Уночі з 6 на 7 листопада 1796 року в Зимовому палаці двір і представники духовенства склали присягу на вірність новому правителю росії – Павлу I. Напевно, не одна з осіб, що спостерігала за полками ґатчинців, які входили на палацовий двір бойовим строєм, дійшла висновку, що ось-ось починається нова епоха в історії імперії. Вже незабаром мало з'ясуватися, що масштаби та темпи змін здивують навіть найпроникливіших спостерігачів. У перші дні нового правління, на тлі чуток про заповіт Катерини II, в якому покійна імператриця начебто передавала трон своєму онукові, великому князю Олександру, найважливішим завданням царя стало швидке узаконення власної влади. Відома коронація праху Петра III і його поховання разом із тілом Катерини II були не лише актом помсти "Гамлета, що вижив", а й політичною демонстрацією. Виявом прагнення зміцнити власну позицію стало також рішення про прискорення дати коронації. Відповідно до указу, спрямованого до Сенату в січні 1797 року, дату урочистостей було призначено на квітень. У церемонії мали взяти участь по семеро делегатів шляхти, обраних зборами в кожній губернії. Серед них були також представники колишніх земель Речі Посполитої, що перебували під владою росії. 

Цікавим свідченням про перебіг коронації та участь у ній поляків є анонімний "Щоденник подорожі до Москви в 1797 році", що зберігається у зібраннях Віленського історичного архіву. Цей текст, знайдений серед документів родини Платерів, в інвентарному описі фонду було ідентифіковано як щоденник Августа Гіацинта Платера (після 1745–1803). Припущуваний автор – син Костянтина Людвіка та Августи з Огінських – перебував дещо в тіні своїх активніших і впливовіших братів: каштеляна троцького Юзефа Вінцентія та підканцлера литовського Казимира Костянтина. У період Чотирирічного сейму вважався прибічником реформ, однак у 1792 році опинився серед прихильників Торговицької конфедерації – за деякими свідченнями, його було викрадено з дому і примушено гетьманом Коссаковським очолити конфедерацію в Брацлавському воєводстві. Спроби Платера протидіяти зловживанням російських військ, імовірно, забезпечили йому значну популярність серед шляхти, що згодом могло сприяти його обранню делегатом від Полоцької губернії на коронацію Павла I. Без сумніву, щоденник подорожі на коронацію, складений одним із представників еліти, міг би бути справжньою історичною знахідкою. Міг би – адже навіть побіжне ознайомлення з текстом переконує, що записи, які зберігаються у Віленському архіві, не належать Августу Гіацинту Платеру. Інформація, що міститься в них, чітко свідчить про те, що їх автором була жінка, чоловік якої був власником Краслави і делегатом на коронацію від Полоцької губернії. Це дозволяє стверджувати, що авторкою "Щоденника…" була дружина Августа Гіацинта – Анна з Жевуських (1761 – 18 серпня 1800), дочка хорунжого великого литовського Станіслава Фердинанда Жевуського та Кароліни з Радзивіллів. Цей факт не змінює того, що "Щоденник…" є джерелом, цікавим з багатьох причин. Він містить відомості про реалії повсякденного життя в подорожі наприкінці XVIII століття. Крім того, в ньому подано опис важливої політичної події очима жінки, що надає розповіді додаткової цінності через її дещо відмінні інтереси й акценти. 

Перша частина записів у щоденнику охоплює період від виїзду Платерів із Краслави 5 березня до їхнього прибуття в Москву 15 березня 1797 року. Друга частина – від 15 березня до 20 квітня – описує перебування делегатів у колишній столиці імперії, підготовку до коронації та участь у пов’язаних із нею урочистостях. Варто зауважити, що хоча наша мандрівниця не оминула нагоди висловити жаль через необхідність покинути дім і дітей та вирушити в таку далеку подорож, подальші записи свідчать про те, що це почуття, якщо й було щирим, швидко розчинилося під впливом вражень від мандрівки. Увага авторки зосередилася на питаннях, які здавна займали подорожніх, зокрема на умовах подорожі та ночівлі.

Спочатку подорож через сусідні місцевості, ймовірно, мало чим відрізнялася від приємних, звичних прогулянок — її переривали трапези в гостинних домах друзів і розмови зі знайомими під час зупинок. Однією з таких зустрічей, безперечно вартою уваги, стала розмова з єзуїтом, отцем Грубером, якого вони зустріли в Полоцьку. У недалекому майбутньому він мав стати однією з найвпливовіших осіб у найближчому оточенні Павла I: "Цей достойний священик виявив нам своє занепокоєння про свою громаду, яка тоді побоювалася касації, а ще більше — неможливості утриматися в Російській імперії". Подорож тривала без особливих перешкод, хоча "регулярної пошти в усій росії немає, є лише імператорські села, які називають "земщинами". У них селяни наймаються на службу, подібно до поштарів; можна набрати їх скільки завгодно, коні в них добрі, їздять вони вправно, але крадуть ще ліпше".

