Це знайшло прояв під час міжкоролів'я 1733-1735 років. На той час Михайло Юзеф виконував обов'язки каптурового судді на львівському сеймі і був призначений від нього депутатом на конвокаційний сейм. Під впливом шурина, палкого прихильника кандидатури "Саксонця" королевича Фридриха, Жевуський також приєднався до його лав, в той час як його кузен Вацлав Петро відзначався вірністю Станіславові Лещинському. 

Михайла Юзефа було обрано консулом конфедерації "Саксонця", він входив до складу депутації, яка зустрічала майбутнього короля на кордоні в Тарновських Гурах, брав участь у коронаційних урочистостях у Кракові. Під час коронаційного сейму 19 січня 1734 року багато ораторів рекомендували Жевуського на посаду коронного регіментаря , посилаючись на те, що він "змалку був вихований у війську". 7 лютого його нагородили орденом Білого Орла. Михайло Юзеф брав участь у облозі Гданська, де прихильники Фридриха оточили Станіслава Лещинського. 

Як "першому полковнику" йому було доручено схилити на бік "Саксонця" представників коронного війська, лояльних до Лещинського. Для цього він видавав маніфести із закликом до війська визнати Фридриха королем. Однак по мірі переходу впливових шляхтичів на бік "Саксонця" власна значущість Жевуського зменшувалася: так, він втратив посаду регіментаря, яку було передано "новооберненому" Юзефу Потоцькому.

У 1735 році відбувся пацифікаційний сейм, де було врегульовано мир між партіями та затверджено обрання Фридриха як короля Августа III. Михайло Юзеф брав у ньому участь. За підсумком цих перегонів він здобув посади писаря польного коронного, пізніше і воєводи (з 1752 підляського, а з 1762 року подільського). З того часу походить характеристика, яку дали йому саксонські дипломати: "Здається, має своїм головним принципом розвиток власної фортуни, якою усіляко не в змозі керувати через природну нерішучість і нерозсудливість. Нечисленними друзями і повагою, які він має, завдячує пам'яті свого дядька, великого гетьмана" [12].

Втім, Михайло Юзеф Жевуський і сам не надто прагнув придворної кар'єри, а щиро захопився господарюванням. Поки Вацлав Петро облаштовував магнатський двір у Підгірцях, реформував армію, займався літературою та просвітництвом, пан Роздолу примножував маєтки і розвивав у них промисловість. З посадових зобов'язень воєводи він утримував панцирну хоругву і дбав про неї добре, але використовував подеколи коронне військо для захисту своїх приватних маєтків від гайдамаків, хоча і мав надвірне. Підтримував контакти з коронним гетьманом Яном Клеменсом Браницьким та тісні стосунки з гетьманом литовським Михайлом Казимиром Радзивіллом, якому давав позики та виступав в його інтересах у литовському трибуналі. Регулярно відвідував засідання коронного трибуналу, вирішуючи численні майнові питання. Він зберігав свій вплив та підтримував старі зв'язки із двором, але досить рідко з'являвся на сенаторських радах. 

Володіння Михайла Юзефа Жевуського знаходилися в Руському, Волинському та Подільському воєводствах. Узявши за основу отримане у спадок, він додав маєтки, отримані за посагом дружини та за посадами, шляхом купівлі-продажу та оренди і до 1762 року сформував зручні для господарювання та контролю комплекси володінь, поділені на ключі. З них можна виділити Михалпільський ключ — маєток на Поділлі, яким Жевуські володіли з XVII століття. Його центром було містечко Микитинці, яке у 1723 році Михайло Юзеф перейменував на Михалпіль (нині село Михайлівка). А також дуже мальовничий, але занепавший нині Миньковецький ключ (його центром є село Миньківці), Колодно на Волині (Тернопільська область). 

"Роздільська економія була реорганізована Михайлом Юзефом Жевуським у багатогалузеве взірцеве господарство, яке за структурою випереджало свій час. До її складу входило 11 сіл, у шести з яких були панські фільварки: Крупсько, Березина, Черниця, Пісочна, Бережниця з присілком Журавлів, Демонський ключ та Голешів з Лапшином. Керував економією економ, якому підлягали адміністратори фільварків та призначені ними гуменний, побережники, лісничі, мірошники. [...] На фільварках частково використовувалася наймана праця" [6]. До володінь у Руському воєводстві також входили Ходорів та Берездівці. 

Розділ був багатим і розвиненим ремісничо-торговельним центром. "У 1765 році у Роздолі було 39 шевців, 12 ткачів, 15 бондарів, 4 ковалі, 8 кравців, 12 стельмахів, 6 різників, 2 котлярі, 3 склярі. На Роздільському ринку 12 купців — власників крамниць сплачували по 8 злотих. [...] В середньому у другій половині XVIII столітті Жевуські отримували від Роздолу щорічно 1700 злотих, а крім того ще 150 злотих за пекарню, яку двір здавав міщанам (у Роздолі не було цеху пекарів)" [6]. Значний прибуток місту приносила поромна переправа через Дністер, а також судноплавство, яке використовувавли в торговельних цілях — Розділ був зручним портовим містом на Дністрі до середини XIX століття. Працював також водяний млин.   

