Юзеф Жевуський, з Підгорецького замку, ©Музей Тарнова
Embedded Files
Юзеф Жевуський
Юзеф Жевуський
(1739-1816)
(1739-1816)
Середній син Вацлава Петра і Анни Коломби народився у 1739 році в Підгірцях і виховувався спільно зі старшим братом Станіславом Фердинандом: спочатку з домашнім наставником Людвіком Станіславом Гурським, з 1745 року — у театинському колегіумі у Варшаві, елітному навчальному закладі для аристократії того часу. В 1755-1756 роках разом із братом здійснив освітню подорож Європою під наглядом і за програмою вихователя Луї Антуана Карачоллі. Маршрут цієї подорожі, що охопив Австрію, Італію і Францію, докладніше описаний на сторінці Станіслава Фердинанда.
Наставник Карачоллі характеризував Юзефа як "більш схильного до науки і філософії, ніж до усіх інших чеснот" ("plus ami de la retraite et de la philosophie, que de toutes les dignités"). Він проявляв більше любові до мистецтва, ніж до політичних і військових справ. Можливо через це саме під його іменем з-поміж синів Вацлав Петро видавав свої літературні твори (про те, що їхнім справжнім автором був гетьман, свідчить Карачоллі). Власною роботою Юзефа є віршовані переклади з латини на польську мову віршів його батька і Северина Жевуського, подекуди з поетичними вступами від перекладача.
Після повернення з подорожі брати Жевуські поїхали у Несвіж до гетьмана Михайла Казимира Радзивілла "Рибоньки", а точніше — познайомитись з його доньками: старшою Теофілією Констанцією і меншою Катериною Кароліною. Батько Вацлав Петро Жевуський сподівався влаштувати таким чином шлюби своїх синів, і заручився підтримкою міністра Генріха Брюля, лист від якого молоді Жевуські везли до князя Радзивілла. Імовірно, з цією ж метою батько наділив Юзефа титулом дрогобицького старости (тоді як фактично той вступив в обов'язки лише з 1766 року).
Історію заручин, які завершились щасливо для Станіслава Фердинанда і невдало для Юзефа, описав у 1928 році історик Казимир Бартошевич, посилаючись на листи Юзефа до Теофілії, які зараз зберігаються у Варшавському архіві Радзивіллів [11]. Проте в його оповіді є суттєва похибка у датах. Він датує перший візит Жевуських до Несвіжа лютим 1756 року, коли насправді вони були в цей час у Римі. Насправді він відбувся влітку 1757 року, перший лист датований 28 липня, а вже 15 вересня, тобто досить швидко (а може й надто), відбулися урочисті заручини.
Теофілія Констанція з Радзивіллів Моравська (1738-1807)
Така незбіжність в датуванні подій піддає сумніву і їхню інтерпретацію: історія заручин не тривала довго, як пише Бартошевич, та й "справжність почуттів" у листах Юзефа цілком могла бути вимогою "високого стилю", навіяного куртуазною культурою та характерного для тієї доби.
"Про справжні почуття пана Юзефа свідчать також його листи до пані Теофіли. У першому з них, написаному в дорозі після від'їзду з Несвіжа, він писав "Вважаю за обов'язок похвалитися, що мав честь стати невільником цієї пані, велич чеснот і сукупність вишуканих талантів якої має бути предметом не тільки поваги, а й заздрості всього світу". А після того, повернувшись до батьківського дому, посеред карнавальних ігор в Підгірцях, він "відірвав руку від танцю, щоб уклонитися покірно пані Добродійці". "Якби, — зарікався, — був сьогодні у ніг Добродійки, позабув би про решту світу".
Ми не знаємо, як пані Добродійка сприйняла ці спалахи любові, але можемо здогадуватися, що вони не справили на неї очікуваного враження. Можливо, вона недолюблювала претендента, можливо, її серце повернулося в інший бік. Як пояснити, що минув цілий 1756 рік, а дрогобицький староста так і не зміг дочекатися перемоги свого серця. Адже не могло бути ніяких перешкод для того, щоб прекрасна пара встала біля вівтаря, якщо їхні почуття були взаємними. Минуло ще півроку, а пан Юзеф все ще лишався "невільником", не наділеним прихильністю своєї пані.
