"Ще донедавна тут жили люди, які пам'ятали ці сумні часи. Вони розповідали, як холопи підгорецькі за наказом уповноваженого вивозили на Поділля різні меблі, картини, статуї та кам'яні балюстради; розповідали, що Ремішевський оголошував публічні торги, на яких євреї зазвичай купували різний посуд, порцеляну, підсвічники, бронзові статуї тощо; навіть кам'яні плити, що покривали тераси, уповноважений виривав і продавав євреям з Бродів" [18]. Палац був настільки спустошений, що залишився майже без даху, у вікнах не було шибок. Лише дві кімнати на першому поверсі, в яких мешкав Ремішевський, були в стерпному стані. У 1832 році Ремішевський помер. Тоді уповноваженим за його рекомендацією став Фелікс Дугоборський, який продовжив справу руйнування. 

Леон прибув до Підгірців восени 1833 року: "Побачивши рідний замок у напівзруйнованому стані, він зі сльозами на очах увійшов на подвір'я. Там нікого не було, лише пані Дугоборська сиділа в кріслі з люлькою. Граф Леон Жевуський підійшов до неї і ввічливо запитав про бургграфа Ружицького, але у відповідь почув: "Хто ви такий? Зніміть спочатку капелюха!" У цю мить старий бургграф вийшов з-за кута і, впізнавши графа Леона, з плачем кинувся вітати його. А Леон запитав його: "Хто ця пані і де мешкає"? Отримавши пояснення, він кинувся на другий поверх в Жовту залу і в крайньому обуренні власноруч викинув всі меблі Дугоборських на кам'яне подвір'я" [18]. Того ж дня вони виїхали з Підгірців.

Жевуський захоплювався архівними дослідженнями та жадібно вивчав родинні документи. Результатом його праці стала "Підгорецька хроніка" [13], опублікована в 1860 році, також з його фондів вийшли "Спогади про Конецпольських" [38] та "Дванадцять листів гетьмана Івана Мазепи до Станіслава Матеуша Жевуського" [39]. За ці дослідження Леона було прийнято членом Краківського наукового товариства, він також був у числі меценатів Оссолінеуму. 

Мотивація до відродження Підгорецького замку, що з огляду на його стан і спустошені статки Жевуських можна назвати авантюрним починанням, була приватна: Леон прагнув переосмилити історичну роль своїх предків, зокрема Вацлава Петра та Северина, яку суспільна думка поляків того часу подавала переважно в негативному ключі, як противників реформ Конституції 1791 року. Результати його роботи добре видно в "Підгорецькій хроніці", яка і представляє історичні події з погляду Жевуських. Однак праця Леона співпала з хвилею інтересу до історії в польському суспільстві, що завжди супроводжує періоди націєтворення. Підгорецький замок, який зберігся в стані середини XVIII століття без пізніших реконструкцій, привернув увагу громадськості, і Леона нерідко відвідували дослідники, письменники та художники у пошуках джерел натхнення для історичних творів. Певно, найчастіше тут гостював у 1840-х роках і потоваришував із власником Юліуш Коссак (1824-1899), художник українського походження, відомий батальними полотнами на історичну тематику. Він написав портрет Леона (нагорі сторінки), а також змалював сцену його вилазки за гарматами у битві під Гроховом. Також були проведені археологічні дослідження городища Пліснесько біля Підгірців за участі Тітуса Адама Дзялинського і Августа Бельовського.

У 1842 році, невдовзі після смерті Калісти з Жевуських Теано і повернення Леона з Італії, Анджей Козьмян, зустрівши його у Львові, записав: "Обидва спершу не впізнали одне одного, обидва змінилися. Він і досі вродливий, але обличчя його набуло виразу, якого раніше не мало; нещастя і обставини загострили його риси, є щось різке, суворе в його погляді" [41]. 

У 1846 році Леон відвідав Лондон, щоб дослідити реформу митної системи Роберта Піла. На прохання гуртка готелю "Lambert" (політичний штаб польської емігрантської діаспори у Парижі) він представив звіт про ситуацію в Галичині, де говорив про необхідність усунення соціальної нерівності. Здивований звісткою про Галицьке повстання 1846 року, він повернувся до Підгірців у квітні. 

У тому ж році Леон підготував "ноту" до Галицького економічного товариства про переваги заміни примусової форми праці на оплачувану добровільну. Він посилався на власні експерименти, які проводив у Підгірцях, а саме: платив власним кріпакам на лісоповалі та оранці за роботу, виконану понад кріпосної норми. Цю "ноту" через рік було опубліковано у "Галицькому хліборобсько-промисловому тижневику" [1848, № 2].

