Леон Жевуський, Юліуш Коссак

Леон Жевуський 

(1808–1869)

"Це [атмофсера Підгорецького замку] мало навіювати дещо урочисте і майже благоговійне почуття, незалежне від будь-якої рефлексії, щоб безтурботний веселий юнак, завітавши заради розваги в Підгірці, раптом став задумливим і усамітнився в своїй кімнаті, оточений сімейними портретами і уламками величі. Він зняв капелюха, відклав сигару і почав писати і читати серйозні речі" ["Мемуари графині Розалії Жевуської", 1].

Останнім нащадком роду Жевуських у Підгірцях став Леон, другий син Вацлава "Еміра" і Розалії Жевуських. Він народився 13 квітня 1808 року у Відні і виховувався разом зі старшим братом Станіславом (докладніше на його сторінці); а меньші Каліста і Вітольд окремо. Станіслав, надзвичайно обдарований юнак, був лідером їхнього дружнього кола, великі надії покладила на нього і родина, і викладачи; Леон же згадується передовсім як веселий і жвавий: "Мій старший син, Станіслав, незабаром здобув прихильність керівників спеціалізованого училища. Він вирізнявся своїми здібностями, освітою, скромністю і доброзичливістю. Леон, молодший і жвавіший, з честю виправдав блискучі надії, які на нього вже тоді покладали" [1]. Разом із братом Леон навчався спочатку у Парижі (1822-1824), потім у Варшаві (1824-1826), у спеціалізованому воєнному училищі, заснованому князем Константином. Поміж навчанням, улітку 1824 року, брати відвідали батька у його маєтку в Саврані. 

Після складання випускних іспитів варшавського училища 19 вересня 1827 року Леон був призначений підпоручиком до 2 легкої кінної артилерійської батареї, що дислокувалася в Ленчиці, а з осені 1829 року — у Седльці. Напередодні революційних подій Листопадового повстання 1830 року Леон підтримував політичні починання Станіслава і входив до його консервативного гуртка, так званої "фракції графів", яка складала противагу радикальному "Патріотичному клубу". Брати були проти повстання і намагалися стримати його розгортання: "Вони будували майбутнє на релігійному відродженні та соціальній роботі" [6]. Однак коли повстання спалахнуло, обидва Жевуські узяли в ньому активну участь. У листопаді 1830 року Леон, як артилерійський офіцер, стояв зі своєю батареєю в Седльці, а почувши про початок повстання, негайно поспішив до Варшави, куди прибув 3 грудня. Вже наступного вечора брав участь у розгоні засідання "Патріотичного клубу". "Тут разом з братом він заснував громадський клуб, який мав на меті об'єднати більш консервативні елементи. І хоча Жевуські не схвалювали початку повстання, вони незабаром приєдналися до лав національної армії" [6]. 

Битва під Гроховом, Войцех Коссак. Один із вершників за другому плані — Леон Жевуський

З 8 січня 1831 року Леон служив у штабі генерала Юзефа Хлопіцького, військового головнокомандувача і згодом диктатора. 11 лютого в околицях села Хрущувка йому були доручені перемовини з російським парламентарієм, у якого він мав запитати: "Чому б нам не потиснути по-братньому руки за відновлення нашої і вашої свободи?" Як ад'ютант Хлопіцького Леон узяв участь у битві під Гроховом — найкривавішій битві повстання, що відбулася 25 лютого 1831 біля села Грохув (нині у складі Варшави). Під час бою він відзначився хоробрістю: "Коли дві польські гармати застрягли в безпосередній близькості від ворога і замерзли, Жевуський, взявши дванадцять добровольців, поїхав з ними верхи, очистив гармати від льоду під вогнем кількох батарей і, не втративши жодної людини, забрав їх з собою" [9]. За цей подвиг Леон 3 березня одним із перших був нагороджений Золотим хрестом Virtuti Militari другого класу: його хрест мав порядковий номер 7. 

