волі!

Не Іполіт — Терамен твою Федру оголює"" [14].

Вікторія з Потоцьких Шуазель (1779-1826), 1810

Спогади сучасників засвідчують і періоди сталого проживання Северина Жевуського в Україні. Після поділу спадщини 1785 року він володів володів маєтком Ліщинці, де заклав величезний парк [8], та селами Гопчиця, Сахни, Бухни, Топори, Городок, Ревуха (нині Зоряне) [9], Старостинці, Іваньки [45]. Від Київського воєводства Северин Жевуський був обраний депутатом на Чоторирічний сейм 1790 року, але, за Генриком Жевуським, пропустив чи то увесь сейм, чи лише його початок через хворобу [10]. Брав участь і у освітніх ініціативах: у 1820-х роках долучався до зборів коштів на Київську гімназію [5], а також замовив для Кременецького ліцею портрет Тадеуша Чацького на повний зріст за сто червонців у художника Юзефа Пічмана [42].

Проте доволі великі володіння Северина Жевуського вже скоро почали зменшуватися. Фінансові труднощі після поділів Речі Посполитої і війн, що їх супроводжували, "вдарили" по всьому магнатському стану, але його становище погіршувала й принципова відмова влаштовуватися на службі російській імперії чи розбудовувати зв'язки з її урядами. Звичною справою для шляхти було робити борги, щоб вкладати кошти у майбутні прибутки, — цього теж Северин Жевуський не бажав робити, і волів розраховуватися за боргами, навіть собі у збиток.

У 1800 році розпочався продаж маєтків. За Євстахієм Івановським, Адам Вавжинець Жевуський і Каспар Івановський (дід Констанції Жевуської з Івановських і прадід Ядвіги Жевуської з Ячевських) змовилися, аби "перебити" попоредньо укладені шефом Жевуським угоди: "Шеф Северин Жевуський для погашення своїх боргів вирішив продати Старостинецький ключ, що складався із сіл: Старостинці, Бухни, Іваньки й Павлівка, уклав попередні пункти угоди. Каспар Івановський, президентом званий, просив сенатора, аби той не допустив цього продажу й купив цей ключ у брата: "Я заплачу оціночну вартість цих маєтків і віддам сенаторові Павлівку". Шеф, щоб залишити маєток у родині, розірвав попередні домовленості, продав маєток братові, а той відразу перепродав його Каспарові Івановському, а Павлівку приєднав до Погребищенського ключа. Шеф завжди повторював: "Пан Адам мене зрадив"" [45]. За Георгафічним словником [9], однак, Павлівка вже належала Адаму Вавжинцю за поділом спадщини; і справді, вона не прилегла до сіл Северина Жевуського, а прилегла до сіл його брата. Можливо, автор переплутав її з Гопчицею, яка за поділом відійшла до шефа, але станом на 1800 рік нею вже володів Адам Вавжинець (за посагом перейшла до його дочки Поліни). У 1801 році через оголошення у "Kuryer Litewski" Адам Вавжинець оповістив сестер, що "у призначений термін розподільчої комісії щодо майна вельможного Северина графа Жевуського [...], яка провадить свою діяльність у маєтку села Городок" на підставі постанови декрету Головного суду "заявлятиме й доводитиме різні свої претензії щодо боргів, сплат і багатьох інших видатків, які стосуються майна та відповідальності за нього його братів і сестер і випливають із зобов’язань угоди про поділ, укладеної між братами й сестрами 1785 року", і запрошує їх на засідання [44].

Ймовірно, на тому боргові проблеми Северина Жевуського було вирішено, принаймні тимчасово. У 1818 році він продав ще частку маєтків, зокрема Сахни і Городок Валенту Абрамовичу, а решту, включно зі своєю садибою у Ліщинцях, також Абрамовичу, але вже у 1830 році.

У 1801 році через оголошення у "Kuryer Litewski" Адам Вавжинець оповістив сестер, що "у призначений термін розподільчої комісії щодо майна вельможного Северина графа Жевуського [...], яка провадить свою діяльність у маєтку села Городок" на підставі постанови декрету Головного суду "заявлятиме й доводитиме різні свої претензії щодо боргів, сплат і багатьох інших видатків, які стосуються майна та відповідальності за нього його братів і сестер і випливають із зобов’язань угоди про поділ, укладеної між братами й сестрами 1785 року", і запрошує їх на засідання [44].

