Його життя було більш насиченим, ніж славним. Народна фантазія невдовзі обрала його героєм своїх балад, а два великі польські поети оспівали його славу (Адам Міцкевич та Юліан Словацький). Його гордовиті погляди, його величні ідеї, безсумнівно, були результатом виховання, в якому все сприяло розвитку честолюбних нахилів. До родинної атмосфери слід додати впливи наполеонівської епохи, під час якої нестандартному надавали перевагу перед посереднім. Нарешті, романтизм також мав свій вплив. У цих трьох елементах ми знаходимо пояснення явища, більш екстраординарного, ніж багатого на позитивні результати, це явище — Емір та його легенда" [Граф Міхаловський, 12].

Постать та діяльність Вацлава Жевуського були дуже романтизовані та міфологізовані ще за його життя, в тому числі і ним самим, що ускладнює їхнє дослідження. І в публіцистиці, і навіть в працях істориків досі можна побачити посилання на художні твори замість історичних джерел: на Міцкевича з польського боку та на Домонтовича з українського. Це стосується і зовнішності: попри те, що Домонтович змальовує Еміра як високого широкоплечого атлета та пристрастного спокусника, сучасники зазначали його середній зріст і схильність до усамітнення та аскетизму. Вірогідним можна вважати опис Генрика Жевуського: "Він був середній на зріст, худорлявий, жилавий, надзвичайної м'язової сили. Не було такого дикого коня, щоб він не осідлав його і не змусив підкоритися собі. Він не знав м'якості. Кінська шкіра була його єдиною постіллю" [13]. Екстравагантність Еміра базувалася на його оригінальності, а не яскравості чи показності.

Єдиний син польного гетьмана Северина Жевуського та його дружини Констанції з Любомирських, перші роки життя він провів у Підгорецькому замку разом із сестрами: старшою Ізабелою та меншою Марією. За традицією Речі Посполитої, від народження на сина магната були покладені кар'єрні сподівання: ще змалку він отримав від батька патент на звання хорунжого полку передньої гвардії коронної польної булави. Але коли йому виповнилося 8 років, у 1793 році, відбувся Другий поділ Речі Посполитої: його батько втратив усі повноваження, його країна зникла з політичної мапи світу, і майбутнє нащадка кількох поколінь гетьманів опинилося у повній невизначеності. Цей вакуум обмежених можливостей під тиском вроджених та накладених родоводом амбіцій зрештою вибухнув екстравагантністю, несумісною з сумними обставинами, в яких перебувала країна. 

Не відомо, коли Вацлав Жевуський почав цікавитися Сходом, в часи його дитинства ця тема набувала популярності в аристокатичних колах. Зокрема інтересом до східних культур відзначався Адам Казимир Чорторийський (1734-1823), дядько Констанції Жевуської. Але зазвичай знаймоство Вацлава зі Сходом пов'язають з відомим мандрівником та письменником Яном Непомуценом Потоцьким (1761-1815). Він був одружений із сестрою Констанції Жевуської Юлією з Любомирських (шлюб був невдалий) і таким чином входив до кола родини. У 1797 році Потоцький повернувся з експедиції на Схід, де відвідав Стамбул, Єгипет, Туніс та Марокко, і зупинився на кілька місяців у Відні у родичів дружини Жевуських. Так відбулося їхнє знайомство з Вацлавом. Ян Потоцький охоче розповідав про побачене у мандрах, і ці оповіді певно стимулювали інтереси майбутнього Еміра щодо подорожів на Схід. 

На другий день після вінчання на честь молодят було влаштовано карнавал, на який Вацлав Жевуський з'явився у східному вбранні — це, ймовірно, була перша його публічна поява в образі, який пізніше став для нього повсякденним [19]. Після весілля Вацлав почав отримувати від батька 100 000 злотих на рік на утримання — величезну суму, яку він отримував до 1817 року і відкладав: спочатку на науково-дослідку роботу, а потім на подорож [13]. Антоні Ролле пише, що саме до весілля молодятам придбали маєток Саврань, а мати нареченого Констанція Жевуська подарувала як придане Кузьмин біля Старокостянтинова — в подальшому дві основні резиденції "Еміра" [10].

