Я проводив літо 1839 року на Кам’яному острові, на дачі моєї дружини; близькість до Петербурга дозволяла мені таким чином не брати відпустку й не залишатися в місті. Якось вранці, в середині липня, мене розбудив фельд’єгер, що примчав із наказом негайно з’явитися до Петергофа, де мене бажав бачити государ. Справа, вочевидь, була термінова, оскільки фельд’єгер попередив, що на мене чекає одна з імператорських яхт, які обслуговували Петергоф і Петербург. Я негайно одягнувся і вже о дев’ятій годині ранку входив до кабінету государя. Дорогою я весь час ламав собі голову над питанням, що могло бути причиною цього наказу, тим більше дивного, що лише два дні тому я був на чергуванні у государя, який ані словом не натякнув мені про бажання відправити мене у якусь поїздку. Я не бачив іншої причини такого поспішного виклику в такий недоречний час.

Миколай Павлович сидів за письмовим столом. Купа паперів, що лежала перед ним, дала мені зрозуміти, що вночі він отримав важливі донесення. Государ мав звичку залишати папери й не прибирати їх доти, доки не прийде до якогось рішення щодо питання, порушеного в доповідях або донесеннях. Коли рішення ухвалювалося, папери складалися з найбільшою увагою й у найсуворішому порядку, і важко було тоді здогадатися про безлад, що панував перед тим. Государ любив перечитувати по кілька разів не тільки те, що писав сам, а й доповіді, які отримував. Щойно Миколай Павлович побачив мене, він сказав мені, що я маю приготуватися до від’їзду через три дні до Константинополя, щоби передати привітання новому султанові Абдул-Меджиду з нагоди його вступу на престол. Я ще не знав про смерть султана Махмуда ІІ; таким чином, я дізнався про неї з вуст самого государя.

Оскільки він мене одразу не відпустив, я зачекав подальших наказів, бо зрозумів, що вони неодмінно послідують. Я не помилився. Государ підвівся й пройшовся кабінетом. Потім він повернувся до письмового столу, знову сів і почав говорити. Насамперед він повідомив мені, що єгипетська армія під командуванням Ібрагіма, сина єгипетського паші [Мухамеда-Алі], розбила турків під Неджибом у Сирії 11-го (23-го) червня минулого місяця, що султан Махмуд помер від хвилювання, спричиненого звісткою про цю катастрофу, і що його наступник, позбавлений війська — оскільки його найкраща частина або загинула, або потрапила в полон до Мухамеда-Алі — перебуває в надзвичайно критичному становищі. Він також сказав, що великі держави, з Францією та Англією на чолі, готують колективне втручання з метою змусити єгипетського завойовника відступити, і що російська імперія повинна до них приєднатися, але що дуже важливо, аби російська імперія випередила інших у цій демонстрації й першою запропонувала своє покровительство молодому султану.

— "Ти вирушиш до Константинополя, — сказав мені государ серйозно, — і постараєшся передати там мою волю, не роблячи цього офіційно; потім ти вирушиш до Александрії, начебто з цікавості, з метою ніби оглянути країну. Ти постараєшся зустрітися з Мухамедом-Алі й скажеш йому прямо, що якщо він не відкличе Ібрагіма, то перед собою він зустріне наші війська, які захищатимуть султана. Наразі в мої плани зовсім не входить, — ти розумієш, — щоб цілісність Туреччини була чимось порушена. Лише Англія виграла б від цього, бо Луї-Філіп прагне лише їй догодити й поступатиметься їй у всьому. Спадщина султана має фатально перейти до нас, і я не хочу, щоби цей результат було скомпрометовано якимось необдуманим кроком. Ти маєш дати зрозуміти Абдул-Меджиду, що я згоден допомогти йому проти його васала, і що я хочу зробити це самостійно, раніше, ніж інші держави зроблять те саме. Султан має розглядати російську імперію радше як друга, аніж як покровительку, і він має зрозуміти, що я зберігаю до нього своє імператорське благовоління. Ти, втім, отримаєш інструкції від Нессельроде щодо того, що саме ти маєш робити. А тепер іди, готуйся до від’їзду, можеш з’явитися післязавтра за моїми останніми наказами".

Я повернувся додому й негайно взявся за підготовку до від’їзду. Моя дружина була дуже стривожена моєю майбутньою довгою подорожжю, але нічого не вдієш, і на третій день я знову з’явився в Петергофі, щоби попрощатися з государем і отримати його останні інструкції. Я знову був покликаний до кабінету, государ довго зі мною розмовляв, ретельно пояснюючи, як я маю діяти, щоб під час мого перебування в Константинополі іноземні посли, акредитовані при Блискучій Порті, не могли здогадатися про таємну мету моєї подорожі. Я мав везти із собою багаті подарунки, серед яких — повну кінну збрую, оздоблену найпрекраснішим коштовним камінням, як дарунок государя молодому султану. Мене мали супроводжувати два флігель-ад’ютанти та чиновник міністерства закордонних справ із шифром для листування, причому государ наказав мені надсилати йому безпосередньо особисті звіти про все, що стосуватиметься моєї місії, у листі, який буде передано тільки йому одному. Він також указав мені, як я маю поводитися з грецькою колонією в Константинополі в разі, якщо вона через своїх представників побажає зустрітися зі мною.

— "Ти повинен, — сказав мені серйозним тоном государ, — пам’ятати, що під час твого перебування в Константинополі ти представляєш мою особу, яка ніколи не може бути втягнута в жодну інтригу. Якщо ти опинишся в необхідності побачитися з християнськими підданими султана, ти маєш зробити це так, аби зустріч виглядала вкрай офіційно і, якщо можливо, в присутності турків. Ти не повинен вислуховувати жодних скарг, не знеохочуючи їх при цьому, однак не перешкоджаючи їм викладати свої прохання. Я знаю, що це буде важко, але я наполягаю на тому, щоб ти точно дотримувався інструкцій, які я тобі даю, і я буду дуже незадоволений, якщо ти навіть трохи від них відступиш. Якщо побачиш, що змушений прийняти петицію, то просто скажи, що передаси її мені, і відповідай тим, хто її тобі вручить, що їм краще було б довіритися величі душі молодого султана, в добрі наміри якого я глибоко вірю. Ти володієш турецькою мовою (я гадаю, що саме з цієї причини я й обрав тебе для поїздки до Константинополя), тому зможеш розуміти все, що відбувається навколо тебе; але ще раз пам’ятай, що ти повинен дослівно виконати все, що я тобі зараз сказав".

Потім він говорив мені про поступки, яких бажав добитися від султана і які стосувалися Святих Місць та деяких місцевих духовних установ, що перебували у залежності від російської імперії. Він доручив мені повертатися з Єгипту через Єрусалим, але зробити це як звичайний турист. Після цього государ відпустив мене, давши мені своє благословення, як він зазвичай робив зі своїми ад’ютантами, коли посилав їх кудись із дорученням чи у відрядження.

Я виїхав того ж вечора у супроводі двох фельд'єгерів, які мали супроводжувати мене під час усієї подорожі. Після восьмиденної дороги я прибув до Одеси, де мав пересісти на один із наших військових кораблів, що тоді стояли на якорі в порту. Дорога була вкрай важкою через спеку й пил. А мені було наказано ніде не зупинятися, хіба що у випадку поломки мого тарантаса. Я був цілком знесилений від утоми; я сподівався, що зможу відпочити під час морського переїзду, але в морі розігралася страшна буря саме під час нашого виходу з гавані. Нас сильно качало, я дуже страждав від морської хвороби, тож коли ми нарешті кинули якір біля входу в Босфор, я був геть хворий.