За Михайла Юзефа Роздолу було підтверджено у 1745 році магдебурзьке право і запроваджено герб міста — ним став герб Жевуських "Кривда". Дбаючи про розвиток міста, Михайло Юзеф часто використовував свій вплив, щоб домогтися його звільнення від податків. У своїх володіннях він займався і меценатством, зокрема у Роздолі збудував у 1730 році при костелі кармелітів дім убогих (шпиталь-притулок) на 12 місць, пожертвувавши на це 17 000 злотих. Сам заклад існував і раніше, і діяв аже до Першої світової війни, а у радянський час відновився у вигляді дитячого інтернату, який і зараз розміщений у комплексі колишнього монастиря. 

У 1743-1745 роках Михайло Юзеф Жевуський розбудував палац, який замість давнього замку розпочали зводити його предки ще з 1704 року. Новий комплекс із двох будівель, поєднаних галереєю, він назвав Франкополем на честь дружини. Францішка Жевуська (1706-1783) також відзначилася як фундаторка: її коштом було збудовано кляштор Сестер Милосердя зі шпиталем у Роздолі та костел у Берездівцях. Також вона жертвувала на будівництво українських церков у своїх маєтностях, про що свідчить пастирське послання львівського унійного єпископа, складене після її смерті із закликом молитися за упокій її душі [6]. 

Варто зазначити різницю у сімейних стосунках у Підгірцях і у Роздолі. З листування із дітьми можна побачити, що у Підгірцях існували субординація і поділ впливів: Вацлав Петро опікувався синами, які його беззаперечно слухались, його дружина Анна не втручалася у їхні справи, а натомість майже одноосібно керувала доньками. У Роздолі подібного не було. Як видно з листів Францішека Жевуського до батьків, він листувався з ними обома окремо, причому з батьком польською мовою, а з матір'ю французькою і більш довірливо; ба більше виступав посередником між ними щодо вирішення сімейних питань [19]. 

Про дитинство та домашню освіту молодих Жевуських у Роздолі відомо менше, ніж про їхніх кузенів з Підгірців. У 1740-х роках троє старших синів здійснили освітню подорож Європою, захопивши рекомендації, перелік яких свідчить про покладені на них надії в урядовій кар'єрі. Збереглися листи, які вони надсилали додому з подорожі, а також ще до одного постійного адресата. Ним був підчаший литовський Ян Тарло (1684–1750) — високопосадовець, протекції якого вони прагнули для подальшої кар'єри: в одному з листів прямо говориться про розрахунок на протекцію Тарло і розчаровані сподівання на підтримку батька. Попри прагматичність інтересу, листи не є формальними, а свідчать про зацікавленість у розбудові щирих стосунків. Оскільки він доводився братом їхній бабусі Анні Цетнер з Тарлів, вони зверталися до адресата "любий дідусю", а себе називали його онуками — можливо через те, що Ян Тарло не мав нащадків (його спадкоємицею зрештою стала остання дружина Софія з Красінських, отримавши таким чином Ополе і розбудувавши там палац, де пізніше мешкала Розалія Жевуська) [17]. 

Подальша доля дітей Михайла Юзефа Жевуського склалася дуже по-різному. Адам Жевуський обрав духовний сан і в подальшому згадується як краківський канонік, львівський канцлер, абат у Вонгровці. Його приклад наслідувала сестра Катерина, монахиня-домініканка у Львові. Францішек та Ян Жевуські розбудовували політичну кар'єру у напрямку, протилежному до діяльності Жевуських Підгорецької гілки, Казимир та Анна відзначилися у світських салонах та в масонських ложах, а Антоніна Петронелія присвятила себе сімейному життю та господарюванню. 

13 жовтня 1769 року Жевуський наказав Кропановському доповісти "про московських козаків і їхній побут у жидівських домах у Михальполі, оскільки нищать господарства". Наприклад, ними було спалено господарство михалпільського міщанина Трачука. У господарському звіті Михалпільського фільварку за 1769 рік зазначено: "Пан Бог бачить людські кривди, завдані страшними люциперами" [15]. Навіть маючи власну озброєну надвірну хоругву, Михайло Юзеф Жевуський зрештою змушений був залучити коронне військо для захисту своїх маєтків від гайдамацьких нападів. 

7 жовтня 1769 року Михайло Юзеф, важкохворий, уклав заповіт, за яким "цілу субстанцію [майно] свою і дружини, взявши до уваги її пожиттєве право, поділив на три частини", відповідно для Францішки, Францішека та Казимира Жевуських. Частини мали бути рівними, а якщо їхня вартість не співпадатиме, то різниця мала бути відшкодована грошима. За заповітом Францішек мав отримати Новокостянтинівський та Миньковецький ключі, Казимир — Лучинецький ключ, а Францішка — Михальпільський ключ та село Росоше. Загальна вартість маєтків Михайла Юзефа на момент підбиття підсумків становила 1 473 086 злотих з річним прибутком 86 968 злотих [15]. 11 січня 1770 року Михайло Юзеф помер від апоплексичного удару в Роздолі і був похований у родинному костелі кармелітів. Меморіальна плита над місцем його поховання — єдине, що збереглося від поховань Жевуських до нашого часу.