Тереза Кароліна Жевуська Радзивілл, 1760-ті, з Підгорецького замку, Окружний музей Тарнова

Тереза Кароліна Жевуська, княгиня Радзивілл

(1742-1812)

8 квітня 1764 року в Підгорецькому замку відбулася значна подія — старша дочка гетьмана Вацлава Петра Жевуського Тереза Кароліна, якій виповнився 21 рік, вийшла заміж за очільника роду Радзивіллів Кароля Станіслава. Атмосферу цього весілля можна уявити з репутації нареченого: він увійшов в історію як останній магнат "старосвітського крою, з усіма вадами та чеснотами наших колишніх магнатів" [Юліан Урсин Нємцевич].

Кароль Станіслав Радзивілл (1734-1790), відомий під прізвиськом "Пане Коханку", був одним із найзаможніших панів Речі Посполитої, схильний до блиску і марнотратства, пишних бенкетів і гучних скандалів. При цьому сучасники описували "Пана Коханку" як неосвічену людину, яка не розмовляла французькою і чимало нагадувала своїх підданих. Його пристрасть до алкоголю була настільки великою, що він здобув славу великого п'яниці: "Князь воєвода віленський мав звичай, що ніколи малою склянкою і потихеньку не пив, але мав велику склянку, більшу за кватру: її завжди повну вина одним продихом випивав" [Марцін Матушевич, 3]. Двері його будинку завжди були відкриті для відвідувачів, і їх було так багато, що двадцять п'ять кухарів постійно порались, щоб нагодувати гостей. Незалежно від стану гостей, Радзивілл звертався до усіх "пане коханку" ("любий пане"), за що і отримав прізвисько.

Колоритна поведінка зробила Кароля Радзивілла в очах його сучасників, а ще більше наступного покоління, символом епохи, "славних старих часів" Речі Посполитої, уявна привабливість яких зросла в умовах, коли державу було втрачено. Францішек Венжик згадував, як Радзивілл відвідував його батьків із численними придворними та слугами: "Він був чудовою постаттю, яку запам’ятовували на все життя і чиї візити були подіями, які вмирали разом із політичним існуванням Речі Посполитої." Про його розваги і пригоди залишилося багато байок в стилі барона Мюнхаузена, деякі з яких він сам і поширював. Натомість автори історичної публіцистики Анжей Кітович і Павел Ясениця наводять випадки його жорстоких і злочинних пустощів.

Як пише Яцек Комуда: "Шляхта, особливо дрібна, або шалено любила Радзивілла, або... не мала іншого вибору. [...] Образ Кароля Станіслава є двоїстим — сучасники його або обожнювали, або ненавиділи. Не допомагає нам і відсутність сучасної історичної біографії — значна частина відомостей про Радзивілла походить не з історичних джерел, а з панегіриків та памфлетів. З літературних творів, таких як "Спогади Сопліци" Генрика Жевуського, "Литовських переказів" Ігната Ходзька, "Старі оповіді та нариси" Казимира Вуйціцького, п'єс Крашевського чи "Дому Радзивіллів" Станіслава Мацкевича, а не з перевірених історичних джерел. Два портрети спадкового ордината виринають з темряви: добрий і лихий" [7].

Кароль Станіслав Радзивілл "Пане Коханку" (1734-1790), з Підгорецького замку, ЛІМ

Цей усталений і майже літературний образ "Пане Коханку" важливо усвідомлювати тому, що в його історії Тереза Кароліна Жевуська відіграє виразну роль антигероя, а пам'ять про неї набула гротескних рис відповідно до жанру анекдотів про її чоловіка. Численні плітки супроводжували їхній шлюб за життя, а через покоління вони набули чинності історичних джерел.

"Був то в Литві і Польщі найзаможніший пан, походив від давніх литовських пануючих родів, споріднених з Ягеллонами і, через них, із усіма королівськими родами майже всієї Європи, а також з найвідомішими давніми фаміліями країни. Князь Кароль на зріст був менше за середній, досить огрядний, вбирався по-старожитному, найчастіше в мундир віленського воєводства, яким керував у сенаторському кріслі; гранатовий кунтуш, жупан і вилоги карамзинові, золоті ґудзики, палаш з піхвами на боці, часом карбелла з золотим обрамленням, усипана великими діамантами, лосині рукавиці за паском, на голові карамзинова шапка і висячі вуса, чуприна підголена, на темені було видно гульку схожу на горіх. Так одягався князь воєвода, і він сам, і всі його литвини носили сукні надто об'ємні, пишні і розмашисті, так що одяг на них постійно згортався; схоже, то був їхній старий звичай.

