Рід Жевуських

Рід Жевуських (Rzewuski, Rzewuscy, Žavuskija, Жавускія) вперше заявив про себе, сягнув вищого щабля еліти, а потім розпорошився у вирі історичних подій на українських теренах. На XVII століття склад місцевої магнатерії сформувався, здебільшого з нащадків давніх князів, руських та литовських, або великих землевласників та посадовців польського королівства, що розширили свої володіння на українські землі. Жевуські не були ані одним, ні другим. Складно знайти інший приклад такого показного просування з дрібної шляхти до найвищих посад Речі Посполитої, як це зробили Жевуські. 

"Ті самі Жевуські, які з XVIII століття давали Речі Посполитій письменників і державних діячів, а у XIX столітті прославилися найгарнішими жінками, що їхні сукні і шиньйони досі можна побачити в музеях" [Милорад Павич, "Грязи"]. 

Граф Міхаловський, директор римської бібліотеки Польської академії, влучно сказав про Вацлава "Еміра" Жевуського, і ці слова можна поширити на всю родину: "Жевуський — одна з тих постатей, які символізують епоху, що має тенденцію до невідворотного зникнення. Ці постаті не є, строго кажучи, історичними постатями. Вони не були промоутерами великих подій чи революцій, але майже всі вони залишили характерний відбиток своєї власної індивідуальності, беручи в них участь". 

Походження Жевуських починається з Роздолу. Місто Розділ засноване у середині XVI століття Матієм (Мацеєм) Чернейовським. Цікаво, що засноване воно незаконно, без королівського привілею, фактично, самобудом. Чернейовські були представниками середньої шляхти руського походження, гербу Корчак, з галицького боярства, родом з селища Черніїв, що поблизу Рогатина. Отакою рішучою і часом нелегальною діяльністю, а також шлюбними зв'язками Мацей Чернейовський здобув значні земельні володіння в Жидачівському повіті. 

"Найсуперечливішим виявилося заснування Роздола шляхтичем Матієм Чернейовським наприкінці 60-х роках XVI століття. У Львівській землі мала проводилася люстрації королівських земель і королівські урядовці у 1569 році виявили на королівських державних землях (йшлося про ліси) появу нового містечка. Львівський староста Миколай Гербурт з Фульштина подав на власника Роздола до королівського суду, вимагаючи повернення ним збитків до королівської скарбниці на суму, пораховану "до 20 тисяч злотих". Урядники з боку львівського старости на засіданні королівського асесорського суду у 1571 році мотивували цю суму зменшенням прибутків від платні за вруб в королівські ліси, «жировщизни» та інших податків й повинностей, належних з державних земель. Королівський суд вирішив, що докази оскаржуючої сторони виявилися недостатні, і звільнив Чернейовського від усіх закидів старости. Справа ще протягнулася п’ять років, поки новий король Стефан Баторій не підтвердив 17 серпня 1576 року цей судовий вирок, залишивши таким чином Роздол за Чернейовським. Це рішення стало відправною точкою для існування міста, хоч судова справа могла ще довго тривати. Місто Розділ фігурує у реєстрах поборового податку у 1578 році. Далі Розділ успішно розвивався, особливо коли потрапив у власність до магнатської родини Жевуських у XVII столітті, хоч отримав формально маґдебурзьке право тільки 5 січня 1745 року" [Мирон Капраль, 4].

Палац Жевуських у Роздолі

Близько того часу, як Чернейовський заснував Розділ, з'являється перша згадка про Жевуських: 1541 року, за словами Казимира Пуласького [19], зафіксовано дрібного шляхтича Кшиштофа Жевуського у селі Довжок на Поділлі, у районі Кам'янця.  

