"Був то в Литві і Польщі найзаможніший пан, походив від давніх литовських пануючих родів, споріднених з Ягеллонами і, через них, із усіма королівськими родами майже всієї Європи, а також з найвідомішими давніми фаміліями країни. Князь Кароль на зріст був менше за середній, досить огрядний, вбирався по-старожитному, найчастіше в мундир віленського воєводства, яким керував у сенаторському кріслі; гранатовий кунтуш, жупан і вилоги карамзинові, золоті ґудзики, палаш з піхвами на боці, часом карбелла з золотим обрамленням, усипана великими діамантами, лосині рукавиці за паском, на голові карамзинова шапка і висячі вуса, чуприна підголена, на темені було видно гульку схожу на горіх. Так одягався князь воєвода, і він сам, і всі його литвини носили сукні надто об'ємні, пишні і розмашисті, так що одяг на них постійно згортався; схоже, то був їхній старий звичай.

До театру, на прогулянку, до саду він майже завжди ходив пішки, але за ним ішов такий натовп асистентів з обивателів литовських і коронних, що на вулиці було важко крізь них пробитися. Якщо він їхав на аудієнцію до замку, до Лазенок або на сесію сеймову, то коли перші карети його кортежу підїжджали до палати, а останні ще не встигали виїхати з його двору. У театрі ніколи не сидів у ложі, і оскільки в той час не було окремих крісел, завжди сидів у партері, викупивши для себе його весь. Коли йшов до театру, кого б не побачив більш-менш знайомого на обличчя, навіть якщо не знав, як звати, усіх тягнув із собою: "Пане коханку, прошу на театр, підіть зі мною!" Сьогодні мало хто пам'ятає його, тому я вважаю доречним вказати ці деталі, які є рисами одного з найоригінальніших образів того часу [...].

Князя звинувачували, що часто мав звичай розпочинати дивацькі розмови, немилосердно брешучи про свої якісь небувалі пригоди по світу; але то була лише жартівлива забавка, якою він розважався. Наприклад, розповідав, як служив кухарем у пана Галецького і мусив щоранку пішки ходити за ним на полювання; або як воював при взятті Гібралтару, де на вал скочив на половині коня, бо задню частину відірвало влучанням з гармати. — "Правду кажу?", — закликав засвідчити пана Боровського або Володковича: — "Може бути, князю, але я того не бачив, бо тоді вже був убитий". — То знову описував, як заліз по мотузці на небо і бачив пана Ісуса і Діву Марію тощо. Більше було в тім фантазії, ніж дотепності, але й того не бракло, і хоча поверхневі люди не дуже добре судили про розум князя з його жартиків, я можу припустити, що за ними він лише приховував глибший, серйозніший розум. Князь після повернення з виправи на Барську конфедерацію з семитисячним військом, яке протягом двох років утримував своїм коштом, потребував як мракобіс під прикриттям жартів приховати глибоку тугу і розвіяти нічим не зайняте життя.

Не любив ані Станіслава Августа, ані його двору, ані французької мови, яку під виглядом цивілізації було введено; він уникав зустрічей з ними, подорожував зі своїм двором та клієнтами від маєтку до маєтку, полюючи, п'ючи, жартуючи — аби лише вбити час, з яким не відав, що робити. Звикнувши до товариства людей, відданих лише йому, замкнувся у своїй гордості, з якої тільки за потреби виходив, показуючи себе в тих жартах народних, маючи в них більше свободи, ніж у серйозному спілкуванні. Це становище серед рівних, не принижуючи його, давало йому товаришів; з кухарем пана Галецького, з чоловіком Сирени і батьком мільйонів оселедців було легше говорити по-дружньому, аніж з князем-воєводою. Оточений людьми, яких або він вивів з низів, або не дуже цінував, почуваючись відповідно до уявлень епохи за народженням вищим за все, що його оточувало і наближалося до нього, — він не потребував для них добирати слова чи вдаватися до концептів, говорив те, що йому на язик спадало; інколи хворіючи від нудьги на Неронівські та Геліогабалівські фантазії, воював з фантастичними ворогами, божеволів, дражнив або брехав, випробовуючи, до якої міри опускатимуться придворні, аплодуючи найдивнішим маренням. Поволі звик до цих поем, які сам собі створював, які повторював і які зрештою ніби становили якусь цілісність. В ігрощах лева часом давали себе знати левові кігті, але часто і королівська левова велич" [Ян Дуклан Охоцький, 16].

