У спогадах Яна Дуклана Охоцького (1766|8-1848) ця подія описана дещо інакше: "У справах честі, коли йшлося про чиюсь гідність, не скликали жодних судів, не залучали супер-арбітрів, бо кожен, будучи охоронцем своєї честі, покровителем і суддею своєї гідності, не піддавав би її жодному рішенню в світі. Наведу тут приклад лише одного випадку між князем Євстахієм Сангушком та Казимиром Жевуським. Обидва ці молоді на той час чоловіки були у великій дружбі, коли одного разу, на багатолюдних зборах, Жевуський, не бажаючи пропустити вдалий жарт, дозволив собі різкий випад проти князя воєводи волинського. Тоді ж до нього підійшов князь Євстахій і лаконічно запитав: "Або битися, або вибачитися". Жевуський так само коротко відповів: "Битися".

Були вже пізні сутінки, але не відкладали до завтра. Негайно обидва вибрали собі по одному секунданту, посилати за шаблями не було потреби, бо кожен тоді незмінно носив зброю при собі. Наказали людям взяти смолоскипи, вирушили одразу за Вольські ворота; там вони зійшлися, князь Жевуському пустив кров, і вони розійшлися зі взаємною повагою один до одного. Наступного ранку, щойно пристойність дозволила, Жевуський поїхав до князя воєводи волинського і, віддавши шану поважному сенатору, сам зізнався в своєму проступку. Князь сердечно обійняв його і на завершення сказав: "Прошу вас, пане, завтра на обід".

На цьому обіді була більша частина тогочасного найвизначнішого варшавського товариства; вони щиро попиячили, давня гармонія відновилася, і всі захоплювалися шляхетними супротивниками. Через кілька днів після цього випадку, приїхавши до столиці, я натрапив на загальні балачки про цю подію" [44].

"За моїх часів у Варшаві з'явився юнак з провінції, чий батько нещодавно отримав шляхетство за привілеєм Станіслава Августа. Заможний татко щедро забезпечив сина грошима на життя в столиці, тож у нього було з чим і як показатися пристойно. Знайшлися способи пробитися в краще товариство, і хоча в ньому помітно відчувалася недосвідченість, сліди занедбаного виховання, він старанно намагався компенсувати це зовнішнім виглядом та тим, що підхопив зі світських манер. Однак однолітки прибулого, люди більш шляхетного походження, з якими він зійшовся, неохоче терпіли його фамільярність та сміливість, з якою він до них просувався. Але що робити з нав'язливим?

Знайшлася нагода принизити його, яку він сам і влаштував. У той час поширювалася масонерія, товариство те було в моді, захотілося йому стати масоном, і звернувся з цим бажанням до Казиміра Жевуського, просячи, аби йому в тому допоміг. Жевуський, вже маючи на думці план, спершу почав виставляти великі труднощі, залякував необхідністю зректися релігії, богохульними церемоніями, клятвами ненависті до духовенства тощо. Незважаючи на це, гаряче прагнучий посвяти кавалер не лише погодився, а й дав письмово підписку, що зрікається усілякої віри та інше, і передав цей документ до рук Жевуського. Той ще раз попередив його про великі й страшні випробування, які потрібно буде пройти, але нічого не злякавшись, ініціант заявив, що готовий на все, підкоряється випробуванням і зобов'язується їх витримати. Раптом двері відчинилися, увійшли шестеро дужих холопів, двоє з нагайками. Його розтягнули на простирадлі й відрахували йому сто ударів за зречення Бога та віри. На цьому закінчилася церемонія ініціації, після якої кавалер вибіг як ошпарений з лазні. Таємниця такої пригоди зберегтися не могла, авантюра стала відомою, і не минуло доби, як всі знайомі по черзі привітали його з ініціацією. Бідолаха занадто пізно зрозумів кривавий жарт, який над ним вчинили, і поспішив покинути Варшаву, щоб більше туди ніколи не повертатися.

Жевуський, щоб відшкодувати таке суворе покарання легковажності, знаючи, що юнак так само палко бажав отримати титул камергера, як і стати масоном, згодом домігся для нього королівського привілею і відправив до його села. Ініційований певно мусив тим задовольнитися" [44].

