Станіслав Жевуський, після 1826, з Підгорецького замку, Львівський історичний музей

Станіслав Жевуський

(1806-1831)

"Його головною рисою та силою була саме міра в усьому. Він був подібний до корабля, щогли якого настільки високі порівняно з вузькою основою, що, коли на них розгортаються потужні вітрила, важко повірити, що корабель зможе втримати рівновагу. Проте саме такі кораблі розвивають найбільшу швидкість. Що ж їх утримує? Правильне кермо та баласт, що відповідають висоті щогл. Жевуський, маючи таку рівновагу розуму й духу, володів величезним запасом знань, як на свій вік. Він управляв ними, як досвідчений штурман керує кораблем" [Владислав Замойський, 19].

Спадкоємцем Підгорецького замку після Вацлава "Еміра" Жевуського, певно, мав стати його старший син Станіслав: як майбутній очільник роду, він єдиний серед братів має "фамільне" ім'я. Однак його життя передчасно обірвалось майже в той самий час, що і життя його батька.

Станіслав Жевуський народився 24 червня 1806 року у Відні. Через два роки там же народився його брат Леон. Хлопці росли і виховувалися разом, під наглядом матері Розалії Жевуської і гувернера Францішека Хюбнера, відставного австрійського офіцера: "Я з ніжністю самостійно дбала про його виховання, і він з теплотою про це згадував" [1]. "Пані Розалія, часто перебуваючи у Відні у вузькому колі, але в найславетнішому товаристві: князя Меттерніха, князя де Ліньє, Жана і Моріса О'Донеллоу, Гаммера і Генца, дала своїм синам домашнє, але систематичне і строго наукове виховання, під керівництвом найдостойнішого капітана Хюбнера. Отримавши гімназійну освіту, вони під тією ж опікою вирушили до Парижу, де у відомому на той час будинку пана Емануеля Бейлі, який збирав навколо себе всю найкращу молодь, залишилися навчатися в університеті" [11].

У 1822-1824 роках юнаки здобували освіту в Парижі: "Мої сини жили в Парижі у чудовому будинку пана Бейлі, де збиралися хоробрі юнаки, яким судилося підтримувати трон і вівтар" [1]. Особливо відзначився тут Станіслав, який вивчав літературу та філософію в Сорбонні: "Станіслав Жевуський незабаром привернув до себе увагу професорів і науковців у Парижі: Жорж Леопольд Кюв'є, Антуан Сильвестр де Сасі, Ежен Бюрнуф оточили його прихильною увагою. Станіслав чудово відзначився серед молоді, через два роки отримав диплом доктора філософії" [11].

Здобуттю вченого ступеню передували публікації двох наукових робіт: "De ionica philosophia commentatio" ("Коментарі до іонійської філософії", 1824) та "De la poésie lyrique et en particulier de Jean Kochanowski, lyrique polonais" ("Лірична поезія, на прикладі польської лірики Яна Кохановського", 1824). У цих роботах Жевуський радикально поділив поезію на стару "епічну" (класичну) і нову "ліричну" (романтичну). В останній він вбачав "чуттєву і живу поезію", споглядальну, побудовану на внутрішньому конфлікті "глибини думки і пристрастей серця".

У Парижі Станіслав увійшов у середовище християнських традиціоналістів (Луї де Бональд, Жозеф де Местр, Фелісіте Робер Ламенне), став прихильником ультрамонтанства і морального вдосконалення на основі католицизму. Причину національної неволі поляків після поділів Речі Посполитої він вбачав у суспільстві: "якби смертельна пошесть не вражала країну зсередини, вона ніколи не була б завойована" [з його щоденника, 1824].

"Лірична поезія, на прикладі польської лірики Яна Кохановського"

З Парижу брати виїхали до Бельгії і імовірно, Станіслав продовжив там освіту: Наталя Кіцка повідомляє, що після закінчення бельгійських шкіл він вважався чудовим інженером. Тим часом їхня мати Розалія прагнула влаштувати синів у нещодавно засноване у Варшаві спеціалізоване військове училище (Szkoła Wojskowa Aplikacyjna): "Я хотіла віддати їх до спеціалізованого училища, яке заснував великий князь Константин і яке зробило йому велику честь як добором викладачів, так і досконалістю освіти, яку там надавали. Потрапити до цього закладу було великою перевагою. З нього виходили через три роки в офіцерському званні, не проходячи виснажливої солдатської муштри" [1].

Вона викликала синів у Ополе, по дорозі вони відвідали Німеччину, Австрію та Чехію. Станіслав нотував свої думки під час цієї подорожі, і вони були опубліковані у 1889 році його товаришем: "Під час повернення Станіслав Жевуський занотовував у невеличкій книжечці, оригінал якої я маю, свої враження від подорожі та думки, які так активно займали його розум. Це не щоденник — це щось на кшталт меморандуму відповідно до часу і потреб душі. Витяги, які я наведу нижче, передують періоду перебування автора в спеціалізованому училищі та подальшому перебігу його прекрасного, але короткого життя. Ці фрагменти дадуть уявлення про силу цього розуму, який, доживши лише до 24 років, не залишив жодного сліду своєї діяльності" [11].

Спеціалізоване військове училище, професори, Ян Хелмінський

У військовому училищі брати Жевуські навчалися у 1824-1826 роках: "Він [Станіслав], як і я, вважав, що джентльмен має опанувати військову справу. Його відмінна поведінка принесла йому прихильність начальства" [1]. Можна не довіряти об'єктивності оцінок матері, але викладачі Станіслава, зокрема генерал Клеменс Колачовський, справді були вражені його здібностями.

"Пані Розалія Жевуська через свої впливи у княгині Ловіцької та давнє знайомство з Великим князем мала надію влаштувати синів до спеціалізованого училища; проте для цього потрібно було скласти іспит. Я відповів пані Жевуській, надіславши програму та деталі, необхідні для її відома. У результаті цього близько 20 вересня 1824 року її сини представилися мені з рекомендаційним листом від матері. За цієї нагоди я познайомився з капітаном Хюбнером. Курси ще не були розпочаті, оскільки учнів після повернення із Замостя розпустили на відпустку.