Після битви під Гроховом Леон, незважаючи на свій молодий вік (двадцять два роки), став начальником штабу генерала Любеньського. Він перебував у Варшаві, і під час штурму міста зберігав "прекрасну поставу під гарматними ядрами" [В. Замойський]. А після капітуляції столиці 7 вересня разом із армією відступив до Модліна, де 13 вересня отримав звання капітана першого класу. Йому належить вірш "Думка волинська" ("Dumkę wołyńską"), що описує смуток мандрівника після падіння столиці.

Попри блискучий початок військової кар'єри Леона, участь у Листопадовому повстанні і його поразка поставили на ній хрест. Повертатися до Польського Королівства він не міг і не хотів, намагався вступити на австрійську військову службу у Львові, але отримав відмову. Тому після амністії учасникам повстання у 1833 році оселився в Підгірцях. Його батько і старший брат Станіслав обидва померли у 1831 році, таким чином він став спадкоємцем родового гнізда. 

Коли Леон Жевуський вперше прибув до Підгорецького замку, то побачив жахливе видовище. Його батько, уподобавши Саврань і Кузьмин, уникав родинного гнізда і, як і його мати Констанція до нього, майже не навідувався до Підгірців. За його відсутності адміністратором був Францішек Ремішевський, "уповноважений з необмеженою владою" [18]. Той скористався своєю владою і можливостями по-вандальськи: зруйнував маєток і пограбував замок. "Ще донедавна тут жили люди, які пам'ятали ці сумні часи. Вони розповідали, як холопи підгорецькі за наказом уповноваженого вивозили на Поділля різні меблі, картини, статуї та кам'яні балюстради; розповідали, що Ремішевський оголошував публічні торги, на яких євреї зазвичай купували різний посуд, порцеляну, підсвічники, бронзові статуї тощо; навіть кам'яні плити, що покривали тераси, уповноважений виривав і продавав євреям з Бродів" [18]. Палац був настільки спустошений, що залишився майже без даху, у вікнах не було шибок. Лише дві кімнати на першому поверсі, в яких мешкав Ремішевський, були в стерпному стані.

У 1832 році Ремішевський помер. Тоді уповноваженим за його рекомендацією став Фелікс Дугоборський, який продовжив справу руйнування. Леон прибув до Підгірців восени 1833 року: "Побачивши рідний замок у напівзруйнованому стані, він зі сльозами на очах увійшов на подвір'я. Там нікого не було, лише пані Дугоборська сиділа в кріслі з люлькою. Граф Леон Жевуський підійшов до неї і ввічливо запитав про бургграфа Ружицького, але у відповідь почув: "Хто ви такий? Зніміть спочатку капелюха!" У цю мить старий бургграф вийшов з-за кута і, впізнавши графа Леона, з плачем кинувся вітати його. А Леон запитав його: "Хто ця пані і де мешкає"? Отримавши пояснення, він кинувся на другий поверх в Жовту залу і в крайньому обуренні власноруч викинув всі меблі Дугоборських на кам'яне подвір'я" [18]. Того ж дня вони виїхали з Підгірців.

Леон хотів відбудувати резиденцію, повернувши їй хоча б тінь колишньої слави. Він почав з того, що вставив вікна і відремонтував дах, який тимчасово наказав покрити соломою. Це коштувало йому великих труднощів, але врешті-решт він врятував замок від повної руйнації і навіть зумів повернути значну частину втрачених сімейних реліквій. Антоніо Ролле писав: "Він прикрасив ними (родинними реліквіями) стару резиденцію Конецпольських, облаштувавши місце для цих пам'яток — і закінчив тим, що у величезному замку, де королів розважали з усією пишнотою, він зміг знайти для себе лише куточок у бідному і напівтемному підвалі, свого роду притулок для жебраків, тому що всі інші куточки заповнив пам'ятними речами і забезпечив, наскільки це було в його силах, зберігання цих пам'яток" [4]. Ядвіга Жевуська називала Леона "хранителем національних пам'яток" [19].

