Коли Леон Жевуський вперше прибув до Підгорецького замку, то побачив жахливе видовище. Його батько, уподобавши Саврань і Кузьмин, уникав старого замку і, як і його мати Констанція раніше, майже не навідувався у Підгірці. За його відсутності адміністратором був Францішек Ремішевський, "уповноважений з необмеженою владою" [18]. Той скористався своєю владою і можливостями по-вандальськи: зруйнував маєток і пограбував замок. 

"Ще донедавна тут жили люди, які пам'ятали ці сумні часи. Вони розповідали, як холопи підгорецькі за наказом уповноваженого вивозили на Поділля різні меблі, картини, статуї та кам'яні балюстради; розповідали, що Ремішевський оголошував публічні торги, на яких євреї зазвичай купували різний посуд, порцеляну, підсвічники, бронзові статуї тощо; навіть кам'яні плити, що покривали тераси, уповноважений виривав і продавав євреям з Бродів" [18]. Палац був настільки спустошений, що залишився майже без даху, у вікнах не було шибок. Лише дві кімнати на першому поверсі, в яких мешкав Ремішевський, були в стерпному стані. У 1832 році Ремішевський помер. Тоді уповноваженим за його рекомендацією став Фелікс Дугоборський, який продовжив справу руйнування. 

У 1846 році Леон відвідав Лондон, щоб дослідити реформу митної системи Роберта Піла. На прохання гуртка готелю "Lambert" (політичний штаб польської емігрантської діаспори у Парижі) він представив звіт про ситуацію в Галичині, де говорив про необхідність усунення соціальної нерівності. Здивований звісткою про Галицьке повстання 1846 року, він повернувся до Підгірців у квітні. У тому ж році Леон підготував "ноту" до Галицького економічного товариства про переваги заміни примусової форми праці на оплачувану добровільну. Він посилався на власні експерименти, які проводив у Підгірцях, а саме: платив власним кріпакам на лісоповалі та оранці за роботу, виконану понад кріпосної норми. Цю "ноту" через рік було опубліковано у "Галицькому хліборобсько-промисловому тижневику" [1848, № 2].

Попри материнське виховання і переважно осідлий спосіб життя, захоплення і погляди Леона своєю оригінальністю і незрозумілістю для його сучасників вказують на його спорідненість із батьком "Еміром". Це, в свою чергу, вплинуло на його стосунки з матір'ю: вони підтримували родинне спілкування, але не були близькими через світоглядні розбіжності. Розалія не заперечувала проти наміру Леона не одружуватися і не продовжувати згасаючий родовід, що було його свідомою позицією з 1830-х років. А що її турбувало, особливо на тлі революційних настроїв 1848 року ("Весна народів"), так це щоб він не потрапив до якоїсь політичної партії. Втім, її побоювання виявилися марними: погляди Леона були незалежними настільки, що не вписалися в жодну з політичних сил. 

1848 рік Леон зустрів у революційному Парижі, а до Львова прибув 27 березня в момент гарячої дискусії про те, як скасувати панщину і кріпацтво. Демократи тиснули на шляхту, щоб вона сама відмовилася від кріпацтва. Розуміючи, що скасування кріпацтва потребує цілого ряду реформ і процес треба спрямувати в безпечне правове русло, Леон з Адамом Потоцьким сформулювали памфлет з пропозицією відкласти реформи до сейму [11]. Однак розбурхана громадськість сприйняла цю позицію як спробу затягнути реформи і розколоти національну солідарність. Через це Народна рада (Rada Narodowa) відмовилася прийняти Жевуського до свого складу, і він поїхав у Підгірці, де звільнив селян від панщини, зберігши за ними їхні земельні ділянки (сервітути). Цим він завоював їхню довіру, чим дуже пишався. 

З 15 квітня по 29 серпня 1848 року у Львові виходив "Поступ" ["Postęp"] — часопис, заснований з ініціативи та на кошти Леона, "трохи фантазера, під впливом як утопічного соціалізму, так і містицизму, пристрасно налаштованого проти власного класу" [20]. За цей час Жевуський опублікував 35 коротких афористичних статей про актуальні події, популяризував поширені у світі соціалістичні теорії. Він цитував у власному перекладі уривки з праць Луї Блана, Шарля Фур'є, Джузеппе Мацціні та П'єра Прудона, і хоча дистанціювався від їхніх утопій, проте виступав за принцип "від кожного по заслугах", восьмигодинний робочий день, третейські суди і, особливо, за надання селянам виборчих прав. 

