Людвіка Марія Жевуська, у шлюбі Ходкевич

(1744-1816)

"Вона була людиною свого століття; її спосіб життя посилив її дивакуватість і висушив її серце. Вона не вміла любити і не прагнула догоджати. Але, можливо, інше виховання визначило б інший характер" ["Мемуари графині Розалії Жевуської"].

Людвіка Марія Жевуська Ходкевич, близько 1781, з Підгорецького замку, Львівський історичний музей

Життя у Підгорецькому палаці часів гетьмана Вацлава Петра Жевуського відзначалося впорядкованістю і церемоніальністю. Про це свідчать збережені архіви, що містять докладні інструкції господаря щодо будь-яких видів діяльності. Такий звичай діловодства маєтків існував ще за часів Середньовіччя, зумовлений великими розмірами господарств і частими від'їздами володарів. У замку Жевуських він був доведений, так би мовити, до абсолюту, бо спирався на досвід Вацлава Петра у військовому керівництві фортецею у Кам'янці.

До батьківської дисципліни додавалася побожність матері Анни Коломби, яка й займалась вихованням дочок. Людвіка Марія, найменша дочка, виховувалася разом зі старшою сестрою. За свідченням сучасників, мати тримала їх на короткій нозі, особливо після смерті п'яти зі своїх дітей. Немає свідчень про те, яким чином сестри отримували освіту, тому імовірно, що вона обмежувалася домашнім вихованням, з акцентом на релігійні і моральні питання. Однак подальша діяльність Людвіки Марії демонструє її освіченість: вона залишила по собі значну рукописну спадщину, літературні твори, велике листування та багату бібліотеку.

Цікаво те, як по-різному підгорецьке виховання відбилося на долі двох сестер. Ледь покинувши батьківський дім, старша Тереза Кароліна стикнулась із геть іншими "порядками" дому Радзивіллів і, як то кажуть, "шукай вітра в полі". Людвіка Марія навпаки — ретельно перенесла традиції Підгорецького замку в Чорнобильський, а потім в Млинівський маєток Ходкевичів. Але тут, в інакшому оточенні, вже в іншій епосі і навіть іншій країні, вони зрештою перетворилися на химерну колекцію старожитностей. Погляди, політичні амбіції і літературні здібності Вацлава Петра Жевуського передалися його синам, але тільки молодша донька Людвіка Марія продовжила його манеру господарювання. Також вона була єдиною з дітей, хто вшанував пам'ять про батька, встановивши на його честь монумент у своєму Млинівському маєтку.

Людвіка Марія Жевуська, 1760-ті, "націоналізовано" росією Смоленська художня галерея

Обидві сестри Жевуські вийшли заміж близько 22-ліття. За тих часів це доволі пізно, більш звичним явищем були 15-17-річні наречені. Можливо, батько мав зависокі вимоги до потенційних зятів, а може й мати, що оплакувала загиблих дітей, воліла тримати дочок при собі якнайдовше. Інакше було з синами Станіславом Фердинандом і Юзефом, яких майже відразу після їхнього повернення з освітньої подорожі Європою у 1758 році батько направив просити руки доньок князя Михайла Радзивілла "Рибонька". Налагодити цей важливий династичний зв'язок йому допоміг міністр короля Августа ІІІ Генріх Брюль, лист від якого до Радзивілла брати везли з собою в Несвіж. Проти Брюля в цей час виступав великий коронний гетьман Ян Клеменс Браницький, і він в свою чергу прагнув політичного союзу з Жевуським, на той момент польним гетьманом. "Про те, як сильно Брюль прагнув потоваришувати з Вацлавом, щоб убезпечити себе на майбутнє, свідчить шлюбна угода від 2 квітня 1758 року між 14-річною донькою гетьмана Людвікою та молодим сином міністра [Алоїзієм Фредериком Брюлем]. Документ, написаний рукою Єжи Мнішеха і скріплений підписом отця [Каєтана] Солтика, тоді єпископа київського, не мав жодних наслідків..."[6]. Ці заручини у 1761 році розірвала Анна Жевуська, після того як Вацлава Петра оминула посада старости богуславського, щодо отримання якої Жевуські марно розраховували на підтримку своїх союзників [12].

Людвіка Марія Жевуська Ходкевич, копія, з Підгорецького замку, Окружний музей Тарнова

22 травня 1763 року гетьманша Анна померла і доньки опинилася під опікою батька. Вже через 3 тижні після її смерті Вацлав Петро записав інструкції щодо безпеки своїх дочок.

Одна з них стосувалася поїздок з палацу — а виїжджали вони лише до монастиря (найімовірніше, у Олеську) п'ять разів на місяць: першого, восьмого, дванадцятого, шістнадцятого і двадцятого числа. У цих процесіях їх мав супроводжувати почт з чіткою субординацією: "з шести осіб, серед яких найважливішу роль відігравали охмістр Козловська, одна фрейліна, стюард, "придворний", що їхав попереду карети, та щонайменше два лакеї для обслуговування карети. Загальний нагляд мала здійснювати "її світлість пані Козловська", а в разі її хвороби — найстарший придворний з магнатської фракції Жевуських. Слуги і придворні також отримали детальні інструкції щодо підготовки цих поїздок. Підхорунжий Руліковський або підхорунжий, який його заміняв, повинен був вибирати для карети тільки перевірених, спокійних коней, уникаючи запрягати "найшвидших до карети, лише найвірніших". Турбота про безпеку подорожі також виражалася в категоричній вказівці стюардам підковувати коней і вести карету в помірному темпі". Ще одна настанова містила докладні правила пожежної безпеки у Підгорецькому палаці: "Інструкції щодо безпечного користування вогнем в господарстві моїх дочок" [3].

Після смерті дружини питання заміжжя доньок зрушило з місця, і не минуло року, як у Підгірцях відбулося перше весілля: Тереза Кароліна вийшла заміж за князя Кароля Радзивілла "Пане Коханку". Для князя час був не найкращий: в Князівстві Литовському проти нього зібралася конфедерація на чолі з Чорторийськими, підтримувана російським військом, яка прагнула позбавити Радзивілла посад і накласти арешт на його маєтки. Зібравши сил, він дав їй бій під Слонімом 26 червня 1764 року, зазнав поразку і змушений був виїхати за кордон.

