"Ми маємо, між іншим, детальний опис одного з таких святкувань, а саме іменин зведеного брата князя, князя Героніма, у Несвіжі 30 вересня 1783 року. Залп сотні гармат сповістив про святкування "урочистого дня"! З Гродна прибув маршалок литовського трибуналу — князь "Пане Коханку" виїхав йому назустріч у супроводі дворян і придворного війська. Опівдні урочистості відбулися в замкових залах, а потім перейшли до єзуїтської парафії. Позаду ескадрону вершників машталіри вели 12 породистих коней у килимах, виблискуючих перлами, рубінами та смарагдами. Потім сановники і члени сім'ї їхали в дванадцяти парадних каретах, запряжених кіньми в золотій та срібній збруї. Ці карети оточували пишно вбрані слуги. Ще в 50 каретах їхали решта зібраних гостей. Після богослужіння з промовою, що супроводжувалася вигуками під час Te Deum, відбувся рівний парад назад до замку, де 160 осіб бенкетували за двома величезними столами. Було проголошено численні тости, під гуркіт гармат! Потім була поставлена опера, за якою послідувала вечеря, і на останок — бал. Того ж дня, за дивним збігом обставин, дві племінниці князя "Пане Коханку", дочки Станіслава Жевуського, [Анна] Платерова і [Францішка] Рдултовська, народили перша — доньку, а друга — сина. Наступного дня "щасливі співпадіння" в родині пишно святкували. Урочистості завершилися "атракцією просто неба", влаштованою в Альбі, літній заміській резиденції. Гості сідали на прикрашені кораблі і під звуки музики каталися альбинськими каналами" [1].

"Король обіцяв пану Рдултовському приїхати до нього з Несвіжа, але виконуючий обов'язки підкоморія, той не хотів ані на мить відмовитися від супроводу короля, тому поїхав за ним до Несвіжа разом з усіма урядниками. Також поїхала і дружина його, князя воєводи рідна племінниця, спеціально запрошена. Але запросивши всю новогрудську шляхту до Снова на наступний день, він умовив друзів і тих, хто був йому зобов’язаний, аби негайно вирушили до Снова, щоб підготуватися до прийому таких значних і численних гостей; і мене туда відправив, сказавши: "Змилуйтесь, аби мені сорому не було, і займіться господарством, бо часу обмаль". Я захопив з собою срібло та скло, і, хоч господарства не було, за допомогою численних друзів і родичів цього дому якось так облаштували, що все виглядало пристойно. Наступного дня вночі наше хорунжівство приїхали додому, дуже зраділо і щиро нам дякувало, кажучи, що якби вони самі всім займалися, то ніколи б не змогли впоратися краще. Хорунжий повідомив нам, що король дуже був задоволений несвізьким прийомом і, бажаючи в домі князя господаря продемонструвати свою повагу всьому воєводству, обох наших послів, пана Адама [Вавжинця] Жевуського, хорунжича великого литовського, та пана Казимира Яблонського, войського новогрудського, нагородив орденом святого Станіслава, зазначивши, що в Снові іншим громадянам нагороди роздавати буде. 

Натовпи шляхти прибували цілий ранок, щоб вдруге вітати найяснішого пана, а перед полуднем самим наші урядники прибули з Несвіжа зі звісткою, що король ось-ось приїде. Незабаром дочекалися придворну карету, з якої вийшли король, князь воєвода віленський, ясновельможний воєвода новогрудський та ксьондз Нарушевич, писар великий литовський, а за ними розмаїті карети, з яких висаджувалися інфули, митри, ордени, крісла тощо. Господар, приймаючи біля ганку виходячого з карети короля, впав до його ніг, дякуючи за честь, яку він виявив його дому; і ми всі схилили коліна. Як батько серед дітей, так король серед вірних підданих представ, і дуже його зворушила наша пошана. Не страх це був, але любов, і це солодке почуття тільки добрі, батьківські королі можуть відчути. Пані хорунжина подала руку королю і провела його до великої бальної зали, яка вмить наповнилася. Король кілька хвилин розважився, трохи побалакавши з товариством, похваливши обробіток землі в Новогрудщині, що навіть на Русі не бачив кращого зерна. Але скоро наказав провести до призначеної йому кімнати; пішов туди із ксьондзом Нарушевичем, аби відправити листи до Варшави, а ми, зібравшись у покоях, допомагали господарству розважати гостей, особливо тих, хто складав королівський почет: а було достатньо чоловіків, що з королем прибули з Варшави" [21].

