Станіслав Жевуський, після 1826, з Підгорецького замку, Львівський історичний музей

Станіслав Жевуський

(1806-1831)

"Завжди добрий, завжди доброзичливий і врівноважений, він мав добрих товаришів, що шанували його не за статус, а за особисті якості. Його керівники роздавали йому найлестивіші похвали. Він мав здібності до науки і вмів ними розпоряджатися. Не можу уявити, як він встиг здобути таку різнобічну освіту таким юним. Він користувався такою повагою, якої важко досягти і в зрілому віці. Хоча він не завжди був згодний із похвалою своїх шанувальників, але сприймав її як заохочення робити ще краще" ("Мемуари графині Розалії Жевуської"). 

Спадкоємцем Підгорецького замку після Вацлава "Еміра" Жевуського, певно, мав стати його старший син Станіслав: як майбутній очільник роду, він єдиний серед братів має "фамільне" ім'я. Однак його життя передчасно обірвалось майже в той самий час, що і життя його батька. 

Станіслав Жевуський народився 24 червня 1806 року у Відні. Через два роки там же народився його брат Леон. Хлопці росли і виховувалися разом, під наглядом матері Розалії Жевуської і гувернера Францішека Хюбнера, відставного австрійського офіцера: "Я з ніжністю самостійно дбала про його виховання, і він з теплотою про це згадував" [1].  "Пані Розалія, часто перебуваючи у Відні у вузькому колі, але в найславетнішому товаристві: князя Меттерніха, князя де Ліньє, Жана і Моріса О'Донеллоу, Хаммера і Генца, дала своїм синам домашнє, але систематичне і строго наукове виховання, під керівництвом найдостойнішого капітана Хюбнера. Отримавши гімназійну освіту, вони під тією ж опікою вирушили до Парижу, де у відомому на той час будинку пана Емануеля Бейлі, який збирав навколо себе всю найкращу молодь, залишилися навчатися в університеті" [11]. 

У 1822-1824 роках юнаки здобували освіту в Парижі: "Мої сини жили в Парижі у чудовому будинку пана Бейлі, де збиралися хоробрі юнаки, яким судилося підтримувати трон і вівтар" [1]. Особливо відзначився тут Станіслав, який вивчав літературу та філософію в Сорбонні: "Станіслав Жевуський незабаром привернув до себе увагу професорів і науковців у Парижі: Жорж Леопольд Кюв'є, Антуан Сильвестр де Сасі, Ежен Бюрнуф оточили його прихильною увагою. Станіслав чудово відзначився серед молоді, через два роки отримав диплом доктора філософії" [11]. 

Здобуттю вченого ступеню передували публікації двох наукових робіт: "De ionica philosophia commentatio" ("Коментарі до іонійської філософії", 1824) та "De la poésie lyrique et en particulier de Jean Kochanowski, lyrique polonais" ("Лірична поезія, на прикладі польської лірики Яна Кохановського", 1824). У цих роботах Жевуський радикально поділив поезію на стару "епічну" (класичну) і нову "ліричну" (романтичну). В останній він вбачав "чуттєву і живу поезію", споглядальну, побудовану на внутрішньому конфлікті "глибини думки і пристрастей серця". 

У Парижі Станіслав увійшов у середовище християнських традиціоналістів (Луї де Бональд, Жозеф де Местр, Фелісіте Робер Ламенне), став прихильником ультрамонтанста і морального вдосконалення на основі католицизму. Причину національної неволі поляків після поділів Речі Посполитої він вбачав у суспільстві: "якби смертельна пошесть не вражала країну зсередини, вона ніколи не була б завойована" (з його щоденника, 1824). 

