Ще від 20 липня 1784 року, за п'ять місяців до події, приятель Северина Жевуського Міхал Дзержановський писав майбутньому батьку: "З Кабали мені випало, що буде син". Чи не найперший вітальний лист після пологів надійшов у Підгірці від Яна Радванського, підстолія волинського, від 7 січня 1785 року: "Вітання Панству з новим нащадком, а Вітчизні з новою шаною, коли, прийнявши імена батька і діда [Вацлав Северин], сподіваюся, зрівняється з ними у свій час чеснотами, серцем і мудрістю". Вітання красномовно вказують на характер очікувань, які були покладені на спадкоємця Жевуських. Так, у листі Ксаверія Браницького від 14 лютого 1785 року: "Нащадок такої благородної крові не може бути нічим іншим, як громадянином, захисником віри і свободи" [25].

Пра-прадід Михайло Флоріан та прадід Станіслав Матеуш їздили послами до Константинополя. На згадку про подорож останнього у замку був портрет Клода де Бонневаля, французького аристократа-авантюриста, який відкинув європейський стиль життя та християнську віру і перейшов на службу до турецького султана. Найвищий символ влади, гетьманська булава Станіслава Матеуша, була виконана перському стилі (хоча і львівськими вірменами). Вацлав Петро Жевуський поповнив замок понад десятком наметів, виготовлених за турецькими зразками; на їхньому тлі він позував для свого парадного портрету. А Северин Жевуський змалку мав одним із пажів турка, що супроводжував його усюди. 

"Якби Вацлав Жевуський був старшим, він, напевно, дав би собі час на роздуми про союз, який йому нав'язали. Але в двадцять років, зі звичкою сліпо слухатись батьків, чинити опір, напевно, не спадало йому на думку. Суворе виховання, прискіпливе до дрібниць, на той час стиснуло його характер. Для нього не було жодного переходу від дитинства до поважного стану одруженого чоловіка. Не встиг він стати господарем своєї свободи, як на нього наклали кайдани, важчі за ті, які він носив. Одне з найсолодших задоволень молодості — неясність надій і невизначеність планів — було йому невідоме. Одруження, безповоротно визначивши його долю, стало на заваді блискучій кар'єрі, яка б відповідала його смакам і талантам. Як тільки він зрозумів це нещастя, то захотів його виправити. Жадаючи слави, він прагнув за будь-яку ціну заявити про себе, чи то своєю відвагою, чи то авантюрними подорожами, чи то своїми витратами, чи то знову ж таки незвичайними явищами, які його захоплювали" ["Мемуари Розалії Жевуської", 12]. 

"Сім перших років буття Кременецької школи були часом її розквіту та блискучого процвітання. Чацький жив нею, пильнував її, як батько, зазнавав переслідувань і завжди виходив переможцем, на благо школи, собі на славу, і забезпечив вдячність співвітчизників. Відходячи до могили, він думав про гімназію, як про дітей своїх мав, і батьківській ксьондза куратора опіці їх передав. Згідно з бажанням помираючого, ксьондз призначив візитатором, а точніше, куратором гімназії Філіпа графа Платера, члена судової комісії освіти. Чацький знав Платера ще дитиною, бо з батьками графа його поєднувала тісна дружба. Він високо цінував прекрасні риси серця і розуму Платера, і впевнений в його вдачі та природних здібностях, повністю довіряв йому і залучав до важливих справ, називаючи його своєю правою рукою. Староста мав дорослу доньку і не приховував того, що був би радий, якби Платер став його зятем. Першим членом комісії був Міхал Собанський, який і після смерті Чацького залишився її головою, і той віддавав належне Платеру. Найбільше в ньому цінував пам'ять про факти та точність суджень щодо речей, в чому йому не було рівних серед членів комісії. Але в комісії справи були відомі всім членам, коли багато гімназійних справ, знайомих лише Чацькому, один лише Платер знав. Про це знав і князь куратор, і хоча мало особисто знав Платера, судження Чацького та Собанського про нього він вважав почесним свідченням і охоче доручив йому замінити Чацького. Відтоді починається епоха, яка кардинально відрізняється від першої, триває три роки й змінюється іншою, трохи світлішою, і знову зникає; щоб поступитися місцем останній, яка, подібна до першої, завершує історію цієї знаменної школи. Але по порядку.

Чацький хотів, щоб поточні військові дії не мали жодного впливу на школи, і з нового 1813 року учні почали з'їжджатися, але їхня кількість ледве досягла трьохсот. Мало також з'їхалося громадян, і з колишніх мешканців лише дім староства Чацьких, Скибицьких, Закревських, нещодавно овдовівший шеф Древєцьких; а з нових граф Вацлав Жевуський, після виїзду з Тарноруди нерозлучний супутник Чацького. Курси розпочалися, уроки проходили за планом, і хоча аудиторії були меншими, професори не збавляли енергії, бо ще присутність засновника школи оживляла їхню відданість, додавала духу. Чацький ще жив. Але за дивним збігом обставин кілька видатних осіб за майже один місяць раптово покинули цей світ. Чацького найбільше вразила втрата близьких йому людей, які розуміли його почуття та наміри: князя Казимира Любомирського з Дубна, генерала Карвицького та підкоморія Юзефа Пінірського. Не витримав стільки страждань чоловік сильний духом. Зліг, і жодні старання найвидатніших лікарів не могли поліпшити його стану, а його смерть сумно рознеслася по всьому Волині. А сирітство Кременця стало ще боліснішим. Не було жодного куточка, від величних будівель гімназії до найпростіших хат, де б не оплакували благодійника нинішніх та майбутніх поколінь! Я не був свідком того, як сумна звістка досягла Кременець, не можу уявити ту біль, що всіх вразила, пам'ятаю лише своє здивування, коли пани Мальчевські повідомили мені ту гірку новину. А скільки таких, як я, що були в боргу перед Чацьким, було в Кременці, кожного стану, кожної віри! По всій Волині єпископ наказав провести жалобні обряди, в Кременці ж цей обряд був відкладений на кінець навчального року. 