От подібного типу анекдоти, які "Пане Коханку" міг сам і вигадати, лишилися і про його дружину Терезу Кароліну. За одним, наприклад, у Варшаві Радзивілл раптово застав дружину у перелюбі з офіцером і наказав слугам втопити його у ставку; і коли слуги потягли коханця до ставка, а той взмолив княгиню, щоб його врятувала, та відповіла: "Після смачної закуски добре водою запити". Чи варто казати, що подружжя не мешкало разом і у варшавському палаці Радзивіллів ставка немає.

"Від щирої душі і серця, найкоханішій Касеньці і найособливішій Добродійці!

Бог Всевишній вже вчинив свою волю з її невідворотними наслідками, коли вчора дозволив ясновельможному князю воєводі і моїй сестрі перед Його святим вівтарем скласти вічні подружні обітниці, за що, як і за всі божественні вироки, ми повинні від усього серця просити Його, щоб Він зберіг цю пару, на славу Свою, на підтримку вітчизни і на щастя обох домів, в нерозривній гармонії і любові. Вінчання відслужив отець Кобельський, єпископ луцький. Дванадцять лакеїв, одягнених в один колір, стояли зі смолоскипами. 

Хоча гостей не запрошували, їх було досить багато, серед них був і князь підстолій коронний. Церемоніальний танець і інші польські танки були виконані, потім подали вечерю, марципани і після того розстелили постіль, з якої князь відпустив свою дружину, вже княгиню, о шостій годині ранку. 

Він взяв двічі по сто тисяч посагу і сотню на дорогу, а їй відписав чотири рази по сто тисяч і ще тричі в дар, і довічне володіння на материну спадщину [1]. Сьогодні князь підстолій коронний від'їжджає, а наш князь, вже сильно п'яний, наказав готувати карету, маючи охоту хтозна й куди з княгинею їхати. 

Я ж виїхав із замку зі старостою зі Львова до нашої станції, до маєтку Світерського, де ми й перебуваємо, і саме в цей час пишу до вас цього листа. Досі моє писання, здається, було для вас досить радісною і цікавою справою, але коли ви дізнаєтесь, що буде далі, прошу вас тримати це в таємниці і негайно спалити мій лист.

Княгиня [2], схоже, таємно на мене образилась за те, що я не в захваті від її шлюбних планів, і сказала перед князем, що я намовив княжну виступити проти шлюбного контракту, про що я ніколи й не думав, і що через це я не підписав шлюбного контракту, хоча ні батько ні князь і просили мене цього робити. Вона також втягнула в це Паців, представивши їх князю як фальшивих друзів, на що князь вже натякає, і ми зі сторони про це дізналися.

Мій батько дуже просить, щоб ви забрали панну Людвіку до себе. Княгиня вмовила чоловіка поїхати до Варшави, тож і ви, моя люба, мусите поїхати. Князь скоро вирушить до Жовкви, і ми разом поспішимо до Несвіжа. Сукно, яке я тобі посилаю, візьми з собою. Грошей і коней від пана Гродецького я не можу дочекатися, тому дуже розчарований і не маю чим їхати. 

Прощавай, серденько, люби мене і будь певна, що я люблю тебе до смерті, твій люблячий серцем і душею чоловік і найнижчий раб.

9 квітня, Підгірці."

1. Напевно, йдеться про маєток Білий Камінь, який Кароль Радзивілл отримав у спадок від своєї матері і передав у володіння дружині. 