"15 вересня, у середу, 1784 року

Холод з дощем, що тривав увесь учорашній день, особливо під вечір і потім усю ніч, зробив нашу ночівлю дещо неприємною. Виїхали з Миші вранці, о сьомій годині, попрощавшись із панством воєводством, до Столовичів, мальтійських маєтків, на сніданок і для відпочинку коням. Найясніший Пан завжди з ласки божої був здоровий і веселий, небо також почало потроху розвиднюватися. Проїхали ми п’ять миль від Миші до Снову за п’ять годин. Віленські візники надали дуже добрих коней, дороги ж шляхетство новогрудське, а особливо ясновельможний воєвода, через свої маєтки належно полагодити наказав.

Близько першої ми прибули до Снову, маєтку ясновельможного Рдултовського, хорунжого новогрудського, де мали обідати і ночувати. Знайшли ми дім дуже зручний, мурований, з крилами і різними помешканнями. На подвір’ї зустріли привітного ясновельможного пана господаря з родиною і деякими шляхтичами воєводства. Найяснішого Пана, проведеного до свого зручного апартаменту, з вікнами на гарний сад, вітали присутні. Це були дами: Зеньковичова, каштелянова смоленська, сестра господаря; Рдултовська з Жевуських, господиня; Лопотова з Моравських; Платерова з Жевуських, і Кунцевичова з Галинських, племінниця господаря; з кавалерів: Платер, Обухович, підвоєводи; Тухановський, чесник; Моравський, шамбелян; Концевич.

Відразу відбувся обід для Найяснішого Пана і його двору, після якого невдовзі прибули з Несвіжа: князь воєвода віленський; князь підкоморій литовський; ясновельможні панове Моравський і Мориконі, писарі литовські; Храповицький, інстигатор литовський; Костялковський, маршалок; Мориконі, підкоморій; Мориконі, колишній староста; Мориконі, хорунжий вілкомирський; Мориконі, колишній староста берестейський; Оскерко, маршалок осьмянський; Оскерко, маршалок мозирський; Войнилович, підкоморій новогрудський; а також ще з півтора десятка урядників різних повітів і воєводств із засвідченням Найяснішому Пану належної пошани. Його Величність Король, привітавши люб’язно князя воєводу та тих, хто з ним прибув, провів майже годину в розмові, потім разом із усім товариством ходив по саду, а через холодну погоду, незабаром повернувся до свого передпокою, після від’їзду князя воєводи з прибулими до Несвіжа, вирушив до кабінету. Перед вечерею Найясніший Пан тричі виходив зі своїх покоїв, щоби розважитися з дамами, на останок, близько дев’ятої години, попрощався з компанєю" [45].

Зі щоденника також випливає, що Рдултовські послідували і далі за королем у його поїздці до Новогрудка, де 24 вересня: "Найясніший Пан, здоровий і веселий, а також задоволений з люб’язного прийому, розважившись розмовою з господинею та з дамами: ясновельможною Пузиніною з Сапігів; Рдултовською з Жевуських; Нарбутовою, дружиною хорунжого лідівського; а також з іншими" [45].

"У графа Адама [Вавжинця] Жевуського, була сестра [Францішка Жевуська], яка першим шлюбом вийшла заміж за вдівця, пана [Яна Хризостома] Рдултовського, що належав до поважного литовського роду. Від попередньої дружини [Констанції Булгарин] пан Рдултовський мав доньку [Терезу Рдултовську], а від другої — сина [Казимира Рдултовського]. Ці діти мали нещастя кохати одне одного більше, ніж слід було б; гнані цим жорстоким почуттям, вони забули всі свої обов'язки. Юнак думав, що отримає в Римі дозвіл на одруження з сестрою, але йому відмовили. Однак він залишився з нею під одним дахом і в тих самих злочинних стосунках. Батьки померли вже багато років тому. Пан Рдултовський знайшов чоловіка з таким самим прізвищем, щоб той одружився з його сестрою і таким чином узаконив їхніх дітей. Шлюб був лише формальним. Чоловіка відіслали, а брат і сестра залишилися разом. Суспільна думка була проти них, але не піддавала їх анафемі. Вони приймали людей, люди обідали у них вдома. Хмари, однак, насувались, і, правду кажучи, гадаю, що на великому обіді в їхньому домі всі гості встали би відразу і пішли, ледь почувши гуркіт першої ж блискавки. 