Дідич захоплювався архівними дослідженнями та жадібно вивчав родинні документи. Результатом його праці стала "Підгорецька хроніка" [13], опублікована в 1860 році, також з його фондів вийшли "Спогади про Конецпольських" [38] та "Дванадцять листів гетьмана Івана Мазепи до Станіслава Матеуша Жевуського" [39]. За історичні дослідження Леона було прийнято членом Краківського наукового товариства, він також був у числі меценатів Оссолінеуму. 

Мотивація до відродження Підгорецького замку, що з огляду на його стан і спустошені внаслідок політичних подій статків Жевуських можна назвати авантюрним починанням, була приватна: Леон прагнув переосмилити історичну роль своїх предків, зокрема Вацлава Петра та Северина, яку суспільна думка поляків того часу подавала переважно в негативному ключі, як противників реформ Конституції 1791 року. Результати його роботи добре видно в "Підгорецькій хроніці", яка і представляє історичні події з погляду Жевуських. Однак праця Леона співпала з хвилею інтересу до історії в польському суспільстві, що завжди супроводжує періоди націєтворення. Підгорецький замок, який зберігся в стані середини XVIII століття без пізніших реконструкцій, привернув увагу громадськості, і Леона нерідко відвідували дослідники, письменники та художники у пошуках джерел натхнення для історичних творів. Певно, найчастіше тут гостював у 1840-х роках і потоваришував із власником Юліуш Коссак (1824-1899), художник українського походження, відомий батальними полотнами на історичну тематику. Він написав портрет Леона (нагорі сторінки), а також змалював сцену його вилазки за гарматами у битві під Гроховом. Також були проведені археологічні дослідження городища Пліснесько біля Підгірців за участі Тітуса Адама Дзялинського і Августа Бельовського.

"Підгорецька хроніка", 1860

У 1839-1842 роках Леон, з кількома короткими поверненнями додому, перебував в Італії. Там він обертався серед європейської аристократії, розважався, оглядав визначні пам'ятки, трохи залицявся до Дельфіни Потоцької, чим викликав критику Зигмунта Красінського, який писав про нього: "Вміючи говорити 15 живими мовами і 7 мертвими, а крім того, володіючи всіма науками і мистецтвами, він продав душу нещасним блазням". Він помилявся: невдовзі Леон почав займатися громадською діяльністю, приділяючи особливу увагу так званому "селянському питанню". Але до того на початку 1840-х років займався організацією кінних перегонів у Львові і опублікував брошуру "Слово про коней" [17], де заохочував поміщиків розводити чистокровних англійських скакунів. 

У 1846 році Леон відвідав Лондон, щоб дослідити реформу митної системи Роберта Піла. На прохання гуртка готелю "Lambert" (політичний штаб польської емігрантської діаспори у Парижі) він представив звіт про ситуацію в Галичині, де говорив про необхідність усунення соціальної нерівності. Здивований звісткою про Галицьке повстання 1846 року, він повернувся до Підгірців у квітні. У тому ж році Леон підготував "ноту" до Галицького економічного товариства про переваги заміни примусової форми праці на оплачувану добровільну. Він посилався на власні експерименти, які проводив у Підгірцях, а саме: платив власним кріпакам на лісоповалі та оранці за роботу, виконану понад кріпосної норми. Цю "ноту" через рік було опубліковано у "Галицькому хліборобсько-промисловому тижневику" [1848, № 2].

Попри материнське виховання і переважно осідлий спосіб життя, захоплення і погляди Леона своєю оригінальністю і незрозумілістю для його сучасників вказують на його спорідненість із батьком "Еміром". Це, в свою чергу, вплинуло на його стосунки з матір'ю: вони підтримували родинне спілкування, але не були близькими через світоглядні розбіжності. Проте Розалія не заперечувала проти наміру Леона не одружуватися і не продовжувати згасаючий родовід, який він висловлював з 1830-х років. А що її турбувало, особливо на тлі революційних настроїв 1848 року ("Весна народів"), так це щоб він не потрапив до якоїсь політичної партії. 