2. Цього листа було опубліковано 1883 року з таким коментарем Генрика Глинського: "Княгиня, про яку тут йдеться, — імовірно мачуха жениха, Анна Людвіка Радзивілл з Міцельських [матір Мацея Радзивілла]; а княжна — його сестра Теофілія Констанція, яка збиралася заміж за бідного офіцера Ігнація Фелікса Моравського. Цей нерівний шлюб її родина і не схвалювала." 

Шарль де Сен-Поль, дипломат, якого Анна Радзивілл з Міцельських залучила протегувати справи "Пане Коханку" при дворах у Дрездені та Відні, занотував, що коли передав новини про поневіряння князя герцогу курляндському Каролю Кристиану Веттіну, "Його величність перебив мене й сказав: жодних подробиць: "Благаю вас, я все знаю, і це повторення крає мені серце. Щира дружба, яку я маю до князя, вже змусила мене подумати про всі можливі способи йому допомогти. Але я хочу знати одне: чи княгиня, його дружина, справді померла, як про це ходили чутки?" — "Ні, монсеньйоре, — відповів я йому, — вона почувається дуже добре й героїчно поділяє нещастя свого чоловіка"" [32].

"У той час до Варшави прибула княгиня, дружина Радзивілла, скинутого віленського воєводи, уроджена Тереза Жевуська, донька краківського воєводи, польного гетьмана коронного, за допомогою свого дядька, князя Станіслава Любомирського, стражника великого коронного. Ось як це відбулося. Вона підпала, і, як кажуть, недаремно, під підозру князя свого чоловіка, що мала конфіденцію з Богушем, віленським мечником, консильєром свого чоловіка, і дійшло до того, що одного разу князь, напившись у себе в Угорщині, прямо під час застілля стріляв у Богуша з пістолета, але промахнувся. Богуш втік з-за столу в передмістя Пряшева, де князь жив в Угорщині, і очікуючи, що князь його шукатиме і атакуватиме, замкнувся в будинку і дав грошей господареві і його людям, щоб вони його захищали. Він не помилився, бо князь не тільки послав людей, а й сам прийшов напасти на Богуша, і коли вони почали виламувати двері, вибігли люди господаря та сусіди з батогами і палками, і не тільки людей князя, а й самого князя, не впізнавши його, бити почали. Почув Богуш голос князя, вибіг його рятувати — ніч вже настала. Але Богуш зважив, що йому небезпечно залишатися довше в одному місці з князем Радзивіллом, втік тієї ночі за дві милі до іншого угорського міста і оселився там. 

Княгиня теж, залишившись сама, від страху, аби князь їй помсти не вчинив, втекла з Пряшева верхи з однією лише своєю панною, інші кажуть, що в кареті, і, прибувши до польського чи російського фурвахту на угорському кордоні, розповіла, хто вона така, і попросила щоб до Ярослава, маєтку князя стражника великого коронного, її дядька, її супроводили; що й було зроблено. Звідти вона повідомила князя стражника коронного, що знаходиться у Ярославі, і про своє бажання поїхати до Варшави; князь стражник коронний дав їй пристойну карету і гроші на дорогу, і так вона прибула до Варшави. Там її прийняли всі шанобливо, один лише князь канцлер з великою образою привітав, мовивши, коли вона покірно йому вклонилася: "Певно ваша княжа милість приїхали замовити за пана Богуша, якого, як я чув, ваша княжа милість…" У великому і публічному конфузі зосталася княгиня, при всьому цьому дружина екс-воєводи віленського не так себе поводила, як її стан нещасний вимагав, бо співала, скакала, алегорії не дуже скромні говорила, а будучи не красунею, хотіла навіть королю ласки і конфіденцію інсинювати, але все це не вдавалося. Тому вона почала розчаровуватися і, нічого не досягнувши, бажаючи, аби з добра князя чоловіка їй корона чогось виділила на утримання, виїхала з Варшави" [3].

