Станіслав Фердинанд Жевуський 

(1737-1786)

"Саме Станіслав Фердинанд, який служив фельдмаршалом в імператорській армії, у 1774 році отримав від Йосифа ІІ графський титул, яким згодом послуговувалися наступні покоління родини Жевуських. Був одружений з сестрою Радзивілла, яка за посагом в якості родинного маєтку принесла Погребище на Волині. Після активної участі в Барській конфедерації назавжди відійшов від участі в політичному житті країни" [8]. 

Станіслав Фердинанд Жевуський, 1760-ті, з Підгорецького замку, Окружний музей Тарнова

Старший син Вацлава Петра і Анни Жевуських народився в Підгірцях у 1737 році, через п'ять років шлюбу. Ще через рік, у 1739, народився другий син Юзеф. Брати росли і виховувалися разом, тоді як їхній наймолодший брат Северин 1743 року народження тримався окремо, здебільшого під опікою батька. 

Модель аристократичної освіти XVIII століття в Речі Посполитій включала три послідовні етапи: домашнє навчання під керівництвом найманих наставників, шкільну освіту в колегіумах і, нарешті, виїзд за кордон у форматі освітньої подорожі. Всі ці етапи Станіслав із Юзефом проходили вдвох. Першими їхніми вихователями були видатний піарист Людвік Станіслав Гурський і масонський діяч де Ту де Сальватре, що викладав математику і фортифікаційне мистецтво. Наступним етапом навчання став Театинський колегіум в Варшаві, який був на той час провідним елітним навчальним закладом для аристократів. 

З 1754 року вихователем Жевуських став Луї Антуан Караччолі, французький священник-просвітник, який розпочав роботу у Підгірцях з того, що виклав свої ідеї у освітньому трактаті "Справжній наставник, або виховання дворянства". А вже наступного року мав змогу втілити і перевірити їх на практиці в освітній подорожі Європою, яку організував і в якій супроводжував Станіслава і Юзефа. Вона відбулася в 1755-1756 роках і охоплювала Австрію, Італію і Францію. 

"У своїх листах до гетьмана вихователь доповідає про послідовні етапи подорожі, описує поведінку молодих магнатів, їхні успіхи в навчанні та скрупульозно звітує про всі витрати. Старші брати Жевуські, Станіслав та Юзеф, знайомляться з віденськими салонами — відвідують імператорський двір, прийоми у нунція, кардиналів та міністрів. Наступний етап — тритижневе перебування у Венеції — передбачав подальші аудієнції, в тому числі в палаці дожа, а також участь у культурному житті, відвідування опери та балів-маскарадів.

З Венеції Караччолі планував поїхати до Риму з короткими зупинками в Болоньї та Лорето. Однак виявилося, що Болонья, де була запланована зупинка на три дні, затримала мандрівників на довше. Попутник Юзеф Потканський захворів, і плани довелося змінити. Це надзвичайно цікавий період подорожі. З одного боку, наставник повинен подбати про лікування Потканьського, а з іншого — виконати програму Гранд-туру для Станіслава та Юзефа Жевуських. Під час подорожі він має можливість втілити на практиці поради, які сам сформулював у книзі "Справжній наставник", щодо захворювань під час подорожі. Він чудово впорався з цим завданням. Упродовж 56-денної зупинки в Болоньї Потканський перебував під наглядом лікарів, дотримувався спеціальної і дорогої дієтою, про що Караччолі не забув згадати гетьману, коли звітував про витрати. Жевуські в цей час брали участь у релігійному та науковому житті міста. Вони зустрічалися з кардиналом Сербеллоні, з театинами Асті та вченими Болонського університету. Наставник з гордістю звітував про їхні успіхи перед батьком. На одному з конвертів знаходимо свідчення постійного листування між синами та гетьманом. На ньому Караччолі написав коротке вибачення від імені Юзефа, який переплутав час відправлення пошти і не встиг завершити свого листа до батька.