У них було троє дітей. Дочка [Анеля] закохалася в пана [Людвіка] Шпіцнагеля, який відмовився від неї і прострелив собі мізки. Сама вона була дуже хвора, і батьки вмовили її віддати руку пану [Адаму] Солтану. Притягнена до вівтаря майже бездиханною, вона померла через чотири дні після весілля. Друга дочка [Лаура] мала ще більш нещасливу долю. Її погана поведінка стала настільки помітною, що вона повністю втратила репутацію. Син, на щастя, обдарований природою, прив'язався до жінки, яка зруйнувала впевнені надії на блискучу кар'єру, на яку він мав повне право розраховувати. Небесне прокляття пало на цю нещасну родину. Пані [Тереза] Рдултовська сумно померла. [...]

Яскравість освіти, яку отримують молоді люди, контрастує з невизначеністю їхньої долі після одруження. Часто вони проводять свою молодість у Парижі або в Лондоні, втомлені від набуття всіляких талантів. Розпаливши їхнє самолюбство з фатальною майстерністю і давши вкусити чудовий ефект, який вони могли справити, їх повертають на батьківщину, де багатий шлюб зазвичай визначає їхнє нещастя, і посеред достатку не рятує ані від бід, ні від боргів. Їхні таланти забуті, їхні заслуги невизнані, їхня невдоволена гординя перебільшує незручності ізоляції. Вони мріють, щоб їх розуміли, щоб їх любили, не підозрюючи, що прагнуть лише лестощів і залицянь. Перші знаки уваги, отримані тут на самоті, зворушують їх і, введених в оману надто яскравою уявою, спокушають, а необачні вирази вдячності чи навіть співчуття, від яких більший досвід міг би вберегти, спонукають їх до дій, про які потім доведеться шкодувати. Цим пояснюється така велика кількість нещасливих авантюр і екстравагантних шлюбів серед поляків. Відомий лікар, вчитель музики, художник, викладач іноземних мов порушують родинні традиції і стають героями романів, навіть не замислюючись про це... принаймні на початку" [10].

"Про маршалка Рдултовського можна багато говорити, бо він був людиною, яких тепер уже не зустрінеш: розумний, вчений, бо навіть доктор філософії; а при тому люб'язний, легкий в товаристві, веселий, з рідкісним дотепом, який ніколи не спрямовував на шкоду іншим. Він був найшанованішою людиною всього повіту. Походив з Жевуських, від рідної племінниці князя Кароля "Пане Коханку". Незважаючи на це, лише з панами був паном, а зі шляхтою, хоч би й найубогішою, ніколи не гонорував. І тому, коли він ішов на маршалка, вся демократія була за ним. Аристократія ж, на чолі з воєводою Нєсоловським, просувала Константина Раєцького (пізніше полковника у війні 1812 року). Але братія-шляхта підтримали свого улюбленця, і вибір припав на нього. Після вступу Наполеона він був призначений підпрефектом новогрудським, а після його падіння знову маршалком. Господар він був чудовий. Одним з найперших запровадив правильних овець у цих краях і великі посадки картоплі для виготовлення горілки. Заснував велику масштабну фабрику сукна в Адаховщині, де виробляв власну вовну і тим заохотив земляків розводити кращий сорт овець, вовну яких він купував" [30]. 

У Анелю Рдултовську закохався поет, перекладач та сходознавець Людвік Шпіцнагель, близький друг Юліуша Словацького. Він був призначений перекладачем у російське консульство в Єгипті і перед відїздом навідався у Снов, імовірно задля освідчення, де 26 лютого 1827 року наклав на себе руки. Ця історія стала широко відомою, а пізніше на її основі було написано п'єсу Вацлава Кубацького "Крик горобини" 1949 року. 

