Францішка з Жевуських Рдултовська Обухович

(1765-1800-ті)

Францішка з Жевуських, хоча і долучилася до утворення двох визначних родів, чиї нащадки живуть досі, лишила по собі найменше згадок з-поміж сестер та братів. Частково це спричинене тим, що архіви її нащадків обох гілок суттєво постраждали під час громадянської та світових війн. Дати життя Францішки невідомі. Єдине дослідження Кристини Максимович, що вказує як дату народження 1759 рік, ймовірно помиляється, бо посилається на вірш з нагоди народження "filiis", тобто "синів" близнюків Михайла і Вацлава, а не доньки [46]. Можна припустити, що Францішка народилася у 1765 році, в якому згадується вагтність її матері [58]. Щодо дати смерті, то орієнтир дають спогади Едварда Чапського, онука Францішки, за якими її доньки від другого шлюбу були "після ранньої смерті матері найретельніше виховані добрим батьком", а отже, вона померла на початку 1800-х років [52].

Як і інші сестри та брати, за поширеною практикою в родині Радзивіллів, Францішка з дитинства виховувалася у родичів, і у її випадку це була тітка по матері Теофілія Констанція з Радзивіллів Моравська (1738-1807). Збережені листи Францішки 1777-1779 років написані з Бєліци [55], маєтку, де найчастіше перебувала Моравська, хоча належав він її брату Каролю Станіславу Радзивіллу. Моравська виховувала Францішку разом зі своїми дітьми, з яких до дорослого віку дожило троє, однак вони, у свою чергу, також час від часу передавалися на виховання до інших родичів. Моравська самостійно навчала Францішку французькій мові, яку спеціально для виховання дітей "підтягнула" під час своєї подорожі до Парижу, а також своєму улюбленому заняттю — верховій їзді [57]. Тут можна додати, що в подальшому Францішка з Жевуських цікавилася читанням, адже мала бібліотеку, деякі томи з якої потрапили до колекції її онука Емеріка Чапського [50].

У 1779 році Францішка доволі довго хворіла, і занепокоєна тітка писала до брата "Пане Коханку": "Не знаю, на що [хворіє], але, здається, зовсім панною залишиться, бо досі дівчинка" (можливо, мається на увазі, що до цього віку у Францішки ще не розпочалася менструація, яка слугувала ознакою, що двічину можна видавати заміж) [57]. Польський біографічний словник згадує, що до Францішки безуспішно сватався Станіслав Бєлінський [47]. Але зрештою 16 вересня 1782 року Францішку було видано заміж дядьками Каролем Станіславом і Геронімом Радзивіллами за їхнього близького сусіда і соратника: чоловіком став значно старший за наречену Ян Хризостом Рдултовський. Наречена була забезпечена посагом у розмірі 130 000 злотих, плюс виправа 30 000 та спадок після Героніма у розмірі 150 000 злотих [56, 57].

Родина Рдултовських походила з Києва, де їхні предки називалися Чудниковськими, наприкінці XVI століття оселилася на Литві і там піднеслася [32]. Їхньою головною резиденцією став Снов на теренах Білорусі, яким володіли брати Йоахим Іполіт (?-1776) і Ян Хризостом Рдултовські (1735-1791). Йоахим Іполіт був двічі одружений, але мав єдину доньку Юстину від другого шлюбу з Маріаною, сестрою відомого політичного діяча Тадеуша Рейтана.

Після смерті брата Ян Хризостом Рдултовський хорунжий новогрудський викупив його частку і став єдиним власником маєтку у 240 000 десятин землі, що сягнуло магнатського рівня. Він був тричі одружений: від першого шлюбу з Бригідою зі Стеткевичів не мав дітей, від другого з Констанцією з Булгаринів мав доньку Терезу, і третьою його дружиною стала Францішка з Жевуських [26]. А трохи пізніше, близько 1785 року, Адам Вавжинець Жевуський заручився з Юстиною Рдултовською, донькою покійного Йоахима Іполіта.

Резиденція Рдултовських у Снові, Наполеон Орда

30 вересня 1783 року князь Радзивілл "Пане Коханку" влаштував у Несвіжі урочисте свято, завдяки свідченням про яке є відомість, що в цей день Францішка з Жевуських Рдултовська народила сина, а її сестра Анна з Жевуських Платер — доньку. Попри це свідчення, серед відомих дітей Францішки та Анни немає таких, що народилися б у 1783 році.

"Ми маємо, між іншим, детальний опис одного з таких святкувань, а саме іменин зведеного брата князя, князя Героніма, у Несвіжі 30 вересня 1783 року. Залп сотні гармат сповістив про святкування "урочистого дня"! З Гродна прибув маршалок литовського трибуналу — князь "Пане Коханку" виїхав йому назустріч у супроводі дворян і придворного війська. Опівдні урочистості відбулися в замкових залах, а потім перейшли до єзуїтської парафії. Позаду ескадрону вершників машталіри вели 12 породистих коней у килимах, виблискуючих перлами, рубінами та смарагдами. Потім сановники і члени сім'ї їхали в дванадцяти парадних каретах, запряжених кіньми в золотій та срібній збруї. Ці карети оточували пишно вбрані слуги. Ще в 50 каретах їхали решта зібраних гостей. Після богослужіння з промовою, що супроводжувалася вигуками під час Te Deum, відбувся рівний парад назад до замку, де 160 осіб бенкетували за двома величезними столами. Було проголошено численні тости, під гуркіт гармат! Потім була поставлена опера, за якою послідувала вечеря, і на останок — бал. Того ж дня, за дивним збігом обставин, дві племінниці князя "Пане Коханку", дочки Станіслава Жевуського, [Анна] Платерова і [Францішка] Рдултовська, народили перша — доньку, а друга — сина. Наступного дня "щасливі співпадіння" в родині пишно святкували. Урочистості завершилися "атракцією просто неба", влаштованою в Альбі, літній заміській резиденції. Гості сідали на прикрашені кораблі і під звуки музики каталися альбинськими каналами" [1].

