Окрім майстрів Марцін Кавецький розшукував військових офіцерів, чий досвід міг бути корисний для гетьмана, а також музикантів і акторів для театру Жевуських. У 1722 році, супроводжуючи Вацлава Петра в Італії, він підписав контракт із композитором і капельмейстером, який на чотири роки переїхав до України, щоб очолити трупу Жевуських. 

Джованні Антоніо Річчієрі (1679-1746) був на той час вже шанованим музикантом і композитором у Болоньї, членом Філармонічної академії, але через запальний характер, а може й "зіркову хворобу", розсварився зі своєю клієнтурою, тож запрошення гетьмано було на часі. Своє перебування у Жевуських, яке стало культурною подією в Речі Посполитій, він описував у щоденниках, які зараз досліджують історики. Композитор користувався не лише прихильністю гетьмана, а й обожнюванням і великою увагою музикантів. 

Після повернення до Італії Річчієрі сам запропонував собі заміну — прислав до Жевуських свого учня Джузеппе Марія Нельві (1698-1756). Він також був членом престижної болонської академії і на той час мав у своєму доробку дві опери, поставлені в театрі Марсіглі-Россі в Болоньї. 

Ансамбль Жевуських на 1728 рік складався з 13 виконавців. У трупі були чотири співачки, примою серед яких була Джованна Граціолі, подруга і протеже Річчієрі. Вона прибула з Італії разом із чоловіком Антоніо, імовірно також музикантом. Її напарнецею і ученицею була місцева вокалістка Яніна Венцковська, протеже Станіслава Матеуша, яку він згадав навіть у своєму заповіті. Інші дві співачки були італійками, Каміла Поле та ще одна, ім'я якої не збереглося. Було четверо кастратів, серед яких відзначився місцевий талант Стефан Ярошевич, сопрано, який розпочав кар'єру у Жевуських і дійшов до королівського оркестру Августа ІІІ. Іншними були контральто Казимир Древновський, Бартоломео Страпарапі і ще один з Риму. Чоловічими голосами були три тенори і два баси, зіркою серед яких був Марцін Папроцький. Дослідники припускають, що саме для нього написані вокальні концерти Річчієрі "O amor mi", "O esca viatorum", "Flammae amoris" з дуже складною партію, що свідчить про значні виконавські можливості баса. Крім основної трупи у листах Ярошевича до Річчієрі є згадка про хлопчиків, які навчалися на співаків і брали участь у виставах. 

Щодо інструментального складу ансамблю, то з десяти музикантів збереглися імена лише двох: Помпео Періні, гобоїст, та Доменіко Сарті, скрипаль, ймовірно, концертмейстер колективу. Помпео Періні є більш відомою постаттю: уродженець Турина, він працював у Болоньї, де в середині XVIII століття був шанованим лектором і гобоїстом. 

Ще однією визначною постаттю при дворі Станіслава Матеуша був його придворний капелан Ян Дамаскін Калінський (1664-1726). Представник ордену піаристів, він був знаним викладачем і домашнім вихователем синів гетьмана до їхніх освітніх подорожей. А після того, як покинув родину Жевуських, став ректором колегіуму у Домбровиці. 

Особливістю Калінського було захоплення античною культурою, поетичний і ораторський таланти, які передалися його вихованцю Вацлаву Петру Жевуському. Ян Дамаскін залишив по собі велику кількість творів, більшість з яких написав під час перебування при дворі Жевуських. Серед них і лірична поезія, і драми, що їх він складав за зразком Вергілія, Горація та Овідія, і проповіді, і промови, і навіть власний підручник з риторики "Маленькі атоми в сузір'ях красномовства" ("Atomi minores in sydera eloquentiae" 1718) у двох томах, один з яких був присвячений Северину Юзефу, а другий Вацлаву Петру Жевуським. А також численні панегірики для членів родини Жевуських — Ян Дамаскін Калінський був одним із тих, хто доклався до творення їхньої родинної легенди. Найбільшим твором була героїчна поема "Відень" ("Viennis", 1717) про перемогу Яна Собеського у битві під Віднем — і це звернення до історії Речі Посполитої як до художнього матеріалу також продовжив Вацлав Петро у своїй творчості. 

Значним членом двору був Габріель Пйотр Неронович Шпілловський (близ. 1700-1750), намісник гетьмана Жевуського, який виконував функції особистого секретаря і завідував листуванням гетьмана, в тому числі приватним.

За Вацлава Петра театр Жевуських дістав розквіту. Якщо для Станіслава Матеуша він був світською розвагою, то його син ставився до мистецтва серйозно і сам глибоко ним займався. Відомостей про склад його театру наразі бракує, це питання лишається предметом досліджень. Певне уявлення про музичний ансамбль дає реєстр музичних інструментів 1769 року. З нього випливає, що музична колекція замку містила 17 поперечних флейт, 15 скрипок, два клавесини, фортепіано, четверо клавікордів, декілька валторн, фагот, контрабас, віолу, басолю і велику кількість нотних збірок, головним чином для скрипок та флейт. З цього ж рєєстру відомі імена деяких виконавіців: Чолік (контрабас), Домінік (віола), Лінг (скрипка), Мислиборський (басоля) і скрипки: Серафинський, Сендзіви, Самолінський зі своїм хлопчиком, ім'я якого не вказане. 

