Ця історія чинить опір своєму оповідачеві. Вона розпадається на біографічні припущення та фрагменти (на жаль) не найвищої літературної якості. І все ж, її треба розповісти. Окрім історико-літературних деталей або потреби нагадати давно забутий твір, ми маємо справу з набагато серйознішою темою — а саме, з жіночим поглядом на історію (невдалого) шлюбу, викладеним у літературній формі.

З романом, на який я хочу тут звернути увагу, виникає чимало складнощів. По-перше, його заголовок, "Спогади юності з 1830 по 1850 рік, за К. Нехемаром", виглядає загадково, адже не дає зрозуміти, чи йдеться про щоденник, мемуарний запис, розповідь у стилі спогадів, чи про любовний роман, підписаний жіночим ім’ям. Про його фактичне авторство відомо небагато; "К. Нехемар" — очевидно, псевдонім. Чи це ім’я приховує Діонісію Понятовську (як вказує Estreicher Bibliography), чи її молодшу сестру Констанцію Жевуську (як вважають бібліографи Nowy Korbut) — питання нерозв’язне. Не можна виключити, що обидві сестри зробили внесок у роман. Деякі біографічні деталі, стилістична нерівномірність і фрагментарна оповідь дозволяють припустити, що ідея роману та начерк першого тому належать Діонісії, тоді як другий том, зосереджений на шлюбних труднощах головної героїні, міг бути доданий Констанцією. Хай там як, "Спогади юності" вийшли друком у 1874 році у Львові, "опубліковано автором", через шість років після смерті Діонісії, і тому — з огляду на згадані вище аспекти — авторське право сьогодні належить Констанції Жевуській. У будь-якому разі ці питання мають справді другорядне значення порівняно з потенційною цінністю згаданого твору. "Спогади юності" безумовно є серйозним випробуванням для терпіння сучасного читача. Він дратує і засмучує, але водночас певною мірою інтригує. Роман літературно непривабливий, стилістично претензійний і психологічно наївно-дитячий. Проте, оскільки він відкриває інтимний світ побуту заможного волинського панства та дуже специфічний контекст "жіночого питання", що розташовується десь між емансипацією і святенництвом, він постає як надзвичайно унікальне свідчення своєї епохи.

Сюжет розгортається в ідилічній обстановці дачного селища поблизу Одеси, а персонажі — багаті волинські поміщики; центральною темою є досвід знецінення ідеї шлюбу та діагностика дисфункцій сімей того періоду. Сам сюжет банальний: дві юні дівчини вступають у доросле життя, з’являється група кавалерів, виникають симпатії, надії й очікування, а потім — гіркі розчарування. Сильвія успішно уникає безперспективного шлюбу. Доля Олесі, другої головної героїні, вирішується її батьком, і їй випадає пережити шлюб із нелюбом. Частиною її досвіду стає приниження, емоційний шантаж і фізичне насильство. Передбачувані й сильно ідеалізовані жіночі образи контрастують з їхньою відчайдушною боротьбою, яка виникає з відчуття неможливості втекти від долі: історії цих дівчат майже дослівно повторюють долі їхніх матерів. Для всіх цих жінок шлюб спершу стає розчаруванням, потім — емоційною катастрофою, а зрештою — екзистенційною трагедією. Йдеться не про слізливу історію подружніх непорозумінь і втрату ілюзій, народжених сентиментальними романами, а про домашнє насильство, фінансову експлуатацію і жіночу безпорадність перед законом: той, передаючи всю владу батькові, одночасно повністю позбавляє її матері (жінку).