А у 1784 році Несвіж відвідав король Станіслав Понятовський. Це була визначна подія "примирення" короля з опозиціонерами, колишніми барськими конфедератами, яку пізніше було відображено в кількох літературних творах. Один із них, оповідання "Король" зі збірки "Спогади пана Северина Сопліци" Генрика Жевуського, змальовує зокрема візит короля до Рдултовських у Снов, де на його честь відбувся урочистий прийом 15 вереся, після візиту до Несвіжа.

"Король обіцяв пану Рдултовському приїхати до нього з Несвіжа, але виконуючий обов'язки підкоморія, той не хотів ані на мить відмовитися від супроводу короля, тому поїхав за ним до Несвіжа разом з усіма урядниками. Також поїхала і дружина його, князя воєводи рідна племінниця, спеціально запрошена. Але запросивши всю новогрудську шляхту до Снова на наступний день, він умовив друзів і тих, хто був йому зобов’язаний, аби негайно вирушили до Снова, щоб підготуватися до прийому таких значних і численних гостей; і мене туда відправив, сказавши: "Змилуйтесь, аби мені сорому не було, і займіться господарством, бо часу обмаль". Я захопив з собою срібло та скло, і, хоч господарства не було, за допомогою численних друзів і родичів цього дому якось так облаштували, що все виглядало пристойно. Наступного дня вночі наше хорунжівство приїхали додому, дуже зраділо і щиро нам дякувало, кажучи, що якби вони самі всім займалися, то ніколи б не змогли впоратися краще. Хорунжий повідомив нам, що король дуже був задоволений несвізьким прийомом і, бажаючи в домі князя господаря продемонструвати свою повагу всьому воєводству, обох наших послів, пана Адама [Вавжинця] Жевуського, хорунжича великого литовського, та пана Казимира Яблонського, войського новогрудського, нагородив орденом святого Станіслава, зазначивши, що в Снові іншим громадянам нагороди роздавати буде.

Натовпи шляхти прибували цілий ранок, щоб вдруге вітати найяснішого пана, а перед полуднем самим наші урядники прибули з Несвіжа зі звісткою, що король ось-ось приїде. Незабаром дочекалися придворну карету, з якої вийшли король, князь воєвода віленський, ясновельможний воєвода новогрудський та ксьондз Нарушевич, писар великий литовський, а за ними розмаїті карети, з яких висаджувалися інфули, митри, ордени, крісла тощо. Господар, приймаючи біля ганку виходячого з карети короля, впав до його ніг, дякуючи за честь, яку він виявив його дому; і ми всі схилили коліна. Як батько серед дітей, так король серед вірних підданих представ, і дуже його зворушила наша пошана. Не страх це був, але любов, і це солодке почуття тільки добрі, батьківські королі можуть відчути. Пані хорунжина подала руку королю і провела його до великої бальної зали, яка вмить наповнилася. Король кілька хвилин розважився, трохи побалакавши з товариством, похваливши обробіток землі в Новогрудщині, що навіть на Русі не бачив кращого зерна. Але скоро наказав провести до призначеної йому кімнати; пішов туди із ксьондзом Нарушевичем, аби відправити листи до Варшави, а ми, зібравшись у покоях, допомагали господарству розважати гостей, особливо тих, хто складав королівський почет: а було достатньо чоловіків, що з королем прибули з Варшави" [21].

Подорож короля нотував у щоденнику його супутник та радник, а також визначний поет Адам Нарушевич. Він не згадує серед присутніх у Несвіжі та Снові Адама Вавжинця Жевуського, брата Францішки, а натомість засвідчує присутність її сестри Анни з чоловіком Августом Платером; а також її майбутнього другого чоловіка Обуховича.

"15 вересня, у середу, 1784 року

Холод з дощем, що тривав увесь учорашній день, особливо під вечір і потім усю ніч, зробив нашу ночівлю дещо неприємною. Виїхали з Миші вранці, о сьомій годині, попрощавшись із панством воєводством, до Столовичів, мальтійських маєтків, на сніданок і для відпочинку коням. Найясніший Пан завжди з ласки божої був здоровий і веселий, небо також почало потроху розвиднюватися. Проїхали ми п’ять миль від Миші до Снову за п’ять годин. Віленські візники надали дуже добрих коней, дороги ж шляхетство новогрудське, а особливо ясновельможний воєвода, через свої маєтки належно полагодити наказав.

Близько першої ми прибули до Снову, маєтку ясновельможного Рдултовського, хорунжого новогрудського, де мали обідати і ночувати. Знайшли ми дім дуже зручний, мурований, з крилами і різними помешканнями. На подвір’ї зустріли привітного ясновельможного пана господаря з родиною і деякими шляхтичами воєводства. Найяснішого Пана, проведеного до свого зручного апартаменту, з вікнами на гарний сад, вітали присутні. Це були дами: Зеньковичова, каштелянова смоленська, сестра господаря; Рдултовська з Жевуських, господиня; Лопотова з Моравських; Платерова з Жевуських, і Кунцевичова з Галинських, племінниця господаря; з кавалерів: Платер, Обухович, підвоєводи; Тухановський, чесник; Моравський, шамбелян; Концевич.