Попереднє походження Жевуських є дискусійним: історик мєдієвіст Леонтій Войтович виводить його з руського роду Ревух і пише, що "Жевуські — магнатська родина українського походження, згодом полонізована" [5]. Про українську версію походження пише також Валентина Кузик, доктор філософії мистецтва: "Легендарним засновником династії [Ревуцьких] вважався запорозький козак Петро Ревуха з кошу гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Нащадки Петра Ревухи не всі прийняли Московську владу. Деякі наприкінці XVII століття перейшли до Польщі, де пізніше стали знані як Жевуські, хоча "Herbarz Polski" зазначає, що то "рід стародавній на Русі" [15 з посиланням на 16]. 

Польські джерела шукають коріння на своєму боці, де є поселення з відповідними назвами: "Родина з Підляшшя, що походить від роду Бейдів з Жевуська в Більському повіті" [Єжи Дунін-Борковський, 2].  Варто додати, що в Польщі були окремі "місцеві" Жевуські, дрібна шляхта; від них походив, наприклад, відомий фотограф XIX століття Валерій Жевуський.

Треба визнати, що польська версія є більш обґрунтованою джерелами, але вони базуються переважно на панегіриках часів Станіслава Матуша Жевуського. Він був першим з родини, хто здобув посаду коронного гетьмана, і багато докладався до зміцнення престижу свого роду, одним зі складових якого був родовід. Тож метою панегіриків було створення родинної легенди, яка б відповідала її новому статусу. Ця легенда про походження Жевуських виводить рід від вождя племені ятвягів Жевіна. Наступні покоління щиро вірили в її достовірність, зокрема великим її прихильником був Северин Жевуський, останній з гетьманів. Проте і його сучасники, і нинішні історики розглядають її саме як легенду, спеціально створену для престижу.

"Кумиром, від якого гетьман виводив походження свого роду, був Жевін гербу Хамелеон, легендарний король ятвягів. Це плем'я, що походило від балтійських прусів, колись займало територію між Великими Мазурськими озерами та ріками Німан і Нарев. Їхній правитель, ймовірний пращур Жевуських, був надзвичайно войовничим і, за словами гетьмана, провів багато переможних воєн, а після смерті був обожнений як божество. Кажуть, що нащадки Жевіна були такими ж загартованими в боях, як і їхній предок, а один із них навіть допомагав Леху завойовувати Русь. На вершині своєї могутності рід легендарного правителя мав би правити майже всією Польщею, і лише після Крака у 83 році це панування припинилося.

Теорія про походження Жевуських від нібито короля ятвягів, яку так завзято повторював Северин, виникла набагато раніше. Про неї згадував ще у 1730 році львівський кармеліт Андрій Борщевський у промові, виголошеній з нагоди перенесення останків одного з пращурів родини, Станіслава Матеуша (1662-1728), зі Львова до родинного склепу в Роздолі: "Великий воістину цей поважний Дім: походить і виводить свій родовід від давніх вождів ятвягів (саме цей народ панував там, де зараз у Польщі Підляшшя): від них, мовлять, ведуть свій родовід: а саме від Корвіна Жевіна: який з Римського панства переселився на землі ятвягів і заснував собі колонію, в якій потім будучи вождем тріумфував хвалебно над угорцями, литовцями, русинами, болгарами, прусами та іншими багатьма, пограничними на той час народами; звідти, кажу я, походить ясновельможний Жевуських Дім; а потім, по прямій лінії, від наступників його: як від Буняка Жевіна аж до Візимира, і до Гловняка Жевіна, який помер, залишивши двох малих синів, а саме Юліака і Корніка Жевінів, опіку над ними доручивши Краку. Крака заздрість зачипила до слави і гідності такого Великого Імені, забув віру і вдячність, і підкорив те Велике Ім'я, і Дім, і поховав його в сумній Долі" [13].

У подібному ключі висловлюється автор праці про Підгірці, опублікованій в 1856 році під псевдонімом WJ: "Рід [Жевуських] є настільки давній, що, згідно з хронікою Woinik Wolnosty, бере початок з 72 року, тобто з римських часів, що було доведено за часів правління короля Стефана Баторія, вся тяглість від ятвягів була виписана". 