Константин Рдултовський (1804-1869) навчався у Сорбоні, був маршалком слуцького повіту, займався літературою, приятелював з Адамом Міцкевичем і переклав англійською його сонети, переклав польською з грузинської Шота Руставеллі, товаришував із Генриком Жевуським, відвідував у Одесі салон Кароліни з Жевуських Собанської і сам влаштовував літературні зустрічі у Петербурзі, через витрати на які збанкротував. Від батьків успадкував маєток Верхнє Чернихово, за посагом дружини Валерії Незабитовської отримав Савейки, які зрештою змушений був продати. Снов успадкував молодший син Євстахій Рдултовський (1824-1902), одружений на Мальвіні Кунцевич: він витратив спадок, а сновську резиденцію, за словами нащадків, програв у карти, залишивши лише три фільварки: Адаховщину, Селявичі та Карче. 

Дати життя братів наведені за Романом Афтаназі [26], натомість зі спогадів Тадеуша Боровського випливає, що Євстахій помер раніше за брата: "Однієї неділі [близько 1850 року] я застав у Ордів на чаюванні Генрика графа Жевуського та Константина Рдултовського, колишнього маршалка новогрудського, з якими мене познайомили. Жевуський пригадав про добрі стосунки з моїм батьком і дядьком Порадовським, чийого брата генерала і дружину чудово знав Рдултовський. Оскільки гостей того разу було небагато, а господарство й донька були доступні для серйозніших тем, ми провели весь вечір, аж до пізньої ночі, розмовляючи про різні питання літератури й політики дня. На прощання Рдултовський запросив мене на свої вечори, і наступного дня я наніс йому візит, а коли на перший наступний вечір не з'явився, він зобов’язав Орду мене привести. Саме там я познайомився з усіма видатними особистостями польської колонії Петербурга. Рдултовський, на той час близько п’ятидесяти років, був ще доволі красивим чоловіком, надзвичайно приємним у спілкуванні, з жвавим розумом і неабиякою енциклопедичною освітою. Він був сином свого батька, що не дивно, але заразом і сином рідної сестри свого батька. На початку століття цей випадок був дуже відомим у Литві — кохання брата й сестри. Батько Рдултовського, здається, підкоморій новогрудський, з широкими родинними зв'язками у Литві, заможний і шанований (адже окрім цього нещасливого кохання до сестри йому не було в чому дорікнути), їздив до Риму просити в папи диспенсації, якої, зрозуміло, не отримав. Після цієї відмови він знайшов якогось бідного Рдултовського, який погодився бути титулярним чоловіком дружини, котра, як кажуть, мала від брата аж четверо дітей — двох дочок і двох синів. Один із синів помер, а інший, Константин, здобувши гарну освіту вдома, а згодом у Парижі, успадкував значний маєток батька як його рідний племінник. Оскільки каштелянка Жевуська [Юстина з Рдултовських] також була сестрою його батька, Константин і Генрик були кузенами, але перший був молодшим щонайменше на 12 років. 