Попри материнське виховання і переважно осідлий спосіб життя, захоплення і погляди Леона своєю оригінальністю і незрозумілістю для його сучасників вказують на його спорідненість із батьком "Еміром". Це, в свою чергу, вплинуло на його стосунки з матір'ю: вони підтримували родинне спілкування, але не були близькими через світоглядні розбіжності. Проте Розалія не заперечувала проти наміру Леона не одружуватися і не продовжувати згасаючий родовід, що було його свідомою позицією з 1830-х років. А що її турбувало, особливо на тлі революційних настроїв 1848 року ("Весна народів"), так це щоб він не потрапив до якоїсь політичної партії. 

Втім, її побоювання виявилися марними: погляди Леона були незалежними настільки, що не вписалися в жодну з політичних сил. Іноді він був дуже радикальним: "Леон Жевуський мав давні стосунки з Францем Штадіоном і листувався з ним 10 років або й більше. Але коли Штадіон став губернатором [у 1847 році], він прийшов до нього і відкрито заявив, що дружнє і наукове спілкування мусить розірвати, оскільки той став губернатором провінції, в яку доля закинула його як громадянина. Між урядом і громадянами цього краю є калюжа крові, яку той повинний спочатку засипати і визнати, якщо хоче мати довіру своїх громадян і стати ближчим до них. Щораз виходячи від нього, оглядає, чи не заплямував тією калюжею свій одяг, бо це неуникненно, якщо він його відвідує" [23].

З 15 квітня по 29 серпня 1848 року у Львові виходив "Поступ" ["Postęp"] — часопис, заснований з ініціативи та на кошти Леона, "трохи фантазера, під впливом як утопічного соціалізму, так і містицизму, пристрасно налаштованого проти власного класу" [20]. За цей час Жевуський опублікував 35 коротких афористичних статей про актуальні події, популяризував поширені у світі соціалістичні теорії. Він цитував у власному перекладі уривки з праць Луї Блана, Шарля Фур'є, Джузеппе Мацціні та П'єра Прудона, і хоча дистанціювався від їхніх утопій, проте виступав за принцип "від кожного по заслугах", восьмигодинний робочий день, третейські суди і, особливо, за надання селянам виборчих прав. Крім того, він проголосив кінець історичної ролі шляхти, рекомендував їй злитися з народом, і підписував свої тексти "громадянин ґміни Підгірці". Про Леона писали: "Жевуський [Леон] був відомим холопоманом і в 1848 році вів палку пропаганду за емансипацію селян з-під шляхетського гніту на правовому, економічному, політичному і культурному рівнях" [22]. 

Поміж іншим, Леон Жевуський розмежував "історичну польську націю" і "народну націю", а відтак наголошував на необхідності порозуміння з русинами-українцями. Його погляди, досі нечувані в Галичині, були сприйняті як атака на шляхту і поміщиків [21], а через національне питання зустріли шалений супротив не лише в консервативному Земельному товаристві, а й у Народній раді. На закиди одного з опонентів, Людвіка Скшинського, Леон відповів у "Листі про соціалізм" [10]. У ньому він визначив соціалізм як "демократію, практично застосовану до народного життя". "Народ, тобто клас фізичної праці," справедливо вимагає справедливої винагороди за працю, а обов'язок громади — "забезпечити своїм членам можливість працювати". На останок автор послався на Євангеліє.

Попри авантюрність весілля, шлюб скалався щасливо. За рік Анджей Козьмян записав: "Щодня бачився з Жевуськими — здається, вони цілком щасливі разом, живуть у відособленні, але, певно, не нудьгують. У Леонові помітив явну зміну. Став м'якшим, милішим, не вражає гординею розуму, не софізмує, як раніше" [41]. Подружжя оселилося у Кракові, а зиму проводило в Римі з племінниками, дітьми Калісти. Відтоді Леон рідко відвідував Підгірці. 

Хоча і Леон, і Тайда Жевуські були знані у світі як веселі, розумні та дотепні, після одруження обидва вдалися до релігії. Таке навернення дивувало сучасників, письменник Юзеф Шуйський висміяв метаморфози Леона Жевуського, назвавши його "Паном Вихором": "Один і той самий чоловік був тихим хлопчиком, вихованим у єзуїтській суворості, розпусним юнаком, демократом з комуністичним відтінком, німецьким раціоналістом, згодом англоманом і членом жокейського клубу, а тепер він легітиміст, ультрамонтан і має потяг до містицизму" [31]. 