Відразу відбувся обід для Найяснішого Пана і його двору, після якого невдовзі прибули з Несвіжа: князь воєвода віленський; князь підкоморій литовський; ясновельможні панове Моравський і Мориконі, писарі литовські; Храповицький, інстигатор литовський; Костялковський, маршалок; Мориконі, підкоморій; Мориконі, колишній староста; Мориконі, хорунжий вілкомирський; Мориконі, колишній староста берестейський; Оскерко, маршалок осьмянський; Оскерко, маршалок мозирський; Войнилович, підкоморій новогрудський; а також ще з півтора десятка урядників різних повітів і воєводств із засвідченням Найяснішому Пану належної пошани. Його Величність Король, привітавши люб’язно князя воєводу та тих, хто з ним прибув, провів майже годину в розмові, потім разом із усім товариством ходив по саду, а через холодну погоду, незабаром повернувся до свого передпокою, після від’їзду князя воєводи з прибулими до Несвіжа, вирушив до кабінету. Перед вечерею Найясніший Пан тричі виходив зі своїх покоїв, щоби розважитися з дамами, на останок, близько дев’ятої години, попрощався з компанєю" [45].

Зі щоденника також випливає, що Рдултовські послідували і далі за королем у його поїздці до Новогрудка, де 24 вересня: "Найясніший Пан, здоровий і веселий, а також задоволений з люб’язного прийому, розважившись розмовою з господинею та з дамами: ясновельможною Пузиніною з Сапігів; Рдултовською з Жевуських; Нарбутовою, дружиною хорунжого лідівського; а також з іншими" [45].

Рдултовські

Рдултовські мали двох дітей:

Казимир Рдултовський (1785-1855) з дитинства навчався у Англії аж до здобуття докторського ступеню у Оксфорді, а по поверненні очолив місцеву шляхту як маршалок новогрудського повіту. У своїх маєтках модернізував і розвинув господарство, започаткував промисловість, розбудував родинну резиденцію у Снові, і за його часів Снов пережив найбільший розквіт [26].
Камілла з Рдултовських Єленська (бл.1785-?) вийшла за маршалка мозирського Фелікса Єленського (1773-до 1835) [26]: їхній син Наполеон Єленський (1810-1883) вважається найвизначнішою постаттю з роду Єленських XIX століття: поміщик мозирського повіту, депутат мінської губернії, випускник віленського університету, діяч польського народного товариства та повстання 1863 року, не одружився і не лишив нащадків [59]; а донька Мальвіна з Єленських Оскерко (бл.1810-1884) славилася вродою, вийшла заміж за Еміля Оскерко, з яким лишила нащадків [30].

Можна додати, що і Рдултовські, і Єленські підтримували стосунки з Чапськими — нащадками Францішки за другим шлюбом.

Наполеон Ян Єленський (1810-1883)

"Снов із містечком і пишною резиденцією колись могутньої родини Рдултовських. Саме тут приймали короля Станіслава Августа під час його подорожі до Несвіжа. Останній її власник, маршалок Рдултовський, чоловік непересічних чеснот розуму й серця, видатний господар і заслужений громадянин, підніс її й прикрасив спорудженням палацу, закладенням великого парку та оточенням, сповненим смаку; її обступали фільварки з належно впорядкованим господарством серед славнозвісно родючих ґрунтів. Снов найбільше був повний людей, коли там певний час мешкав покійний син маршалка Константин Рдултовський. До нього збиралося багато молоді; для неї там була принадою прекрасна Мальвіна Єленська, пізніше Оскерко, племінниця маршалка та сестра незабутнього Наполеона Єленського, похованого нещодавно в Кракові.

Про маршалка Рдултовського можна багато говорити, бо він був людиною, яких тепер уже не зустрінеш: розумний, вчений, бо навіть доктор філософії; а при тому люб'язний, легкий в товаристві, веселий, з рідкісним дотепом, який ніколи не спрямовував на шкоду іншим. Він був найшанованішою людиною всього повіту. Походив з Жевуських, від рідної племінниці князя Кароля "Пане Коханку". Незважаючи на це, лише з панами був паном, а зі шляхтою, хоч би й найубогішою, ніколи не гонорував. І тому, коли він ішов на маршалка, вся демократія була за ним. Аристократія ж, на чолі з воєводою Нєсоловським, просувала Константина Раєцького (пізніше полковника у війні 1812 року). Але братія-шляхта підтримали свого улюбленця, і вибір припав на нього. Після вступу Наполеона він був призначений підпрефектом новогрудським, а після його падіння знову маршалком. Господар він був чудовий. Одним з найперших запровадив правильних овець у цих краях і великі посадки картоплі для виготовлення горілки. Заснував велику масштабну фабрику сукна в Адаховщині, де виробляв власну вовну і тим заохотив земляків розводити кращий сорт овець, вовну яких він купував" [30].

Чудову репутацію маршалка дещо похитнуло його одруження, яке спричинило гучний скандал: Казимир Рдултовський одружився зі своєю зведеною сестрою Терезою, донькою Яна Хризостома Рдултовського від другого шлюбу. Подробиці цієї ситуації і доля їніх дітей описані у спогадах Розалії Жевуської.