Рдултовський перебував у столиці у справі свого швагра (брата дружини) Незабитовського, маршалка гродненської губернії. Йшлося про значний маєток, конфіскований у брата цього Незабитовського за написання якоїсь політичної брошури, чернетки якої було знайдено на дні валізи під час митного огляду. Його посадили до в’язниці, звідти мали заслати до Сибіру з конфіскацією майна, але так і не оголосили підтверджений імператором наказ, бо той у в'язниці помер. Отже, йшлося про те, чи має бути виконаний наказ, підтверджений, але не оголошений підсудному. Теоретично сумнівів не було, що ні, адже судовий наказ, навіть оголошений підсудному, не міг бути остаточним, якщо потребував підтвердження. Однак на практиці все могло бути по-різному, і справа була вкрай "виробничою", як тоді висловлювалися. Оскільки брат, спадкоємець підсудного, не мав зв’язків у столиці, а швагр такі мав, особливо близькі з всесильним тоді графом Клейнмейхелем, він узявся за розгляд справи у вищій інстанції. Спочатку він оселився досить скромно, у приватній орендованій квартирі на Малій Мільйонній, але згодом переїхав до готелю Клея (на Великій Михайлівській), найрозкішнішого і найдорожчого у місті, де займав один із найпарадніших апартаментів. Двічі на тиждень він влаштовував вечори: польські літературні, де пізніше з'явилися й карти, щочетверга, — та змішані, на які приходили високопосадовці, щопонеділка. Завжди це супроводжувалося щедрою вечерею на 30–40 осіб, що, безсумнівно, коштувало величезних грошей і, на жаль, закінчилося для господаря трагічно. Проживши таким чином два сезони в Петербурзі, він, щоправда, виграв справу, але витрати на репрезентацію — бо я сумніваюся, що, маючи справу лише з високопосадовцями, він роздавав би хабарі, — поглинули не лише виграний, а і його власний, уже й так зменшений, статок. Наш надзвичайно симпатичний господар, наробивши значних боргів у столиці, змушений був буквально рятуватися втечею (вже після мого від’їзду з Петербурга), а згодом віддати весь свій власний маєток на сплату боргів. Розорений, покинутий, чи, можливо, сам залишивши дружину, з якою й до того не дуже ладнав, він оселився на віддаленому хуторі, що залишився від колись великого маєтку, і присвятив себе дослідженням ілюмінатів, Сведенборга та його вчення, які публікував у "Петербурзькому тижневику", а через кілька років помер у злиднях. 

Хоча він і поводився легковажно, це була особистість, яка як зовнішнім виглядом, так і внутрішніми якостями надзвичайно приваблювала. Жодна галузь тодішньої науки чи сфера життя не була йому чужою чи байдужою; усе зачіпало його багатогранний і жвавий розум. Ці риси ставали очевидними, коли він, як господар, переходив від групи до групи гостей, що розмовляли, і прекрасно включався до розмови як польською, так і французькою" [37].

Деяким з нащадків Рдултовських вдавалося покращити родинні статки, але вони вже ніколи не наближувалися до минулих. Після втрати Снова родинний архів було перенесено до Адаховщини, де більшу його частину було знищено під час Першої світової війни, а те, що лишилося, включно з портретами Яна Хризостома Рдултовського, Казимира та його дітей, донищено у Варшаві під час Другої. Величезний Сновський палац дійшов до наших днів, переобладнаний на військовий шпиталь. Один із нащадків Павел Рдултовський (1902-1990) зібрав сімейні відомості, які було видано книгою [31]. Інший, Ян Войцех Рдултовський (1959 р.н.), що мешкає у Варшаві, кілька разів відвідував колишні родинні маєтки у Білорусі.  

"У [Казимира] Рдултовського [...] було ще дві сестри Обухович, які вийшли заміж за Чапських. У них було кілька синів. Старший з них [Адам Юзеф Чапський], дуже незначний, мав щастя бути дурнем, а отже, дуже задоволеним собою. Він одружився зі своєю кузиною Марією Жевуською, дочкою Генрика [Жевуського]. Один з його братів (бо в усіх наших сім'ях є невідома драма, спричинена не стільки обставинами, скільки характером), прив'язався до княгині Радзивілл, уродженої Моршковської, атеїстки, хоча й дуже розумної жінки. Вона справила на нього фатальний вплив. Її смерть супроводжувалася сумними подробицями. Син цієї жінки (Радзивілл), подав до суду на Чапського" [10].

"Обидва брати Чапські, Кароль і Станіслав, сини воєводи Францішека Станіслава та Вероніки з Радзивіллів, виховувалися спершу в Несвіжі при дворі дядька, князя "Пане Коханку", а потім у колегіумі отців-піарів у Вільнюсі. [...]  Обидва Чапські одружилися на заможних кузинах, Софії та Фабіані Обухович, дочках Михайла, каштеляна мінського, і Францішки з Жевуських першим шлюбом Рдултовської. У посаг обох сестер входив маєток Своятичі. З материнського посагу Радзивіллівни старший, Кароль, отримав маєтки Станькове в мінській землі, а також Жупрани і Новосілки в ошмянському повіті. Станіслав отримав Совейки і Лахву. Вероніка з Радзивіллів Чапська, мати Кароля і Станіслава, отримала на доживоття Вязинь поблизу Станькова, де мешкала і там же померла. [...]