Насправді можна сказати, що Леон повернувся до власних початків — тих ідей, на яких будував візії Станіслав Жевуський. Відступивши від лівих ідей як моделі політичної, спробував пов'язати їх з ідеями релігії та моралі. Також релігія дала плідний ґрунт для його бачення ролі аристократії у руслі соціальної відповідальності та доброчинності. Не пов'язане з побутовою набожністю, його релігійне бачення тяжіло до ідей святого Августина, який поєднав у своїх роботах християнські доктирни з античною філософією, зокрема неоплатонізмом; а бога уявляв як абстратне Буття, шляхом до якого є самопізнання людини. У 1853 році Леон Жевуський видав авторський переказ твору святого Августина "Про правдивість католицької віри" [30]. 

У 1860 році розпочався процес об'єднання Італії, що мала інтегрувати в себе і території Папської держави; це викликало протести папи і заклики до католицьких держав втрутитися на захист віри. Польща не вважала за потрібне втручатися, і Леон Жевуський їздив до Риму на зустріч з папою, щоб донести до духовенства польську позицію [42]. 

У 1865 році Леон Жевуський продав Підгірці князю Владиславу Сангушку. Замок потребував реставрації, коштів на яку бракувало. Спершу Леон розглядав можливість продажу деяких картин зі збірки з метою отримати необхідні кошти [42], але зрештою зупинився на продажу самого замку під зобов'язання його реставрації та збереження як історичної пам'ятки з перетворенням на музей. З продажу були виключені деякі сімейні реліквії та архіви, які Леон заповів Адамові Жевуському в Погребищі. З повної вартості маєтку 30 000 флоринів були залишені покупцеві в рахунок зобов'язання підтримувати стан пам'ятки і зберігати всі історичні меблі, зброю і картини в замку. 10 000 флоринів були покладені на депозит, відсотки з якого були призначені на підтримку місцевих селян, ще 10 000 — на утримання костелу, і 4500 флоринів — на винагороду за багаторічну службу давнім слугам та службовцям палацу. 

З решти коштів від продажу Леон придбав палац "на Шляху" у краківському передмісті Клепаж. Вибір цього передмістя, найбіднішого в той час, мав світоглядне підґрунтя: Жевуські вели тут активну благодійну діяльність, допомогаючи як церквам, так і бідним, вбачаючи сенс існування панівного класу в служінні знедоленим. За це місцеві прозвали їх "нашими святими" [37].  

Навесні 1869 року Леон, як і щороку, повернувся з Риму у Краків. Він почувався погано і знав, що помирає. Свої роздуми він підсумував у книзі "Погляди та переконання", яку встиг опублікувати у Парижі [14]. У ній він зокрема говорить про священний обов'язок праці, як розумової (теоретичної), так і практичної, про те, що заможні люди мають обов'язок служити оточуючим. Леон Жевуський помер 21 жовтня, похований поруч зі своїм братом Станіславом при костелі капуцинів. 

Як пише Ядвіга Жевуська, Леон був останнім з роду дідичем Підгірців, які, "помираючи бездітним і розлученим з близькими родичами, він передав абсолютно чужій для нього родині, хоча й славетній" [19]. Нащадок гетьманів, воїнів, солдатів, "одного дня він відвернувся від усього цього, поставив хрест на Підгірцях і залишив їх, останній Жевуський, як чужий" [18]. Антоніо Ролле писав: "Він не залишив нащадків чоловічої статі, він зійшов зі світу останнім — так зів'яла найрозкішніша гілка колись розкішного дерева" [4]. 

Подібне твердження висловив і Луціан Семенський, завершуючи свою біографію Вацлава Еміра Жевуського словами: "Пишучи ці спогади через сорок років після смерті Вацлава, я повинен додати лише те, що з доблесної гілки цього роду, яка дала стільки людей надзвичайної громадянськості, освіченості і доблесті — і завжди вирізнялася міцним розумом, — не залишилося нині жодного паростка чи бодай листочка [...]. У цьому можна побачити милість Провидіння, яке роди, створені для інших епох і цілей, усуває зі світової арени, досить вчасно, аби позбавити їх болісних труднощів пристосовувати себе до умов, не придатних для їхніх буйних організмів" [3].