"У графа Адама [Вавжинця] Жевуського, була сестра [Францішка Жевуська], яка першим шлюбом вийшла заміж за вдівця, пана [Яна Хризостома] Рдултовського, що належав до поважного литовського роду. Від попередньої дружини [Констанції Булгарин] пан Рдултовський мав доньку [Терезу Рдултовську], а від нової — сина [Казимира Рдултовського]. Ці діти мали нещастя кохати одне одного більше, ніж слід було б; гнані цим жорстоким почуттям, вони забули всі свої обов'язки. Юнак думав, що отримає в Римі дозвіл на одруження з сестрою, але йому відмовили. Однак він залишився з нею під одним дахом і в тих самих злочинних стосунках. Батьки померли вже багато років тому. Пан Рдултовський знайшов чоловіка з таким самим прізвищем, щоб той одружився з його сестрою і таким чином узаконив їхніх дітей. Шлюб був лише формальним. Чоловіка відіслали, а брат і сестра залишилися разом. Суспільна думка була проти них, але не піддавала їх анафемі. Вони приймали людей, люди обідали у них вдома. Хмари, однак, насувались, і, правду кажучи, гадаю, що на великому обіді в їхньому домі всі гості встали би відразу і пішли, ледь почувши гуркіт першої ж блискавки.

У них було троє дітей. Дочка [Ангела] надихнула на кохання пана [Людвіка] Шпіцнагеля, який, отримавши відмову, прострелив собі мізки. Сама вона була дуже хвора, і батьки вмовили її віддати руку пану [Адаму] Солтану. Притягнена до вівтаря майже бездиханною, вона померла через чотири дні після весілля. Друга дочка [Лаура] мала ще більш нещасливу долю. Її погана поведінка стала настільки помітною, що вона повністю втратила репутацію. Син, на щастя, обдарований природою, прив'язався до жінки, яка зруйнувала впевнені надії на блискучу кар'єру, на яку він мав повне право розраховувати. Небесне прокляття пало на цю нещасну родину. Пані [Тереза] Рдултовська сумно померла. [...]

Яскравість освіти, яку отримують молоді люди, контрастує з невизначеністю їхньої долі після одруження. Часто вони проводять свою молодість у Парижі або в Лондоні, втомлені від набуття всіляких талантів. Розпаливши їхнє самолюбство з фатальною майстерністю і давши вкусити чудовий ефект, який вони могли справити, їх повертають на батьківщину, де багатий шлюб зазвичай визначає їхнє нещастя, і посеред достатку не рятує ані від бід, ні від боргів. Їхні таланти забуті, їхні заслуги невизнані, їхня невдоволена гординя перебільшує незручності ізоляції. Вони мріють, щоб їх розуміли, щоб їх любили, не підозрюючи, що прагнуть лише лестощів і залицянь. Перші знаки уваги, отримані тут на самоті, зворушують їх і, введених в оману надто яскравою уявою, спокушають, а необачні вирази вдячності чи навіть співчуття, від яких більший досвід міг би вберегти, спонукають їх до дій, про які потім доведеться шкодувати. Цим пояснюється така велика кількість нещасливих авантюр і екстравагантних шлюбів серед поляків. Відомий лікар, вчитель музики, художник, викладач іноземних мов порушують родинні традиції і стають героями романів, навіть не замислюючись про це... принаймні на початку" [10].

Казимир і Тереза Рдултовські мали не трьох, як пише Розалія Жевуська, а чотирьох дітей: синів Константина і Євстахія та доньок Ангелу і Лауру [26]. Сини Рдултовських Константин і Євстахій обидва зменшили батьківські статки, тому незрозуміло, кого з них мала на увазі Розалія Жевуська. Вони започаткували дві гілки Рдултовських, нащадки яких живуть і зараз. У Ангелу з Рдултовських (?-?) закохався поет, перекладач та сходознавець Людвік Шпіцнагель, близький друг Юліуша Словацького. Він був призначений перекладачем у російське консульство в Єгипті і перед відїздом навідався у Снов, імовірно задля освідчення, де 26 лютого 1827 року наклав на себе руки через відмову. Ця історія набула широкого розголосу, а пізніше на її основі було написано п'єсу Вацлава Кубацького "Крик горобини" 1949 року. Ангела вийшла за Адама Лева Солтана, її сестра Лаура за Тарчевського.

Константин Рдултовський (1804-1869) навчався у Сорбоні, був маршалком слуцького повіту, займався літературою, приятелював з Адамом Міцкевичем і переклав англійською його сонети, переклав польською з грузинської Шота Руставеллі, товаришував із Генриком Жевуським, відвідував у Одесі салон Кароліни з Жевуських Собанської і сам влаштовував літературні зустрічі у Петербурзі, через витрати на які збанкротував. Від батьків успадкував маєток Верхнє Чернихово, придбав Савейки, де мешкав з дружиною Валерією з Незабитовських, але зрештою змушений був продати маєток.

За Вірджинією Езерською, 1840 року: "Савейки, гарний маєток, нещодавно куплений паном Константином Рдултовським у генералової Беннігсен. Двір і сад досить гарні, розташування вигідне. Можна було б там жити щасливо, але подружжя, яке цю оселю заселяє, досить невдало підібралося. Пан Рдултовський, чоловік дуже симпатичний, віком не більше 34 років, багато подорожував, просяк англійською гідністю і французькою вишуканістю, які поєднав із питомо шляхетним типом польського пана. Любить він усе це вкласти в рамки добробуту, відповідного своєму становищу і статкам. Натомість його дружина, заледве 20-літня, вихована в Берліні, має манери і спосіб поведінки німецької міщаночки. Одягається завжди скупо і дивно, нестерпна в поводженні й скупа, зрештою ревнива до всього, що могло б затьмарити її при чоловікові. Чоловік уже дедалі частіше ходить на полювання, аби розвіятися від домашньої нудьги, бо це єдина розвага, яку дозволяє йому дружина, яка ні з ким не підтримує стосунків, адже її пиха є ще одним чинником, що відштовхує людей від цього дому" [55].