У ті часи судна, що прибували з Європи, повинні були пройти різного роду паспортні та інші формальності, перш ніж увійти до протоки. Поки турецька влада піднімалася на наше судно, до нас на човні причалив драгоман нашого посольства, який попередив мене, що один із секретарів султана чекає на мене в каїку біля Буюкдере, де тоді розташовувалася літня резиденція нашого посольства, щоб передати мені привітання від свого повелителя й переправити мене на берег. Яким би хворим я не був, мені довелося перевдягтися у парадну форму. І справді, коли деякий час потому наш фрегат пришвартувався до будівлі нашого посольства, я побачив дуже гарний каїк — різновид судна, який я бачив уперше, з вісьмома веслярами, вдягненими в білі куртки з широкими рукавами та фесками на голові. Каїк був устелений розкішним килимом із красивого оксамиту із золотою бахромою, що звисала аж у воду. Чиновник, увесь обвішаний золотом, чекав на мене з величезним букетом троянд і привітав найлюб’язнішими словами, які я мав удавати, що не розумію, бо етикет вимагав, аби їх мені переклав наш драгоман, через якого я, у свою чергу, переказав свою вдячність за милість, виявлену до мене його величністю султаном.

Ми обмінялися привітаннями, після чого я представив мою свиту; турок, зі свого боку, назвав мені кількох ефенді зі свого почту, і ми перейшли до каїка, де мені, зрозуміло, було надано почесне місце. Біля входу до нашого посольства мене зустрів наш посол з усім штатом посольства. Тут повторилася та ж церемонія привітань із турком, який провів мене до великої зали посольства, де йому, як і нам, було запропоновано турецьку каву, лимонад і солодощі, а також довгі чубуки, які ми почали дуже серйозно курити — що моєму шлунку після важкої подорожі давалося нелегко. Нарешті, представник султана відбув з тією ж церемоніальністю, обіцяючи повідомити мене наступного дня про розпорядження султана щодо моєї урочистої аудієнції.

Я був настільки виснажений, що попросив господарів дозволити мені піти до своєї кімнати, і поговорити з нашим послом зміг лише наступного дня. Він мені сказав, що Франція й Англія збираються негайно вжити певних заходів щодо Мухамеда-Алі, що він сам отримав наказ до них приєднатися, і що, якщо ми хочемо бути першими, треба поспішати. Я передав йому інструкції, які отримав перед від’їздом від государя, і ми погодили, що маємо робити. День я провів, милуючись Босфором, який здався мені захопливим у цей чудовий літній день. Буюкдере, де розташовувалося наше посольство, знаходився майже біля гирла Босфору, і з однієї з терас прекрасного саду було видно Чорне море, що виблискувало на сонці. Але саме село здавалося маленьким, убогим, без будь-яких принад, за винятком розкішних платанів на великій площі, які затінювали маленьку кав'ярню, де можна було курити чубук, який подавав старий турок у білій чалмі й довгому халаті, що тягнувся по землі, з янтарними чотками на поясі. Того ж вечора мене повідомили, що султан прийме мене наступного дня в палаці старого сералю і що за мною приїдуть із належною церемонією і відвезуть туди.

Справді, наступного дня, щойно пробило дванадцяту, на горизонті з’явилася довга вервечка каюків, які скоро зупинилися перед нашим посольством. Цього разу перший з них мав шістнадцять веслярів і був вкритий небесно-блакитним оксамитовим килимом зі срібною бахромою та з оздобами з позолоченої бронзи як ззовні, так і всередині. Мене і одного з моїх ад’ютантів та двох турецьких чиновників розмістили в ньому. Від сонячних променів нас захищав балдахін із червоного шовку, вишитого золотом. Решта чинів моєї свити, так само як і два перших драгомани нашого посольства та значна кількість турецьких чиновників, слідували за нами в інших каюках, у супроводі трьох човнів, наповнених чиновниками і поліцейськими. Наш посол і ніхто з посольства мене не супроводжував.

Упродовж двох годин ми здійснювали цей переїзд, і я з великою цікавістю у повному мовчанні милувався блискучим видовищем Босфору, розсіченого в усіх напрямках численними човнами і пароплавами. Обидва береги Європи й Азії, всіяні дачами та палацами, видалися мені панорамою надзвичайної краси. М’якість повітря була особлива, а його прозорість дозволяла розрізняти навіть найвіддаленіші предмети горизонту з такою ясністю, яку неможливо було собі й уявити. У міру того, як ми наближалися до Константинополя, зростало моє враження від вигляду веселого краєвиду, якому, однак, численні кипариси зі своїми високими верхівками, що вимальовувалися на світлому тлі горизонту, надавали серйозної нотки, якою, зрештою, відрізняється все в Туреччині.

Коли ми проїжджали повз фортеці Анатолі й Румелі-Гіссар по обидва береги Європи й Азії, нам салютували тридцятьма шістьма гарматними пострілами, на які відповів наш стаціонер, що перебував, ніби випадково, тут же неподалік, хоча до цього його дуже старанно підготували. Коли ми нарешті увійшли в Золотий Ріг, турецькі військові судна, що стояли на якорі в порту, знову дали нам салют, а матроси, вишикувавшись на щоглах, вітали нас своїми гортанними вигуками. 

Я був так зачарований красою видовища, що відкрилося переді мною, що не міг утриматися, аби не зупинитися й не помилуватися ним кілька митей, але наш перший драгоман дав мені знак, що треба виходити, і я залишив каюк у супроводі численних церемоній з боку турків, які приїхали зі мною, а також тих, що зустрічали мене на березі. Тут перебували військові й цивільні чини, перший ад’ютант султана й головний церемоніймейстер. Тут спорудили щось на кшталт невеликого дерев’яного павільйону, прикрашеного розкішними килимами й вазами, повними троянд, розставленими повсюди. Якийсь міністр привітав мене промовою, потім мене посадили на диван; подали традиційну каву з чудовим варенням із пелюсток троянд. Після чверті години цієї зупинки ад’ютант підвівся, до нас підвели кількох чудових осідланих коней, прикрашених дорогоцінним камінням і вкритих попонами з червоного оксамиту. Мене запросили сісти на сірого чистокровного арабського скакуна. Поруч зі мною сів на коня ад’ютант султана, відставши трохи позаду на півголови, і ми вирушили в путь у напрямку до старого сералю. 

Я думав, що нам залишалося всього кілька кроків до мети; але я помилявся, бо наш кортеж проїхав цілий ряд вулиць, заставлених рядами військ, які віддавали мені честь і вітали мене вигуками. Мені здалося, що їх одягли з цієї нагоди в мундири, спеціально взяті зі складів, оскільки вони виглядали або заношеними, або завеликими для тих, хто був у них убраний. Величезний натовп тіснився на вулицях, в ньому переважали чалми й халати старого крою, тоді як фески траплялися рідко. Виднілося в натовпі багато людських фігур, закутаних у щось типу мішків, вочевидь, жінки з гарему, багато калік і жебраків, — усе це відтискалося солдатами й чимось на зразок жандармів, які йшли попереду й обабіч нашого кортежу й ляскали праворуч і ліворуч довгими нагайками зі шкіряних ремінців. 