До театру, на прогулянку, до саду він майже завжди ходив пішки, але за ним ішов такий натовп асистентів з обивателів литовських і коронних, що на вулиці було важко крізь них пробитися. Якщо він їхав на аудієнцію до замку, до Лазенок або на сесію сеймову, то коли перші карети його кортежу підїжджали до палати, а останні ще не встигали виїхати з його двору. У театрі ніколи не сидів у ложі, і оскільки в той час не було окремих крісел, завжди сидів у партері, викупивши для себе його весь. Коли йшов до театру, кого б не побачив більш-менш знайомого на обличчя, навіть якщо не знав, як звати, усіх тягнув із собою: "Пане коханку, прошу на театр, підіть зі мною!" Сьогодні мало хто пам'ятає його, тому я вважаю доречним вказати ці деталі, які є рисами одного з найоригінальніших образів того часу [...].

Князя звинувачували, що часто мав звичай розпочинати дивацькі розмови, немилосердно брешучи про свої якісь небувалі пригоди по світу; але то була лише жартівлива забавка, якою він розважався. Наприклад, розповідав, як служив кухарем у пана Галецького і мусив щоранку пішки ходити за ним на полювання; або як воював при взятті Гібралтару, де на вал скочив на половині коня, бо задню частину відірвало влучанням з гармати. — "Правду кажу?", — закликав засвідчити пана Боровського або Володковича: — "Може бути, князю, але я того не бачив, бо тоді вже був убитий". — То знову описував, як заліз по мотузці на небо і бачив пана Ісуса і Діву Марію тощо. Більше було в тім фантазії, ніж дотепності, але й того не бракло, і хоча поверхневі люди не дуже добре судили про розум князя з його жартиків, я можу припустити, що за ними він лише приховував глибший, серйозніший розум. Князь після повернення з виправи на Барську конфедерацію з семитисячним військом, яке протягом двох років утримував своїм коштом, потребував як мракобіс під прикриттям жартів приховати глибоку тугу і розвіяти нічим не зайняте життя.

Не любив ані Станіслава Августа, ані його двору, ані французької мови, яку під виглядом цивілізації було введено; він уникав зустрічей з ними, подорожував зі своїм двором та клієнтами від маєтку до маєтку, полюючи, п'ючи, жартуючи — аби лише вбити час, з яким не відав, що робити. Звикнувши до товариства людей, відданих лише йому, замкнувся у своїй гордості, з якої тільки за потреби виходив, показуючи себе в тих жартах народних, маючи в них більше свободи, ніж у серйозному спілкуванні. Це становище серед рівних, не принижуючи його, давало йому товаришів; з кухарем пана Галецького, з чоловіком Сирени і батьком мільйонів оселедців було легше говорити по-дружньому, аніж з князем-воєводою. Оточений людьми, яких або він вивів з низів, або не дуже цінував, почуваючись відповідно до уявлень епохи за народженням вищим за все, що його оточувало і наближалося до нього, — він не потребував для них добирати слова чи вдаватися до концептів, говорив те, що йому на язик спадало; інколи хворіючи від нудьги на Неронівські та Геліогабалівські фантазії, воював з фантастичними ворогами, божеволів, дражнив або брехав, випробовуючи, до якої міри опускатимуться придворні, аплодуючи найдивнішим маренням. Поволі звик до цих поем, які сам собі створював, які повторював і які зрештою ніби становили якусь цілісність. В ігрощах лева часом давали себе знати левові кігті, але часто і королівська левова велич" [Ян Дуклан Охоцький, 16].

От подібного типу анекдоти, які "Пане Коханку" міг сам і вигадати, лишилися і про його дружину Терезу Кароліну. За одним, наприклад, у Варшаві Радзивілл раптово застав дружину у перелюбі з офіцером і наказав слугам втопити його у ставку; і коли слуги потягли коханця до ставка, а той взмолив княгиню, щоб його врятувала, та відповіла: "Після смачної закуски добре водою запити". Чи варто казати, що подружжя не мешкало разом і у варшавському палаці Радзивіллів ставка немає.

Головною резиденцією князя був Несвіж, на території Білорусі, і білоруси його шанують як одного з найяскравіших місцевих історичних персонажів. Інші важливі резиденції знаходилися у Білій Підлясьці (Польща), Олиці, Жовкві, Вишнівці (Україна). Загалом його володіння складали 16 міст, 683 села і 25 староств.

Батьками Кароля були Михайло Казимир Радзивілл "Рибонька" (1702-1762) і Урсула Францішка з Вишневецьких (1705-1753), перша жінка драматург Речі Посполитої і хрещениця українського гетьмана Івана Мазепи. Не заперечуючи її культурний внесок як заснувательки жанру, літературознавці проте не високо оцінюють її твори. Слід також додати, що вона мало займалася освітою своїх дітей, особливо доньок, які все життя писали з помилками. Як писав у своєму щоденику король Станіслав Август Понятовський: "Від покоління до покоління Радзивілли отримують чимдалі гіршу освіту".

