Ельжбета з Ходкевичів княгиня Радзивілл, Ангеліка Кауфман 1787, Національний музей у Варшаві

Ельжбета Радзивілл з Ходкевичів

(1771-1804)

На відміну від старшої сестри, "знаменитої красуні", Ельжбета, за описом Яна Дуклана Охоцького, "була мала на зріст, дещо горбата (ułomna), не мала ані свіжості, ні грації і краси, але її зовнішність відзначалася особливою лагідністю, яка кожне її слово і рух робила милими, голос також мала надзвичайно приємний; вона викликала у всіх глибоку пошану, в якій ніхто не міг їй відмовити. Сьогодні важко збагнути ту чарівність, яка без краси обходилася, але важила більше, ніж сама краса, і брак її щедро винагороджувала. Красива душа була джерелом того враження, яке вона справляла: спочатку лише обличчя бачив новоприбулий, потім, наблизившись, читав у ньому внутрішню гідність і відчував потяг до вшанування з невимовною силою" [8].

Менша донька Людвіки Марії вийшла заміж за Мацея Радзивілла (1749-1800) з Полонечки (Білорусь). Він був сином Леона Михайла з Шидловецької гілки Радзивіллів і Анни з Міцельських. Мацею не було ще двох років, коли його батько помер, і опіку над ним узяв двоюрідний брат Леона — Михайло Радзивілл "Рибонька", батько Кароля Радзивілла "Пане Коханку". Коли "Рибонка" овдовів, то одружився вдруге з матір'ю Мацея, і у них народився Єронім Вінцент Радзивілл, зведений брат і Мацея, і "Пане Коханку".

Князь Мацей "був нижчий за середній зріст, худий, голив голову і вбрання носив старопольське. Вуса його були довгі й висіли за старою модою. Обличчя його мало відбиток якогось смутку, повільний у рухах і мові, ввічливий, доступний, хоча він і не дуже старався привертати до себе людей, мав загальну репутацію бездоганної порядності" [9]. Мацей Радзивілл відзначився як композитор і драматург, деякі його твори досі виконуються. У п'єсах він підіймав прогресивні для свого часу соціальні питанні, зокрема змальовував побут селян. А Ельжбета, як і її сестра, продовжувала і в шлюбі радитися з усіх питань із матір'ю і отримувати від неї настанови, в тому числі щодо подружніх стосунків.

Печатка Ельжбети з Ходкевичів Радзивілл, 1790

Подружжя мало двох дітей: Антоніну Людвіку (1790-1851), згодом дружину князя Станіслава Казимира Гедройца-Юраха; і сина Костянтина Миколая Радзивілла (1793-1869). За Мацея і Ельжбети Полонечка дістала розквіту і стала центром тяжіння місцевої шляхти. Цей період змалювала в спогадах Єва Фелінська.

"Коли Несвіж занепав, а на зміну колишнім святам і забавам прийшло запустіння, дух того двору на деякий час відродився у Полонечці, у Мацея Радзивілла, каштеляна віленського, щоправда, не так пишно і з дещо іншим характером. [...] Провівши свою першу юність з матір'ю при дворі у Несвіжі, як член сім'ї і носячи те саме прізвище, Мацей зростав посеред величі і багатства, хоча його особиста фортуна була дуже мізерна. Маючи від природи поетичні здібності, він розвинув у собі любов до прекрасного, смак до мистецтва та інтелектуальної культури. Після смерті матері Мацей оселився у своєму маєтку Полонечка, в новогрудському воєводстві: і коли двір зник з поля зору, Полонечка засяяла яскравим, хоч і недовгим блиском, і стала улюбленим місцем шляхетських зібрань. Однак це був зовсім інший рід забав, ніж у Несвіжі. Забави в Полонечці були не так забавами багатіїв, що мають повні жмені достатку і бажають блищати пишнотою, як людини зі смаком, що прагне реалізувати власні вподобання і задовольнити потреби розуму у насолоді від занять. У Полонечці облаштування будинку, бенкетів і розваг були переважно плодами думок самого князя Мацея. Він сам ставив театральні вистави, імпровізував вірші, додавав музику, вигадував декорації, створював зали для ігор у відповідних до обставин образах

