Палац у Роздолі

Розділ — родове гніздо Жевуських, місто, з якого узяла початок історія їхнього роду. Відмітною особливістю історії самого Роздолу є те, що це місто ніколи не змінювало власників інакше, ніж по прямій лінії спадкування, тобто переходило від батьків до дітей від заснування у 1569 році і аж до 1939 року — рідкісний випадок в історії українських містечок.

Місто заснував Мацей [Матій] Чернейовський, що походив з галицької шляхти. Розділ було засновано на межі короліських володінь без дозволу, що вкиликало суперечку з господарями сусідніх міст. Проте вже через рік, у 1571 році, Чернейовському вдалося "узаконити" місто.

"Початки міста Роздола майже анекдотичні. Це чи не єдине місто, засноване без королівського привілею на пустому місці, фактично, контрабандою — "ґвалтовним способом". Перша згадка про місто відноситься до 12.09.1569 року, коли король Зигмунт Август видав універсал, яким наказував львівському підстарості Андрію Борзому з Блозева розглянути справи привласнення королівських дібр Солонки і Поршни Петром Борецьким і грунтів міста Роздола Мацеєм [Матієм] Чернейовським. Чернейовські належали до середньої шляхти, яка вийшла з галицького боярства і швидко перейшла на бік польської влади, забезпечивши собі не тільки збереження, але й приріст земельних володінь. Родовим їх гніздом було село Черніїв (Чернів) поблизу Рогатина, вперше згадане під 1387 роком. Це володіння вони втратили у суперечці з Бидльовськими, але зберегли Черницю та Юшківці у Жидачівському повіті, де скоро в результаті шлюбних зв’язків прилучили до цих володінь Нове село, Облазницю, Сулятичі та Рудники (Обласницькі та Сулятицькі вигасли). У 1469 р. Микола Чернейовський тримав ще й Березину та Крупсько за обов’язок виставляти у похід одного списоносця та двох лучників. Але утримати Березину і Крупсько його нащадкам не вдалося. Обидва села відійшли до родини Чорторийських (не відомої волинської князівської родини, яка утримувала Чорторийське та Клеванське князівства, а шляхетської родини з Чорториї — нині село Кам’яне Жидачівського району). Чернейовські цього не визнали і продовжили суперечку із сусідами за ці села.

Невдовзі перед 1569 року або на початку цього року Мацей Чернейовський, будучи дозорцею королівських лісів, які тягнулися від Стільська та Ілова до впадіння Колодниці у Дністер, заложив місто на спірних грунтах Жидачівського та Львівського повітів. Із жидачівського боку — це були грунти сіл Березина і Крупсько (це поле під назвою Розділ вперше згадується в документі короля Владислава ІІІ Варненчика від 5.06.1442 року), які належали Чорторийським. Із львівського боку це були королівські бори, за якими мав доглядати Мацей Чернейовський. Десь при впадінні у Дністер річки Колодниці до цих борів притулився хутір Колодниця, згаданий під 1439 роком, коли він разом з Крупськом, Ляшками та Підмонастир’ям належав Добеславу Кривському. Можливо, що це поле (роздільне поле, розділ) було якраз межею між землями Березини, Крупська і Колодниці. Мацей Чернейовський переніс цю назву на новозасноване місто. Оскільки Колодниця більше в документах не згадується, можна припускати, що вона ввійшла до складу міста.

Перша люстрація міста у 1570 році, відзначаючи, що місто було засноване "на сирому грунті" (напевно, Колодниця була дуже незначним поселенням), із заглибленням у королівські бори (які, звичайно, незаконно частково вирубали, беручи матеріал під забудову міста та його укріплення) зафіксувала також, що заснування нового міста у такому вигідному пункті принесе збитки торгівлі королівського міста Щирця.

У 1571 році вийшов королівський вердикт, в якому зазначалося, що “коли донесли нам люстратори і староста львівський, що Мацей Чернейовський на міць якогось привілею зважився ґвалтовним способом заложити місто Розділ у борах королівських, через що завдав шкоду скарбові на 20 тис. гривен і з цього приводу вже викликаний зістав, дозволяємо йому посідати іменоване місто аж до хвилі остаточного вирішення справи через визначених комісарів”.