"Лірична поезія, на прикладі польської лірики Яна Кохановського"

З Парижу брати виїхали до Бельгії і імовірно, Станіслав продовжив там освіту: Наталя Кіцка повідомляє, що після закінчення бельгійських шкіл він вважався чудовим інженером. Тим часом їхня мати Розалія прагнула влаштувати синів у нещодавно засноване у Варшаві спеціалізоване військове училище (Szkoła Wojskowa Aplikacyjna): "Я хотіла віддати їх до спеціалізованого училища, яке заснував великий князь Константин і яке зробило йому велику честь як добором викладачів, так і досконалістю освіти, яку там надавали. Потрапити до цього закладу було великою перевагою. З нього виходили через три роки в офіцерському званні, не проходячи виснажливої солдатської муштри" [1]. 

Вона викликала синів у Ополе, по дорозі вони відвідали Німеччину, Австрію та Чехію. Станіслав нотував свої думки під час цієї подорожі, і вони були опубліковані у 1889 році його товаришем: "Під час повернення Станіслав Жевуський занотовував у невеличкій книжечці, оригінал якої я маю, свої враження від подорожі та думки, які так активно займали його розум. Це не щоденник — це щось на кшталт меморандуму відповідно до часу і потреб душі. Витяги, які я наведу нижче, передують періоду перебування автора в спеціалізованому училищі та подальшому перебігу його прекрасного, але короткого життя. Ці фрагменти дадуть уявлення про силу цього розуму, який, доживши лише до 24 років, не залишив жодного сліду своєї діяльності" [11]. 

Спеціалізоване військове училище, професори, Ян Хелмінський

У військовому училищі брати Жевуські навчалися у 1824-1826 роках: "Він [Станіслав], як і я, вважав, що джентльмен має опанувати військову справу. Його відмінна поведінка принесла йому прихильність начальства" [1]. Школа була закрита: учням рідко дозволялось виходити за її територію і приймати відвідувачів. Однак це не заважало їм збиратися для бесід і обговорювати політичні та філософські питання того часу.

"Доступ до військового училища був не простий, але оскільки там навчалося двоє Четвертинських, і я мав стосунки з Жевуськими, полковник Совінський дозволив мені приходити туди щосуботи ввечері після закінчення уроків, і ми майже не пропускали жодного. [...] Ми всі мали однакові духовні принципи, тверді католицькі переконання, в застосуванні яких до суспільства бачили порятунок людства і власної країни. 

Відомо, які тенденції панували в суспільстві в той час, але також відомо, наскільки сильною була духовна реакція, що проявила себе в першій чверті нашого століття. Твори Рональда, Де Местра, Ламенне у Франції; Адама Міллера Штольберга, Шлегеля у Німеччині; ідеалістичний напрям у віршах Ламартіна і Манзома повернули уми і погляди на шлях віри і догматичних принципів. Так само, як ви надавали перевагу Французькій революції та її наслідкам у всій Європі, так і ми були переконані, і залишаємося переконаними сьогодні, що лише повернення до віри та церковної дисципліни може врятувати людство від прірви сьогодення. 

Не було жодного філософського чи політичного питання, яке б ми не обговорювали вечорами у військовому училищі, і ми зіткнулися з усіма загадками, які не розгадані й донині. І справді, хоча імена були різні, питання і прагнення були однакові. Я пам'ятаю деякі з наших дискусій і маю нотатки інших. Одного разу ми поставили питання: що як європейській цивілізації загрожує не зовнішнє варварство — адже китайців тоді ніхто не боявся, — а внутрішнє варварство? Соціалістів і нігілістів ще не було, але вже існували ідеї, які їх породили: абсолютна рівність, народне всевладдя, ідея права, що походить не від Бога, а від суспільного розуму, виявленого більшістю; ці чинники, взявши гору, неминуче призвели до нинішнього стану, до всевладдя панства, до переконання в народі, що панство в усьому йому винне, і до теорії управління, згідно з якою держава може і повинна робити все, що завгодно. Я добре пам'ятаю, як, передбачаючи всі ці наслідки, висловлював свій страх перед варварством, що виникає зсередини, наводячи як приклад давній Рим, який ще до міграції північних народів вже впав у рафіноване варварство. На це Жевуський відповів: "Язичницькі суспільства, хоч і культурно освічені, могли піддатися зовнішньому або внутрішньому варварству, але ніколи не піддасться християнське суспільство, яке має в собі життєву силу для відродження суспільних відносин". Після довгої дискусії я погодився з його точкою зору, але сьогодні запитую, чи можна її застосувати до народу, який, подібно до французів, відмовився від християнства, в якому більшість систематично топче і викорчовує паростки християнства. Іншим разом один із нас поставив питання: чи не були кастові інститути в Індії чи Єгипті запорукою більшого миру? Тут, звичайно, проти цього твердження виступив християнський принцип, який відкриває кожному, як невіруючому, так і віруючому, частку у впливі та благах життя, доки праведні його вчинки. 