За Тадеушем Боровським, бл.1850 року: "Однієї неділі я застав у Ордів на чаюванні графа Генрика Жевуського та Константина Рдултовського, колишнього маршалка новогрудського, з якими мене познайомили. Жевуський пригадав про добрі стосунки з моїм батьком і дядьком Порадовським, чийого брата генерала і дружину чудово знав Рдултовський. Оскільки гостей того разу було небагато, а господарство й донька були доступні для серйозніших тем, ми провели весь вечір, аж до пізньої ночі, розмовляючи про різні питання літератури й політики дня. На прощання Рдултовський запросив мене на свої вечори, і наступного дня я наніс йому візит, а коли на перший наступний вечір не з'явився, він зобов’язав Орду мене привести. Саме там я познайомився з усіма видатними особистостями польської колонії Петербурга. Рдултовський, на той час близько п’ятидесяти років, був ще доволі красивим чоловіком, надзвичайно приємним у спілкуванні, з жвавим розумом і неабиякою енциклопедичною освітою. Він був сином свого батька, що не дивно, але заразом і сином рідної сестри свого батька. На початку століття цей випадок був дуже відомим у Литві — кохання брата й сестри. Батько Рдултовського, здається, підкоморій новогрудський, з широкими родинними зв'язками у Литві, заможний і шанований (адже окрім цього нещасливого кохання до сестри йому не було в чому дорікнути), їздив до Риму просити в папи диспенсації, якої, зрозуміло, не отримав. Після цієї відмови він знайшов якогось бідного Рдултовського, який погодився бути титулярним чоловіком дружини, котра, як кажуть, мала від брата аж четверо дітей — двох дочок і двох синів. Один із синів помер, а інший, Константин, здобувши гарну освіту вдома, а згодом у Парижі, успадкував значний маєток батька як його рідний племінник. Оскільки каштелянка Жевуська [Юстина з Рдултовських] також була сестрою його батька, Константин і Генрик були кузенами, але перший був молодшим щонайменше на 12 років.

Рдултовський перебував у столиці у справі свого швагра (брата дружини) Незабитовського, маршалка гродненської губернії. Йшлося про значний маєток, конфіскований у брата цього Незабитовського за написання якоїсь політичної брошури, чернетки якої було знайдено на дні валізи під час митного огляду. Його посадили до в’язниці, звідти мали заслати до Сибіру з конфіскацією майна, але так і не оголосили підтверджений імператором наказ, бо той у в'язниці помер. Отже, йшлося про те, чи має бути виконаний наказ, підтверджений, але не оголошений підсудному. Теоретично сумнівів не було, що ні, адже судовий наказ, навіть оголошений підсудному, не міг бути остаточним, якщо потребував підтвердження. Однак на практиці все могло бути по-різному, і справа була вкрай "виробничою", як тоді висловлювалися. Оскільки брат, спадкоємець підсудного, не мав зв’язків у столиці, а швагр такі мав, особливо близькі з всесильним тоді графом Клейнмейхелем, він узявся за розгляд справи у вищій інстанції. Спочатку він оселився досить скромно, у приватній орендованій квартирі на Малій Мільйонній, але згодом переїхав до готелю Клея (на Великій Михайлівській), найрозкішнішого і найдорожчого у місті, де займав один із найпарадніших апартаментів. Двічі на тиждень він влаштовував вечори: польські літературні, де пізніше з'явилися й карти, щочетверга, — та змішані, на які приходили високопосадовці, щопонеділка. Завжди це супроводжувалося щедрою вечерею на 30–40 осіб, що, безсумнівно, коштувало величезних грошей і, на жаль, закінчилося для господаря трагічно. Проживши таким чином два сезони в Петербурзі, він, щоправда, виграв справу, але витрати на репрезентацію — бо я сумніваюся, що, маючи справу лише з високопосадовцями, він роздавав би хабарі, — поглинули не лише виграний, а і його власний, уже й так зменшений, статок. Наш надзвичайно симпатичний господар, наробивши значних боргів у столиці, змушений був буквально рятуватися втечею (вже після мого від’їзду з Петербурга), а згодом віддати весь свій власний маєток на сплату боргів. Розорений, покинутий, чи, можливо, сам залишивши дружину, з якою й до того не дуже ладнав, він оселився на віддаленому хуторі, що залишився від колись великого маєтку, і присвятив себе дослідженням ілюмінатів, Сведенборга та його вчення, які публікував у "Петербурзькому тижневику", а через кілька років помер у злиднях.

Хоча він і поводився легковажно, це була особистість, яка як зовнішнім виглядом, так і внутрішніми якостями надзвичайно приваблювала. Жодна галузь тодішньої науки чи сфера життя не була йому чужою чи байдужою; усе зачіпало його багатогранний і жвавий розум. Ці риси ставали очевидними, коли він, як господар, переходив від групи до групи гостей, що розмовляли, і прекрасно включався до розмови як польською, так і французькою" [37].

Молодший син Євстахій Рдултовський (1824-1902), одружений на Мальвіні з Кунцевичів, успадкував Снов, але витратив спадок, а сновську резиденцію, за словами нащадків, програв у карти, залишивши лише три фільварки: Адаховщину, Селявичі та Карче. Дати життя братів наведені за Романом Афтаназі [26], натомість зі спогадів Тадеуша Боровського випливає, що Євстахій помер раніше за брата [37].

Деяким з нащадків Рдултовських вдавалося покращити родинні статки, але вони вже ніколи не наближувалися до минулих. Після втрати Снова родинний архів було перенесено до Адаховщини, де більшу його частину було знищено під час Першої світової війни, а те, що лишилося, включно з портретами Яна Хризостома Рдултовського, Казимира та його дітей, донищено у Варшаві під час Другої. Величезний Сновський палац дійшов до наших днів, переобладнаний на військовий шпиталь. Один із нащадків Павел Рдултовський (1902-1990) зібрав сімейні відомості, які було видано книгою "Rdułtowscy ze Snów" [31]. Інший, Ян Войцех Рдултовський (1959 р.н.), що мешкає у Варшаві, кілька разів відвідував колишні родинні маєтки у Білорусі.