Теорію про давнє коріння роду та його зв'язки з ятвягами повторює Ядвіга Жевуська з Ячевських. У трактаті "Велика родина у великому народі", заснованому на родинних архівах, вона пише: "Давній рід Жевуських, що походить з Підляшшя, ще з часів ятвягів, як стверджує традиція [...] побудував кілька міст і дві фортеці на Підляшші, названі Жевом або Жевіном, за часів правління Лешка Чорного в 1179 році". Жевуська вказує, що давність роду була доведена ще в 1782 році в книзі, присвяченій гетьману Вацлаву Петру Жевуському підгорецьким гувернером Луї Антуан Караччолі. Він, посилаючись на знайдений у родинному архіві документ, нібито підписаний Владиславом Ягайлом, стверджує, що рід походить від перших польських князів. Авторка "Великої родини...", посилаючись на рукопис, знайдений у колекції вітебського каштеляна Адама Вавжинця Жевуського (її свекра), стверджує, що такий документ дійсно існує, але підписаний він не Ягайлом, а Болеславом Хробрим і датований 1001 роком. Крім того, Жевуська свідчить про існування ще одного документу, в якому Ян Казимир надає родині князівський титул, яким родина Жевуських не скористалася лише з огляду на принцип шляхетської рівності" [1].

Нащадок Кшиштофа Станіслав Бейдо Жевуський (близько 1600-1668) обійняв посаду міського писаря в Жидачеві, згодом судді у Львові, але найбільшим його досягненням стало одруження з Анною Чернейовською (близько 1600-1655), онукою Матія Чернейовського.  

"Станіслав був міським писарем, підкоморієм Жидачева, а з середини 1630-х років також Вінниці. Обіймав посаду брацлавського підчашого. У 1641 році був прихильником Яна Казимира, якого підтримав і на виборах 1648 року. З 1655 року — міський суддя у Львові. У 1661 році виконував обов'язки комісара для укладення договорів з козаками. Був частим депутатом сейму і, безумовно, став шанованою людиною, оскільки в 1631 році добився руки доньки львівського каштеляна Анни з Чернейовських гербу Корчак. Саме вона принесла у придане маєток Розділ, розташований на Львівщині, якому у майбутньому судилося стати одним із найважливіших родових маєтків. Коли Станіслав обрав його своєю резиденцією, він, напевно, не очікував, що тут виросте нове родинне дерево. Жевуський залишив по собі трьох синів: Яна, Францішка-Казимира і Михайла-Флоріана, а також двох дочок: Анну і Катажину. Він помер у 1668 році" [1].

Оскільки рід Чернейовських по чоловічій лінії згас, Жевуський отримав у спадок його значні маєтності. Треба додати, що відбулося це не без крові, бо на спадщину претендувала ще одна онука Чернейовського. Вона намагалася захопити місто силовим шляхом, підбурила до протестів місцевих мешканців, у сутичках навіть загинуло декілька людей. А закінчились безпорядки тільки після того, як найбільш галасливих публічно стратили на головній площі в Роздолі. Причому все це відбулося у 1649, у розпал Хмельниччини:

"На початку січня 1649 року до Роздола з Комарна повернулася старша внучка Мацея Чернейовського, дружина львівського підкоморія Цетнера. Колишні піддані Цетнера Кручкови, користуючись підтримкою рогатинських міщан, які при підході козацьких військ активно виступили проти поляків, зібрали до 170 вояків з Острова, Руди та Берездівців і напали на замок. У Роздолі також було побито багато орендарів-євреїв, які мали у місті будинки, орендуючи корчми, мита та інші збори у сусідніх селах. Загинув управитель Цетнерів Козяровський. Другий напад на місто вчинили самі рогатинці 7.04.1649 року. При всіх інших причинах, включаючи і національне та релігійне протистояння, зіграла важливу роль і конкуренція Роздолу з Рогатином. Невдовзі призвідці нападів були схоплені, засуджені та страчені у Роздолі на ринку 1650 року" [3].