"Князь Радзивілл, "Пане Коханку" запряг карету ведмедями", Юзеф Ришкевич

Кароль мав сестер Теофілю Констанцію і Катерину Кароліну та брата-близнюка Януша Тадеуша. Коли братам було шістнадцять, Януш Тадеуш помер, і це спонукало батьків клопотатись про майбутнє роду — а саме якнайшвидше одружити сина. Вони самі обрали йому наречену Марію Кароліну Любомирську і Кароль Станіслав дуже опирався цьому шлюбу: на те, щоб умовити, пішло два роки. Весілля відбулося, але шлюб був нещасливим. Молоді не спілкувались ані вдома, ні на світських заходах. Ходили чутки, що в першу шлюбну ніч князь заразив свою молоду дружину венеричною хворобою і через це вона його зненаведіла. Через сім років, у 1760 році, вони розлучилися (на підставі того, що шлюб було укладено під батьківським тиском). Колишня дружина оселилася у Варшаві, де активно вела світське життя і заводила романи, про які пліткувала столиця.

Через два роки батько Кароля помер і він успадкував багатства Радзивіллів. А ще через рік помер король Август III, у країні почались політичні перегони, в яких Радзивіллу, як очільнику найбагатшого роду країни, дісталася роль одного з лідерів республіканського табору. Суперниками була партія Чорторийських "Фамілія", яка користувалася підтримкою росії і прагнула посадити на трон свого родича Станіслава Августа Понятовського, а потім провести реформи з централізації влади.

Урсула Францішка Радзивілл з Вишневецьких (1705-1753), 1750

Князь Радзивілл не був державним діячем, хоча з дитинства номінально отримував важливі посади відповідно до свого статусу. Поки Чорторийські вели перемовини і плели інтриги, "Пане Коханку" проводив час, влаштовуючи банкети, і п'яний натовп гостей давав йому ілюзію всенародної підтримки. Коли ж підійшов час виборів до сеймиків і міських судів, виграли представники Чорторийських. Віленський єпископ Ігнацій Масальський, на підтримку якого Радзивілл розраховував, його не підтримав, і "Пане Коханку" увірвався до нього п'яний із погрозами і розмахуючи шаблею. Цей випадок набув розголосу і дав підставу суперникам Радзивілла скликати загальнолитовську конфедерацію проти нього, де пригадали всі його авантюри, бійки і скандали.

Втікаючи від конфедератів і шукаючи підтримки, він вирушив у Підгірці, щоб укріпити своє становище шлюбом з дочкою гетьмана Вацлава Петра Жевуського, шанованого при королівському дворі. Зв'язок між їхніми родинами вже існував: 1758 року Станіслав Фердинанд одружився з Катериною Кароліною Радзивілл; був план одруження і Юзефа з Теофілією Констанцією, який не реалізувався.

Марія Кароліна Любомирська (до 1736-1795)

Соратники князя не оцінили такого його рішення: "Найгірше було те, що князь воєвода віленський, в той час, коли його присутність і притомність у Литві була нагально необхідна, вирішив невідкладно їхати на Поділля, в Підгірці, до воєводи краківського і польного гетьмана коронного Жевуського, щоб одружитися з його дочкою Терезою, якої ніхто ані за вроду, ні за богобоязливість не хвалив, а навпаки, приписували їй хитрість, дивацтва і марнотратність. Таким був нещасливий стан князя воєводи віленського" [Марцін Матушевич, 3]. Весілля Кароля і Терези Кароліни, імовірно, планувалося заздалегідь, бо відбулося дуже швидко. Сторони підписали шлюбний контракт 7 квітня 1764 року, а вже наступного дня молодята повінчалися в Підгірцях.

Різницю між родинами Жевуських і Радзивіллів добре ілюструє приказка, популярна серед російських дворян, що налагоджували контакти зі шляхтою: "З Радзивіллом — пити, з Огінським — їсти, з Жевуським — бесідувати". Окрім тяжіння до інтелектуальних і культурних занять , Жевуські відзначалися дисципліною відповідно до ідей стоїцизму, а в їхньому замку панували не банкети, а церемоніальність, організованість і релігійність.

Тереза Кароліна була старшою з двох дочок гетьмана Вацлава Петра і Анни Коломби Жевуських. Після смерті п'ятьох дітей опіка над живими набула надмірності навіть на погляд сучасників: "Сама гетьманша тримає своїх двох дочок, вже дорослих панянок, у надзвичайній дисципліні, аж до того, що, маючи кімнату на другому поверсі, вони ніколи не спускаються донизу. [...] Кажуть також, що вона турбує своїх дочок дивними забобонами, не дозволяє жодній з них співати навіть побожних пісень, а якщо якась з дочок має смак до книги, навіть моральної, то відбирає її у своєї дочки, що всіх дивує, оскільки сама гетьманша замолоду була досить веселою" [3].