"Третьою з дам пулавського товариства була панна Сесилія Бейдо. Її походження, перші роки виховання і подальше життя, її нещастя, її страждання колись можуть стати захопливою темою для якогось романіста. Ні для кого не було таємницею, що вона була дочкою писаря Жевуського, який навіть заповів їй 40 000 дукатів. Залишаю майбутньому письменникові розкриття тієї таємниці, що огортала перші роки життя цієї нещасної, настільки загадкової, а водночас святої істоти, яка зазнала мучеництва і тілом, і душею. Скажу лише, що після народження, чи то покинута, чи то вивезена за кордон, вона не знала ні батька, ні матері й жила у цілковитій самотності. Її розквітаюча краса наражала її на постійну небезпеку. Коли вона досягла юності, княгиня Вюртемберзька прихистила її з материнською ніжністю, привізши до себе та взявши на виховання. Нещасна сирота називала її матір’ю до кінця своїх днів, бо лише в ній знайшла справжню материнську турботу. Залишаючись поруч із княгинею, вона стала частиною пулавського товариства й була однією з його окрас. Її краса, її чарівні очі, які відображали всю глибину її душі, пробуджували почуття не в одного. Вона ж юним серцем покохала одного юнака шляхетного походження, з яким, утім, через важливі обставини так і не змогла поєднати свою долю. Це кохання зросло до такої пристрасті, що постала потреба відкрити їй таємницю її народження. Невинна істота, глибоко релігійна та щиро віруюча, з жахом дізналася, що її почуття є кровозмішенням. Оточена ніжністю всієї родини, майже прийнята до неї, вона вже не могла знайти ні спокою, ні душевної рівноваги й зрештою піддалася страшній хворобі — чорній меланхолії, яка щозими поверталася, відлучаючи її від суспільства, відгороджуючи від світу. Проте вона була особою надзвичайно цікавою і гідною кохання. Окрім усіх чеснот і талантів, якими відзначалося пулавське товариство, вона мала ще одну рису, що збереглася в ній до кінця життя: це був здоровий і ясний розум, поєднаний у хвилини душевного спокою з певною силою характеру. У своєму середовищі вона була шанованою, її слухали, з нею рахувалися. Навіть серед найбільших ілюзій і мрій вона завжди зберігала тверезий погляд на речі й наполегливо боролася з оманами. Найтяжча недуга, рак, виснажила її сили та довершила її мученицьку долю на вигнанні. Вона була вже не молодою, коли я її зустрів, але красу її рис усе ще можна було розгледіти, і вони свідчили про те, якою вона була в юності. А її виразний погляд ніби боязко розповідав всю трагедію її життя. " [47]. 

"Тут я мимоволі мушу зауважити, що ще зовсім нещодавно у Варшаві я був свідком зовсім іншого духу, звичаїв і занять. Як жінки, так і чоловіки щодня жили іншим життям. Тут, у Львові, попри наплив поляків з різних країв, які заполонили майже все місто і здавалося, що всі провінції мали тут своїх представників; попри те, що це зборисько складалося з найзаможніших, найкраще вихованих, найосвіченіших і найвищого становища осіб — ніхто навіть голосу не подавав про загальні лиха, про країну і її становище. Здавалося, що немає ані минулого позаду, ні завтрашнього дня попереду, немає чого оплакувати, немає чого боятися, немає чого досягати. Були вечірки без кінця, кохання до скону, як я вже казав, гра в карти без пам'яті, смертельні п'янки і шаленство, як за старих добрих часів. Але така свята згода панувала в цьому натовпі ненаситних, така милість і єдність братерська, що, хоча я провів майже півтора року в цій безодні, я не зустрів і не бачив жодної колотнечі, дуелі, суперечки чи авантюри.