Старші син і дочка Жевуського були одружені з Радзивіллами. Можливо, поразка і вигнання "Пане Коханку" спонукали гетьмана Жевуського шукати чоловіка для другої дочки у протилежному таборі, адже ним став один із супротивників Радзивілла — Ян Миколай Ходкевич. Та можливо, що такі плани виникли і раніше.

"У 1764 році в політичній діяльності князя [Радзивілла] сталася катастрофа, яка торкнулася і Білої Підляски. Радзивілл, один з головних "республіканців", як противник обрання Станіслава Августа Понятовського, зазнав поразки від російських військ під Слонімом і в результаті був змушений емігрувати з країни. Скориставшись ситуацією, вороги Радзивілла захопили його маєток. 1 липня 1764 року в Більський повіт на чолі придворного ополчення вдерся віленський староста Ян Миколай Ходкевич, який розграбував місто і повністю зруйнував замок. 16 серпня 1764 року суд Литовської конфедерації в Гродно видав декрет про Радзивілла, згідно з яким усі його маєтності були конфісковані і мали перейти під управління кураторів" [2].

Ян Миколай Ходкевич (1738-1781), з Підгорецького замку, Окружний музей Тарнова

Ян Миколай Ходкевич був єдиним сином Адама Тадеуша Ходкевича (1711-1745), воєводи берестейського, та Розалії, уродженої Чапської (1710-1769). Але його вихованням опікувалася бабуся по матері Цецилія з Сапігів, яка рано овдовіла. Від її брата кацлера литовського Яна Фридерика Сапіги, який помер бездітним у 1751 році, Ян Миколай успадкував частину маєтностей, включаючи Чорнобиль, який став його головною резиденцією.

Ходкевич закінчив Віленський університет у чині полковника і мав посаду віленського старости. Він мріяв відродити військову славу своїх предків, до чого його також заохочувала амбітна матір Розалія (чиє ім'я "успадкувала" згодом його донька, а потім і її донька Розалія Жевуська). У Варшаві Ян Миколай познайомився з Францішкою Красінською (1742-1796), закохався і просив її руки. Дівчина дала йому слово, але її родичі поставили умовою шлюбу досягнення майбутнім зятем міцного матеріального становища.

Отже, Ян Миколай вирушив здобувати славу і чини на Семирічну війну, що охопила тоді майже всю Європу. У 1758-1759 роках він воював на боці французів. А тим часом його наречену спіткала раптова доля — її взяв за дружину курпринц Карл Саксонський, герцог Курляндії. Цей морганатичний шлюб вразив суспільство, але найбільше, певно, Ходевича, який відтоді усіляко уникав столиці, присвятивши себе господарюванню у своїх маєтках.

У 1760 році Ян Миколай Ходкевич подав заявку на посаду підканцлера литовського, якої не отримав, але політична діяльність зблизила його з Чорторийськими і їхньою партією "Фамілія". За їхнього сприяння у 1764 році його було обрано депутатом від Самогітії, а потім і консуляром (радником) Литовської конфедерації, яка і виступила проти Кароля Станіслава Радзивілла. На сумнозвісному конвокаційному сеймі 1764 року Ходкевич підтримав обрання Станіслава Понятовського, а потім разом із росіянами брав участь у боротьбі з Радзивіллом і у розоренні його маєтків. У 1765 році Понятовський віддячив йому за підтримку званням генерал-ад'ютанта, орденом Святого Станіслава і, нарешті, сенаторською посадою старости самогітського (або жмудського, жемайтійського). У такому стані він і опинився на Новий 1766 рік у Підгірцях.

"Людвіка, друга дочка гетьмана Вацлава, вийшла заміж за Ходкевича, старосту самогітського. Він був таким високим, що в його дерев'яних ліжках робили отвори, щоб він міг зручно простягати ноги" ["Мемуари Розалії Жевуської", 5]. Високий зріст Ходкевича передався його синам і подальшим нащадкам, зокрема й самій Розалії, яка доводилась йому онукою; а також її синові Вітольду Жевуському: "Князь побачив під Тифлісом мого бідного сина Вітольда в лавах війська і, вражений його високим зростом, запитав його ім'я" [5].

Ян Миколай Ходкевич, з Підгорецького замку, Львівська галерея мистецтв

"У день Нового року [1 січня 1766] в Підгірцях відбулася урочиста церемонія одруження ясновельможного генерального старости самогітського і ясновельможної пані Людвіки Жевуської, доньки воєводи краківського, яку уклав ясновельможний єпископ луцький" ["Варшавські новини" зі Львова]. Треба додати, що вчасно Людвіка встигла вийти заміж і покинути Підгірці: вже наступного 1767 року її батька і брата було викрадено росіянами і вивезено до Калуги, а їхній родовий замок поруйновано і пограбовано. Цим закінчилась "золота доба" Підгорецького замку.

Поки політична ситуація в країні напружувалася, подружжя оселилося в Чорнобилі. Ходкевич підтримав свого тестя у "справі дисидентів", але це не вберегло його під час Радомської конфедерації від позовів другого зятя Кароля Радзивілла, що прагнув помсти і вимагав відшкодування. Після викрадення Жевуських Ян Миколай був серед тих, хто клопотався про їхнє звільнення з калузького заслання, але ці зусилля виявилися марними. Під час подальших буремних подій Барської конфедерації та Коліївщини Ходкевич тримався стриманої позиції, можливо, через небезпечну близькість своїх маєтків до російського кордону. Після взяття Умані гайдамаками у 1768 році надав у Чорнобилі притулок біженцям. У 1769 році виголосив патріотичну промову на сенаторській раді, але сам до зброї не брався.

Панегірик до весілля Яна Миколая Ходкевича і Людвіки Марії Жевуської

Чорнобиль, Де ля Фліз, 1842. Садиба Ходкевичів — великий будинок з фронтоном у центрі

Ходили чутки, що Ходкевич потай фінансово підтримував барських конфедератів, а водночас звертався до росіян щодо захисту своїх маєтків. І ті, і інші, відповідно, ставилися до нього підозріло. Хай там як, а поки Річ Посполита потерпала від війн, у Чорнобилі розпочиналася доба відродження.