Саме так ми вирішували різні політичні питання, нагальні вдома і в Європі. Іноді шановний полковник Совінський закінчував засідання, нагадуючи нам про восьму годину" [11].

Станіслав Жевуський склав останній іспит в училищі 12 жовтня 1826 року і отримав звання підпоручика в Першу роту легкої піхотної артилерії, що дислокувалася в Груєці: "Коли він став офіцером, його мали призначити до Пулавської батареї, але великий князь вирішив, що сусідство з Ополем, де я жила, перешкоджає цьому призначенню. Можливо, він також вважав, що вплив Пулави буде мало корисним для мого сина" [1]. "Його широкі зв'язки з найвидатнішими людьми країни, а також його чесноти, щира дружелюбність і простота манер зробили його дуже популярним в армії" [11]. 

Неподалік від Груйця знаходився маєток пані Клементіни Віхлінської Мала Весь, і юнак почав відвідувати її. Від першого шлюбу з Юзефом Валіцьким у Віхлінської була донька Юзефіна Валіцька (1808-1880), в яку Станіслав закохався і з якою згодом одружився. Анонімний товариш Жевуського PP вказує датою шлюбу 1828 рік: "Сусідство Груйця і Малої Весі наблизило його до будинку пані Валіцької, дочка якої сильно його вразила, і в 1828 році він одружився з цією непересічною особою" [11], натомість Розалія Жевуська — 1831 рік: "У травні 1831 року мій син одружився з пані Юзефіною Валіцькою". Насправді шлюбна угода була підписана у Варшаві 15 травня 1830 року [15, 16]. 

Шлюбу також передували чутки, що Розалія заперечувала проти нього (зокрема це пише Наталія Кіцка), проте сама Розалія їх відкидає: "Вона мала гарне походження, і я не знаю, чому великий князь уявив, що аристократичні міркування змусять мене перешкоджати цьому союзу, і, відповідно, для чого залучив російського імператора Миколая втрутитись в цю справу. Цей князь послав до пані Віхлінської свого головного придворного Станіслава Потоцького (це було в 1830 році), щоб розпитати у неї про причину, яка перешкоджає одруженню її доньки. Не можу сказати, що я прагнула цього шлюбу, але я не мала жодних розумних підстав проти нього заперечувати. Можливо, це надзвичайна врівноваженість пані Валіцької, її стримані манери підкорили мене. В мене не було до неї жодних зауважень. Вона була розумна, талановита, чудово володіла собою і мала все для того, щоб догодити. 

Юзефіна Валіцька у дитинстві, Юзеф Зонтаг бл. 1814 

Мій син служив у Груйці, неподалік від будинку пані Віхлінської, матері Юзефіни, яка від першого шлюбу з паном Валіцьким мала доньку та сина. Станіслав часто навідувався до них і насолоджувався усім шармом цього приємного дому. Пані Віхлінська була дуже вродлива, і старий королівський лейтенант Заячек виявляв до неї увагу і турботу. Він демонстрував до неї лицарську прихильність. Пані Віхлінська вийшла заміж лише за наказом матері, пані Козетульської, яку можна вважати тираном у своїй родині. Зазвичай пані Віхлінська була понурою і млявою, її тон був сумним, а ввічливість — майже хворобливою. Можна було сказати, що, незважаючи на всі подарунки долі, вона не справляла враження щасливої. Проте вона мала всі підстави бути цілком задоволеною своїми дітьми. Син був чудовим юнаком, а Юзефіна потішила б самолюбство найвимогливішої матері. Пані Віхлінська не була такою і дуже дорожила своїми дітьми. Але її життя було отруєне тиранією пані Козетульської. Ця остання виступала проти мого сина і звинувачувала його в задумливості. Та хай би там як вона не противилася їхньому шлюбу, спокійна наполегливість Юзефіни подолала всі перешкоди, і весілля відбулося" [1]. 