Обуховичі — Гуттен-Чапські

Але історія Францішки з Жевуських на тому не завершується, бо вже за рік після смерті першого чоловіка у 1792 році вона вийшла заміж вдруге, цього разу вже за чоловіка близько свого віку і давнього знайомого, Михайла Обуховича. Обуховичі були родом з Волині, що осів на білоруських теренах у маєтку Липа (Ліпа).

Фабіана з Обуховичів Чапська (1794-1876), Андреас Йосиф Гінц 1835

Михайло Обухович (1760-1826), власник Липи і другий чоловік Францішки, був мінським каштеляном, брав участь у повстанні Костюшка. Він придбав маєток Своятичі, де розбудував палац і переніс туди головну резиденцію. Подружжя мало двох дочок, невдовзі після народження яких Францішка померла і їхнім вихованням займався батько. Онук Едвард Чапський, посилаючись на батька, писав про Михайла Обуховича: "Був це чоловік великої чесноти. Батько мій завжди згадував його з пошаною і зі сльозами. Казав, що більше не зустрічав нікого, хто б йому дорівнював за делікатністю й добротою серця" [52]. До родини також належав племінник каштеляна Александр Обухович, з яким у доньок Францішки склалися близькі братні стосунки (Адам Міцкевич згадує його у творі "Пан Тадеуш").

Обидві сестри Обухович вийшли заміж за братів Гуттен-Чапських: Фабіана з Обуховичів (1794-1876) вийшла за Кароля Чапського (1777-1836), Софія з Обуховичів (1797-1866) за Станіслава (1779-1844). Батько Чапських, Францішек Станіслав Костка, був родом із Пруссії. У Варшаві він потрапив до оточення Кароля Радзивілла "Пане Коханку" і, як і Станіслав Фердинанд, доєднався до його політичної діяльності: розділяв із ним вигнання, брав участь у Радомській і Барській конфедераціях. "Пане Коханку" віддячів тим, що віддав за Чапського Вероніку Радзивілл, доньку Михайла Радзивілла "Рибоньки" від другого шлюбу, яка доводилася зведеною сестрою і йому, і Катерині Кароліні Жевуській. Через посаг за цим шлюбом Чапські отримали маєтки на білоруських теренах, де й осіли на наступні покоління.

Маєток Обуховичів Своятичі за посагом перейшли до Софії та її нащадків, а родина Фабіани розмістилася у резиденції Чапських у Станькові. Липа, як родовий маєток, передавалася по чоловічій лінії, її успадкував Александр Обухович. Втім, він помер у 1850 році, не лишивши нащадків, і Липа перейшла у доживоття Софії, а після її смерті до більш віддалених родичів Обуховичів.

"У [Казимира] Рдултовського [...] було ще дві сестри Обухович, які вийшли заміж за Чапських. У них було кілька синів. Старший з них [Адам Юзеф Чапський], дуже незначний, мав щастя бути дурнем, а отже, дуже задоволеним собою. Він одружився зі своєю кузиною Марією Жевуською, дочкою Генрика [Жевуського]. Один з його братів (бо в усіх наших сім'ях є невідома драма, спричинена не стільки обставинами, скільки характером), прив'язався до княгині Радзивілл, уродженої Моршковської, атеїстки, хоча й дуже розумної жінки. Вона справила на нього фатальний вплив. Її смерть супроводжувалася сумними подробицями. Син цієї жінки (Радзивілл), подав до суду на Чапського" [10].

Брати Чапські узяли участь у поході Наполеона на Московію: Кароль як член уряду, Станіслав як військовий. Станіслав здобув на війні два ордени, а Каролю, за опікування військовою касою, Наполеон подарував бронзовий сервіз, що став родинною реліквією Чапських. Після поразки брати провели певний час у еміграції, а після амністії повернулися до своїх маєтків.

"Обидва брати Чапські, Кароль і Станіслав, сини воєводи Францішека Станіслава та Вероніки з Радзивіллів, виховувалися спершу в Несвіжі при дворі дядька, князя "Пане Коханку", а потім у колегіумі отців-піарів у Вільнюсі. [...] Обидва Чапські одружилися на заможних кузинах, Софії та Фабіані Обухович, дочках Михайла, каштеляна мінського, і Францішки з Жевуських першим шлюбом Рдултовської. У посаг обох сестер входив маєток Своятичі. З материнського посагу Радзивіллівни старший, Кароль, отримав маєтки Станькове в мінській землі, а також Жупрани і Новосілки в ошмянському повіті. Станіслав отримав Савейки і Лахву. Вероніка з Радзивіллів Чапська, мати Кароля і Станіслава, отримала на доживоття Вязинь поблизу Станькова, де мешкала і там же померла. [...]