Сахни, садиба, гравюра за малюнком Станіслава Масловського

Коли з 1830-х років, спочатку на усних читаннях, а згодом у друкованому вигляді, почали набувати слави "Спогади Северина Сопліци" Генрика Жевуського, поширилися чутки, що справжнім їхнім автором був дядько письменника Северин Жевуський. Ця версія періодично наводиться і у дослідницькій літературі, наприклад, у Романа Афтаназі [15]. Втім, радше можна припустити, що Генрик Жевуський міг записати усні розповіді дядька, але остаточна літературна форма належить йому: "Мій батько знав графа Генрика Жевуського з молодості, бував у Погребищі у каштеляничів Жевуських, там також познайомився з шефом Северином Жевуським, якого дехто, хто не бажав слави графу Генрику, вважали справжнім автором "Спогадів Сопліци". [...] Батько казав, що часто чув, як той розповідав про давні гулящі часи, але йому було далеко до барвистості розповідей "старого шляхтича [тобто Сопліци]". Те ж саме мені говорила шамбеланова Прушинська, бабка моєї дружини та своячка дружини шефа Жевуського, від якої ніколи не чула, щоб її чоловік хоч коли-небудь писав щоденники чи оповідання про своє життя.

Шеф Северин Жевуський був великим гулякою та жінколюбом — увесь свій статок і 800 000 злотих посагу дружини витратив, маєток продав частково [Каспару] Івановському голові, частково Валенту Абрамовичу, і виїхав на Литву, де в маленькому селі, що його отримав від хрещеного Радзивілла "Пане Коханку", у бідності життя скінчив. Одружений був з Прушинською (сестрою воєводини [Анни] Сангушко), вдовою після Кордиша (дідича Гибуловщини в повіті ліпівському), спадкоємці якого дали їй за доживоття 800 000 злотих грошима, а оскільки вона була ще й красивою та молодою, шеф одружився з нею і все життя знещастив, в кінці покинув" [Тадеуш Бобровський 16].

Схожий за змістом, але майже протилежний за оцінкою опис Северина Жевуського лишив Євстахій Івановський (тенденційно для свого часу все міряючи за шкалою "польськості", де "польським" є "усе хороше"; так само тенденційно, але вже зі шкалою "українськості" Михайло Чайковський називатиме Флоріана Жевуського, сина Северина, "козаком"): "Шеф Северин Жевуський був мужем щиропольським. Наскільки старший брат відштовхував, настільки він до себе щирим серцем приваблював. Сам того не усвідомлюючи, не помічаючи, цілком наслідував князя Радзивілла "Пане Коханку": тим був на Україні, чим той був на Литві. Був найдорожчим, найулюбленішим у нашому польському обивательському гроні, вся визначна молодь бувала у шефа. Він був її начальником. Неможливо було від нього відірватися. У ньому зосереджувалося життя всієї провінції. Він був головним осередком польської шляхти й польської молоді. Сердечність, гостинність, правдива польська душа захоплювали кожного, хто тільки наближався до шефа. Зовсім не мав поверхневості, підступності, глузливості і цинізму; лише надлишок у його келихах був надмірний. Ніхто так не поїв і не пив, як шеф Жевуський, а не був п’яницею. Як Радзивілл у своїх поривах скидав із себе кунтуш, шапку, пасок, залишаючи тільки скапулярій, так і шеф Жевуський відкинув від себе дружину, єдиного сина десь на пропащу відіслав, вигнав, маєток втратив; залишився тільки сам із душею щирою, правдивою і польською. Усе втратив і полишив, окрім тієї єдиної шляхетної польської душі. У звичаях свого життя, у тих братських колах і шалених, пристратних "віватах", у втраті всього, що тільки мав, він виявляв найживіший жаль за Річчю Посполитою і відразу до підступності, яку вже бачив у суспільстві й у власній родині" [35].