Комісія розпочала свою діяльність. Платер був чинним комісаром, але не менш його і гімназія займала. Він підтримував стосунки з директором і префектом, і початок його урядування був гарний. Вацлава Жевуського з Платером познайомив ще Чацький. Але ці двоє видатних людей не мали один до одного жодної потягу. Обидва з найшляхетнішими почуттями, з вищими здібностями та найретельнішою освітою, але не знаходили один в одному того, що викликало б взаємну симпатію. Кожен із них мав своє "але", і кожен уважно порівнював другого з собою та хотів вести його за своїм системою. Обидва були ексцентричні! Пан Вацлав відчував свою особисту гідність, але, будучи скромним, хотів своїми вчинками стерти пляму, що тяжіла на красивому родовому імені. Знайомство з Чацьким ще більше розвинуло це шляхетне починання; граф Вацлав дуже старався, аби, перейнявшись духом Чацького, добру людства та служінню співвітчизникам присвятити і життя, і майно, але діяв приватно і майже приховано. Мало хто знав його прекрасні наміри. Але хто їх дізнався, той дуже високо оцінював його характер. Не був, однак, без своїх "але". Орієнталізм був його манією. Арабський одяг, арабська прив’язаність до коней, арабські вправи, суворий спосіб життя були диватством навіть смішним; але при такій кількості чудових якостях, з таким багатством розуму дивацтво те ніхто не помічав з людей, що мали серце і дивилися в серце. Манери спілкування, високий музичний талант, дар гарно перекладати рідною та іншими мовами робили графа милим і бажаним у кожному товаристві. Його хвалили і критикували в світі салонів, але обожнювали бідні і пригноблені, шанували вчені і добре мислячі.

Граф Платер, призначений Чацьким, чудово розвивав свої високі здібності, засяяв наукою, а шляхетністю почуттів і даром прекрасної мови приваблював до себе всі серця. Платер вже стояв на високому щаблі в загальній думці, коли Жевуський, ще невідомий, з’явився в волинському суспільстві, і Платер відчув себе вищим. Якби Чацький жив довше, ці двоє молодих графів піднялися б разом і, краще пізнавши один одного, зблизилися б, а взаємна повага з’єднала б цих видатних людей, бо прагнули до вони близьких цілей. Але Платер, залишившись сам на сам, упевнений у своїй особистій гідності, зблукав на великій дорозі життя. Чудові якості його серця та розуму одна маленька на перший погляд вада зіпсувала. Красномовний і дотепний, у дотепності він доходив до різкості, що часто наражала його на серйозні неприємності. Влучне слово був його пристрастю, а гострота того слова наробила йому ворогів навіть серед тих, хто визнавав його заслуги.

Навесні 1813 року почали повертатися всі, хто мешкав тут у попередні роки. Повернулися і Малчевські, оселившись у новому будинку, який нещодавно придбали. І підчашина Чацька з дітьми повернулася з Галичини, і знову утворилося те саме товариство, що й раніше. Граф Жевуський, скрізь люб'язно прийнятий, завжди тримався в межах гідності. Одружений, він не був об’єктом мрій для матерів, що мали дочок на виданні, і тому був вільніший у стосунках з домами, до яких навідувався. Але граф жив не лише в аристократичному колі, і будинки кількох професорів були для нього приємним місцем. Серця учнів приваблювала його популярність, але вмів їх тримати у межах пристойності. Йому подобалося бачити їх на уроках верхової їзди, і сам як вправний вершник показував учням багато важливих правил кінної їзди, а у вільний час, з дозволу шкільної адміністрації, влаштовував для учнів кінні прогулянки далеко за місто. Там він розкривав всі свої навички і вражав усіх майстерністю. Заохочуючи прикладом своїм, навчав сміливості та спритності в поводженні з конем, зокрема у запланованих гонитвах і тренуваннях. Молодь полюбила графа Вацлава, але до цієї прихильності додавалася пошана, яку його весела, але поважна ввічливість вміла викликати. 

Граф жив у будинку скромно, рідко влаштовував розкішні обіди, але за його столом щодня харчувалося 12-15 осіб, хоча його двір складався лише з одного секретаря Родаковського. Хто ж були ці співбенкетники? Найбідніші учні, вказані префектом. Отримували не лише хліб насущний, а й їхнім гардеробом, за наказом графа, опікувався Родаковський. Жевуський був щедрий до інших, але ніхто не знав учнів чи решти нужденних, які від нього отримували допомогу. Лише один старий Ярковський, префект, знав про ці шляхетні вчинки: мовчав, бо дав слово графу, але не шкодував належних йому похвал, з молодечим запалом віддаючи належне заслугам Жевуського. 