Напевно, мандрівники досить швидко усвідомили, що подорож має й інший, менш приємний бік. Уже на другий день, очікуючи в полоцькому трактирі на отримання подорожньої – дозволу на подальшу мандрівку, розчарована авторка записала: "Не буває нічого огиднішого, ніж господарі цього місця: сам він – з червоними, страшними очима, з яких одне, здається, от-от випаде; вона ж, певно, страждає на якусь ваду, бо її хода про це свідчить, а сморід просто невимовний. Подумала я, що в Полоцьку, мабуть, не надто гидливі люди мешкають, якщо ходять у такий трактир на обіди й вечері (...)". Інша, дещо загадкова згадка про перебування в цьому жахливому трактирі, здається, підтверджує думку, що в певних ситуаціях подорож може стирати соціальні межі: "Там також від жидівки, господині цього дому (бо належить він не трактирнику, а винайнятий у жидів), я отримала сувору догану, але за що? Промовчу". Несподівано вилаяна єврейкою аристократка не знайшла втіхи й під час вечірнього відпочинку в придорожньому заїзді: "Оточені ми були комахами, яких називають прусаками". Наступні дні не принесли покращення в цьому аспекті. 9 березня: "Ночівля в Козянах у нас була вкрай погана (...), поштового дому немає, корчма дуже брудна й тісна, а проте було вже пізно, і ми вирішили залишитися на ніч. Коли ж карети не вдалося дочекатися, постелилися на сіні, накрилися плащами й промерзли до кісток".

Подібні незручності супроводжували мандрівників постійно — як у великих, так і в малих населених пунктах. Чи то в поштовому домі у Вязьмі ("трохи кращий за всі інші, більярд брудний і подертий"), чи у селі Тєплуха ("ночівля була вкрай тісною, бо це була лише мала селянська хатина, спека неймовірна, злидні великі"). Не кращою була й ситуація з якістю та гігієною їжі. Хоч у Вітебську мандрівників чекало приємне здивування: "Прибувши до трактиру, були ми дуже вражені, коли знайшли там того самого трактирника, який кілька років тому так погано нас нагодував і взяв надзвичайно дорого", цього ж разу "наш господар виправився і нагодував нас і краще, і дешевше". Набагато гірше враження залишила Вязьма, де: "Господар, добре нас обібравши, ще й попросив у нас позику в п’ять рублів, якої, звісно, ми йому не дали". У Бабиновичах, повітовому містечку, що мало власний суд, який засідав... у корчмі, Платери обідали "в натовпі канцеляристів та інших людей". А в Красному, за порадою городничого, вони зупинилися в "постоялому домі, який замінює корчму чи трактир, але з тією різницею, що тут, окрім води, вогню, яєць і капусти, більше нічого не знайти. А оскільки був Великий піст, тут продавали ще й олію, яка, варто лише зайти до кімнатки, так сильно смерділа, що для непривченої людини було легко підхопити нежить. Ці будиночки зазвичай дуже маленькі, тісні (...), але цей (...) був одним із найкращих, які тільки можна знайти по всій росії".

У цьому відношенні Москва спочатку не принесла полегшення втомленим мандрівникам. За оренду кімнати на Тверській вулиці "на місяць з нас зажадали 200 рублів; задуха цих кімнат одразу ж мені просякла ліжко". Лише наступного дня вони знайшли зручніше місце в будинку радника Попова на Луб’янці: "дві зручні кімнати, дві гардеробні (...), кухня й каретний сарай – усе це за 130 рублів на місяць, включно з їхніми дровами для кухні й опалення, а що найкраще – не проводили оцінки будинку й не вимагали оплати (...) у разі пожежі (адже від інших делегатів [на коронацію] вимагали високу оцінку будинків, і якщо б вони згоріли, були б зобов’язані сплатити 200 рублів)”. Господарі справили на авторку щоденника добре враження: "Типові росіяни, але хороші люди". Можливо, вона змінила свою думку, коли 28 березня опівночі її розбудили стуком у вікно — дружина радника Попова шукала прихистку, "тікаючи від чоловіка, який, напившись, сильно її бив". Згодом виявилося, що житло має ще один недолік, пов’язаний із московською традицією застеляти підлогу в спальні розфарбованим полотном, що "завжди створює важке повітря", через що наша мандрівниця щоранку страждала на головний біль. Додаткові труднощі життя в столиці імперії були пов’язані з високими цінами ("щоб уникнути витрат, ми їли лише раз на день, і то дуже скромно") та проблемами з питною водою ("оскільки в усій Москві вода така солона").

