Ернест Жевуський

(1812-1862)

"Найменший з братів, граф Ернест Жевуський, командував кавалерійською бригадою на Кавказі. Я згадую його в черкесці та білому бешметі, увішаного орденами, із цілим арсеналом зброї при собі, як він розповідає безліч історій про війну та кохання, в яких, звісно ж, завжди відграє найгероїчнішу роль. На жаль, я так і не знаю, чим ці історії закінчувалися, бо в найзахопливіший момент мене зазвичай виганяли з кімнати" [13].

Сторінка у процесі підготовки

Антоній Анджейовський: "Немає такої школи і не було, де б вчителі не отримали від учнів якогось прізвиська, яке часто надзвичайно влучно відображає їхні риси або вади. Левицький не мав прізвиська, але не мав і поваги, якої вимагає вища влада. Учні швидко панібратськи зблизилися з директором не через його батьківську доброту, а через слабкість характеру, в яку вміли влучити. Один такий приклад наведу тут. Ернест Жевуський, влаштований у Левицького за щедру платню, мав іти шляхом науки. Юнак приємного і легкого характеру, з видатними здібностями до наук і дотепністю, швидко зрозумів, з ким має справу, підкорив собі наставника і робив собі, що заманеться. Левицькому не вистачало твердості духу, щоб вплинути на розум і волю юнака. Жевуський, здібний, дотепний, цілий рік змарнував даремно, а його поважний брат, граф Генрик, за провину Левицького помстився пером на цілком невинній школі. Якби пан граф, не заради гучного імені, а заради користі брата, обрав скромніше місце для навчання пана Ернеста, то за половину тієї вартості знайшов би утримання не гірше, а нагляд і наукову допомогу кращі у директора, і юнак щасливо розвинув би свої видатні здібності, а наш бідний ліцей не був би так немилосердно розкритикований" [21].

Діонісія Понятовська з Івановських до Богдана Залеського, Швальбах, 9 липня 1843: "Вгадай, Богусю, хто вчора до нас найнесподіваніше завітав, наробив галасу на весь світ, наговорився і вже сьогодні полетів далі? Ернест [Жевуський], проїжджаючи з Парижа, Лондона, Гааги, не знаю, звідки ще, до Бадена на чотиритижневу забаву, випадково зайшов до готелю, де ми зупинилися, і зіткнувся з Даріушем. То вже ж як він може наговоритися? Є люди, які так майстерно з усіх боків бачать і запам’ятовують оболонку речей, що неможливо не сміятись над цією бездушною маскою дійсності" [19].

Зі спогадів Вірджинії Єзерської [17]

Ернест — золота середина між двох своїх братів. Веселий, дотепний, але спеціалізацією його є управління справами та сільське господарство, в якому він добре розбирається. Він найпривабливіший з братів; справжня сарматська врода. Був би ще гарніший у контуші та жупані. Має багато розуму, а брати його більше поезії. [...]

Графиня Ернестова [Констанція] Жевуська дуже оригінальна. Після цілодобової сварки з чоловіком, приходить до нього пізно вночі. У вбранні султани, перепрошує в нього, а потім запитує, чи він перед сном молився, і не довіряючи його відповідям, схиляє коліна біля його ліжка, цілу годину читаючи молитви, поки чоловік, знуджений, бере в них участь, палючи сигару. Вона дуже романтична та ідеалістка, натомість чоловік представляє тверезий позитивізм. До цього можна додати скандальну історію з паном Цезарем Понятовським, який не захотів битися з Жевуським і втік від ненависті, як і від любові, одружившись з панною Ольгою Свєйковською; в результаті — розлучення в процесі.

Мати пані Ернестової — савантка. Возила доньку до Єгипту і Сирії для завершення освіти. З сестер пані Ернестової одна за Віттгенштейном, друга Даріушем Поніатовським. Пані Ернестова має дуже красиву голову, але погану фігуру.

Ернест і Адам Жевуські дуже вірять у духів і стверджують, що бачили свого батька, який давно помер, як він пройшов через покої в їхньому родовому палаці в Погребищах на Україні, коли вони обидва разом там були. Обличчя, одяг батька були точно тими самими, що перед смертю. Якщо б лише один з братів бачив це явління, можна було б сумніватися, але стверджують це обидва. Що з цього думати?