Спогади про вистави у Полонечці були ще дуже свіжими в моєму дитинстві. Пам'ятаю, що слухала з великою цікавістю, коли мама розповідала мені про те, що бачила на власні очі і що чула: про кроликарню, про залу, оздоблену лише дзеркалами, включно з підлогою, про балети, театральні п'єси, співи. Зараз ті розповіді трохи потьмяніли в пам'яті і не постають в усіх подробицях, лишилося лише загальне уявлення. Найкраще мені запав у пам'ять бенкет, влаштований для пані Ходкевич, матері дружини Мацея, коли та пані вперше приїхала до Полонечки. Моя мати, яка була присутня на цій вечірці, детально повторила мені всі обставини, навіть наспівувала арії, які Мацєй склав на честь своєї тещі і покла на музику. Пам'ять, нагадай.

У призначений день, ймовірно на іменини пані Ельжбети з Ходкевичів, було запрошено велику кількість гостей. Увечері сад був освітлений, і коли вся компанія прогулювалася, в певний момент перед очима іменинниці раптом відчинилися потаємні двері і несподівано з'явилася рясно освітлена святиня, в глибині якої стояв вбраний вівтар, прикрашений емблемами, в якому палала цифра богині того дня. Пані Ходкевичову провели до тієї святині під звуки музики, і її одразу ж оточив хор молодих танцівниць, поетично одягнених, котрі почали виконувати балет, кидаючи квіти до ніг пані Ходкевичової та співаючи вірші, складені на її честь. Дуже мало лишилося в пам'яті від тих віршів, але те наведу:

"Це вівтар для Ельжбети,

Несіть дари, осипайте квітами,

Ідіть, я відведу вас туди,

Де її чеснота матиме нагороду.

Де слава в своєму храмі,

Безсмертною її зробить."

Більше рядків не пам'ятаю, лише що кожна строфа закінчувалася зворотом, в риму: "Ходкевичова, богиня нова." В ту епоху панувала мода на помпезні панегірики, перебільшення, і цей теж належав до такого роду" [20].

Окрім власних дітей Мацей Радзивілл опікувався небожем: у 1786 році помер його зведений брат Єронім Вінцент Радзивілл, залишивши немовлям сина Домініка Єроніма Радзивілла (1786-1813). Мацей і Кароль "Пане Коханку" Радзивілли стали співопікунами дитини, а після смерті "Пане Коханку" у 1790 році Мацей став головним опікуном. Він винайняв для виховання племінника Францішека Карпінського (1741-1825), видатного поета доби сентименталізму.

Заповіт Кароля "Пане Коханку" Радзивілла зробив маленького Домініка його спадкоємцем, а Мацея Радзивілла головним опікуном. Однак величезна спадщина дитини, десятою частиною прибутку від якої за правом міг користуватися опікун, привернула увагу інших родичів: "Після смерті князя Кароля ординація Несвіжа і Олики, як і весь величезний маєток цього магната, перейшли до Домініка, усиновленого Каролем, якому на той час було лише кілька років. Такий величезний маєток не можна було залишити без опіки, вона лягла на Мацея як найближчого родича батька малолітнього, його зведеного брата. Однак не довго Мацей спокійно справляв узяту на себе опіку: Михайло Єронім Радзивілл, воєвода віленський з клецької гілки, молодший брат Юзефа Миколая Радзивілла, воєводи троцького, подав на Мацея до суду, стверджуючи, що хоча цей князь і ближчий по крові до неповнолітнього, але "по прялці", а не "по мечу", тому його слід усунути, і що Михайло як родич по чоловічій лінії має право на опіку" [20].