Лише в середині вересня 1757 року дрогобицький староста опинився на півдорозі до мети своєї мрії. У цей час у Несвіжі відбувався великий з'їзд, що не було рідкістю, адже князь "Рибонька" жив веселим життям, любив розважатися, бенкетувати і гуляти, що й успадкував від нього його син князь "Пане Коханку".
Близько 10 вересня троє Масальських зупинилися в Несвіжі: Міхал, каштелян віленський і польний гетьман литовський; Ігнацій, референдар, пізніше єпископ віленський, повішений у 1794 році; і підскарбій надвірний; Тадеуш Огінський, каштелян троцький, з двома синами Анджеєм, старостою осмянським, і Францішком, старостою превальським; княгиня Яблоновська, воєводша брацлавська; Бжостовський, староста довгівський; Ян Антоній Чарнецький, каштелян брацлавський; Сапіга, староста пунський; Ігнацій Пац, генерал литовський; Гошовський намісник і суддя гродський львівський, не рахуючи багатьох воєводських офіцерів і урядовців князя пана "Рибоньки". Крім згаданих вище, у Несвіжі в той час перебували з батьком гетьманом Вацлавом обидва закоханих Жевуських. Юзеф прибув на заручини, оскільки панна Теофілія нарешті вирішила, чи то добровільно, чи то за намовою батька і мачухи, "зв'язати з ним життя навічно". Про намову свідчать листи пана Юзефа до батька дівчини та її мачухи, в яких він гаряче дякував їм за "протекцію".
Урочисті заручини відбулися 15 вересня "з усією пишністю, що личить цьому акту". Першу промову виголосив Вацлав Жевуський. Знаючи сотні подібних промов, можна припустити, що він вихваляв Дім Радзивіллів і висловлював радість з приводу честі, яку "Труби" [зображені на гербі] Радзивіллів принесуть його дому — а оскільки пан гетьман був літератором і поетом, його промова мала відповідати вимогам часу. Після нього дав волю красномовству Тадеуш Огінський, каштелян троцький, який був родичем Радзивіллів, оскільки був одружений з Ізабелою Радзивілл, дочкою крайчого литовського Міхала Антонія, опікуном якої після смерті батька був князь "Рибонька". Наступним з боку "кавалера" виступив каштелян Чарнецький. Усі три промови, як засвідчив випадковий кореспондент з Несвіжа для "Польського Кур'єра", були виголошені з "церемоніальною елегантністю". Після них батько нареченої "з батьківським благословенням вручив обручку ad invicem". Пролунав залп сотні гарматних пострілів із замкових батарей, — "і вогонь тривав майже безперервно під час застілля за здоров'я Найяснішої Держави і всієї Найяснішої Родини". Святкування завершилося балом — "танці тривали до пізньої ночі".
Гості роз'їхалися вранці, але на їхнє місце прийшли нові, оскільки через два тижні після заручин князь, пан "Рибонька", з великою помпою святкував свої іменини. Такі іменини були першокласним "гала" в Несвіжі. Шляхта з усієї округи юрбами з'їжджалася до Несвіжа, щоб віддати шану великому сановникові, а також поїсти, випити і добре провести час. Цього року з'їзд також був чудовим. Три дні тривала гулянка, аж поки не закінчилася сумною подією: полковник коронного війська Ян Сапіга раптово помер "через тяжку недугу".
Захворів у Несвіжі і дрогобицький староста, а коли піднявся з ліжка і поїхав, то написав ніжного листа своїй нареченій з дороги зі Снова (9 листопада). "Вдячно припадаю до ваших прекрасних ніг", "віддалення пригнічує". Запевняв, що зітхає до неба, щоб якнайшвидше повернутися до коханої. Отримавши через кілька днів "відповідь", подякував княжні Теофілії за "труди над красою, призначеною лише для пестощів". "Цілував літери" і запевняв, що буде вірний їй "до скону життя" (лист від 16 листопада). Листування не припинялося.