Зі спогадів Тадеуша Бобровського [7]

У Курилівці, що у нас по сусідству, проживав брат голови [Петра Івановського] депутат [Діонісій] Івановський, одружений із [Феліцією] Залеською (Правдичівна з гілки, що звалась Рудосольською), розумною і приємною особою. Депутат, на противагу своєму балакучому брату, був мовчазний і побожний, дуже освічений і начитаний у теологічних питаннях, про які любив не так говорити, як писати у приватній кореспонденції з особами, до яких мав симпатію. До числа таких, у пізніші роки, належала моя сестра і давала мені почитати декілька його листів. Удома на депутата мало зважали — пані по-своєму вела дім, маючи від дядьків незалежний і досить значний статок. У Курилівці також менше дотримувалися китайських [?] звичаїв парафіяльної етикету, а вітали людей добре вихованих людей, не питаючи, чи вони маршалкували вони і скільки мали сіл. Тож цей дім вважали вишуканим і новомодним, але в доброму значенні цих слів. А оскільки пані була привітна й освічена, а дві її доньки красиві, добре виховані та забезпечені по мільйону злотих, що на ті часи було величезним посагом, дім завжди був повний, а слава про нього ширилася далеко. Пані сама всьому надавала руху, і хоча лихі язики нишком її обмовляли, все ж користувалася майже загальною симпатією, а особливо визнанням як палка патріотка. Збирала пожертви для емігрантів, опікувалася їхніми дітьми, що залишилися в країні, і сиротами, була невтомно діяльна й готова допомогти. У будь-якому разі вона зробила багато доброго. У 1838 році депутатову вивезли до Курська, куди за нею вирушив чоловік із дітьми. Там вони втратили єдиного сина, залишилося лише три доньки, з яких найстарша була заміжня.

Дипломатією депутатової було жодного претендента щоб не відштовхувати та розлого розглагольствувати, що щастя жінки головним чином полягає у знаходженні відповідного чоловічого серця. Тож молодь роїлася й задивлялася — бо і панни, і їхній посаг були того варті. Шукаючи таким чином серця, депутатова якось зуміла так покерувати, що старшу доньку ангельської краси, доброти й серця, з видатним розумом і вельми високою освітою, Діонісію, яка захоплювалася своїм родичем Михайлом Єзерським, видала за Даріуша Понятовського, дуже багатого, але зовсім не цікавого — схоже, заради імені, хоча він такий самий родич короля, як і я. Другу, панну Констанцію, яка симпатизувала Марцелію Яворницькому, приємному, але небагатому юнаку, виспекулювала за Ернеста графа Жевуського [2]. Третя, панна Юзефа, вийшла заміж за Олександра Орловського, красивого, багатого й дотепного чоловіка, але "mauvais sujet" [з зіпсованою репутацією], який наражав її відданість на важкі випробування, і ця найпершою з сестер померла від сухот. Жевуський грубіянив дружині, а оскільки вона була дуже запальною, то вони часто сварилися й мирилися, з’їжджалися та роз’їжджалися — кілька разів, викрадаючи одне в одного дітей. Пані ж, як могла, давала чоловікові відсіч. Пані Понятовська померла в Ієрі, обожнювана всіма, хто її знав, — жінка найсвятішого життя і почуттів, полька до самої смерті!

Одночасно з Жевуським на руку Констанції претендував Казимир Жолкевський із Волині, зовсім небагатий, але дотепний, дуже дошкульний і високої думки про своє прізвище. Зрозумівши, що нічого з залицянь не буде, відступив, заявивши, що ніколи й не думав про дівчину нерівного йому роду. Зустрівши вже зарученого Жевуського, привітав його словами: "Est-ce vrai, Comte, que vous épousez une Iwanowska?" ["Чи правда, графе, що ви одружуєтеся з якоюсь Івановською?"]. А той відповів: "Oui, mon cher, il faut manger, il faut boire, il faut vivre" ["Так, друже, якось треба їсти, треба пити, треба жити"). Знайшлися доброзичливці, які переказали ту розмову депутатовій, і хоча вона й знала, що то правда, вдала, що не вірить.

"Le fin mot" ["кінцевою метою"] всієї "експозиції сентиментів" патріотичних і гуманітарних депутатової було вдало видати дочок заміж, що їй, як вона вважала, вдалося. У той час це називалося вдалим — для мільйонерки (золотом) шляхтянки висватати собі графа, хоча б на папері. Особливо шлюб, хоч такий нещасливий, дочки з Жевуським, який справді належав до аристократичної родини, був для депутатової дуже бажаним, тим більше, що батько того Жевуського, каштелян вітебський, сусідуючи (Погребище) з батьком депутата і голови (Старостинці) Івановським, завжди ставився до нього зверхньо, як до парвеню й сутяги. Маючи з іншого боку сусідом Валентія Абрагамовича, який теж докучав йому межовими суперечками та позовами, каштелян уздовж своєї межі виставив 12 апостолів із каменю, щоб ті його від нападів оберігали.