"Вихід міста [Чорнобиль] з періоду занепаду, в якому воно перебувало із середини XVII століття, пов’язаний із власником Яном Миколаєм Ходкевичем, котрий у 2-й половині XVIII століття відновив чорнобильський замок-палац (зруйнований 1918) і зробив його своєю резиденцією. Ходкевич сприяв заселенню міста, зокрема шляхтичами, українцями з Гетьманщини та Вольностей Війська Запорозького низового, євреями та росіянами-старообрядцями" [7].

Шлюб Людвіки Марії, на відміну від шлюбу її сестри, виявився вдалим. Ледь вийшовши з ролі опікуваної дочки, вона опинилася у ролі матері. І взялася за неї охоче, старанно використовуючи моделі виховання, які перейняла від своїх батьків. "У 1799 році, коли діти виросли [...] вона писала про себе як про матір, яка "присвятила свою молодість, життя і здоров'я своїм дітям так, що жодна мати, напевно, не доклала стільки роботи і турботи про їхнє здоров'я, освіту і майно, як я". Це визнавав і її чоловік, який у своєму заповіті, написаному за два тижні до смерті [у 1781 році], зазначив: "Рідкісна Мати, що дала своїм дітям освіту і для їхнього щастя турботлива Добродійка, я вірю, що вона знатиме, чим і як розпорядитися відповідно до їхнього віку і їхнього стану" [1].

Розалія Ходкевич Любомирська, малюнок Констанції Жевуської, 1780

Перша дитина народилася вже на наступний рік після весілля. Загалом п'ятеро дітей дожили до дорослого віку:

Вацлав (1767-1784), названий напевне на честь діда Вацлава Петра
Розалія (1768-1793)
Ельжбета (1771-1804)
Юзеф Кароль (1774-1828)
Олександр Францішек (1776-1838)

Ще двоє дітей, Ксаверій і Анна, померли в дитинстві ще до смерті їхнього батька.

Ян Миколай Ходкевич помер передчасно у віці 42 років, у тому самому 1781 році, коли у Терези Кароліни розпочався процес розлучення. На відміну від сестри, 36-річна вдова Людвіка Марія не виходила заміж вдруге, а цілковито присвятила себе дітям і господарюванню. Бо мала амбітний проект — розбудову нової резиденції у Млинові, біля Дубна. Вона складалася з великого палацу, великого флігеля, парку і кількох стилізованих паркових будинків. Фронтон великого палацу, знищеного після Другої світової війни, прикрашала емблема з ініціалами фундаторки LC (Людвіка Ходкевич). Решта споруд та парк збереглися і є чи не найкраще збереженим маєтком на Волині.

Палац у Млинові, Наполеон Орда

"Старостиня жмудська обрала Млинів родовою резиденцією і почала будувати тут розкішний палац у класичному італійському стилі, з гарним аттиком і колонадою біля під'їзду, оточивши його розлогим парком, спроектованим відомим англійським садівником Міклером. Тут, за модою кінця другої половини XVIII століття, були альтанки, гроти, руїни грецьких храмів, статуї, каскади, до яких вода підводилася по каналах, проритих з річки Іква. Палац було оздоблено з розмахом. Красиві сходи вели на поверх з величезними залами з дуже високими вікнами і прекрасною гіпсовою ліпниною. Цей поверх, однак, не був заселений, оскільки Млинівський палац до останніх років життя пані старостині так і не був остаточно добудований [...] тож і на сьогоднішній день родина Ходкевичів мешкає лише в нижніх, цокольних покоях" [15].

Будівництво комплексу тривало багато років, але була стара садиба, куди Людвіка і переїхала невдовзі після смерті чоловіка зі старшою дочкою Розалією (старший син Вацлав в цей час навчався у Варшаві). Вже наприкінці того ж року вона вирішила перевезти до Млинова і менших дітей: "Нічого мені не залишається, щоб полегшити скорботу, яка стискає серце моє, окрім як якнайшвидше побачити моїх дітей". Відстань від Чорнобиля до Млинова становить близько 400 кілометрів, зараз її можна було б подолати за 5-6 годин. У XVIII столітті це була ціла подорож, яка тривала близько 10 днів. Для її організації Людвіка Марія написала докладну інструкцію, що вельми нагадує настанови до поїздок дочок, які склав її батько.

Інструкція була адресована Ігнацію Сосновському — довіреній особі родини Ходкевичів, який був відповідальний за організацію і супровід поїздки. "Процесія, що супроводжувала дітей, налічувала близько десятка осіб. Це були: Ігнацій Сосновський, Мадам, пані Дзеканова, панна Пашкевич (або панна Залевська), ксьондз професор, пан Мільчарський, панна Воронецька, гардеробниця Ганночка, кухар Онуфрій, Крупський, Антоній, Фротер і капрал. Загалом 13 осіб мали дбати про безпеку та комфорт подорожі юних Ходкевичів. Разом із дітьми група подорожуючих налічувала 16 осіб, і щоб подорож пройшла безпечно і в комфортних умовах, її організація вимагала ретельного керівництва підготовкою і самою мандрівкою.

Перше, що було важливим для подорожі, — це засіб пересування, який мав бути зручним і безпечним. Старостиня розпорядилася, щоб із Млинова для поїздки відправили "три екіпажи з капралом, з яких першою має їхати моя зелена карета з вісьмома кіньми, а в ній: позаду мої діти, а попереду Мадам і пані Дзеканова". Пан Сосновський мав їхати "своїм екіпажем", обов'язково "за каретою дітей моїх, аби, не приведи Боже, не сталося якоїсь пригоди в дорозі". У колясці Сосновський мав розмістити панну Пашкевич, ксьондза (імовірно, Миколая Бориславського, родича Ходкевичів), а також Мільчарського. Останньою "бричка має їхати з сімома кіньми", а в ній "мій зимовий гардероб і речі моїх дітей, Мадам, Пашкевич і Дзеканової"" [1].