Мацей Радзивілл (1749-1800), 1800

Спочатку справу розлядав трибунал у Гродно і вирішив суперечку на користь Мацея Радзивілла. Не вдовольнившись цим, Михайло Радзивілл переніс справу до люблінського трибуналу, і тут, завдяки підкупу депутатів, виграв з перевагою у в один голос. Перебіг процесу описав Ян Дуклан Охоцький, який був безпосереднім учасником подій.

"У Любліні готувалася надзвичайно цікава подія — процес між Михайлом Радзивіллом, віленським воєводою, і Мацеєм Радзивіллом, віленським каштеляном. Справа стосувалася права на опіку над малолітнім Домініком Радзивіллом, єдиним спадкоємцем усіх багатств покійного князя Кароля. Слуги, кухні та двори обох князів-претендентів заздалегідь прибули до Любліна. Князь Михайло винайняв палац Чорторійських, князь Мацей — палац Гротосовських. Обидва палаци, величезні будівлі, мали великі зали для балів і обідів. Князі прибули з небаченою пишністю. Князь Михайло приїхав із дружиною та сином Антонієм, тим самим, який згодом одружився на княжні Прусській. З княгинею приїхали десять дівчат із найкращих родин Литви, а найкрасивішою серед них вважалася панна Мориконі. Князь Мацей пишністю не поступався Михайлу; з його дружиною також приїхало вісім дівчат із благородних родин Литви, і найкрасивішою серед них вважалася панна Сильвестрович, майже рівна за красою Мориконі. Люблін набув святкового та жвавого вигляду. Обидва претенденти вели відкритий спосіб життя та приймали гостей. Мій знайомий, Рачинський, довірена особа князя Михайла, вів усі справи. Він сам мене привіз і представив князю, який прийняв мене дуже люб’язно. Мене представили княгині, залишили на обід і після обіду раз і назавжди запросили на всі обіди та вечори. Після обіду я попросив у князя дозволу представити йому мого друга — Ліпського, на що князь охоче погодився, кажучи, що знав батька Ліпського і радий відновити знайомство з сином. Скотницького представив його дядько, президент трибуналу.

Князь Михайло зібрав конференцію і, за звичаєм того часу, намагався запросити якомога більше адвокатів і молоді, що практикувала в трибуналі. На цій конференції було тридцять один адвокат і до п'ятдесяти молодих практикантів. Кожен адвокат отримав по сто дукатів, кожному молодому практиканту дали по тридцять дукатів. Мені дісталося сто дукатів, хоча я не сказав жодного слова перед трибуналом. Скотницький отримав чудову карету й чотирьох англійських коней, а також триста дукатів — усе це через те, що його дядько був президентом трибуналу.

Князь Мацей не хотів поступитися суперникові. На його конференцію запросили всіх інших адвокатів, які не потрапили до князя Михайла. Кожному адвокату він також дав по сто дукатів, а молодим практикантам — по тридцять дукатів. Берещинський був його довіреною особою і надіслав мені запрошення на другу конференцію. Але я не поїхав до палацу Гротосовських того дня і тільки наступного дня прийшов вибачитися перед князем Мацеєм. Мене тут також прийняли люб’язно, представили княгині й заздалегідь запросили на всі бали та обіди.

Князі змагалися між собою, і за їхній рахунок доставляли трибунальських депутатів, які перебували в різних воєводствах. Коли справа дійшла до розгляду в трибуналі, крім маршала й президента, засідали шість духовних і двадцять світських депутатів. Щодня до Варшави літали кур'єри з різними листами та проханнями до короля — комусь орден, комусь патент на звання чи інша милість. За кілька днів у половини трибунальських депутатів з’явилися стрічки й орденські зірки.