Мої ад’ютанти їхали на інших конях, а позаду них турецькі чиновники, що належали до нашого кортежу; цілком осідланих і готових коней вели також під вуздечку пишні в зелених чалмах негри, вбрані в щось на кшталт ліврей, розшитих золотом. Нарешті обидва драгомани їхали у фаетоні, запряженому парою білих коней. Після довгого звивистого підйому ми під’їхали до великого порталу, біля брами якого було вишикуване двома рядами надзвичайно дивне й огидне зборище, яке тільки можна побачити, білі й чорні євнухи. Ці відразливі обличчя нам дуже низько, по-східному, вклонилися; ми пройшли поміж ними й увійшли на широке подвір'я, де стояв почесний караул, що віддав нам честь; у ту ж мить гарматні постріли з валів сералю сповістили про наше прибуття.

Чорні раби кинулися нам назустріч, щоб підтримати моє стремено, і я зліз з коня. Негайно інша шеренга євнухів у супроводі різних придворних чиновників вишикувалася й пішла поперед мене. За нею слідував натовп слуг і чиновників цивільних і військових більш чи менш високих чинів, якщо судити з вишивок, що вкривали їхні мундири й убрання. Ми пройшли величезні білі зали чогось на зразок літнього палацу, стіни яких були голі й позбавлені будь-якого оздоблення; у більшості з них стояли на підлозі в кутках великі вази з пучками. Нарешті два раби розчинили великі двостулкові двері, і я опинився в найпишнішому саду, що коли-небудь бачив. Алеї, що розкрилися переді мною, були встелені коштовними килимами, і великий візир особисто чекав на мене, щоб зустріти привітанням.

Після хвилинної зупинки ми знову рушили в путь. Цього разу ми залишили нашу турецьку свиту позаду. Залишилися тільки чотири євнухи попереду, далі два церемоніймейстери, за якими йшов я один у супроводі великого візира, що йшов поруч зі мною, але залишаючись трохи позаду. За мною йшли мої ад’ютанти, з яких перший ніс на атласній подушці власноручний лист імператора Миколая до султана. Обидва драгомани замикали ходу разом з ад’ютантом султана. Так урочисто ми дійшли до маленького кіоску, розташованого в глибині саду, що спускався до Босфору. Там замість килимів були розстелені дорогі кашемірові шалі. Великий візир відступив, щоб дати мені дорогу, і я опинився перед султаном.

Султан відповів повільно, що він глибоко вдячний російському імператорові за його доброзичливість і щасливий, що мене обрали для передачі йому імператорського листа. Він говорив тихим, але повним голосом, з паузами після кожного слова, наче бажав підкреслити важливість сказаного. Але в усій його постаті не було помітно ані найменшого руху, поки він говорив: навіть рух губ був ледь помітний. Він справляв враження середньовічної ієратичної постаті; оточений свитою багато вбраних людей, у сяйві коштовного каміння його осліплюючого головного убору, весь він здавався радше актором у якійсь феєрії.

Лише коли я взяв лист государя з подушки, яку тримав мій ад’ютант, і наблизився, щоб передати його, султан підвівся, підтягнувшись увесь, і, стоячи на сходах трону, у тій самій напруженій позі чекав, доки я простягну йому лист. Він узяв його, підніс до вуст і вимовив кілька подячних слів, гідних і ясних. Як я вже казав, я розумів турецьку, бо ще дитиною навчився в старої рабині мого батька, і я чудово зрозумів зміст того, що сказав султан. Я міг констатувати, що цей син рабині говорив і вмів поводитися й висловлюватися, як монарх. Абдул-Меджид приклав государів лист до серця й, звертаючись уже прямо до мене, сказав, що дав наказ, аби у моє розпорядження був наданий його палац Солодких Вод Азії на весь час мого перебування в Константинополі. Цей випадок було передбачено, і мені було наказано не приймати цієї пропозиції, а залишатися весь час у нашому посольстві або в Константинополі, або в Буюк-Дере. Тому я відповів, знову французькою, за допомогою драгомана, що вважаю себе негідним честі, яку мені робить його величність, але якщо матиму нагоду відвідати Солодкі Води Азії, то матиму за честь скористатися гостинністю його величності. Султан на це усміхнувся вперше за весь час, і ця посмішка, сумна й тонка, справила на мене враження, що він прекрасно усвідомлював становище, в якому перебував. Потім він кивнув головою і відпустив мене.

Я знову вклонився, великий візир став по лівий бік, і ми повернулися до першого палацу. Тут нас посадили й знову пригостили кавою в чудових чашках із чистого золота з інкрустаціями з діамантів і рубінів. Тим часом подарунки государя було принесено до палацу, але мені сказали, що вони будуть передані після селямлику, який мав відбутися на другий день, у п’ятницю. На цю церемонію я, звісно, отримав запрошення. Після цього мене повели оглядати старий сераль, або, точніше, скарбницю султанів, що там містилася. Там знаходяться визначні колекції турецької, арабської й перської зброї та вбрання всіх султанів, починаючи з Мехмеда ІІ, завойовника Константинополя. Мені показали шаблю славетного завойовника: простий дамаський клинок чудової роботи, вкритий заіржавілою кров’ю — кров’ю невірних, як пояснив нам хранитель скарбниці. На контрасті з цією простотою костюм Сулеймана Пишного вирізняється розкішшю, гідною казок "Тисячі й однієї ночі". Руків’я його палаша, що складається з одного негранованого смарагду, становить, безперечно, артефакт, єдиний у світі. Мене відвезли назад у наше посольство з тим самим церемоніалом, що супроводжував мій в’їзд до палацу. Оскільки наступного дня я мав бути присутній на селямлику в кортежі султана під час його ходи до мечеті на п’ятничну молитву, то було домовлено, що я залишуся ночувати в місті. 

Того ж вечора великий візир і міністр закордонних справ відвідали мене, і я виклав їм те, що мені було доручено, а саме, що государ дуже прихильно ставиться до молодого султана, і що я бажаю, виконавши свою місію в Константинополі, відвідати особисто Єгипет і Сирію, де постараюся, якщо зустріну Мухамеда-Алі, дати йому зрозуміти, що якщо він не зупиниться у своїх намірах, то може опинитися перед армією російської імперії. Я сказав, що дам йому пораду добре подумати до колективної демонстрації, яку напевно влаштують держави, якщо він буде продовжувати свій похід, і що оскільки ця порада могла бути, звичайно, лише особистою з огляду на мою обізнаність у почуттях мого государя, я й дам її лише від власного імені. Обидва оттоманські міністри подякували мені з таким хвилюванням і з таким запалом, що я зрозумів, що вони прекрасно здогадувалися про таємну мету моєї місії. Я отримав повне задоволення з питання про два монастирі, про які я вже згадував, і великий візир заявив мені, що віддасть накази й уживе необхідних заходів для того, щоб такий знатний мандрівник, як я, мав у дорозі всі вигоди як у Туреччині, так і в Сирії. На завершення він запропонував мені турецьке судно для переїзду в Александрію, що я поспішив відхилити, пославшись на те, що російське військове судно під командуванням мого особистого друга якраз випадково вирушає в Александрію, і я вже пообіцяв поїхати на ньому. Для повноти цього опису я додам, що ця урочиста аудієнція коштувала мені понад 30 000 франків, розданих у вигляді бакшиша у палаці й особам мого ескорту. І я почав розуміти, чому під час від’їзду мені була у вигляді акредитива надана сума, значність якої мене спершу вельми здивувала.