Жевуський часто зникав з поля зору домів, до яких навідувався. Всі захоплювалися цим усамітненням молодої людини, жаданої в товариствах. Якось сталося, що після кількох днів такої зниклості, шеф Древецький, Платер і Мальчевський, побоюючись, чи не слабкість пана Вацлава в домі затримує, пішли його відвідати. Підійшовши до ґанку, почули дивну сумну гармонію інструментів та людських голосів. Увійшли до зали і застали графа в товаристві Ленцего, Штейна, Добровольського, Ібаровського, Стефанського, що співали. Вони зупинилися при дверях, але Жевуський перервав музику і, привітавши гостей, сказав: "Коли вже панове застали нас на вчинку, то сідайте, слухайте і судіть». Нова і повна величі та смутку линула музика, зворушені слухачі захоплювалися, а коли закінчили, Древецький запитав графа про назву і автора; Ленці поспішив з відповіддю, що це "Реквієм" композиції графа, написаний для поховального обіду покійного п. Чацького, щойно завершений і вперше повністю відрепетований. Тоді відкрилася таємна причина частих відсутностей у товариствах і усамітнення посеред соціального життя. Розчуленими виразами вони подякували графу і запропонували свою допомогу. Граф клопотався про музику, Древецький взявся за організацію вже відомого Межиріцького хору королівського оркестру.

У Кременці все йшло досить організовано. Платер старанно займався школою; Жевуський своєю люб'язністю додавав енергії і учням, і викладачам; Древецький підтримував дух єдності серед мешканців Кременця. [...] Шеф знав про неприязні почуття між двома згаданими графами і завжди ставав між ними, як перегородка, не даючи жодному проявляти явну неприязнь. Але Жевуський ясно бачив, що його найкращі наміри не були сприйняті з таким співчуттям, як за Чацького. Однак він не відступав від своїх намірів і, що тільки міг, робив для гімназії, очікуючи на нагоду зробити ще більше.

Але як часто посеред найсумнішого обряду виникає якась ситуація, що змушує розсміятися! По завершенні богослужіння розпочалися промови. Ксьондз Прокоп як зажди красномовно зобразив величину втрати, яку понесли гімназія та громада, і викликав сльози в усіх слухачів. Біля катафалку було підготовлене підвищення, вкрите чорною тканиною, на яке піднявся брат померлого підчаший Чацький, його сини та сини старости, огорнені жалобою, оточили підчашого. Усі дивилися на мовця, він почав: "Брате милий! На стільки років молодший від мене! Чому ж саме мені, в цьому місці, піднімати сумний голос, чому б не плакати на моєму власному похороні!" Ці слова висушили сльози, викликані ніжними словами ксьондза Прокопа, і в церкві виник шум, зникли чари релігійної скорботи! На щастя, промова Яна графа Тарновського, рідного племінника Чацьких, промова, повна найшляхетніших почуттів, зразок красномовства, покрила помилку підчашого, а відмінно виконаний "Реквієм" графа Вацлава довершив загальний настрій. Але те, що ще більше зворушило всіх: учні-відмінники поклали на катафалк отримані медалі перед портретом Чацького! Цей вираз вдячності та жалю ніхто їм не підказав, їхні серця самі надихнули їх. З церкви всі перейшли до бібліотечної зали, де поруч з бюстом Чацького ксьондз Осіньський з батьківською ніжністю, красномовно, як Скарга, говорив про життя цього незабутнього чоловіка. Більше двохсот громадян були присутні на цій церемонії, і як за домовленістю, всі одягли жалобний одяг.

Єпископ, громадяни та громадянки дякували графу Вацлаву за музику, в якій він так виразно передав і загальний смуток, і свої почуття, але граф не хотів нікому дати партитуру. Через кілька років він видав свій "Реквієм" у Відні і надіслав один екземпляр до бібліотеки гімназії. Ця музика потрапила до рук Ленці, і що з нею сталося далі, невідомо. (Гімназія, а потім ліцей Волинський щорічно після завершення річних іспитів влаштовувала такі урочистості). Після завершення цієї сумної церемонії граф Жевуський залишив Кременець без вороття, але довго ще добра воля його допомагала школі. Наступного року він на кілька днів відвідав Кременець. Оцінені подарунки для гімназії, тиха підтримка учнів, допомога тим, хто серйозно готувався до подальших наук, – це були гарні сліди кількаденного перебування графа в Кременці. Пані гетьманша Жевуська, мати графа Вацлава, виділила цілий маєток, з доходів якого значна частина йшла на коней, яких він любив і мав чудових, та на підтримку тих, хто не міг звернутися по допомогу. Надовго після цього граф зник з обрію волинського світу, тільки в 1829 році мені знову довелося з ним зустрітися в Умані, на іспитах тамтешньої школи" [29].