Жевуський також захоплювався військовим мистецтвом і покладав надії на відповідну кар'єру: "Мій чоловік заприятелював зі старим генералом Вімпфеном, який виявив у ньому неабиякий хист до військової справи і з радістю віддав його на навчання мистецтву, в якому обіцяв йому великий успіх" [12]. У 1808 році Жевуський вступив до офіцерської школи у Вінер-Нойштадті і закінчив її з відзнакою [23]. У чині підпоручика його призначили до 8-го гусарського полку Міхаеля фон Кенмайєра. Вже під час служби в австрійській армії Вацлав "прославився як неперевершений вершник, майстер у володінні всією колючою і вогнепальною зброєю. Він був надзвичайно витривалим у спеку і холод: у найлютіші морози виходив на вулицю голим і обливався водою" [22]. 

Жодна зі сторін не вийшла з цієї битви переможцем і обидві зазнали величезних втрат: майже 60 000 вбитих і поранених. Однак Наполеон був змушений відступити і відмовитися від подальших спроб захопити Відень. Після цього поранених, в тому числі і Жевуського, відвезли у Брно, де також перебувала його родина, що евакуйовалася з Відня. Жевуський подав прохання про нагородження його орденом Марії Терезії, яким нагороджували за бойовий вчинок, здійснений без наказу, однак отримав відмову: "Генерал д'Аспре не сумнівався, що той, кого він називав своїм рятівником, отримає хрест Марії Терези; але сталося інакше. Подання Жевуського було розглянуто капітулом під головуванням принца Жана Ліхтенштейна, але відповідно до статуту ордену його визнали недостатнім для нагороди. Генерал д'Аспре тим часом помер від отриманих поранень і не встиг дізнатися про цю відмову" [12]. Натомість 9 червня Жевуського було переведено до 2-го кавалерійського полку принца Карла Філіпа Шварценберга, де йому було присвоєно звання ротмістра першого класу. 

Участь Вацлава Жевуського у битві з Наполеоном не лише не принесла йому бажаної винагороди, а й була різко засуджена у Варшаві, адже до складу французької армії входили польські війська, з якими Вацлав схрестив зброю. До того ж обурення наклалося на ставлення до прізвища Жевуських після Торговицької конфедерації. "Шляхетна поведінка вашого батька була суворо оцінена в Польщі. Полк, яким командував В. Потоцький, отримав наказ від свого командира спустошити Опільський замок, спадок мого батька, а генерал [Міхал] Сокольницький вивіз деякі антикварні обладунки, в тому числі Георгія Любомирського, які він подарував княгині [Ізабелі] Чорторийській, щоб збагатити її колекцію історичних пам'яток. Через кілька місяців ваш батько подав у відставку" [12]. У колекції Підгорецького замку був портрет Вацлава Жевуського у гусарському мундирі — єдиний, де він був зображений до перетворення на "Еміра"; втрачений у війнах XX століття. 

"Того дня граф Вацлав Жевуський, відомий своєю оригінальністю, на прізвисько Емір, з'явився до імператорського двору в оригінальному вбранні, на прекрасному коні чистої арабської крові. Імператор прийняв його люб'язно і дозволив йому похизуватися арабськими витівками. Того дня емір був одягнений у стильну сукню, в плямах рожевого кольору, з чимось на кшталт кафтана або вестки зверху, темнішого кольору, без рукавів, турецький халат; волосся було коротко підстрижене, борода густа, руда, на голові — шапочка. Вираз його обличчя був дотепний, профіль римський, очі дуже гарні, і, незважаючи на труднощі, перенесені в аравійській пущі та під сонцем спекотного Сходу, його плечі зовсім не були засмаглими. Він мав тоді 40 років, але ніхто не давав йому більше 35. 