Про цю українську родину Івановських гербу Рогаля є легенда, ніби "з холопів" походять, а герб купили у родини справжніх Івановських. Вважаю, що це неправда, а українські Івановські гербу Рогаля (бо є й іншого гербу) така ж шляхта, як і інші, тобто кресова. Батько голова зробив фортуну на порадах 1812 року, як говорять. До зміцнення чутків про згадане походження Івановських причинився Генрик Жевуський, який задля жарту готовий був найсвятіші речі обкидати багнюкою. Казав: "Добре ж ми одружилися: я з жидівкою (Грохольською), Адам із кацапкою (Жеребцовою, першою дружиною), а Ернест із холопкою (Івановською)".

Маючи з іншого боку сусідом Валенти Абрагамовича, який також, як і той попередній, докучав йому межовими суперечками та позовами, каштелян уздовж своєї межі виставив 12 апостолів із каменю, щоб ті його від нападів оберігали (апостоли й досі стоять — а історію їх встановлення розповідали мені панове Вацлав Любовідзький та Станіслав Бондаржевський). Після того як останню доньку видали заміж, патріотичний та гуманітарний запал раптово покинув депутатову — вона повністю й остаточно віддалася побожності і навіть теології, чим у попередню епоху лише частково цікавилася. Вивезла чоловіка до Ієра, де возз’єдналася з донькою та зятем і де, так більше й не з’явившись на батьківщині, всі й повмирали, а депутатова останньою, вже після 1870 року. [...]

Ернест граф Жевуський був недобим у повному значенні цього слова. Одружившись задля посагу й уклавши, як вважав, мезальянс, ставився до дружини грубо, а вдома в її присутності влаштовував найбрудніші скандали. Після розлучення з дружиною жив і далі в той спосіб — був маршалком у бердичівському повіті і в тій порі уступив брату Адаму маєток свій, ключ Дзюньківський, і узявши від нього зобов’язання на 30 000 рублів, залишив своїх кредиторів на ласку й неласку брата, який їм лише 40% зі ста виплатив, маючи транзакції в кишені. Потім подався до війська повторно (бо раніше вже служив і мав медаль за штурм Варшави), до козаків. Приїхавши у відпустку, зустрів колегу по маршалкуванню, липовецького маршалка Улашина, який, обійнявши як годиться графа, з жалем заявив, що ніколи не сподівався, аби він, Жевуський, з маршалка став козаком, на що Жевуський, якому не бракувало притаманної його родині кмітливості, відповів "Що ж в тому дивного, я з маршалка у козаки, а ти з козака у маршалки". Адже за традицією родина Улашиних походила з козаків. Однак те козацьке життя йому набридло, і він причепився до дому Адольфа Грохольського в Червоній, де прижився, ставши коханцем сестри пані Грохольської, Оскеркової Каєтанової, з якою разом обманювали й визискували добродушного чоловіка. Та практика тривала кілька років, допоки Жевуський, виснажений службою, що перевищувала його вік і сили, дорогою з Житомира до сина, який жив під Радомишлем [імовірно Кичкирі, маєток Констанції, також володіла селами Глиниця, Корчмище, Вчорайше, Жерем'янка, Серединка (?), Ярославка, Низгурци (Малі Низгірці ?) [14], маєток Ернеста — Нараївка], не помер на поштовій станції.

Син його Адам [Жевуський (після 1838-1878)] — Адасем званий, щоб відрізняти від дядька, — виховувався у корпусі пажів, і нічим від батька не відрізнявся, хіба що на утриманні у старої баби не був. Одружений [вже у 1861] із [Марією] Потоцькою [1847-1907], узаконеною донькою графа Володимира, народженою від французької акторки пані [Генрієти] Депре, кілька разів з війська то виходив, то повертався, аж доки не завершив життя, повне слави й алкоголю, на полях Болгарії в 1878 році. А проте йому не бракувало ані вродженого хисту, ні здібностей. Інтелігентний був і дотепний у розмові — бракувало йому засад характеру, як батькові, як дядькам, як, напевно, бракуватиме і його синові [Вацлаву Жевуському (?-1908)], бо це вже давно зазначений недолік цієї родини — як у чоловіків, так і в жінок.