Під щасливою зіркою народився Мацей Чернейовський! Заснувавши контрабандою місто на чужих грунтах і без відповідного королівського привілею, при цьому завдавши збитків королівській скарбниці на 20 тис. гривен і примноживши ряди своїх ворогів, куди, окрім Чорторийських, потрапили ще й Тарли та Мнішки, зацікавлені у розвитку новозаснованого Миколаєва, він відбувся легким переляком. Можна припускати, що якби королівська канцелярія знала про вчинок Мацея Чернейовського, то привілей на заснування Миколаєва 20.02.1570 року міг бути не підписаний. Існувала практика не закладати нових міст, які би шкодили розвитку і торгівлі вже існуючих добре розвинених міст. Розділ і так заважав торгівлі таких старих і знаних міст, як Щирець і Комарно. [...] Але й розганяти колоністів з новозаснованого Роздолу скарбниця не стала. Розділ лежав на давньому шляху з Перемишля до Галича, міг (і став) поважним портом на Дністрі, отже, обіцяв приносити прибутки.

Мацей Чернейовський дожив до глибокої старості, посів високий уряд галицького каштеляна і зберіг за собою і своїми нащадками місто Розділ. Уже у 1609 році його спадкоємці вписали у львівські гродські книги скаргу на роздільських міщан за побиття та вбивства. Це означає, що Чернейовські мали у місті свій двір, напевно на території пізнішого замку. Мацей Чернейовський також поспішив заложити католицьку парафію та почав будівництво костьолу" [1].

Мацей Чернейовський мав п'ятьох синів: Яна, Данила, Самуеля, Стефана і Станіслава. Станіслав, щоправда під прізвищем Чернишовський, записаний як "поляк з Роздолу" у 1600 році серед студентів Болонського університету. Ще один з братів

Ян Чернейовський (бл. 1580-1615 [8]), підкоморій львівський, від шлюбу з Софією з Орська (нині Гурко в землі Перемиській) Дуніковською [9] мав синів Владислава і (ймовірно) Миколая, а від другого з Катериною Снопковською доньку Анну [7]. Про Владислава Чернейовського відомо, що у 1652 році він продав маєтки Лазьнев та Пільяшкув, що під Варшавою, тож імовірно, його життя було пов'язане зі столицею. А у Роздолі залишалася Анна Чернейовська (бл. 1605-1655), яка у 1631 році вийшла заміж за львівського суддю Станіслава Жевуського. За посагом подружжя отримало частину Роздола, а невдовзі, після смерті родичів і суперечки з іншими нащадками, у 1650 році стали власниками усього міста. Відтоді Розділ став родовим гніздом Жевуських: "Коли Станіслав обрав його своєю резиденцією, він, напевно, не очікував, що тут виросте нове родинне дерево" [2].

Коли саме з'явився у Роздолі перший замок, а ймовірніше укріплений двір, і де він знаходився наразі — не досліджено. Початкові міські укріплення і панська резиденція мали б бути закладені від заснування міста за Мацея Чернейовського.

Достеменно відомо лише за дерев'яний костел, який згадується у 1615 році. Він не мав постійної парафії, а проводити служби приїзджав отець Кацпер з Ярослава. У 1616 році, за фундушем, залишеним Яном Чернейовським, розпочалося будівництво мурованого храму, і до 1619 року його встигли довести до висоти вікон. Однак наступного 1620 року місто зазнало татарського набігу, нападники увірвалися у дерев'яний костел, вбили отця Кацпера з Ярослава біля вівтаря, розграбували і зруйнували храм. Відтоді понад чверть століття Розділ був без храму. Лише 1646 року Станіслав і Анна Жевуські запросили у місто кармелітів і запропонували їм недобудований костел, оточений валом, а також сусідню ферму і ставок. Монастир мав вмістити дванадцять ченців, але на початку їх було лише двоє. Вже у 1647 році костел було добудовано, а 8 вересня 1648 року Станіслав Жевуський вніс до костелу образ Богородиці Ченстоховської, який помістили на головному вівтарі. Хоча у Роздолі цю ікону вшановували як Богородицю Ченстоховську, місцева версія відрізняється від оригіналу, вона дійшла до наших днів і зберігається у музеї кармелітів у Кракові. Сцену поклоніння цій іконі було також зображено у розписі на склепіннях костелу. Того ж 1648 року, у розпал Хмельниччини, Розділ зазнав нападу козацько-татарського війська. Містяни втекли до Комарна, а решта сховалися у костелі. Місто було спалене, а костел був розграбований, але не постраждав — з цього можна припустити, що він був єдиною на той час мурованою спорудою у Роздолі, а укріплення та двір чи замок були дерев'яними і слабкими. Під час наступної козацько-татарської навали у 1655 році костел частково постраждав, але був швидко відновлений.