Художнім провісником справжньої теми роману є символічна сцена вручення подарунків дівчатам. Побажання, виголошене в той момент — "щоб кожен із панів приніс нам щось із моря" — реалізується в особливий спосіб, коли один з чоловіків приносить кошик з апельсинами, виловленими з моря, куди вони потрапили з розбитого у скелях корабля. Культура ХІХ століття сприймала апельсин як небесний плід, символ родючості й пристрасті; апельсиновий цвіт, незмінна прикраса весільної сукні, символізував дівоче очікування на кохання і підкорення чоловікові. Тут же, гіркі від морської солоної (як сльози) води, вони стають зловісним символом долі, знаком розчарування й ілюзорності. Заворожливий образ "сотень і тисяч" апельсинів, що пливуть по поверхні моря, викриває оману дівочих надій, а обіцянка солодкого подружнього щастя перетворюється на досвід жіночої гіркої долі.

Сюжет роману зав'язується в обстановці, що цілком відповідає сентиментальному роману: "Дім пана і пані Бордецьких стояв посеред гори, що поступово спадала в долину. Великий, але легкий за формою, його різноманітна архітектура, запозичена з південних країн, надавала йому вигляду чарівного житла, і здавалося, що його збудувала не людська рука" (I, 15–16).

Однак у цьому прекрасному світі відсутнє щастя. Юні панянки й кавалери ретельно інсценують видимість ідилії: вони читають про любов, мріють про неї і всіма силами намагаються поводитися, думати й говорити так, як це показано в модних романах. Але щоб ця крихка гармонія зруйнувалася, достатно малого: достатньо того, що юнаків відсилають до Одеси, де сентиментальні пажі перетворюються на цинічних ловеласів. Художній характер ретельно створеної єдності світу юних закоханих розвінчує Олеся: "Чи справді ви вірите, пане, що ми, молоді дівчата, не бачимо, не відчуваємо, не чуємо й не знаємо, що відбувається навколо нас, у наших родинах; що ми не плачемо разом із нашими матерями, і що нас усе це не пригнічує, хоч вони й намагаються нас оберігати, як тільки можуть? Вам здається, що це — таємниця, панове. Ви гадаєте, що Бог і люди нічого не бачать, бо ви намагаєтеся показати себе не такими, якими є насправді, у більш благодатні хвилини, у вітальнях та поводженні із іншими жінками. Можливо, для вітальні це й таємниця, але ви забуваєте, що ваше справжнє життя — поза нею — відоме. О! жінка знає це від жінки, навіть якщо ви вважаєте, що ваші жертви мусять мовчати, бо ви маєте схильність забувати, що терпець може урватися, якщо немає пошани, і що ці жінки мають право відкрити гірку правду як людям, так і Богові" (I, 42–43).

Цей емоційний монолог дівчини виявляє загальну обізнаність щодо лицемірства передшлюбних ритуалів і розвінчує казку про щастя, яке нібито чекає на молоду подружню пару, а також руйнує міф про наївність молодих жінок. Юні жінки в романі уважно спостерігають за навколишнім світом і дізнаються про свою неминучу долю з історій матерів, кузин і сусідок: "Ах, пане, ніколи не розраховуйте на щастя молодої дівчини. Її перші роки — це підготовка до другого акту, в сто разів гіршого, бо її відривають від материнського серця й турботи — єдиного джерела щастя в цьому світі, яке чоловік намагається якнайшвидше вкрасти, але що він дає натомість?" (I, 44–45). 

Кульмінацією роману стає розірвання заручин Сильвії та початок подружніх страждань Олесі — саме в цьому місці сюжет явно втрачає динаміку. Починається втомливий перелік чоловічих провин, щось на кшталт каталогу XIX-сторічної мізандрії. Він охоплює скарги на егоїзм чоловіків, їхню інфантильність і брак емпатії, а також протест проти культу маскулінності, що дозволяє неодруженим "гуляти на волі" до шлюбу, й унеможливлює будь-яку спробу стримати подальші родинні провали через захоплення азартними іграми та пиятикою. Постійні скарги на друзів чоловіка можна прочитати як відмову прийняти соціальну ізоляцію жінки в межах дому, але також і як усвідомлення поступової руйнації близькості та довіри, які мали б бути основою шлюбу. 