"Вацлав Жевуський, людина дуже оригінальна, але надзвичайно талановита в усіх відношеннях, став широко відомий під час своїх подорожей на Схід, через його вподобання та східний спосіб життя. Там він зумів здобути почесний титул еміра і, мабуть, навіть певну владу у Малій Азії чи Сирії. Його вроджена любов до арабських коней знайшла таким чином широке поле для викобелювання. Внаслідок важкого поранення ноги, отриманого в Єгипті, коли він відважно ризикував своїм життям як доброволець у лавах віце-короля, він змушений був покинути Схід після двох років володарювання, оскільки лікарі порадили йому негайно повернутися на батьківщину, бо в спекотному кліматі рана, що погано загоїлася, постійно відкривалася. Тому з жалем емір Жевуський облишив принади Сходу, а вподобане кочове арабське життя вирішив продовжити в савранських степах і на величезних кузьминівських болотяних луках, оточених прекрасними водами Случа, де він розводив своїх улюблених коней. Кажуть, що тоді він привіз з Аравії до краю понад 40 першокласних жеребців і кобил найшляхетнішого походження. Цей цінний табун пасся в Саврані, але в Кузьмині емір збудував розкішні стайні для східних жеребців, поруч із якими зазвичай таборував у наметах зі своїми вірними козаками, одягненими, як і їхній господар, в тюрбани та арабські паранджі, з тією лише різницею, що емір носив зелену чадру, як високу відзнаку тих, хто здійснив паломництво до Мекки. Невеличка садиба Кузьмина, розкішно оздоблена всередині повністю на східний манер, давала притулок взимку або під час похолодання цьому великому оригіналові, якому не можна було відмовити в високій поетичній душі. Він виливав її на самоті, майже ні з ким не спілкуючись, у чудовій грі на фортепіано і співі прекрасним тенором. Іноді він тижнями уникав людей, зачинявся в затемненій кімнаті, напівлежачи на низькому дивані, вкритому подушками. Коли напад меланхолії минав, він зі своїми козаками на конях мандрував степом, спілкувався з людьми та сусідами, гостинно приймав усіх у своєму маєтку в Кузьмині, зачаровував молодих і старих приємною обстановкою та незрівнянною енергійністю. В такі часи він часто подорожував верхи на своїх вітрогонних арабських конях з Кузьмина до Саврані у великому каравані з в'ючними верблюдами та козацькою свитою, незважаючи на 60-мильну відстань; після повернення зі Сходу він не визнавав інших способів пересування.  

Тим часом, внаслідок безладу, майнові інтереси ставали дедалі більш безладними, син не мав окремої власності. З величезних маєтків його матері Саврань та Кузьмин були йому надані лише в користування для утримання стада. Розповідають, що одного разу до Кузьмина прийшли судові урядники з кредиторами, які мали законні вироки на конфіскацію всього рухомого майна на земельній ділянці, а отже, і тих чудових арабських жеребців і кобил з молодняком. Пан Вацлав у своєму східному вбранні, з усією гідністю великого Еміра, вийшов з маєтку назустріч цій комісії і, навіть бровою не повівши, віддав суворий наказ своїм вірним козакам вивести всіх коней зі стайні для обліку панам урядникам і кредиторам. Козаки в розпачі заламували руки, голосно плачучи з горя, і чекали одного лише кивка від свого пана, щоб розігнати цю ватагу на всі чотири вітри своїм гуком. А Емір, поспілкувавшись зі своїм вірним Савою, понурий і похмурий, прогулювався осторонь на просторому подвір'ї перед стайнею. І тут, випадково, раптово, вуздечка зісковзнула з золотогрудого Сеглаві-Джельфа, кінь вирвався на волю і, відчувши свободу, фиркнув, радісно заіржав, взмахнув хвостом і кинувся в степ, потягнувши за собою інших коней, які в шаленому пориві понеслися слідом. Козаки та Емір скочили на коней, які ще залишалися в їхніх руках, щоб наздогнати жеребців-утікачів, і таким чином, пересідаючи з коня на коня, вони проїхали аж 60 миль до Саврані, де весь табун вже був вільний від судової напасті, і таким чином уникнули цього вавилонського полону в руках єврейських лихварів, як пізніше жартома називав це сам Емір. Цей епілог чудово ілюструє тодішнього господаря Кузьмина. Сьогодні від розкішних стаєнь у Кузьмині не залишилося й сліду, але спогади про Еміра досі живуть поміж людей" [Юзеф Дунін-Карвіцький, 15].

"Як [Августу Юзефу] Ілінському не вдалося заснувати столицю на болотах романівських [Романів, Житомирська область], так і Жевуському, який мав арабських коней, не вдалося заснувати Аравію на савранських пісках і степах. Маючи палку уяву, Вацлав носив золоту бороду, носив червоний халат, а коли порвав, костюм зник, а залишилися тільки арабські звички. Саме до нас, у "Три дуби", він приїжджав на полювання, розбивав намет у дворі й там кішував. Приятель нашого батька і наш, а притому любитель привчати молодь до коня, він учив нас по-східному поводитися з конем, метати джерид і крутити спис, а щоб нагадати собі моменти, по-лицарськи проведені в Аравії, любив показувати, як араби моляться; до своїх коней, хоч вони і народилися в Саварані, звертався арабською, у себе частував арабськими стравами, яких не можна було взяти до рота. Хоча ніхто у нього не гостював, але де б він не був гостем, всюди йому були раді: бо чи то він наспівував похмурі думи, чи солодкими словами змальовував арабські оази і принади піщаної пустелі, чи читав уривки зі своїх подорожей, чи розповідав про коней або про історію світу — завжди приємно його було слухати, бо його мова була сповнена чарівності, а розповіді повні життя, яке сильно в ньому кипіло і раде було хоч в словах спустити пару. Щось таємниче оселилося на його душі, насупило його обличчя, але тому орлові щось підрізало крила, і він ніколи не здійнявся в орлиний політ. Жевуський на те, чим був, був або замалий, або завеликий, бо все у нього було безладно, і в господарстві, і вдома. Не міг собі нагосподарювати золото, думав, що викопає його, шукав скарб, про який йому бабця розповідала, марив про скарб у мурах Підгорецького замку і вже збирався знести ті мури. В кімнатах його повно богатого начиння і коштовної зброї, повно цікавинок з усіх куточків світу, а не було де зручно присісти. Здається, не було нічого, чого б Жевуський не вмів, бо він і воїн, і державний діяч, і історик, і бард, і музикант, і художник. Створював опери, малював битви, писав поеми, багато цікавого зосталося по ньому, але, як і він сам, десь загубилося. Шкода, бо були серед іншого поезії, написані неримованим віршем, сповнені східного вогню і краси польської. Я любив читати ці його вірші, а він любив їх слухати з замруженими очіма, щоб гостріше зосередити слух і сильніше розпізнавати звучання слів і міць мови. У нього було багато великих ідей, але жодна з них не здійснилася, і замість того, щоб стати великою людиною, зникнувши з нашого життя, залишив жаль по собі і по тому, що стільки можливостей разом із ним зникло" [Олександр Єловицький, 21]. 