Наступним етапом їхньої подорожі був Рим, куди вони прибули в лютому 1756 року. Тут вони відвідали аудієнції у Папи Римського та кардиналів (серед іншого, зустрілися з кардиналом Альберіко Арчінто, нещодавно призначеним нунцієм у Варшаві), а також познайомилися з претендентом на шотландський та англійський престоли Джеймсом Френсісом Стюартом, який запросив їх завітати до його літньої резиденції в Альбано-Лаціале. На цьому, на жаль, листування закінчується, і ми покладаємося лише на записи в книзі витрат. Завдяки їй ми можемо реконструювати подальший маршрут подорожі: коротка прогулянка до Неаполя, а потім через Рим на північ до Турина і на захід до Ліона, Парижа (тут вони пробули з 21 лютого до 9 травня 1756 року), Люневіля. Зворотний шлях пролягав через Ульм і Відень до Кракова (вони прибули сюди 22 червня)" [4].

Катерина Кароліна Жевуська (1740-1789), з Підгорецького замку, Окружний музей Тарнова

По поверненню з подорожі прийшов час шукати молодим шляхтичам дружин. Для цих династичних шлюбів Вацлав Петро обирає родину Радзивіллів — двох доньок великого гетьмана литовського Михайла Казиміра Радзивілла "Рибоньки" і Урсули Франциски з Вишневецьких. 

У серпні 1757 року "До Несвіжа прибули двоє Жевуських, сини Вацлава, воєводи подільського і коронного гетьмана польного. Старший з них, Станіслав, був холмським старостою, а молодший Юзеф — дрогобицьким. Ймовірно, вони приїхали з наміром свататися до доньок князя, як це було прийнято у молодих магнатів, які, почувши "Божу волю", відвідували заздалегідь обрані родини. Відомо, що домовленості між батьками іноді відбувалися ще до того, як молода пара зустрічалася.

Це, однак, не виключає можливості того, що обидва Жевуські прибули до Несвіжа без жодного плану, продуманого заздалегідь, а за велінням серця. На користь цього свідчить той факт, що молодший Юзеф обрав старшу доньку гетьмана Теофілю, а старший Станіслав — молодшу Кароліну Катерину, адже якби спалаху їхніх почуттів передувала якась домовленість, то природним порядком речей було б, щоб старший брат одружився на старшій, а молодший — на меншій" [1].

Марцін Матушевич наводить такий погляд на події: "Я пробув ще кілька днів у Несвіжі, де в той час перебував [Людвік Вікторіан] Верещинський, каштелян люблінський, полковник драгунський польного гетьмана коронного Жевуського, для укладення шлюбних контрактів двох князівен Радзивілл, які були заручені з двома братами Жевуськими, польного гетьмана коронного синами, тобто зі старшим, старостою холмським, — старша княжна, і з молодшим, дрогобицьким старостою, — молодша. Але коли старша княгиня Теофілія великі дивацтва чинити почала, вже будучи зарученою, ніяк не хотіла виходити заміж за старосту холмського. Тому Верещинський, побачивши значно спокійнішу молодшу княжну, із нею для старости холмського передшлюбні справи домовив [5]." Проте інших свідчень про заручини Станіслава з Теофілією немає, і для них не було часу: її заручини з Юзефом відбулися вже за місяць після першого візиту братів у Несвіж. 

Незважаючи на рівні зусилля обох братів, шлюбний проект Юзефа з Теофілією не склався. Через кілька років, у 1764, його сестра Тереза Кароліна вийшла заміж за брата князівен Кароля Радзивілла — і цей шлюб теж обернувся на фіаско. А от у Станіслава Фердинанда з Катериною Кароліною доля склалася добре, і їхній шлюб закріпив союз Жевуських з родиною найдавніших і найбагатших литовських князів. 

Катерина Кароліна Жевуська з Радзівіллів 

"Він писав молодшій доньці воєводи вірші про своє тужіння за нею на відстані і незабаром запав їй в серце. Одного разу вони обоє водночас захворіли на горло, що дало привід для жартів і побажань: "Цих хворих треба якнайшвидше покласти в одне ліжко і лікувати разом". 

Весілля молодої пари відбулося в Несвіжі 12 червня 1758 р. На честь цієї визначної події було написано аж два панегірики: віленськими піарами та невсізькими єзуїтами. Єзуїтський панегірик мав назву: "Суперечка Литви з Польщею через вивезення до Польського Королівства литовської княжни Кароліни Катерини Радзивілл, дочки віленського воєводи і великого гетьмана литовського війська, заміж за пана Станіслава Жевуського, Олеського і Підгорецького графа, холмського старости, сина воєводи подільського і коронного гетьмана, розсудливо улагоджена для спільної слави обох народів, описана польською мовою". Ця "Суперечка" складається з 3 частин: "Скарга Литви на Польщу", "Радість Польщі і відповідь Литви", "Слава, спільна для обох народів"" [1]. 