З новоприбулих відзначався Станіслав Жевуський надзвичайною здібністю та загальним нахилом до всіх галузей точних і природничих наук, а також літератури давньої і новітньої. Він володів мовами: грецькою, латинською, англійською, німецькою, французькою та польською; у предметах, охоплених нашою програмою, він просунувся далі, ніж цього вимагала програма першого курсу; навіть дуже добре володів початками фортифікації, артилерії, архітектури та механіки; загалом, це був чоловік, хоча й молодий (на той час йому було лише 20 років), але майже повністю сформований. Він також мав розсудливість, мудрість не за віком і надзвичайну пам'ять, а кожна нова інформація в його свіжому й підготовленому для всіх наукових досліджень розумі впорядковувалася легко і надзвичайно чітко. Там нічого не було втрачено. Вся Корона і Литва не мали більше такого здібного й обіцяючого юнака" [14].

"Завжди добрий, завжди доброзичливий і врівноважений, він мав добрих товаришів, що шанували його не за статус, а за особисті якості. Його керівники роздавали йому найлестивіші похвали. Він мав здібності до науки і вмів ними розпоряджатися. Не можу уявити, як він встиг здобути таку різнобічну освіту таким юним. Він користувався такою повагою, якої важко досягти і в зрілому віці. Хоча він не завжди був згодний із похвалою своїх шанувальників, але сприймав її як заохочення робити ще краще" [1].

Школа була закритого типу: учням рідко дозволялось виходити за її територію і приймати відвідувачів. Однак це не заважало їм збиратися для бесід і обговорювати політичні та філософські питання того часу.

"Доступ до військового училища був не простий, але оскільки там навчалося двоє Четвертинських, і я мав стосунки з Жевуськими, полковник Совінський дозволив мені приходити туди щосуботи ввечері після закінчення уроків, і ми майже не пропускали жодного. [...] Ми всі мали однакові духовні принципи, тверді католицькі переконання, в застосуванні яких до суспільства бачили порятунок людства і власної країни.

Відомо, які тенденції панували в суспільстві в той час, але також відомо, наскільки сильною була духовна реакція, що проявила себе в першій чверті нашого століття. Твори Рональда, Де Местра, Ламенне у Франції; Адама Міллера Штольберга, Шлегеля у Німеччині; ідеалістичний напрям у віршах Ламартіна і Манзома повернули уми і погляди на шлях віри і догматичних принципів. Так само, як ви надавали перевагу Французькій революції та її наслідкам у всій Європі, так і ми були переконані, і залишаємося переконаними сьогодні, що лише повернення до віри та церковної дисципліни може врятувати людство від прірви сьогодення.

Не було жодного філософського чи політичного питання, яке б ми не обговорювали вечорами у військовому училищі, і ми зіткнулися з усіма загадками, які не розгадані й донині. І справді, хоча імена були різні, питання і прагнення були однакові. Я пам'ятаю деякі з наших дискусій і маю нотатки інших. Одного разу ми поставили питання: що як європейській цивілізації загрожує не зовнішнє варварство — адже китайців тоді ніхто не боявся, — а внутрішнє варварство? Соціалістів і нігілістів ще не було, але вже існували ідеї, які їх породили: абсолютна рівність, народне всевладдя, ідея права, що походить не від Бога, а від суспільного розуму, виявленого більшістю; ці чинники, взявши гору, неминуче призвели до нинішнього стану, до всевладдя панства, до переконання в народі, що панство в усьому йому винне, і до теорії управління, згідно з якою держава може і повинна робити все, що завгодно. Я добре пам'ятаю, як, передбачаючи всі ці наслідки, висловлював свій страх перед варварством, що виникає зсередини, наводячи як приклад давній Рим, який ще до міграції північних народів вже впав у рафіноване варварство. На це Жевуський відповів: "Язичницькі суспільства, хоч і культурно освічені, могли піддатися зовнішньому або внутрішньому варварству, але ніколи не піддасться християнське суспільство, яке має в собі життєву силу для відродження суспільних відносин". Після довгої дискусії я погодився з його точкою зору, але сьогодні запитую, чи можна її застосувати до народу, який, подібно до французів, відмовився від християнства, в якому більшість систематично топче і викорчовує паростки християнства. Іншим разом один із нас поставив питання: чи не були кастові інститути в Індії чи Єгипті запорукою більшого миру? Тут, звичайно, проти цього твердження виступив християнський принцип, який відкриває кожному, як невіруючому, так і віруючому, частку у впливі та благах життя, доки праведні його вчинки.

Саме так ми вирішували різні політичні питання, нагальні вдома і в Європі. Іноді шановний полковник Совінський закінчував засідання, нагадуючи нам про восьму годину" [Павел Попель під псевдонімом PP, 11].

Станіслав Жевуський склав останній іспит в училищі 12 жовтня 1826 року і отримав звання підпоручика в Першу роту легкої піхотної артилерії, що дислокувалася в Груєці: "Коли він став офіцером, його мали призначити до Пулавської батареї, але великий князь вирішив, що сусідство з Ополем, де я жила, перешкоджає цьому призначенню. Можливо, він також вважав, що вплив Пулави буде мало корисним для мого сина" [1]. "Його широкі зв'язки з найвидатнішими людьми країни, а також його чесноти, щира дружелюбність і простота манер зробили його дуже популярним в армії" [11].

Неподалік від Груйця знаходився маєток пані Клементіни Віхлінської з Козетульських Мала Весь, і юнак почав відвідувати її. Від першого шлюбу з Юзефом Валіцьким у Віхлінської була донька Юзефіна Валіцька (1808-1880), в яку Станіслав закохався і з якою згодом одружився. Павел Попель вказує датою шлюбу 1828 рік: "Сусідство Груйця і Малої Весі наблизило його до будинку пані Валіцької, дочка якої сильно його вразила, і в 1828 році він одружився з цією непересічною особою" [11], натомість Розалія Жевуська — 1831 рік: "У травні 1831 року мій син одружився з пані Юзефіною Валіцькою". Насправді шлюбна угода була підписана у Варшаві 15 травня 1830 року [15, 16].