Жевуський провів кілька років на Сході і там, кочуючи серед племен будуїнів, настільки влився в їхні звичаї, що його легко було прийняти за одного з них. Він досконало володів арабською мовою і підписувався іменем, яке вони йому дали: "Джак-ель-Шахер — емір арабів". Одні вважали його брехуном, інші стверджували, що під цією оригінальністю ховається великий намір [...]. Коли в останній момент він опинився на чолі кількох сотень козаків під Дашовом у лавах повстанців — цікаво було пізнати цього оригінала, про якого я вже мав уявлення з розповідей дружини, і я зустрівся з ним у Тересполі в одного ресторатора. Ми швидко зблизилися, а після вечері він сів до фортепіано і дуже розважально заспівав мені кілька французьких романсів та італійських арій, які з арабським вбранням становили вельми кумедний контраст" [14].

"Вацлав Жевуський, людина дуже оригінальна, але надзвичайно талановита в усіх відношеннях, став широко відомий під час своїх подорожей на Схід, через його вподобання та східний спосіб життя. Там він зумів здобути почесний титул еміра і, мабуть, навіть певну владу у Малій Азії чи Сирії. Його вроджена любов до арабських коней знайшла таким чином широке поле для викобелювання. Внаслідок важкого поранення ноги, отриманого в Єгипті, коли він відважно ризикував своїм життям як доброволець у лавах віце-короля, він змушений був покинути Схід після двох років володарювання, оскільки лікарі порадили йому негайно повернутися на батьківщину, бо в спекотному кліматі рана, що погано загоїлася, постійно відкривалася. Тому з жалем емір Жевуський облишив принади Сходу, а вподобане кочове арабське життя вирішив продовжити в савранських степах і на величезних кузьминівських болотяних луках, оточених прекрасними водами Случа, де він розводив своїх улюблених коней. Кажуть, що тоді він привіз з Аравії до краю понад 40 першокласних жеребців і кобил найшляхетнішого походження. Цей цінний табун пасся в Саврані, але в Кузьмині емір збудував розкішні стайні для східних жеребців, поруч із якими зазвичай таборував у наметах зі своїми вірними козаками, одягненими, як і їхній господар, в тюрбани та арабські паранджі, з тією лише різницею, що емір носив зелену чадру, як високу відзнаку тих, хто здійснив паломництво до Мекки. Невеличка садиба Кузьмина, розкішно оздоблена всередині повністю на східний манер, давала притулок взимку або під час похолодання цьому великому оригіналові, якому не можна було відмовити в високій поетичній душі. Він виливав її на самоті, майже ні з ким не спілкуючись, у чудовій грі на фортепіано і співі прекрасним тенором. Іноді він тижнями уникав людей, зачинявся в затемненій кімнаті, напівлежачи на низькому дивані, вкритому подушками. Коли напад меланхолії минав, він зі своїми козаками на конях мандрував степом, спілкувався з людьми та сусідами, гостинно приймав усіх у своєму маєтку в Кузьмині, зачаровував молодих і старих приємною обстановкою та незрівнянною енергійністю. В такі часи він часто подорожував верхи на своїх вітрогонних арабських конях з Кузьмина до Саврані у великому каравані з в'ючними верблюдами та козацькою свитою, незважаючи на 60-мильну відстань; після повернення зі Сходу він не визнавав інших способів пересування.  