Зокрема Леон Жевуський проголошував кінець історичної ролі шляхти, закликав її злитися з народом, і підписував свої тексти "громадянин ґміни Підгірці". Про Леона писали: "Жевуський був відомим холопоманом і в 1848 році вів палку пропаганду за емансипацію селян з-під шляхетського гніту на правовому, економічному, політичному і культурному рівнях" [22]. 

Поміж іншим, він розмежував "історичну польську націю" і "народну націю", а відтак наголошував на необхідності порозуміння з русинами-українцями. "Під тиском зростаючої української опозиції Народна рада, яка спочатку не бажала навіть згадувати про існування "русинів" у своїх відозвах, 7 травня висловилася на користь культурної рівноправності поляків і українців, водночас стверджуючи, що представляє справу обох народностей. Однак навіть ця запізніла поступка не означала, що поляки були готові визнати за своїми сусідами право на окрему політичну ідентичність. Найрадикальніше ставлення до цього питання можна було зустріти серед польських лівих демократів, деякі з яких, як-от "червоний" граф Леон Жевуський або повернений з еміграції Ян Канти Подолецький, симпатизували соціалістичним ідеалам. Проте, за можливим винятком Жевуського та його кола, польським демократам було важко уявити собі розрив політичного зв’язку між поляками та українцями, що тривав століттями. Їхньою кінцевою метою було створення "демократичної Литовсько-Русько-Польської Речі Посполитої, єдиної й неподільної, під назвою Польща". Вони вважали, що не спільна мова чи спільне походження, а спільна політична традиція є тим ґрунтом, з якого зрештою постає нація; існування ж належно зрозумілої "суспільної ідеї" було, на їхню думку, ще одним і найдієвішим чинником у творенні національних зв’язків" [62].

Погляди Леона Жевуського, досі нечувані в Галичині, були сприйняті як атака на шляхту і поміщиків [21], а через національне питання зустріли шалений супротив не лише в консервативному Земельному товаристві, а й у Народній раді. На закиди одного з опонентів, Людвіка Скшинського, Леон відповів у "Листі про соціалізм" [10]. У ньому він визначив соціалізм як "демократію, практично застосовану до народного життя". "Народ, тобто клас фізичної праці," справедливо вимагає справедливої винагороди за працю, а обов'язок громади — "забезпечити своїм членам можливість працювати". В інших статтях Жевуський представляє "філософський соціалізм, натхненний суспільною ідеєю", не чим іншим, як практичним застосуванням моральних принципів Євангелія, а Ісуса називає "найвидатнішим політичним реформатором, який відкрив шлях свободі через підкорення насильства" [35]. 

Як зазначає дослідник Петер Брок, погляди Леона Жевуського насправді не були такими вже "утопічними", як їх сприймало тогочасне польське товариство, що вказує радше на інерційність самого цього товариства: "Насправді ж його соціалізм не заходив в економічній сфері набагато далі, ніж вимога рівності можливостей і "права на працю". Його політичний радикалізм не доходив до вимоги загального виборчого права для всіх громадян країни. Його переконання, що землевласницька шляхта втратила свою традиційну роль провідної сили суспільства, все ж залишало відкритою можливість для неї взяти на себе нову політичну місію, відповідну до більш демократичної доби. Його сміливий захист права українського народу (або "русинського", як його тоді називали) на незалежну державність, якщо він того забажає, поєднувався з надією, що цей народ обере певну форму союзу з польською нацією" [35]. 

Попри авантюрність весілля, шлюб скалався щасливо. За рік Анджей Козьмян записав: "Щодня бачився з Жевуськими — здається, вони цілком щасливі разом, живуть у відособленні, але, певно, не нудьгують. У Леонові помітив явну зміну. Став м'якшим, милішим, не вражає гординею розуму, не софізмує, як раніше" [41]. Подружжя оселилося у Кракові, а зиму проводило в Римі з племінниками, дітьми Калісти. Відтоді Леон рідко відвідував Підгірці. 

Хоча і Леон, і Тайда Жевуські були знані у світі як веселі, розумні та дотепні, після одруження обидва вдалися до релігії. Таке навернення дивувало сучасників, письменник Юзеф Шуйський висміяв метаморфози Леона Жевуського, назвавши його "Паном Вихором": "Один і той самий чоловік був тихим хлопчиком, вихованим у єзуїтській суворості, розпусним юнаком, демократом з комуністичним відтінком, німецьким раціоналістом, згодом англоманом і членом жокейського клубу, а тепер він легітиміст, ультрамонтан і має потяг до містицизму" [31]. 