Попри труднощі, з якими стикалися мандрівники, подорож сприяла цікавим спостереженням. Ряд зауважень у записах Анни Платер свідчить про її неабияку допитливість. За Смоленськом подорожні урізноманітнювали собі мандрівку, "звертаючи увагу на місцевий люд". Вони зацікавилися його одягом, особливо жіночим вбранням, зокрема звичаєм пов’язувати голови білими хустками "подібно до поліських, але не так гарно". За Вязьмою їх здивували головні убори: "Схожі на лауферські шапки, але верх як церковна патена, оздоблений галуном, називають це "скальошка", а ззаду висить китиця". Не менш цікавим видався й домашній одяг, який складався з "якихось дутих каптанчиків, довжиною майже до колін, з відкидними лацканами, що звисають, — це вони називають "душегрєйка"".

Щоденник містить численні згадки про цікаві місця та місцеві звичаї. Деякі з них можуть викликати у сучасного туриста сумну усмішку розуміння. До таких належать епізоди, які свідчать про добре розвинене ще у XVIII столітті мистецтво виманювання грошей у мандрівників. Ось, наприклад, під час проїзду повз одне із сіл, розташованих уздовж тракту: "Серед поля вискочили натовпи малих дітей і кинулися просто під колеса екіпажів. Побачивши таке прикре видовище, ми наказали погоничу зупинитися, думаючи, що заїхали в надзвичайно голодне й нещасне місце, але він запевнив нас, що це робиться за звичкою, бо в цьому селі дітей навмисне цього навчають". Інший спосіб виманювання грошей Платери пізнали, зупиняючись у постоялих дворах: "Простота, яка в цих гостинних (…) домах завжди щира, буває дуже нудотною, бо з усього дивуються, про все розпитують і безупинно до нудоти говорять. Але ця гостинність ще більша щодо поляків, ніж щодо інших, і продиктована виключно корисливістю; спершу починають хвалити поляків, потім вихваляються, що якийсь поляк тут зупинявся й дав їм стільки-то рублів, словом, так натякають, що кожен поляк за кожен візит до такого дому мусить заплатити кілька рублів". Подібно поводилася господиня в постоялому домі під Можайськом: "До всього чіплялася, хвалила поляків, що проїжджали перед нами, даючи зрозуміти, що й ми стільки маємо дати". У таких домах подорожні ночували в одній кімнаті з господарями, що наражало їх на набридливу ввічливість і балакливість оточення: "Господиня (...) без упину хвалилася і балакала (сама проста й одягнена по-селянськи, але поміж них велика особа), словом, ввічливо нас обдерши, набриднувши до останку, ще гнала нас з благословеннями». Повторюване у записах здивування цікавістю господарів дозволяє припустити, що поїздка до росії мала для авторки щоденника присмак екзотики: "[У Тєплущі] над усім дивувалися, кожну річ брали до рук, здавалося, що ми потрапили до диких, але все ж досить гостинних індіанців".

Авторка також звернула увагу на побожність росіян, яку вперше помітила в Смоленську. Виходячи з дому вранці, вони хрестилися, повертаючися до церкви і низько кланяючись. Навіть у великому світі Москви Великий Тиждень "дуже сумлінно святкується, кожен готується до сповіді", а в приватних резиденціях (зокрема у князя Репніна) проводилися богослужіння. Чимало місця в щоденниках займає опис відвіданих міст — їхнього населення, будівель і вигляду вулиць. У Вітебську, куди мандрівники приїхали під час контрактів, "виявився досить великий з’їзд, де населення складає до 7000 душ. Церкви і собори там численні, це місто більше схоже на губернське місто, ніж Полоцьк". У Дрогобужі та Вязьмі, які мають численні дерев’яні та муровані церкви, авторка звернула увагу на типові для російських міст широкі "регулярно забудовані" вулиці та відсутність заїжджих дворів і євреїв. Враження від Бабинович дозволяють зробити висновки щодо юнацьких читань Анни Платер: "Це місто уїздне, ще менше відоміше, ніж ті, які описує Красицький, вармінський єпископ, бо жодних брами не має, а суди засідають в заїжджих дворах". Натомість Смоленськ змусив її порівняти польські та російські міста: "Хоча церков там дуже багато, але вони не мають таких високих веж, як наші костели, тому не так добре виглядають. (...) Архітектуру не можна дуже критикувати, але майже в усіх церквах однакова конструкція. (...) Будинки майже всюди в Смоленську дерев’яні, а ось церкви майже всюди муровані, тому Смоленськ здалеку виглядає дивно: видно лише мур (...) і густо розташовані бастіони, а далі — церкви".