На другий день наш посол, що приєднався до мене в Пері, урядовці посольства і мій почт усі разом вирушили в шатро, зроблене з найдорожчих східних матерій і поставлене на майдані перед Сулейманіє, або мечеттю Сулеймана, куди султан мав прямувати для п’ятничної церемонії. Тоді ще існував звичай, аби голова віруючих був присутній на молитві щоразу в іншій мечеті, відвідуючи таким чином по черзі всі мечеті столиці. На мою честь цього разу обрали мечеть Сулеймана як одну з найкрасивіших у Константинополі. Ми залишили посольство близько пів на одинадцяту ранку і по прибутті на місце недовго чекали на появу султана. 

Майдан перед мечеттю трохи скидалася на табір: так багато тут було військ, особливо негритянських полків, що становили особисту гвардію султана. Натовп пашів та інших важливих осіб також накопичився на площі в очікуванні на султанський кортеж. Тут же перебували й інші члени дипломатичного корпусу, яким наш посол мене представив; усі поводилися зі мною дуже люб’язно. Невдовзі пролунали гарматні постріли, які сповістили, що султан залишив палац і вирушив до мечеті, і незабаром ми побачили довгу процесію військових вершників, за ними рабів та євнухів, які йшли попарно, і, нарешті, трьох високих негрів султана, що йшли задом наперед із запаленою запашною пастилою перед конем султана.

Вигуки захоплення вітали його як із боку військ, так і з боку решти присутніх. Абдул-Меджид сидів на величному чистокровному арабському скакуні, темно-гнідому, з розумною головою і тонкими й водночас міцними членами. На голові була та сама феска, що й напередодні, під час моєї аудієнції, але тепер він був у простому рединготі зі звичайними ґудзиками. Жоден м’яз не ворухнувся на його обличчі, і він не відповідав жодним навіть найменшим знаком на вітання натовпу. За ним раби вели чотирьох осідланих коней, таких само величних, як і той, на якому він сидів верхи. Величезний почт замикав кортеж. Зійшовши з коня перед пероном мечеті, султан на мить обернувся в бік майдану й окинув його одним поглядом. Лише тоді я вперше побачив очі, сірі, дуже м’які, з виразом смутку й покори долі. Війська його знову привітали, і він уперше зробив жест рукою, ніби дякував. Але в цю мить із висоти мінарета залунав голос муедзина, і Абдул-Меджид увійшов до мечеті.

Хвилин за двадцять султан із неї вийшов і увійшов до величезного намету з пурпурового шовку, поставленого якраз навпроти того, де перебували ми. Він звелів покликати мене, а також нашого посла й моїх ад’ютантів. Невід’ємний драгоман був тут-таки. Принесли подарунки, які я взяв із собою і які йому привіз від государя. Султан виявив велике задоволення, і його обличчя осяяло щось на кшталт миттєвого проблиску уваги, коли серед подарунків він помітив татарську шаблю, всю прикрашену коштовним камінням. Після кількох хвилин розмови він мене відпустив, побажавши мені, не без посмішки, щасливої дороги й повного успіху. Він також сказав мені, що коли я повертатимуся через Константинополь із Єгипту, то він буде радий знову мене побачити. Я подякував. Але коли я згодом повертався до росії, то міг зупинитися в Константинополі лише на декілька годин, оскільки судно, на якому я прибув, прийшло із запізненням, і більше Абдул-Меджида я не бачив.

На другий день мені принесли від нього розкішні подарунки: орден Нішан-і-Іфтікар першого ступеня, весь у діамантах надзвичайної краси; кашемірові шалі, арабський палаш, усіяний бірюзою, двох верхових коней, розкішну діамантову брошку, яку я дав моїй дружині і яка після її смерті перейшла до моєї невістки княгині Орлової. Що ж до подарунків султана государеві, то їх було відправлено зі спеціальним посольством, яке водночас відвезло й подяку Абдул-Меджида.

Якраз під час цієї церемонії селямлика стався цікавий інцидент. У той час старотурецька партія була ще дуже сильною, і в ній перебували люди, які вважали дуже поганим, що моїй місії віддавалися такі почесті. Я розумів, як я вже сказав, по-турецьки, і почув, як один паша, що займав дуже високе становище, — якщо не помиляюся, товариш морського міністра, — сказав голосно іншому чиновнику, що соромно бачити, як повелитель правовірних виявляє стільки уваги невірному, і що султан жодним чином не повинен був вставати напередодні, коли приймав мене у кіоску старого сералю. Я вважав несумісним зі своєю гідністю залишити це зауваження без відповіді і сказав паші по-турецьки, — на його великий подив: знання мови він з мого боку не очікував, — що особисто я собою нічого не являю і не заслуговую цих проявів уваги султана, але що напередодні я представляв мого государя, могутнього імператора російської імперії, і в цій якості мені не можуть надати достатньо почестей. Я не знаю, яким чином, імовірно, завдячуючи нескромності нашого посла, але моє зауваження дійшло до відома государю, і його величність удостоїв мене, зазначивши, що він залишився дуже задоволений моєю поведінкою в цьому випадку.

Після церемонії селямлика я залишався ще тільки два дні в Константинополі, отже, надто мало часу для того, щоб оглянути це цікаве місто як слід. Але я, однак, вирушив оглянути Святу Софію, куди мене впустили за спеціальним дозволом, у мечеть султана Ахмета та на майдан Іподрому зі знаменитим змієм чи дельфійською триногою, у якої відрубали три голови. У той час ще вхід християнам у мусульманську мечеть був строго заборонений, але за наказом імператора для мене було зроблено виняток. Свята Софія мене особливо не вразила, незважаючи на свої грандіозні розміри всередині і значно менші зовні, – до того вона оточена зведеними пізніше будівлями. Я пройшовся вздовж мурів, відвідав відомий замок Семи Веж, майже весь у руїнах, і Базар, який являє собою видовищe, без сумніву, найцікавіше з усіх, які представляє Константинополь. Мені також показали спеціальний базар, де продають рабинь, переважно черкешок. Тут дівчина незвичайної краси, яка трохи говорила російською, дізнавшись, не знаю вже як, що я посланець російського імператора, звернулася до мене за допомогою і іменем государя благала мене врятувати її та вивести з жахливого становища, в якому вона опинилася. Оскільки в моєму розпорядженні була велика сума грошей для моєї подорожі, я не вважав можливим, враховуючи спеціальні обставини, в яких вона перебувала, відмовити їй у допомозі. Я її викупив і відправив до росії через посольство, де вона знайшла притулок до свого від’їзду. Пізніше государ, якому я доповідав про цей випадок, зауважив, що я вчинив добре, і схвалив мою поведінку.

Я залишив Константинополь і поїхав на тому ж військовому судні, на якому й приїхав. Ми зробили зупинку тільки у Смірні, оскільки час ішов, і наш посол уже отримав повідомлення, що з Лондона мав уже виїхати кур’єр, який віз санкцію англійського кабінету на демонстрацію великих держав проти Мухамеда-Алі на користь недоторканності Османської імперії. Тож треба було поспішати, і через десять днів після мого від’їзду з Константинополя ми входили в порт Александрії.
Мене зустрів наш консул, який повіз мене до себе, і на другий день я вирушив до Каїру верхи — єдиний спосіб пересування в цій країні.