"[У листопаді 1825 року у Харкові, під час зустрічі Адама Міцкевича з харківськими інтелектуалами у Петра Гулака-Артемовського] Студент Левко Боровиковський деклямував свої вірші, а потім став розповідати сенсаційні новинки про романтичного польського аристократа, який недавно відбув подорож у тисяча й одну ніч, проїхавши вздовж і впоперек Арабію та, повернувшись звідти, урядив у своій резиденції, у Саврані під Староконстянтиновим, щось подібне до коша запорізького. "Граф Жевуський?" — запитав хтось із присутніх. "Так, — відповів студент, — Вацлав Жевуський, або інакше Емір Тадж-уль-Фехра, або просто — Ревуха". — "Емір, — додав Микола Савич, — має двох придвірних поетів: Тому Падуру і ксьондза Яна Коморніцького, які пишуть патріотичні пісні. Є у нього також і якийсь лірник, Відорт, що ходить по селах, згромаджує навколо себе селян і співає ті пісні разом із ними". — "А що ж на те губернатор?" — здивувався хтось знову. — "Дивиться на те крізь пальці. Ані Еміра, ані його підвладних ніхто не насмілиться зачепити. Його козаки, яких у нього цілий полк, рознесли б нахабу на шаблях". [...]

Коли на Україні викрито було змову й почалися арешти, Падура потерпав і за себе, і за свого хлібодавця, Вацлава Жевуського. По якомусь часі  заспокоївся; буря пройшла осторонь. А  коли пройшов рік, Падура почав свою нову діяльність. Польща взялась до підготовки війни з Росією. Нашому поетові виглядало природним і ясним, що Козаччина мусітиме повстати разом із ляхами. А її отаманом і вождем у боях буде Емір. Падура піддав цю думку Жевуському. "Згода! — заявив граф. — Але, у кожному разі треба було б якось підготовляти українців до участи".

Напровесні 1828 року подався Тимко, як мандрівний лірник, на Україну, на землі давньої Козаччини, щоб у синів її розбудити, як він казав, "народній дух до спільної справи з Польщею". Будучи учнем школи Байрона, свою подорож заплянував він на зразок мандрівки Чайлд-Герольда, щоб, у міру можливостей, зробити її незвичайною. На перше малим човном він поплив Бугом у напрямі Чорного Моря. В гирлі ріки не забув оглянути руїни старожитньої Ольвії. Опісля пересів на більшу чайку і поплив уздовж берегів моря, щоб у лиманах Дніпра звернути на північ, до укріпленого колись Кізи-Кермана. У часі подорожі долішнім Дніпром перед очима поета стояло ціле минуле давньої Козаччини. У своїй уяві Падура витворив якийсь надзвичайно приманливий ідеальний образ тієї напівкорсарської, напівлицарської республіки. Полюбив її і готовий був їй служити, вірячи, що заразом служив би Польщі. Дідуганам сільським, що його слухали, часто капали з очей сльози, а з уст вихоплювались слова і захоплення, і подяки. Переконався також Падура, що, згідно з його власним поглядом на історію України, головний спричинник її нещасть не залишив по собі серед люду добрих споминів. Дідуган якийсь, онук козака, що згинув під Полтавою, розмовляючи з поетом, заявив: "Жили наші предки розкішно та буйно, нагрішили, видно, бо дав нам Всемогучий ворога Хмеля, а той дав покуту у москаля". Зиму провів Падура в околицях поміж Батурином, Конотопом і Гадячем, а весною 1829 року повернувся назад на Поділля і Волинь. 

По дорозі відвідав Полтаву й познайомився з Котляревським. Аж тут доперва переконався він, до якої міри українська шляхта запаморочилась потугою царату й затратила віру у себе й свій народ. Вислухавши конспіративні ідеї поета, Котляревський мелянхолійно відповів: "Діла наші у твоїх піснях загомонять, та не воскреснуть! Минуле — в сльозах, із пам'яток прах, а події — сон!" Коли розставалися, власною рукою написав йому в записнику уривок із своєї "Енеїди", що починався словами: "Еней був парубок моторний". У хаті Котляревського Падура познайомився з молодим українським поетом Левком Боровським, який тільки-що переклав найновіший твір Адама Міцкевича, що друкувався у петербурзькому річнику "Мелітель". Твір мав назву "Фаріс. Касида на прославу Еміра Тадж-уль-Фехра". Падура пригадав собі свої вірші, у яких оспівував життя і вчинки Вацлава Жевуського. Вірш Міцкевича був незрівняно кращий; Падура зміг це добачити й оцінити. "Жени, гонче білоногий! Трупи, гурагани, геть з дороги!.." Це справді було гарно. Міцкевич не знав особисто Еміра, але, незважаючи на те, влучно змалював його постать. Щоб підбадьоритися, Падура сказав собі що прізвище Міцкевича на Україні відоме небагатьом і то по містах, а вірш його, Падури, знає напам'ять чи не кожен третій український селянин і кожен другий міщанин, не говорячи вже про хуторян. Підбадьорений на дусі та з вірою у скоре здійснення патріотичних плянів, він повернувся до Саврані, щоб звітувати Емірові. Вислухавши його, Жевуський зарядив у своєму коші воєні приготування. [...]