"Бобровський, говорячи про Жевуських, усупереч громадській думці більше цінує Адама сенатора, колишнього каштеляна вітебського, ніж Северина шефа, якого називає гульвісою. Це був чоловік найвищої чесності, любив батьківщину найщиріше, найповніше, не заплямував себе жодними лестощами й службою чужій державі, був подібний до рідного дядька князя Радзивілла "Пане Коханку", наче був його рідним сином. Любив земляків без різниці, не відрізняючи панів від шляхти; до нього сусіди, знайомі мов на відпуст прибували з різних найвіддаленіших сторін, а оскільки був звичай, згідно з прислів’ям "in vino veritas", щедро й найсердечніше їх приймав. Втрата батьківщини була його незагоєною раною, збільшеною тим, що його єдиний син Флоріан віддався душею й тілом російській службі. Лише ім’я в нього залишилося польське, сам же був цілковитим, найщирішим москалем. Дружина його покинула, лише дружба братів-шляхтичів залишилася йому в долі. Брат, сенатор Адам, у стосунках не був легким, до Торговицької конфедерації не належав, але після другого поділу відразу поспішив скласти присягу імператриці Катерині, став сенатором. Шеф сплатив свої борги, нічого собі не залишаючи, усі давні суперечки щодо меж із сусідами завершив, навіть поступаючись зі свого. Сенатор від сплати боргів ухилявся, мав українські маєтки, Погребищенський ключ із багатьма селами та Чуднівський на Поліссі, багатий лише на ліси, які тоді не так, як зараз, цінувалися. Намагався задовольнити кредиторів, влаштувавши поділ, але лише на Чуднівських маєтках, Погребищенські залишив для себе. Виник судовий процес, кредитори вимагали виплати готівкою або поділу всіх маєтків. Справа розглядалася в Київському головному суді, головою був Каетан Проскура. Пані Проскурова постійно намовляла чоловіка, аби задовольнив вимогу Жевуського, кажучи: "Нащо шляхті допомагати, звикли до галушок, багато їм не треба". Кредитори виграли справу, сенатор мусив задовольнити їх готівкою, тоді продав з Погребищенського ключа одне з найгарніших сіл, Білашки. Сенатор був київським губернським маршалком, куратором Київської гімназії; ці уряди мав за виборами. Шеф у виборах участі не брав. Сенатор, однак, не користувався загальною симпатією, у звичаях не був зразковим; коли при ньому говорили про його найгарнішу, найрозумнішу дочку пані Собанську, перераховуючи тих усіх, хто був у неї закоханий, він сказав: "А про мене забули?" Твір каштеляна вітебського часів Чотирирічного сейму "Думки про польський уряд" за своєю цінністю не дорівнював тогочасним творам Северина Жевуського гетьмана коронного, який перевершував його розумом і знанням законів. Вигадкою було, що Генрик Жевуський друкував свої книжки з рукописів батька, зовсім ні. Він був духом значно вищим, пам’ятав сповнені життя та барв оповідки дядька шефа, який красномовно, найприємніше розповідав, а нічого не писав. Ненависть настільки переслідувала Генрика Жевуського, що хотіла відібрати в нього те, що було його власністю. Бобровський говорить, що сенатор на своїх землях поставив апостолів для захисту від судових процесів Каспара Івановського й прикордонних суперечок із Валентом Абрамовичем. Фігури апостолів, а радше святого Яна, були не на Погребищенських землях, а на Старостинецьких, які ніколи не належали сенаторові Жевуському, а шефові. Сенатор міг дивитися зверхньо на Каспара Івановського, але був із ним у найкращих стосунках, що доводить такий факт: шеф Северин Жевуський для погашення своїх боргів вирішив продати Старостинецький ключ, що складався із сіл: Старостинці, Бухни, Іваньки й Павлівка, уклав попередні пункти угоди. Каспар Івановський, президентом званий, просив сенатора, аби той не допустив цього продажу й купив цей ключ у брата: "Я заплачу оціночну вартість цих маєтків і віддам сенаторові Павлівку". Шеф, щоб залишити маєток у родині, розірвав попередні домовленості, продав маєток братові, а той відразу перепродав його Каспарові Івановському, а Павлівку приєднав до Погребищенського ключа. Шеф завжди повторював: "Пан Адам мене зрадив". Пізніше й Ліщинецький ключ шеф продав Валенту Абрамовичу, який межує зі Старостинецьким ключем, а не з Погребищенським, отже, не загрожував сенаторові прикордонною суперечкою; до того ж шеф продав маєток після повного врегулювання прикордонних суперечок. Бобровський часто повторює почуті речі, у достовірності яких не був переконаний; пише, що той поставив апостолів на своїй землі для захисту від сусідів, а це був святий Ян на землі, яка йому не належала" [45].

У побіжних згадках інших мемуаристів відзначаються поетичні зацікавлення шефа, а водночас підтверджують його залученість у громадськість в Україні і локальну відомість.