Ікона Богородиці з Роздолу, XVI, Музей кармелітів "На піску" у Кракові

Деякі дослідники, як Леонтій Войтович, припускають, що замок чи двір Чернейовських та Жевуських початково знаходився на місці нинішнього палацу [1]. Більш логічним видається інше припущення, за яким двір розташовувася безпосередньо біля костелу і складав з ним єдиний комплекс на спільному укріпленому валами дитинці [5].

Монастир кармелітів у Роздолі, 1854

Імовірно, на початку XVIII століття (1704 року [1]) Жевуські почали будівництво мурованого палацу на його нинішньому місці, а старий двір перебудували на монастирський комплекс — до того кармеліти мешкали у дерев'яних будівлях [5]. Палацовий комплекс був завершений за Михайла Юзефа Жевуського у 1743-1745 роках під керівництвом адміністратора Семена Вишенського [1]. А завершення будівництва монастиря і урочистий переїзд до нього ченців зафіксовано лише у 1763 році. При монастирі діяв шпиталь-притулок "дім убогих". Вважається, що він заснований 1730 року Михайлом Юзефом Жевуським, однак згадки про нього є раніше, наприклад у заповіті Станіслава Матеуша Жевуського 1728 року: імовірно, у 1730 році йдеться про будівництво нового приміщення, а не заснування. Археологічне дослідження комплексу монастиря мало б прояснити будівельні етапи, але наразі не проводилося. Зате проводиться дослідження підмурків найбільш давньої споруди палацового комплексу, перебудованої у радянський час на клуб, які мають пролити світло на розташування першого Роздільського замку.

Костел кармелітів став родовою усипальнею Жевуських. Багато поколінь родини шанували його і щедро жертвували на нього кошти, хоча за релігійними поглядами не тяжіли до поширеної в той час серед шляхти пишноти обрядів. Так, Софія Анна Жевуська, у шлюбі Лужецька, зазначала у заповіті 1687 року: "Нехай моє грішне тіло, як створене з землі, так буде віддане землі, а поховане в Роздолі у отців кармелітів, де лежать батько і мати, як ініціатори і фундатори, без жодних церемоній і проповідей [...] бо всі знають моє походження". Вінцент Жевуський, онук Михайла Флоріана Жевуського, помираючи у 1747 році бездітним, заповів більшу частину свого майна монастирю у Роздолі, де просив поховати його "до могили моїх предків" [6]. Зовні костел залишався надзвичайно скромним на вигляд, його головний фасад навіть вважався незавершеним. Однак мав богато оздоблений інтер'єр, а сам архітектурний комплекс набув мальовничості завдяки скупченню архітектурних і скульптурних елементів різних періодів, які добре пасували до основи і демонстрували гармонійну історичну тяглість. Окрасою ансамблю стала каплиця Жевуських, яка набула збереженого ампірного зовнішнього вигляду після реконструкції 1822 року, яку здійснила остання представниця роздільської гілки Людвіка Лянцкоронська з Жевуських. Всередині каплиці знаходилися 9 надгробних портретів членів родини Жевуських, написаних на срібних пластинах, а в інтер'єрі костелу 16 портретів Жевуських на повний зріст, які за Кароля Лянцкоронського перенесли до палацу [5].

Щодо формування палацу у Роздолі за Михайла Юзефа Жевуського, то основним джерелом інформації про будівництво є книга обліку видатків. Майстри, розрахунки з якими в ній зафіксовані, позначені здебільшого за іменами. Проте комплексні дослідження архівів [4] переконливо обґрунтовують причетність до будівництва видатного львівського архитектора Бернарда Меретина (позначеного в книзі як "архітектор Бернард"), відомого творця собору Святого Юра у Львові, храмів у Городенці, Годовиці, ратуші Бучача тощо. У оздобленні палацу брали участь Ян Гертнер, теслярі Вацлав Томаєр та Йоганн Рейхербарт. Розписом верхніх кімнат займався невстановлений муляр Гербурт, а більш важливі художні роботи Жевуські доручали Шимону Яремчевичу — художнику, який працював для них багато років (1752-1760, 1763-1764). Можна зазначити і інших ремісників, які неодноразово згадуються у записах: кушнір Волкович, кравець Ян, слюсарі Пеньонжек і Вацлав, шорник Ігнацій, коваль-мечник Михайло, а також анонімний годинникар Німець.