У листопаді 1830 року зв'язкові вислали Тому Падуру до Верховні сквірськоrо повіту, що була посілістю маршалка Ганьськоrо. Маршалок із своєю дружиною Евеліною з Жевуських, рідною сестрою прекрасної Кароліни, яка все ще кралювала в Одесі, прийняли поета дуже гостинно. Господар запевнив посланника про свою готовість допомогти у всякій потребі. Він прирік доставити все, що Падура вимагав від імени організації. На прощання, відпроваджуючи гостя до передпокою, нібито знехотя він запитав: "А куди маєте намір їхати тепер?" — "До Ружина," — відповів гість. І справді туди поїхав. Залишивши в заїзді клуночок, він зайшов у Ружині до графині Каліновської, яку знав уже віддавна. Побув там кілька годин, повечеряв і повернувся до заїзду. А там уже на нього чекали жандарми і поштова карета. Коні рушили з місця. Вони не відпочивали аж до Сквира, де нещасливця вкинуто було до тюрми разом із злодіями та розбійниками. Наступного дня слідчий Падури повторив докладно увесь зміст розмови, яку висланець мав у Верховні з маршалком Ганьським. Падура заприсягся до кінця життя не довіряти аристократам. У своїм серці залишив тільки маленький куточок для Еміра і для князя Романа [Сангушка] з Кошири.

У Саврані відділ козаків Жевуського стояв у повній готовності та, як виглядало, готовий вирушити в бій на перший заклик із столиці. Коли ж дня 29 листопада військова академія у Варшаві кинула заклик до бою, у ту ж мить на Україні все закипіло, але зараз за тим ширились голоси перестороги щодо передчасних дій. А коли з Варшави наспіла відповідь командуючого, що немає у його арсеналі "ані однієї шаблі, ані одного самопала, ані для Волині, ані для Поділля", — усе впало у летаргічний сон. Емір чекав, щоб народ український проголосив його гетьманом нової Козаччини. А люд сподівався, що Емір появиться на білому коні з тисячми війська, покличе до дії, озброїть їх та разом із ними вирушить у переможний бій. Обидві сторони гірко розчарувалися. Козаки чорноморські, на яких була найбільша надія, навіть не ворухнулися. Емір спокійно сидів у своїй савранській резиденції. Польські повстанські відділи показалися на Волині й Поділлі під весну. У травні Кароль Ружицький, що вславився був у боях по боці Наполеона, згромадив у чуднівських лісах коло Житомира полк кавалерії і через п' ять тижнів переможних боїв продерся крізь удесятеро сильніші відділи російської армії аж до твердині в Замості. Під його командою вкрилися славою як польські, так і українські добровольці. Деякі з них уже тоді взялися були за перо, такі як брати Вінценти і Міхал Будзиньські, або Міхал Чайковський чи Антоні Шашкевич та Спіридіон Осташевський. Осташевський був запопадливим збирачем українських оповідань і легенд. А Шашкевич перекладав народні пісні і складав власні. Уже будучи в полку Кароля Ружицького, склав пісеньку, якої перші дві стрічки звучали так: 

Піднось крилля, Орле Білий!

Дні твої наспіли.

Затряслися всі могили,

Кості зворушили.

Світить зоря на заході,

А темінь із півночі.

Бог звіщає: Царю годі!

А ми всі охочі.

Емір, не дочекавшись гетьманства, узяв своїх двісті сорок молодців і долучився до військ генерала Колишки на Поділлі як командир п'ятої чоти кавалерії. Вісімдесятилітній генерал, який пам'ятав ще повстання Косьцюшка, розпорядився своїми вояками так нещасливо, що таки вже у першому бою під Дашовом їх зовсім розбили. Козаки Еміра билися, як леви, але ніяк не змогли перерішити бою. Емір пропав безслідно. Говорили, що загинув від ножа платного горлоріза та що за тим душогубством стояв був губернатор волинський Лєвашов [Василь Васильович]" [27].

"Польські журналісти та публіцисти більш-менш детально описали події останньої революції; більшості вже відомі злочини та помилки тих, хто стояв за її кермом, чесноти та жертовність справжніх громадян, які поклали свої життя на її вівтар. Принаймні так можна сказати про Королівство Польське, яке було театром кривавої війни. Що ж до Руських земель, то більшість подій згинуло в небуття, інші залишилися в устах повстанців, які часто під стороннім впливом такого забарвлення їм надають, яке диктує дух партії, до якої вони належать. Вигребти їх з цього хаосу минулого та чужих думок є не тільки корисним, а й необхідним обов'язком, особливо якщо в них ми бачимо джерело звільнення нашої свободи в майбутньому.