Шлюбу також передували чутки, що Розалія заперечувала проти нього (зокрема це пише Наталія Кіцька), проте сама Розалія їх відкидає: "Вона мала гарне походження, і я не знаю, чому великий князь уявив, що аристократичні міркування змусять мене перешкоджати цьому союзу, і, відповідно, для чого залучив російського імператора Миколая втрутитись в цю справу. Цей князь послав до пані Віхлінської свого головного придворного Станіслава Потоцького (це було в 1830 році), щоб розпитати у неї про причину, яка перешкоджає одруженню її доньки. Не можу сказати, що я прагнула цього шлюбу, але я не мала жодних розумних підстав проти нього заперечувати. Можливо, це надзвичайна врівноваженість пані Валіцької, її стримані манери підкорили мене. В мене не було до неї жодних зауважень. Вона була розумна, талановита, чудово володіла собою і мала все для того, щоб догодити.

Юзефіна Валіцька у дитинстві, Юзеф Зонтаг бл. 1814, Національний музей у Варшаві

Мій син служив у Груйці, неподалік від будинку пані [Клементіни] Віхлінської, матері Юзефіни, яка від першого шлюбу з паном Валіцьким мала доньку та сина. Станіслав часто навідувався до них і насолоджувався усім шармом цього приємного дому. Пані Віхлінська була дуже вродлива, і старий королівський лейтенант Заячек виявляв до неї увагу і турботу. Він демонстрував до неї лицарську прихильність. Пані Віхлінська вийшла заміж лише за наказом матері, пані Козетульської, яку можна вважати тираном у своїй родині. Зазвичай пані Віхлінська була понурою і млявою, її тон був сумним, а ввічливість — майже хворобливою. Можна було сказати, що, незважаючи на всі подарунки долі, вона не справляла враження щасливої. Проте вона мала всі підстави бути цілком задоволеною своїми дітьми. Син був чудовим юнаком, а Юзефіна потішила б самолюбство найвимогливішої матері. Пані Віхлінська не була такою і дуже дорожила своїми дітьми. Але її життя було отруєне тиранією пані Козетульської. Ця остання виступала проти мого сина і звинувачувала його в задумливості. Та хай би там як вона не противилася їхньому шлюбу, спокійна наполегливість Юзефіни подолала всі перешкоди, і весілля відбулося" [1].

Юзефіна мала старшого брата Олександра Валіцького (1805-1831), який також потоваришував з Жевуським і підтримував з ним листування.

Клементіна Валіцька Віхлінська з Козетульських (1783-1862), Йосиф Грассі 1804

З 1827 року Станіслав Жевуський почав скаржитися на симптоми хвороби легенів, у зв'язку з чим навіть звернувся до великого князя Константина з проханням про відставку з армії. Він отримав відмову, але князь погодився надати йому відпустку для лікування: "Через рік Станіслав захворів на легеневу інфекцію, що змусило його просити про відставку. Великий князь йому відмовив, але натомість дав відпустку для поїздки на води, а наступного року поновив її. Було багато консультацій з лікарями, і вони або помилялися, або хотіли нас надурити, бо заявляли, що легені мого сина не ушкоджені. Його міцний від природи організм три роки боровся з хворобою, яка його підривала. Він навіть не підозрював про небезпеку свого стану, завжди активний і працьовитий, завзято виконував свої обов'язки і напружено працював, що призвело до схуднення" [1].

Влітку 1827 року Станіслав перебував у 2,5-місячній відпустці на курортах: Зальцбрунн (Щавно Здруй) та Рейнерц (Душники Здруй). З березня 1828 року провів 15-місячну відпустку в Сілезії. Не виключено, що в 1829 році, під час чергової відпустки, він перебував у Дрездені, де разом із польським поетом Антонієм Едвардом Одинцем відвідав німецького поета Людвіга Тіка. У той час Жевуський багато писав, як на світоглядні, так і на практичні теми: "Відомості про пороховий завод у Ніці" (1829, [8]), "Розмисли про застосування фізіології до історії, зокрема польської" (1830, [7]).

"Розмисли про застосування фізіології до історії, зокрема польської"

Після повернення з відпустки 11 грудня 1829 року Станіслав отримав переведення до Арсеналу у Варшаві: "Призначений на службу до арсеналу у Варшаві в 1829 році, він жив там і розширював коло своїх друзів, бо кожен вважав за честь мати з ним стосунки. [...] Я хотів би згадати кількох найвидатніших людей того часу: Людвіка Єльського, Анджея Замойського, Тиса, Олександра Вельопольського, Густава Малаховського, Свідзінського, Багнєвського, Вовського, і це лише деякі імена — першокласні люди, які в будь-якій країні і в будь-якому уряді займали б першокласні посади; молоді, активні, тому що кожна молода людина в той час була зобов'язана "працювати". Жевуський був з усіма в добрих стосунках, всі його шукали, і коли розпочався сейм, а імператор, крім офіційних звітів, зажадав, як завжди, від приватних і довірених осіб ґрунтовних спостережень про стан країни, то ця робота відбулася не без участі Жевуського" [11].

У часи напередодні і на початку Листопадового повстання 1830 року діяльність Станіслава Жевуського можна умовно описати такою стратегемою: вступити до радикального товариства потенційних ініціаторів повстання, щоб знати їхні плани і за можливості їх стримувати; водночас репресії щодо них з боку російської влади використовувати для інформаційної антиросійської кампанії для європейських країн; після початку повстання "вивести зі сцени" його ініціаторів і просунути до влади помірковані та конструктивні кола; при цьому запобігати їхній слабкості і стимулювати їхню рішучисть.