Старша донька графа Ернеста Марія [Жевуська (1840-1889)], дуже інтелігентна і спритна жінка, вийшла заміж за графа Казимира Стадницького [1822-1885], найчеснішого й найкумеднішого з відомих мені людей. Був зациклений на порядку, і з цього приводу про нього ходили найкумедніші анекдоти. Після весілля його зустрів знайомий, який почав розпитувати, наскільки щасливим він почувається після зміни стану, на що той відповів: — "От, бачиш, із цими жінками важка справа; заледве одружився, а вже вуха повідривані". — "Як це? Твої?" — "Та де там, моєї дружини". — "Та невже, не ти ж дружині повідривав вуха?" — "Але дозволь, служниця моєї дружини". — "А до чого тут служниця до твого подружнього життя?" — "Тож вона вуха повідривала". — "Але кому, скажи заради бога, чи тобі, чи дружині?" — "У ваз, які до шлюбу були в найліпшому порядку, а тепер не минає й дня, щоб мені чогось не зіпсували". Залицявся він до багатьох панянок, у тому числі до моєї дружини і до її сестри Залеської, до панн: Гіжицької, Карвіцької та багатьох інших. Зараз психічно хворий, перебуває в лікувальному закладі. [...]

Графиня Ернестова [Констанція] Жевуська бувала [в гостях у автора] лише сама, чоловік її ніколи не супроводжував, бо ображався на мого батька, з того приводу, що коли внаслідок неделікатної поведінки та домашніх скандалів дружина була змушена його покинути, вона з двома їхніми дітьми знайшла прихисток у батьків, у Курилівці. Лише з бажання дошкулити дружині та її батькам Жевуський погрожував, що маленьких дітей — про яких ані тоді, ані згодом зовсім не дбав — викраде або силоміць відбере. Не покладаючись на захист побожного батька, графиня разом із матір’ю, пані Івановською, приїхала з дітьми до моїх батьків у Терехове, просячи притулку на деякий час, слушно переконана, що граф Ернест погроз своїх у домі мого батька виконати не наважиться. І справді, не помилилася: графиня шість тижнів спокійно у нас перебувала, аж доки взаємні образи не вщухли. Незабаром навіть настало примирення між подружжям, яке мало би закріпитися народженням третьої дитини (Ернестини [Діонісії з Жевуських], тепер Меленевської [1848-1908]). Проте цього не сталося, і через пару років неповноцінного подружнього життя вони знову, вже остаточно, роз’їхалися.

Під час того повторного проживання з чоловіком у Дзюнькові, за три милі віддаленому від Оратова, графиня відвідувала нас, її завжди приязно приймали як приємну, освічену, а водночас гідну співчуття особу у невдалому шлюбі. Лише з віком, після багатьох гіркот і розчарувань, вона набула, а може, лише почала собі дозволяти, запальність, певно вроджену, але під впливом життя доведену до хворобливості. Її вибухи завжди залишалися шляхетними, хоча й проявлялися в мові та вчинках надиво непослідовно. Вона не зносила навіть найменшого спротиву, а якщо не могла висловити свого невдоволення словами, кидала на суперечника погляди насправді пронизливі — вираз очей вона зберегла живим і рішучим до самої старості, так що співрозмовник і присутні легко могли його зрозуміти. Пару разів мені довелося це відчути. Зустрівши мене пізніше в товаристві з репутацією "людини для поради", кілька разів зверталася за порадою, а почувши відверту і протилежну її бажанням думку, ледь не проштрикнула мене поглядом — ну, але живим лишився, — хоча, можливо, назавжди втратив її прихильність.

Так само, як її мати депутатова Івановська виспекулювала дочкам багаті й нібито аристократичні шлюби, так і графиня Ернестова видала старшу Марію за графа Казимира Стадницького, нудного й недолугого, хоча до кісток чесного чоловіка; а другу [Ернестину Діонісію], вже за співучасті старшої [у 1876 році], — за Фелікса Меленевського [1846-1908], мальтійського командора, щоправда, не аристократичного роду й традицій, бо був сином лихваря — але багатого і в глибині душі доброго, хоч і смішного зі своїм командорським титулом і купленими орденами: перським, папським і неаполітанським, — чоловіка, який до того ж і дружину свою титулує "Madame la Commanderesse". Тим дивніше, що вона піддається цим меншовартісним слабкостям чоловіка, адже є цілком інтелігентною особою, добре вихованою й справді витонченою, інша б давно цю смішність викорінила.