Опис Москви свідчить про враження від розмірів міста, такого розлогого, "що пішки не можна ходити", а вулиць так багато, "що й орієнтуватися в ньому не можна, якщо не буде "звощиків", які, однак, не знають усіх місць, тож неможливо нікого знайти, якщо не запишеш будинок і назву вулиці". Враження на мандрівницю справили гарні муровані будинки, палаци та місцеві атракції (зокрема, оранжерея Демідова, до якої рослини привезли з Неаполя).

14 березня, в день прибуття до Москви, Платери зустріли в трактирі англійському кількох польських делегатів на коронацію: каштеляна мерецького Антонія Волловича, канцлера Адама Хрептовича та Бенедикта Вавжецького, яких супроводжували підкоморій Костялковський та Якуб Гоффман, "який, як ад'ютант при Начальнику Вавжецькому, сидів з ним у неволі". Можна уявити цікавість, з якою Платери чекали детальних інструкцій щодо перебігу церемонії. Однак їм довелося задовольнитися переданим через співвітчизників загальним дорученням "ясновельможного Юсупова" (ймовірно, Миколая Борисовича, великого придворного конюшого), "щоб всі були якнайкраще вбрані в день коронації".

Відсутність достовірної інформації про перебіг церемонії, роль, яку мали відігравати делегати, і протокол вбрання протягом наступних днів позбавляла подружжя сну. До страху перед наслідками можливої компрометації додавалася тривога через високі ціни в столиці, що готувалася до урочистості. Оскільки ходили чутки, що "пан орденовий повинен їздити на 6 конях, найняли (...) звозчика з каретою та 6 кіньми загалом на місяць за 230 рублів". Переплативши чимало, вони також придбали "блакитний оксамит, чорний, багатий матеріал для мене і багатий жилет". Врешті-решт вдалося отримати від одного з російських вельмож зразок костюмів разом з "богатими прикрасами, за які заплатили 50 рублів, не знаючи, для чого вони слугують". Проте вже незабаром, після відвідин місцевого кравця, який "чи не єдиний знав, які сукні носять", з'ясувалося, що коштовні матеріали ні для чого не підходять. Спантеличена, Платерова навіть готова була відмовитись від участі в коронації через це. Тривогу, викликану відсутністю інформації про церемоніал коронації, посилювали чутки про вибухову вдачу царя: "Нічого не казали, лише бути дуже багато вбраними, а тепер нічого не підходить. (...) Дами щомиті шили інакше вбрання; за що сьогодні дорого заплачено, про те завтра кажуть, що не годиться; говорили, що імператор нові мундири вигадав для підданих і гнівається, коли хтось вбирається в давнє, тому ховатися, бентежитися, нудьгувати, хворіти – це була робота на цілий тиждень". Про деталі церемоніалу делегатів поінформували лише за день до коронації. В таких умовах сумнівно, чи покращило самопочуття Платерової прибуття камердинера Француза, що запропонував свої послуги: "Який, не питаючись, зробив мені зачіску, щоб показати свій талант, елегант і фанфарон у найвищому ступені, який мене надзвичайно бентежив".

Наші подорожні, будучи чужими у великому місті, зайнятому підготовкою до церемонії, по черзі нервувалися та нудьгували протягом наступного тижня, лише інколи зустрічаючи інших співвітчизників, які зазвичай перебували в такій самій ситуації. На основі щоденника можна відтворити обмежене, насправді невелике коло контактів подорожніх. Подружжя відвідувало архієпископа могилівського Станіслава Богуша Сєстренецького, де зустрічали інших польських делегатів та їхніх дружин. Досить часто вони бували в домі гетьмана великого литовського Міхала Казимира Огінського, дядька Августа Гіацинта, де також перебували воєвода полоцький Тадеуш Жаба і впливовий в оточенні царя маршалок двору Єжи Велгорський. Безперечною атракцією післяобідніх зустрічей у Огінського була "музичка, складена з пана гетьмана, генерала Велгорського, доброго віолончеліста Жигмунтовського та двох скрипалів". Анна також багато часу проводила в компанії княгині Четвертинської (імовірно, Колети з Холоневських, вдови повішеного під час повстання Антонія Святополька), а пізніше — також Софії Потоцької (дружини Станіслава Щенсного), Антоніни Ілінської (дружини сенатора російського Юзефа, ще одного поляка, впливового в оточенні царя), Олександри Браницької (дружини Францішека Ксаверія) та Урсули Мнішех (незабаром статс-дами цариці). Польські делегати також зустрічалися під час святкувань Великого Тижня в французькому костелі. Для подружжя це була також нагода переглянути кандидатів на посаду гувернера в Краславі.