"Кривда без шкоди", гербовник з алюзіями до гербу Станіслава Матеуша Жевуського, 1726

Цікаво й те, як ця історія перегукується з гербом Жевуських — Кривда. На ньому зображений хрест, один з боків якого надламаний, що на думку деяких дослідників, якраз символізує несправедливий розподіл спадщини. Герб виник раніше цієї події, але конфлікти через спадок символічним чином переслідували Жевуських і в наступних поколіннях (наприклад, історія з прокляттям Людвіки Куницької). 

"Існує кілька гіпотез щодо походження та символіки гербу Кривда, яким титулувалися Жевуські. На цьому гербі зображена срібна підкова, повернута гілками донизу, з кавалерським хрестом посередині. На підкові розташовується другий хрест без правого рамена, а над усім цим — шолом із трьома страусовими перами. Щит герба був синього кольору. Дуже цікаво пише на цю тему генеалог і геральдист Каспер Несецький (1682-1744): "Має бути біла підкова на синьому полі, в підкові цілий хрест, над підковою другий хрест, але не повний, бо з правого боку щита бракує половини хреста, на шоломі три страусині пера [...]. Різниця між цим гербом і гербом Любич тільки в тому, що той має зверху цілий хрест, а тут тільки половина; можна припустити, що половина була відрізана через те, що брат скривдив брата при розподілі батьківського статку, і через це герб і називається Кривда.

На аналогію з гербом Любич вказував кармеліт Андрій Борщевський, який виводив його від імені одного з нащадків легендарного короля Жевіна, з роду, скривдженого князем Краком: "від Любича Жевіна; (від якого і герб під назвою Любич бере початок)". "Утиски і кривди" роду тривали до Лешка Чорного, за якого Жевуські повернули собі колишню славу за справи Павла Жевуського, який "свій герб, дотоді Любичем званий, назвав Кривдою: і слушно, бо великої по той час, від Крака до Лешка Чорного, зазнав кривди" [13].

Прихильницею гіпотези Несецького щодо назви герба була Ядвіга Жевуська, згідно з якою один з членів родини, керуючись гнівом чи божевіллям, нібито вбив свого брата. На згадку про цю трагічну подію хрест на гербі був надламаний. Над брамою, що вела до замку в Підгірцях, який був резиденцією роду, герб мав підпис: "Не чини, не шкодуй". Цілком ймовірно, що, висуваючи свою тезу, Жевуська спиралася також на гербовник Станіслава Дуньчевського (1701-1763), в якому читаємо: "Кривда походить від Любича, з носіїв якого два брати ділили свої маєтки, і один другого значно скривдив, і маєток його захопив силою, через що справа була передана до королівського суду, і маєток повернули скривдженому Любичу, а в другого брата забрали частину хреста з герба за заподіяну ним шкоду". 

Кристина Максимович стверджує, що, незалежно від теорій про походження і значення герба Кривда, які губляться в темряві історії, за часів розквіту роду Жевуських він завжди трактувався як символ жертовності його членів заради вітчизни. На підтвердження цього вона наводить епітафію під назвою "На гербі ясновельможного Дому Жевуських", написану на честь Станіслава Матеуша Жевуського опікуном львівського конвенту отцем Францішеком:

"Хрест у підкові, особлива гідність Жевуських, 

Про хрест і про цілу вітчизну вони піклуються.

Підкова звитяжний скрізь слід залишає,

Дорогу правди, відваги вітчизни маркує. 

Не зітре смерть їхніх справ, бо світ повниться тим,

Що Жевуські прикрашають Королівство Польське.

Знайдете і в чужих країнах тієї підкови сліди,

Бо Жевуські народжені для війни і ради.

Кривдою зветься їхній герб, бо показує,

Що Польща без Жевуських велику кривду відчує"" [1].

Легенда про двох братів перегукується також із українською версією походження Жевуських, за якою вони є нащадками запорозького козака Петра Ревухи, прибічника гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Відповідно до неї, він мав двох синів, чиї шляхи розійшлися: Андрій осів на Лівобережжі, і від нього пішов відомий священницький рід Ревуцьких, з якого походив композитор Левко Ревуцький (1889-1977); а Станіслав подався Правобережжя, і від нього пішли Жевуські. Гербом Ревуцьких здавна так само була Кривда. 