Княгиня Теофілія Сапіга з Яблоновських, діячка Барської конфедерації з кола Кароля Радзивілла, 9 листопада 1772 року занотувала у щоденнику: "Повідомили мені від великим секретом про авантюру, при самій згадці про яку страждає природа: княгиня воєводина віленська, знана надто з гучних своїх розпуст, легковажності та екстравагантності, озлобившись на якогось пана Чешейку, шляхтича з Гродненщини (щоправда, був то хтось на кшталт авантюриста), фальшиво вдала, що має на те ордонанс [указ] від Генеральності [Барської конфедерації] — голову йому відтяти наказала в льоху під палацом Білокам'янецьким. Сама ж до Лахви [Білорусь] втекла. Якщо зважаю на жорстокість, не можу збагнути настільки нелюдського серця, якщо на ганьбу імені, відчуваю співчуття до нещасних і чоловіка, і батька. Адже вона донька найшанованішого воєводи краківського Жевуського, що нині в Москві державний невільник" [19]. Княгиня на той час перебувала у Парижі і, вочевидь, отримала інформацію через чутки у колах конфедератів; згадка про втечу до Лахви не відповідає дійсності. 

Міхал Стаженський, чий батько орендував у Кароля Радзивілла маєток Оліїїв на Галичині, подає інформацію, як бачили її місцеві: "Дружина князя Кароля Радзивілла з дому Жевуських, донька гетьмана, знуджена своїм побутом на Литві, отримавши у своє розпорядження маєтність Білий Камінь, що лежить неподалік від Олієва, внаслідок непорозуміння з чоловіком була відправлена ним на Галичину, де помстилася жорстоким способом на одному литовському бідаку, що звався Чешейко. Був він конюшим князя Кароля, а княгиня звинуватила його в поширенні пліток щодо її особи. Гнів княгині Радзивіллової був страшний, і спав на голову не князя, а бідного Чешейка. Знайдено його було в пивницях палацу в Підкамені з відтятою головою. Передбачаючи кримінальну справу (і дійсно слідство розпочалося), княгиня виїхала до Відня, аби там шукати протекції та уникнути бурі" [24]. Загалом це свідчення можна вважати найбільш вартим довіри, хоча якщо опустити інтерпретацію про "помсту чоловіку", то деталей конфлікту з Чешейко і його страти бракує. Принаймні тут є відомість, що він був конюшим — придворним князя, а не стороннім місцевим шляхтичем. Цікаво також, що місцем, це знайдене тіло, виявляється не Білий Камінь, а Підкамінь. 

Згадка Розалії Жевуської, що подає "родинну версію", загалом відповідає інформації Стаженського, хоча Чешейка названо "управителем" княгині: "Вона [Тереза Кароліна] влаштувала страту одному зі своїх управителів, щоб покарати його за якісь необережні дії, які її скомпрометували. Кримінальний процес, що розпочався після цього і який узяв на себе суд Відня, мав би катастрофічні наслідки, якби не заступництво однієї родини, яку віденський суд залучив до процесу. Це було під час першого поділу Речі Посполитої". 

Францішек Карпінський, що був близький і до Радзивіллів (Мацея), і до Людвіки Марії з Жевуських, а тому міг би бути обізнаним, згадує однак цю історію у своїх мемуарах у контексті поділу Речі Посполитої, повторюючи по суті пропаганду імперій, які його здійснили, буцімто вони зробили це задля забезпечення порядку у країні — анексувавши її, а винною опиняється княгиня: "Воєводина віленська Радзивіллова з дому Жевуських, яка рівно як і Щесний Потоцький згодом спричинилася до нещасної долі вітчизни своєї, присланого з Пряшева від генеральності певного литвина Чешейку, що збирав внески від польських громадян на потреби конфедерації, за те, що посмів свавільне її життя засудити, привівши ката до Білого Каменя, де вона мешкала, що також потім в австрійських кордонах опинився, стратити його наказала без жодного суду. Такі кримінали, безкарно свіжо вчинені [подія згадується у контексті зі вбивством Гертруди Потоцької з Коморовських і скандальних вчинків Миколая Потоцького, відомого як "староста Каньовський"], переконали нарешті Марію Терезію до поділу Речі Посполитої з другими двома державами приступити" [25]. Насправді Австрія першою розпочала анексовувати території Речі Посполитої ще з 1769 року, та й генеральність конфедерації перебувала не в Пряшеві, тож загалом джерело є непевним. 