21 березня Велгорський проводив польських делегатів та їхніх дружин по палацу графа Безбородька, в якому мав зупинитися Павло І. На урочистості з'явився Станіслав Август Понятовський, який ввічливо привітав нашу героїню, "згадавши, що ми не бачилися вже багато років". Читач, який чекає від авторки глибших роздумів щодо цієї майже символічної зустрічі володаря та громадян неіснуючої вже держави, певно, розчарується — на неї більше враження справили розкіш палацу та смак його власника: "Оббивка та меблі були дуже дешево куплені в Парижі за часів революції з королівського палацу в Версалі. Він заплатив лише десяту частину від їхньої вартості; мармури, коштовні камені (...), вазони, повністю виготовлені з агатів та інших потужних каменів, величезні дзеркала".

Російські високопосадовці рідко приймали Платерів. Ми не знаємо, чи це було пов'язано з напруженою підготовкою до коронації, чи це був прояв зневаги або неприязні. Упродовж усього перебування в Москві Платер був один раз запрошений на обід до сенатора Салтикова і разом з дружиною відвідав генерала Нікладова (Нехлюдова?): "У російській компанії, на російському обіді ми дуже нудьгували", а Анну прийняла дружина генерала Луніна, "того, що в Польщі стриг волосся жінкам".

28 березня Платери з замовленого спеціально вікна в квартирі воєводи Заби спостерігали в'їзд Павла I до столиці. Порядок на вулицях, що утворювали амфітеатр "в кілька градусів", охороняло кілька рядів солдатів. Розлогий опис проїзду в щоденнику передає масштаб та пишність видовища. Марширували: "1. Лейб-казаки, добре вдягнені; 2. [жовніри] лейбгвардії два полки; 3. карети тутешніх закордонних міністрів тощо; лівреї дуже розкішні, перед кожною по два лауфри [лофри?], два машталіри [візники], 10 лакеїв [...]; 4. коні різні, богато вбрані; 6. [насправді 5] мешканці Москви, по два десятки в своїх мундирах; 7. Кільканадцять трубачів лейб-гвардії царської; 8. В каретці церемоніймейстер і за ним з багатьма лівреями 12 карет імператорських; 9. Трубачі імператорські; 10. Парами піхота лакеїв 48, лаурфрів [лофрів] 8, камерлакеїв 6; 11. Кавалерів на конях в оксамитах, багато розшитими, це шамбелани, камерюнкери тощо, кілька пар; 12. Два гофмаршали в каретці, а перед ними Обергофмаршалок; 13. Кінна гвардія; 14. Артилерія, при ній кінна; 15. Шевальє-Гарда; 16. Офіцерів кілька десятків; 17. Цар конно, без капелюха, кланявся в усі боки; за ним великі князі, за ними багато генералітету; 18. Гвардія, спереду гренадери, потім мушкетери і артилерія при них; 19. Камерюнкер імператриці в восьмиконній кареті, при кожному коні був лакей, при кареті 6 гайдуків, за нею багато лівреї; 20. Гвардія семенівська, спереду гренадери, потім мушкетери і артилерія, імператриця і дві її невістки попереду кланялися всім; 21. Після семенівської гвардії з багатьма лівреями їхали великі княжни; 22. За ними гвардія ізмаїльська тим самим порядком, що й перша; 23. Карет придворних кільканадцять; 24. Кавалерів на конях і стрільців кілька батальйонів; 25. Поштові кілька; 26. Карети придворні імператорські; 27. Поштові".

Вечір 4 квітня, мабуть, пройшов у нервовій метушні та останніх приготуваннях до церемонії, оскільки ми дізнаємося, що прямо перед тим, як лягти спати, "мій чоловік ще на папільйотки свої волосся накручував". Наступного дня, о четвертій ранку, розбуджений гуркотом гармат, Август Гіацинт, одягнений у "новий костюм" (за 45 рублів), вирушив на зустріч з делегатами інших губерній, які о шостій мали очікувати на своєму місці для початку коронації. Що цікаво, Анна не з’явилася на урочистості. Її відсутність важко трактувати як форму політичної демонстрації. Також не здається, що на її рішення вплинули згадані раніше проблеми зі складанням відповідного вбрання. Думаю, що слід просто вірити поясненням авторки: "Оскільки я не змогла послухати службу в перший день свят, я воліла подолати свою цікавість, аніж пропустити такий святий день". Однак у щоденнику міститься детальний опис коронації, ймовірно, відтворений на основі розповідей чоловіка. Польські делегати не були запрошені на урочисту вечерю після церемонії: "Мій чоловік повернувся зморений о четвертій по півдні додому на обід". Настрій авторки щоденника, ймовірно, покращила інформація про аудієнцію після коронації, під час якої "імператор, сівши на трон, надавав милості багатьом росіянам, роздаючи ордени та душі. [...] Лише один поляк був серед тих, хто отримав милості, це мій брат, який, не знаю, з яких причин, став таємним радником". Очевидне здивування Анни може також передатися читачеві, який лише завдяки цій згадці дізнається, що її брат перебував тоді в Москві! Серед двох братів авторки, Адама Вавжинця та Северина Жевуських, йдеться, певно, про першого, колишнього посла Речі Посполитої в Данії за часів Великого Сейму.