Одним з таких вчинків є вчинок Вацлава Жевуського. Чоловік цей полум'яної душі, з ясним і, так би мовити, пророчим баченням речей, розумів, що в народі криється можливість скинути ярмо московське та здобути нашу свободу; саму лише шляхту він вважав безсилою і ні на що не здатною. Він усвідомлював, що для створення вільної і незалежної країни необхідно, щоб усі стани об'єдналися у спільному інтересі, злилися б в єдину масу, що становитиме могутнє ціле, і тоді не було б у світі сили, здатної зупинити його прагнення і прогресивне спрямування. Після повернення з Аравії Жевуський мешкав найчастіше серед народу України, відкрив для себе найсильнішу пружину, здатну вивести його з летаргії, в яку він був занурений московською неволю, поєднаною з гордістю, глупими вибриками панів-аристократів. Він бачив, як цей хоробрий народ палахкотів ентузіазмом, кипів емоціями при згадці про колишню свободу і гучну славу своїх предків, як він обурювався царським ярмом, як охоче він пробачив би шляхті її гноблення і беззаконне знущання над його недолею, аби тільки шляхта доброзичливо подала йому руку братерства, скасувала назавжди сатанинський привілей зверхності, покликала його на рівних правах до участі в боротьбі за свободу і незалежність, але не як кріпаків шляхти, а як громадян, не обіцяючи якихось поступок, а відразу зрівнявши всіх в правах і свободах. Цю весну він побачив у восьмимільйонному населенні від Бугу до Чорного моря і в Задніпровській Україні. За кілька років до повстання він працював над поширенням цього духу серед шляхти і над пробудженням його в народі; перше слабкий мало ефект, шляхта лишалася глухою до правдивих слів, мало хто вловили думку а й ті не мали сміливості висловити її вголос, тоді як друге пройшло, як електрична іскра, крізь серця люду і чекало потрібного моменту, щоб вибухнути.

Попри неправомірну діяльності національного уряду (Rządu Narodowego), який хотів придушити повстання на землях Руських за допомогою безперервного насильства, нарешті настав час, коли мешканці цих провінцій, знуджені зволіканням і скомпроментовані перед царським урядом, взялися за зброю. Вацлав Жевуський на чолі вісімдесяти козаків прибув до Бершаді, сповістивши про це Ізидора Собанського, очільника повстання в Ольгопільському повіті, і жадав від нього наказів як від старшого. Отримавши цю звістку, Собаньський, відкинувши прагнення до значущості, як добрий громадянин і син вітчизни, передав командування в руки Жевуського, бо бачив у ньому здібності, а сам, як підлеглий, став у його ряди. 

Жевуський, керуючись своєю давньою ідеєю відродження Козаччини та зрівняння станів, організував військо таким чином, двох козаків Якова і Гузенка призначив офіцерами, поставив їх поруч із тими, хто раніше мав ці звання, шляхту змішав в лавах з козаками, командиром взводу поставив Гілку, а Владислава Сабатина і Гатарда Собаньського, шляхтичів, простими солдатами. Цей вчинок стер пам'ять про образи, що існували між панами і селянами, і здійняв бажання повернути свободу та доблесть до високого ступеня. Коли військо стояло в П'ятківці і було оголошено про наближення ворога, Гузенко, посланий від молодців, тобто від шляхти і селян, мовив очільнику такі слова: "Дозволь, Батьку, погуляти з тою москалякою", — прекрасний і добре зроблений крок вперед, де різниця станів зникла до такої міри, що козак говорить від імені братії шляхтичів і селян. 

Бачачи плід своєї ідеї частково досягнутим, Жевуський має намір їхати на Україну, яка кишить московськими солдатами, і там, роздмухавши повстання в ім'я козаччини, закликати народ до зброї; нещасна доля нашої вітчизни побажала іншого, і як тільки він приєднався до решти подільського повстання, його наміри відразу зазнали опору і перепон. Думка про те, що тільки шляхта становить Польщу, що вона повинна стати на чолі революції, керувати іншими класами обивателів як машинами, а потім використати всі її здобутки на свою користь, існувала, хоча і в різних відтінках, у великої кількості повстанців-шляхтичів. Слід додати, що серед них було кілька таких, які, не маючи інших навичок, окрім спритності в інтригах, вирішили панувати над повстання, покладаючись на довірливість і недосвідченість своїх співгромадян, мали намір закласти фундамент для свого подальшого піднесення. Люди ці сприймали Жевуського як могутнього супротивника, тому відразу ж почали потайки перешіптуватися, щоб очорнити його славу і підірвати його репутацію серед побратимів, називаючи його марнославним ентузіастом, вар'ятом, легковажним, а на підтвердження своїх закидів накидалися то на його минуле, то на теперішні розмови щодо військового мистецтва. Слід зазначити, що Жевуський подавав різні плани повстання і в поточних розмовах розповідав, як за рухами трави визначати напрям вітру, північ і південь — за ростом моху на деревах і тому подібні ознаки, якими користуються араби, що ведуть безперервну партизанську війну. Інтригани почали це переказувати поштивій шляхті, яка того не чула і бажала якнайшвидше звільнити вітчизну: "А той чоловік, що малює нам якісь плани, каже прикладати носа до трави і шукали мох по деревах, коли нам москалів бити треба, а де він був, коли Наполеон воював з москалями?" Більшість шляхти відгукнулася: "Нащо нам для плану трава та дерева і такий чоловік, який не був ані з Костюшком, ні з Наполеоном". І добровільно потрапила в сатанинську пастку, погоджуючись на всі дії інтриганів, і в їхніх тенетах проголосили очільником повстання генерала Колишку, поштивого старця, але виснаженого фізично без жодного військового таланту. Посадили Маніяка біля керма влади, аби його іменем прикриватися і керувати за своєю волею. Жевуський ще мав своїх прихильників і серед шляхти, міг би чинити опір виборам, відсторонитися, якби ним керували особисті інтереси, але навпаки вчинив, покірно підкорився новообраній владі і виконував свої обов'язки якомога щиріше. В той час, коли паничі правили, розлігшися по м'яких подушках, бенкетували з очільником, так ніби бризки шампанського могли прогнати москалів з країни, Жевуський, укритий буркою, на голій землі спочивав при ескадроні, ділив з ним їжу, працю і небезпеки. Потім сталася сутичка під Дашовом: де були очільник і пани? — на бенкеті, а Жевуський? — у битві. 