Юзефіна мала старшого брата Олександра Валіцького (1805-1831), який також потоваришував з Жевуським і підтримував з ним листування. 

Юзефіна Валіцька близько 1828, втрачений портрет [15]

З 1827 року Станіслав Жевуський почав скаржитися на симптоми хвороби легенів, у зв'язку з чим навіть звернувся до великого князя Константина з проханням про відставку з армії. Він отримав відмову, але князь погодився надати йому відпустку для лікування: "Через рік Станіслав захворів на легеневу інфекцію, що змусило його просити про відставку. Великий князь йому відмовив, але натомість дав відпустку для поїздки на води, а наступного року поновив її. Було багато консультацій з лікарями, і вони або помилялися, або хотіли нас надурити, бо заявляли, що легені мого сина не ушкоджені. Його міцний від природи організм три роки боровся з хворобою, яка його підривала. Він навіть не підозрював про небезпеку свого стану, завжди активний і працьовитий, завзято виконував свої обов'язки і напружено працював, що призвело до схуднення" [1]. 

Влітку 1827 року Станіслав перебував у 2,5-місячній відпустці на курортах: Зальцбрунн (Щавно Здруй) та Рейнерц (Душники Здруй). З березня 1828 року провів 15-місячну відпустку в Сілезії. Не виключено, що в 1829 році, під час чергової відпустки, він перебував у Дрездені, де разом із польським поетом Антонієм Едвардом Одинцем відвідав німецького поета Людвіга Тіка. У той час Жевуський багато писав, як на світоглядні, так і на практичні теми: "Відомості про пороховий завод у Ніці" (1829, [8]), "Розмисли про застосування фізіології до історії, зокрема польської" (1830, [7]).

"Розмисли про застосування фізіології до історії, зокрема польської"

Після повернення з відпустки 11 грудня 1829 року Станіслав отримав переведення до Арсеналу у Варшаві: "Призначений на службу до арсеналу у Варшаві в 1829 році, він жив там і розширював коло своїх друзів, бо кожен вважав за честь мати з ним стосунки. [...] Я хотів би згадати кількох найвидатніших людей того часу: Людвіка Єльського, Анджея Замойського, Тиса, Олександра Вельопольського, Густава Малаховського, Свідзінського, Багнєвського, Вовського, і це лише деякі імена — першокласні люди, які в будь-якій країні і в будь-якому уряді займали б першокласні посади; молоді, активні, тому що кожна молода людина в той час була зобов'язана "працювати". Жевуський був з усіма в добрих стосунках, всі його шукали, і коли розпочався сейм, а імператор, крім офіційних звітів, зажадав, як завжди, від приватних і довірених осіб ґрунтовних спостережень про стан країни, то ця робота відбулася не без участі Жевуського" [11].

Станіслав Жевуський обертався в політично різних колах (від ліберального "Польський кур'єр" до літературного салону Каетана Козьмяна). Він критично ставився до передчасного, на його думку, початку повстання і намагався зібрати впливових політиків навколо князя Адама Чорторийського, вбачаючи в ньому найбільший політичний авторитет країни. Ця фракція, куди входили брати Жевуські, Титус Дзялинський, Владислав Замойський, Бернард Потоцький, і яку їхні опоненти називали "фракцією графів", мала стати противагою радикальній діяльності "Патріотичного клубу". В той же час Станіслав разом із Титусом Дзялинським і Владиславом Замойським редагував для паризької преси повідомлення про беззаконня в Польському Королівстві у зв'язку з процесом над членами Патріотичного товариства. 