Але настав рік 1812. "О, рік той!..." Чи могли поляки не довіряти Наполеону? Він був богом війни, непереможним, а похід на росію назвав "другою польською війною"...  Дехто з заможніших литвинів запропонували взяти на себе частину витрат на забезпечення полків, що формувалися, за умови призначення їх шефами цих полків. Наполеон погодився, бо був великий дефіцит готівки, і 13 липня підписав призначення на полковника піхоти [Станіслава] Чапського, кавалерійських полків Тизенгауза, Гєлгуда, Ходкевича та кількох інших. Домінік Радзивілл за свій рахунок сформував 8-й кавалерійський полк військ Варшавського князівства і з самого початку перебував у передових підрозділах Великої армії. Полковник Станіслав Чапський разом зі своїми рекрутами, за словами істориків, мужньо бився під Койдановим (перейменованим на Дзержинськ), де був залишений на посту для стримання корпусу Чичагова; його полк, недостатньо навчений, частково розбігся, і сам командувач змушений був ризикувати своїм життям. Він бився над Березиною та взяв участь у німецькій кампанії, а після 1815 року перебував у Парижі. За Койданів був нагороджений хрестом Virtuti Militari, а за Дрезден–Гросс Ґартен хрестом Почесного Легіону. На його маєтки в Литві російські влади наклали секвестр. 

Кароль не поспішав вступати до лав Великої армії, але обіймав різні уряди та чини. Він був шамбеляном короля Станіслава Августа, лицарем Мальтійського ордену, маршалком шляхти мінського повіту, почесним опікуном шкіл слуцького повіту, членом Литовської Освітньої Комісії, а все це в часи поділів, загарбань, війн і збройних навал. У 1812 році, після відступу росіян, Чапський увійшов до комісії тимчасового уряду мінської губернії, а згодом до скарбової комісії уряду Великого Князівства Литовського як директор скарбниці Мінського департаменту, обов'язком якого було наглядати за збереженням державного майна. Після поразки Наполеона він відступив із військом і доставив литовську скарбницю до Кракова. Вона нараховувала понад 60 000 польських злотих. Цю суму начебто не вдалося перевезти до австрійської Галичини, а ще важливіше, не було кому її передати. Тож, після виплати заборгованої платні кільком присутнім у Кракові військовим, решту коштів було розподілено між приватними громадянами з обов'язком повернення на перший запит імператора [Наполеона]. Однак ніхто так і не звернувся по ці наполеонівські злоті. Ліквідувавши свої володіння в Пруссії та скориставшись амністією Олександра І, обидва брати повернулися до Литви.

Станіслав після одруження часто їздив на контракти, полювання, купував і продавав маєтки. Замість спаленої і пограбованої Лахви отримав з радзивіллівського спадку Кейдани [Кедайняй] у Жмуді. Відступивши через борги Совейки, подружжя Станіслава Чапського оселилася в Своятичах, у баранівському повіті, в прекрасному палаці в стилі класицизму кінця XVIII століття, оздобленому ліпниною та фресками. Втім, вони були лише гостями в цьому домі. Опіку за дітьми здійснював сержант Великої Армії Патрійон, одружений з полькою. [...] Одного дня Станіслав Чапський, прямо з дороги, зайшов до дитячої кімнати, обійняв кожного з дітей, привітався, а потім урочисто оголосив: "Я розорений. Мало що після мене залишиться, а може й нічого зовсім. Але Бог милосердний. Мама ще вас нагодує і одягне, і на виховання буде давати, користуйтеся цим, закликаю, бо на те тільки материнського фундушу вистачить. Честь та наука нехай будуть з вами, з ними ще можна безпечно вирушати світом…" "Формування 22-го піхотного полку, спалення і конфіскація Лахви, еміграція і дворічне перебування в Парижі, – пояснює Едвард [Чапський, 38], – а головне банкрутство князя Людвіка Радзивілла, ордината клецького, родича і друга мого батька – ось причини банкрутства, що справді не ганебні. Незабаром сталося розлучення подружжя з нез'ясованих причин. Станіслав Чапський начебто страждав на лунатизм, що лякало його дружину. Якось вночі він приніс з саду велику кадку з лавровим деревцем і поклав її на ліжко дружини, ніби букет квітів. Так збереглася легенда про цей лунатизм. У родині замовчували настирливі чутки про його численні порушення подружньої вірності, що ймовірно було основною причиною їхнього розлучення. Софія Чапська залишилася в Своятичах, відповідаючи відтоді за виховання чотирьох дітей. Станіслав осів у Кейданах, де ледве міг себе утримувати. Важкою працею, в убогому будинку, він почав покращувати своє становище. 