Там, де бракує знання фактів, з'являється простір для мітів, тому найбільш відомим став переказ "Білокамінецький замок" [23] Луціана Семенського, який "домалював" невідомі деталі аж до діалогів своїх персонажів за зачиненими дверима. Хоча автор і подає себе у цьому тексті як "історик", підкріплює авторитет своєї оповіді тим, що особисто бачив Терезу Кароліну у дитинстві, а події описує нібито зі слів "однієї старої людини, яка в молодості добре знала двір Білокамінецького замку і могла докладно відтворити найдрібніші деталі цієї неприємної історії", його твір є саме художнім оповіданням і містить як фактологічні помилки, так і внутрішні протиріччя. Пізніше Станіслав Василевський передрукував цей твір у своїй добірці, щоправда скоротивши і додавши для більшої історичності інші свідчення та документи. Саме у такому вигляді ця історія стала відома нащадкам і досі переказується і краєзнавчих статтях, і навіть у історичній публіцистиці [6], тому варто її розібрати. 

За цією оповіддю, Кароль Радзивілл відправив у Білий Камінь свого овсяного (відповідального за запаси корму для коней) Якуба (!) Чешейка, щоб той знайшов "докази нелюбові" та негідної поведінки Терези Кароліни, які б допомогли князю добитися розлучення на своїх умовах, та наполіг, щоб та пішла у монастир під приводом відсутності чоловіка у країні. Також він наказав вилучити в неї фамільні прикраси Радзивіллів, які княгиня отримала після весілля. Оскільки княгиня категорично відомилася йти у монастир, Чешейко пригрозив залучити впливових друзів Радзивілла і, забравши в неї коштовне перлинне намисто, поїхав. Але княгиня не розгубилася: вона оголосила про крадіжку намиста і послала своїх людей навздогін. Чешейка ув'язнили та передали до Кременецького суду, який і засудив його до страти. Хоча за оповіданням страту було здійснено у Білому Камені, інформація про Кременецький суд перегукується зі згадкою Стаженського, що тіло виявлене у Підкамені, який знаходиться поблизу Кременця, — якщо страта відбулася у Кременці, то тіло могли передати для поховання у Підкамінській монастир. Однак джерело є художнім і не певним. 

Варто зазначити, що страту було проведено з дотриманням усіх тогочасних правил та порядків і єдиною претензією до княгині було те, що справу розглядав магдебурський суд, а не трибунальний, як це було завдено для шляхтичів. Однак твір просякнений моралізаторським патосом, шо, власне, і знайшло відгук у невибагливих читачів. У ньому і у подальших переказах підкреслюється розпуста княгині і гріховність перелюбу, тому слід згадати, що події відбулися в епоху рококо, коли не лише імператори та королі обох статей відкрито мали фаворитів та фавориток, а й багато хто з магнатів та шляхти. В умовах договірних шлюбів, де подружжя часто не мало симпатії один до одного, ця культура лібертанажа не засуджувалася. Численних коханців мала перша дружина Кароля Радзивілла, були відомі романи Ізабели Любомирської з Чорторийських і Розалії з Ходкевичів. Одна з найвизначніших дам Речі Посполитої Ізабела Чорторийська мала багато любовних зв'язків і позашлюбних дітей, яких її чоловік "узаконював", і її не просто не засуджували, а нею захоплювалися, з неї брали приклад, зрештою вона війшла в історію як одна з "піонерок жіночої емансипації". Усі вони користувалися повагою, тому не зайвим є питання, чому саме Терезі Кароліні дісталася дурна слава? Можна припустити, що те, що легко пробачалося багатим, впливовим та вродливим, не пробачалося покинутим дружинам. Тереза Кароліна опинилася у становищі, коли її чоловік не лише не став би захищати її гідність, а й сам був зацікавлений у тому, щоб зіпсувати її репутацію, щоб таким чином полегшити собі справу розлучення. Це робило її вразивим об'єктом чуток для усіх, хто мав бажання "кинути камінь". Також має значення час створення оповідання: у середині XIX століття відбувався процес польського націєтворення зі зверненням до історії як до джерела гідності, тому історичні події та постаті подавалися у чорно-білих барвах з погляду патріархальних та релігійних чеснот. Усі ці міркування не виправдовують факт позбавлення життя пана Чешейка (хоча і слід визнати, що його обставини не відомі), але спрямовують на те, щоб дивитися на цю історію в ретроспективі її часу, а не переповідати її в інтерпретації Вікторіанської доби. 