Після нещасливої поразки Жевуський не повернувся, а інтригани кричали, що він втік з вітчизни, знайшлися наклепники, підлабузники, один бачив, як тікав, другий його затримував, третій його закликав і так далі. Бійці його ескадрону бачили, як він бився, і він бився доблесно, згинув, але досі про нього немає жодної звістки. В еміграції його противники повторюють, що селяни втікачі певно його замордували, безпідставна байка, селяни знають своїх друзів, і рука їхня не чіпає тих, хто боронить їхню справу. Старий офіцер його ескадрону Скурата загинув під Ободівкою, Гузенко привів решту ескадрону, і коли побачили на списі закривавлений бунчук і запитали, що це таке, він відповів: "Цим я нагадую, чим наші батьки були для ворога". Але і цього чоловіка і його товаришів боялися ті інтригани, відразу почали казати, що козаки тільки Жевуському були прихильні, що не треба їм довіряти. Їх майже відштовхнули від грона повстання, вкрили недовірою та приниженнями, але вони, немов на осуд наклепникам і поштивій шляхті, залишилися вірними справі свободи і вітчизни, в битві під Майданами хоробро билися Гузенко і Яків, багато козаків загинуло, решта подалася на Галичину. 

Ті, хто згубили повстання, пишуть історію, як їм треба, а нема нікого, хто б згадував про Жевуського, про того, хто найбільш ясно розумів покликання повстання і силу нашого народу, саме тому я пишу тут ці кілька слів про нього, спираючись на розповідь його земляка і солдата його ескадрону" [16].

1. Вацлав "Емір" Жевуський, Листування та папери про закупівлю арабських коней для вюртемберзького та російського дворів (1817-1825, рукопис)

2. Вацлав "Емір" Жевуський, "Circé: Cantate de J. B. Rousseau" (1803, ноти)

3. Вацлав "Емір" Жевуський, "Fundgruben des Orients", Bd. 6 (1818)

4. Вацлав "Емір" Жевуський, "Sur les chevaux orientaux et provenants des races orientales", T. 1 "Ogólny opis Arabii i jej mieszkańców" (бл. 1820-1830, рукопис)

5. Вацлав "Емір" Жевуський, "Sur les chevaux orientaux et provenants des races orientales", T. 2 "Rasy koni arabskich, ich budowa fizyczna, zasady hodowli itd." (бл. 1820-1830, рукопис)

6. Вацлав "Емір" Жевуський, "Sur les chevaux orientaux et provenants des races orientales", T. 3 "Planches appartenant à l'ouvrage sur les chevaux orientaux, dessinées par Tag-el Faher Abd el Nischoane emir et scheick des Arabes Bédouins des déserts du Nejed en Arabie" (бл. 1820-1830, рукопис)

7. Michał Budzyński, "Wacław Rzewuski: fantazya z czasów powstania podolsko-ukraińskiego w 1831 r." (1841)

8. Lucjan Siemieński, "Wacław Rzewuski i przygody jego w Arabii opowiedziane z pism pozostałych po nim" (1870)

9. Leon Kapliński, "Emir Rzewuski" (1881)

10. Antoni Józef Rolle, "Emir Rzewuski" (1882, рукопис, друк французькою) 

11. Waclaw Rzewuski, "Pobyt u lady Stanhope w Arabii", "Rozmaitości", nr 18 (1825)

12. "Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)

13. Filip Kucera, "Wacław Emir Rzewuski (1784-1831) podróżnik i żołnierz" (2016)

14. Klemens Kołaczkowski, "Wspomnienia jenerała Klemensa Kołaczkowskiego", Ks. 3 (1900) 

15. Józef Dunin-Karwicki "Opowiadania historyczne z dziejów okolicy Słuczy i jej dopływów" (1897)

16. "Wacław Rzewuski w powstaniu", "Północ", №11 (Paryż, 1835) 

17. "Manuskrypt Waclawa Rzewuskiego", "Przyjaciel Domowy. Pismo dla ludu", №43 (1857) 

18. Володимир Окаринський, "Вацлав Северин Ржевуський (Жевуський) (1785–1831), «Емір», «Ревуха» як постать культури романтизму в суспільному та культурному житті Півдня України" (2011) 

19. Piotr Jaxa Bykowski, "Mirża Tadż el-Faher", "Trzy epizody z dawnego życia szlacheckiego" (1879) 

20. Kazimierz Pułaski, "Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy", T. 1 (1911) 

21. Aleksander Jełowicki, "Moje wspomnienia" (1904)

22. Feliks Wrotnowski, "Powstanie na Wołyniu, Podolu i Ukrainie w roku 1831: opisane podług podań dowódzców i współuczestników tegoż powstania" (1875)

23. Krystyna Maksimowicz, "Seweryna Rzewuskiego droga do Targowicy" (2002)

24. Polski Słownik Biograficzny, "Wacław Seweryn Rzewuski herbu Krzywda", Stefan Kieniewicz

25. Krystyna Maksimowicz, "Seweryn Rzewuski w nowej familii 1779-1788" (1993)

26. Архів Вацлава Еміра Жевуського (1806-1837) 

27. Єжи Єнджеєвич "Українські ночі або Родовід генія: біографічний роман про Шевченка" (1966)

28. "Księgi metrykalne parafii wyznania rzymskokatolickiego z terenu archidiecezji lwowskiej, sygn. 752" 

29. Antoni Andrzejowski "Ramoty Starego Detiuka o Wołyniu" T2 (1921)