В інструкції були прописані підготовка коней, багажу і речей в дорогу, вказівки щодо місць для зупинок і ночівлі, харчування і безпеки для здоров'я.

У Млинові є переказ, що коли пані Ходкевич, вже в похилому віці, здійснювала поїздки до Дубна, то вперед відправляла своїх людей перекрити дорогу, бо не хотіла, щоб зустрічні екіпажі здіймали на її шляху пилюку. Це виглядає як анекдот, а проте цілком вписується в традицію ретельно облаштовувати поїздки, перетворюючи їх майже на церемонії, що бере початок ще з Підгорецького замку. Ще одне її відлуння засвідчене в мемуарах Розалії Жевуської, яка відвідала Людвіку Марію у Дубні: "Бабуся прислала з десяток козачків мене супроводити. Це були її піддані, які в костюмах пастухів її обслуговували і мали створити для мене ілюзію почесної варти" [5].

Варто додати, що переїзд родини до Млинова у 1781 році не був остаточним: Ходкевичі ще поверталася в Чорнобиль і проживали там: доньки — до заміжжя, сини — до навчання у Варшаві. Там же з ними жила до заміжжя Теофілія Жевуська, донька Станіслава Фердинанда.

Ще один переказ, менш правдоподібний, розповідає про бал, влаштований Людвікою у Млинові, коли палац ще не було добудовано.

"Тут слід згадати досить характерний факт, який добре передає дух часу. На початку цього століття князь Костянтин Павлович часто приїжджав на Волинь, як генерал-інспектор кавалерії, переважно розквартированої у цих губерніях, і часто був гостем у домах магнатів [...]. Пані старостиня жмудська, почувши від князя, що навесні він проводитиме огляд війська між Дубном і Млиновом, запросила його на бал, влаштований з такої нагоди, і князь прийняв запрошення зі звичною галантністю. Однак син старостині жмудської, тоді ще молодий Олександр Ходкевич, жахнувся і тихенько запитав у матері, де вона думає давати бал, адже не було жодної вірогідності, що палац у Млинові, будівництво і завершення якого було занедбане вже кілька років, вдасться закінчити до весни, щоб прийняти такого високого гостя, як брат царя. Старостиню, однак, це не засмутило. Повернувшись додому, вона одразу ж серед зими на красивому пагорбі, що панує над усією місцевістю між Млиновом і Пекаловом, збудувала високий дерев'яний палац з кількома просторими залами. Його стіни нашвидкуруч були зведені з хмизу, густо обмазали глиною, змішаною з соломою, а всередині зали прикрасили багатими старовинними тканинами, оббивкою, килимами, гобеленами, дзеркалами, канделябрами тощо, щоб до призначеного часу все було готове і можна було влаштувати пишне танцювальне свято, про яке багато говорили на початку нинішнього століття. Щоправда, палац знесли одразу після балу, але найбільше дивує те, що він був збудований у такому поспіху на казенній землі, що межувала з млинівською. Цей короткий спогад, мало кому відомий, є характерною рисою тієї епохи, коли всім жертвували на Волині заради святкових розваг" [15].

Вацлав Ходкевич

Марцін Нікута

Освіту сини Ходкевичів здобували у Варшаві, у престижному пансіоні для шляхетної молоді, який тримав філософ і мораліст Марцін Нікута (1739/41-1812). Цей пансіон розміщувався в замку Острозьких, який тоді називали Ординацьким палацом і який належав Ходкевичам.

Першим, ще у 1776 році, на навчання поїхав Вацлав. Як на первістка, Людвіка Марія покладала на нього великі надії, особливо після смерті чоловіка. "Мати висувала до сина високі вимоги, писала, що він має бути "опорою такого великого дому". І далі в тому ж дусі: "в тобі одному великий дім Ходкевичів впаде або піднесеться". Так сприймали Вацлава й інші, але старостиня особливо підкреслювала цей факт і робила все для того, щоб її син виправдав покладені на нього завдання. У дев'ятирічному віці Вацлава відправили до Варшави, і йому довелося покинути рідну домівку, близьких, знайомі місця і людей. Звичайно, йому було нелегко. Наступні кілька років, важливі в житті людини, коли формуються особистість і характер, він провів далеко від сім'ї, в оточенні чужих людей. Батьки наглядали за ним і надсилали йому та його опікунам настанови в листах, але відстань між ними, безумовно, послаблювала значення цих повчань. І це, ймовірно, стало причиною неприйнятності для матері поведінки Вацлава. [...]

Як можна домислити зі збережених джерел, юнак від певного часу поводився негідно, позичав гроші, ймовірно, без відома чи згоди матері, про що свідчать збережені векселі. Він багато часу присвячував розвагам — бував в гостях, ходив до театру — і від цього, безумовно, страждало його навчання. Інформація про все це доходила до його матері і викликала її невдоволення, тому вона вирішила забрати сина до Чорнобиля. Причиною такого рішення могло бути також переконання, що юнакові прийшов час розпочати наступний етап його життя, пов'язаний з поступовим входженням у дорослий світ" [1]. "Коли поїде пан з Варшави, хай мене не турбує так сильно, як листами. Якщо я побачу в пановій поведінці покращення, ти завжди будеш знати мене як добру матір, яка сприяє твоєму щастю," — писала синові Людвіка.

У березні 1784 року вона відправила до сина пана Білопетровича, якого призначила йому "довіреним товаришем", щоб той владнав його справи у Варшаві і привіз до Чорнобиля, куди вони приїхали у липні. Судячи з листів, Вацлав покірно прийняв волю матері, бо писав "як добра матір скаже, так діти для свого щастя мають робити". Сама Людвіка перебувала в цей час у Львові, і щоб скерувати поведінку сина, написала до нього повчання, або "розмисли", датовані 12 серпня.

"Старостиня жмудська вважала, що її молодий син наразився на багато спокус і небезпек, коли увійшов у "цей підступний світ". Людвіка з Жевуських мріяла, щоб її первісток виріс доброчесним, розсудливим і вихованим чоловіком, гордістю і опорою роду Ходкевичів. Бажаючи правильно спрямувати "кроки його юності", вона конкретизувала свої виховні настанови у 16 пунктах.

