На саксонському боці були ті, хто керувалися особистими поглядами або були слухняними цариці, чию допомогу Електор [претендент на корону] забезпечив собі, пообіцявши поступитися курляндською інвеститурою для [Ернста Йоганна фон] Бірона. Але тих саксонських прихильників було значно менше і вони не мали великого впливу в країні, тож потребували іноземної сили, яка б їх підтримала. Початок роботи конвокаційного сейму (27 квітня 1733 року) пройшов повністю за планами прихильників Лещинського, тим більше, що на сеймі було прийнято рішення не допускати іноземців, і жодний кандидат не був затверджений. Гордість і надія спонукали багатьох скласти присягу, яка закрила Електорові шлях до трону — але незабаром гнів розчарування погнав їх до лав супротивників. 

Вацлав Жевуський, писар коронний польний, обраний від Холмщини до ординарного сейму і потім на конвокаційний сейм депутатом, з усією палатою депутатів і маршалком Масальським, склав на сеймі присягу, що "Майбутнього короля, справжнього поляка і римо-католика ex utrisque parentibus Orthodoxae fidei, що жодних панств, провінцій дідичних та військ своїх за межами наших країв не має, з королевою католичкою оберемо". Ця присяга міцно прив'язала Вацлава до партії Лещинського, на боці примаса і Яна Тарло, воєводи любельського, давніх батька його приятелів, родичів і виконавців його заповіту. У конвокаційних актах ім'я Вацлава серед резидентів ad latus примаса знаходимо, а як показало майбутнє, він залишався вірним Станіславу навіть довше, аніж примас. 

Сейм елекційний на 26 серпня було призначено, але вже 2 серпня військо московське під командуванням Ф. М. Ласки почало виступати, чому передував лист від цариці, в якому вона вимагала вигнання Лещинського. Хоча більше жоден акт публічний його не згадував, і жодний інший народ претензій до електора не висував. Зазіхання Москви ще більше прикрасило національне забарвлення партії Станіслава. Дійсно, для нації було доброю справою обрати королем співвітчизника, якого ніякі зовнішні чинники не втягнуть у непольську політику. 

Коли у назначений день на сейм елекційний депутати до Варшави прибули, виявилося небажання деяких панів, серед яких був князь Вишневецький, канцлер і регіментар, який перед обранням маршалка сейму виїхав до Праги, а за ним і інші пішли: познанський єпископ Хосюш, краківський каштелян Януш князь Вишневецький, троцький воєвода Ян Сапіга, новогрудський воєвода князь Радзивілл, підляський воєвода Міхал Сапіга та інші, здебільшого литвини. На такі відставки не зважаючи, приступили депутати 2 вересня до обрання маршалка в особі Францішека Раджевського, познанського каштеляна. Лещинський також часу не гаяв. Після сміливої подорожі через Німеччину він несподівано з'явився у костелі капуцинів у Варшаві 9 вересня. Через три дні в присутності примаса та представників воєводств, земель і повітів, він був би негайно проголошений королем, якби не опір Єжи Любомирського, сандомирського воєводи. Але ніщо не могло завадити запалу сейму. Любомирський виїхав до Праги, а Станіслав став королем. 

За Любомирським пішли Липський, єпископ краківський, і Ян Малаховський, староста опочинський. Зібравшись у Празі, противники законно обраного короля оголосили маніфест і вирушили назустріч московським колонам, що наближалися. Щоб надати своїм діям видимість легітимності, вони створили Конфедерацію, маршалом якої став Антоній Понінський, інстигатор коронний з нічим не примітним ім'ям, яке зрештою в штурмі Речі Посполитої пролунало. У той же час, щоб розігнати з'їзд сейму у Варшаві, почалося спустошення маєтків його учасників загарбницькими військами. Занепокоєні долею своїх родин і своїх статків, шляхтичі розійшлися по домівках, і Станіслав був змушений відступити з Варшави. Присягнувши pacta conventa 21 вересня, він незабаром виїхав до Гданська разом із примасом, мазовецьким воєводою, французьким послом де Монті та багатьма іншими панами.

Через кілька днів, 5 жовтня, коли час, встановлений Конвокацією для елекції, добігав кінця, конфедерація Понінського в Кам'янці, саксонського електора проголосила королем, а незабаром зайняла Варшаву. 19 жовтня познанський єпископ з трьома теологами анулювали присягу про виключення іноземців, встановлену Конвокацією, і обидві сторони склали універсали одна проти одної. Однак усі чудово розуміли, що справу вирішувати не пером, а зброєю треба, і Станіслав вчинив найефективніше, передавши 27 жовтня регімент над коронним військом Юзефу Потоцькому, воєводі київському. Інший ревний партизан Станіслава, Адам Тарло, староста ясельський, 3 грудня очолив Сандомирську конфедерацію, до якої приєднався Вацлав Жевуський. 

Тим часом електор власною персоною прибув до Польщі, 17 січня присягнув pacta conventa у Кракові і разом з королевою приступив до коронації.  Примаса не було, але його місце незаконно зайняв краківський єпископ Липський; не було коронних клейнодів, а лише ті, що привезли з Відня на потребу. Не було сейму; не було, зрештою, нічого, що відповідало б вимогам закону. Нація і верховенство права, безсумнівно, були зі Станіславом під час його другого обрання, так само, як і під час першого. Але ніхто не зміг змінити нещасливу долю Речі Посполитої. Остання можливість зберегти державу незалежною незабаром зникла з відставкою Станіслава. Потрапивши під сторонній вплив, вона втратила самоуправління, хоча ще не втратила цілість. Партизанам Лещинського у глибокому знанні умов існування нації відмовити не можемо. Приємно бачити серед найзавзятіших Вацлава, якого регіментар Потоцький універсалом від 24 лютого 1734 року призначив комендантом Кам'янця, найважливішої фортеці Речі Посполитої.

На північному боєвищі царицина армія підтягнулася до Гданська і її командувач Ф. М. Мюніх 20 лютого розпочав бомбардування міста. Історія короткої, але славної облоги Гданська добре відома. Станіслав 27 червня, призначивши своїми комісарами князя Августа Чорторийського, воєводу руського, і Понятовського, воєводу мазовецького, таємно втік до Кенігсберга, звідки продовжував заохочувати своїх прихильників. 

У той час Вацлав Жевуський разом з дружиною та її овдовілою матір'ю, воєводшою чернігівською, утримував для Станіслава Кам'янець, власним коштом відбудував занепалі укріплення і упродовж дев'ятнадцяти місяців свого командування виплачував платню прибулому війську з власних коштів. За дивною грою долі Ян Клеменс Браницький, тоді хорунжий коронний, а пізніше при Юзефі Потоцькому гетьман великий польний; а коли польну булаву Вацлав отримав, то гетьман великий, тоді як арештант перебував під вартою одного з найближчих своїх майбутніх соратників. З листа Браницького видно, що його затримав Адам Тарло, маршалок Сандомирської конфедерації, і передав в руки регіментаря. Караччолі також повідомляє, що Станіслав, син мазовецького воєводи, а згодом король, також був ув'язнений у Кам'янці. Однак я не знайшов про це жодних згадок у підгорецькій кореспонденції. 

Вацлав був сповнений рішучості гідно виправдати довіру регіментаря. Він писав коронному маршалку 20 квітня 1734 року: "Москва наступає на Кам'янець за свяченим яйцем, але з Божою допомогою ми дамо їй залізне, якого вона не перетравить". У 1735 році натиск посилився, а Станіслав заохочував до наполегливості, його лист я процитую повністю.