Казимир Жевуський, польний писар коронний, і Міхал Велгорський, генерал, якимось чином взяли владу і керівництво над усією молоддю і чоловічим товариством, і якщо виникало непорозуміння, то вони негайно виступали в ролі примирителів, гасили невчасні запали, об'єднували і зближували руки посварених сторін. Було багато відомих відкритих домів, таких як: губернатора пана Урмені, архієпископа Кіцького, панства Потоцьких воєводства белзького, пані [Анни] Гумецької, пані Коссаковської, графів Мієрів, графів Баворовських, пані Ґолашевської, Домініковства Дульських, Казимира Жевуського, Міхала Велгорського, графів Забельських, графів Ольшевських і так далі. В усіх цих домів були свої котерії [гуртки], які не тільки одна одній не шкодили, але завжди гуртувалися з однією метою — добре веселитися і безперервно розважатися. Ніякого "паштету" не було ані між котеріями, ні між окремими особами. Ця стагнація, ця байдужість до загальної долі, як мені здавалося, походили від того, що кожний на певний час ніби знаходив тут схрон, притулок і спокій, а повна свобода діяльності давала можливість забути, що діється у світі. Людські ідеї часто схожі на затверділі пружини, чим сильніше на них тиснути, тим сильніше вони відскакують і ранять.

Від 1791 року і до дати, про яку я пишу [1794-1795 роки], я бачив, як світ наш [суспільство] постійно змінював своє обличчя відповідно до зовнішніх обставин і почуттів, які ним владали. Відомо, що після мацейовської битви обмовляли князя Адама Понінського, тодішнього генерала, який вчасно не прибув з підкріпленням до Костюшка, і тому поразку приписали князю. Князь Адам Понінський прибув до Львова майже разом зі мною, в один час, і спочатку його ігнорували; не тільки не запрошували, але в деяких великих домах ввічливо уникали його присутності, молодь також трималася від нього подалі.

Не знаю, чи він просив про те панів Жевуського і Велогорського, чи вони за власним натхненням те зробили, але одного разу на великому обіді у Казимира Жевуського підняли цю тему. Жевуський сказав, що, якщо є на те загальна згода, він з паном Велгорським запросили б досвідчених офіцерів, що є у Львові, аби обговорити це питання і остаточно вирішити: чи була то провина, чи випадковість? — Просимо! — вигукнули всі. Після обіду, коли пляшки вже гучно брязкали, увійшов Понінський, а пан Жевуський і Велогорський обговорили з ним це питання. Понінський не лише погодився на цей суд, але й усіх запросив бути арбітрами для заслуховування справи і призначив на наступний день, у величезній залі у Гехта. Наступного дня все, що тільки могло вміститися у цьому великому приміщенні, було там, аж до того, що на галереях так затисло дам, що більше не дозволили впускати. Близько двадцяти осіб, офіцерів вищих рангів, сіли за великий стіл. Понінський голосно викладав свою справу, виклав надані йому накази, контрнакази і всі тисячі різних паперів цієї справи, які пояснювали навіть найдрібніші деталі. Його слухали у повній тиші. Потім, після розгляду фактів, було оголошено рішення, що Понінський діяв у всьому згідно з наказами начальника і ні в чому не був винний, зберігаючи незаплямовану військову честь. Дами плескали в долоні, чоловіки вигукували: "Вітаємо!" Почалося пиятика, яка тривала до пізньої ночі. Можу впевнено сказати, щонайменше тисячу пляшок шампанського вина було випито, крім того їжа, котлети, сири, різноманітна печеня, незміірна кількість устриць; не розумію, як вони могли все це дістати. Носили кілька годин без перерви, чого б хто не забажав. Цей день, певно, коштував князю Понінському щонайменше дві тисячі червоних золотих. У наступні дні пан Жевуський або Велогорський почергово возили Понінського з візитами. Отже, він увійшов у товариство, відкрив свій дім і, граючи дуже вдало, утримував його на розкішному і показовому рівні. Цьому випадку і цим двом людям, які були до нього прихильні, князь був зобов’язаний своїм повним виправданням і поверненням до публічного життя. Щасливіший однак той, хто ані виправдовуватися, ні розбиратися ні в чому не мав потреби.