Перш за все, турботлива мати застерігала сина від безрозсудного, галасливого, авантюрного і нечестивого життя, яке не личило юнакові шляхетного походження і доброго виховання. Вацлав мав уникати негідного товариства, передусім грубих, злих, позбавлених моральних і етичних принципів людей, які проводили час на гучних вечірках, в пияцтві та азартних іграх. Також слід було остерігатися вродливих і звабливих жінок, які, як стверджувала старостиня, "зазвичай мають мало чеснот і вміють розставляти підступні пастки, щоб зіпсувати невинну молодь". Ходкевич нагадала синові досить очевидний факт, що "жінки, чарка і карти зруйнували найбільші доми, позбавивши доброчесності, кар'єри і маєтків". Вона застерігала сина уникати таких розваг, тим більше, що він мав схильність до гри в карти "з дитинства", тоді як чарка і жінки "можуть зіпсувати юність, якщо він ними захопиться". Вона наполягала на тому, щоб Вацлав спілкувався лише з поважними, стійкими та розумними молодими людьми. Звичайно, вона не забороняла йому мати контакти з жінками, але тільки з тими, які були освіченими, шляхетними і доброчесними, вважаючи, що "спілкування з ними не тільки не зіпсує, а й відполірує розум і міркування".

На думку старостині, Вацлав мав би розумно планувати день, знаходячи час і для навчання, і для розваг. Однак він не міг самостійно визначитися з вибором знайомих і друзів для дозвілля. У цих питаннях він мав зважати на думку Білопетровича, про якого писала синові Людвіка Ходкевич: "Люби, шануй і поважай приятеля, призначеного тобі від мене, і нічого не роби, не порадившись із ним, в компанію без нього не ходи, на променад без нього не вирушай і ночами без нього не сиди. Май до нього таку саму довіру, як і до мене, твоєї матері".

У своєму напутті синові старостиня також вказувала на необхідність виявляти увагу та повагу до дядьків Жевуських — Станіслава, хорунжего великого литовського, Юзефа, старости дрогобицького, та Северина, коронного польного гетьмана, підкреслюючи їхню роль в опіці та просуванні майбутньої політичної кар'єри юного племінника. Відповідні рекомендації також стосувалися контактів Вацлава з його сусідами в Чорнобилі, домочадцями та слугами. "Найвищій обов'язок любити своїх приятелів, домочадців і слуг, а також тих сусідів, з якими я добре живу, і намагатися заслужити, щоб вони мали до вас таке ж добре серце, як і до мене", — писала вона.

Молодий Ходкевич був зарозумілим і мав важкий, вибуховий характер, який відштовхував від нього людей. В одному з пунктів мати наказувала йому, щоб він "зламав у собі цю пиху, бо немає нічого прекраснішого для молодої людини, ніж скромність і терпіння в усьому". Вона також просила його, займаючись різними "інтересами" від її імені, завжди робити це "з лагідністю і політичністю, бо в інтересах конче треба бути пам'ятливим, терплячим і старанним, не нарікаючи, якщо інтереси не просуваються". Водночас вона застерігала сина, з загрозою втратити материнське благословення, від "нарікань" на батьків. "Якщо ти маєш щодо мене якесь незадоволення або недостачу чогось, не нарікай ні перед ким, а проси матір з повагою і любов'ю, і в тому, що не матиме загрози для чеснот і домашніх інтересів, тобі не буде відмовлено", — писала Людвіка Ходкевич до сина" [1].

Але втілити побажання матері Вацлав не встиг, бо вже за місць. 27 вересня 1784, помер "у самому розквіті юності, в рік свого 18-річчя", як написано в некролозі до його поховання у василіанському монастирі в Супраслі. "Ми не знаємо причини смерті молодого Ходкевича, можливо, це була хвороба — в той час в Україні лютувала віспа і чума, — а можливо, з ним стався нещасний випадок..." [1].

Розалія Ходкевич, у шлюбі Любомирська

Також коротким, але принаймні яскравим, видалося життя старшої доньки Розалії. Судячи з листування, вона також зростала під сильною опікою матері, але й була близькою до брата Вацлава, симпатизувала його світським розвагам і навіть допомагала йому уникнути материнського гніву.

9 квітня 1781. "Мій наймиліший брате! Не стане мені слів донести, любий брате, в якому мати наша, ми і дім наш залишилися смутку, втративши такого доброго батька; не тільки весь двір і простий народ оплакує це нещастя, а й самі стіни наших будинків, в чорні барви вбрані, допомагають нам плакати і жаліти. У цій скорботі наша єдина надія залишається на те, що Бог дасть здоров'я і милості нашій матері-благодійниці, любити яку є зараз нашою родинною повинністю. Її я розділяю зі свого боку, вірячи, що ніколи не перестану. Вельможного Пана Добродія любляча сестра і найпокірніша слуга, Розалія Ходкевич."

З Чорнобиля, 5 серпня 1781 року. "Мій дорогий братику! Вже півстоліття минуло, а я не бачила жодної звістки від коханого брата: яка зайнятість є причиною цього мовчання? Не хочу бути суддею, та певно світ варшавський так пана полонив, що заважає йому листуватися. [...] У Чорнобилі немає таких розваг, що змусили б коханого брата забути. Навпаки, кожна мить нагадує мені про брата, якого кохаю сердечно і якому до кінця життя свого є щиро люблячою сестрою і найнижчою слугою, Розалія Ходкевич".

"Мій дорогий брате! Після смерті батька нашого Добродія я не мала такої втіхи, як зараз, завдячуючи доброті коханого брата. Щиро дякую за прислані мені мушки, помаду і парфуми, засвідчую, що все отримала і дякую, що нічого не забув. Маю честь залишатися твоєю люблячою сестрою і відданою слугою, Розалія Ходкевич."

"Найкоханіший братику! [...] Ти пишеш, братику, що вдячний мені за те, що попередила тебе про реакцію матері Добродійки. Але вважай це нашим братнім обов'язком застерігати один одного. Я могла наразитися на твій гнів за те, що написала це, але я мусила це зробити, бо мама дуже образилася. Але тепер не знаю, чи вона ще гнівається. Сподіваюсь, що матір Добродійка, побачивши твої вибачення, про все забула; нехай любий брат перепросить ще раз, а я напишу, якою буде її реакція. Я, братику, благаю любити мене щиро, і бути певним у моїй неудаваній до себе любові. Присвячую себе твоїй дружбі, твоя любляча сестра і вірна слуга Розалія Ходкевич" [8].