У 1744-1745 роках клавесиністом у Підгірцях був учень Баха Йоганн Філіп Кірнбергер (1721-1783), в подальшому відомий композитор і теоретик музики, автор 8 теоретичних і педагогічних трактатів, серед яких словник "Загальна теорія образотворчих мистецтв". По собі він залишив кілька нотних зошитів, зокрема з власними сонатами для флейти (e minor, e flat minor, f major та f sharp major), адаптованим для Підгорецького ансамблю.  

Ще один відомий німецький музикант Підгорецького ансамблю — скрипаль Йоганн Густав Шпанґенберг (1724-1801), якого особливо цінував Вацлав Петро Жевуський. До служби у гетьмана він працював у Августа III та Генріха фон Брюля, а після від'їзду з Підгірців у придворному оркестрі Шварцбурґа-Рудольштадта. 

Якість (і відповідна вартість) музичних інструментів (П'єр-Габріель Буффардін, Доменіко Пероза, Поль Віллар, Карл Паланка) та рівень складності творів у нотних збірках дає можливість припустити, що в Підгорецькому ансамблі були висококваліфіковані і відомі в усій Європі музиканти. Сам Вацлав Петро грав на скрипці і флейті, а його дружина Анна Жевуська на скрипці. 

Крім музикантів у Підгірцях була і театральна трупа, адже театр Жевуського уславився саме драматичними виставами авторства Вацлава Петра, серед яких відомі "Жолкевський" (1758), "Незваний гість" (1759), "Король Владислав під Варною" (1760), "Дивак" (1760). Однак відомостей про акторский склад театру наразі бракує. Можна лише припустити, беручи до уваги переважно польськомовний репертуар, що актори були місцевого походження.

Гетьмав мав власний драгунський полк, на якому проводив опробації своїх реформ. Офіцерський склад полку складав близьке оточення гетьмана в Підгірцях, він також замовив серію їхніх портретів. Завдяки цьому у інвентарних описах замку позначені прізвища деяких офіцерів: полковник Іжевський, генерал Венявський, майори Дембовський і Клушевський, капітани Брах, Кенпліч і Вольський, поручник Русоцький; і ще вісім портретів офіцерів без зазначення прізвищ. Однак співставити збережені портрети з прізвищами наразі не вдалося. Був також гарнізон самого замку, який очолював капітан Францішек Ботті (1725-1768). Роль капелана виконував єзуїт Зеленевський (?–1751). 

З інвентарних описів також відомі прізвища деяких близьких клієнтів Жевуських, чиї портрети входили до колекції замку: Голеєвський (Голевський), конюший Вацлава Петра Жевуського; Спадині, секретар і придворний лікар гетьмана; придворний поет Францішек Лесьневський; Юзеф Гживачевський, "товариш панцерний" Ясілковський та дехто Скаржевський. 

Скупчення вчених, військових та політичних діячів робило Підгорецький двір місцем тяжіння для середньої та дрібної шляхти. Не маючи спроможності наймати для своїх дітей гарних вчителів, вони прагнули влаштувати їх на виховання до магнатського двору, щоб забезпечити майбутню кар'єру. "Коли старший брат мого батька Михайло закінчив придворну шляхетську підготовку при дворі пана Вацлава Жевуського, на той час воєводи подільського і польного гетьмана, дідусь відвіз у Підгірці і влаштував на місце старшого сина Ігнація, мого батька. Юнак доброї вдачі, він завжди був присутній при діях великих державних урядників і насолоджувався важливими політичними розмовами; не раз був посвячений у політичні таємниці, виконував обов'язки агента, був довіреною особою у справах вітчизни, відвідував публічні збори, слухав засідання сенату і палати депутатів, бував у королівських покоях, мав доступ до всіх знатних домів і до вищого столичного товариства, заводив знайомства зі співгромадянами, став добре знаним у всій країні і сам знав усіх видатних осіб; на балах та публічних забавах у ґроні перших осіб та перших красунь міг бути присутній" [Юзеф Руліковський, 46, 47]. Здобувши виховання при дворі Жевуських, шляхтичі і надалі залишалися їхніми клієнтами та в свою чергу забезпечували підтримку їхнього політичного курсу. Згаданий Ігнацій Руліковський (1731-1801), що розпочав кар'єру з підготовки коней для виїздів у Підгорецькому замку, в подальшому став консулом Торговицької конфедерації, ініційованої Северином Жевуським. 