Михайло Радзивілл "Рибонька", з Підгорецького замку, ЛІМ

У 1763 році гетьманша померла, і через рік після її смерті Тереза Кароліна стала під вінець з "Пане Коханку". Брат нареченої Станіслав Фердинанд описав весілля у листі до своєї дружині Катерини Кароліни.

"Від щирої душі і серця, найкоханішій Касеньці і найособливішій Добродійці!

Бог Всевишній вже вчинив свою волю з її невідворотними наслідками, коли вчора дозволив ясновельможному князю воєводі і моїй сестрі перед Його святим вівтарем скласти вічні подружні обітниці, за що, як і за всі божественні вироки, ми повинні від усього серця просити Його, щоб Він зберіг цю пару, на славу Свою, на підтримку вітчизни і на щастя обох домів, в нерозривній гармонії і любові. Вінчання відслужив отець Кобельський, єпископ луцький. Дванадцять лакеїв, одягнених в один колір, стояли зі смолоскипами.

Хоча гостей не запрошували, їх було досить багато, серед них був і князь підстолій коронний. Церемоніальний танець і інші польські танки були виконані, потім подали вечерю, марципани і після того розстелили постіль, з якої князь відпустив свою дружину, вже княгиню, о шостій годині ранку.

Він взяв двічі по сто тисяч посагу і сотню на дорогу, а їй відписав чотири рази по сто тисяч і ще тричі в дар, і довічне володіння на материну спадщину [1]. Сьогодні князь підстолій коронний від'їжджає, а наш князь, вже сильно п'яний, наказав готувати карету, маючи охоту хтозна й куди з княгинею їхати.

Я ж виїхав із замку зі старостою зі Львова до нашої станції, до маєтку Світерського, де ми й перебуваємо, і саме в цей час пишу до вас цього листа. Досі моє писання, здається, було для вас досить радісною і цікавою справою, але коли ви дізнаєтесь, що буде далі, прошу вас тримати це в таємниці і негайно спалити мій лист.

Княгиня [2], схоже, таємно на мене образилась за те, що я не в захваті від її шлюбних планів, і сказала перед князем, що я намовив княжну виступити проти шлюбного контракту, про що я ніколи й не думав, і що через це я не підписав шлюбного контракту, хоча ні батько ні князь і просили мене цього робити. Вона також втягнула в це Паців, представивши їх князю як фальшивих друзів, на що князь вже натякає, і ми зі сторони про це дізналися.

Мій батько дуже просить, щоб ви забрали панну Людвіку до себе. Княгиня вмовила чоловіка поїхати до Варшави, тож і ви, моя люба, мусите поїхати. Князь скоро вирушить до Жовкви, і ми разом поспішимо до Несвіжа. Сукно, яке я тобі посилаю, візьми з собою. Грошей і коней від пана Гродецького я не можу дочекатися, тому дуже розчарований і не маю чим їхати.

Прощавай, серденько, люби мене і будь певна, що я люблю тебе до смерті, твій люблячий серцем і душею чоловік і найнижчий раб.

9 квітня, Підгірці."

Напевно, йдеться про маєток Білий Камінь, який Кароль Радзивілл отримав у спадок від своєї матері і передав у володіння дружині.
Цього листа було опубліковано 1883 року з таким коментарем Генрика Глинського: "Княгиня, про яку тут йдеться, — імовірно мачуха жениха, Анна Людвіка Радзивілл з Міцельських [матір Мацея Радзивілла]; а княжна — його сестра Теофілія Констанція, яка збиралася заміж за бідного офіцера Ігнація Фелікса Моравського. Цей нерівний шлюб її родина і не схвалювала."

Весілля було організоване швидко і ще й під час великого посту (Великдень в той рік припав на 22 квітня), тому гостей не запрошували, а були присутні лише сусіди, яких все ж, судячи з листа, виявилося багато.

Поки Радзивілл з новою дружиною перебував у Підгірцях, 16 квітня 1764 року конфедерація в Гродно склала акт з усіма зібраними проти нього обвинуваченнями і відсторонила князя від усіх його посад. 1 травня Радзивілл прибув до Варшави шукати союзників і вербувати людей до свого приватного загону, який склав в результаті близько тисячі шабель. 26 червня відбулася битва під Слонімом, де загони Радзивілла зустрілися з його противниками, підтриманими російським військом. Князь зазнав поразки. Рятуючи голову, втік за кордон — через Молдову у Пряшів (нині Словаччина). Туди за ним поїхали і найближчі союзники, і Тереза Кароліна.

Складно уявити, що відчула Тереза Кароліна після років чітко впорядкованого життя і суворого релігійного виховання опинившись у компанії шаленого і не дуже розумного гуляки, у вигнанні, де він і в критичній ситуації не полишав звичних п'яних вечерь. Ситуацію загострив і скрутний фінансовий стан, адже санкції, накладені Литовською конфедерацією, позбавили Радзивілла доходів від його маєтків.