З Жевуським, коронним польним писарем, я мав добре знайомство ще з Варшави, через мої зв’язки з вітебським каштеляном [Адамом Жевуським], а тепер, мешкаючи у Львові, я наблизився до нього. Я добре їздив верхи, а він був великим любителем коней і верхової їзди, що дало мені змогу потрапити до його поля зору. Майже щодня він їздив верхи з іншими молодими людьми, і якось сказав про мене: "Якби я не їздив верхи так, як їжджу, хотів би триматися на коні, як Охоцький", — це дало мені величезне реноме. Крім того, що я завжди сміливо і добре їздив, я ще брав уроки у відомого тренера, який перебував тут зі своєю трупою. Часто в тому ж манежі їздив і пан Жевуський; за уроки платили три злоті за годину, але було стільки охочих, що напередодні треба було замовляти квиток і номер. Пан Жевуський майже щодня бував на манежі, це був час популярності, якій і він мусив піддатися; однак на тлі його доступності все ж пробивалася вроджена гординя, хоча він так прудко її стримував, що навіть найпильніше око не могло її помітити. 

Щодо публічних забав, то вони були розмаїтими: було два театри — польський і німецький, де грали опери, комедії, балети, пантоміми, вистави маріонеток; була галерея воскових фігур, розташована в трьох залах, антреприза пана Маті, цирк і великий манеж диких звірів, і в усіх цих місцях був величезний натовп" [45].

1. Sophie de Korwin-Piotrowska, "Balzac et le monde slave: Madame Hanska et l'soeuvre balzacienne" (1933) 

2. Filip Kucera, "Wacław Emir Rzewuski (1784-1831) podróżnik i żołnierz" (2016)

3. Kasper Niesiecki, "Korona polska przy złotey wolnosci starożytnemi wszystkich kathedr, prowincyi y rycerstwa kleynotami", T. 3 (1740)

4. Kasper Niesiecki, "Herbarz polski Kaspra Niesieckiego powiększony dodatkami z późniejszych autorów, rękopismów, dowodów urzędowych i wydany przez Jana Nep. Bobrowicza", T. 8 (1841) 

5. Jerzy Sewer Dunin-Borkowski, "Genealogie żyjących utytułowanych rodów polskich" (1914)

6. Леонтій Войтович, "Розділ: столиця "Української Швейцарії" (2012)

7. Мирон Капраль, "Міста Жидачівського повіту XIV–XVI ст". (2021)

8. "Енциклопедія Львова", "Жевуські", Леонтій Войтович (2008)

9. Ядвіга Жевуська, "Wielka rodzina w wielkim narodzie" (1879) 

10. Polski Słownik Biograficzny, "Stanislaw Rzewuski h. Krzywda", Miroslaw Nagielski

11. Polski Słownik Biograficzny, "Adam Rzewuski h. Krzywda", Miroslaw Nagielski

12. Polski Słownik Biograficzny, "Michal Jozef Rzewuski h. Krzywda", Henryk Palkij

13. Polski Słownik Biograficzny, "Franciszek Rzewuski h. Krzywda", Jerzy Michalski

14. Polski Słownik Biograficzny, "Jan Rzewuski h. Krzywda", Maria Czeppe

15. Юрій Овсінський, "Маєтковий комплекс Жевуських у Подільському воєводстві Речі Посполитої в XVIII столітті" (2009)

16. Dorota Wiśniewska, "Nic w świecie nie jest w stanie przekonać mnie do powrotu" – Franciszek Rzewuski wobec konfederacji barskiej" (2018)

17. Adam Kucharski,  Agnieszka Wieczorek, "Kontakty listowne i kręgi korespondencyjne w podróżach edukacyjnych Rzewuskich na Podhorcach i Rozdole w XVIII wieku" (2020)

18. Adam Kucharski, "Blaski i cienie peregrynacji w cudzych krajach. Podróż edukacyjna Kazimierza Rzewuskiego (1766-1768)" (2019)

19. Małgorzata Ewa Kowalczyk, "To dziecko jest miłe, odważne i mądre, ale jego rodzice uczynili błąd…". Zagraniczna edukacja Kazimierza Rzewuskiego w latach 1766-1768" (2015)

20. Anna Markiewicz, "Bernard architekt, srebrny kałamarz i tarnosolis. Kilka uwag o rachunkach Rzewuskich z połowy xviii wieku" (2021)