"1758 рік розпочався для подільського воєводи радісно. Його первісток Станіслав, холмський староста, одружився у Несвіжі з Кароліною, дочкою князя Михайла Радзивілла, воєводи віленського і великого гетьмана литовського. Король відзначив цей шлюб улесливим листом до щасливого батька" [9].

Естамп до весілля Станіслава Фердинанда і Катерини Кароліни

"Тож із взаємною радістю, вічною злагодою з княжною, родина Станіслава жила разом, здається, в гармонії і щасті. Так можна судити з його листів, написаних до "Касеньки", яка, до речі, через рік подарувала йому двійню. Майже кожен лист починався словами: "Від щирої душі і серця, найкоханішій Касеньці і найособливішій Добродійці!" Також називав її панною хорунжою литовською (бо це було його звання), а іноді звертався французькою: "Madame la Comtesse Rzewuska Grand Enseigne de Lithuanie, nee princesse de Radziwiłł". Листи були сповнені ніжності та поцілунків. [...] Його листи до Касеньки різних років зберігаються в оригіналах у Бібліотеці Ягеллонській" [1]. Один з таких листів, про весілля Терези Кароліни з Каролем Радзивіллом "Пане Коханку", приведений на сторінці, присвяченій цій події. 

На конвокаційному сеймі 1764 року, де під російським військовим тиском було проголошено королем Станіслава Августа Понятовського, Станіслав Фердинанд разом із братом Северином був у числі 8 депутатів, що проголосили маніфест з протестом, написаний їхнім батьком. Партія Чорторийських за підтримки озброєних російських солдатів у залі відхилила маніфест без розгляду — саме в цей момент, на погляд Жевуських, незалежність держави було втрачено. 

"Суперечка Литви з Польщею"

Після цього Станіслав Фердинанд приєднався до шурина Радзивілла у його боротьбі з росіянами і литовською конфедерацією. Після їхньої поразки під Слонімом 24 червня того ж року, поки російське військо відтісняло князя до кордону: "Жевуський і Пац з деякими своїми друзями переховувалися по потаємних склепах у Підгірцях, поки російське військо, спровадивши князя до волоського кордону, назад до Варшави не повернулось" [5]. Але після того, як конфедерація позбавила і їх двох громадянських прав, виїхали до Угорщини. 

Наприкінці року спробували домовитися про скасування покарання: "До Варшави приїхали в надії отримати помилування, відступивши від маніфесту, поданого на конвокаційному сеймі, Жевуський, хорунжий великий литовський, [Ігнацій] Пац, литовський підстолій, і [Міхал Ян?] Пац, віленський староста. Коли вони прийшли до князя-канцлера, той пожартував: чи не привезли вони з собою доброго угорського вина? Коли, однак, дійшло до укладання угоди про пом'якшення декрету конфедератського ab activitate, який засуджував їх до шести років позбавлення прав, то насамперед Жевуському, як рідному племіннику князя Станіслава Любомирського, великого стражника коронного, пообіцяли пом'якшення покарання до трьох років suspensionis ab activitate, а Пацу підстолію нічого не пробачили. Потім, останнім словом, Жевуського цілком звільнили від покарання, а Пацу на три роки зменшили. Жевуський не схотів відмовлятися від Паца, просив, аби і Паца від покарання було звільнено, але того для Паца зробити не захотіли. Тоді Жевуський прощення не прийняв і сказав, що воліє перетерпіти ті шість років, якщо Бог дозволить, аніж рівної з товаришем милості не отримати. [...] Таким чином, ніякого пом'якшення конфедератського декрету не відбулося" [Марцін Матушевич, 5]. В той самий час у Варшаві перебувала і Тереза Кароліна, яка втекла туди від чоловіка-вигнанця Кароля Радзивілла. 

Станіслав Фердинанд Жевуський, з Підгорецького замку, Окружний музей Тарнова

Станіслав Фердинанд повернувся з-за кордону разом із Радзивіллом у 1767 році, після утворення Радомської конфедерації, і після заслання Вацлава і Северина Жевуських до Калуги у жовтні цього року вимагав разом із братом Юзефом їхнього звільнення. Приєднався до Барської конфедерації у складі Новогрудської конфедерації, оскільки був обраний послом від Новогрудського повіту.  Його новогрудський соратник, місцевий староста Хризостом Рдултовський, і ще один представник місцевої шляхти Обуховичів згодом одружилися з його доньками.