Втім, її побоювання виявилися марними: погляди Леона були незалежними настільки, що не вписалися в жодну з політичних сил. Іноді він був дуже радикальним: "Леон Жевуський мав давні стосунки з Францем Штадіоном і листувався з ним 10 років або й більше. Але коли Штадіон став губернатором [у 1847 році], він прийшов до нього і відкрито заявив, що дружнє і наукове спілкування мусить розірвати, оскільки той став губернатором провінції, в яку доля закинула його як громадянина. Між урядом і громадянами цього краю є калюжа крові, яку той повинний спочатку засипати і визнати, якщо хоче мати довіру своїх громадян і стати ближчим до них. Щораз виходячи від нього, оглядає, чи не заплямував тією калюжею свій одяг, бо це неуникненно, якщо він його відвідує" [23].

Леон Жевуський, близько 1860

1848 рік Леон зустрів у революційному Парижі, а до Львова прибув 27 березня в момент гарячої дискусії про те, як скасувати панщину і кріпацтво. Демократи тиснули на шляхту, щоб вона сама відмовилася від кріпацтва. Розуміючи, що скасування кріпацтва потребує цілого ряду реформ і процес треба спрямувати в безпечне правове русло, Леон з Адамом Потоцьким сформулювали памфлет з пропозицією відкласти реформи до сейму [11]. Однак розбурхана громадськість сприйняла цю позицію як спробу затягнути реформи і розколоти національну солідарність. Через це Народна рада відмовилася прийняти Жевуського до свого складу, і він поїхав у Підгірці, де звільнив селян від панщини, зберігши за ними їхні земельні ділянки (сервітути). Цим він завоював їхню довіру, чим дуже пишався. 

З 15 квітня по 29 серпня 1848 року у Львові виходив "Поступ" ["Postęp"] — часопис, заснований з ініціативи та на кошти Леона, "трохи фантазера, під впливом як утопічного соціалізму, так і містицизму, пристрасно налаштованого проти власного класу" [20]. За цей час Жевуський опублікував 35 коротких афористичних статей про актуальні події, популяризував поширені у світі соціалістичні теорії. Він цитував у власному перекладі уривки з праць Луї Блана, Шарля Фур'є, Джузеппе Мацціні та П'єра Прудона, і хоча дистанціювався від їхніх утопій, проте виступав за принцип "від кожного по заслугах", восьмигодинний робочий день, третейські суди і, особливо, за надання селянам виборчих прав. Крім того, він проголосив кінець історичної ролі шляхти, рекомендував їй злитися з народом, і підписував свої тексти "громадянин ґміни Підгірці". Про Леона писали: "Жевуський [Леон] був відомим холопоманом і в 1848 році вів палку пропаганду за емансипацію селян з-під шляхетського гніту на правовому, економічному, політичному і культурному рівнях" [22]. 

Поміж іншим, Леон Жевуський розмежував "історичну польську націю" і "народну націю", а відтак наголошував на необхідності порозуміння з русинами-українцями. Його погляди, досі нечувані в Галичині, були сприйняті як атака на шляхту і поміщиків [21], а через національне питання зустріли шалений супротив не лише в консервативному Земельному товаристві, а й у Народній раді. На закиди одного з опонентів, Людвіка Скшинського, Леон відповів у "Листі про соціалізм" [10]. У ньому він визначив соціалізм як "демократію, практично застосовану до народного життя". "Народ, тобто клас фізичної праці," справедливо вимагає справедливої винагороди за працю, а обов'язок громади — "забезпечити своїм членам можливість працювати". На останок автор послався на Євангеліє.

Стаття Леона Жевуського: "Лист про соціалізм" (1848)

Розчарований революцією у Галичині, яка вже була в розпалі, і тими позиціями, на які постала місцева шляхта, Леон поїхав у Ішгль (Австрія). Звідти він надсилав поради своєму другові Северину Смаржевському щодо австрійської конституції, в підготовці якої той брав участь. Зокрема просував децентралізацію: "На вільній громаді стоїть свобода нації". Невдовзі Жевуський зблизився з редакцією політичного журналу "Час" ["Czas"], і відтоді публікував свої розмисли у ньому. Окрему серію брошюр надрукував у 1849 році у Парижі [32-34].  