На півдорозі, посеред пустелі, нас зустрів караван і посланці знаменитого Мухамеда-Алі з єгипетським пашею на чолі. Останній заявив мені, що коли дізнався, що ад’ютант могутнього російського імператора подорожує Єгиптом, Мухамед-Алі надіслав коней і верблюдів для його подорожі і вітає мене в своїй країні. Я відмовився від пропозиції, сказавши, що, подорожуючи для власного задоволення, не заслужив цієї почесті; що мені було доручено моїм августійшим государем переказати його побажання султану Абдул-Меджиду і переконати його в дружбі государя і що, виконуючи мою місію, я скористався перебуванням на Сході, аби відвідати Єгипет, про який стільки чув. Але коли приїду в Каїр, я не омину можливості представитися Мухамеду-Алі, щоб подякувати його за його делікатну увагу.

Старий паша передовсім запитав, чи маю намір довго залишатися в Єгипті; я відповів запереченням, сказавши, що хочу лише скористатися подорожжю фрегата, на якому перебував, аби відвідати, принаймні мимохідь, цю цікаву країну. Він почав детально розпитувати мене про государя. "Він нами невдоволений, — сказав він, — я знаю, але я не міг вчинити інакше. Нам неможливо відмовитися від плодів наших перемог, і ми повинні залишитися в Сирії".

Я скористався нагодою і почав його запевняти, що йому це буде неможливо через великі держави, які наполягають на недоторканності турецької імперії, і що він набагато краще вчинить, якщо дасть Ібрагім-паші наказ повернутися назад, перш ніж його змусити це зробити. Мухамед-Алі на це відповів, що він дійде Константинополя раніше, ніж війська держав дістануться до нього. Я йому заперечив, що ми легко можемо перекинути на береги Босфору армійський корпус, і тоді його становище стане дуже небезпечним. — "Ви мені це кажете від імені імператора? — запитав він у мене. Я відповів, що мені було доручено офіційну місію лише у султана і що ця місія вся складалася з акту привітної куртуазії, але, маючи щастя жити поруч із моїм августійшим государем, я достатньо знаю його лицарський характер, щоб бути впевненим у тому, що якби Абдул-Меджид, молодісті і тяжкому становищу якого він співчував, звернувся до нього по допомогу, він би не дав йому загинути.

Мухамед-Алі довго думав, а потім ми ще бесідували. Я все поривався відкланятися, а він мене утримував. Нарешті, відпускаючи мене, він зі зітханням сказав: "Ви, можливо, праві, я відішлю Ібрагиму наказ зупинитися". Я відповів, що переконаний, що государ зуміє оцінити це благородство і велич душі, і що його теперішня великодушність, можливо, принесе його нащадкам єгипетський престол. Старий паша ще раз зітхнув і нарешті сказав: "Можливо. Іншалла!" Цим фаталістським, властивим для мусульман вигуком він завершив нашу бесіду. 

Він побажав ще раз мене побачити до мого від’їзду з Каїра і показав мені нову мечеть, яку він звів нагорі цитаделі і якою пишався так, як тільки турок може чимось пишатися [Мухамед-Алі був албанець]. Мухамед-Алі був дуже цікавою людиною, він справив на мене сильне враження, і я не без хвилювання попрощався з ним. До цього я домігся від нього обіцянки, що він намагатиметься діяти у злагоді з російською імперією, і пересвідчився, що він дійсно дослухався до даної мною поради наказати своєму сину Ібрагім-паші евакуювати Сирію. За це Європа його нагородила, надавши йому 15 липня 1840 року — менш, ніж за рік — спадкове верховне володарювання над Єгиптом.

Я морем вирушив у Яффу, а звідти верхи до Єрусалиму, до якого й переходжу.

Я провів у Каїрі вісім днів і з Каїра через Александрію вирушив до Яффи. Наш консул в Александрії попередив, що знайду грецьке населення Єрусалиму дуже збудженим проти Порти і що на мене, ймовірно, посиплються численні скарги проти чиновників султана. Він порадив мені зупинитися у нашого консула, а не в заїзджих дворах, які утримують монахи, де зупиняються саме паломники, що відвідують святі місця. Консул пояснив свою пораду тим, що яку б громаду я не обрав, інша буде незадоволена: католики претендуватимуть на мене, бо я належу до їхньої релігії і, відповідно, повинен зупинитися у них; греки ж будуть стверджувати, що, як посланець російського царя, чи, принаймні, той, хто перебуває на його військовій службі, я абсолютно повинен зупинитися в одному з їхніх монастирів. 

Він додав, що, якщо з якоїсь причини наш консул не зможе мене прийняти у себе, я зможу зупинитися у його знайомого багатого турка, який має дачу за чверть години їзди від Єрусалиму, до якого він дасть мені рекомендательного листа і який буде дуже радий прийняти мене у себе, де я в будь-якому разі буду влаштований краще, аніж у будь-якому монастирському готелі. Я міг лише дякувати нашому консулу за його добру пораду. Взагалі, з усіх левантійських наших чиновників, яких я зустрічав, наш александрійський консул мені здався найбільш розумним і найбільш обізнаним у всьому, що відбувалося в Туреччині та Єгипті. Його каїрський колега, дуже поважна людина, не був особливо обдарований проведінням щодо розуму, а стосовно нашого представника в Єрусалимі, то він не тільки не був здатний оцінити становище, в якому перебував, а ще й піддавався впливам, які заважали йому підтримувати, як він мав би, престиж російської імперії.

Знову мені довелося їхати морем, щоб дістатися до Яффи, але цього разу воно виявилося милостивим, і я не хворів. Найважчою частиною моєї подорожі був висадка в Яффі. Рейд виявився дуже мілким, а судна кидають якір дуже далеко від берега, і треба пересідати в арабські човни, для спуску в які доводиться виконувати справжні гімнастичні вправи. Декілька людей на моїх очах впало у воду, але човнярі, вочевидь, вжили щодо мене певних запобіжних заходів, бо я досяг берега цілком благополучно. 

Драгоман у супроводі каваса з консульства прийшов назустріч мені раніше, і я знайшов на березі коней, щоб вирушити прямо до Єрусалиму, оскільки я відмовився ночувати в Яффі. Було шість годин ранку, і я сподівався, що, вирушивши негайно, зможу до вечора дістатися до священного міста. Турецький уряд попередив єрусалимського пашу-коменданта про мій приїзд, і турецький ескорт чекав на мене з готовими чудовими конями, верблюдами для багажу та групою бедуїнів, які до нас доєдналися і, думаю, мали на меті лише вкрасти щось із нашого багажу за нагоди; гадаю так через те, що один із моїх ад’ютантів загубив один зі своїх чемоданів, який так і не знайшов. 

У Константинополі мене забезпечили султанським фірманом, що давав мені право реквізиції військ для охорони, харчових припасів і коней, скільки мені буде потрібно. Я запевняв, що їду як простий турист і що не заслуговую всіх цих почестей, однак не міг завадити, щоб їх мені надали. Після напруженого переходу, оскільки відстань виявилася більшою, ніж мені сказали, і після більш тривалих, ніж я розраховував, зупинок для відпочинку тварин, ми нарешті побачили Єрусалим, і я зустрів, незважаючи на пізню годину (було дев’ять годин вечора), самого пашу, який прибув привітати мене за наказом султана. Необхідність відповідати на всі привітання і передбачливість щодо мене зіпсували перші враження, які справив на мене Єрусалим, який здалеку під сяйвом величного місяця виглядав не грандіозно, а вражаюче. Мені показали Оливну гору вдалені, і я хотів залишитися сам зі своїми думками, щоб викликати величний образ Христа в тих місцях, де він жив і страждав. Але це було неможливо, і я мусив примиритися з незручностями мого становища.