Але настав рік 1812. "О, рік той!..." Чи могли поляки не довіряти Наполеону? Він був богом війни, непереможним, а похід на росію назвав "другою польською війною"... Дехто з заможніших литвинів запропонували взяти на себе частину витрат на забезпечення полків, що формувалися, за умови призначення їх шефами цих полків. Наполеон погодився, бо був великий дефіцит готівки, і 13 липня підписав призначення на полковника піхоти [Станіслава] Чапського, кавалерійських полків Тизенгауза, Гєлгуда, Ходкевича та кількох інших. Домінік Радзивілл за свій рахунок сформував 8-й кавалерійський полк військ Варшавського князівства і з самого початку перебував у передових підрозділах Великої армії. Полковник Станіслав Чапський разом зі своїми рекрутами, за словами істориків, мужньо бився під Койдановим (перейменованим на Дзержинськ), де був залишений на посту для стримання корпусу Чичагова; його полк, недостатньо навчений, частково розбігся, і сам командувач змушений був ризикувати своїм життям. Він бився над Березиною та взяв участь у німецькій кампанії, а після 1815 року перебував у Парижі. За Койданів був нагороджений хрестом Virtuti Militari, а за Дрезден–Гросс Ґартен хрестом Почесного Легіону. На його маєтки в Литві російські влади наклали секвестр.

Кароль не поспішав вступати до лав Великої армії, але обіймав різні уряди та чини. Він був шамбеляном короля Станіслава Августа, лицарем Мальтійського ордену, маршалком шляхти мінського повіту, почесним опікуном шкіл слуцького повіту, членом Литовської Освітньої Комісії, а все це в часи поділів, загарбань, війн і збройних навал. У 1812 році, після відступу росіян, Чапський увійшов до комісії тимчасового уряду мінської губернії, а згодом до скарбової комісії уряду Великого Князівства Литовського як директор скарбниці Мінського департаменту, обов'язком якого було наглядати за збереженням державного майна. Після поразки Наполеона він відступив із військом і доставив литовську скарбницю до Кракова. Вона нараховувала понад 60 000 польських злотих. Цю суму начебто не вдалося перевезти до австрійської Галичини, а ще важливіше, не було кому її передати. Тож, після виплати заборгованої платні кільком присутнім у Кракові військовим, решту коштів було розподілено між приватними громадянами з обов'язком повернення на перший запит імператора [Наполеона]. Однак ніхто так і не звернувся по ці наполеонівські злоті. Ліквідувавши свої володіння в Пруссії та скориставшись амністією Олександра І, обидва брати повернулися до Литви.

Станіслав після одруження часто їздив на контракти, полювання, купував і продавав маєтки. Замість спаленої і пограбованої Лахви отримав з радзивіллівського спадку Кейдани [Кедайняй] у Жмуді. Відступивши через борги Совейки, подружжя Станіслава Чапського оселилася в Своятичах, у баранівському повіті, в прекрасному палаці в стилі класицизму кінця XVIII століття, оздобленому ліпниною та фресками. Втім, вони були лише гостями в цьому домі. Опіку за дітьми здійснював сержант Великої Армії Патрійон, одружений з полькою. [...] Одного дня Станіслав Чапський, прямо з дороги, зайшов до дитячої кімнати, обійняв кожного з дітей, привітався, а потім урочисто оголосив: "Я розорений. Мало що після мене залишиться, а може й нічого зовсім. Але Бог милосердний. Мама ще вас нагодує і одягне, і на виховання буде давати, користуйтеся цим, закликаю, бо на те тільки материнського фундушу вистачить. Честь та наука нехай будуть з вами, з ними ще можна безпечно вирушати світом…" "Формування 22-го піхотного полку, спалення і конфіскація Лахви, еміграція і дворічне перебування в Парижі, – пояснює Едвард [Чапський, 38], – а головне банкрутство князя Людвіка Радзивілла, ордината клецького, родича і друга мого батька – ось причини банкрутства, що справді не ганебні. Незабаром сталося розлучення подружжя з нез'ясованих причин. Станіслав Чапський начебто страждав на лунатизм, що лякало його дружину. Якось вночі він приніс з саду велику кадку з лавровим деревцем і поклав її на ліжко дружини, ніби букет квітів. Так збереглася легенда про цей лунатизм. У родині замовчували настирливі чутки про його численні порушення подружньої вірності, що ймовірно було основною причиною їхнього розлучення. Софія Чапська залишилася в Своятичах, відповідаючи відтоді за виховання чотирьох дітей. Станіслав осів у Кейданах, де ледве міг себе утримувати. Важкою працею, в убогому будинку, він почав покращувати своє становище.

"Обидва брати Чапські, Станіслав і Кароль, — за словами Моравського [Станіслава, 36] — були не лише розумними, а й дивовижного, блискавичного, гострого гумору. Але між ними була величезна різниця. Кароль, старший, постійно сам з себе чудово й неповторно жартував. Станіслав найбільш кумедно кепкував над іншими". Кароль, шляхетний і порядний, "говорив він крізь ніс, тобто мав носовий голос, що також надавало йому своєрідної оригінальності. До такої незвичайної, про яку я кажу, дотепості він додавав і вроджену, але, як я підозрюю, значною мірою і навмисну удавану розсіяність. Це йому ніколи не шкодило, зважаючи на його добре серце, а завжди допомагало. Багато чого йому через неї пробачали" [Марія Чапська, 33].

У Своятичах аж до жовтневої революції зберігалася "вдячна пам’ять про останню дідичку маєтку графиню Станіславову [Софію] Чапську, яка, будучи великої гідності справжньою польською матроною, оселившись у Своятичах, заснувала школи та притулки для селян, збудувала величний костел і спорудила плебанію. У 1863 році все це було перетворене на православні заклади" [30].

Софія Чапська з Обуховичів (1797-1866), імовірно, Адольф Чапський бл.1832 [54]

"Подружжя Кароля Чапського мало чотирьох дітей: трьох синів і доньку Марію [1818-1897], черницю з сестер візитанток у Вільні. Після закриття монастиря сестри переїхали до Версалю, де Марія померла. Найстарший з синів, Адам [1819-1883], успадкував Новосілки та Жупрани в ошмянському повіті, одружився з Марією Жевуською, донькою Генрика, письменника. Середній, Емерік [1828-1896], після одруження з Лізою Мейендорфф [1833-1916] осів у Станькові. Наймолодший, Ігнатій [1832-1877], помер безженним. Фабіана з Обуховичів Чапська, коли овдовіла, переїхала для виховання синів у Вільно і там оселилася на постійно" [33].