Станіслав Жевуський, Ненсі Мер'єн, малюнок бл. 1831, з Підгорецького замку, Курницька бібліотека

Станіслав Жевуський обертався в політично різних колах: від ліберального "Кур'єр Польський" до консервативного салону Каетана Козьмяна. Він критично ставився до передчасного, на його думку, початку повстання і намагався зібрати впливових діячів навколо князя Адама Чорторийського, вбачаючи в ньому найбільший політичний авторитет країни. Ця фракція, куди входили брати Жевуські, Титус Дзялинський, Владислав Замойський, Бернард Потоцький, і яку їхні опоненти називали "фракцією графів", мала стати противагою радикальній ідеології Патріотичного клубу. В той же час Станіслав разом із Титусом Дзялинським і Владиславом Замойським секретно писали для паризької преси повідомлення про беззаконня і репресії російської влади у зв'язку з процесом над членами Патріотичного клубу.

"Якими би правильними не були судження Станіслава, його трохи збили з пантелику витончені есе та спекулятивні міркування. Система абата де Ламенне похитнула прекрасні принципи моєї бідної дитини, і через бажання ізолювати релігійні переконання від будь-якого політичного впливу, через вивчення П'єра Ломбардського, святого Томаса д'Евена та абата Ламенне, він піддався дивним ідеям. Але його серце ніколи не коливалося, і досвід повернув би його до інших думок. Запеклість, з якою він боровся з якобінством у Варшаві, виявила його ілюзії щодо справжнього характеру революції. Він вважав за можливе очолити її, освятивши відданістю і найчистішим патріотизмом. Тих, хто думав так, як він, було небагато, і перебіг подій це дуже добре показав" [1].

"Відтоді, як я повернувся до Варшави, кілька молодих людей, що мали однакові духовні орієнтири, збиралися разом, щоб обговорити поточні справи в довірливій бесіді. Владислав і Здіслав Замойські, Титус Потоцький, знаменитий німець Гольдман, автор пізнішого, дуже сумнозвісного памфлету "Європейська пентархія", Станіслав Жевуський і я щопонеділка зустрічалися у Жевуського, Замойського або у мене. Наближалася осінь, військова та університетська молодь бунтувала, а в провінції зростав страх. Жевуський рішуче виступив проти руху, і хоча йому це було зовсім неприємно, він мав такий вплив і впевненість, що якщо не самі змовники, то найближчі до них у стосунках довіряли йому і шукали його порад" [Павел Попель, 11].

"Про змови у Варшаві я знав чимало, частково завдяки самим змовникам, які зізнаннями намагалися залучити мене або принаймні вивідати мою позицію; найбільше ж я дізнавався через Станіслава Жевуського, видатну людину, яка вшановувала мене своєю дружбою. На пару років молодший за мене, він лише рік тому після закінчення військової школи отримав звання підпоручика артилерії. Вихований за кордоном, у дев’ятнадцять років здобув ступінь доктора філософії в Сорбонні, а через кілька років став доктором права.

Один із небагатьох учнів і прихильників абата Ламенне, коли той великий розум ще залишався незаплямованим, Жевуський глибоко перейнявся політичними ідеями свого вчителя, тоді ще відданого Католицькій Церкві. Уперше я зустрів людину, яка сповідувала такий спосіб політичного мислення. До того я читав а більше чув про графа де Местра, пана де Бональда та подібних до них мислителів, але ще мало замислювався над їхніми принципами. Однак мені здавалося, що їхнім ідеям бракує міри, що вони надто перебільшені, а від будь-якої крайності мене завжди оберігав природний інстинкт.

Жевуський уперше допоміг мені зрозуміти та оцінити застосування вічних принципів до нових поглядів і потреб людства. Його головною рисою та силою була саме міра у всьому. Він був подібний до корабля, щогли якого настільки високі порівняно з вузькою основою, що, коли на них розгортаються потужні вітрила, важко повірити, що корабель зможе втримати рівновагу. Проте саме такі кораблі розвивають найбільшу швидкість. Що ж їх утримує? Правильне кермо та баласт, що відповідають висоті щогл. Жевуський, маючи таку рівновагу розуму й духу, володів величезним запасом знань, як на свій вік. Він управляв ними, як досвідчений штурман керує кораблем. Говорили, що його знання вистачило б на чотирьох учених. У точних науках, математиці, він вирішував найскладніші завдання механіки й астрономії; він досконало знав грецьких і латинських класиків, а також філософію і твори церковних отців. Його знання історії та права допомагали йому розуміти, що має керувати політичним життям. Жевуського часто запрошували до співпраці всі, так би мовити, науковці Варшави. Армінський, директор обсерваторії, К'яріні, професор гебрейської мови у Варшавському університеті, Лелевель та інші постійно зверталися до нього за порадою та допомогою. Вони доручали йому написання робіт, і він виконував їх на замовлення.

Найбільше співпраці Жевуського вимагали ті, хто мріяв про відродження країни через повстання, хто прагнув підготуватися до цього і знайти способи пробудити й розвинути життєві сили нації. Жевуський зустрічався з ними, наскільки мені відомо, головним чином у редакції нещодавно створеної газети "Польський кур'єр". До редакції належали майже всі патріоти, які мали певне літературне значення. Очолювали її Лелевель, М. Мохнацький, Ю. Б. Островський, якого тоді вважали патріотом і освіченою людиною. Тут готувалося щось на кшталт відродження польської політичної публіцистики. З того, що розповідав мені Жевуський, я мав враження, що в цьому колі панували крайні, революційні або, як тоді їх називали, якобінські ідеї та принципи, проти яких виступали у Франції вчителі, під впливом яких формувався Жевуський. Він іноді казав: "Ці люди самі не знають, яким шляхом вони йдуть. Перед лицем ворога всі ніби об’єднані в ненависті до нього, але коли дійде до діла, то виявляться розбіжності в поглядах і прагненнях, тоді проявляться демократична заздрість і недовіра до людей, які мають будь-яку перевагу — чи то за посадою, чи за становищем, чи навіть за заслугами." Так Жевуський застерігав. Він стверджував, що немає вже сумнівів у близькому вибуху повстання, тому потрібно заздалегідь підготуватися до нього, насамперед виробити уявлення про необхідні умови, які, якщо й не врятують національну справу, то принаймні дозволять керувати нею розумно.