Близьким помічником Жевуського був Людвік Вікторіан Верещинський (?–1762), полковник драгунського полку гетьмана. Він не лише був товаришем, а й належав до родини: його дружина Катерина Куницька була кузиною Людвіки Куницької, матері Вацлава Петра. У 1754 році Жевуський суттєво посприяв тому, щоб Верещинський отримав посаду люблінського каштеляна. Натомість у 1758 році просив супроводити Станіслава Фердинанда Жевуського до Холма, де той мав дати присягу як новий староста холмський. Оскільки отримання саме цієї посади Михайлом Флоріаном Жевуськими колись стало віхою піднесення престижу родини, Вацлав Петро надавав призначенню сина великого значення: "Cто років минає відтоді, як мій Дім посів уряд Староства Холмського. Вже п'ятеро Жевуських виросло на тій пресвятій землі, на якій народилися, виховані і ступили на шлях Гідності." Відтак хотів, щоб такий близький і довірений пан, як Верещинський, "прикрасив своєю присутністю" важливу подію, про що гетьман попросив "зі щирою любов'ю і пошаною" [41]. У тому ж році Верещинський також виступив як сват, уклавши шлюбний контракт Станіслава Фердинанда і Катерини Кароліни Радзивілл: "Коли старша княгиня Теофілія великі дивацтва чинити почала, вже будучи зарученою, ніяк не хотіла виходити заміж за старосту холмського. Тому Верещинський, побачивши значно спокійнішу молодшу княжну, із нею для старости холмського передшлюбні справи домовив [4]." З цієї нагоди у Підгірцях був написаний портрет Верещинського.

Математиці та фортифікаційному мистецтву синів гетьмана навчав Ян Лукаш де Ту де Сальватре (Toux de Salvert, 1707-1797), австрійський офіцер та інженер, а водночас головний масонский діяч Речі Посполитої. Він народився в Нідерландах, спочатку був учителем математики, а з 1733 року членом інженерного корпусу у Відні, де став ад'ютантом командира. Іініційований у масони, ймовірно, ще на батьківщині, у Відні він отримав найвищу ініціацію "Братства Трояндового Хреста" — давньої містичної та алхімічної організації. Заарештований у Брно в Моравії за заснування там ложі, після звільнення в березні 1749 року приїхав до Варшави, де вже у 1750 році заснував і очолив ложу "Добрий пастир". У 1752-1754 де Ту перебував у Підгірцях як вихователь, і вочевидь гетьман розумів, що це не проста людина, адже надав йому звання генерал-ад'ютанта. 

У 1756 році де Ту зробив спробу влаштуватися до двору великого гетьмана литовського Михайла Казимира Радзивілла "Рибоньки" і звернувся по рекомендацію до Жевуського. Підгорецький пан перелічив його якості: "Вільно володіє французькою, німецькою та латиною, досконалий інженер та архітектор, видатний математик. Знається на інженерії, в архітектурі, тактиці та артилерійській справі", а найцікавіше — перерахував умови до потенційного контракту. 

На заміну де Ту в 1754 році прибув наставником в Підгірці французький священник-просвітник маркіз Луї Антуан Караччолі (1719-1803). Навчальну діяльність у Жевуських він розпочав з розробки теоретичної бази, метою якої було адаптувати ідеї французького Просвітництва до традицій Речі Посполитої. Свої ідеї Карачоллі концептуалізував у книзі "Справжній наставник, або виховання дворянства" (1755 [48]), а згодом втілив їх на практиці в освітніх подорожах з молодими Жевуськими до Європи. Цей посбіник з виховання аристократичної молоді став популярним і неодноразово перевидавався. Окрім ролі вихователя Карачоллі займався наповненням бібліотеки Підгорецького замку — до його завдань входив пошук і закупівля книг, а паралельно і розповсюдження книг самого гетьмана (за Вацлава Петра у Підгірцях була власна типографія). 

Зв'язки Карачоллі з Жевуськими тривали і після завершення їхнього навчання у 1761 році. Вони відвідували його в своїх подальших візитах до Європи, а після смерті гетьмана Карачоллі написав його життєпис "Життя графа Вацлава Жевуського" (1782 [49]). 

При Підгорецькому дворі працювали архітектори, художники, скульптори та інші майстри, що брали участь у розбудові та декоруванні палацового комплексу. Художників запрошували також для створення портретів членів родини Жевуських, їхніх друзів, придворних, важливих посадовців та урядників того часу. Ще з часів Станіслава Матеуша сімейні портрети для Жевуських малював Василь Петранович (1680–1759), відомий художник жовківської малярської школи і громадський діяч (війт) Жовкви. Він був придворним художником королевича Костянтина Собеського, і ця посада забезпечила йому незалежність від випадкових заробітків. Після смерті батька Вацлав Петро Жевуський також звертався до жовківського митця за парадними портретами. 