У листі від 2 січня 1758 року ніжний наречений скаржився на "страждання для своїх очей", бо "не має честі дивитися на видатну красу і обраної пані моєї риси". Коли княгиня захворіла, дрогобицький староста "проклинав" долю, що не може "послужити їй у недузі". Але він теж лежав у той час тяжко хворий. Тому він бажав своїй нареченій "одужання" і падав до її ніг, "які бодай час від часу б цілувати і жити при них". В іншому листі він зізнався, що "лише одного разу відчув сердечну радість", а саме тоді, коли дізнався, що княжна погодилася віддати йому свою руку, або, як він сам висловився, "волею милостивого Бога, ласкою князя-гетьмана і милого мені аж до обожнювання серця княжни Добродійки я став найщасливішим з людей, бо шлюбним контрактом мене до довічного служіння Добродійці записано".
Коли обоє молоді одужали, здавалося, що все пройде гладко і залишилося тільки призначити дату весілля. Однак незабаром грім грянув над старостою. Княжна повернула йому обручку, або (за його словами) "подякувала за дружбу". Пан староста був розгублений.
"Зі сльозами на очах, — писав він княжні, — я намагаюся перетворити перше кохання мого життя на останнє", запевняв, що "йде на жертву, важчу за смерть". У листі до князя воєводи і гетьмана нарікав на "дуже важкий вибір", але "не відрікався від кохання". Він також скаржився пані гетьманші, що "кохання Теофілії перетворилося на неприязнь".
"Хоча, — писав далі, — вироки боговий і невблаганний княжни Теофілії образою серце моє гірко сповнили, очі у сльози занурили, але в жалю та печалі постає мені туманом солодкий спогад про милості княжни, які понад свої заслуги отримав". Насамкінець повідомляв "княжому богослову" Кучевському: "Перстень мій від княжни з сердечною відмовою отримав" і просив його "зволіти повернути перстень, подарований йому княжною при заручинах".
В архіві Оссолінських є кілька листів Юзефа Жевуського до княгині Теофілії, її батька та мачухи. До речі, я ніде не знайшов жодної згадки про одруження Юзефа, отже, він перетворив своє перше кохання на останнє" [Казимир Братошевич, 1].
Заручини було розірвано у лютому 1758 року. За однією з версій — через хворобу, яку після заручин переніс Юзеф: він скаржився на кровотечу з рота і мав підозру на туберкульоз (яка, судячи з довгого життя Юзефа, не підтвердилася).
Зовсім іншу версію подій висвітлює Розалія Жевуська: "Вона [Теофілія] була дуже жорстокою. Мій дядько, староста Жевуський, отримав від батька наказ просити її руки, і з цим наміром він приїхав до замку у Білій Підлясьці. Коли він виходив з карети, то побачив, як княжна лупцює слугу мітлою. Дядько одразу ж поїхав, навіть не привітавшись із господинею дому. Ця спроба одруження так його відразила, що він відмовився від нього до кінця життя і займався лише колекціонуванням красивих книг і уламків статуй, яким давав вигадливі імена" [7].
Хоча не викликає сумніву, що шлюбну угоду розірвала саме княжна Теофілія, а однак повірити в те, що відвернути Юзефа від подальшого пошуку кохання міг її характер, легше, ніж у розбите серце. Адже княжна аж ніяк не підходила до романтичного образу "Добродійки", мала запальний характер і була доладу своєму братові "Пане Коханку", погано освіченому розбишаці і знаному пияці: "У княжни [Теофілії] Радзивілл, дочки гетьмана великого литовського, сестри князя воєводи віленського, також були особливі витрати на вино. Офіцери князя та інші пили, а коли одного разу князь воєвода віленський поїхав на полювання, а княжні не хотіли дати вина, кажучи, що його нема, княжна ж довідалася, що в шафі є дві пляшки вина, тоді, прийшовши з сокирою, сама шафу розбила і з тріумфом вино винесла. [...] Підстолій Пац теж напивався і одного разу, бігаючи п'яний на коні, дістався до княжни і холерично просив її, щоб обіцяла за нього піти (заміж), такої ж обіцянки не отримавши, її гидко вилаяв і знову поїхав, літав на коні та стріляв, тоді княжна перелякалася, почала дуже плакати й мліти" [Марцін Матушевич, 5].