Тим часом, внаслідок безладу, майнові інтереси ставали дедалі більш безладними, син не мав окремої власності. З величезних маєтків його матері Саврань та Кузьмин були йому надані лише в користування для утримання стада. Розповідають, що одного разу до Кузьмина прийшли судові урядники з кредиторами, які мали законні вироки на конфіскацію всього рухомого майна на земельній ділянці, а отже, і тих чудових арабських жеребців і кобил з молодняком. Пан Вацлав у своєму східному вбранні, з усією гідністю великого Еміра, вийшов з маєтку назустріч цій комісії і, навіть бровою не повівши, віддав суворий наказ своїм вірним козакам вивести всіх коней зі стайні для обліку панам урядникам і кредиторам. Козаки в розпачі заламували руки, голосно плачучи з горя, і чекали одного лише кивка від свого пана, щоб розігнати цю ватагу на всі чотири вітри своїм гуком. А Емір, поспілкувавшись зі своїм вірним Савою, понурий і похмурий, прогулювався осторонь на просторому подвір'ї перед стайнею. І тут, випадково, раптово, вуздечка зісковзнула з золотогрудого Сеглаві-Джельфа, кінь вирвався на волю і, відчувши свободу, фиркнув, радісно заіржав, взмахнув хвостом і кинувся в степ, потягнувши за собою інших коней, які в шаленому пориві понеслися слідом. Козаки та Емір скочили на коней, які ще залишалися в їхніх руках, щоб наздогнати жеребців-утікачів, і таким чином, пересідаючи з коня на коня, вони проїхали аж 60 миль до Саврані, де весь табун вже був вільний від судової напасті, і таким чином уникнули цього вавилонського полону в руках єврейських лихварів, як пізніше жартома називав це сам Емір. Цей епілог чудово ілюструє тодішнього господаря Кузьмина. Сьогодні від розкішних стаєнь у Кузьмині не залишилося й сліду, але спогади про Еміра досі живуть поміж людей" [15].

"Як [Августу Йосипу] Ілінському не вдалося заснувати столицю на болотах романівських [Романів, Житомирська область], так і Жевуському, який мав арабських коней, не вдалося заснувати Аравію на савранських пісках і степах. Маючи палку уяву, Вацлав носив золоту бороду, носив червоний халат, а коли порвав, костюм зник, а залишилися тільки арабські звички. Саме до нас, у "Три дуби", він приїжджав на полювання, розбивав намет у дворі й там кішував. Приятель нашого батька і наш, а притому любитель привчати молодь до коня, він учив нас по-східному поводитися з конем, метати джерид і крутити спис, а щоб нагадати собі моменти, по-лицарськи проведені в Аравії, любив показувати, як араби моляться; до своїх коней, хоч вони і народилися в Саварані, звертався арабською, у себе частував арабськими стравами, яких не можна було взяти до рота. Хоча ніхто у нього не гостював, але де б він не був гостем, всюди йому були раді: бо чи то він наспівував похмурі думи, чи солодкими словами змальовував арабські оази і принади піщаної пустелі, чи читав уривки зі своїх подорожей, чи розповідав про коней або про історію світу — завжди приємно його було слухати, бо його мова була сповнена чарівності, а розповіді повні життя, яке сильно в ньому кипіло і раде було хоч в словах спустити пару. Щось таємниче оселилося на його душі, насупило його обличчя, але тому орлові щось підрізало крила, і він ніколи не здійнявся в орлиний політ. Жевуський на те, чим був, був або замалий, або завеликий, бо все у нього було безладно, і в господарстві, і вдома. Не міг собі нагосподарювати золото, думав, що викопає його, шукав скарб, про який йому бабця розповідала, марив про скарб у мурах Підгорецького замку і вже збирався знести ті мури. В кімнатах його повно богатого начиння і коштовної зброї, повно цікавинок з усіх куточків світу, а не було де зручно присісти. Здається, не було нічого, чого б Жевуський не вмів, бо він і воїн, і державний діяч, і історик, і бард, і музикант, і художник. Створював опери, малював битви, писав поеми, багато цікавого зосталося по ньому, але, як і він сам, десь загубилося. Шкода, бо були серед іншого поезії, написані неримованим віршем, сповнені східного вогню і краси польської. Я любив читати ці його вірші, а він любив їх слухати з замруженими очіма, щоб гостріше зосередити слух і сильніше розпізнавати звучання слів і міць мови. У нього було багато великих ідей, але жодна з них не здійснилася, і замість того, щоб стати великою людиною, зникнувши з нашого життя, залишив жаль по собі і по тому, що стільки можливостей разом із ним зникло" [21].