А під час свого перебування в Кам'янці запросив Кшиштофа (Юрія) Радиловського (Радзивиловського) (?-1770-ті) для написання парадного портрету на повний зріст. Це був місцевий шляхтич, який обіймав посаду поштмейстера і додатково займався такою неприбутковою на той час справою, як живопис. Загалом у інвентарних описах Підгірців зазначені чотири картини Радиловського, серед яких "Адам і Єва", а також "вісім картин у вікнах". Роботою митця були задоволені, адже після Жевуських він потрапив у Дубно до Любомирських, родичів Анни Жевуської. Після того працював над розписом собору святого Юра у Львові, а також написав два портрети жванецьких жінок на замовлення короля Станіслава Августа Понятовського [38]. 

У 1740-1750 роках постійним придворним художником Жевуських був Гіацинт (Яцек) Олесинський (Олексінський) (?) місцевий митець із села Гумнисько. Його навчання живопису спонсорував Северин Юзеф Жевуський, а потім він потрапив до Підгірців, де окрім малювання портретів займався розписом замкової каплиці та, ймовірно, розписами стель залів замку. Про високе становище живописця у Підгірцях свідчить запис Вацлава Петра Жевуського, що він разом із музикантом Шпанґенбергом і годинникарем Кузімовським перебував у "одноосібному розпорядженні" пана [1]. 

З робіт Гіацинта Олесинського підписані автором чотири монументальні картини із зображенням Страстей Христових з замоковї каплиці, датовані 1746 роком, що перебувають в колекції Львівської галереї мистецтв, та портрет Северина Юзефа. Які ще з численних підгорецьких портретів належать цьому автору — питання відкрите. Художник, який провів при дворі Жевуських щонайменше кілька років і виконав чотири масштабні картини за один рік мав залишити в Підгірцях значну кількість робіт. Те, що ми сьогодні не можемо їх ідентифікувати, пов'язано з недостатньою виразністю його авторського стилю. Наявний матеріал дозволяє охарактеризувати Олесинського як гарного портретиста, який добре володів моделюванням обличчя, значно складнішою для нього, як можна судити зі Страстей Христових, була композиційна побудова багатофігурних сцен. Однак, попри прогалини у майстерності, він не боявся великих форматів. Архівні фотографії стель Підгорецького замку дозволяють припустити його причестність до їхнього розпису. Ще одним напрямом його роботи було малювання копій картин за альбомами гравюр з бібліотеки палацу. Страсті Христові намальовані під впливом венеційської художньої школи,  зокрема робіт Якопо Пальма Молодшого, з якими Олесинський був знайомий саме з гравюр.

Вацлав Петро оплачував семирічне навчання живопису у Радиловського в Кам'янці василіянина Антона Грушецького (1734-1798), який після цього працював кілька років у Підгірцях та в Олеську. Згодом став професором живопису Краківської академії та працював на короля Станіслава Августа. Портрет гетьмана Жевуського роботи Грушецького втрачений, однак лишився портрет Северина Юзефа приблизно 1755 року.  

Окрім колекції портретів офіцерів свого полку Вацлав Петро Жевуський залишив ще одну унікальну для свого часу добірку. У середині 1750-х років він замовив намалювати серію портретів селян Підгірців, переважно похилого віку. Лише один із них, "Портрет Коника", підписаний за прізвищем, а в інвентарному описі 1887 року до нього додано нотатку: "Ця родина існує і сьогодні, понад 300 років у Підгірцях". Решта портретів мали загальні назви: "Портрет старого холопа", "Портрет сліпого старця", "Портрет старого холопа з посохом та книжкою", "Молодий селянин з ціпком" тощо. Портрети підгорецьких холопів прикрашали Східний передпокій палацу посеред портретів офіцерів і державних діячів. За стилистикою картин можна припустити, що над ними працювали два різні художники. Одним із них мистецтвознавець Володимир Овсійчук називає імовірно Василя Петрановича, який і сам в цей час вже був старцем. 

Чехович виконував деякі замовлення Жевуського ще у 1749 році, а з 1762 року мешкав у Підгірцях з перервами близько п'яти років, аж до Калузького заслання гетьмана у 1767 році. Його приїзд до Підгірців, ймовірно, був пов'язаний з оздобленням Підгорецького костелу, будівництво якого якраз завершувалося. Художник виконав для нього вівтарний розпис, а також намалював картини для костелу капуцинів в Олеську. 

Як поціновувач мистецтва, Вацлав Петро зібрав в Підгірцях колекцію картин, величезну навіть порівняно з колекціями інших магнатських резиденцій — понад 900 найменувань за обліком 1768 року. Збирав їх гетьман без системи, керуючись переважно власним смаком; тому довірив Чеховичу ще одну функцію в Підгірцях — зробити атрибуцію та оцінку картин. З цим завданням, однак, той впорався не дуже вправно, бо сучасні дослідники піддають його описи сумніву. Його атрибуція стала джерелом помилок і неточностей, що поширилися у подальшій літературі про замок. Варто зауважити, що попри нерівноміру митецьку цінність картин у колекції, вона є цікавою саме як прояв художнього смаку власника — як певний mood board "dark barocco" Підгорецького замку.