Ігнацій Фелікс Моравський (1744–1790)
Характеру Теофілії не бракувало, і у 1764 році вона зі зброєю в руках билася пліч-о-пліч із братом з росіянами під Слонімом. "У розпал сутички обидва герої, попри захопленість битвою, помітили хоробрість молодого солдата на прізвище Моравський, бідного і невідомого. Молода княжна Радзивіл обрала його своїм чоловіком" [7]. Цей мезальянс з корнетом надвірної міліції Ігнацієм Феліксом Моравським викликав різке неприйняття в родині, проте з часом, коли буря вщухла, Теофілії вдалося поступово добитися братнього благословіння.
"Князь Радзивілл, воєвода віленський, перебравшись через пінські болота, вийшов до свого міста Олики і кілька днів відпочивав. Там серед його офіцерів почалися сварки, всі були розлючені на генерала Тшеціака, звинуватили його перед князем воєводою у зраді під Слонімом, так що князь воєвода наказав взяти його під варту. Тим часом на підступах доложили, що наближається російське військо, тому князь воєвода звелів до продовження маршу вибиратись, пішки. В цей момент княжна Теофілія, сестра князя, впала до його ніг, повідомивши, що далі йти не може і просить його дозволу вийти заміж за Моравського, корнета його гусарського. Віленський воєвода був дуже стурбований такою раптовою втечею, тим більше проханням сестри своєї був вражений, відповів їй тільки: "Нехай тебе хоч лихо забира".
Мусив князь воєвода без замешкань вирушати з Олики, а княжна, взявши до своєї карети корнета Моравського, поїхала з ним до Львова. Там пішла до [Вацлава Героніма] Сераковського, архієпископа львівського, і, сказавши йому, що перебуває в такому стані, що мусить вийти заміж за Моравського, котрого презентовала, — просила, падаючи в ноги, аби якнайшвидше їх одружили. Архієпископ, почувши про нагальну потребу княжни, наказав вінчати її, а князь воєвода віленський, маючи ворогів вже майже на шиї, поспішив до Базалії..." [Марцін Матушевич, 5].
Неспокійну і непокірну вдачу Теофілії успадкувала її онука і тезка Теофілія з Моравських Радзивілл (1791-1828), за першим шлюбом дружина Домініка Радзивілла. Вона була відома буремними романами, розірваними заручинами, подружніми зрадами, позашлюбними дітьми та розлученнями. Інший онук, Станіслав Ґабрель Ворцель (1793-1857) був запеклим діячем польських повстань, утопічним соціалістом та товаришем Маркса і Енгельса. Нарешті, більш спокійний онук Тадеуш Вилезинський (1844-1794) був близький до родини Ганських і Евеліни з Жевуських.
Невдовзі після розірвання заручин Юзеф, як розраду, отримав 5 квітня 1758 року від Августа ІІІ патент на звання генерал-поручника. У серпні 1760 року отримав депутатський мандат від Подільського воєводства. У 1762 році, коли після смерті князя Радзивілла "Рибоньки" обирали нового великого гетьмана литовського, як депутат від Руського воєводства намагався просувати кандидатуру "Пана Коханку", імовірно, за вказівкою батька.
На Конвокаційному сеймі 1764 року разом із батьком і братами підписав "Маніфест сенаторів і депутатів" про незаконність обрання королем Станіслава Понятовського, але на відміну від братів не взяв участі в його проголошенні.
У 1767 році був присутній на так званому "сеймі Репніна", коли росіяни фактично окупували залу сейму. За протести Вацлава Петра і Северина Жевуських було викрадено і вивезено в полон до Калуги. За "Мемуарами Станіслава Понятовського": "Юзеф хотів розділити їхню долю, але російські офіцери змусили його вийти з карети, в яку він уже сів разом із батьком" [13].