"Якими би правильними не були судження Станіслава, його трохи збили з пантелику витончені есе та спекулятивні міркування. Система абата де ла Менне похитнула прекрасні принципи моєї бідної дитини, і через бажання ізолювати релігійні переконання від будь-якого політичного впливу, через вивчення П'єра Ломбардського, святого Томаса д'Евена та абата Ламенне, він піддався дивним ідеям. Але його серце ніколи не коливалося, і досвід повернув би його до інших думок. Запеклість, з якою він боровся з якобінством у Варшаві, виявила його ілюзії щодо справжнього характеру революції. Він вважав за можливе очолити її, освятивши відданістю і найчистішим патріотизмом. Тих, хто думав так, як він, було небагато, і перебіг подій це дуже добре показав" [1]. 

Атака на Бельведер (резиденцію великого князя Костянтина у Варшаві) 29 листопада 1830 року, яка поклала початок Листопадовому повстанню 1830-1831 років

"Відтоді, як я повернувся до Варшави, кілька молодих людей, що мали однакові духовні орієнтири, збиралися разом, щоб обговорити поточні справи в довірливій бесіді. Владислав і Здіслав Замойські, Титус Потоцький, знаменитий німець Гольдман, автор пізнішого, дуже сумнозвісного памфлету "Європейська пентархія", Станіслав Жевуський і я щопонеділка зустрічалися у Жевуського, Замойського або у мене. Наближалася осінь, військова та університетська молодь бунтувала, а в провінції зростав страх. Жевуський рішуче виступив проти руху, і хоча йому це було зовсім неприємно, він мав такий вплив і впевненість, що якщо не самі змовники, то найближчі до них у стосунках довіряли йому і шукали його порад" [11]. 

Брати Жевуські від самого початку були проти повстання: "Вони будували майбутнє на релігійному відродженні та соціальній роботі. Станіслав, завдяки своєму впливу, повинен був стримати на місяць атаку на Бельведер, яка давно планувалася в ремісничому училищі" [12].

"На початку жовтня, засмучений, він сказав мені: "Незважаючи на всі зусилля, вибух відбудеться. Можу сказати, що рух, намічений на цей місяць, я рішуче призупинив". Хто знав його стосунки, повагу, яку мали до нього офіцери з найбільшим впливом, такі як Вінцентій Нішокоць та йому подібні, і хто, як я, знав його правдивість і простоту, той не може сумніватися в правдивості цих слів. Відтоді я постійно тримав руку на пульсі того, що відбувалося в армії; з відчаєм спостерігав за зусиллями одних і відсутністю реакції з боку інших, а 29 [листопада 1830 року], того самого понеділка, коли ми мали зібратися у мене вдома, пролунали перші постріли, весь жах яких я зрозумів" [11]. 

Коли повстання спалахнуло, Станіслав взяв у ньому участь, все ще користуючись великою довірою і популярністю. Брати Жевуські заснували у Варшаві, на противагу "Патріотичному клубу", громадський клуб, "який мав на меті об'єднати більш консервативні елементи. І хоча Жевуські не схвалювали початку повстання, вони незабаром приєдналися до лав національної армії" [12]. 

Були й ті, хто бачив у Станіславі Жевуському потенційного лідера національного повстання: "Перебіг революційних днів відомий, відомо також, з яким знанням справи організував патріотичний клуб Йоахим Лелевель і його люди, і з якою силою вони тиснули на громадську думку. Тут я мав нагоду побачити новий бік могутнього розуму Жевуського. Маурицій Мохнацький став господарем клубу: його звернення до диктатора [Юзефа Хлопіцького, головнокомандувач повстання] і отримана відповідь добре відомі. Жевуський пустив звістку про те, що Хлопіцького, якого на той час обожнювали і народ, і армія, вразила апоплексія внаслідок роздратування, викликаного Мохнацьким. Мохнацький кілька днів не міг з'являтися на вулиці, а тим часом патріотичний клуб був закритий. 