Дуже важливу частину підгорецької колекції становили картини самого Шимона Чеховича: нараховують 107 картин. Переважна більшість з них була зібрана в одній кімнаті палацу — Зеленій залі, яка слугувала Вацлаву Петру Жевуському спальнею і кабінетом. Усі вони представляли релігійну тематику. Картини були розташовані з чіткою концепцією, яка враховувала не лише формати, а й зміст полотен: наприклад, на північній та східній стінах була серія Страстей Христових (Хресна дорога), а у верхній частині північної стіни — серія Мадонн. Облаштування кімнати, в якій гетьман проводив значну частину свого часу, не тільки свідчить про його особливу прихильність до творчості Чеховича, а й є першим відомим випадком концептуального підходу до розміщення картин. В колекціях того часу картини розвішували без урахування часу створення, авторства чи тематики, а перші спроби організувати галереї з цих позицій з'явилися лише наприкінці XVIII століття. "Музей" Чеховича в Зеленій кімнаті був, таким чином, унікальним, і дозволяє припустити його власну причетність до його створення. Адже хто, як не сам художник, міг напрочуд продумано розвісити понад 100 картин у дивовижно продуманій манері. Частина з них експонується в Жовківському замку, ще частина у Львівському музеї історії релігії (станом на 2023 рік).

Безпеку замку забезпечувала варта, яка розташовувалася біля брами. Також нічну варту несли в сінях резиденції: Східному і Західному передпокоях. Строком на тиждень призначали на чергування слугу, який мав на ніч обійти палац і перевірити, чи усі погашені свічки, а потім ночувати у Столовій залі, поруч зі знаряддям для швидкого гасіння пожежі. Для деяких кімнат були вжиті додаткові правила. Наприклад, у кабінеті гетьмана в Зеленій залі за відсутності господаря мав ночувати слуга Магерович і було заборонено пускати гостей. А кімната господині Жовта зала мала опалюватися навіть за її відсутності, бо там вона тримала півочих птахів. В Скарбниці (на другому поверсі над Китайською залою), де зберігалися готівка, документи й книги, мав ночувати мозаїст Антоній Новицький, а впродовж дня він мав тричі (зранку, опівдні та ввечері) перевіряти, чи на місцях всі цінні речі. 

Для освітлення замку слугам видавали на день по п'ять сальних ламп (півтора фунта сала кожна) і 29 сальних свічок (2 фунти сала кожна). Каміни палили для опалювання приміщень вранці з 9 до 13 години і ввечері з 18 до 21 години. Першого дня кожного місяця слуга Сокольський мав оглядати стан дахів щодо протікання, а взимку чистити їх від снігу. Особливу увагу Вацлав Петро Жевуський приділяв захисту від пожежі. Він залишив такі докладні протипожежні інструкції (аж до визначення точних місць, де у кімнатах мають стояти свічки, і до якого стану їх можна допалювати), що деякі дослідники [21] припускають, що гетьман надзвичайно боявся вогню, подеколи аж до фобії, а інші [44] пов'язують це з вибухонебезпечними хімічними дослідами у лабораторії замку. 

У 1766 році до Підгірців завітав у своїх мандрах Джакомо Казанова: "З Леополя [Львова] я поїхав у невеличке містечко, назву якого не запам'ятав, де жив гетьман Юзеф [насправді Вацлав Петро] Жевуський, якому я привіз лист від стражника князя Любомирського; це був міцний старий, що носив довгу бороду, аби показати друзям своїм, якої прикрості завдають йому новітні зміни, що збурюють Вітчизну. Людина він був багата, вчена, побожна до забобонів, ввічлива до надзвичайності. Я пробув у нього три дні. Він, як і слід було очікувати, командував невеликою фортецею з гарнізоном у п'ятсот чоловік. У перший день мого гостювання за годину до полудня я був у кімнаті його з трьома чи чотирма офіцерами. Я розповідаю йому якусь цікавинку, тут з'являється офіцер, підходить до нього, він щось говорить йому пошепки, а офіцер передає мені на вухо: "Венеція і Святий Марк". Я привселюдно відповідаю, що Святий Марк — покровитель Венеції; всі навколо сміються, а я зметикую, що це пароль на сьогодні, який комендант призначив на мою честь, і мені по секрету повідомили. Я прошу вибачення, і пароль змінюють. Цей магнат безупинно розмовляв зі мною про політику; він не був ніколи при дворі, але вирішив поїхати на сейм, щоб протидіяти російським указам, які потурають іновірцям. Він був одним із чотирьох, кого князь Репнін наказав схопити і відправити до Сибіру. Розпрощавшись із видатним республіканцем, я вирушив до Христинополя..." [Джакомо Казанова, "Мемуари..."].