Протягом наступних трьох днів польські делегати не були допущені до володаря. 6 квітня їх, правда, викликали до палацу на презентацію, але Павло I не знайшов для них часу. Попри те, не в змозі вийти "через натовп", вони провели в палаці кілька годин, поки цар не виїхав до церкви. Лише 9 квітня деякі представники польських губерній разом із дружинами були запрошені на презентацію до Грановитої Палати. Церемонія почалася після трьохгодинного очікування (стоячи) на появу імператорської пари: "Дами парами йшли до трону; ми дві, Четвертинська і я, були попереду. Церемоніал такий: перед нами йдуть церемоніймейстри, ми між ними, тобто за ними, але ближче до центру; підійшовши до трону, треба тричі низько вклонитися по-російськи, на першій сходинці та, що стоїть з лівого боку, а та, що з правого боку, низько вклоняється, приклавши руку до землі, піднімається на сходи; нагорі ще один такий уклін і, знизившись, цілує руку царя, що стоїть; після цього підсувається до цариці і так само вклоняється, цілуючи руку; потім спускаються по сходах задом, вклоняються і йдуть боком біля великих князів та княжен, знову переходять на іншу сторону на своє місце, і це коли представляється багато дам, а коли мало, то лише тричі вклонившись йдуть на свої місця. Після цієї церемонії знову йдуть по чоловіків, які тричі припадають на коліно, а в останній раз падають на обидва коліна, цілуючи руки".

Офіційна презентація відкрила делегатам доступ до двору. 13 квітня вони з’явилися на балі серед високопосадовців і "дам найвищої відзнаки". Перебіг і організація урочистості явно розчарували авторку щоденника. Дами "в тяжких сукнях, з довгими шлейфами, як оселедці в бочці, були так ущільнені, кожна ж добувала собі кращого місця. Мені пощастило бути близько до статс-дами, але обернутої спиною [...], коли ж я хотіла поглянути на танцюючих, мені доводилось обертати голову назад, ставати навшпиньки, але дами, що тіснилися зі мною, тягнули мене вниз, топчучись по шлейфу. [...] У такій фігурі ми стояли кілька годин, я майже загубила всіх знайомих, бо при дворі навіть і близькі родичі не розмовляють з нижчим класом і поводяться так, ніби незнайомці. І хоч я і близька до Потоцької воєводині руської, Мнішехової та Радзивілової, ніяк це, однак, не допомогло". Після танців вирушили до столів. І цього разу частина зібраних мусила залишитися без вечері, оскільки до їдальні впускали лише осіб, що мали квитки. Дама, номер якої викликали, проходила коло імператорської родини і подавала руку кавалеру, який мав той самий номер (нашій героїні випав офіцер з полку семенівської гвардії, "який не знав іншої мови, окрім російської, тому ми зберігали мовчання"). Потім вони разом йшли до зали і сідали за столик з відповідним номером. Лише тут, серед ста п’ятдесяти пар, її знайшов чоловік, який "покинув свою вельми гарненьку якусь жіночку".

Наступною нагодою для спостережень за звичаями, що панують при дворі, стала повторна презентація дам 19 квітня, на яку Платерова пішла в товаристві княгині Четвертинської та сенаторки Ілінської. По її завершенні, ущільнені в одній з кімнат, дами, вже поза полем зору пильного церемоніймейстера, розпочали тиху, але запеклу боротьбу за кращі місця. Пересуванням Анни заважала безжальна суперниця, яка "дала мені кулаком по спині, що я аж відскочила, а коли я на неї подивилась, сказала: "Не тут стій, ми тут стоїмо". Я відповіла: "Ніхто не знає, де буде стояти, коли прийде пан Валуєв [майстер церемоній], то все буде на своєму місці". Коли я так відповіла, розпоали мені втрьох голосно сміятися, вказуючи пальцями". Наша героїня вистояла на своєму місці, допоки не наблизилася цариця, яка "балакаючи по-російськи з однією дамою, звернулася до мене з запитанням: "Чи не так"? Я, боячись відповісти по-російськи, лише ствердно кивнула, і тоді вона згадала, хто я є, і сказала: "Il fait bien chaud ici, n'est-ce pas Madame la Comtesse? (Тут дещо спекотно, пані графинє, чи не так?)"  Я відповіла: "Oui, Votre Majesté, il fait très chaud (Так, ваша високість, дуже спекотно)". Цариця пішла, а я отримала чимало сатисфакції від здивування тих дам, що з мене сміялися". Тріумф виявився короткочасним. Хоча дамам зрештою звільнити для неї місце, але в останньому ряду, і за мить "знову мене якась щосили штовхнула. Ось так поводяться російські дами в покоях своїх монархів". 