Сутичка між "бельведерцями" та російськими кірасирами на Лазенківському мосту

Поки Хлопіцький вагався, а потреба вибору головнокомандувача була нагальною, всі молоді офіцери хотіли Жевуського. Цей вибір ніколи не було винесено на порядок денний, але сама ідея, що так широко поширилася, доводить його вплив і моральний авторитет. Ось чому, коли армія і головнокомандувач повинні були залишити Варшаву, і необхідно було забезпечити управління столицею, Жевуському було доручено скласти відповідну інструкцію; ця чудова робота 24-річного офіцера збереглася в праці Баржиковського, і свідчить про те, чого могла очікувати від нього батьківщина. Кліцький, тодішній комендант Варшави, а після Хлопіцького найталановитіший з наших військових, мав до нього безмежну довіру" [11].

На жаль, незабаром стан здоров'я Станіслава значно погіршився. Залучений до укріплення Варшави, молодий інженер працював вдень і вночі, і це призвело до швидкого прогресування туберкульозу. Внаслідок цього Жевуський був змушений покинути бойові дії. 

Захоплення Арсеналу, Марцін Залеський

Ще з часів навчання у Парижі і Бельгії тамтешні товариші Станіслава Жевуського розглядали його як можливого кандидата на бельгійський престол. Наталія Кіцка згадує, що його однокласники хотіли висунути його як потенційного короля Бельгії. Це доповнює Леон Дебіцький: "Війна за незалежність Греції, що закінчилася її визволенням, перенесла ідею незалежності до Бельгії, перенесла її до Вісли. Ідея молодого польського магната як кандидата на бельгійський престол не є простою легендою. Вона була запропонована молодими колегами і друзями з аристократичних бельгійських родин, таких як д'Аламбер, де Мерод, де Ліньє — тих, хто піднімав там прапор незалежності. Неймовірно, щоб юнака з чужої нації, саме ім'я якого викликало б обурення трьох дворів, викликали з його батьківщини на чужий трон, щойно зведений після короткої, але блискучої боротьби — тільки тому, що цей юнак мав виняткові обдарування і особливий шарм. Слід цієї пропозиції зафіксовано в полеміці в журналі "Journal des Debats", який бореться з цією думкою головним чином тому, що вона походить з табору його опонентів".

У травні 1831 року, після того як восени 1830 у Бельгії відбулася революція, що відокремила її від Нідерландів, і було проголошено конституційну монархію, ця ідея знов постала і була опублікована в паризькій газеті "L'Avenir". Новина швидко дійшла до Варшави, викликавши обурення матері кандидата. "Я переконана, однак, що він не міг без обурення прочитати в "L'Avenir", тогочасній газеті, безглузду пропозицію пана де Бофора покликати його на престол Бельгії. Хоча кожен має право на паперову корону (я так називаю газетні номінації), були люди, настільки дурні, що вважали, ніби нам надзвичайно лестить бути призначеними Бофортом, і робили нам безглузді компліменти з цього приводу. Зі свого боку я була обурена. Мені не потрібна була така слава, щоб оцінити заслуги мого сина. Він зробив честь своєму імені і нашій родині, і з часом отримав би прекрасну сторінку в історії нашої країни, якби нещасливі обставини не зламали долю поляків" [1]. Сам Станіслав, зі свого боку, як кажуть, також не був зацікавлений у зробленій йому пропозиції. Зрештою, першим королем Бельгії 4 червня 1831 року був обраний Леопольд І (1790-1865). 

Весною 1831 року Станіслав Жевуського вже тяжко хворів. Він перебував у Кракові, де його доголядали дружина та її матір. 15 квітня, "взявши фунт шоколаду для Жевуського", хворого приїхав провідати Олександр Валіцький [16]. Він лише нещодавно записався добровольцем до лав повстанців і планував воювати, але підчипив хворобу і зліг сам. У травні Станіслава було прийнято членом Товариства друзів науки, тим часом його батько Вацлав "Емір" Жевуський воював і згинув на Поділлі — весь цей час він сам перебував на межі життя та смерті. 29 червня, у віці 26 років, помер від хвороби Олександр Валіцький, а вже 2 липня і сам Станіслав, якому щойно виповнилося 25 років. Дітей у Станіслава та Юзефіни не було. Вже наприкінці 1833 року вдова вийшла заміж вдруге, її обранцем став один з товаришів Станіслава Здіслав Замойський.