Панегірик до весілля Кароля Радзивілла і Терези Кароліни Жевуської

Навряд такі обставини можна назвати втіленням дівочих мрій, тож подальші дії Терези Короліни можна інтерпретувати і як розпач, і як бунт. Схоже, вона вирішила не пов'язувати свою долю з чоловіком-вигнанцем, а натомість скористатися слабкістю його становища задля власної свободи: "Дружина супроводжувала його у вигнанні, але вже на другий день після прибуття до Пряшева, 10 листопада 1764 року, він писав тестю Вацлаву Петру Жевуському: "До стількох турбот, які звалилися на мене, навіть власна дружина, яка зобов'язана ділити зі мною щастя і нещастя, кидає мене і залишає, і, незважаючи на доводи і вмовляння, раптово виїжджає до Польщі". Через місяць він писав до Мнішеча, коронного судового маршалка: "Моя дружина, заплямувавши свої священні шлюбні обітниці, сліпо прив'язала себе любов'ю до Богуша, віленського підвоєводи, від якого взяла лист про визнання новообраного короля і виїхала до Польщі, особливо для того, щоб просувати його інтереси, а мене засуджувати" [Казимир Бартошевич, 1].

Ігнацій Богуш (1720–1778) був товаришем і соратником Радзивілла. Трохи згодом вони, напевне, замирилися, бо він став генеральним секретарем Барської конфедерації. А Тереза Кароліна втекла від чоловіка до Варшави, що описав у спогадах Марцін Матушевич.

"У той час до Варшави прибула княгиня, дружина Радзивілла, скинутого віленського воєводи, уроджена Тереза Жевуська, донька краківського воєводи, польного гетьмана коронного, за допомогою свого дядька, князя Станіслава Любомирського, стражника великого коронного. Ось як це відбулося.

Вона підпала, і, як кажуть, недаремно, під підозру князя свого чоловіка, що мала конфіденцію з Богушем, віленським мечником, консильєром свого чоловіка, і дійшло до того, що одного разу князь, напившись у себе в Угорщині, прямо під час застілля стріляв у Богуша з пістолета, але промахнувся. Богуш втік з-за столу в передмістя Пряшева, де князь жив в Угорщині, і очікуючи, що князь його шукатиме і атакуватиме, замкнувся в будинку і дав грошей господареві і його людям, щоб вони його захищали. Він не помилився, бо князь не тільки послав людей, а й сам прийшов напасти на Богуша, і коли вони почали виламувати двері, вибігли люди господаря та сусіди з батогами і палками, і не тільки людей князя, а й самого князя, не впізнавши його, бити почали. Почув Богуш голос князя, вибіг його рятувати — ніч вже настала. Але Богуш зважив, що йому небезпечно залишатися довше в одному місці з князем Радзивіллом, втік тієї ночі за дві милі до іншого угорського міста і оселився там.

Княгиня теж, залишившись сама, від страху, аби князь їй помсти не вчинив, втекла з Пряшева верхи з однією лише своєю панною, інші кажуть, що в кареті, і, прибувши до польського чи російського фурвахту на угорському кордоні, розповіла, хто вона така, і попросила щоб до Ярослава, маєтку князя стражника великого коронного, її дядька, її супроводили; що й було зроблено. Звідти вона повідомила князя стражника коронного, що знаходиться у Ярославі, і про своє бажання поїхати до Варшави; князь стражник коронний дав їй пристойну карету і гроші на дорогу, і так вона прибула до Варшави.

Там її прийняли всі шанобливо, один лише князь канцлер з великою образою привітав, мовивши, коли вона покірно йому вклонилася: "Певно ваша княжа милість приїхали замовити за пана Богуша, якого, як я чув, ваша княжа милість…" У великому і публічному конфузі зосталася княгиня, при всьому цьому дружина екс-воєводи віленського не так себе поводила, як її стан нещасний вимагав, бо співала, скакала, алегорії не дуже скромні говорила, а будучи не красунею, хотіла навіть королю ласки і конфіденцію інсинювати, але все це не вдавалося. Тому вона почала розчаровуватися і, нічого не досягнувши, бажаючи, аби з добра князя чоловіка їй корона чогось виділила на утримання, виїхала з Варшави" [3].

Становище Терези Кароліни у Варшаві ускладнило і те, що в той же час там перебувала і перша дружина Радзивілла, що підігрівало плітки. Марії Кароліні вдалося краще скористатись ситуацією, в якій опинився її колишній чоловік з соратниками: вона придбала палац одного з вигнанців, Паца, за його відсутності за три тисячі червоних злотих, тоді як його вартість складала сто п'ятнадцять тисяч. У цій справі їй допомагав Марцін Матушевич, автор цитованих спогадів, тож його симпатії були на її боці.