Подружжя Станіслава Чапського мало такий самий "набір" нащадків: трьох синів і доньку Міхаліну (1818-1889), дружину далекого родича з пруської гілки Францішека Чапського (1797-1862). Мар'ян (1816-1875), маршалок губернської шляхти і бджолознавець, одружений з Юстиною Ростворовською (1825-1856), отримав у спадок Кейдани, а за посагом Миропіль в Україні. Адольф (1819-1883), художник-пейзажист і також маршалок губернської шляхти, одружений на Станіславі Горській (1820-1878), збудував палац у Бержанах у Литві. Найменший, Едвард (1819(?)-1888), освітянин, одружений з Антоніною Ружицькою (1832-1867), успадкував хутір Кальнаберже біля Кейданів, а по матері Своятичі.

Різниця між войовничим Станіславом і поміркованим Каролем Чапськими далася взнаки в їхніх нащадках. Сини Станіслава Мар'ян і Едвард узяли активну участь у польському повстанні 1863 року і були заслані до Сибіру. По поверненні Едвард Чапський написав спогади про заслання [38]. Їхній кузен Емерік Чапський, найбільш визначний з дітей Кароля, одружений з Ельжбетою Мейендорфф, праонучкою російського посла у Варшаві Отто Шкательберга, пішов на імперську державну службу, де обіймав посади таємного радника, новгородського губернатора, директора лісового департаменту, заступника губернатора Петербергу. Сподівався на ліберальні реформи і був лояльний до російської влади. За спогадами Марії Чапської, її прабабка Фабіана з Обуховичів плакала, коли онуки зверталися до неї російською "babuszka" [33]. Але після польського повстання сподівання Чапського розвіялися, і через кілька років, пересвідчившись у фашизації устрою, він пішов зі служби.

Своятичі, резиденція Обуховичів-Чапських, Наполеон Орда 1876

Емерік Чапський відзначився як колекціонер, чия збірка книг, гравюр, мініатюр, кераміки, військової атрибутики та старожитностей, а передовсім безцінна нумізматична колекція становили найбільший та найцінніший приватний музей у Білорусі. Одним із артефактів колекції історичних предметів був кахель із гербом Жевуських із Підгорецького замку [35, 43]. А у колекції гравюр були представлені портрети українських гетьманів. На відміну від більшості палацових збірок, Чапський не тримав свою зачиненою: обмінювався експонатами з іншими колекціонерами, видавав каталоги, влаштовував виїздні виставки. А у 1894 році залишив свої білоруські маєтки синам, а сам переїхав до Кракова, забравши туди найцінніші добірки: 134 ящики, які заповнили шість вагонів. У Кракові він влаштував загальнодоступний музей, який після його смерті нащадки подарували місту і який працює і зараз.

Станьково, резиденція Чапських (Кароль, Емерік, Кароль), Наполеон Орда

Менш пощастило родинним портретам зі Станькова, серед яких були і портрети Катерини Кароліни Жевуської та Францішека Жевуського: вивезені під час Першої світової війни до Варшави, вони зникли під час Другої [27].

Емерік Чапський розбудував два маєтки: Станьково, який передав старшому сину Каролю (1860-1904), одруженому з Леонтіною Марією Пусловською, і Прилуки (теж Білорусь), що перейшли до молодшого Єжи (1861-1930), одруженого з Юзефіною Кароліною Тун-Гогенштейн. Обидва сини брали участь у державній службі: Єжи став маршалком мінської губерні, а Кароль Чапський у 1890-1901 роках був мером Мінська і відзначився як реформатор: його зусиллями у місті було відкрито театр, бібліотеку, електростанцію, телефонну станцію, ломбард, нічні притулки, шпиталі та амбулаторії, запущено трамвай, впроваджено благоустрій та електричне освітлення вулиць, розширено водогін, створено план розбудови та розширення міста. Після революції дехто з нащадків Чапських осів у Польщі, багато роз'їхалися світом.

Прилуки, резиденція Чапських (Емерік, Єжи), Наполеон Орда

Своятичами після Едварда Чапського володіла його дочка Вероніка Чапська (1854-1920), дружина Яна Платера-Зиберка з Ліксни, а потім їхній син Генрик Платер-Зиберк. Він був останнім власником, під час війни виїхав до Ріо-деЖанейро, де помер у 1948 році. Лишив двох синів: Яна і Войцеха Платер-Зиберків.

Серед нащадків Чапських і, відповідно, Станіслава Фердинанда Жевуського, відначилися:

Емерік Август Чапський (1897-1979), син Кароля Чапського, політичний діяч, представник польського уряду у екзилі під час Другої світової війни.
Марія Чапська (1894-1981), донька Єжи Чапського, літературознавиця, есеїстка та мемуаристка.
Юзеф Чапський (1917-1993), син Єжи Чапського, відомий художник і близький друг Алекса Чеслава Жевуського, під час Другої світової війни потрапив до табору НКВД і пізніше написав про це спогади (є український переклад), що лягли до основи фільму Анджея Вайди "Катинь".
Ізабела Годлевська де Аранда (1931-2018), художниця і скульпторка, донька Фабіани з Чапських (1895-1974), доньки Кароля Чапського.
Серед сучасних нащадків польська політикиня Роза Тун (1954 р.н.), представниця Єврокомісії у Польщі у 2009-2024 роках, підтримує Україну.