"У 1752 році за власним проєктом гетьмана було зведено костел у Підгірцях, збудований з місцевого каменю місцевими майстрами, а його внутрішнє оздоблення виконали польські художники: Чехович і Смуглевич, перший з яких мешкав у Підгірцях з 1762 року і залишив там велику кількість картин. Костелом, який у 1766 році освятив експропріатор капуцин Антоній, не зміг довго насолоджуватися Вацлав, оскільки у 1767 році він потрапив у російський полон і більше ніколи не повернувся до Підгірців" ["Підгорецька хроніка"]. 

Крім Чеховича і Смуглевичів розписи створювали галицькі майстри: Дем'ян, Войцех, Костянтин та Микола з Жовкви і львівські Гургелевич та Витанецький. Згадується також участь двох художників-василіян, одним з яких міг бути відомий майстер Яків Головацький.  Над портиком встановлені 8 скульптур святих покровителів Жевуських роботи Себастьяна Фесінгера і Юзефа Лебласа, видатних скульпторів "львівського рококо". Ще 4 скульптури розміщені навколо костелу: святих Антонія, Яна Непомуцького, Онуфрія, Каєтана з Тьєне; ще дві, самого святого Йосифа і Богоматері з немовлям, встановлені на 10-метрових колонах обабіч центральної алеї від замку до костелу. Численні дерев'яні елементи інтер'єру і меблі виготовив микулинецький різьбяр Марцін Твардовський, двері — Амброзій Пньовський з Олеська. 

У туристичній літературі часто можна зустріти думку, що костел споруджений як родова усипальня Жевуських, але в такому його призначенні є сумніви хоча б тому, що жодного члена родини там не поховано. До Вацлава Петра родинною усипальнею лишався костел кармелітів у Роздолі, його функцію перейняв після спорудження монастир капуцинів у Олеську — саме тут поховані фундатор Северин Юзеф, Анна Жевуська і її діти, що померли в дитинстві. Северин Жевуський бажав зробити усипальнею родини домініканський костел у Старокостянтинові, де й похований із дочкою Ізабелою. 

Що ж до самого Вацлава Петра Жевуського, то він був прихильником ідеї скромного поховання і заповідав на похоронах спрямувати кошти на роздавання милостині, а не на спорудження монументу: "За прикладом свого діда, Михайла Флоріана Жевуського, він сам вступив до францисканського ордену і одягнув чернечу рясу. І от 27 жовтня о 7 годині ранку, після 16 годин страждань і святих таїнств, він віддав душу богові. Його тіло в чорній дерев'яній труні без пишного похорону поклали до фундаторської могили Реформаторської церкви [міста Холм], де воно й спочиває донині" [8]. За поширеною практикою того часу нутрощі небіжчика були вилучені і поміщені до родової усипальні — знову ж таки в монастир Олеська, а не в Підгірці. Через деякий час тіло гетьмана було перенесене з Холма до каплиці, збудованої на цвинтарі костелу в Кумові біля Сельця, де він мешкав останні роки. 

Чи планувалась для костелу інша функція окрім богослужінь, чи мав він додаткове символичне навантаження — не відомо. На нерозгадані сенси натякають розписи, більш схожі на античний пантеон, аніж на християнських святих. Присутність при Підгорецькому дворі масонських діячів спонукає уважніше придивитися до панегірика на честь іменін Анни Жевуської, що має алегоричну назву "Підгірці під символом Ханаану і Храму Чесноти..." Храм Чесноти (Tempel der Tugend) — алюзія на храм, що був споруджений у Давньому Римі на честь перемоги над лігурійцями. У XVII-XVIII століттях просвітницькі кола згадали про нього, наділивши символічним значенням жаданого кінцевого пункту складного шляху паломництва. Таке прочитання можна знайти, наприклад, у "Пригодах..." барона Мюнхаузена: "Я вирушив у подорож до московії посеред зими, бо цілком слушно припустив, що мороз і сніг мають нарешті покращити, навіть без витрат з боку державних урядів, дороги через північні регіони Німеччини, Польщі, Курляндії та Ліфляндії, які, за описом усіх мандрівників, є чи не більш нездоланними, аніж дорога до Храму Чесноти". 

Упродовж життя Вацлава Петра образ Храм Чесноти використовували художники (наприклад, Франческо Фараоне Аквіла, 1724), архітектори (Храм Чесноти 1737 року у парку Стоу, Англія) і масони (ложа під назвою "До Храму Чесноти" німецького міста Шведт). Усі вони зображували його як ротонду з колонадою, що перегукується з архітектурним вирішенням Підгорецького костелу. Гіпотетично, до відповідного символізму міг звернутися і гетьман Жевуський, у книгах і промовах якого тема честі і чесноти була провідною. Є, зрештою, тут і символічний "паломницький шлях" — 300-метрова центральна алея, що сполучає костел із замком, утворена суцільним коридором підстрижених кущів. 