Залишивши Варшаву, Тереза Кароліна вирушила в Білий Камінь — маєток, який дістався їй після весілля. Він знаходився зовсім поруч із її рідними Підгірцями і був розбудований князями Вишневецькими.

Білий Камінь на літографії Мацея Боґуша Зиґмунта Стенчинського, 1848 рік.

Праворуч на березі озера — замок, де жила Тереза Кароліна Радзивілл з Жевуських

У липні 1765 року княгиня несподівано повернулася до Пряшева, ймовірно вимагати від чоловіка грошей, бо її приїзд змусив його переховуватись. Він писав своїй мачусі Анні Людвіці Радзивілл з Міцельських: "Минулого вівторка несподівано, без жодного попередження чи повідомлення, сюди приїхала моя дружина. Побачивши її, я, не сказавши ані слова, втік до францисканського монастиря, і сьогодні вже четвертий день, як я живу з ченцями, а дружині, яка мешкає в місті, через різних людей переказую, щоб вона повернулася до Польщі". Але княгиня не прислухалася до цієї поради, про що Радзивілл поскаржився сестрі Катерині Кароліні, дружині Станіслава Фердинанда Жевуського: "Я вже три тижні живу у францисканців, не можу дочекатися її від'їзду. Через відсутність вигод і сварку у мене кров потекла з рота".

Після того, як княгиня нарешті поїхала, наступні два роки її життя невідомі. А політичне становище тим часом загострилось: трон посів кандидат партії "Фамілія" Станіслав Август Понятовський, але росіяни, яких Чорторийські долучили для здобуття цієї перемоги, швидко усунили їх від впливу, фактично окупувавши уряд Речі Посполитої. Республіканці намагалися протестувати і серед них особливо відзначилися гетьман Жевуський з сином Северином, за що у 1767 році росіяни їх викрали і вивезли у заслання в Калугу. Воно тривало понад п'ять років. Росіянам потрібний був представник їхніх інтересів серед шляхти, щоб запобігти реформам Чорторийських, і вони запропонували цю роль вигнанцю Радзивілу. Він скористався нею, щоб повернутися в країну і помститися Чорторийським. Його повернення супроводжувалось тріумфом, "з яким Собеського не зустрічали після звільнення Відня" [Смоленський]. Незабаром він став маршалком на чолі Радомської конфедерації.

"Бенкет у Радзивілла", Олександр Орловський

Тереза Кароліна, налякана арештом родичів і залишившись без підтримки, спробувала відновити стосунки з чоловіком: "Вона вирішила стати в покірну позу і попросити чоловіка "віддячити їй тим самим, в надії, що він дозволить їй називати себе його дружиною, особливо тоді, коли вся Польща волає про його захист". Вона називала себе "бідною сиротою", яка ходить в одних панталонах і в одній сукні. Немилість, писала вона, призведе до її "довічної розлуки", оскільки "смертельна пелена закриє її очі". Її добросердий чоловік, певно, співчутливо відповів їй, бо вже 5 березня 1768 року вона писала до нього з Несвіжа, завершуючи свого листа: "Прощавай, коханий, ноги і руки цілую", після чого ще раз просить пробачити і приїхати, бо вона "божеволіє" і "сумує" — і ще додає "сто разів прощавай, прощавай". Проте князь поставився до цього перемир'я підозріло і наче навмисно шукав підстави його порушити. Незабаром він доручив Фричинському в чомусь її "переконати", а якщо вона не послухає, то тим "дасть докази нелюбові до мене і того, що не бажає жити зі мною" [1].

Анна Людвіка Радзивілл з Міцельських (1729-1771), 1760

Беззаконні дії росіян у країні викликали нову хвилю опору, яка оформилась у Барську конфедерацію, до якої приєднався і Радзивілл. Він поїхав до Бару, а Тереза Кароліна залишалася у Білій Підлясьці. 19 березня 1772 вона повідомила чоловікові, "що Олізар хотів віддати до суду деяких конфедератів і відправити їх до Чорторийських під охороною. "Я заборонила, — пише вона, — робити це..... Він склав проти нас маніфест, що ми ставленики конфедератів.... Я відбрехувалася до останнього, бо москалі несамовито хотіли, щоб я була свідком їхніх весіль. [...] Цілую твої ноги, коханий". Але вже у 1773 році у листуванні з'являються ознаки того, що стосунки між подружжям знову зіпсувалися" [1]. У цей час через участь в Барській конфедерації Радзивілла було знов позбавлено посад, його маєтки були заарештовані, і він знов виїхав за кордон. Він не брав участі у збройній боротьбі, але підтримував конфедерацію грошима і формував для неї війська.