Повидававши доньок заміж, графиня поневірялася то за кордоном, то у дочок, маючи просто відразу до власного дому — а однак володіла гарним маєтком. Часом теж цілі місяці засиджувалася в Цезаря Понятовського в Пшеничниках (брата колишнього її швагра), про якого казали, що колись був небайдужий її серцю, що, може, й було правдою? Докучала вона і дочкам, і зятям, а особливо Стадницькому. Розповідав мені хтось, що одного разу, перебуваючи в нього вдома, за щось розгнівалась, і у пориві порозсувала крісла — а потім, дратуючись, що той почав флегматично пересувати крісла назад на свої місця, вигукнула: "Йди з моїх очей!" — а Стадницький найхолоднокровніше відповів: "Зараз піду, тільки крісла розставлю". Коли я спитав про це Стадницького, він не заперечив, лише відповів: "От бачиш, жінка!" Ці громовні спалахи гніву не перешкоджали великій набожності, яку вона поєднувала з високою ортодоксальністю та значною обізнанністю у предметі, — опікувалася священниками, можливо, не зовсім безкорисливо, але і Церквою, і релігійністю світського суспільства — одним словом, удавала з себе "Матір Церкви", як її власну матір називав граф Генрик Жевуський. Такі от чудернацтва творить життя з людьми, які, аби випала інша доля, могли би бути втіхою і окрасою людського роду — а для цього чимало мала здібностей гарна, владна і мила панна Констанція Івановська, якби не дісталася такому чоловіку, якого мати їй обрала з пихи. Померла кілька років тому в страшних муках, бо її очі повилазили з орбіт унаслідок нервових, а певно й мозкових запалень. У цьому, мабуть, і розгадка тієї нерівності її характеру.

Зі спогадів Леона Ліпковського [12]

У Дашеві мешкала графиня Текля Потоцька з Сангушків, дружина графа Володимира Потоцького, полковника заснованого ним самим полку кінної артилерії. У молодому віці вона овдовіла й присвятила себе вихованню двох синів Володимира й Станіслава. Володимир після дашівського повстання 1831 року був ув’язнений, але повернувся до маєтку; невдовзі після виїхав до Парижа, де, ведучи веселе життя, закохався у вродливу актрису пані Депре, з якою згодом, повернувшись на батьківщину, одружився. Їхня єдина донька Марія була видана за графа Адама Жевуського, який помер у делірії на турецькій війні, а вдова через кілька років вийшла за дуже вродливого, але без жодної культури князя Вітольда Четвертинського. Від другого шлюбу дітей не мала, а до дітей від першого не мала жодних материнських почуттів, тож усуваючи їх від себе й залишаючи без опіки, спричинилася до сумної долі сина й доньки. Син Вацлав, одружившись із донькою театрального підприємця в Києві, невдовзі у делірії, як і батько, життя скінчив.

Князь Вітольд Четвертинський, попри різні вади характеру й виховання, був визначним адміністратором: збільшив прибутки з маєтку, збудував у маєтках дружини в уманському повіті цукроварню, яка чудово функціонувала, а резиденцію в Дашеві розкішно впорядкував. Дружина, яка його обожнювала, хоч її й дратували деякі грубуваті та дивакуваті витівки чоловіка, заповіла йому всі капітали, фабричні акції та продала йому без грошей для вирубки дашівські ліси. Коли княгиня Марія померла кілька років тому в Києві, її чоловік, окрім приписів заповіту, які включали і доживоття на дашівський маєток, отримав сьому частину маєтку у вигляді землі загальною площею 24 тисячі десятин. Князь Вітольд недовго тішився цією спадщиною, бо через рік після смерті дружини помер і сам, розпорядившись майном у зовсім незрозумілий спосіб. Земельне майно князя Вітольда шляхом природного спадкування дісталися його братам, однак капітали, фабричні акції та все рухоме майно в дашівському палаці він заповів пану Мажевському, адміністратору маєтку, найнятому для управління кількома роками раніше. Із решти маєтку княгині Вітольдової чотирнадцята частина за правом дісталась її дочці Ернестині [Маріанні Жевуській (1866-?)], а решта — ненависній онучці Софії [Матильді Жевуській (?-1974)], дочці Вацлава, молодій і чарівній особі, яка вийшла заміж [у 1904 році] за Стефана Подгорського з Березни. Дивним було це ставлення княгині до онуки. Ображена на сина, що одружився всупереч її волі, уклав мезальянс, вона знати не хотіла ані його, ні його дітей. Разом із другим чоловіком також намагалася вигнати з дому доньку й грубими засобами досягла свого: Ернестина залишила материн дім і замешкала у Ніцці при бабусі Потоцькій, яка завжди ставилася до неї сердешно.