21. Konrad Niemira, Michał Przygoda, "Trzy nieznane obrazy Marcella Bacciarellego z kolekcji ukraińskich" (2021)

22. Marcin Matuszewicz, "Pamiętniki Marcina Matuszewicza kasztelana brzesko-litewskiego 1714-1765" (1876)

23. Dorota Dukwicz "Sekretne wydatki rosyjskiej ambasady w Warszawie w latach 1772-1790" (2010)

24. Stanisław Kazimierz Kossakowski, "Monografie historyczno-genealogiczne niektórych rodzin polskich" T.2 (1860) 

25. "Polska stanisławowska w oczach cudzoziemców" T.1-2 (1968) 

26. Kazimierz Rzewuski, "Manifest Kazimierza Rzewuskiego, Pisarza Polnego Koronnego, Orderow Polskich Kawalera, Posła Chełmskiego, Do Akt Podany" (1786)

27. Kazimierz Rzewuski, "Głos Jasnie Wielmoznego Kazimierza Rzewuskiego, Pisarza Polnego Koronnego, Posła Chełmskiego w Izbie Poselskiey Na Rugach Miany" (1786)

28. "Odgłos powszechny radości wskrzeszenia Stanów Galicyiskich przez cesarza Franciszka I i wyboru na wielkiego komisarza nadwornego przy Seymie narodowym Kazimierza Rzewuskiego" (1817)

29. Jadwiga Grzejszczak-Kondratowicz, Henryk Kondratowicz, "Zarys historii wolnomularstwa polskiego w rzeczypospolitej szlacheckiej 1738-1795" (2000)

30. Ludwik Hass, "Wolnomularstwo w Europie środkowo-wschodniej w XVIII i XIX wieku" (1982)

31. Adam Jerzy Czartoryski, "Pamiętniki i memoriały polityczne 1776-1809" (1986)

32. Tomasz Walerian Aleksandrowicz, "Pierre Corneille: Herakliusz. Tragedia z francuskiego na polski wytłomaczona. Jaśnie Wielmożnej Annie z Rzewuskich Humieckiej, miecznikowej koronnej dedykowana" (1749)

33. Michał Bajer, "Tragedia i dwór: Stan faktyczny oraz polemiczne użycie stereotypu w historii polskich przekładów Corneille'a i Racine'a" (2018)

34. Michał Bajer, "Lustra królowej. Obraz tragedii w perytekstach staropolskich i oświeceniowych przekładów Corneille'a i Racine'a" (2015)

35.  Polski Słownik Biograficzny, "Antoni Józef Lanckoroński h. Zadora", Jerzy Kowecki 

36.  Fundacja Lanckoronskich 

37.  Biblioteka Rozdolska Lanckoronskich 

38.  Музей "Дрогобиччина", Відділ європейського мистецтва 

39.  Cyfrowa Kolekcja Zamku Królewskiego w Warszawie 

40.  Мемуари графині Розалії Жевуської 

41.  Stanisław Schnür-Pepłowski, "Obrazy z przeszłości Galicyi i Krakowa (1772-1858)", T1 "Lwów i Lwowianie" (1896)

42. Constant von Wurzbach, "Biographisches Lexikon des Kaiserthums Oesterreich" (1874)

43. Stanisław Załęski, "O masonii w Polsce od 1738 do 1822: na źródłach wyłącznie masońskich" (1908)

44. Jan Duklan Ochocki "Pamiętniki Jana Duklana Ochockiego" T1 (1910)

45. Jan Duklan Ochocki "Pamiętniki Jana Duklana Ochockiego" T5 (1910)

46. Julian Ursyn Niemcewicz "Pamiętniki czasów moich: dzieło pośmiertne Juliana Ursina Niemcewicza" (1880)

47. Andrzej Edward Koźmian, "Wspomnienia Andrzeja Edwarda Koźmiana", T2 (1867) 

48. Polski Słownik Biograficzny, "Rzewuski Kazimierz h. Krzywda", Łukasz Kądziela 

49. Władysław Łoziński "O Towarzystwie Lwowskiem przy schyłku XVIII stulecia" (1872)

50. "Mémoires du roi Stanislas-Auguste Poniatowski" T2 (1924)

51. Jacek Poletyło "Nieznani Rzewuscy. Przyczynek do historii rodu" (2023) 

52. Eustachy Antoni Iwanowski "Wspomnienia lat minionych" Т2 (1876)