Візити подружжя при дворі були рідкісними, і важко було б назвати їх світським успіхом. Можливо, саме це, на доданок до величезних витрат на утримання, що часто підкреслюється, стало причиною того, що наступного дня, 20 квітня 1797 року, вони покинули Москву.

"Щоденник подорожі до Москви в 1797 році" безсумнівно є цікавою працею. Читача вражає різноманітність досвідів, які випали на долю авторки за кілька тижнів березня та квітня 1797 року: таргани в придорожніх корчмах і розкіш палацу Безбородька, грубі лайки в тавернах і музичні вечори у Огінського, сварки придворних дам і церемоніальна презентація в царському палаці. Подорож до Москви була, однак, викликана подією великого політичного значення — зміною на троні монарха держави-окупанта. Той факт, що подорож відбулася лише через кілька місяців після поділів Речі Посполитої, а новий правитель вже на самому початку зробив кілька значних жестів на адресу поляків, міг викликати надії на зміну ситуації. Чи містяться в щоденнику поряд із дотепними реаліями подорожі та придворного життя рефлексії на серйозніші теми чи інформація, що дозволяє оцінити політичні погляди авторки?

У розповіді Платерової відсутні чітко сформульовані оцінки росіян. Важливі згадки про поведінку генерала Луніна в Польщі, зауваження щодо поведінки придворних дам або часте використання презирливих, як це видається, термінів ("російські" або "московські" звичаї, товариство, обід чи церемоніал) можуть свідчити про неприхильність, можливо, із почуттям переваги над "варварськими" росіянами? Однак важко пов'язати таку позицію з конкретними політичними поглядами, адже відомо, що в той час подібні думки про росіян висловлювали люди з такими різними переконаннями, як Юліан Урсин Нємцевич і Францішек Ксаверій Браницький. На ставлення авторки до росії могли також впливати її релігійні почуття. Єдиний фрагмент щоденника, де з'являються глибоко емоційні тони, присвячений месі, що проводилася в каплиці в домі архієпископа Сестренцевича: "Мені знадобилася вся моя стриманість, щоб не розплакатися, бачачи, що в цій країні ми є мандрівниками своєї релігії, і коли священик вийшов з тацею, я відчула найприємніше почуття, поклавши на неї дукат".

У питаннях політики та історії, авторка зберегла велику стриманість. Проте в щоденнику можна знайти сліди роздумів, яких важко було уникнути мандрівникам. Це підтверджують кілька записів, зроблених у Смоленській губернії: "Ми не могли дізнатися, чому там так багато монарших маєтків, але здогадуємося, що це можуть бути конфісковані маєтки поляків". Люди, яких вони зустрічали, "ще мають фізіономію польську і люблять поляків". Авторка загалом згадує про тривалі розмови у Смоленську з "трактирщиком", влохом, який польським полоненим "стільки надавав доказів поштивості, навіть собі на шкоду... Його прізвище — Каппа, кожен поляк хай глибоко це на серці запише". Політичний підтекст має згадка про смерть дружини делегата Богуша, який "будучи зісланий до Казані, мав таку хорошу дружину, що вона силоміць прорвалася до Казані і там з ним півтора року сиділа. Але, звільнившись, коли вони повернулися додому, знайшли його у чужих вже руках, через конфіскацію. Це змусило їх прийняти делегацію, і це її звело до могили". Водночас, хоча Платерова відзначила факт зустрічі з Ігнацієм Дзялинським, який повертався з Сибіру, вона не додала до цього жодного коментаря. Також лаконічними були записи про візити до короля — їй найбільше запам'яталися нетравлення після одного з королівських обідів та розповіді Станіслава Августа про особливості кремлівської колекціях. Про участь короля в церемонії вона згадала лише загальним коментарем: "Король був на спеціально для себе влаштованому місці на коронації; втративши корону, він асистував своїм переможцям при коронуванні".