Письменник Люціан Семенський також згадує, нібито зустрічав Терезу Кароліну у віці "п'яти чи шести років". Він народився в серпні 1807 року, княгиня померла у 1812-му, невідомо, в якому саме місяці: гіпотетично на той час автору могло лише виповнитися п'ять років, але з огляду на добре здоров'я і фізичну активність Терези Кароліни у оповіді, що не передбачає скорої смерті, зустріч радше могла б бути раніше, якщо взагалі такому ранньому "спогаду" можна вірити:  

"Був я хлопчиком, може п’яти чи шести років, але вже достатньо розвиненим, щоб усе, що тоді бачив чи чув, досі трималося в моїй пам’яті в рисах чітких і виразних. Особливо деякі особи так мені запам’яталися, що тепер ясніше їх собі уявляю, ніж деякі обличчя, бачені вчора. До їх числа зараховую Княгиню Р., дідичку Білого Каменя. Пам’ятаю, як мати моя, маючи потребу виїхати на Волинь, залишила мене в тітки, що була сусідкою Княгині. Одного дня, перед самим обідом, під’їхала карета до ґанку, і з неї вийшла жінка огрядна, в досить поважному віці, вся в чорному; вираз її обличчя, хоч і різкий та поважний, іноді набував приємної лагідності; тому, хоча з першого погляду вона викликала в мене острах і відразу, однак то пестощами, то цукерками зуміла швидко приборкати мою дикість, так що я сів біля неї на софу й, осмілілий ласкою, почав бавитися блискучою, обсипаною діамантами зіркою [орден Зоряний Хрест], яку вона, як благородна дама, отримала від Марії Терезії і яка від моменту, як я її побачив, полонила усю мою дитячу цікавість. Незабаром подали до столу, і хоча ми, діти, завжди сиділи за окремим столиком, Княгиня впросила мою тітку, щоб мене посадили поруч неї. Пригадую, як під час обіду вона хвалила мене за те, що, як для дитини, вмію їсти пристойно; був це певний докір моїй кузині, старшій від мене на кілька років, яка, коли подали курчат, не змігши відрізати лапку, взяла її пальцями. Княгиня, уважна до всього, а при тому надзвичайно прискіплива в питаннях світської пристойності, зауважила, що кістку, яку не можна відрізати ножем, не належить брати в руки. Оце все, що збереглося в моїй пам’яті з того візиту й з особи Княгині. 