Трибунал не поспішав завершити справу Радзивіллів, а самі суперники не квапили суддів, зайняті інтригами один проти одного та залученням голосів депутатів на свій бік. Веселощі й бенкети тривали щодня. В обох палацах щодня були обіди на сто й більше осіб, а ввечері збиралося по двісті-триста гостей. Багато чоловіків і жінок із Варшави й провінцій приїжджали до Любліна. Одні від’їжджали, інші прибували, і публіка не зменшувалася. Голосів більше було на боці князя Михайла, але більшість була незначною. Переманити одного депутата зі сторони супротивника означало майже виграти справу.

Мій друг, депутат Ясинський, був на боці князя Мацея. Рачинський і князь Михайло вимагали, щоб я переконав його перейти на їхній бік, але це було неможливо. Вони припускали дати йому тисячу дукатів, але я відмовився робити цю пропозицію. Однак я підказав їм, як вплинути на Ясинського. Він був до безумства закоханий у Мориконі. Я шепнув про це князю Михайлу, і навчена Мориконі почала зачаровувати бідного Ясинського. Поступово вона ставала для нього доступнішою, і коли їхні стосунки стали достатньо близькими, вона зажадала від нього, як доказу любові, щоб він перейшов на бік князя Михайла. Немов громом уражений, він зблід і занімів. Але діватися нікуди — він дав слово. Йому дали червоний віск і вимагали, щоб він позначив свій шар, коли подасть голос за Михайла.

Настав день рішення справи. За князя Михайла було подано двадцять два голоси, за князя Мацея — двадцять. Більшістю в два голоси опіку присудили князю Михайлу, і серед цих двох був шар, позначений червоним воском. Ясинському подякували й дозволили поїхати до Варшави, де він невдовзі помер. Можу сміливо сказати: партія князя Михайла зобов’язана мені своєю перемогою. Без голосу Ясинського було б рівне число голосів, справу відклали б до наступного трибуналу, і знову знадобилося б стільки ж зусиль і витрат. Маршалок міг вирішити справу своїм голосом, але, боячись ворожнечі з боку переможеної сторони, ніколи не користувався цим правом, і цього разу, ймовірно, теж не скористався б.

Князь Мацей, програвши справу, відразу ж поїхав. Його дружина припинила прийоми. Князь Михайло залишився в Любліні ще на деякий час.

Я, змушений несподівано виїхати через важливі обставини, вранці пішов до князя попрощатися; він прийняв мене, ще не вбраний, у своєму кабінеті і почав дуже дякувати за мою прихильність, залучаючи до подальших своїх інтересів. Якось посеред цієї розмови я з захопленням подивився на розстелене на ліжку покривало, яке князь, зауваживши, показав мені; воно було шовкове, справді китайське, з вишуканими кольорами і оздоблене золотом; я розхвалив його, без жодної думки. Аж тільки повернувся додому, як позаду мене покойовий привіз покривало і пакунок, в якому було чотириста дукатів з підписом: "На дорогу". Давши покойовому десять дукатів, я пішов ще раз подякувати князеві; він казав завітати до нього у Варшаві, попрощався зі мною якнайввічливіше, і на цьому все скінчилося. Але це була дуже мізерна винагорода за надану послугу: виграв князь п'ять мільйонів доходу, що означало для його казни річних десять відсотків, за рішенням трибуналу, тобто п'ять сотень тисяч; міг би дати відразу вдвічі більше, і навіть вважалося, що він це зробить. [...] Підрахували тоді в Любліні, що два магнати, що прибули у справі про опіку, за ті п'ять тижнів близько півтора мільйона витратити мусили" [9].

Однак рішення люблінського трибуналу стосувалося лише маєтків, розташованих на території Польського королівства. Тому Михайло Радзивілл не залишав справу і під час Торговицкої конфедерації, учасником якої він був, скористався зручним моментом і за сприяння російського посла Сіверса домігся скасування рішення першого литовського трибуналу під час гродненського сейму. Тут він знову виграв з перевагою в один голос.