Жевуський наполягав, щоб ми, не втрачаючи жодного дня, згуртувалися навколо князя Адама [Чорторийського], щоб разом виробити зважені погляди на завдання, які нас чекають. Для розсудливих людей князь Адам, безперечно, був очевидним лідером національної справи. Його рекомендаціями до цього були займані ним раніше високі посади, досвід, заслуги, а також вплив, який він справив на успішне проведення суду сейму. Ніхто не міг зрівнятися з ним у здатності до політичного керівництва. Жевуський слушно казав, що коли Провидіння дає нації такого мужнього діяча, суспільство саме підписує собі вирок, якщо в критичний момент не оточить його довірою і не підтримає всіма силами. Жевуський прагнув створити навколо князя групу однодумців, які могли б протистояти натиску якобінства. Мені здавалося, що Жевуський перебільшує, говорячи про якобінські нахили наших патріотів. Я доводив, що тяжко винний той, хто першим, помічаючи такі суперечності, дає їм назви [навішує ярлики] і тим самим сприяє розколу в суспільстві. Щоб переконати мене, що я помиляюся, Жевуський запросив мене на розмову з одним із провідних якобінців. Коли той заявив про неминучість повстання найближчим часом, я запитав, кому змовники довірять керівництво справою, і зазначив, що, наскільки можу судити, жоден із тих, хто здобув у країні значення чи то заслугами, чи становищем, не має довіри серед змовників. На це Ю. Б. Островський відповів: "Правда, наш народ надто дурний, щоб обійтися без магнатів; правда, поляки без них не піднімуться до боротьби, тому з ними необхідно почати, але незабаром цих гадин доведеться винищити, бо вони шкідливі" [Владислав Замойський, 19].

Брати Жевуські відпочатку були проти Листопадового повстання: "Вони будували майбутнє на релігійному відродженні та соціальній роботі. Станіслав, завдяки своєму впливу, повинен був стримати на місяць атаку на Бельведер, яка давно планувалася в ремісничому училищі" [12]. "На початку жовтня, засмучений, він сказав мені: "Незважаючи на всі зусилля, вибух відбудеться. Можу сказати, що рух, намічений на цей місяць, я рішуче призупинив". Хто знав його стосунки, повагу, яку мали до нього офіцери з найбільшим впливом, такі як Вінцентій Нішокоць та йому подібні, і хто, як я, знав його правдивість і простоту, той не може сумніватися в правдивості цих слів. Відтоді я постійно тримав руку на пульсі того, що відбувалося в армії; з відчаєм спостерігав за зусиллями одних і відсутністю реакції з боку інших, а 29 [листопада 1830 року], того самого понеділка, коли ми мали зібратися у мене вдома, пролунали перші постріли, весь жах яких я зрозумів" [Павло Попель (?)11]. Каетан Козьмян також згадував, що Жевуський намагався його попередити про початок революції: "Почав розбирати з собою очевидні, а для багатьох з нас тоді непомітні ознаки початку революції. Лише тоді здогадався [...] чому мій друг і найзнаменитіший офіцер артилерії Станіслав Жевуський, раз завітавши до мене, розпитував, чи не занепокоєний уряд нинішнім бродінням умів, і видно було по ньому, що хотів був мені щось довірити, але мої відповіді його збентежили; і він потім зізнався, що хотів мене попередити і повідомити, що готується революція, але відразу побачив, що я її не схвалюю. Зрештою, озираючись назад, я в іншому світлі побачив наші часті дискусії з найвидатнішою молоддю, в яких нібито йшлося про романтизм, але за ним ховалися політичні наміри в їхніх серцях, хоча, можливо, вони тоді не передбачали, що катастрофа буде так близько" [17].

Коли повстання спалахнуло, Станіслав взяв у ньому участь, все ще користуючись великою довірою і популярністю. Брати Жевуські заснували у Варшаві, на противагу "Патріотичному клубу", громадський клуб, "який мав на меті об'єднати більш консервативні елементи. І хоча Жевуські не схвалювали початку повстання, вони незабаром приєдналися до лав національної армії" [12]. "Перебіг революційних днів відомий, відомо також, з яким знанням справи організував патріотичний клуб Йоахим Лелевель і його люди, і з якою силою вони тиснули на громадську думку. Тут я мав нагоду побачити новий бік могутнього розуму Жевуського. Маурицій Мохнацький став господарем клубу: його звернення до диктатора [Юзефа Хлопіцького] і отримана відповідь добре відомі. Жевуський пустив звістку про те, що Хлопіцького, якого на той час обожнювали і народ, і армія, вразила апоплексія внаслідок роздратування, викликаного Мохнацьким. Мохнацький кілька днів не міг з'являтися на вулиці, а тим часом патріотичний клуб було закрито [11].

Атака на Бельведер, сутичка на Лазенківському мосту

Були й ті, хто бачив у Станіславі Жевуському потенційного лідера національного повстання: "Поки Хлопіцький вагався, а потреба вибору головнокомандувача була нагальною, всі молоді офіцери хотіли Жевуського. Цей вибір ніколи не було винесено на порядок денний, але сама ідея, що так широко поширилася, доводить його вплив і моральний авторитет. Ось чому, коли армія і головнокомандувач повинні були залишити Варшаву, і необхідно було забезпечити управління столицею, Жевуському було доручено скласти відповідну інструкцію; ця чудова робота 24-річного офіцера збереглася в праці [історика Станіслава] Баржиковського і свідчить про те, чого могла очікувати від нього вітчизна. [Станіслав] Кліцький, тодішній комендант Варшави, а після Хлопіцького найталановитіший з наших військових, мав до нього безмежну довіру" [11].