Хай там як, а спадок Чернейовських заклав основу для подальшого піднесення роду Жевуських і дає підстави говорити про його тяглість від галицького боярства. Наступним важливим кроком піднесення роду стала блискуча військова кар'єра Михайла Флоріана Жевуського, сина Станіслава і Анни. Він узяв участь у всіх війнах часів Яна III Собеського, включаючи битви під Берестечком, під Хотином, під Віднем та Парканами, і пройшов шлях від типової дрібношляхетської посади львівського підвоєводи до найвищих державних посад. 

Його син Станіслав Матеуш Жевуський продовжив батьківську кар'єру воєнних перемог, та попри видатну фізичну силу відзначився передовсім як дипломат. Керуючись тим самим принципом, який Сунь-цзи сформулював як "Найкраща битва та, якої не було", він попередив перемовинами кілька внутрішньополітичних конфліктів. Його дипломатична місія в Константинополь сприяла поверненню до складу Речі Посполитої Поділля і поклала початок не тільки дипломатичних відносин двох держав — давніх ворогів, а й інтересу до сходу, який наслідували його нащадки. 

Королівська кам'яниця у Львові, будинок Жевуських у 1723-1816 роках, нині Історичний музей

Станіслав Матеуш першим з Жевуських отримав посаду великого гетьмана коронного, права і вольності якої відстоювали його нащадки. Від нього веде початок гетьманська гілка роду Жевуських, найбільш відзначена в історії. За нього рід вже мав великі маєтності, воєнну славу, обіймав високі посади, але ще не мав магнатського престижу, який забезпечувався давністю родів і зв'язками з князівськими і королівськими родинами. І гетьман зробив цікавий піар-хід — він викупив маєтки, що належали королю Яну Собеському, таким чином забезпечивши символічну дотичність до славетної історії. Від 1718 року родинною резиденцією Жевуських став Підгорецький замок. 

Останні слова гетьмана, що він сказав на смертному одрі синові Вацлаву Петру, визначили цінності наступних поколінь Жевуських: "Залишаю тебе в Речі Посполитій, вільній і керованій мудрими законами. Нехай завданням твого життя буде передати своїм онукам те, що заснували твої батьки. Поважайте рівність шляхти, захищайте свободу. Будьте завжди готові пролити кров за святу віру, за свободу виборів, за гетьманську владу в усій її повноті та за liberum veto. Це чотири стовпи Речі Посполитої" [9]. 

Як "молодий" рід, який щойно досяг бажаного місця в країні і не встиг ним насолодитися, Жевуські були серед тих, хто найбільше прагнув зберегти статус-кво в часи, які вимагали реформ. "Стовпи", які заповідав берегти Станіслав Матеуш, конституція 1791 року відправила в історію. Це загострило боротьбу реформаторів і консерваторів, і російська імперія скористалась нею як приводом для зовнішнього втручання. Тож історія роду Жевуських — це передовсім історія поділів Речі Посполитої. Новий кордон, що розділив країну, пройшов крізь їхні володіння, і члени однієї родини в подальших війнах нерідко воювали по різні його боки. 

Особливість роду Жевуських серед шляхти ілюструє приказка: "З Чорторийським — жити, з Радзивіллом — пити, з Огінським — їсти, з Жевуським — бесідувати". Саме красномовство і інтелект стали їхнім "родинними рисами" так само, як високий зріст і опуклі очі. 

Переговірний талант батька Вацлав Петро Жевуський спрямував в ораторське і літературне русло. Він залишив по собі величезний спадок писемних джерел від службових інструкцій до слуг і дітей до політичних прокламацій і літературних творів. Як амбасадор європейської культури в Речі Посполитій він першим ввів в її літературу жанр історичної драми. Його дружина Анна з Любомирських привнесла у нащадків "гетьманської гілки" Жевуських кров князів Острозьких, прямим але далеким нащадком яких вона була. 