"Опікунство Михайла, віленського воєводи, мало фатальні наслідки для майна Домініка Радзівілла. Після смерті Домініка дружина Михайла енергійно домагалася залишків його статків. У березні 1814 року імператор Олександр I підписав указ, який зробив ординатом несвізьким Антонія Радзивілла, сина Михайла" [21].

Домінік Єронім Радзивілл брав участь у наполеонівських війнах, після відновлення Великого Князівства Литовського 28 червня 1812 року його війська першими увійшли у Вільно під біло-червоними прапорами; брав участь у поході на Москву; отримав орден Почесного Легіону за участь у Смоленській битві; польський ескадрон під його командуванням відзначився у битві під Ханау, однак від отриманих у цьому зіткненні ран Домінік Радзивілл помер.

Мацей і Домінік Радзивілли, 1880, Фундація Три Труби

Клопоти з судових справ вразили і статки, і здоров'я Мацей Радзивілла, він помер у 1800 році. А у 1804 році від захворювання легенів померла Ельжбета — як і її сестра, у Франції, тільки в Монпельє. Людвіка Марія Ходкевич з Жевуських забрала їхніх дітей під свою опіку, а Полонечка тим часом зазнала занепаду.

"Коли я почала себе пам'ятати, слава Полонечки вже минула, і мені довелося шукати її сліди в руїнах. Князя Мацея вже не було серед живих, але багато хто щиро згадував його за особисті якості. Його смерть залишила тим більш болюче враження, що сумні обставини їй передували, а може, навіть її прискорили. [...] Суд затягнувся на кілька років: Мацей з його поетичною вдачею був менш здатний вести юридичні справи, особливо коли мав справу з сильним і вмілим противником. Після різноманітних судових баталій Мацей програв суд і опіка над маєтком перейшла до віленського воєводи. Щодо опіки над малолітнім ординатом, то її було доручено Адаму Чорторийському, генералу земель подільських, і Домініка забрали в Пулави, де він виховувався під наглядом князя Адама та княгині Ізабели.

Судові суперечки, сутички з сильним супротивником, коштом руйнації і так невеликого статку, і, зрештою, несприятливий поворот процесу, отруїли щасливе життя князя Мацея і, як вважалося, прискорили його смерть. Його дружина також померла, залишивши двох малолітніх дітей і повністю зруйновані справи. Ніхто не боровся за опіку над тими сиротами, не було щодо них жодного процесу: пані Ходкевич (бабуся) та Олександр Ходкевич (дядько) взяли під свою опіку Антоніну та Костянтина, обох підлітками, і опікувались ними, поки ті не виросли. А Полонечка та всі пам’ятки її короткої слави, покинуті власниками, загинули" [20].

Коли Костянтин Миколай Радзивілл досяг повноліття і повернувся у Полонечку, то життя в ній відродилося. Князь здійснив перебудову палацу, надавши йому класицистичного вигляду. Як і батько, він був інтелектуалом, що цікавився народним побутом, ба більше став одним із перших білоруських етнографів і опубліковав дослідження білоруської мови. Етнограф Едвард Хлопіцький у "Kartki z teki Podróżnej" [9] опублікував опис палацу в Полонечці і його бібліотеки, що нараховувала близько 4000 найменувань.

Костянтин Миколай був тричі одружений, і хоча нащадків залишив з третьою дружиною, "коханням його життя" лишалася друга дружина Селестина Селіна Сулістровська (1805-1836). Після її смерті князь звелів поховати її серце на пагорбі навпроти вікон його кабінету і встановив на тому місті величезний хрест, щоб завжди бачити його зі своїх вікон.

Палац у Полонечці, Наполеон Орда 1876

Прямим нащадком Мацея Радзивілла та Ельжбети з Ходкевичів, а через неї і Жевуських, по Константину Миколаю Радзивіллу є тезка пращура Мацей Радзивілл (1966 р.н.), підприємиць, меценат, діяч культури, очільник фонду Радзивіллів "Три Труби" та фонду Чорторийських.