Юзеф із братом Станіславом Фердинандом марно намагалися домогтися визволення викрадених сенаторів, звертаючись із закликами то до Репніна, то до депутатів сейму. Певний час їх виступи блокували, але на останньому засіданні сейму 5 березня 1768 року вони все ж виступили, вимагаючи від короля втрутитися і домогтися від Катерини звільнення ув'язнених, проте без результату. Після цих буремних подій Юзеф відійшов від політичного життя.
Слово Юзефа Жевуського на сеймі 5 березня 1768 року
Поки батько з братом перебували у полоні, саме Юзеф наглядав за Підгорецьким замком (а заразом і за сестрою Терезою Кароліною, що мешкала поряд у Білому Камені). У листі до великого гетьмана коронного Яна Клеменса Браницького від 8 вересня 1768 року, написаному у Підгірцях, він розповідає про загадкове вбивство ротмістра хоругви, що становила гарнізон замку, Францішека Балла, якого було застрелено прямо в серце у лісі неподалік від його будинку. Юзеф просив Браницького не призначати нового командира до повернення батька з полону, щоб той сам обрав гідного кандидата. Це свідчить про те, що він розраховував на скоре на повернення родичів; втім, до кінця року ротмістром було призначено Яна Сидоровського [10]. А коли полонені нарешті отримали свободу у 1773 році, то саме Юзеф виїхав їх зустрічати.
Батьківщина вітала визволених як героїв, король Станіслав Понятовський осипав милостями, аби компенсувати неспроможність визволити їх раніше і налагодити стосунки. Вацлав Петро скористався можливістю подбати про усіх синів, і домігся для Юзефа посади старости новоселецького (на Холмщині) і кількох сіл у володіння (Плисков, Лесньовець, Свинюхи (нині Привітне)). Після повернення Вацлав Петро Жевуський оселився у Сельці на Холмщині, і Юзеф переїхав туди мешкати з батьком. Він один з дітей був біля нього в останні хвилини життя у 1779 році. Того ж року отримав орден Святого Станіслава.
Лист Юзефа Жевуського до Яна Клеменса Браницького
Після смерті батька Юзеф Жевуський замешкав у Львові, де 8 вересня 1781 року узяв участь в урочистій церемонії посвячення (консекрації) унійного єписокпа Петра Білянського у соборі Святого Юра у Львові. Цей єпископ досяг зрівняння статусу греко-католицької церкви з латинською, запровадження української мови в церковних проповідях, сприяв народній освіті.
"Завдяки свідченням учасника подій збереглося докладне описання церемонії консекрації Білянського у Львові, в якій зазначено, що довгоочікуваний день "відбувся з великою урочистістю та тріумфом". З цієї нагоди інтер'єр львівської катедри було прикрашено. У центральній частині під куполом було встановлено трон, накритий килимами, а поряд — сидіння для інших важливих осіб. З правого боку знаходився адамашковий балдахін з портретами папи Пія VI і імператора Йосифа II. Також було прикрашено вівтар, а лавки для гостей, розташовані біля трону, накриті оксамитом. Церемонія розпочалася о десятій годині процесією до дверей церкви, де парами йшли 12 пресвітерів в орнатах ("частина прелати та офіціали, частина декани"), 8 діаконів у далматиках і 20 кліриків у рясах, які несли "insignia pontificalia" [папські інсигнії]. Наприкінці процесії крокував митрополит Ясон Смогожевський в супроводі консекраторів: баковського єпископа Домініка Петра Карвосецького та львівського вірменського архієпископа Якова Валеріана Тумановича. Ефектним і зрозумілим для всіх жестом церемонії була зміна строю. Біля дверей кафедрального собору Білянський одягнув омофор і процесійно був введений до вівтаря, а потім, після молитви в асистенції духовенства, дияконів та кліриків, які тримали запалені свічки, "від трону до вівтаря по облаштованим лініям" підійшов до трону і переодягнувся в понтифікальний одяг фіолетового кольору і