"ВКЛ також приєдналася до Барського руху. Згодом у Литві почали формуватися місцеві конфедерації. Досі не встановлено точної дати утворення Новогрудської конфедерації. Вважається, що вона була створена на початку жовтня 1768 року. Її очолив прихильник Радзивіллів, зіньківський староста Міхал Ян Пак, хоча спочатку він не належав до числа її палких прихильників. Разом із загоном, що налічував близько 350 чоловік, він мав вирушити до сусіднього Несвіжа, де збиралися конфедерати. Невдовзі Несвізький ординат, оточений російськими військами, незважаючи на чисельну перевагу, вирішив капітулювати. Нові лідери місцевих уній були змушені 29 жовтня подати рецесію про зречення конфедерації. Від Новогродського воєводства її мали підписати жмудський староста Міхал Ян Пац і новогрудський каштелян Домінік Рейтан. Кількома днями пізніше, 3 листопада, до новогрудських актових книг було внесено ще одну рецесію з 18 підписами. Окрім спікера Новогрудської конфедерації та новогрудського каштеляна, під нею стоять підписи новогрудського воєводи Адама Войниловича, ковельського старости Тадеуша Богдановича, брацлавського воєводи Петра Мірського, великого хорунжого литовського Станіслава Фердинанда Жевуського та новогрудського мечника Юзефа Монвіда В'яжевича. Після капітуляції під Несвіжем Кароля Станіслава Радзивілла та маршалів Конфедерації, які там перебували, столиця Ординації, а також Слуцьк і Новогрудок опинилися під гарнізоном російських військ. Командування армії Катерини II мало на меті захопити міста і фортеці, що мали важливе стратегічне значення в Литві. Згодом вони мали приступити до обкладання місцевого населення контрибуцією. З одного боку, це призначалося для російських військ, дислокованих у країні, а з іншого — для залякування та розпалювання бажання місцевої шляхти надавати допомогу барським конфедератам.

Однак староста жмудський не припинив своєї діяльності і 15 грудня 1768 року в Городищі видав маніфест, яким анулював раніше підписаний і виданий у Несвіжі рецесійний акт. Це пов'язано з тим, що він виступав за продовження Новгородської конфедерації і закликав місцеву шляхту об'єднатися з нею. [...] До останніх великих дій литовських конфедератів можна віднести битву під Столовичами в Новогрудському воєводстві 22 вересня 1771 року. Тоді війська конфедератів на чолі з великим гетьманом литовським Міхалом Огінським зазнали поразки від російської армії під командуванням Олександра Суворова. На жаль, Новогрудські земські та повітові книги не дають нам жодних відомостей про діяльність Новогрудської конфедерації. Утворення та діяльність конфедерації призвели до внутрішньої війни в Речі Посполитій, де королівська армія разом з російським військом виступила проти конфедератів. Останні конфедеративні війська воювали в країні до серпня 1772 року. Поразка барів і плутанина, що настала в країні, а також слабкість короля Станіслава Августа Понятовського були використані сусідніми державами і на завершальному етапі сприяли першому поділу земель Речі Посполитої в 1772 році" [6].

Станіслав Фердинанд брав участь в бойових діях і отримав поранення в ногу. Епізод з його буття цього часу описаний в оповіданні "Станіслав Жевуський", що входить до добірки "Спогади ясновельможного пана Северина Соплиці", яку написав онук Станіслава Генрик Жевуський. Це художній, а не документальний твір, проте навіяний сімейними спогадами.

"Станіслав Жевуський йшов пліч-о-пліч зі своїм шурином "Пане Коханку". Разом з ним він воював проти Москви. Конфедерація Чорторийських позбавила його громадянських прав на шість років. Пізніше він брав участь у Барській конфедерації. Поранений, лежав у Ченстохові. Товаришував з Казимиром Пулаським. Після Бару став австрійським громадянином. Поводився лояльно, став імперським генерал-майором і капітаном шляхетської генеральної гвардії, а згодом фельдмаршалом. Помер 16 червня 1786 року у своєму маєтку в Україні" [Казимир Бартошевич, 1]. 