Жевуська у своїй обвинувачувальній пристрасті не зважає на табу і викриває історії фізичного та психологічного насильства над дружинами, інструментальне ставлення до дітей, які стають заручниками конфліктів між батьками, навіть сексуальні збочення: "[…] багато років тому, коли він нібито виходив на прогулянку, узяв із собою трирічну Сильвію і, замість прогулянки, відвів її до однієї зі своїх коханок — жінки, подібної до нього характером — переконаний, що саме вона виховає її найкраще. Нещасна мати не могла ані побачити доньку, ані забрати її звідти, і повернула її лише тоді, коли він повірив, що вона справді його покине".

Вона також не вагалася викривати сексуальні збочення: "Цей пан (...) хотів, щоб я знаходила і приводила до нього дівчат віком від восьми, десяти до п’ятнадцяти років, нібито як домашню прислугу, щоб обдурити мою пані й розбестити цих бідних дівчат, удаючи, що стежить за пристойністю їхньою поведінкою, аж поки я не запропоную їх йому" (II, 133).

Жевуська розповідає історію безперервної безжальної війни статей, прихованої в приватності домівок. Сторінки насичені епізодами цієї війни, розказаними жінками — зазвичай мовчазними жертвами світу, створеного для цілей і бажань чоловіків: "Чоловік є природним ворогом жінки, він навіть відмовляє їй у праві бути людиною настільки, наскільки це можливо. […] Йому приємно бачити в ній лише служницю, рабиню, іграшку, часто без урахування її життя, ніколи не дбаючи про її гідність, почуття й страждання" (II, 30).

"Спогади юності" вражають своєю накопиченою люттю, накалом емоцій, а також безпорадністю і, певною мірою, відсутністю висновку. Жевуська не подає жодної соціальної діагностики, не висловлює відкритого протесту проти гнітючої патріархальної культури й не проголошує потреби переосмислення соціальних ролей жінки. Її діагноз кризи інституту шлюбу, визнання фактичного розпаду традиційної моделі родини та відчайдушне констатування прірви між романтичними ідеалами та реальністю зводяться до вказування на чоловіків як винуватців та опису релігійного запалу як реакції жінки на дійсність, яку неможливо прийняти. Її спостереження можна було б перефразувати так: чоловіки — грішники, які "мстяться" жінкам за їхню вищу духовну зрілість. Чоловіки у зображені Жевуської більше не здатні відповідати традиційним зразкам батьків і опікунів, але водночас не досягають і модерного ідеалу романтичного коханця чи друга. У цьому світі жінки є водночас місіонерками й мученицями: місіонерками — бо Жевуська сприймає їхню діяльність як своєрідну євангельську місію, а мученицями — бо їхня доля фактично постає як жорстке соціально-моральне оповідання й/або літопис жіночої жертви заради спільного добра (саме цей аспект, схоже, є справжнім призначенням роману). 

"Спогади юності" вражають своєю накопиченою люттю, накалом емоцій, а також безпорадністю і, певною мірою, відсутністю висновку. Жевуська не подає жодної соціальної діагностики, не висловлює відкритого протесту проти гнітючої патріархальної культури й не проголошує потреби переосмислення соціальних ролей жінки. Її діагноз кризи інституту шлюбу, визнання фактичного розпаду традиційної моделі родини та відчайдушне констатування прірви між романтичними ідеалами та реальністю зводяться до вказування на чоловіків як винуватців та опису релігійного запалу як реакції жінки на дійсність, яку неможливо прийняти. Її спостереження можна було б перефразувати так: чоловіки — грішники, які "мстяться" жінкам за їхню вищу духовну зрілість. Чоловіки у зображені Жевуської більше не здатні відповідати традиційним зразкам батьків і опікунів, але водночас не досягають і модерного ідеалу романтичного коханця чи друга. У цьому світі жінки є водночас місіонерками й мученицями: місіонерками — бо Жевуська сприймає їхню діяльність як своєрідну євангельську місію, а мученицями — бо їхня доля фактично постає як жорстке соціально-моральне оповідання й/або літопис жіночої жертви заради спільного добра (саме цей аспект, схоже, є справжнім призначенням роману).