Біля міської брами нас зустріли дві депутації: одна з францисканців, друга з православних монахів нашого єрусалимського монастиря; обидві прийшли просити мене зупинитися у кожної з них. Отці дивилися один на одного мов кішки з собаками, і легко було зрозуміти, що ті, кому я відмовлю, мститимуться за цю відмову других. Тому я був дуже радий пораді нашого александрійського консула. Я був, зізнаюся, дуже здивований тим, що серед усіх, хто з'явився мені назустріч, не було нашого консула, і ще більше здивувався, коли кавас і драгоман консульства сказали, що консул поїхав у Назарет під приводом, що не вважав за потрібне на мене чекати, оскільки не був офіційно повідомлений про мій приїзд. Зізнаюся, що в першу хвилину я надзвичайно розсердився на таку неуважність, але вона виявилася не єдиною.

Не знаючи, куди спрямувати свої кроки, я спитав про турка, до якого мав рекомендательного листа, і дуже зрадів, дізнавшись, що він перебував тут же у депутації, що мене зустрічала. Він виявився у ту хвилину справжнім моїм рятівником, відвіз мене до себе і виявив найширшу та найщирішу гостинність. На скарги монахів, які сподівалися отримати мене до себе, я відповів, що я не офіційна особа, у чому вони могли переконатися хоча б з того, що наш консул мене не зустрічав, а простий мандрівник, прибулий вклонитися до гробу Христа. Але його величність султан, бажаючи виявити мені своє задоволення щодо місії, яку я мав честь виконати перед ним, вирішив удостоїти мене певних вигод для здійснення мого наміру, за що я залишатимуся йому вдячним усе своє життя — тим більше, що я не заслуговував на ці докази його прихильності до мене. Ця коротка промова, сказана найкращою турецькою, на яку я тільки здатний, справила, як мені здалося, чудовно враження на всіх, крім монахів, які розраховували на щось інше і які — я кажу про російських монахів — після цього надіслали на мене донос в Петербург за те, що я обрав для житла дім невірного. Я, однак, зробив добре, вчинивши саме так.

Було геть після опівночі, коли я нарешті дістався до мого амфітріона, у якого застав одного з його друзів, росіянина, що давно мешкав у Єрусалимі, де займався торгівлею. Цей пан, якого я буду називати Павлом Васильовичем, був людина розумна, відмінно знав країну і забезпечив мене чудовими відомостями щодо діяльності як нашого консула, так і монахів нашої місії. Коли я пізніше ближче ознайомився зі станом справ, то мусив визнати правдивість всього того, що він мені розповів. Єрусалим завжди був місцем суперечок і суперництва між різними християнськими громадами, які не соромляться вдаватися до цих чвар і суперечок перед мусульманами, які, чесно кажучи, єдині справді шанують гроб господній.

Релігійне питання, і так уже вкрай загострене між різними громадами, ще більше загострилося в останні місяці відтоді, як сирійська кампанія показала до очевидності слабкість турецької армії, і ця сварка підтримувалася ще всілякими інтригами, у яких Франція, присвоївши собі право покровительства над християнами у Лівані, відігравала провідну роль і загрожувала спричинити справжню маленьку війну між католиками, греками, коптами та вірменами. Особливо завжди спраглі до панування греки хотіли за допомогою Франції вижити нас із Сирії або, принаймні, зменшити там наш вплив. Наш консул, чоловік не тільки слабкий, але, на мою думку, хоча й не цілком у тому впевнений, відданий французьким інтересам, намагався представити нашу справу як дуже слабку, і його депеші всі схиляли до того, аби зменшити, наскільки можливо, чисельність наших співгромадян і, закривши деякі монастирі, що перебувають безпосередньо під нашим покровительством, залишити ті, які під покровительством Франції аж до моменту остаточного з нею погодження. Настоятель російського монастиря, здогадуючись про ці інтриги, був надзвичайно збуджений проти консула і погрожував йому доносами про все це в Петербург. Взагалі ніколи і ніде я не бачив і не чув стільки скарг один на одного, як у Єрусалимі, де люди мешкали в атмосфері погроз і шантажу. 

Коли про мій приїзд стало відомо, консул домислив, що він спричинений скаргами архімандрита і що я приїхав із метою шпигувати за ним, унаслідок чого й відбулася згадана демонстрація в день мого приїзду. Зізнаюся, моя роль була дуже важкою ті три-чотири дні, що я провів у Єрусалимі: офіційно я нічим не був і нічого не міг вимагати; у дійсності ж я був посланий, щоб побачити і зробити доповідь про те, що там відбувалося, і оскільки я мав точний наказ не вислуховувати скарг, але помічати все, що могло бути предметом скарг, то моє становище було дуже делікатне. Тим не менш я вважав за необхідне дати знати нашому консулу, щоб він повернувся, і надіслав дуже суху записку, підкресливши в ній ту обставину, що, коли член почту государя прибув до нього, він зобов’язаний був його зустріти. 

Мій виговір справив свою дію, бо вже наступного дня він з’явився до мене, і я прийняв його, звичайно, не дуже люб’язно. Я зауважив йому, що ми у турків, перед якими передусім має престиж російської імперії підтримуватися, і залишити лише на турків зустрічі та прояви уваги до осіб, удостоєних честі носити аксельбанти нашого государя, означало дати їм дуже сумне уявлення про цю честь. Консул щось пробурмотів, посилаючись у своє виправдання на те, що про мій приїзд йому не було офіційно повідомлено. — "А хіба ви зустрічаєте і приймаєте лише офіційних осіб і не піклуєтеся про простих мандрівників? — запитав я його. — Мені, однак, здається, що один із ваших головних обов’язків полягає у наданні гостинності співгромадянам, коли вони до вас з'являються". 

Не знаю, що зрозумів у всьому цьому консул, але факт той, що, хоча він намагався полегшити мені відвідування різних цікавих місць і місць поклоніння, які я оглядав, він жодного разу не проявив себе уважним і, під приводом хвороби, навіть відмовився бути присутнім на обіді, який мені дав турецький паша, головний воєначальник у Єрусалимі.

Я провів у Святій Землі лише тиждень і, мені здається, не мав там і години спокою. Постійно хтось був у мене, скаржився на що-небудь. Монахи, як грецькі, так і католицькі, були нестерпні, займаючись більше політикою, аніж релігією, і намагаючись втягнути мене у їхні маленькі низькі інтриги. Якби моя подорож була офіційною, не знаю, що б я зробив, і, хоча я всім казав, що я простий мандрівник, ніхто в це не хотів вірити, і, оскільки Схід це виключно країна пліток, поширилася чутка, що я спеціальний посланець царя до Мухамед-Алі, що викликало до мене ненависть цілої партії, яка бажала, щоб Сирія підпала під владу Єгипту. Мені здається, що, незважаючи на їхній спільний виступ перед єгипетським пашею, яким Мухамед-Алі на той час ще був, ні Франція, ні Англія не були б дуже незадоволені таким перебігом, і повільність, з якою вони збиралися зі своїм виступом, походила з бажання, аби він виявився даремним проти появи єгипетських військ у степах Константинополя. Передбачливість, мудрість і політичний здоровий глузд імператора Миколая тоді показалися у справжньому світлі, і я зрозумів причину мого відправлення на Схід, а також і інструкції, які він дав мені перед від’їздом.