Упродовж п'яти років, поки тривало заслання, за замком наглядав Юзеф Жевуський. Про це свідчить інвентарний опис 1769 року, де згадана "кімната старости дрогобицького" на цокольному поверсі, якої в раніших описах не було. На те, що житло було тимчасовим, а не постійним, натякає його розміщення на поверсі, який відводився для гостей. 

Тим часом у країні тривала громадянська війна, ініційована Барською конфедерацією, а за нею й Гайдамаччина, що завершилися введенням закордонних військ і Першим поділом Речі Посполитої. Підгірці опинилися у складі Австрійської імперії. І коли у 1773 році Жевуських звільнили з полону, вони вирушили на територію, ще підконтрольну Речі Посполитій. Вацлав Петро Жевуський оселився у Сельці на Холмщині і більше ніколи не повертався до Підгірців. Там до нього приєднався і Юзеф. Ідосі у Сельці можна побачити рештки замку, де провів останні роки життя підгорецький господар. 

Після весілля 7 листопада 1782 року до Северина приєдналася Констанція Жевуська, до шлюбу княжна Любомирська. Вже на третій день після весілля молодята покинули надвіслянську резиденцію Любомирських і вирушили у Підгірці. Газети писали: "Княгині перед весіллям казали, що їй доведеться покинути Варшаву і після цього її рідко будуть бачити. Вона ж відповіла: "Я не настільки прив'язана до Варшави, щоб сумувати за нею без неї"" [22]. 

"Вона прийняла його спосіб життя, оселилася з ним у Підгорецькому замку і не знайшла там жодного з тих задоволень, які її статок міг би з легкістю забезпечити. Навпаки, пані Жевуській довелося терпіти незручності холодного, недоглянутого житла і всілякі негаразди. Відсутність елементарно необхідних речей в оселі, де було багато мармуру, дзеркал і позолоти, була наслідком не скупості, а морального спустошення гетьмана, яке позначилося і на матеріальному стані. Це була звичка жити без жодного плану, поки не трапиться нагода, станеться щось таке, що ніколи не ставалось" [9].

Під час перебування у Підгірцях основним заняттям Северина було листування з політичних питань з широким колом його кореспондентів. Одним із них був колишній офіцер полку Вацлава Петра Жевуського Шимон Кортічеллі, який після арешту гетьмана потрапив на службу до короля і став його довіреною особою, проте зберіг вірність політичним поглядам колишнього начальника. Таким чином він виступав посередником між Северином і королем, доповідаючи в Підгірці про настрої і наміри в Варшаві, а також про реакцію королівського оточення на відкриті листи Северина, часом провокативні та іноді зухвалі. У подальшому Кортічеллі досяг посади посла у Відні, а наприкінці його життя історик моралі Мацей Дульський так охарактеризував його у своєму щоденнику: "Витончений знавець філософії та літератури, камергер і королівський інформатор, колись славний своєю красою, улюбленець жінок і лицар салонів, тепер зламаний стражданнями, жахливий не тільки через хворобу, відому в провінції як "варшавка", а й через роки зловживання меркуріанським лікуванням" [Maciej Dulski, Diariusz].

Як батько, Северин займався літературою, а саме поезією. В Підгірцях зав'язалося його листування з поетом Францішеком Карпінським, творчістю якого Северин був захоплений. Цікаво, що в дитинстві Францішек став свідком нападу на маєток його батька Олекси Довбуша, який гуманно і благородно повівся з господарями, про що пізніше Карпінський розповів у спогадах. 

"Після смерті Вацлава свавілля уповноваженого було необмеженим, тим більше, що з роду Жевуських, здавалося, не залишилося нікого. Старший син Вацлава Станіслав, також поранений у 1831 році і доставлений до Кракова, помер; другий син Леон (ад'ютант Хлопіцького під Гроховом) був змушений емігрувати за кордон після поразки повстання; третій син Вітольд вступив до російської армії, щоб врятувати батьківське майно на Волині, якому загрожувала конфіскація. Ремішевський вважав себе господарем Підгірців, робив тут все, що заманеться, і жахливо хазяйнував. 

Замок був у найгіршому стані, і хоча Ремішевський помер у 1832 році, надії на кращі часи для Підгірців не було. Помираючи, Ремішевський передав замок і маєток якомусь Феліксу Дугоборському, який продовжив справу руйнування. Досить сказати, що замок лежав у руїнах: майже не було даху, скла у вікнах, кімнати першого поверху були відкриті, і сільські хлопці у покоях королівських влаштовували сходки. Збереглися лише дві кімнати, оскільки в них жив узурпатор маєтку пан Дугоборський. Був живий і бургграф Ружицький, який бачив усе, що відбувалося, і благав небо, щоб беззаконня було покаране. І незабаром вірний слуга дожив до цієї щасливої миті.