За кілька тижнів потому, коли моя мати повернулася з поїздки, ми поїхали до Білого Каменя, не бажаючи знехтувати Княгинею, яка ніколи б не пробачила своїй сусідці, якби та забула її відвідати. Я помітив однак, що мати й тітка з трудом збиралися на той візит; з чого здогадувався, що вони небагато мали пошани до цієї особи, керуючись радше сусідським звичаєм, ніж щирим потягом. Тоді ще мури замку з брамами й наріжниками були цілі, хоча місцями стіни були потріскані, склепіння обсипані, уламки та бур’ян передрікали близьку руїну; що й справдилося невдовзі, бо за кільканадцять років після смерті Княгині, коли Білокамінщина пішла під заставу, містечко придбав якийсь адвокат зі Львова і зі спекульційних спонук з обширної замкової забудови спорудив цукровий завод і тісний будиночок для себе. Відвідуючи Білий Камінь нещодавно, я знайшов лише глибоку в’їзну браму зі склепінням, яка своїм старовинним архітектурним виглядом є єдиним свідченням минулого тих місць. 

Це повторне побачення з Княгинею залишило мені одне яскраве спогад, настільки живий, що все інше поруч зблідло й зменшилось, і тому моя пам’ять не зберегла ані вигляду внутрішніх покоїв, ані картин, ані меблів, ані подробиць обіду чи вечері, а тим більше поточної розмови; бо хоча я був один серед дорослих, однак не прислухався до бесіди, яка точилася на теми, що не могли зацікавити дитину. Найімовірніше, я добряче нудьгував, адже коли Княгиня запропонувала прогулянку по саду, я вискочив із радістю, немов мене звільнили з покути. Сад, наскільки пам’ятаю, утримувався недбало, вирізнявся лише густою тінню давніх лип і каштанів, посаджених алеєю; там було щось на кшталт клумб із самшиту, які колись утворювали герби роду чи ініціали, але були настільки занедбані, що ніхто б не здогадався про задум першозасновника. Господиня, водячи своїх гостей цими алеями, не вмовкала, бо була балакучою за вдачею, а особливо тоді, коли розмова заходила про двір Станіслава Августа і численні процеси, які вона мала упродовж усього життя. Не знаю того певно, але припускаю, що остання тема саме обговорювалася, бо коли ми проходили повз одне крило замку, вона зупинилася, вказала пальцем на низьке вікно, обрамлене грубими ґратами, що давало світло в пивниці, і сказала холодно і спокійно: "Тут я наказала відтяти голову Чешейці".  

Тоді я ще не вмів розпізнавати вразів на обличчях людей, ані виводити з них психологічні висновки, тому не можу сказати, який вираз був на обличчях моєї матері й тітки; знаю лише, що всю дорогу, коли ми поверталися додому, вони говорили про княгиню словами, не надто для неї прихильними. Що ж до мене, то пам’ятаю тільки те, що коли вона вказала на той підвал, я просунув голову між ґратами, ніби мав там побачити ту саму відрубану від тулуба голову... Я, мабуть, іще довше вдивлявся б у темряву й живою уявою відтворював ту криваву кару, якби мати не смикнула мене за руку й не сказала: "Звідти тягне шкідливе повітря — не нахиляйся". Однак через ті кількі слів, вимовлених Княгинею, я почав її страшенно боятися, і, помітивши це, наші домашні завжди використовували її як страшило, коли я починав капризувати чи бешкетувати" [23]. 

Сумніву у правдивості джерела додає те, що наприкінці оповіді Семенський, ймовірно задля створення моралістичного ефекту, пише, що в останні роки життя княгиня впала в злидні, "шукаючи не раз притулку і харчів у будинках бiлокамінецьких міщан", що явно суперечить його ж власним спогадам. 