Втім, за згадкою Каетана Козьмяна, Станіслава Кліцького непокоїли таланти його підлеглого: "Якось увечері я зайшов до нього, і в передпокої побачив кількох академіків — це була академічна охорона, яку розсилали для честі генералів, але також для стеження за ними та перевірки їхнього духу. У кімнаті я побачив кількох молодих офіцерів різних родів військ, а серед них Станіслава Жевуського, офіцера артилерії, які писали, а генерал диктував накази. "Будь ласка, — сказав він мені, — зачекай в моїй спальні, я зараз звільнюся", і наказав подати мені люльку, яку я закурив. Двері були відкриті, Кліцький заходив до кімнати аж до канапи, на якій я сидів, часто однак повертаючись зазирнути, що пишуть підлеглі. Сівши на хвилину поруч, він сказав: "Не можу довіряти, мушу постійно заглядати, що вони пишуть, бо помітив, що змінюють накази і замість моїх пишуть свої". — "Але, генерале, у вас тут Жевуський, це найталановитіший офіцер і гідний молодий чоловік". — "Що ж, він дійсно видатний, ані таланту військового і науки, ані володіння пером йому не бракує. Але не розумію, чи добре його знаєш, під цією спокійною зовнішністю ховається висока, але амбітна душа, він би хотів мною керувати, навіть колись бути диктатором, бо, можливо, відчуває, що його розум здатний забезпечити тріумф революції. Зараз він вже по вуха в ній, і хоча, як ти здогадуєшся, він не є якобінцем, не схвалює наших дій. У нього, як у Бога, вірить молодь. У будь-якому разі, це неординарна людина" [17].

Станіслав Кліцький (1775-1847), Етьєн Бушарді

Занепоєння було не без підстави: за свідченням Владислава Замойського, Жевуський мав не дуже високу думку про очільників повстання.

Члени радикального Патріотичного клубу, які власне і ініціювали повстання, не підтримували встановлення диктатури Хлопіцького і готували змови, деяких з них було затримано. Коли Замойський запропонував Хлопіцькому, з позиції ад'ютанта, заарештувати їх та використати ситуацію, щоб продемонструвати потенційним європейським союзникам рішучість і пильність встановленої влади, той погодився. Але коли Замойський розповів Жевуському про наказ на арешт, той здивувався і "стривожив своєю невірою в успіх задуманого: "Ти переконав слабку людину наважитися на сміливий крок", — сказав він. — "Марна твоя праця, він спіткнеться вже на першому кроці. Минуло чотири години з часу, коли було віддано наказ. Перш ніж його виконувати, йди й переконайся, що Диктатор зараз думає з цього приводу". У диктатора дізнався, що все вже набуло іншого повороту. Пан Бонавентура Нємойовський, міністр юстиції, представив йому, що ці арешти були беззаконні; Хлопіцький прогнав міністра з гнівом, але врешті-решт наказав усіх випустити на волю" [19].

Владислав Замойський (1803–1868), Генрієтта д'Арно 1832

Коли Станіславу Жевуському доручили підготувати проєкт запровадження стану облоги у Варшаві, той, замість беззаперечного виконання наказу, піддав делікатній критиці саму логіку постановки завдання і запропонував власне бачення, яке й було втілене.

"Після дозволу сейму уряд оголосив увесь край у стані війни, а Варшаву — в стані облоги. Вирішення останнього питання було доручено Станіславу Жевуському, офіцеру великих талантів, на жаль, занадто рано померлому. Комісія для цього складалася з князя Чорторийського, Барзиковського, генерала Кліцького, Колачковського та кількох інших військових. Не можна не згадати про зауваження Жевуського, які він зробив, представляючи цей проєкт, бо за своєю природою вони дуже важливі і показують, чому влада губернатора у Варшаві не могла бути настільки широкою і сильною, як того, власне, вимагав стан облоги. Жевуський говорив так:

"Мені доручено скласти проєкт, що оголошує місто Варшаву в стані облоги, із зазначенням, що влада губернатора має бути сильною, розлогою, ефективною. Ця вимога є справедливою, бо влада губернатора у кожному місті, що перебуває у стані облоги, повинна бути великою, я б сказав абсолютною, і тим більше в столиці, бо там є більша скупченість різнорідного населення і більше причин для пристрастей, непокори і свавілля. Водночас я повинен одразу заявити, що не відповів повністю завданню, яке мені дали, не через брак бажання чи знань, а через ситуацію, у якій перебуває Варшава. Губернатор міста, що перебуває у стані облоги, є найвищою владою, більше ніж король, більше ніж диктатор. Він один наказує, і всі мають його слухати: найменший опір, кілька годин і кілька куль вирішують справу. Але у Варшаві, де є Сейм, велич нації, уряд, що має владу і репрезентує короля, головнокомандувач, який командує всім військом, чи можливо губернатору надати таку владу, довірити такі права? Неможливо. Тому саме в проєкті, який я маю честь представити, влада губернатора мала бути визначена, обмежена і тим самим стала слабкою. Я визнаю, що згідно з цим проєктом, губернатору Варшави, хоч би яким здібним і ревним військовим він був, буде важко відповідати своєму призначенню. Це не моя справа, але дозвольте мені, панове, під впливом патріотичних почуттів висловити тут свою думку. Через повстання становище нашої вітчизни дуже важке. Щоб вийти з нього хоч трохи вдало, потрібно вжити великих і енергійних заходів, і для цього потрібен сильний уряд і необмежена самопожертва народу. Без цього ми загинемо, і тому не лише Варшаву потрібно оголошувати у стані облоги, а й увесь край — не сеймувати, а всі влади зупинити і призначити одного тільки губернатора на весь край. Одна людина, один наказ — ось влада, що відповідає нашій ситуації, лише цим шляхом може бути порятунок. Завдання, звісно, важке, але необхідне; хто наважиться його виконати, той зробить велику послугу, бо врятує вітчизну".