Северин Жевуський успадкував красномовство батька, але історичні обставини зробили його не стільки політиком, скільки послідовним опозиціонером, що зрештою привело його до участі в Торговицькій конфедерації. За це серед поляків він отримав славу "зрадника вітчизни", тоді як сам вважав зрадниками тих, хто скасував реформами засадничі закони Речі Посполитої. З українського боку Торговицька конфедерація, яку українське населення здебільшого підтримувало, відіграла роль не таку, як для поляків. Конституція 3 травня, проти якої постала ця конфедерація, попри деякі позитивні соціальні аспекти закладала основу для перетворення конфедеративної держави на національну польську, з впровадженням єдиної мови та релігії. Поділ Речі Посполитої дав можливість українцям заявити про власну національну ідентичність. 

Герб Жевуських в Підгорецькому замку

"Князь Адам Чорторийський порівнював Жевуських з прекрасним палацом, повним мармуру, бронзи і золота, але в якому живуть привиди. У цій дотепній метафорі є частка правди. Сила здібностей у деяких представників цієї родини переважала над здоровим глуздом, міра і рівновага були не для них" [PP, 12]. Розалія Жевуська наводить фразу Чорторийського про Жевуських так: "Це давній дім, але в ньому є привиди". І додає: "Усі Жевуські, навіть пов'язані з ними жінки, мають непересічний розум, але завжди затьмарений, як би це сказати, подекуди екстравагантністю, а подекуди рухливістю, що робить їхню поведінку непослідовною" [7]. Той привид — не примарна "Біла пані",  а радше Річ Посполита, що полягла жертвою амбітних та необачних дій, наслідки яких переслідували нащадків Жевуських дурною славою. 

Гербовник "Кривда без шкоди"

Також історія Жевуських — це історія еліти без держави: пошуку нових цінностей, поля для діяльності, джерел впливу. Когось із них він привів на службу іншим державам; когось — в інтелектуальні салони, масонські ложи, літературні кола... когось — відправив у далекі подорожі і долучив до рядів повстанців.

"Рід Жевуських, який упродовж кількох десятиліть породив трьох гетьманів, мав у крові пристрасть до зброї, що сусідовала з вродженим талантом до пера, промов та політичної діяльності. Якщо член цієї родини не досягав успіху в одному, то відзначався в другому. У будь-якому разі, не було жодного Жевуського, який би не відзначився певною оригинальністю, добре чи погано спрямованою, але завжди відмітною..." [Люціан Семенський, 10].

"Рід Жевуських, наділений блискучими і надзвичайними дарами, ніби переслідує фатум, який перешкоджає всьому, за що вони беруться, позбавляє їх можливостей бути корисними і навіть зробити свої таланти відомими. Вони могли б сказати словами Джейн Ейр: "We might have been" ("Ми могли б бути")... Якби фатальність була християнським словом, то саме ним можна було б назвати долю Жевуських. Але скажемо, що це характер творить долю, і ми самі готуємо ті події, жертвами яких стаємо" [Розалія Жевуська, 7]. 

Найбільш яскравим Жевуським XIX століття був, безсумнівно, Вацлав "Емір". Його яскраві авантюрні проєкти не принесли йому ані користі, ні визнання серед сучасників. Але вже після його смерті (а точніше загадкового зникнення) надихнули видатних польських поетів на поеми, які створили для нього ареол романтичного героя і польського патріота, якому він мало відповідав за життя. І навпаки, реальний і не проговорений поштовх його діяльність дала, як не дивно, для розвитку культури України. Як один із найяскравіших представників феномену козакофільства він посіяв інтерес до української культури в шляхетських і дворянських колах, сформував відповідну моду. І хоча це козакофільство було досить далеким від автентичної української культури (зараз ми б охарактеризували його як "шароварщина"), воно створило запит — підґрунтя, на якому згодом з'явилися і Харківська школа романтиків, і поеми Котляревського, і через них узяла початок нова українська література. 