"За завичаєм, віддавна прийнятим і якнайсвятіше збереженим усіма Овруцькими настоятелями Василіанського ордену, бенкети в них бували з танцями. Богобійні отці не боялися дивитися на цю світську забаву, а таким способом прихиляли до себе всю громаду, без різниці за статтю, віком і стану, і впливали на неї у спосіб, корисний для віри й вітчизни. [...] Світло палало, хоч голки збирай; аж приємно було дивитися навколо себе. Гостей уже було повно. Праворуч сиділи: Паушина, Трипольські, Головінська, Третякови, Омецінська, Глибоцька, Потоцька, Тележинська, Залеська, Немиричова, Фальковська, Рапштинська, Виговська й інші овруцькі матрони та красні дівиці. Ліворуч отець абат і всі старші з усіх шляхетських сіл, а між ними обивателі так звані одинаки. Там, поруч із магнатом-маршалком, сидів давній князь Можайський, що мав не більш як кільканадцять моргів землі й вільний вируб у спільному лісі. Васьковський шляхтич балакав із Залеським "за пана-брата", а Коркушко говорив на "ти" і до Феліціана Глибоцького, і до Трипільських, і до Третяків. Нестор Гошовець з Черняковським побратався; а шеф Жевуський якісь вірші декламував Чапковському, і той йому навзаєм: "Любонько, нене, що ж ти, Шефе, до віршів і до чарки, а не до коня й шаблі?" [...] Було там і кілька московитських офіцерів, яких навмисне запросили, щоб прикритися від підозр. Жодного урядника уряду — бо такий був звичай отців василіян. Нестор придивлявся до всіх тих речей:
— Гарно, нічого сказати.

А Чаповський підійшов:
— Любонько, нене, якби тебе зробили тут адміністратором.
— Ба!
— То господарював би ти тут, як вовк у хліві серед овець.
— Чом ні, чом ні.
— Нене, правду скажи, ти б тут усе забрав.
— Коли вже людям брати, то краще я. —

Підійшов шеф Жевуський:

"Нумо задля натхнення

Випиймо з Гіпокрени" [джерело Муз у грецьких мітах]"

— То ходімо, зап’ємо справу. — Нестор зігнувся і наливав вина [Михайло Чайковський, 34].

"З тих дванадцяти віршиків, моїх шаленств для неї, я здобув у світі почесний титул поета. Через пів року після їх написання, коли був у Вовчиці, Юзя, залишившись зі мною сам-на-сам, сказала: "Кілька днів тому пан шеф Северин Жевуський, будучи в нас, переглядав мій альбом і, прочитавши ваші вірші, так їх собі вподобав, що переписав для себе і сказав нам такі слова: "Колись і я в молоді роки складав пісеньки, але всі свої віддав би за ці три строфки"". "Мені байдуже до людських думок, — сказав я їй, — я дбаю лише про те, щоб вони подобалися пані!" "Хіба в тому сумніваєтеся? Треба бути бездушним, щоб не оцінити їх, як вони того варті!" Той шеф Жевуський, нагороджений хрестом Virtuti Militari за 1792 рік, був меншим братом Адама каштеляна вітебського і колись був приятелем із моїм покійним батьком на Київщині, про що він згадував перед підкоморійною Залеською, коли заходила мова про мене. Але що мені з того? Хоч би такі дружні стосунки були з самим китайським імператором, що б вони значили для опікунів панни, коли вона посагова, а я вбогий?.." [Симон Конопацький, 38].

У пізніших родинних спогадах нащадків Поліни з Жевуських Різнич згадується, що Северину Жевуському, "дядьку Поліни, слід подякувати за те, що він зібрав і зберіг чимало українських народних пісень, рятуючи їх від забуття". Втім, постає питання, чи не переплутали нащадки його із Вацлавом "Еміром" Жевуським, який достеменно цим займався [1, 29].

Северин Жевуський був одружений на Магдалені з Урсин-Прушинських (?-?), від якої мав єдиного сина Флоріана. Сестра Магдалени, Анна Сангушко (?-1816) — прабабка Марії з Потоцьких, дружини "Адася" Жевуського. Документи Северина Жевуського зберігалися у архіві Адама Вавжинця Жевуського, нині розпорошені по приватних колекціях і іноді з'являються на аукціонах [3].