"Після поразки Барської конфедерації Станіслав Фердинанд Жевуський опинився поза законом і виїхав до Австрії. Там імператор Йосиф II призначив його генерал-майором, а згодом фельдмаршалом своїх військ і командувачем угорської та галицької гвардій. Під час першого поділу Речі Посполитої (1773) росія конфіскувала у нього маєтки Романув і Шклов. [...] Станіслав Фердинанд, тяжко поранений у ногу під час семирічної війни, поїхав в Україну, щоб відвідати Погребище, і там один з гусарів його супроводу ненавмисно вдарив його шпорою по хворій нозі; рана відкрилася, і він помер там у 1786 році та був похований у родинній могилі" [Ядвіга Жевуська, 11]. 

"Станіслав Фердинанд Жевуський, ксьондз Марек Яндолович і Казимир Пуласький у Неполомицькому лісі", Ігнацій Гердзеєвський 1850

Маєток Погребище, що став родинним гніздом для нащадків Станіслава Фердинанда, було отримано за посагом Катерини Кароліни. Раніше він належав князям Вишневецьким і дістався Катерині Кароліні від матері Урсули Францішки, останньої з роду Вишневецьких. У результаті поділів Речі Посполитої Погребище опинилося по інший бік кордону від Підгірців, зв'язки між представниками родини було порушено, і згодом тут сформувалася окрема лінія роду Жевуських, очолювана сином Станіслава Фердинанда Адамом Вавжинцем. Під час російсько-польських протистоянь кінця XVIII-XIX століть вони нерідко опинялись по різні боки вогню.

Палац Жевуських у Погребищі, Наполеон Орда

Жевуські мали двох синів і чотирьох дочок:

Северин Жевуський, старший з синів, полковник війська Великого князівства Литовського, під час польсько-російської війни 1792 року очолював 8 піхотний полк дому Радзивіллів і був відзначений орденом Virtuti Militari. Ця найвища польська військова відзнака, що вручається за бойові заслуги, була щойно впроваджена, а після поразки у війні у 1794 році — скасована і піддана забороні аж до повернення Польщею незалежності у 1918 році, так що відзначені цим орденом не мали права його носити. Військова поразка поставила хрест на його подальшій кар'єрі, і Северин віддавлився у свій маєток. Спочатку він оселився у Лещінівці, але розорився, змушений був розпродати маєтки і переїхав у маленьке село на території сучасної Білорусі, отримане від родичів Радзивіллів, де жив скромно. Одружився на вдові Магдалені Урсин-Прушинській, від якої мав сина Флоріана, який вступив до російського війська і зросійщився, через що батько припинив із ним спілкуватися. 

Дрібні згадки про Флоріана Жевуського (1810-1859) вказують, що він служив начальником поліції у Вільні [13]. Зі щоденника мінського православного архієпископа Михаїла Голубовича (Міхала Галубовіча) випливає, що Флоріан дослужився до чина генерала і пішов у відставку, жив одинаком "за 15 верст від Станьково" (Білорусь). 

"1858 рік

15 серпня. Був Жевуський — у відставці генерал. Полюбив його.

22 серпня. Вчора їздив з губернатором Келлером (окремо від Цехановича) до генерала графа Жевуського на обід, за Станьково ще 15 верст. Звідти з Жевуським до В'язині до Богдашевських, на чай і на ночівлю. 

13 жовтня. Сьогодні завітав до мене до обіду генерал граф Жевуський; на моє запитання, що він думає про здоров'я пані Келлер, відповів, що почервоніння її щік віщує недобре! Боже, потіш нас.

21 грудня. Завітав на чай до М.І. Були генерал Сакен і граф Жевуський. У зв'язку з приїздом Ваньковича підколов, що він інакше говорить про людей і інакше їх сприймає, що то є акторство. При прощанні суворо на мене подивилася. Здається, це буде початком охолодження — можливо, на краще. Сподіваюся, ми ще не скоро побачимося.

1859 рік

6 січня, Водохреща. Я служив у великому вівтарі. Мороз був лише 4°C, тихо і спокійно. Людей у церкві було багацько. Процесія пройшла добре. Грала уланська музика. [...] О 6 вечора я поїхав до Келлера. Згори, коли Єленський, Оскірко, Залеський і Жевуський поїхали самі, я спустився до Келлера і Сакена. З останнім я повернувся на гору, а Келлер пішов на вечір до Кривошевича.