Палац Жевуських у Роздолі, Пьотр Піллер 1820-1823

Окрім численних портретів членів родини, Михайло Юзеф замовив Шимону Яремкевичу, як і Вацлав Петро у Підгірцях, портрети містян Роздолу: "Подружжя Федора та Магдалини Жемелків" і "Портрет Сойки, діда шпитального" — мешканця місцевого притулку.

Кам'яниця Жевуських у Львові, площа Ринок, 3

Усі ці майстри були зі Львова, а сполучною ланкою між ними та Жевуськими виступив Кароль Гарані — львівський доктор медицини, який посідав вагоме місце у львівському суспільстві, був міським радником та меценатом місцевих майстрів. Клієнтура, до якої належали і Жевуські, зверталася до нього в пошуках виконавців для своїх замовлень. Відомо, зокрема, що він особливо протектував і Бернарда Меретина, і Шимона Яремкевича.

Меретин, Гертнер, Яремкевич виконували роботи і в палаці, і в костелі кармелітів у Роздолі, а також у кам'яниці Жевуських на площі Ринок у Лівові. А точніше — у кам'яницях, бо в той час це були три окремі споруди: Вільчківська, Лискевичівська та Красовська. На площу виходила стара двоповерхова кам'яниця, що у XVII столітті належала патриціям Вільчкам, а після них була розділена на кілька власників. Одну з частин придбав у 1713 році Станіслав Матеуш Жевуський, а після нього Михайло Юзеф поступово викупив і решту частин, і сусідні будівлі, щоб спорудити на їхньому місці пишну резиденцію. Сам він не встиг цього зробити за життя, однак його вдова Францішка Жевуська у 1770-1772 роках втілила задум чоловіка, звівши на місці трьох будинків ту чотирьохповерхову кам'яницю, яку можна бачити зараз. Її спроєктував львівський архітектор Петро Полейовський. Попри те, що від споруди Вільчків мало що залишилося у новій будівлі, її за звичкою продовжували називати Вільчківською.

Бернарду Меретину також приписують зведення костелу у Берездівцях на замовлення Жевуських. За розміром, плануванням та декором він дуже нагадує його відомий костел у Годовиці (1750). Але ідея Михайла Юзефа звести кам'яний храм у Берездівцях вперше пролунала у 1761 році, через два роки після смерті видатного архітектора. Інший потенційний автор, Петро Полейовський, учень Меретина, на час початку будівництва займався сницарством і ще не здобув відповідного архітектурного досвіду. Проте певно брав участь у оздобленні костелу, родзинкою якого був амвон у вигляді човна. Зрештою, методом виключення, будівничим костелу вважають Флоріана Ріхтера, однак те, що за зразок було узято храм у Годовиці, суперечок не викликає. Основні будівельні роботи було завершено у 1769 році, оздоблення тривало до 1777 року. Вважається, що фундаторкою храму була Францішка Жевуська, однак зафіксовані внески на будівництво і від її синів Францішека та Адама. Після цього, у 1777-1779 роках, Францішка Жевуська перебудувала костел Всіх Святих у Ходорові за участі того ж Ріхтера, Францішек Жевуський зафундував костел святої Анни у Новоконстантинові, а його дружина Юліана Жевуська завершила будівництво костелу у Бурштині.

Палац у Роздолі було названо Франкополем на честь Францішки Жевуської. Це спричинило вже в наші часи появу в туристичних та краєзнавчих джерелах наративу про надзвичайне кохання Михайла Юзефа до дружини. Натомість у XIX столітті місцеві перекази переповідали про ревнощі Францішки до чоловіка: за місцевою легендою того часу, вона запідозрила його у зраді зі служницею Розалією і власноруч втопила дівчину, а на спокуту цього гріха розбудувала храм у Берездівцях.

Чудотворна ікона Розп'яття з Берездівців, нині в катедральному соборі в Камені-Поморському

Усе це перезкази, що не мають історичного підґрутня. Насправді поштовхом до зведення костелу стало те, що у 1746 році у місцевій церкві замироточила ікона Розп'яття. Після того, як "прояв благодаті" засвідчив львівський архиєпископ Миколай Ігнацій Вижицький, Берездівці стали місцем паломництва, і поступово воно стало таким масовим, що Жевуські вирішили звести більший храм, який би більше пасував до популярності місця. Що ж до "Франкополя", то називати маєтки та палаци на честь членів родини було поширеною традицією, а не виявом почуттів, і варто згадати, що ще раніше Михайло Юзеф перейменував місто на Поділлі на власне ім'я — на Михалпіль (нині Михайлівка).