рокір. Під час одягання кожен елемент вбрання архідіакон окурював і співав відповідні молитви. Потім церковні достойники сіли "за свої столики", а єпископ був знову введений до катедри у супроводі трьох пар світських достойників, які йшли перед ним. Перед майбутнім єпископом крокували староста дрогобицький Юзеф Жевуський і почесний литовський підчаший Йоахим Кароль Потоцький, а також представники урядників губернських і міських, несучи пару свічок, пару пшеничних хлібів (один посріблений, а другий позолочений) і дві бочечки з вином (одну позолочену з гербом митрополита, другу посріблену з гербом номінанта). За Білянським у процесії йшли прелати, каноніки та світське духовенство. Дійшовши до вівтаря, номінований єпископ прийняв від світських достойників бочечки, хліби, свічки, передав їх митрополиту і вирушив до захристя, щоб переодягтися в звичайний одяг для служби. Проповідь виголосив відомий казначей, канонік львівський і київський латинського обряду Антоній Янішевський. Після проповіді новоконсекрований єпископ здійснив таїнство хрещення, а проходячи через церкву благословив присутніх. На завершення урочистості Білянському одягли єпископський плащ. На урочистості були присутні: губернатор Каміль [Йосиф] де Бріґідо, міські урядовці Львова та віряни, які зібралися "з усіх боків за кільканадцять миль з кількадесят громад і були в такій великій кількості, що не лише під церквою, а навіть на усіх церковних ганках самих лише найзначніших осіб не було де розмістити" [15].
Загалом Юзеф вів усамітнене життя в оточенні скульптур і картин, які збирав. Ця колекція знаходилася у Кам'яниці Корнякта у Львові, яку Юзеф частково реставрував 1793 року. На його замовлення під керівництвом архітектора Фридерика Баумана було перебудовано сходову клітку в стилі ампір та прикрашено кованим залізним поруччям, рустовано головний фасад і влаштовано на ньому балкон. У 1804 році Юзеф продав кам'яницю з усією своєю колекцією племіннику Олександру Ходкевичу за 377 000 золотих ринських (австрійських гульденів). Олександр вивіз твори мистецтва та бібліотеку у Млинів, прикрасивши ними свій маєток.
З листа Александра Ходкевича до Йоахима Лелевеля, 31 жовтня / 12 листопада 1825 року [21].
"Що ж до моєї бібліотеки, то з болем у серці, пане, подам тобі її історію. Жевуський, староста дрогобицький, а мій вуй, протягом понад 50 років купував найрідкісніші твори, і вони дісталися мені через купівлю. Мати моя залишила мені кілька тисяч томів, я ж, збираючи протягом 24 років, значно ці збірки примножив. Перша збірка — найбагатша на історичні та нумізматичні твори, а також на розкішні й рідкісні видання; друга збірка — багата на романи; моя ж — на наукові книги. Загалом сягає від 22 до 25 тисяч книг, найповніших, найрідкісніших і найдорожчих. Переслідування довели до того, що було підбурено моїх кредиторів, а негідний зять мій позбавив мене можливості врятувати те, що було моєю втіхою і скарбом усього народу. Так пішла на розшматування збірка найпрекрасніших машин, картин, гравюр, різьбленого каміння, нумізматики, а тепер і бібліотеки. Любов до моєї вітчизни наразила мене на занепад, невдячність зятя позбавила порятунку; так за суму 30 тисяч злотих польських, частково зрослу з лихви [відсотків], пішла нанівець вартість моїх збірок, які коштували мені близько двох мільйонів, а внутрішня їхня цінність не може бути оцінена. Цю втрату разом із моральними стражданнями я склав у жертву тій вітчизні, для якої жив, і яка сьогодні мене забула. Філософія підсолоджує мою недолю, а добра й чеснотлива дружина втішає страждання того, хто нині всіма покинутий. Отож маєш, пане, вірний опис усього; користуйся ним, коли забажаєш, а ще більше, якщо зможеш, ушануй мене своєю дружбою" [21].
