"Дослідження ролі гувернерів у XVIII столітті виходить далеко за межі розгляду їхньої освітньої діяльності. З одного боку, вони дійсно були вчителями, залученими до процесу навчання і виховання, супутниками аристократичної молоді в освітніх подорожах (Grand Tour), а з іншого — виконували важливу функцію посередників у культурному трансфері. 

Це явище, яке глибоко дослідив Мішель Еспаньї, полягало у взаємодії двох культур, результатом якої було створення нових цінностей. У процесі культурного трансферу відбувається не просто зовнішнє копіювання елементів одного культурного середовища іншим, а інтеграція, яка додає їм нового змісту, забарвленого іншими географічними і культурними умовами. Як приклад такого трансферу можна навести процес адаптації концепції громадянства, заснованої на буржуазній і протестантській етиці, до традиції камералізму в економічній політиці, яку принесли до Варшави німецькомовні іммігранти, в тому числі вчителі. Ключовим у теорії культурного трансферу є поняття посередника. Мішель Вовелль, окреслюючи риси культурних посередників у Європі XVIII століття, вказав на два відмінні типи: постать священика і клерка. Безумовно, третім типом у сфері передачі та адаптації культурних зразків того часу можна було б назвати репетитора. Іноді він виконував дві попередні функції одночасно, входячи в шляхетські та магнатські доми як священнослужитель і придворний чиновник.

Прикладом такого поєднання функцій, а також ілюстрацією до згаданого феномену культурної дифузії і важливості ролі посередників у цьому процесі може слугувати кар'єра та діяльність Луї Антуана Караччолі, вихователя синів польного гетьмана Вацлава Жевуського, який у 1754-1761 роках перебував при дворі в Підгірцях і організовував європейські освітні поїздки. Його приклад демонструє поєднання французького просвітницького католицизму з сарматським традиціоналізмом. На відміну від літературного образу французьких філософів, які випромінюють політичні і освітні концепції, на практиці скоріше відбулася адаптація поглядів на мораль і духовне життя представника французької християнської просвітницької течії, які в умовах Речі Посполитої середини XVIII ст. знайти для себе винятково сприятливий ґрунт.

Ким був Луї Антуан Караччолі? Народився в Парижі в 1719 році, хоча в історіографії зустрічаються також дати 1721 і 1723 рр. Походив з неаполітанського роду, представники якого переїхали до Франції. Можливо, саме тому в паризьких салонах Луї Антуана плутали з Доменіко Караччолі, неаполітанським послом при дворі Людовика XV. Після завершення освіти в Ле-Мані, де оселилася його родина, він вступив до Ордену ораторіанців, одного зі стовпів французької Контрреформації, але водночас і товариства видатних умів того часу, серед яких варто згадати Ніколя де Малебранша та Шарля де Кондрена. Молодий священнослужитель відточував свої педагогічні та проповідницькі навички як професор Колегії ораторіанців у Вандомі.

У 1753 році розпочався новий етап у його житті. Відвідавши Рим, він здобув довіру папського двору і розпочав довгу подорож Європою. У 1754 році він прибув до Варшави, а звідти потрапив до двору польного гетьмана коронного Вацлава Жевуського, де взяв під свою опіку синів магната: Станіслава, Юзефа та Северина. Залишивши двір Жевуських і Річ Посполиту в 1761 році, він оселився у Франції, перебуваючи переважно в Парижі і вступаючи в полеміку з філософською спільнотою. Однак він весь час підтримував контакти з Жевуськими, користуючись їхньою щедрістю. У Франції він присвятив себе переважно літературній творчості, опублікувавши, серед іншого, серію кольорових книжок про його досвід у галузі оптики, а головне, моральні трактати, полемічні щодо філософів на захист сучасного католицизму. 

У своїй книзі "Французька Європа" ("L'Europe française"), опублікованій у 1776 році, він оспівував французьке цивілізаційне домінування, привабливість французької мови і, що найважливіше, на його думку, першість моральних цінностей, що виростають з духу християнства. Марк Фумаролі влучно характеризує це ставлення: "Для Караччолі епоха Просвітництва — це час рясних врожаїв, вирощених з насіння, посіяного Контрреформацією — в Римі освіченими папами, а в Парижі — французькою монархією, великою за часів Короля-Сонця і надзвичайно приємною для життя за часів Людовіка XV. Саме в Парижі мало змогу розвиватися світське суспільство в гармонії з людською природою, не обтяжене святістю і відданістю, з його м'якістю і розсудливістю звичаїв, спокоєм у стилі Монтеня і євангельськими блаженствами — але також з усіма його слабкостями, недоліками і надмірностями".  

Справжній наставник, на думку Каррачолі, — це насамперед добрий християнин, який передає своїм учням принципи віри і захищає юні уми від розбещення. У трактаті, який, по суті, є також путівником Європою і гідом по місцях, які варто відвідати, ми знаходимо постійні згадки про необхідність побожного життя і формування характеру. Міста, які послідовно відвідують вчитель та його учні, пропонують виховні виклики. Караччолі обґрунтовує необхідність відвідин Риму не лише його історією, пам'ятками, а й, перш за все, атракціями, які він преподносить католицькому мандрівникові. Підсумовуючи цей уривок роздумів, автор стверджує: "Яке благодатне поле для справжнього Ментора, що прагне ввести Релігію в серце свого вихованця і утвердити її там за допомогою принципів!" 

Освітній трактат Караччолі, ймовірно, був написаний у Підгірцях, і його автор включив сюди не лише теоретичну лекцію про гарну освітню подорож, а й нотатки до майбутніх мандрівок синів гетьмана Вацлава Жевуського. На це вказує детальний опис маршруту можливої подорожі та розрахунки щодо тривалості перебування в окремих країнах і містах. Трактат був відповіддю на занепокоєння щодо моральної безпеки учнів, які вирушали в мандри, на що звертали увагу в тогочасних морально-сатиричних творах. Він також стосувався більш широкої дискусії про переваги подорожей і їхні потенційні небезпеки.

Невдовзі перед самим Луї Антуаном Караччолі постало завдання реалізувати на практиці ідеї свого трактату і організувати подорожі синів гетьмана Вацлава Жевуського. Перша з них, у якій взяли участь старші сини Юзеф і Станіслав та їхній супутник, звеленський староста Юзеф Потканський, відбулася у 1755-1756 роках і включала Відень, Рим і Париж. Друга, за участю Северина Жевуського, у 1759-1761 пролягала з Відня через Рим до Парижа роках і назад через Страсбург, Мюнхен і Відень до Кракова.

На жаль, листів синів гетьмана з їхніх закордонних мандрівок поки що не знайдено. Однак листи Караччолі до гетьмана Вацлава Жевуського, а також книга витрат за 1755-1756 та 1759-1761 роки є чудовими джерелами для дослідження цих мандрівок. Вони дозволяють не лише реконструювати маршрут та програму подорожей молодих Жевуських, а й простежити протистояння педагогічної теорії, викладеної у "Справжньому наставнику", з освітньою практикою".