Близькою подругою, "дорожчою за сестру", Розалії була Теофілія Жевуська (1762-1831), з якою вони "з наймолодших років були нерозлучні". У 1784 році Теофілія вийшла заміж за Ксаверія Любомирського (1747-1819), а наступного року Розалія — за його молодшого брата Олександра. "Вона вийшла заміж без жодної прихильності і в той час, коли всі релігійні принципи були знехтувані, коли обов'язки і навіть почуття були підпорядковані легковажним розрахункам. Вона вступила у світ без поводиря, без друзів, наражаючись на всі небезпеки найблискучішої долі. Марні успіхи елегантності, краси і багатства не зробили їй щасливою" [5].

Олександр Любомирський (1751-1804) займав посаду каштеляна київського і був "славний патріот, людина гідна і розумна, він володів складом розуму спокійним і водночас веселим, завдяки чому міг іноді розвеселити навіть за найсумніших обставин... Князь Олександр, будучи бригадиром французької армії, довго жив у Парижі. Він не мав великої довіри до постійності прекрасної статі, і це ще більше відтіняло жвавість його думки" [Адам Чорторийський].

Розалія Любомирська, 1786

Чоловік, значно старший за Розалію, ставився до неї почасти з батьківською турботою і тішився з її світських успіхів. Проте був суровий у фінансових справах, адже мав негативний досвід у власній родині: його батько Станіслав Любомирський (1704-1793) був гараздий на авантюрні пригоди аж до того, що родичи добилися опіки над ним як над психічно хворим, щоб не втратити майно. Розалія теж мала схильність до марнотратства, і навіть зверталася до матері з проханням сплатити її борги потайки від чоловіка.

Варшава, 2 липня 1788. "Пані і кохана мамо! Хоч я і не наважуюся претендувати на вашу прихильність, але не заслуга, а потреба теперішнього моменту спонукає мене долати всі перепони. Більше того, я розраховую на те, що Ваша великодушність пробачить мою зухвалість. Мій чоловік виїжджає до Парижа на тривале перебування. Моє здоров'я вимагає зміни клімату, тому я поспішу слідом за ним. Прошу Вас допомогти мені в скрутну хвилину. У мене є борги, і я боюся довіритися чоловікові, ба на нього і так ляжуть завеликі витрати, що їх вимагатиме моє оздоровлення. Чотириста дукатів було б наразі достатньо. Якщо мати зволить дати мені асигнації на пана Кабрита, ви зробите щасливою оцю особу, яка боїться тільки, щоб чоловік її про те не дізнався. З нетерпінням чекаю на милостиву відповідь і залишаюся з вдячністю, яку буду доводити упродовж усього життя, любляча дочка і покірна слуга, Розалія Любомирська" [8].

Навіть в подружньому житті Розалія зберігала смирення і пошану до матері. Це ставлення передалося до її чоловіка; його листи також показують, які порядки і владу Людвіка Марія встановила у своїх маєтках: "А я у Варшаві даю всім знати, що королева любить правити сама і на престолі Чорнобильському сама панує" [8].

Розалія Любомирська, 1788/9

У 1786 році у Любомирських народилася перша донька, яку на честь бабусі назвали Людвікою. Вона померла у 1792 році. Друга донька Олександра Францішка, яка народилася у 1788 році і після смерті матері взяла ім'я Розалія, стала дружиною Вацлава "Еміра" Жевуського: "Мої батьки провели в цьому місті два роки, а потім повернулися до Польщі. Мама хотіла повернутися до Франції, батько неохоче піддався на це прохання, яке всіляко підтримував польський король. Спочатку йшлося лише про Швейцарію, і мама поїхала в розквіті своїх бажань. Листи, написані нею в той час, показують її радість від того, що вона покинула Варшаву, де пережила жорстоку нудьгу" [5].

У середині жовтня 1792 року княгиня прибула до Парижу. На той час їй було 23 роки, і ті, хто знав її, повідомляли, що вона "прекрасна, як Венера на картинах". Її оточували художники, письменники та люди, пов'язані з французьким двором. Розалія була знайома з пані Ламбаль, подругою королеви, яка представила її двору Марії Антуанетти, відвідувала резиденцію герцогів Орлеанських в Пале-Роялі, а також контактувала з колишньою королівською фавориткою графинею Жоанною Дюбаррі. Ці небезпечні знайомства в революційній Франції невдовзі стали причиною арешту Любомирської. Навколо цієї події виросло стільки міфів і легенд, що сьогодні важко відокремити факт від поетичного домислу.

Цікавим є її останній лист до матері, написаний у 1793 році ще до арешту і єдиний, який вона залишила без підпису.

"Париж, 18 листопада 1793. Слабкість мого здоров'я не дозволяла мені написати відповідь на лист моєї дорогої матері, який я отримала з ніжністю і любов'ю. Я анітрохи не сумніваюся в її прихильності та любові до мене, тому прошу мою дорогу матір переконатися, що я завжди буду підкорятися її настановам; я згодна з нею, що я не маю права вимагати від князя більших витрат, з цим я погоджуюсь. Але разом із тим, я попереджаю мою кохану матір, що більше не бажаю повертатися до країни. Жодні міркування не змусять мене повернутися до моєї країни, де я зазнала стільки страждань. Прошу мою любу матір зволити повідомити про це князеві, якому я не пишу, бо боюсь отримати відповідь, яка засмутила б і мене, і його. Зрештою, я почуваю себе погано, і смію сподіватись, що не довго залишилося мені тягти це нудне життя. Прощавай, люба мамо, не забувай свою нещасну доньку, яка кохає тебе як найдорожче, що має на землі (Без підпису)" [8].