Попри весь свій радикалізм, Жевуська рішуче заявляє, що не має наміру заперечувати божественний порядок; навпаки, вона неодноразово наголошує на своїй відданості традиції. Та парадокс у тому, що чим більше вона говорить про повагу до традицій, тим глибше викриває їхню нефункціональність. У цьому романі всі спроби оновити старі правила й апелювати до традиційних "запобіжників", які мали б гарантувати тривалість шлюбу, більше не мають жодної дії. "Коли поберетеся, то й покохаєте одне одного" (т. II, с. 52) — ця наївна заява батька Олесі покликана зламати її спротив проти нав’язаного шлюбу. Традиція мала б захищати жінку, і навіть якщо "сентиментальна модель" не спрацьовує, вона мусила б забезпечити їй стабільне щастя родинного життя, як це було завжди. Мала б — але, як показує Жевуська, вже нічого не гарантує. Сучасна жінка не має більше зразка для наслідування — апофеозована традиція польської шляхетської родини виявляється порожнім міфом, тужливою згадкою. Юні героїні роману Жевуської впізнають себе в історіях своїх матерів і, замість утіхи, знаходять у них лише підтвердження неминучості подружньої катастрофи. Авторка бачить цю спадкову взаємозалежність, констатує її як факт і з відчаєм продовжує повторювати свою віру в вічний, освячений релігією та традицією ідеал стосунків між чоловіком і жінкою. Цей інтелектуальний безвихід особливо виразно проявляється у фіналі твору: смерть Олесі, відмова Сильвії від шлюбу та релігійне навернення залицяльників, яких авторка "засуджує" до покаяння в стінах духовної семінарії.

Історія польської літератури зберегла пам’ять про старшу сестру Констанції Жевуської — Діонісію Понятовську. Саме вона, як вважається, надихнула Зигмунта Красінського на створення образу Юлії Горинської у романі "Гербурт"; Зорина та Українська Беатріче — муза і персонаж поезій Юзефа Богдана Залеського. Вражена сухотами, меланхолійна, об’єкт платонічного поклоніння поета, "набожна й синьоока панна", як називали її сучасники, Діонісія ідеально вписувалася в англійський шаблон жіночності XIX століття. Ні рідні Понятовської, ні шанувальники творчості Залеського не ставили незручних запитань щодо тривалих і неоднозначних стосунків між ним та його музою. Не досліджувалися й подружні відносини Діонісії — хоча всім було відомо, що шлюб єднала лише шлюбна угода. Лише Юзеф Третяк, працюючи з архівом Залеського, відкрив трагедію Діонісії Понятовської: у хвилини екзальтації вона вважала себе "мертвою для життя" і називала себе "глибокою могилою".

Зовсім інша була справа з Констанцією Жевуською — колись відомою героїнею скандалу, який жваво обговорювали у світських колах. Тадеуш Бобровський і Вірджинія Езерська свідчать, що за розвитком подружньої драми Жевуських з Кичкирів було цікаво стежити всім волинянам. Це була бурхлива історія, сповнена поворотів і напружених сцен. Розпочавшись як ідеальний зв'язок блискучого посагу Констанції з гучним родовим ім’ям графа Ернеста Жевуського, шлюб швидко перетворився на низку безперервних сімейних бур. Як писав Бобровський, "Жевуський грубіянив дружині, а оскільки вона була дуже запальною, то вони часто сварилися й мирилися, з’їжджалися та роз’їжджалися — кілька разів, викрадаючи одне в одного дітей. Пані ж, як могла, давала чоловікові відсіч". 

Подружня війна Жевуських певний час була улюбленою темою волинських пересудів. Вірджинія Єзерська зібрала низку анекдотів: "Графиня Ернестова [Констанція] Жевуська дуже оригінальна. Після цілодобової сварки з чоловіком, приходить до нього пізно вночі. У вбранні султани, перепрошує в нього, а потім запитує, чи він перед сном молився, і не довіряючи його відповідям, схиляє коліна біля його ліжка, цілу годину читаючи молитви, поки чоловік, знуджений, бере в них участь, палючи сигару. Вона дуже романтична та ідеалістка, натомість чоловік представляє тверезий позитивізм". 