Внаслідок цього нового закону в усіх воєводських містах були призначені військові командири і військові суди; цивільним органам владам видали інструкції, як діяти у разі вторгнення ворога. Усім наказали негайно залишити місця своєї роботи і намагатися вивезти не лише каси, але й усе, що могло б полегшити ворогові управління і керівництво країною. Загалом усі інструкції та приписи були видані у воєнному дусі, але їхній результат не повністю відповідав очікуванням. Польський народ є мужнім, войовничим, але далеким від будь-якої жорстокості, навіть помсти і відплати. Народ великодушного, але лагідного характеру, вміє боротися з ворогом і перемагати, але після перемоги не здатний мститися. Він вибиває зброю і прощає, не хоче проливати невинної крові. Тому, хоча приписи були суворі, їх виконання слабшало. Це свідчить про те, що там, де чогось немає в природі й характері народу, закона не вистачить" [18].

Наступим завданням Станіслава Жевуського була розбудова укріплень Варшави: "Йому було доручено 1831 року обов’язок обнести Варшаву оборонними шанцями. Він пильно працював і скаржився, що двохсот тисяч війська заледве вистачить на оборону Варшави, широко розпростерту на лівому і правому березі Вісли. [...] Обширні шанці, насипані навколо міста за фортифікаційним планом Станіслава Жевуського, досвідченого офіцера інженерії [...], вимагали двічі по сто тисяч вояків для оборони; а в нас не тільки не вистачало війська на периметр шанців, а ще й [генерал губернатор Ян] Круковецький, задумавши відправити передові частини старого й бувалого війська в далекій похід, зробив оборону Варшави неможливою" [20]. Оборони міста Станіслав вже не застав. Працюючи на укріпленнях вдень і вночі, він виснажив сили, і це призвело до швидкого прогресування туберкульозу. Внаслідок цього Жевуський був змушений залишити службу і виїхав до Кракова на лікування.

Укріплення Варшави 1831 року

Паралельно із польським повстанням відбувалася революція у Бельгії щодо відокремлення її від Нідерландів. Власне, російська імперія збирала війська на його придушення, але початок польського повстання відвернув її сили і, таким чином, посприяв успіху повстання бельгійського. Ще з часів навчання у Парижі і Бельгії тамтешні товариші Станіслава Жевуського розглядали його як можливого кандидата на бельгійський престол [20]. Це доповнює Леон Дебіцький: "Війна за незалежність Греції, що закінчилася її визволенням, перенесла ідею незалежності до Бельгії, перенесла її до Вісли. Ідея молодого польського магната як кандидата на бельгійський престол не є простою легендою. Вона була запропонована молодими колегами і друзями з аристократичних бельгійських родин, таких як д'Аламбер, де Мерод, де Ліньє — тих, хто піднімав там прапор незалежності. Неймовірно, щоб юнака з чужої нації, саме ім'я якого викликало б обурення трьох дворів, викликали з його вітчизни на чужий трон, щойно зведений після короткої, але блискучої боротьби — тільки тому, що цей юнак мав виняткові обдарування і особливий шарм. Слід цієї пропозиції зафіксовано в полеміці в журналі "Journal des Debats", який бореться з цією думкою головним чином тому, що вона походить з табору його опонентів".

У травні 1831 року, після проголошення незалежності Бельгії як конституційної монархії, ця ідея знов постала і була опублікована в паризькій газеті "L'Avenir". Новина швидко дійшла до Варшави, викликавши обурення матері кандидата: "Я переконана, однак, що він не міг без обурення прочитати в "L'Avenir", тогочасній газеті, безглузду пропозицію пана де Бофора покликати його на престол Бельгії. Хоча кожен має право на паперову корону (я так називаю газетні номінації), були люди, настільки дурні, що вважали, ніби нам надзвичайно лестить бути призначеними Бофортом, і робили нам безглузді компліменти з цього приводу. Зі свого боку я була обурена. Мені не потрібна була така слава, щоб оцінити заслуги мого сина. Він зробив честь своєму імені і нашій родині, і з часом отримав би прекрасну сторінку в історії нашої країни, якби нещасливі обставини не зламали долю поляків" [1]. Сам Станіслав, зі свого боку, як кажуть, також не був зацікавлений у зробленій йому пропозиції. Зрештою, першим королем Бельгії 4 червня 1831 року був обраний Леопольд І (1790-1865).

Навесні 1831 року Станіслав Жевуського вже тяжко хворів. Він перебував у Кракові, де його доголядали дружина та її матір. 15 квітня, "взявши фунт шоколаду для Жевуського", хворого приїхав провідати Олександр Валіцький [16]. Він лише нещодавно записався добровольцем до лав повстанців і планував воювати, але підчипив хворобу (імовірно, холеру, епідемія якої охопила місто) і зліг сам.

Олександр Валіцький у дитинстві, Юзеф Зонтаг бл. 1814, Національний музей у Варшаві

У травні Станіслава було прийнято членом Товариства друзів науки, тим часом його батько Вацлав "Емір" Жевуський воював і згинув на Поділлі — весь цей час він сам перебував на межі життя та смерті. 29 червня, у віці 26 років, помер від хвороби Олександр Валіцький, а вже 2 липня і сам Станіслав, якому щойно виповнилося 25 років. Дітей у Станіслава та Юзефіни не було. Вже наприкінці 1833 року вдова вийшла заміж вдруге, її обранцем став один з товаришів Станіслава Здіслав Замойський.