22 жовтня. Був на вечері у Келлерів. Саму [дружину Келлера] побачив ще більш нещасною, ніж тоді. Вона не спала всю ніч через від'їзд Цеханович із сином Олександром. До цього додалася і вчорашня смерть генерала графа Флоріана Жевуського. Руська партія втратила в його особі вірного воїна. Він помер вчора" [7].

Адам Вавжинець Жевуський одружився з рідною племінницею Юстиною Рдултовською (1775-1836), дочкою своєї сестри Францішки, і очолив гілку родини на теренах російської імперії (підгорецька та роздільська гілки переважно перебували у складі австрійської імперії). 

У 1783 році князь Радзивілл "Пане Коханку" влаштував у Несвіжі урочисте свято, завдяки свідченням про яке знаємо, що в цей день Францішка народила сина, імовірно Казимира Рдултовського, а її сестра Анна, заміжня за латвійським графом Платером, — доньку. 

"Ми маємо, між іншим, детальний опис одного з таких святкувань, а саме іменин зведеного брата князя, князя Героніма, у Несвіжі 30 вересня 1783 р. Залп сотні гармат сповістив про святкування "урочистого дня"! З Гродна прибув маршалок литовського трибуналу — князь "Пане Коханку" виїхав йому назустріч у супроводі дворян і придворного війська. Опівдні урочистості відбулися в замкових залах, а потім перейшли до єзуїтської парафії. Позаду ескадрону вершників машталіри вели 12 породистих коней у килимах, виблискуючих перлами, рубінами та смарагдами. Потім сановники і члени сім'ї їхали в дванадцяти парадних каретах, запряжених кіньми в золотій та срібній збруї. Ці карети оточували пишно вбрані слуги. Ще в 50 каретах їхали решта зібраних гостей. Після богослужіння з промовою, що супроводжувалася вигуками під час Te Deum, відбувся рівний парад назад до замку, де 160 осіб бенкетували за двома величезними столами. Було проголошено численні тости, під гуркіт гармат! Потім була поставлена опера, за якою послідувала вечеря, і на останок — бал.

Того ж дня, за дивним збігом обставин, дві племінниці князя "Пане Коханку", дочки Станіслава Жевуського, Платерова і Рдултовська, народили перша — доньку, а друга — сина. Наступного дня "щасливі співпадіння" в родині пишно святкували. Урочистості завершилися "атракцією просто неба", влаштованою в Альбі, літній заміській резиденції. Гості сідали на прикрашені кораблі і під звуки музики каталися альбинськими каналами" [1].

Невдовзі після цього, поміж 1783 і 1787, чи то після смерті сестри Кароліни, чи то її розлучення, Францішка розлучилася зі своїм чоловіком Рдултовським і вийшла за чоловіка сестри, Михайла Обуховича. Долі її сина від Рдултовського і двох дочок від другого шлюбу відомі зі спогадів Розалії Жевуської.

"У графа Адама [Вавжинця] Жевуського, була сестра [Францішка Жевуська], яка першим шлюбом вийшла заміж за вдівця, пана [Хризостома] Рдултовського, що належав до поважного литовського роду. Від першої дружини [Констанції Булгарин] пан Рдултовський мав доньку [Терезу Рдултовську], а від другої — сина [Казимира Рдултовського]. Ці діти мали нещастя кохати одне одного більше, ніж слід було б; гнані цим жорстоким почуттям, вони забули всі свої обов'язки. Юнак думав, що отримає в Римі дозвіл на одруження з сестрою, але йому відмовили. Однак він залишився з нею під одним дахом і в тих самих злочинних стосунках. Батьки померли вже багато років тому. Пан Рдултовський знайшов чоловіка з таким самим прізвищем, щоб той одружився з його сестрою і таким чином узаконив їхніх дітей. Шлюб був лише формальним. Чоловіка відіслали, а брат і сестра залишилися разом. Суспільна думка була проти них, але не піддавала їх анафемі. Вони приймали людей, люди обідали у них вдома. Хмари, однак, насувались, і, правду кажучи, гадаю, що на великому обіді в їхньому домі всі гості встали би відразу і пішли, ледь почувши гуркіт першої ж блискавки. 