Тереза Кароліна переїхала до Білого Каменя і узялась панувати в цьому маєтку. У червні 1775 року князь Кароль писав: "Княгиня, опинившись, так би мовити, поза всякими почуттями до мене, не тільки деспотично поводиться в маєтках, даних їй у доживоття, так, ніби я вже похований, починає правити, порушуючи і відкидаючи всі мої розпорядження; але й доводить свою помсту (бо інакше я не можу назвати її дикунську поведінку) до такої крайності, що навіть сусіди і орендарі не можуть жити тут в мирі". Князь "здригнувся" від новин, що дійшли до нього, "при одній лише згадці про які природа і людство відчувають огиду" [1].

Кароль Радзивілл "Пане Коханку"

Імовірно, мова йде про страту Ігнація Чешейка, придворного, щодо якого княгиня домоглася винесення смертного вироку і страти. Справа наробила багато шуму і породила купу пліток і домислів, які Радзивілл і його прихильники поширювали, бо він шукав приводу відправити дружину в монастир і таким чином повернути маєток у своє підпорядкування. Достеменно обставини цієї страти не відомі. Проте відомою стала літературна версія, яку в 1922 році записав публіцист Станіслав Василевський і яка базується на оповіді Юзефа Семенського [5], що в свою чергу посилається на народні перекази. На неї, вже як на історичне джерело, посилаються деякі сучасні публіцисти, наприклад Маріуш Гадомський [6].

Тереза Кароліна з Жевуських Радзивілл, копія з Сельця, Національний музей у Варшаві

За цією оповіддю, Кароль Радзивілл відправив у Білий Камінь свого конюшого Ігнація Чешейка, щоб той здобув докази негідної поведінки Терези Кароліни, які б допомогли йому добитися розлучення на своїх умовах або ув'язнити її в монастир. Також він наказав вилучити в неї фамільні прикраси Радзивіллів, які дісталися княгині після весілля. Оповідь змальовує усілякі розпусти, які побачив Чешейко в Білому Камені. Княгиня віддала йому прикраси, але коли він виїхав з Білого Каменя, оголосила про крадіжку і послала людей схопити його. Ув'язненого передали до Кременецького суду, де й засудили до страти. Ця версія є літературною і просякнена моралізаторським патосом; завершується вона, тим, що Тереза Кароліна наприкінці життя жебракувала в самих лахміттях в Білому Камені, що не відповідає дійсності.

Родичі Чешейка (Анеля Преусова з Чешейків, мешканка Білого Каменя) подали позов проти княгині, почалися розслідування і суди, ускладнені тим, що країну було поділено і Галичина якраз переходила у підпорядкування Австрійської імперії. В силу вступало нове законодавство, відбувалися кадрові зміни, і все це зіграло Терезі Кароліні на користь. Вона виїхала до Відня і знайшла впливових покровителів, які допомогли їй домогтися зняття обвинувачень. У 1780 році Кароль Радзивілл писав: "Моя дружина, оголошена декретом невинною, може діяти проти наклепників.... Я дивуюся і не можу зрозуміти, як їй вдалося це влаштувати".

Сам же він тим часом, поки йшло слідство, здобув можливість повернутися в країну: після кількох років поневірянь за кордоном попросив милості імператриці Катерини. Сейм 1776 року амністував Радзивілла і відновив його на посаді віленського воєводи, проте в політичні справи він більше не втручався. Оселившись після повернення з-за кордону на рік в Жовкві, шукав способів віддати дружину до монастиря, про що змовлявся з жовківським старостою Юзефовичем. У 1778 році цей план було відкинуто: князь писав, що його дружина все одно буде вимагати аліментів і легко втече, підкупивши черниць. Натомість спрямував зусилля, щоб отримати розлучення.

Справа про розлучення велася у Львівському трибуналі. Суд присудив княгині аліменти в розмірі 3000 злотих щоквартально і дванадцять тисяч злотих за час, що минув з моменту подачі скарги. А у разі несплати, за умовами суду, галицькі володіння князя могли бути передані на аукціон. Князь скаржився на такий вирок: "Дружина вже багато років уникає мене, хоча я не відштовхував її від себе". Вона ж в той час перебувала у Відні, де її, за словами князя, "затримували бозна-які авантюри".

Актор Вінцент Рапацький у ролі "Пане Коханку"

Процес розлучення тривав близько десяти років, шлюб Радзивіллів був остаточно анульований у 1789 році. Але аліментів Тереза Кароліна не отримала: через рік її колишній чоловік помер, увесь його спадок перейшов племіннику Домініку Ієроніму Радзивіллу (під контролем опікуна Мацея Радзивілла, зятя Людвіки Марії). Проте меркантильність і жага до радзивіллових грошей, яку їй приписують у оповідях, є також художнім перебільшенням: невдовзі у 1795 році вдова вийшла заміж вдруге за зовсім небагатого шляхтича Фелікса Хобжинського, капітана Варшавського герцогства: "молодого й вродливого чоловіка, який, будучи бідним, спокусився на її маєток і заплатив за нього нещасливим шлюбом" [18]. За свідченням Розалії Жевуської, останні роки вона прожила на самоті.