Враження, яке я виніс зі свого перебування у Святих місцях, було таким, що єдиним засобом уникнути в майбутньому конфліктів через релігійні громади було б якомога зменшити їхню чисельність будь-якої релігії і змусити їх відмовитися від усілякого втручання у політичні справи країни. Слід було б також надсилати на Схід видатних агентів, а не людей, які вдаються у торгівлю і думають насамперед про власні комерційні інтереси. У країні, куди ми мали б посилати дипломатів по кар’єрі, навчених тому, як підтримувати наш престиж, ми тримали нещасних маленьких чиновничків, які не бачили далі дрібних сварок між монахами, здебільшого напідпитку. Єрусалим не Кардіф, і там існують для захисту інші інтереси, ніж та чи інша торговельна справа. Також дуже важливо, щоб грецький настоятель на чолі наших духовних установ у Святій Землі був людиною справді видатною, здатною боротися гідним життям і широтою розуму з католицьким пріором, яким під час моєї подорожі в Єрусалим був дуже вправний монах, що ні на хвилину не втрачав з поля зору інтересів Франції і її престижу по всьому Лівану. Я був раз на трапезі у монастирі капуцинів, де страж Святих Місць, як називається настоятель, виявив до мене безліч люб’язностей і, користуючись тим, що я католик, скаржився мені на поведінку як нашого консула, так і російських монахів, які, за його словами, присвоювали собі привілеї та переваги латинян. 

Я мав нагоду особисто переконатися, що як греки, так і латиняни не мали жодної поваги до Гробу Господнього і вдавалися до бійок навіть всередині самої церкви Святого Гробу. На третій день після мого приїзду, коли я вже залишав святиню після католицької служби, яку відвідав, я побачив, як грецький монах накинувся на католицького священика, який служив і, ймовірно, затримався на довше, ніж мав на це право (треба знати, що кожна громада має визначену кількість годин на день, протягом яких вона може користуватися святинею), і вдарив його по обличчю. Останній не залишився в боргу і, поставивши на вівтар чашу, яку ще тримав у руках, накинувся на грека, повалив його і бив ногою, тримаючи за бороду. Маю сказати, що я виніс найтяжче враження про Єрусалим. Можна подумати, що прокляття Христа перетворило це місце, яке могло бути освячене стількома безсмертними спогадами, на якусь божевільню, де кожен намагається нашкодити ближньому, де всі забули уроки й приклад, а також вчення, яке лунало по цій країні в ті часи, коли в ній мешкав Ісус. Ризикуючи прославитися як єретик, мушу по совісті сказати, що найбільш благочестиве враження я виніс із поведінки євреїв, яких бачив у п’ятницю, як вони плакали на руїнах храму. У цьому видовищі було багато величі та урочистості. Що ж до місць, освячених християнською релігією, для того, аби їх можна було вшанувати, як того хочеться, слід було б почати з того, що вивести звідти всіх християн, які там мешкають.

Здасться дивним, що я не описую церкву Святого Гробу. Я ніколи не вмів описувати. Будівля темна, імпозантна, і особливо цікаво її бачити, коли вечірні тіні починають опускатися і наплив паломників зменшується. Я щиро, але не гаряче молився, бо хіба можна гаряче молитися, коли весь час вам дзижчать у вухо: "це місце належить латинянам, а це грекам, а ось це вірменам". Зате Оливна гора справила на мене грандіозне враження, можливо, тому, що завдяки люб’язності турецького губернатора я міг її відвідати вночі, коли всі монахи та більшість жебраків, що оскверняють її вдень, уже поснули. Була велична місячна ніч, і панорама Єрусалиму з його мінаретами мечеті Омара з одного боку та куполом церкви Святого Гробу, що височіє з іншого, справила на мене глибоке враження, яке я не можу забути і яке потрясло мене до глибини душі. І тут я знову міг пересвідчитися у великій терпимості турків. Паша, що мене супроводжував, не сказав ані слова, яке могло відволікти мою увагу, і коли я не втримався, щоб не сказати йому, що дуже шкода, що на цій горі немає прекрасної християнської церкви, відкритої для всіх, він відповів мені такими глибокими словами, що вони підсумовують усе релігійне питання на Сході: "Чому ж? Ми мали б ще одне зайве місце для охорони, аби завадити профанації франками пам’яті пророка Ісуса. Тут, просто неба, ви можете, принаймні, молитися, не боячись побачити пролиту навколо вас кров!"

Я з жалем попрощався з цим люб’язним чоловіком, а також із іншим турком, у якого мешкав. Моє прощання з настоятелями різних монастирів, яких я відвідав, було дуже теплим, хоча я був упевнений, що й одні, і другі, католики та православні, були дуже задоволені тим, що я від’їжджав, і дуже стурбовані щодо доповідей, які я міг би про них подати. Консул проводив мене кілька верст від Єрусалиму. Він теж був радий, що мене позбувся. Я привіз із собою золоту лампаду, яку государиня Александра Федорівна наказала мені повісити в церкві Святого Гробу, що я здійснив лише в останній день мого перебування в Єрусалимі, аби не спричинити цим під час мого перебування там нових припущень щодо мети моєї подорожі, і це обставина дещо прихилила консула на мою користь. Ми розсталися холодно, але ввічливо, і він висловив сподівання, що я знайшов у консульстві все в порядку. Я відповів йому на це, що не мав місії оглядати щось чи робити якісь доповіді в цьому сенсі. Тоді консул попросив мене переказати у Петербурзі труднощі його становища при обмеженості коштів, які були в його розпорядженні, порівняно з тими значними сумами, якими були забезпечені англійський та французький консули, а також і латинські духовні установи. Я обіцяв йому це зробити, і ми розсталися, як думаю, обидва дуже цим задоволені.

Я скористався своїм ескортом для екскурсії до Віфлеєму, Назарету та до Мертвого моря, всюди отримуючи враження відрази до життя духовенства, наскільки воно проявляється у Святих Місцях, і нарешті дістався до Яффи, де, на велике своє здивування, зустрів свого старого пашу, який приїхав із Єрусалиму, щоб ще раз попрощатися зі мною. Я з жалем розстався з ним і сів на наш фрегат, який весь час на мене чекав. Але я вже надто затримався, до того ж дув супротивний вітер, тож ми прибули в Константинополь на три дні пізніше, ніж планувалося. Треба було поспішати до російської імперії. Тому я мусив відмовитися від прохання про аудієнцію у султана, щоб віддячити йому за його ласки. Великий візир зробив до мене візит у посольстві, і я йому дав більш-менш ясне уявлення про результати моєї бесіди з Мухамедом-Алі, про яку, втім, він уже був поінформований. Ми знялися з якоря того ж вечора, і через п’ятнадцять днів я повернувся до Петербурга, якщо не помиляюся, здається 25-го вересня, і негайно з'явився до государя, щоб зробити доповідь про мою місію. 

Государ був у Зимовому палаці. Мене ввели до кабінету, де я й зробив доповідь. Государ того дня був у хорошому гуморі і, що траплялося рідко, наказав мені сісти навпроти нього. "Тобі довелося б стояти довго", — сказав він мені жартома, і і почав ставити одне запитання за одним, методично, так що було видно, що він ставився з особливою увагою до моєї подорожі. 