Страта Розалії Любомирської [13]

Розалію Любомирську було заарештовано 19 листопада 1793 року за наказом Комітету громадської безпеки за підозрою в причетності до контрреволюційної змови. Її разом із донькою помістили до в'язниці "серед повій і злодіїв" [13]. Коли вона постала перед Революційним трибуналом, прокурор Антуан Кантен Фук'є де Тенвіль вимагав для неї смертної кари. Був винесений обвинувальний вирок, і 30 червня 1794 року, у чудовий сонячний день, княгиня Розалія Любомирська пішла на ешафот. За повідомленнями, вона виглядала чудово, одягнена в скромну білу сукню. Їй відрубали голову на гільйотині і поховали в братській могилі на кладовищі Пікпюс.

Збережені джерела дають підставу вважати Розалію Любомирську легковажною жертвою обставин, адже політичною діячкою вона не була. Смерть на гільйотині зробила з неї символ безневинною жертви політичних репресій, їй присвячена велика кількість як досліджень і публіцистики, так і художніх творів.

Після смерті Розалії Любомирської виникло багато легенд про її привида, який ніби бачили і в Млинові, і в Ополі, і в Підгірцях, де вона ніколи не жила. У Підгорецькому костелі встановлено меморіальну дошку з епітафією на її честь.

"Кажуть, що в Підгірцях, де висів прекрасний портрет княгині [Розалії Любомирської] роботи мадам Вежі-Лебрен, у річницю своєї смерті вона виходила з рами і блукала замком. Млинів (резиденція генерала Ходкевича, брата Розалії Любомирської) також мав свою білу пані. Про її прихід сповіщав звук дверей, що відчинялися самі собою, і безголовий привид безшумно проходив повз" [10].

"Є легенда, що одного ранку всі двері в нижніх покоях палацу розчинилися з гуркотом, що, природно, привернуло увагу старостині, яка сиділа за столом у лівому крилі. Здивована, вона пройшла через усі кімнати до останньої з правого боку, і там з жахом побачила свою доньку, княгиню Розалію Любомирську, яка тоді розважалася у Франції, з головою, відокремленою від тулуба. Це було в 1793 році, коли терор республіканців переслідував усіх відомих аристократів, — і дійсно, її доньку було обезголовлено в Парижі в той самий момент, як це стало відомо пізніше. Попри надзвичайну силу духу, це так сильно вплинуло на старостиню самогитську, що вона негайно виїхала з усім двором до Чорнобиля і більше ніколи не заглядала в ті зали Млинова. Досі подейкують, що перед важливими подіями в родині там з'являється тінь нещасної жертви, яка в певному сенсі стала "білою пані" родини Ходкевичів. Відтоді старостиня самогитська відмовилася від розпочатої з такими витратами остаточної добудови верхніх апартаментів Млинівського палацу, за яку і потім ніхто не взявся, тож і на сьогоднішній день родина Ходкевичів мешкає лише в нижніх, цокольних покоях" [15].

Ельжбета Ходкевич, у шлюбі Радзивілл

Менша донька Людвіки Марії вийшла заміж за Мацея Радзивілла (1749-1800) з Полонечки (нині Білорусь). На відміну від старшої сестри, яку називали однією з найкрасивіших дам свого часу, Ельжбета, за описом сучасника Яна Дуклана Охотського, була собою не вродлива, навіть трохи каліка (мала викривлення хребта), але її доброта і милий ласкавий голос викликали до неї загальне співчуття. А її чоловік "був малий на зріст, худий, голив голову і вбрання носив старопольське. Вуса його були довгі й висіли за старою модою. Обличчя носило відбиток якогось смутку, і хоча він не надто старався набути прихильників, проте користувався загальною довірою за свою шляхетність і чесність" [9].

Мацей Радзивілл відзначився як композитор і драматург, деякі його твори досі виконуються. В п'єсах він підіймав прогресивні для свого часу соціальні питанні, зокрема змальовував побут селян. Їхній син Костянтин Миколай Радзивілл (1793-1869) став одним із перших білоруських етнографів, опубліковав дослідження білоруської мови. Донька Антоніна (за іншими джерелами Марія) Людвіка (1790-1851), названа другим іменем на честь бабусі Жевуської, стала дружиною князя Станіслава Казимира Гедройца-Юраха.

Як сестра, Ельжбета і після шлюбу радилася із матір'ю і отримувала від неї настанови, в тому числі щодо подружнього життя. Як сестра, померла передчасно у Франції, тільки в Монпельє, від захворювання легенів.

Ельжбета Ходкевич Радзивілл

Юзеф Кароль Ходкевич

Середній син Людвіки Марії мав певні "вроджені порушення" розвитку і, за мемуарами Розалії Жевуської (яка називає його Каролем), "все життя залишався в дитячому стані, що робило його об'єктом жалю" [5].

Олександр Францішек Ходкевич

Молодший син отримав у володіння Млинів і був напевне єдиним із дітей, хто піддав материнський авторитет сумніву. Принаймні, описував отриману в дитинстві освіту як погану, а під час російсько-польської війни попри перестороги матері активно долучився 18-річним юнаком до повстанського руху. Його насичене подіями життя і різностороння діяльність заслуговують на окрему сторінку після того, як головні сторінки, присвячені Жевуським, будуть завершені.

"Млинів, дім мого дядька, був гарним палацом, елегантно збудованим і недбало утримуваним. Погано одягнені слуги юрмилися в передпокоях і, здавалося, думали лише про те, як би поцупити їжу, яку з ранку до ночі готували для гостей. Мій дядько, добрий, щедрий і доброзичливий, гостинний, кілька разів руйнував себе і продовжував руйнувати безладною щедрістю і необдуманими покупками. Він мав добру пам'ять, схильність до навчання і здібність до письма, але його слабкий і непослідовний розум не надто вдавася до роздумів. Його уява хапалася за готові думки, не переймаючись їхньою достатньою чи недостатньою вірогідністю. Його творам, як прозовим, так і віршованим, бракувало уяви, і вони не пропонували жодних нових ідей. Він любив природничі науки, особливо хімію і навіть алхімію. Та поки він був зайнятий перетворенням брудного металу на золото, його власне золото випаровувалося. [5].