Насправді можна сказати, що Леон повернувся до початків — тих ідей, на яких будував візії Станіслав Жевуський. Релігія дала ґрунт для бачення ролі аристократії як служіння: у руслі соціальної відповідальності та доброчинності. Йому імпонували ідеї святого Августина, який поєднав християнські доктрини з античною філософією, зокрема неоплатонізмом, а бога уявляв як абстратне Буття, шляхом до якого є самопізнання людини. У 1853 році Жевуський видав авторський переказ твору святого Августина "Про правдивість католицької віри" [30]. У 1860 році, коли розпочався процес об'єднання Італії, що мала інтегрувати і Папську державу, і папство закликало католицькі країни втрутитися "на захист віри", Леон Жевуський їздив на зустріч із папою, щоб роз'яснити позицію Польщі, яка не бажала втручатися [42].

Часто буваючи в Римі, Леон відвідував швагра Мікеланджело Каетані, в салоні якого його сприймали вже як політично правого: "Брат першої дружини герцога Сермонети, заможний і освічений польський шляхтич, високий на зріст і гідний у манерах, він поєднував у своєму консерватизмі всю безкомпромісність легітимістських і католицьких переконань. Він жертвував чималі суми на обол святого Петра, а в салоні герцога, з міркувань витонченого виховання, потім посміхався на вольтерівське [тобто критичне до церкви] дотепне слівце поважного швагра. Його постать викликала симпатію, але, слухаючи його міркування про людські події й людські потреби, ставало зрозуміло, як польська шляхта, внаслідок надмірно лицарського великодушшя й непевності теорій, дійшла до загибелі як нація — і не змогла воскреснути як політична партія" [48]. 

У 1865 році Леон Жевуський продав Підгірці князю Владиславу Сангушку. Замок потребував реставрації, коштів на яку бракувало. Спершу Леон розглядав можливість продажу деяких картин зі збірки з метою отримати необхідні кошти [42], але зрештою зупинився на продажу самого замку під зобов'язання його реставрації та збереження як історичної пам'ятки з перетворенням на музей. З продажу були виключені деякі сімейні реліквії та архіви, які Леон передав Адамові Жевуському в Погребище. З повної вартості маєтку 30 000 флоринів були залишені покупцеві в рахунок зобов'язання підтримувати стан пам'ятки і зберігати всі історичні меблі, зброю і картини в замку. 10 000 флоринів були покладені на депозит, відсотки з якого були призначені на підтримку місцевих селян, ще 10 000 — на утримання костелу, і 4500 флоринів — на винагороду за багаторічну службу давнім слугам та службовцям палацу. 

Навесні 1869 року Леон Жевуський захворів у Парижі і у червні повернувся у Краків [61]. Передчуваючи, що помирає, він підсумував свої роздуми у книзі "Погляди та переконання", яку встиг опублікувати у Парижі [14]. У ній він зокрема говорить про священний обов'язок праці, як розумової (теоретичної), так і практичної, про те, що заможні люди мають обов'язок служити оточуючим. Леон Жевуський помер після шести місяців хвороби 21 жовтня, похований поруч зі своїм братом Станіславом при костелі капуцинів у Кракові. Вдова Тайда Жевуська надовго пережила чоловіка, підтримувала родинні зв'язки з Каетані у Римі.

Як пише Ядвіга Жевуська, Леон був останнім з роду дідичем Підгірців, які, "помираючи бездітним і розлученим з близькими родичами, він передав абсолютно чужій для нього родині, хоча й славетній" [19]. Нащадок гетьманів, воїнів, солдатів, "одного дня він відвернувся від усього цього, поставив хрест на Підгірцях і залишив їх, останній Жевуський, як чужий" [18]. Антоніо Ролле писав: "Він не залишив нащадків чоловічої статі, він зійшов зі світу останнім — так зів'яла найрозкішніша гілка колись розкішного дерева" [4]. Подібне твердження висловив і Луціан Семенський, завершуючи свою біографію Вацлава Еміра Жевуського словами: "Пишучи ці спогади через сорок років після смерті Вацлава, я повинен додати лише те, що з доблесної гілки цього роду, яка дала стільки людей надзвичайної громадянськості, освіченості і доблесті — і завжди вирізнялася міцним розумом, — не залишилося нині жодного паростка чи бодай листочка [...]. У цьому можна побачити милість Провидіння, яке роди, створені для інших епох і цілей, усуває зі світової арени, досить вчасно, аби позбавити їх болісних труднощів пристосовувати себе до умов, не придатних для їхніх буйних організмів" [3].