У 1850 році Леон Жевуський одружився з Тайдою Малаховською, дочкою Людвіка, сенатора Конгресового королівства, і Людвіки, до шлюбу Комар. Подружжя оселилося у Кракові, а зиму проводило в Римі з племінниками, дітьми Калісти. Відтоді Леон рідко відвідував Підгірці. Спілкування з Тайдою поступово привернуло його до релігійних питань, які раніше його не цікавили. У 1853 році він видав переказ твору святого Августина "Про правдивість католицької віри" [30]. Метаморфози Леона Жевуського висміяв письменник Юзеф Шуйський, назвавши його "Паном Вихором": "Один і той самий чоловік був тихим хлопчиком, вихованим у єзуїтській суворості, розпусним юнаком, демократом з комуністичним відтінком, німецьким раціоналістом, згодом англоманом і членом жокейського клубу, а тепер він легітиміст, ультрамонтан і має потяг до містицизму" [31]. 

У 1865 році Леон Жевуський продав Підгірці князю Владиславу Сангушку. Це рішення, щодо мотивів якого є різні думки, він виважував декілька років. Він виключив з продажу деякі сімейні реліквії та архіви, які заповідав Адамові Жевуському в Погребищі. Вирішальною умовою продажу було збереження замку як історичної пам'ятки і перетворення його на музей. З вартості маєтку 30 000 флоринів були залишені покупцеві в рахунок зобов'язання підтримувати стан пам'ятки і зберігати всі історичні меблі, зброю і картини в замку. 10 000 флоринів були покладені на депозит, відсотки з якого були призначені на підтримку місцевих селян, ще 10 000 — на утримання костелу, і 4500 флоринів — на винагороду за багаторічну службу давнім слугам та службовцям палацу.

Тайда Жевуська, уроджена Малаховська, 1860, Рим

З решти отриманих від продажу грошів Леон придбав палац "на Шляху" у краківському передмісті Клепаж. Вибір цього передмістя, найбіднішого в той час, мав світоглядне підґрунтя: Жевуські вели тут активну благодійну діяльність, допомогаючи як церквам, так і бідним, вбачаючи сенс існування панівного класу в служінні знедоленим. За це місцеві прозвали їх "нашими святими" [37].  

Навесні 1869 року Леон, як і щороку, повернувся з Риму у Краків. Він почувався погано і знав, що помирає. Свої роздуми він підсумував у книзі "Погляди та переконання", яку встиг опублікувати у Парижі [14]. У ній він зокрема говорить про священний обов'язок праці, як розумової (теоретичної), так і практичної, про те, що заможні люди мають обов'язок служити оточуючим. Леон Жевуський помер 21 жовтня, похований поруч зі своїм братом Станіславом при костелі капуцинів. 

Як пише Ядвіга Жевуська, Леон був останнім з роду дідичем Підгірців, які, "помираючи бездітним і розлученим з близькими родичами, він передав абсолютно чужій для нього родині, хоча й славетній" [19]. Нащадок гетьманів, воїнів, солдатів, "одного дня він відвернувся від усього цього, поставив хрест на Підгірцях і залишив їх, останній Жевуський, як чужий" [18]. Антоніо Ролле писав: "Він не залишив нащадків чоловічої статі, він зійшов зі світу останнім — так зів'яла найрозкішніша гілка колись розкішного дерева" [4]. 

Подібне твердження висловив і Луціан Семенський, завершуючи свою біографію Вацлава Еміра Жевуського словами: "Пишучи ці спогади через сорок років після смерті Вацлава, я повинен додати лише те, що з доблесної гілки цього роду, яка дала стільки людей надзвичайної громадянськості, освіченості і доблесті — і завжди вирізнялася міцним розумом, — не залишилося нині жодного паростка чи бодай листочка [...]. У цьому можна побачити милість Провидіння, яке роди, створені для інших епох і цілей, усуває зі світової арени, досить вчасно, аби позбавити їх болісних труднощів пристосовувати себе до умов, не придатних для їхніх буйних організмів" [3].

Леон Жевуський, 1860, Рим 

Джерела