Олександр Францішек Ходкевич (1776-1838)

У 1787 році у Вільні було опубліковано новелу Людвіки Марії "Зізнання певної польської пані, замкненої у снах шестидесятип'ятирічної давнини" [11]. Цей твір не має лінійного сюжету, а являє собою добірку окремих снів, що переслідують вдову, яка втратила коханого чоловіка. Така структура для того часу є вельми незвичайною, якщо не сказати дивною, а зараз ми б віднесли роман до нелінійної прози, що увійшла в літературу лише наприкінці XX століття.

Останні роки Людвіка Марія проживала в Дубні. Схильність опікуватися і керувати, успадкована від батьків і вихована в стінах Підгорецького замку, з часом і за відсутності кращого вжитку перетворилася на побутовий деспотизм. Людвіка Марія Жевуська, старостиня Ходкевич, "померла на самоті, не будучи ні любимою, ні оплакуваною".

"Бабуся була доброю людиною, але боялася потрясінь, які могли розхитати її нерви, а моральні страждання вона вважала лише фізичним недугом, якого слід уникати, щоб зберегти здоров'я і подовжити собі віку. Пані Ходкевич не любила нікого крім себе, і оскільки ніколи не мала потреби приховувати свій егоїзм, він був огидно оголеним. Вона вдавала, ніби нічого не знає про смерть моєї матері, іноді навіть складалося враження, що вона все ще жива. Своєрідна манера: щоб уникнути розпачу, їй достатньо було не говорити про те, що могло його викликати. Це прирівнює душевний біль до фізичних травм, які болять лише тоді, коли їх чіпають.

Розповім про спосіб життя пані Ходкевич, про її звички. Вона була, мабуть, останньою людиною в нашій країні, хто зловживав правами, узурпованими багатством. Статки гарантували незалежність, яка в купі з гордою претензією не підкорятися королівській владі закріплювала панів на їхніх землях. Там їх оточували підлабузники, які вважали роки лестощів роками служби, а їхні сумні розмови зводилися до безглуздих пліток і надмірного поклоніння. У такому суспільстві правда ніколи не змогла б заявити про себе; їй було б важче, ніж у королівському салоні, де вона хоч іноді постає перед очима государів — чи то в газетах, чи то в книжках. Моя бабуся не могла похвалитися такими почесними коментарями і сміливо потураючи усім примхам своєї гордості та уяви, казала все, що спадало їй на думку, і діяла відповідно. Як віддана представниця свого родоводу, вона масово зневажала всі сім'ї, які не були з нею споріднені. Ніхто б не перевершив її в нахабстві і вигадливості, коли вона хотіла когось принизити. Якщо сусіди по маєтках, запрошені до неї на обід, відмовлялися від страви, вона лаяла свого камердинера за те, що той подав її, бо він мав би знати, що такі пани звикли лише до каші та грубої їжі в себе вдома. Іншим разом вона закликала гостей не брати білого хлібу з її столу, щоб показувати вдома дітям.

Якось пополудні вона задрімала і зісковзнула з ліжка на підлогу, і позаяк була дуже важкою і старою, її падіння нас налякало. Її придворні кинулися їй на допомогу і хотіли підвести. А вона, обурена тим, що вони посміли до неї доторкнутися, розштовхала їх і, спершись на лікті, заволала в увесь голос: "K...p ten co mie podniesie (слово грубе і вульгарне), що за жебрак посмів мене торкнутися; хіба ви не знаєте, що я Ходкевич, уроджена Жевуська; ану йдіть геть, покличте моїх підданих". І придворні втекли, а козаки прийшли і повернули свою пані до ліжка. Ця смішна сцена дешо компенсувала смертельну нудьгу мого перебування в Дубні.

Моя бабуся мала багато готівки, і страх бути пограбованою не давав їй спокійно заснути в оточенні її людей. Проте вдень вона спала до обіду. Щоб подолати сонливість, яка переслідувала її після застілля, вона говорила зухвалості першому пересічному, починала щось розповідати і засинала на півслова, а потім прокидалася і починала спочатку, так і не доводячи до кінця.

Іноді вона наказувала своєму дворецькому, якого називала "свинею, сучим сином", грати на гітарі меланхолійні мелодії. Нарешті, переривала всі ці розваги, щоб посперечатися з євреями, які заборгували їй гроші, і ці суперечки часто тривали до світанку. Її розпорядник був змушений складати їй компанію не лише у вітальні, а й у місцях, де не супроводжують навіть королів. Тож я бачила, як вона сиділа, немов на троні, з якого укладала з євреєм договір про оренду землі. А розпорядник слухав… вислуховував багато чого і дозволяв собі тільки схвалювати. Бабуся тримала його в суворій дисципліні, він і його колеги не наважувалися перечити, перевіряти чи бодай поглянути на представників її родини. "Що це означає, негіднику, — сказала вона своєму уповноваженому, який випадково цілком невинно глянув на мене, — ти що, посмів подивитися на мою кров?.. Ти знаєш, хто я?"

Як би неймовірно не виглядали ці деталі, можна навести ще більш неймовірні, можливо, менш смішні, але, безумовно, більш сумні. Надмірний гонор пані Ходкевич не заважав їй мати тривіальний тон, який знеславив її в очах друзів і ворогів. Однак ніхто б не наважився це висловити, настільки надія на спадщину, на подарунок підтримувала терпіння оточуючих.

[...]

Бабуся померла, як і жила, в сердечній ізоляції, яка позбавила її в останні хвилини життя будь-якої розради. Її не зворушувала увага, яку їй приділяли, вона оцінювала її як товар, ціна якого завжди здавалася їй завищеною і за який вона прагнула заплатити якомога менше. Суворий егоїзм, який ніколи не пом'якшувало бажання догодити, країв серця тих, хто служив би моїй бабусі з охотою; вона, здавалося, зневажала приязнь і всі ті лагідні та доброзичливі почуття, що її супроводжують. Однак не будемо судити її надто суворо, вона була людиною свого століття; її спосіб життя посилив її дивакуватість і висушив її серце. Вона не вміла любити і не прагнула догоджати. Але, можливо, інше виховання визначило б інший характер. Чи не була вона, на жаль, онукою тієї самої Людвики Куницької?"

"Мемуари графині Розалії Жевуської"