Відродження Підгорецького замку припало на часи піднесення інтересу до історії на тлі націєтворчих процесів у польському суспільстві. Як писав Вацлав Новаковський: "З багатьох розкішних панських резиденцій старої Речі Посполитої Підгірці, мабуть, єдина залишилася недоторканною, зберегла для нас давню пам'ять про тих могутніх панів, що змагалися з королями, перевершуючи за значенням, силою і багатством німецьких князів..." [42]. Оскільки замок зберігся без перебудов з початку XVIII століття, він привернув увагу громадськості, і його нерідко відвідували дослідники, письменники та художники у пошуках джерел натхнення для історичних творів. Зокрема неодноразово гостював тут Юліуш Коссак (1824-1899), художник українського походження, відомий батальними полотнами на історичну тематику. Також були проведені археологічні дослідження городища Пліснесько біля Підгірців за участі Тітуса Адама Дзялинського і Августа Бельовського [35]. 

Варто, однак, зауважити характер цих історичних захоплень: вони були спрямовані не стільки на дослідження, як на пошук національних героїв, які б підживлювали польську самосвідомість. Тому на передній план висувалася дотичність Підгорецького замку до короля Яна Собеського та Конецпольських. Відповідно до нових наративів Столову залу було перейменовано на "Лицарську", Мозаїчний кабінет на "Спальню Яна Собеського", з'явилися назви "фортепіано королеви Марисеньки", "ліжко Яна Собського" та навіть про горіх, що ріс на бастіоні біля Мозаїчного кабінету, стали говорити, ніби його посадив сам король. 

"Може виникнути питання: чому останній Жевуський не намагався відновити спадщину до первісного стану і чому він не зробив більше? На це не важко відповісти. Програвши війну 1831 року, Леон Жевський втратив усе: він втратив родину, майно, опинився на самоті в Підгірцях на руїнах свого Єрусалиму. І коли до загальної суми цього сумного дефіциту мусив додати ще й себе, як втрачену одиницю, то не дивно, що "підгорецький відлюдник" замкнений у стінах замку, оточений пам'ятками своїх предків, не бачачи майбутнього, впав у байдужість і сумніви, в певний моральний занепад. Для такого духу, який мусив сам себе жаліти, здавалося достатнім зробити найнеобхідніше, покласти край подальшому руйнуванню родового гнізда, зібрати розкидані пам'ятники, закрити їх і сказати: "Vae mihi victo" ["Горе мені, переможеному"]. Після стількох невдач і розчарувань цей, безсумнівно, чудовий чоловік мав собі сказати, що все на світі суєта, що треба відсторонитися від себе і відмовитися від того, що любиш. Тут не місце для подальшого обговорення цього акту зречення, але це єдиний спосіб пояснити те, що обговорювали у 1865 році: Жевуський продає Підгірці. [...]

Одного дня він відвернувся від усього цього, поставив хрест на Підгірцях і залишив їх, останній Жевуський, як чужий, і все ж він подолав це, чи то через делікатність до інших, чи то остаточною перемогою над собою, що не заповів, а забезпечивши довічний фонд для костелу, муніципалітету та на утримання історичних пам'яток — продав" [6].

Владислав Сангушко передав Підгірці синові Євстахію Станіславу Сангушко (1842-1903), після якого їх успадкував Роман Владислав Сангушко (1901-1984). Відповідно до умов договору з Жевуським, Підгорецький замок функціонував як музей, а не як житло, а самі господарі, відвідуючи його, зупинялися в приміщеннях, які обладнали собі на цокольному поверсі. Адміністратором замку став Антоній Кричинський, після якого його обов'язки перейняв син Владислав Кричинський, який написав цитовану книгу "Замок у Підгірцях" (1894): "Жевуський продав Підгірці князю Владиславу Сангушку, який, однак, у 1867 році передав весь маєток своєму молодшому синові, князю Євстахію, нинішньому власнику. Відтоді почалися дуже дорогі реставрації замку: зокрема, над першим поверхом були встановлені нові перекриття для захисту дорогоцінних стель; відреставровані зовнішні стіни, як кам'яні, так і цегляні; відновлений з фундаменту східний кутовий балкон, де росте легендарний горіх; входи і балюстради позаду замку були встановлені наново; у 1878 році новими кам'яними плитами було відновлено платформи над казематами, впорядковано історичні колекції, словом, весь замок був убезпечений таким чином, що сьогодні він сяє у всій своїй красі як старовинна резиденція тих королів XVII століття, які правили Річчю Посполитою. Всі реставраційні роботи проводить багаторічний бургграф замку Антоній Кричинський. Ті, хто бачив і знав замок 30 років тому, можливо, не впізнають його сьогодні, адже раніше вони бачили його в руїнах, а сьогодні — у чудовому стані. Дякуючи нинішньому спадкоємцю Підгірців, князю Євстахію Сангушку, який розпорядження Леона Жевуського так сумлінно виконує!" [6].