"Здоров'я мого сина страждало від його болячок і перевтоми. Частий кашель видавав жорстоку хворобу, яка підточувала його. Він був змушений відмовитися від виснажливої служби і його перевезли до Кракова. Там він знемагав упродовж трьох місяців. Юзефіна з матір'ю з ніжністю і ласкою його доглядали. Вони мали сили приховувати від нього свою занепокоєність щодо молодого Валіцького, брата Юзефіни, який поліг із небезпечною хворобою в тому ж будинку. Він помер, а його мати і сестра ховали сльози, щоб Станіслав не здогадувався про причину. Через три дні, 2 липня 1831 року, його не стало, і я смію вірити, що на небесах він отримав нагороду за свої чесноти, а також за благородні і великодушні наміри, якими було сповнене його серце. Його кінець був повчальним, втішні подробиці наводить лист його сповідника, отця Лещинського. Його кар'єра була короткою, але дала йому можливість проявити свої рідкісні і прекрасні риси. Щодо мене, то я втратила у ньому ніжного і шанобливого сина, за яким завжди буду шкодувати. У мене є його портрет у трирічному віці. Він все ще схожий на нього, бо в своєму чудовому характері зберіг ту дитячу простоту, той вираз щирості, який тільки й супроводжує невинність" [1].

Станіслава Жевуського поховали біля могили Костюшка, при костелі Святої Броніслави. Францішек Ксаверій Прек записав: "Все ще бажаючи відвідати могилу Костюшка, я пішов і, знайшовши там пустельника, який її охороняв, здивувався, коли він показав мені пам'ятник Станіславу Жевуському, оскільки я не знав, що він закінчив своє життя, а я нещодавно був з ним у Варшаві. Це син Вацлава, якого називали арабом, і який під час революції служив в артилерії, а приїхавши до Кракова, захворів і помер. Поруч з ним лежить брат його дружини, Валіцький, який розлучився з цим світом за кільканадцять днів до нього". На їхню пам'ять також було споруджено кенотаф у парку Малої Весі.

Товариш Станіслава (імовірно Павло Попель) зазначає, що місце поховання було обране за його бажанням [11]. Однак цілком імовірно, що це була ініціатива самих товаришів, які таким чином бажали вшанувати його як національного героя — слава, якої сам він не прагнув: "Його було поховано у Броніславі, біля кургану Костюшка, і я була шокована тим, що його могила була розміщена саме там і прикрашена польськими орлами. Не менше мене шокувала підкреслена і перебільшена хвальба, яку поширювали варшавські газети. Ніщо так не ображає, як недоречна похвала, яка виявляє слабкі місця в чесних людях" [1]. У 1835 році з ініціативи Леона Жевуського, за деякими свідченнями у зв'язку з розбудовою укріплень на місці першого поховання, Станіслава Жевуського було перепоховано при костелі капуцинів у Кракові. Там же у 1869 році було поховано і Леона.

Олександр Валіцький, Ян Непомуцен Гловацький 1831 [16], приватна колекція

Широко поширеною була думка, що смерть Станіслава була величезною, непоправною втратою для польського суспільства. Юліан Урсин Нємцевич писав: "Станіслав, відмінний від усіх Жевуських, подавав великі надії". Станіслав Барзиковський, у свою чергу, згадує Станіслава як "офіцера, сповненого талантів, який занадто рано згас" [13]. Анджей Ернст Козьмян, автор спогадів про Калісту Жевуську, пише, що Станіслав Жевуський "забрав з собою найсвітліші надії всієї своєї сім'ї, численних друзів і, не побоюся цього слова, всієї країни" [3]. Владислав Замойський, який відвідав його могилу разом із братом Здіславом, красномовно записав: "Ми були разом на могилі Костюшка. День був гарний, вид чудовий. Ми разом мріяли там і будували майбутнє. Цю паломницьку подорож до Кракова я ніколи не забуду. Щоразу там оновлюю свої обіти. Ми також відвідали могилу Станіслава Жевуського. Я пригадав його численні переваги і великі здібності. Просив Бога, щоб його дух і сила дії відродилися в когось іншого, бо серед усіх втрат, яких тепер зазнала вітчизна, ця є найбільшою. Я переконаний, що чотирьох людин, подібних до нього, вистачило б, щоб врятувати країну. Його втрата здається мені найбільш сумною прикметою" [19].

Джерела

"Мемуари графині Розалії Жевуської"
Filip Kucera, "Wacław Emir Rzewuski (1784-1831) podróżnik i żołnierz"
Andrzej Koźmian, "Wspomnienie o Kaliście z Rzewuskich księżnie Teano"
Lucjan Siemieński, "Wacław Rzewuski i przygody jego w Arabii opowiedziane z pism pozostałych po nim"
Antoni Józef Rolle, "Emir Rzewuski"
Leon Kapliński, "Emir Rzewuski"
Stanisław Rzewuski, "Myśli o zastosowaniu fizyologii do historyi mianowicie polskiéj"
Stanisław Rzewuski, "Wiadomość o fabryce prochu w Nissie"
Stanisław Rzewuski, "De la poésie lyrique et en particulier de Jean Kochanowski, lyrique polonais"
Stanisław Rzewuski, "De ionica philosophia commentatio"
Stanisław Rzewuski, "Zapiski i wspomnienia z podróży przez Niemcy, Austrię i Czechy w 1824, omówił i fragmenty ogł. P. P. (Popiel)"
Ludwik Zygmunt Dębicki, "Portrety i sylwetki z dziewiętnastego stulecia", Ser. 1
Stanisław Barzykowski, "Historya powstania listopadowego", T. 2
Klemens Kołaczkowski, "Wspomnienia jenerała Klemensa Kołaczkowskiego", Ks. 3 (1900)
Janina Waniewska, "Portrety Jana Tarły", "Rocznik Muzeum Narodowego w Warszawie", Tom 17 (1973)
Janina Waniewska, "Portrety rodziny Walickich", "Rocznik Muzeum Narodowego w Warszawie", Tom 20 (1976)
Kajetan Koźmian, "Pamiętniki Kajetana Koźmiana obejmujące wspomnienia od roku 1780 do roku 1815" Oddz. 3 (1865)
Stanisław Barzykowski "Historya powstania listopadowego" T2 (1883)
Władysław Zamoyski "Jenerał Zamoyski: 1803-1868" T2 (1913)
Natalia Anna Kicka, "Pamiętniki" (1972)

Page updated

Google Sites

Report abuse