1. Kazimierz Bartoszewicz, "Radziwiłłowie. Początek i dzieje rodu" (1928) 

2. "Listy księcia Karola Stanisława Radziwiłła "Panie Kochanku" (1751-1790)" (1906)

3. Marcin Matuszewicz, "Pamiętniki Marcina Matuszewicza kasztelana brzesko-litewskiego 1714-1765" (1876)

4. Adam Kucharski, "Instrukcje rodzicielskie Wacława Rzewuskiego dla syna Seweryna oraz córek Teresy i Ludwiki z lat 1754 i 1763/64" [Батьківські настанови Вацлава Жевуського] (2017)

5. Stanisław Wasylewski, "Sprawy Ponure. Obrazy z kronik sądowych wieku Oświecenia" (1922)

6. Mariusz Gadomski, "Księżna bierze wszystko. Teresa Karolina Radziwiłłowa z Rzewuskich" (2021)

7. Jacek Komuda, "Warchoły, złoczyńce i pijanice" (2021) 

8. Filip Sulimierski, Bronisław Chlebowski, Władysław Walewski, "Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich", T. 1 (1880) 

9. Filip Kucera, "Wacław Emir Rzewuski (1784-1831) podróżnik i żołnierz" (2016)

10. "Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)

11. Листи Терези Кароліни Жевуської, княгині Радзивілл (1761-1777)

12. Реєстр клієнтів Терези Кароліни Жевуської Радзивілл (1764)

13. Акти про шлюб і розлучення Терези Кароліни Жевуської і Кароля Радзивілла (1764-1806)

14. Майнові справи Терези Кароліни Жевуської Радзивілл (1789-1806)

15. Список градеробу Терези Кароліни Жевуської Радзивілл (1768)

16. Jan Duklan Ochocki "Pamiętniki Jana Duklana Ochockiego" T2 (1910)

17. Jerzy Mycielski "Książę Panie kochanku w świetle własnej korespondencji" (1898)

18. Ludwik Cieszkowski "Pamiętnik anegdotyczny z czasów Stanisława Augusta; z rękopismu wydany przez J. I. Kraszewskiego" (1867)

19. Teofila Sapieżyna "Z pamiętnika konfederatki księżnej Teofili z Jabłonowskich Sapieżyny (1771-3)" (1914)

20. Walerian Kalinka "Sejm Czteroletni" T1 (1880)

21. Korespondencya księcia Karola Stanisława Radziwiłła wojewody wileńskiego "Panie Kochanku": 1744-1790 (1898)

22. Korespondencya ks. Karola Stanisłwa Radziwiłła wojewody wileńskiego "Panie Kochanku" 1762-1790 (1888)

23. Lucjan Siemieński "Zamek białokamieniecki", "Wieczornice: : powiastki, charaktery, życiorysy i podróże" T2 (1854)

24. Michał Starzeński "Na schyłku dni Rzeczypospolitej: kartki z pamiętnika Michała Starzeńskiego (1757-1795)" (1914)

25. Franciszek Karpiński "Pamiętniki Franciszka Karpińskiego" (1898)

26. Edward Kotlubaj "Galeria Nieświeżska portretów Radziwiłłowskich" (1857)

27. Korespondencya księcia Karola Stanisława Radziwiłła wojewody wileńskiego "Panie Kochanku": 1744-1790 (1898)

28. Henryk Rzewuski "Pamiątki JPana Seweryna Soplicy, cześnika parnawskiego"  

29. Маєткові розпорядження Кароля Радзивілла (1759-1789)

30. Jowita Janicka "Karol Stanisław Radziwiłł „Panie Kochanku” – brat czy ojciec? Obraz postaci na podstawie korespondencji jego przyrodniego rodzeństwa" (2023)

31. Iwona Kulesza "Rozwód ks. Karola Stanisława Radziwiłła (Panie Kochanku) z ks. Teresą Karoliną z Rzewuskich Radziwiłłową", "Wojsko, społeczeństwo, historia" (1995) - не опрацьовано

32. Bernadetta Manyś, Paulina Grobelna-Mazurek "Listy Anny z Mycielskich Radziwiłłowej oraz diariusz Charles’a de Saint-Pola jako źródło do badań działalności „dyplomatycznej” wojewodziny wileńskiej" (2019)

33. Stanisław Tarnowski "Stefana Garczyńskiego "Wacław i drobne poezye"", "Przegląd Polski, rok VI, kwartal III, Styczeń, Luty, Marzec" (1872)