У них було троє дітей. Дочка закохалася в пана Шпіцнагеля, який відмовився від неї і прострелив собі мізки. Сама вона була дуже хвора, і батьки вмовили її віддати руку пану Солдану. Притягнута до вівтаря майже бездиханною, вона померла через чотири дні після весілля. Друга дочка мала ще більш нещасливу долю. Її погана поведінка стала настільки помітною, що вона повністю втратила репутацію. Син [Євстахій Рдултовський], на щастя, обдарований природою, прив'язався до жінки [Мальвіни Кунцевич], яка зруйнувала впевнені надії на блискучу кар'єру, на яку він мав повне право розраховувати. Небесне прокляття пало на цю нещасну родину.

Пані [Тереза] Рдултовська сумно померла. У [Казимира] Рдултовського, братовбивці, бо саме так можна назвати людину, яка через кровозмішення вбиває душу своєї сестри, було ще дві сестри Обухович [від другого шлюбу Францішки Жевуської з Михайлом Обуховичем: Фабіана і Софія], які вийшли заміж за [братів Кароля та Станіслава] Чапських. У них було кілька синів. Старший з них [Адам Юзеф Чапський (1819-1884), син Фабіани і Кароля Чапських], дуже незначний, мав щастя бути дурнем, а отже, дуже задоволеним собою. Він одружився зі своєю кузиною Марією Жевуською [1827-1897], дочкою Генрика [Жевуського]. Один з його братів [Емерик Захаріяш або Кароль Ігнацій] (бо в усіх наших сім'ях є невідома драма, спричинена не стільки обставинами, скільки характером), прив'язався до княгині Радзивілл, уродженої Моршковської, атеїстки, хоча й дуже розумної жінки. Вона справила на нього фатальний вплив. Її смерть супроводжувалася сумними подробицями. Син цієї жінки (Радзивілл), подав до суду на Чапського.

[...]

Яскравість освіти, яку отримують молоді люди, контрастує з невизначеністю їхньої долі після одруження. Часто вони проводять свою молодість у Парижі або в Лондоні, втомлені від набуття всіляких талантів. Розпаливши їхнє самолюбство з фатальною майстерністю і давши вкусити чудовий ефект, який вони могли справити, їх повертають на батьківщину, де багатий шлюб зазвичай визначає їхнє нещастя, і посеред достатку не рятує ані від бід, ні від боргів. Їхні таланти забуті, їхні заслуги невизнані, їхня невдоволена гординя перебільшує незручності ізоляції. Вони мріють, щоб їх розуміли, щоб їх любили, не підозрюючи, що прагнуть лише лестощів і залицянь. Перші знаки уваги, отримані тут на самоті, зворушують їх і, введених в оману надто яскравою уявою, спокушають, а необачні вирази вдячності чи навіть співчуття, від яких більший досвід міг би вберегти, спонукають їх до дій, про які потім доведеться шкодувати. Цим пояснюється така велика кількість нещасливих авантюр і екстравагантних шлюбів серед поляків. Відомий лікар, вчитель музики, художник, викладач іноземних мов порушують родинні традиції і стають героями романів, навіть не замислюючись про це... принаймні на початку" [10].

Серед своїх сучасників з сестер найбільше відзначилася Теофіля Жевуська, яка виховувалася в домі тітки Людвіки Марії у Чорнобилі. Вона вийшла заміж за Францішека Ксаверія Любомирського, що був очільником роду і володів величезними маєтностями у Київському воєводстві: 9 міст, 179 сел. 

Але відома вона була не багатством, а сміливим вчинком 1785 року: "на шляху до Росії, через Польщу, Литву і Білу Русь, взимку, в санях, їдучи крізь густий ліс, вона зазнала нападу ведмедя. Розлючений звір схопив гайдука із переламаною шаблею у обійми, але княгиня, не втративши присутності духу, двома пострілами з пістолетів поклала ведмедя мертвого до ніг своїх..." (За нотатками французького посла Луї-Філіппа де Сеґюра).

Теофіла мала двох доньок: Амелію (заміжня за російським генералом Яном Корбою) і Кароліну (за Феліксом Струтинським), а також двох синів: Констанція (1786-1870) і Євгеніуша (1789-1834) Любомирських. Хоча судячи зі збереженого листування шлюб з Любомирським був удалим, принаймні на початку, у 1800 році, після смерті сестри Анни, графині Платер, Теофілія розлучилась з Любомирським і вийшла за вдівця покійної сестри.

Теофілія Жевуська, у шлюбі Любомирська

Джерела