"Здоров'я мого сина страждало від його болячок і перевтоми. Частий кашель видавав жорстоку хворобу, яка підточувала його. Він був змушений відмовитися від виснажливої служби і його перевезли до Кракова. Там він знемагав упродовж трьох місяців. Юзефіна з матір'ю з ніжністю і ласкою його доглядали. Вони мали сили приховувати від нього свою занепокоєність щодо молодого Валіцького, брата Юзефіни, який поліг із небезпечною хворобою в тому ж будинку. Він помер, а його мати і сестра ховали сльози, щоб Станіслав не здогадувався про причину. Через три дні, 2 липня 1831 року, його не стало, і я смію вірити, що на небесах він отримав нагороду за свої чесноти, а також за благородні і великодушні наміри, якими було сповнене його серце. Його кінець був повчальним, втішні подробиці наводить лист його сповідника, отця Лещинського. Його кар'єра була короткою, але дала йому можливість проявити свої рідкісні і прекрасні риси. Щодо мене, то я втратила у ньому ніжного і шанобливого сина, за яким  завжди буду шкодувати. У мене є його портрет у трирічному віці. Він все ще схожий на нього, бо в своєму чудовому характері зберіг ту дитячу простоту, той вираз щирості, який тільки й супроводжує невинність" [1]. 

Олександр Валіцький (1805-1831), брат Юзефіни, у дитинстві, Юзеф Зонтаг бл. 1814 

Станіслава Жевуського поховали біля могили Костюшка, при костелі Святої Броніслави. Францішек Ксаверій Прек записав: "Все ще бажаючи відвідати могилу Костюшка, я пішов і, знайшовши там пустельника, який її охороняв, здивувався, коли він показав мені пам'ятник Станіславу Жевуському, оскільки я не знав, що він закінчив своє життя, а я нещодавно був з ним у Варшаві. Це син Вацлава, якого називали арабом, і який під час революції служив в артилерії, а приїхавши до Кракова, захворів і помер. Поруч з ним лежить брат його дружини, Валіцький, який розлучився з цим світом за кільканадцять днів до нього". 

Товариш Станіслава зазначає, що місце поховання було обране за його бажанням [11]. Однак цілком імовірно, що це була ініціатива самих товаришів, які таким чином бажали вшанувати його як національного героя — слава, якої сам він не прагнув: "Його було поховано у Броніславі, біля кургану Костюшка, і я була шокована тим, що його могила була розміщена саме там і прикрашена польськими орлами. Не менше мене шокувала підкреслена і перебільшена хвальба, яку поширювали варшавські газети. Ніщо так не ображає, як недоречна похвала, яка виявляє слабкі місця в чесних людях" [1]. У 1835 році з ініціативи Леона Жевуського, за деякими свідченнями у зв'язку з розбудовою укріплень на місці першого поховання, Станіслава Жевуського було перепоховано при костелі капуцинів у Кракові. Там же у 1869 році було поховано і Леона.  

Широко поширеною була думка, що смерть Станіслава була величезною, непоправною втратою для польського суспільства. Юліан Урсин Нємцевич писав: "Станіслав, відмінний від усіх Жевуських, подавав великі надії". Станіслав Баржиковський, у свою чергу, згадує Станіслава як "офіцера, сповненого талантів, який занадто рано згас" [13]. Анджей Ернст Козьмян, автор спогадів про Калісту Жевуську, пише, що Станіслав Жевуський "забрав з собою найсвітліші надії всієї своєї сім'ї, численних друзів і, не побоюся цього слова, всієї країни" [3]. 

Джерела