Козакофіли, 1841

Гербовник "Кривда без шкоди"

Леон Жевуський, останній представник роду у Підгірцях, живучи в час бездержав'я і формування націй, що супроводжувався інтересом до минулого, підбив підсумки родинної історії, оформивши їх в "Підгорецьку хроніку" і перетворивши родинний Підгорецький замок на музей. Близький до ідей соціалізму, він символічно завершив шлях, розпочатий в Роздолі його пращурами, проголосивши кінець історичної ролі шляхти, її неминучу асиміляцію з народом і визнавши права русинів (українців) на Галичину. Подальше життя роду продовжилось в Італії в нащадках його сестри Калісти. Цікаво зазначити, що аж дві онуки Жевуських стали першопроходицями в академічній царині: донька Калісти Ерсилія Каетані Лователлі, археологиня, стала першою жінкою членкинею італійської академії наук, Кароліна Лянцкоронська з роздольскої гілки — першою жінкою-докторанткою у Львові і першою жінкою у Речі Посполитій із докторським ступенем з мистецтвознавства.  

В Україні діяльність Жевуських, родини, яка мала так багато талановитих і яскравих представників, що жили на її теренах і залишили по собі прекрасні палаци, опинилася поза будь-якого контексту. У Польщі їхнє прізвище заплямоване участю в Торговицькій конфедерації та й іншими подіями російсько-польських війн XIX століття: хтось, як Розалія, не схвалював польські повстання, а хтось, як Адам, брали участь на російському боці.  

Ще одна представниця родини, Евеліна Жевуська, за першим шлюбом Ганська, через довготривалі стосунки і шлюб з Оноре де Бальзаком зробила прізвище Жевуських відомим у Франції: "Важливо знати трохи про тих, хто заповів пані Ганській ту гордість і незламну енергію, яку можна або засуджувати, або хвалити, залежно від власної душевної налаштованості. Важливо знати, наприклад, що її прапрадід Вацлав [Петро] був засланий, оскільки, виступаючи проти обрання Станіслава Августа Понятовського і членів Радомської конфедерації в 1767 році він був викрадений послом Катерини II і ув'язнений у Калузі з 1768 по 1772 рік. Його син Станіслав [Фердинанд] приєднався до Барської конфедерації і став її заступником. У ньому — як і в його батька — ми знаходимо ту вірність справі переможених, ту незалежність поглядів, яка ні перед чим не поступається. Для розумної та обдарованої уявою дитини цей славний список, безумовно, був джерелом найпрекрасніших мрій. Ті з нас, хто намагається відтворити її психологію, почути, за прекрасним виразом М. де Воге, "мертвих, які в ній промовляють", ми повинні угледіти за дівчиною, а згодом за молодою жінкою, яка у Верхівні має надто багато часу для мрій, тих лютих і незламних воїнів XVII століття, тих чоловіків рішучої дії, блискучих ораторів і письменників XVIII століття, одним словом, всіх тих, хто зміг зробити її такою, якою вона є" [Софі де Корвін Петровська, 11].

Герб Жевуських Кривда, 1698

Бальзак пишався причетністю до роду, і у його листах до коханої Евеліни також можна зустріти згадки про інтелект Жевуських, що увійшов до приказок: "Не знаю, навіщо радити розсудливість і проникливість тій, яка вкрала весь розум Жевуських і має очі на кінчиках своїх маленьких білих мишачих лапок. [...] Моя натура не терпить змін; цю рису мого характеру ви вже змушені були визнати і будете визнавати дедалі більше; ви навіть будете нею захоплюватися і врешті-решт перестанете дякувати мені за сердечні вчинки, збагнувши, що ця безмежна відданість виправдана розумом Жевуських та чарівністю тієї особи, яку ви бачите у своєму дзеркалі" [18].

Повернути Жевуських в український контекст — такою є мета цього проекту. 

Якщо не в історичний чи культурний, то принаймні в туристичний і краєзнавчий. 

Джерела