Оздоблення палацу у Роздолі продовжилось і після смерті Михайла Юзефа. У 1770-х роках тут працювали художники Якуб Адамовський та Микола Урбанович. Палац прикрашали переважно портрети членів родини, але у 1815 році, для своєї віденської резиденції, Казимир Жевуський придбав частину королівської колекції картин, і до колекції Жевуських потрапили автентичні портрети французьких королів та шедеври живописців Золотої доби голландського живопису, включно з відомою картиною Рембрандта "Дівчина у картинній рамі". Хоча ці картини знаходился у Відні, започаткування колекції спонукало до її розвитку, тож діти та онуки Казимира Лянцкоронські поповнювали новими творами і роздільський маєток, а його дочка Людвіка заснувала у Роздолі визначну бібліотеку.

"У 1874 році Карл [Кароль] Антон [Антоній] Лянцкоронський розпочав добудову і розширення палацу, яке тривало майже 30 років. За проектом відомого львівського архітектора — ректора політехніки професора Юліана Захаревича — було зведено нову добудову і проведено реконструкцію старої частини палацу. У 1904 році французький архітектор Шарль Баужует об’єднав будови Захаревича зі старим корпусом. Ліве східне крило було зведене до Першої світової війни за проектом сілезького архітектора Люнтваля" [1]. Основний корпус палацу від цієї реконструкції набув вигляду у стилі французького ренесансу, було добудовано бічне крило, а над парадним входом — елегантну вежу. Проте центральний об'єм палацу та двобічний пандус до входу імовірно збереглися від попередньої споруди.

Зі збірки роздольського палацу, музей "Дрогобиччина" [джерело]

Палац у Роздолі, другий поверх, Людвіг Ганс Фішер

Кароль Лянцкоронський захоплювався мистецтвом та археологією. У 1884 році він організував експедицію до Малої Азії з пошуку античних пам'яток разом із професором мистецтвознавства львівського університету Мар'яном Соколовським та художником Яцеком Мальчевським. Частину привезених ним античних скульптур було розміщено у нішах палацу та у парку. Більшість з них постраждали упродовж XX століття, але декілька було врятовано активістами та потрапили до Львівської картинної галереї імені професора Бориса Возницького, який і сам брав участь в їхньому порятунку. В тому числі скульптура Марса ІІ століття, що стояла на постаменті поблизу фонтана. Ще один врятований шедевр з Роздолу — бронзова скульптура "Ерос з дельфіном", точна копія роботи Андреа дель Вероккйо, учителя Леонардо да Вінчі.

"Ілюстрований путівник по Станіславівському воєводству" так описує Розділ 1930 року: "Розділ мальовниче розташований на Дністрі. У костелі отців кармелітів є гарні вівтарі та каплиця з гробницями Жевуських. Серед пам'яток — старовинна українська церква, оточена галереєю, і мурована дзвіниця з куполом, що спирається на восьмерик. Гарний палац, оточений величезним парком, містить бібліотеку з 20 000 творів (включаючи унікальні твори XVI та XVII століть), галерею картин (зокрема багато картин Мальчевського, наприклад, серія карикатур із його подорожі до Малої Азії), родинні портрети, велику колекцію гравюр, архів Жевуських XVIII століття, колосальну колекцію фотографій, що містить понад 120 000 світлин і є однією з найбільших у світі. У палацовій каплиці зберігся розкладний вівтар XVII століття. В архіві багато листів Станіслава Августа та Костюшка. Кімнати стильно оформлені" [Ромуальд Домбровський].

Напередодні Першої світової війни найцінніші витвори з Роздолу були вивезені до Відня, ще частину — перед Другою світовою. У 1994 році Кароліна Лянцкоронська, остання з роду, передала колекцію до польських музеїв — Королівського замку у Варшаві та Вавелю у Кракові. Те, що залишилося у палаці, постраждало від воєн, а врятовані твори були розподілені по музеях: у Львівську галерю мистецтв та у дрогобицький музей "Дрогобиччина".