Джерела

Roger Pierrot "Eve de Balzac" (1999)
Jan Duklan Ochocki "Pamiętniki Jana Duklana Ochockiego" T2 (1910)
Antykwariaty Warszawskie LAMUS Hanna i Andrzej Osełko "XXXVIII Aukcja ksaizek i grafiki", каталог (2014)
Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich Т5 (1884)
Центральний історичний архів у Києві, Фонд 486
Листи Северина Жевуського (шефа) (Варшавський Архів Радзивіллів 1775-1805)
Józef Drzewiecki "Pamiętniki Józefa Drzewieckiego" (1891)
Antoni Urbański "Podzwonne na zgliszczach Litwy i Rusi" (1928)
Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich Т8 (Pohrebyshche) (1887)
Henryk Rzewuski "Pamiętniki Bartłomieja Michałowskiego" Oddz. 1 t. 3 (1857) — переклад
"Oficerowie wojska Wielkiego Księstwa Litewskiego. Sztab, kawaleria, artyleria, wojska inżynieryjne i piechota" (1999)
Regiment 8 Pieszy im. Domu Radziwiłłów Wojsk W. Ks. Lit. Raporty i rolle (1790-1794)
Bronisław Gembarzewski "Rodowody pułków polskich i oddziałów równorzędnych od 1717 do 1831" (1925)
Stanisław Morawski "Kilka lat młodości mojej w Wilnie 1818–1825" (1924)
Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T1 (Станьків) (1991)
Tadeusz Bobrowski "Pamiętniki Tadeusza Bobrowskiego" (1900)
"Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)
Jerzy Jędrzejewicz "Noce ukraińskie albo rodowód geniusza: opowieść o Szewczence" (1966)
Єжи Єнджеєвич "Українські ночі або Родовід генія: біографічний роман про Шевченка" (1966)
Wirginia Jezierska "Z życia dworów i zamków na Kresach 1828-1844" (1924)
Roger Pierrot, "Lettres de la comtesse Rosalie Rzewuska a Eve Hanska" (1995)
Jazep Januszkiewicz, "Diariusz z XIX stulecia Dzienniki bpa Michała Hołubowicza z lat 1858-1860" (2003)
Ядвіга Жевуська, "Wielka rodzina w wielkim narodzie" (1879)
Архів Станіслава Фердинанда Жевуського (акти сімейні і майнові) (1784-1814)
Kazimierz Pułaski, "Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy: monografie i wzmianki", T. 1 (1911)
Stanisław Kazimierz Kossakowski "Monografie historyczno-genealogiczne niektórych rodzin polskich" T2 (1860)
Атрибуція в рамках проєкту
Karol Linder "Dawne Wojsko Polskie. Ubiór i uzbrojenie" (1960)
Marika Stiernstedt "Mitt och de mina" (1928) — переклад
"Декабристы: Биографический справочник" (1988)
Michał Czajkowski "Pamiętniki Sadyka Paszy Michała Czajkowskiego" (1898)
"Записки Михаила Чайковского (Мехмед-Садык-паши)", "Кіевская старина" Т. XXXII-XXXIX (1891-1892), "Русская старина" I (1896) - IV (1897)
Michał Czajkowski "Dziwne życia Polaków i Polek Subtitle: Pisma Michała Czajkowskiego" T9, Biblioteka Pisarzy Polskich T32 (1865)
Michał Czajkowski "Pisma Michała Czajkowskiego" T4 (1863)
Eustachy Antoni Iwanowski "Rozmowy o polskiéj Koronie" Т1 (1873)
Eustachy Antoni Iwanowski "Rozmowy o polskiéj Koronie" Т2 (1873)
Bolesław Twardowski "Wojsko Polskie Kościuszki w roku 1794" (1894)
Szymon Konopacki "Pamietniki Szymona Konopackiego" Т1 (1899)
Dawid Fajnhauz "Ruch konspiracyjny na Litwie i Bialorusi, 1846-1848" (1965)
Adam Wolański "Wojna polsko-rosyjska 1792" T2 (1922)
Adam Skałkowski "Książę Józef" (1913)
Оксана Сторчай "Мистецька освіта в Київському університеті (1834-1924 рр.)" (2009)
Marek Jerzy Minakowski "Elita Rzeczypospolitej" tom X "Elita kijowska" (2013)
"Kuryer Litewski" T5 (1801)
Eustachy Antoni Iwanowski "Listki wichrem do Krakowa z Ukrainy przyniesione" T2 (1901)
"Gazeta Warszawska" 26.03.1799
"Kurier Litewski" 18.03.1827

Page updated

Google Sites

Report abuse