"Обидва брати Чапські, Станіслав і Кароль, — за словами Моравського [Станіслава, 36] — були не лише розумними, а й дивовижного, блискавичного, гострого гумору. Але між ними була величезна різниця. Кароль, старший, постійно сам з себе чудово й неповторно жартував. Станіслав найбільш кумедно кепкував над іншими". Кароль, шляхетний і порядний, "говорив він крізь ніс, тобто мав носовий голос, що також надавало йому своєрідної оригінальності. До такої незвичайної, про яку я кажу, дотепості він додавав і вроджену, але, як я підозрюю, значною мірою і навмисну удавану розсіяність. Це йому ніколи не шкодило, зважаючи на його добре серце, а завжди допомагало. Багато чого йому через неї пробачали" [Марія Чапська, 33]. 

У Своятичах аж до жовтневої революції зберігалася "вдячна пам’ять про останню дідичку маєтку графиню Станіславову [Софію] Чапську, яка, будучи великої гідності справжньою польською матроною, оселившись у Своятичах, заснувала школи та притулки для селян, збудувала величний костел і спорудила плебанію. У 1863 році все це було перетворене на православні заклади" [30]. 

1. Kazimierz Bartoszewicz, "Radziwiłłowie. Początek i dzieje rodu" (1928)  

2. "Listy księcia Karola Stanisława Radziwiłła "Panie Kochanku" (1751-1790)" (1906)

3. Adam Kucharski, "Instrukcje rodzicielskie Wacława Rzewuskiego dla syna Seweryna oraz córek Teresy i Ludwiki z lat 1754 i 1763/64" [Батьківські настанови Вацлава Жевуського] (2017)

4. Adam Kucharski, Stanisław Roszak, Agnieszka Wieczorek, "Guwernerzy Rzewuskich na Podhorcach w XVII–XVIII wieku – szkic do portretu" (2018)

5. Marcin Matuszewicz, "Pamiętniki Marcina Matuszewicza kasztelana brzesko-litewskiego 1714-1765" (1876) 

6. Walery Bubień, "Sejmik nowogródzki, słuczorzeski i stwołowicki w czasach panowania Stanisława Augusta Poniatowskiego 1764-1795" (2007) 

7. Jazep Januszkiewicz, "Diariusz z XIX stulecia Dzienniki bpa Michała Hołubowicza z lat 1858-1860" (2003)

8. Filip Kucera, "Wacław Emir Rzewuski (1784-1831) podróżnik i żołnierz" (2016)

9. Леон Жевуський, "Підгорецька хроніка" (1860)

10. "Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)

11. Ядвіга Жевуська, "Wielka rodzina w wielkim narodzie" (1879) 

12. Regina Jakubėnas, "Rozprawa Litwy z Polską. O Jaśnie Oświeconą Księżniczkę Karolinę Katarzynę Radziwiłłównę" (2023)

13. Roger Pierrot, "Lettres de la comtesse Rosalie Rzewuska a Eve Hanska" (1995) 

14. "Jllustrissimo excellentissimo domino domino Stanislao Rzewuski jn Olesk, Podhorce, Rozdoł & Rejowiec &c comiti praefecto Chelmensi & colonello cohortis loricatae S.R. M. in exercitu regni ac celsissimae principi Carolinae Catharinae, palatini Vilnensis exercituumq: Lithvaniae magni ducis Michaelis Radziwił lectissimae filiae auspicatissimi connubii gratulatio a devinctissima magnis nominibus provincia Minoris Pol. Soc. Jesu jnstituta anno 1758" (1758)