Некролог на смерть Юзефа Жевуського з'явився не у світській хроніці, а у науково-літературному часописі "Pamiętnik Warszawski" за серпень 1816 року: "10 травня цього року відійшов у засвіти на 85-му році свого життя Юзеф Жевуський, староста Дрогобицький, кавалер польських орденів. Цей чоловік, обізнаний у старожитностях, присвятив увесь свій життєвий шлях збагаченню вітчизни рідкісними речами та колекціями. Його музей (можливо, перший у Речі Посполитій) складався зі стародавніх скульптур, медалей, бронз, картин першокласних майстрів, рідкісних гравюр і найвишуканіших книг. Ця рідкісна колекція є найкращим доказом як його глибоких знань, так і тієї завзятості, з якою він присвячував себе улюбленому предмету. Хоч Юзеф Жевуський і не залишив жодних письменних творів, він має право на пам’ять співвітчизників за громадянські чесноти, які його відзначали, та за ті рідкісні колекції, якими він збагатив нашу вітчизну. A. C." [16]
Паспорт, виданий Юзефу Жевуському для поїздки у Млинів до сестри Людвіки Марії, 1800 [17]
Королівська кам'яниця у Львові, Адам Ленкевич 1938
Ігнац Аврелій Феслер (1756-1839), Йоганн Ромбауер 1821
Джерела
Джерела
Kazimierz Bartoszewicz, "Radziwiłłowie. Początek i dzieje rodu" (1928)
Adam Kucharski, "Instrukcje rodzicielskie Wacława Rzewuskiego dla syna Seweryna oraz córek Teresy i Ludwiki z lat 1754 i 1763/64" [Батьківські настанови Вацлава Жевуського] (2017)
Adam Kucharski, Stanisław Roszak, Agnieszka Wieczorek, "Guwernerzy Rzewuskich na Podhorcach w XVII–XVIII wieku – szkic do portretu" (2018)
Filip Kucera, "Wacław Emir Rzewuski (1784-1831) podróżnik i żołnierz" (2016)
Marcin Matuszewicz, "Pamiętniki Marcina Matuszewicza kasztelana brzesko-litewskiego 1714-1765" (1876)
Леон Жевуський, "Підгорецька хроніка" (1860)
Polski Słownik Biograficzny, "Jozef Rzewuski h. Krzywda", Zofia Zielińska
Dorota Żołądź-Strzelczyk "Ludwika z Rzewuskich Chodkiewiczowa (1744-1816) – w kręgu spraw rodzinnych" (2023)
Tomasz Karpinski "Umundurowanie Choragwi Piechoty Wegierskiej Bulawy Polnej Koronnej w latach 1752-1768" (2021)
Листи Юзефа Жевуського (1757-1779)
Krystyna Maksimowicz "Wokół ceremonii ślubnej Stanisława Ferdynanda Rzewuskiego z Katarzyną Karoliną Radziwiłłówną na zamku nieświeskim", у "Rzeczpospolita domów. Zamki, dworki i pałace" (2008)
Dorota Wereda "Biskupi unickiej metropolii kijowskiej w XVIII wieku" (2013)
"Pamiętnik Warszawski: czyli dziennik nauk i umiejętności", T5 (maj-sierpień) (1816)
Юзеф Жевуський: кореспонденція, майнові справи, бібліотечна справа, документи, рахунки (Млинівський архів 1756-1812)
Ignaz Aurelius Fessler "Illvstrissimo Domino, Domino Iosepho comiti Rzevvski, Ord. S. Stanislai equiti, viro musis amico, artivm litterarvm antiqvitatvm, aestimatori aeqvo, cvltori insigni, censori perito, viro optimo, maecenati svo LL. OO. Institvtiones d. d. d. Innocentivs Fessler", (1787)
Maria Bogucka "Women in Early Modern Polish Society, Against the European Background" (2017)
Joachim Lelewel "Listy" Т1 (1878)
"Wiadmości historyczne o sztukach pięknych w dawnéj Polsce" Т2 (1849)
Mykolas Balinskis, Tymoteusz Lipiński "Starożytna Polska pod względem historycznym, jeograficznym, i statystycznym opisana" Т2 (1844) - про містечко Свинюхи
"Pismo zbiorowe" (1859)
Iryna Kachur "La bibliothèque de Dortous de Mairan et ses livres retrouvés" (2015)
Page updated
Google Sites
Report abuse