Насамперед він розпитав мене про мої враження щодо турецьких державних осіб, з якими я мав нагоду розмовляти. Потім він мене розпитав, чи не мав я контактів з іноземними дипломатами, акредитованими в Константинополі. Я відповів государю, що моє перебування у турецькій столиці було дуже короткочасним, і я вважав, що до його намірів входило, аби я не приймав запрошень, які могли б мені робити, але мені не довелося виконувати цієї перестороги, бо, окрім французького посла, який запросив мене на обід у день, коли я вирушав на екскурсію до Принцевих островів, що дало мені чудовий привід відхилити запрошення, інші дипломати не доклали жодних зусиль, щоб приймати мене у себе, хоча я зустрів деяких із них у нашого посла. Я додав, що, як мені здавалося, у Константинополі мало хто здогадувався про таємну мету мого туди приїзду, і що англійська дипломатія, зокрема, була дещо стурбована цим. Мені також здавалося, що британський кабінет по суті не був би незадоволений, якби армії Мухамеда-Алі вдалося остаточно утвердитися в Сирії, і що він би навіть підтримав його там, якби зміг отримати яку-небудь компенсацію за це в іншому місці — встановити, наприклад, протекторат над Єгиптом, як і вільний прохід до Аравії через пустельні піски. Государ на це моє припущення зробив нетерплячий жест і сказав невдоволеним тоном: — "Якби Середземне і Червоне моря складали одне ціле, то можна було б побоюватися того, про що ти кажеш, але, слава богу, провидіння поставило межі англійським апетитам з цього боку. Я готовий радше думати, що протегуючи Мухамеда-Алі Англія особливо мала на увазі захоплення Дарданелл із тим, щоб у будь-яку хвилину перешкодити виходу нашого флоту з Чорного моря або його входу до Босфору".

Я поклонився і продовжив доповідь. Коли я описав аудієнцію у султана, государ спитав мене, чи був останній дійсно зворушений кроком, зробленим на його користь. Я відповів, що, наскільки міг судити, Абдул-Меджид усвідомив його важливість, але що я виніс таке враження, що у глибині душі уряд, як і весь турецький народ, визнаючи величезну послугу, яку надав їм государ, однак почувається приниженим тим, що змушений приймати допомогу від християнського монарха супроти своїх одновірців. Я додав, що мені шкода це констатувати, але я не вважаю себе у праві приховати від його величності це враження. — "Те, що ти кажеш, можливо, — відповів Миколай Павлович, — Але ж це було б невдячністю". — "Народи завжди невдячні, ваше величність", — відповів я. — "Народи — так, — заперечив государ, — Але не монархи". Я наводжу ці слова, оскільки вони, мені здається, дають ключ до розуміння характеру Миколая Павловича, який вірив у солідарність монархів і припускав у інших ті самі лицарські почуття, які сам вкладав у свої відносини з ними. Це лицарство залишалося відмінною рисою особистості імператора, якому я мав честь служити протягом стількох років. І воно стало причиною головної помилки його славного царювання: допомоги, яку він надав молодому Францу-Йосифу в боротьбі останнього з повсталою Угорщиною, простягнувши йому ту саму руку підтримки, що й Абдулу-Меджиду у 1839 році.

Государ перейшов після цього до відносин нашого посольства з вищими чиновниками Дивану. Щодо цього я міг йому надати відомості та деталі, які, здається, його задовольнили, хоча я підкреслив той факт, що, як мені здавалося, наше міністерство закордонних справ не залишало достатньої свободи нашому представникові в Константинополі для того, щоб трохи підняти наш престиж. — "Те, що ти кажеш, це критика Нессельроде, — зауважив государ, — Ти займаєшся зараз тим, що тебе не стосується; залишайся в межах своєї доповіді".

Тоді я почав розповідати про своє перебування в Каїрі та розмови з Мухамедом-Алі. — "Чи він перебуває під впливом Франції, Англії, а чи готовий підтримувати мою політику на Сході?" — спитав государ. — "Я, ваша величність, гадаю, — відповів я, — Що він буде під впливом тієї держави, яка допоможе йому здобути незалежність і суверенітет Єгипту для нього самого, а також для його потомства". — "Тут ти правий, і я поділяю твою оцінку становища. Якби ти завжди говорив такі розумні речі, я був би більше задоволений тобою, ніж у деяких випадках. Було б бажано, щоб ця незалежність, якої прагне Мухамед-Алі, могла бути надана йому тільки мною, а не якимось концертом держав. На жаль, це неможливо, і, певно, недобре, хоча я не хотів би бути зобов’язаним пануванням у Святих Місцях повстанню підданого проти свого государя, бо старий паша зрештою — підданий султана, і підданий, якому останній має право відрубати голову. Чи дав ти, принаймні, зрозуміти цьому старому розбійнику, що якщо він зупинить Ібрагіма, я підтримаю його у прагненні до незалежності?" Я шанобливо відповів його величності, що я знайшов за можливе узяти на себе відповідальність донести це до Мухамеда-Алі. — "Оце добре, — сказав государ, — я люблю, щоб мої генерал-ад’ютанти розуміли мої наміри". 

Потім він почав розпитувати мене про моє перебування в Єрусалимі і вислухав з великою увагою мою розповідь. Государ дуже розгнівався, коли дізнався про поведінку нашого консула щодо мене, і сказав: — "Що за ідея призначати таких дурнів!" Я не міг утриматися при цьому зауваженні від усмішки, яку государ помітив і сказав: — "Ти думаєш: тепер я критикую Нессельроде. Але те, що дозволено мені, не дозволено тобі, хоча я часто дозволяю тобі говорити речі, які мав би заборонити, — тепер продовжуй". 

Коли я закінчив, він побув деякий час задумливим і потім дуже повільно промовив: — "Звичайно, охорона Святих Місць мала б належати нам безподільно, або, принаймні, ми повинні були б мати там більше і ширші права, ніж латиняни. Це покровительство християн французами смішне. У Туреччині, як і в Сирії, більше православних, ніж католиків, і спадщина східних імператорів не належить французам. Я ніколи не погоджуся на применшення нашого значення в Єрусалимі і поміж християнами Сходу. І, звісно, не Франції з цим гидким Луї-Філіпом охороняти що-небудь; проте узурпатор не має жодного права охороняти місця, освячені смертю Христа. Якби Абдул-Меджид мав хороших радників, він би поступився б мені Святими Місцями".

Промовивши ці слова, государ подивився на мене випробувально. — "Я розумію, що ви хочете сказати, ваша величність, але я не міг ризикувати натяком на це у розмові з великим візирем, тим більше, що він, ймовірно, поспішив би повідомити про це представникам Франції та Англії, що скомпрометувало б вашу величність. З Мухамедом-Алі справу можна було б улаштувати, але йому слід було б тоді надати вільне поле для дій у Сирії, що не відповідало б намірам вашої величності". Миколай Павлович глибоко зітхнув. — "Хто знає, чи не був я неправий, — сказав він нарешті, — І хто знає, чи не буду я неправим і в майбутньому? Але людина не завжди вільна".

Він встав і сказав мені: — "Загалом ти непогано поводився під час усієї подорожі, і я задоволений тобою, хоча ти й припустився декількох помилок. Тепер ти вільний, але не ходи до міністерства закордонних справ доти, поки я тобі не скажу: я хочу з тобою все це ще обговорити". Государ відпустив мене, простягнувши руку, що він не завжди робив зі своїми ад’ютантами. Я поцілував простягнуту руку і повернувся до себе, сповнений вдячністю за виявлену до мене доброту та довіру.