Щоденник не містить жодної інформації про наради, що проводилися серед польських делегатів на коронацію. Важко повірити, що на них не обговорювали звільнення Костюшка та інших полонених, не ділилися надіями чи побоюваннями щодо нового правління, і, зрештою, не коментували події, що супроводжували вибори делегатів у губерніях. Особливо це питання мало б стати темою жвавих дискусій, адже засідання, які проходили в атмосфері піднесених очікувань, мало не закінчилися трагедією. Шляхта Мінської та Брацлавської губерній вирішила використати коронацію для подання до ніг трону прохання про амністію для емігрантів, відновлення польських прав, обмеження свавілля армії та зловживань адміністрації, припинення релігійних навернень і повернення половини посад в адміністрації полякам та відновлення діяльності Вільнюського університету. Новина про це викликала різку реакцію влади. Зважаючи на заборону від грудня 1796 року на подання колективних петицій, ініціативу сеймиків розцінили як прояв непокори і навіть бунту. Було заарештовано осіб, визнаних ініціаторами: голову Брацлавської губернії Ксаверія Хомінського та президента цивільної палати Ігнація. "Розслідування у цій справі було припинене лише спеціально направленим із Петербурга генералом Філософовим, який кваліфікував ініціативу сеймиків як "нерозсудливий вчинок", але не побачив у ньому ознак загрози для держави".

Зустрічаючись у Москві, делегати мали безліч тем для обговорення. Здається неможливим, щоб їхні розмови не доходили до авторки через її чоловіка. Однак єдина подібна згадка в щоденнику стосується наради серед делегатів білоруських губерній, на якій обговорювалися пожертви, зроблені представниками Волині з нагоди коронації. Попри це, щоденник Платерової багато говорить про ситуацію польських делегатів під час коронаційних урочистостей. Варто звернути увагу хоча б на те, що майже до останньої хвилини оточення Платерів страждало від відсутності інформації про перебіг церемонії та обов'язковий одяг. Це особливо дивує, оскільки на трон сходив володар, відомий своєю пристрастю до ретельно опрацьованого церемоніалу та спланованих урочистостей, а також суворо караючий за найменші порушення в цьому. Відомо також, що підготовлену церемонію відпрацьовували на дворі вже давно. Що ж тоді пояснює складну ситуацію поляків? Можливо, це було зумовлено бажанням частини антипольськи налаштованих російських достойників скомпрометувати їх перед царем? Однак такий крок несе великий ризик накликати неприязнь царя до відповідальних за церемонію росіян. Можливо, це була демонстрація самого володаря, який намагався стерти несприятливе враження, яке в дворянських колах справила його дружність до поляків у перші тижні його правління? Нарешті, що виглядає найбільш ймовірно, це могло бути наслідком організаційних недоліків, пов'язаних з такою грандіозною церемонією, в якій представники окремих губерній відігравали лише епізодичну роль.

Незалежно від причин, ця ситуація свідчить про незначне становище польських делегатів у придворних колах. Варто зауважити, що в щоденнику рідко з'являються згадки про зустрічі поляків з високопосадовими достойниками імперії. Візити — через відсутність господарів — зазвичай завершувалися врученням візитівок. Колективної аудієнції поляків у царя взагалі не відбулося. Напевно, це стосувалося не всіх делегатів, серед яких були особи, що вже давно відвідували двір, наприклад, делеговані з Волині Адам Єжи та Костянтин Чорторийські. Більшість, до якої, ймовірно, належав Август Гіацинт Платер, складали люди, невідомі при дворі та немаючих покровителів у оточенні царя та великих князів. У цих умовах перебування в Москві обмежувалося участю в коронаційних урочистостях та принизливими спробами здобути підтримку впливових достойників для вирішення справ, доручених родичами та друзями — зняття секвестру з маєтків чи отримання амністії.

Через кілька десятків років після коронації Адам Єжи Чорторийський у своїх спогадах надав зворушливий, вражаючий опис участі поляків у церемонії: "Делегація польських провінцій мала вигляд поневолених і пригнічених. Усі її члени були раніше громадянами незалежної Польщі, всі вони обіймали уряди у своїх воєводствах, багато хто прославився під час останнього сейму чи обіймав державні посади. Вони бачили, як їхнього короля сумно відставили на трибуну, а вони самі мусили пройти повз, щоб вклонитися і засвідчити підданство чужому монарху, володарю їхньої вітчизни. [...] Я був вражений змінами, які відбулися в їхніх особах. Були помітні ознаки збентеження, страху, своєрідного морального занепаду та приниження від участі в тій церемонії".

Такого роду бачення не зустрічаються в щоденнику. Ймовірно, це не було наслідком байдужості авторки до подій, що відбувалися в Москві. Можливо, це був результат обережності? А може, формулювання глибших чи більш емоційних роздумів вимагало певної відстані, і вони з’явилися в авторки лише після того, як вона залишила столицю? Однак здається, що як те, що написала, так і те, чого не написала Анна Платерова, багато що говорить про ситуацію представників еліти польських губерній, які в той квітневий день 1797 року прямували до трону імператора всієї росії.