Бобровський був набагато більш співчутливий до Жевуської, бачачи в цій "приємній, освіченій, а водночас гідній співчуття особі у невдалому шлюбі", жертву амбіцій матері та божевілля її чоловіка — останній "був недобим у повному значенні цього слова. Одружившись задля посагу й уклавши, як вважав, мезальянс, ставився до дружини грубо, а вдома в її присутності влаштовував найбрудніші скандали". Незважаючи на своє співчуття до Констанції, цей мемуарист визнавав повторюваність жіночих доль у цій родині: "Так само, як її мати депутатова Івановська виспекулювала дочкам багаті й нібито аристократичні шлюби, так і графиня Ернестова видала старшу Марію за графа Казимира Стадницького, нудного й недолугого, хоча до кісток чесного чоловіка; а другу, вже за співучасті старшої, — за Фелікса Меленевського, мальтійського командора, щоправда, не аристократичного роду й традицій, бо був сином лихваря — але багатого і в глибині душі доброго, хоч і смішного зі своїм командорським титулом і купленими орденами".

Історія забутого роману дивним чином пов’язана з цією точкою. Літературні історії про спекулятивні шлюби знаходять свої реальні архетипи. Вислови пам'яткарів виявляють залежність між романістикою та біографіями сестер Івановських. Якщо вірити Бобровському, обидві дівчини переживали сердечні страждання у своїх шлюбах — так само, як і молоді дівчата в романі; обидві боролися з буденними труднощами у стосунках з нелюбими чоловіками. Хоча така переплетеність літератури та життя не є чимось незвичайним, здається, що обговорюваний роман — це не просто вигаданий щоденник, а елемент гри, де насправді йшла мова про контроль над образами, що панували в публічному просторі.

Сильвія, ймовірно, літературний (само-)портрет Діонізії, була використана для засвідчення її інтелектуального та духовного образу; Олеся була задумана як "інструмент", яким Констанція (залучена до реального скандалу, принижена чоловіком та плітками публічної думки) намагалася нав'язати своє тлумачення подій. Жевуська перетворює особисту історію на історію жінки-жертви, домашньої драми та зусиль зі створення простору для сестринської свободи, використовуючи літературу як інструмент боротьби. І вона писала так, що було протилежно до шаблонів, які панували в її час — а саме до моделей Бальзака, іроніста, та мадам Санд, "жінки-романістки", яку вона вважала аморальною. Жевуську до цього підштовхувала Іда графиня фон Ган-Ган як авторка "Дораліс. Картина родини з сучасності", яку вважали "романом більш серйозним, ніж звичайно […] оскільки він зачіпає всі центральні питання нашого часу, так мудро, так чітко та так просто обговорюючи кожну з них" (I, 61). [...]

Черпаючи натхнення з "Дораліс", Жевуська намагалася розповісти історію свого шлюбного конфлікту з точки зору жертви, оскільки жертви зазвичай мовчали, боячись скандалу та громадського приниження. Звертаючись до "Дораліс" і використовуючи її запропоновані рішення щодо сюжету та вигадки, вона намагалася змінити роль голосу жертви: тепер це не заклики чи скарги скривдженої жінки, що вимагають співчуття, а голос серйозного мораліста, який звучить через всю історію. Перетворюючи свою історію на універсальну, вона робить жіночий досвід шлюбної катастрофи частиною песимістичного діагнозу часу, в якому вона живе. "Спогади юності" Констанції Жевуської, ще один погано написаний роман, таким чином став не лише літературним записом ще однієї приватної історії жінки, але й (непризнаним) тропом та підказкою до певних неочевидних шляхів в історії емансипації, безнадійною та непоступливою спробою пов’язати пошук простору жіночої свободи з релігійною відданістю та традиціоналізмом. [...]