"У Львові я бачила сестру мого свекра, пані Хобжинську, вдову князя Радзивілла, того самого, який у 1767 році під Слонімом хоробро бився разом з сестрою проти росіян. [...] Пані Хобжинська, не задовольнившись прізвищем Радзивілл, вийшла за іншого, якого врешті зненавиділа. А її ненависть була жорстокою. Вона влаштувала страту одному зі своїх управителів [мається на увазі Чешейко], щоб покарати його за якісь необережні дії, які її скомпрометували. Кримінальний процес, що розпочався після цього і який узяв на себе суд Відня, мав би катастрофічні наслідки, якби не заступництво однієї родини, яку віденський суд залучив до процесу. Це було під час першого поділу Речі Посполитої. [...] Пані Хобжинська, невисока й огрядна, мала невдоволене обличчя, світлого й рівного тону, з виразними, попри її вік, рисами. Її непомітне існування, затьмарене смутком ізоляції та нестатків, ніби оминало його стороною. Родичі її уникали, але намагалися пом'якшити їй життя. Їм це не вдалося. Фатальна доля змусила жінку, яка колись була благословенна всіма її дарами, відчути всю її суворість" [Розалія Жевуська, 10].

Розалія Жевуська пише, що бачила Терезу у Львові; за Бартошевичем, вона покинула Білий Камінь з 1781 року; а от "Географічний словник Королівства Польського та інших слов'янських країн" пише, що останні роки провела там, посилаючись, знову ж таки, на місцеві перекази: "У XVIII столітті в залишках колись оборонного замку жила Тереза Жевуська, дружина князя Кароля Станіслава Радзивілла "Пане Коханку", ордината Несвіжа і Олики, віленського воєводи. Радзивілли не жили разом, княгиня жила в Білому Камені і тут померла; донедавна тут жили люди, які пам'ятали її".

Так чи інакше, Тереза Кароліна була останньою мешканкою цього колись величного замку князів Вишневецьких, де у 1640 році народився майбутній король Михайло Корибут Вишневецький. Після неї замок занепав, і до наших днів від нього не залишилось нічого. Однак у містечку зберігся костел 1613 року.

Руїни замку в Білому Камені на початку XX століття

У реєстрі музичних інструментів Підгорецького замку, складеному у 1769 році, зазначена "флейта зі слонової кістки в саксонській оправі", виготовлена спеціально на подарунок князеві Радзивіллу. Вацлав Жевуський так і не мав змоги подарувати її затю, адже невдовзі після весілля князь подався за кордон, а коли повернувся, то самого гетьмана ув'язнили і заслали в Калугу, після чого він вже не повертався у Підгірці.

Джерела

Kazimierz Bartoszewicz, "Radziwiłłowie. Początek i dzieje rodu" (1928)
"Listy księcia Karola Stanisława Radziwiłła "Panie Kochanku" (1751-1790)" (1906)
Marcin Matuszewicz, "Pamiętniki Marcina Matuszewicza kasztelana brzesko-litewskiego 1714-1765" (1876)
Adam Kucharski, "Instrukcje rodzicielskie Wacława Rzewuskiego dla syna Seweryna oraz córek Teresy i Ludwiki z lat 1754 i 1763/64" [Батьківські настанови Вацлава Жевуського] (2017)
Stanisław Wasylewski, "Sprawy Ponure. Obrazy z kronik sądowych wieku Oświecenia" (1922)
Mariusz Gadomski, "Księżna bierze wszystko. Teresa Karolina Radziwiłłowa z Rzewuskich" (2021)
Jacek Komuda, "Warchoły, złoczyńce i pijanice" (2021)
Filip Sulimierski, Bronisław Chlebowski, Władysław Walewski, "Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich", T. 1 (1880)
Filip Kucera, "Wacław Emir Rzewuski (1784-1831) podróżnik i żołnierz" (2016)
"Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)
Листи Терези Кароліни Жевуської, княгині Радзивілл (1761-1777)
Реєстр клієнтів Терези Кароліни Жевуської Радзивілл (1764)
Акти про шлюб і розлучення Терези Кароліни Жевуської і Кароля Радзивілла (1764-1806)
Майнові справи Терези Кароліни Жевуської Радзивілл (1789-1806)
Список градеробу Терези Кароліни Жевуської Радзивілл (1768)
Jan Duklan Ochocki "Pamiętniki Jana Duklana Ochockiego" T2 (1910)
Jerzy Mycielski "Książę Panie kochanku w świetle własnej korespondencji" (1898)
Ludwik Cieszkowski "Pamiętnik anegdotyczny z czasów Stanisława Augusta; z rękopismu wydany przez J. I. Kraszewskiego" (1867)
Teofila Sapieżyna "Z pamiętnika konfederatki księżnej Teofili z Jabłonowskich Sapieżyny (1771-3)" (1914)

Page updated

Google Sites

Report abuse