15. "Felicitas Publica Ab inita auspicatissimi Conjugii societate inter Dominum Stanislaum Rzewuski ac Principem Carolinam Catharinam Radiviliam ab obligata Magnis Nominibus Societate Jesu publicis gratulationibus Excepta Anno MDCCLIIX" (1758)

16. Архів Станіслава Фердинанда Жевуського (акти сімейні і майнові) (1784-1814) 

17. Jan Duklan Ochocki "Pamiętniki Jana Duklana Ochockiego" T2 (1910)

18. Kazimierz Pułaski, "Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy: monografie i wzmianki", T. 1 (1911) 

19. Stanisław Kazimierz Kossakowski "Monografie historyczno-genealogiczne niektórych rodzin polskich" T2 (1860)

20. Архів Вацлава Петра Жевуського (1732-1779) 

21. Henryk Rzewuski "Pamiątki JPana Seweryna Soplicy, cześnika parnawskiego" - "Станіслав Жевуський" 

22. Henryk Rzewuski "Pamiętniki Bartłomieja Michałowskiego" Oddz. 1 t. 3 (1857)

23. Архів Станіслава Фердинанда Жевуського (акти сімейні і майнові) (1784-1814) 

24. Jerzy Jędrzejewicz "Noce ukraińskie albo rodowód geniusza: opowieść o Szewczence" (1966)

25. Єжи Єнджеєвич "Українські ночі або Родовід генія: біографічний роман про Шевченка" (1966)

26. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T2 (Снов, Ліпа, Своятичі) (1992) 

27. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T1 (Станьків) (1991) 

28. "Rocznika Polskiego Towarzystwa Heraldycznego" (2015)

29. Szymon Konarski "Platerowie" (1967)

30. Edward Bonifacy Pawłowicz "Wspomnienia: Nowogródek, więzienie, wygnanie" (1887) 

31. Paweł Rdułtowski "Rdułtowscy ze Snów" (2019) — не опрацьовано

32. Seweryn Uruski, "Rodzina: herbarz szlachty polskiej. T. 15, Przanowski-Rzyszko" (1931)

33. Maria Czapska "Europa w rodzinie i czas odmieniony" (2014)

34. Edward Czapski "Ze wspomnień sybirskiego zesłanca" (1893)

35. Emeryk Czapski-Hutten "Spis rycin przedstawiających portrety przeważnie polskich osobistości w zbiorze Emeryka harbiego Hutten Czapskiego" (1901)

36. Stanisław Morawski "Kilka lat młodości mojej w Wilnie 1818–1825" (1924)

37. Tadeusz Bobrowski "Pamiętniki Tadeusza Bobrowskiego" (1900) 

38. Emeryk Czapski-Hutten "Katalog zbiorów hr. Emeryka Hutten-Czapskiego" (1904) 

39. Наталія Черкаська "Документи Дубенського архіву Любомирських з колекції Київського відділу Російського військово-історичного товариства" (2018)

40. Наталія Черкаська "З історії Чуднівського архіву Жевуських" (2013)

41. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T5 (Лаврів) (1994) 

42. Roman Aftanazy "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej" T3 (Краслава, Комбули) (1992)

43. "Przewodnik po Muzeum im. hr. Emeryka Hutten-Czapskiego w Krakowie" (1902) 

44. Dymitr Zagacki "O dawnych właścicielach Juskiewicz, Czernichowa, Adachowszczyzny. Rdułtowsy: wojskowi, dyplomaci, poeci" (2012)

45. Adam Naruszewicz "Dyjaryjusz podróży jego Królewskiej Mości na Sejm Grodzieński" (2008)

46. Krystyna Maksimowicz "Wokół ceremonii ślubnej Stanisława Ferdynanda Rzewuskiego z Katarzyną Karoliną Radziwiłłówną na zamku nieświeskim", у "Rzeczpospolita domów. Zamki, dworki i pałace" (2008) — переклад

47. Polski Słownik Biograficzny "Rzewuski Stanisław Ferdynand" Zbigniew Anusik, Andrzej Stroynowski