"Молодь, яка там навчалася, брала уроки танців, фехтування та верхової їзди; хоча варшавські монастирі не мали власної школи верхової їзди, але знайшли зручне місце у саксонському палаці, де можна було проводити такі важливі для них заняття. Для танців і фехтування тримали спеціальних вчителів" [2]. Відомо про участь Северина у двох шкільних театральних виставах: 26 вересня 1754 року він з'явився в адаптації італійської трагедії "Тітове милосердя" (П'єтро Метастазіо) в ролі одного з восьми римських солдатів, а ще через два дні зіграв жіночу роль Гортензії, дочки Річарда, у французькій комедії "Буркотун" (Давид-Огюстен Брюес і Жан Палапра). 

Роки навчання Северина у театинів припали на період їх найбільшого розквіту. Чудову освіту, яку він отримав, в подальшому неохоче відзначали навіть ті, хто критикував його діяльність. Наприклад, Юліан Нємцевич: "Єдиною перевагою Жевуського було те, що він досконало володів мовою. Він говорив і писав з чистотою неперевершеного [Петра] Скарґи".

Після коронації Понятовського Річ Посполита ставала дедалі більш залежною від росії, що знайшло своє відображення у так званиій "справі дисидентів", або іновірців. Під лозунгом віротерпимості Катерина роздмухувала релігійний конфлікт, щоб поглибити вплив на внутрішні справи Речі Посполитої і під лозунгом "зрівняння у правах" просунути на важливі посади своїх маріонеток. Питання дисидентів росіяни висували ще на коронаційному сеймі, але тоді воно не мало ефекту. Тому його знову висунули 1766 року, Катерина прислала на засідання свої інструкції і розраховувала, що сейм ухвалить рішення відповідно до них. Северин Жевуський був депутатом у Кам'янці. Він голосно протестував проти втручання іноземної держави у внутрішню політику Речі Посполитої. Після його протестів листи Нікити Паніна та Миколая Репніна не були взагалі зачитані, а один із цих листів він сам розтоптав перед депутатами. Северин закликав депутатів сейму виступити проти російських вимог. Цей виступ, підсилений молодістю, показною зовнішністю і красномовством оратора, зробив його героєм антиросійської опозиції. У полум'яній промові Северин Жевуський оголосив про боротьбу з російським пануванням: "Я ніколи не дозволю цього [щоб дебати проходили під російську диктовку], і якщо на те божа воля, я і мої колеги впадемо завтра мертві в костелі, але дамо слово захисту вільній нації, рівній монархам. Дасть бог, будемо жити або помремо. Москва страшна тим, хто не любить свою вітчизну. Ми її не боїмося" [12].

Для тиску також послідували репресії. 22 серпня 1766 року був заарештований Фелікс Чацький (батько кременецького освітянина Тадеуша Чацького), чернігівський депутат, підчаший коронний, який також виступив проти "справи десидентів" у палкій прокламації, виданій на сеймі. Через кілька місяців подібна доля спіткала Францішека Кожуховського. Після арешту Чацького Северин Жевуський, незважаючи на небезпеку, таємно відвідав його в місці утримання — Порицьку (нині Павлівка). Він зробив це замасковано, маючи план звільнення в'язня, однак той, побоюючись за свою родину і майно, відмовився скористатися допомогою. Згадку про ці події можна знайти в драмі "Чеснота пригноблена, свобода утиснена" ("Cnota uciemiężona, Wolność obarczona"), авторство якої приписують Ігнацію Лопачинському, писарю скарбовому литовському. У першій сцені п'ятого акту Северин Жевуський, який виступає під прізвищем Обронський, так розповідає про долю заарештованого: "До нього [Фелікса Чацького, який фігурує в драмі під прізвищем Моцноверський] навіть не пускають нікого, забороняють листування, ледве дали написати до Одстепського [князя Кароля Радзивілла] і Подсцівецького [Вілогурського, кухмістра литовського], які поїхали до двору пана Пшемоцького [Репніна], щоб хоча б поклопотатися про його звільнення звідти. Я був у нього, але довелося переодягтися по-лакейському і пішки пройти милю, щоб відвідати в'язня, заарештованого за захист віри і вітчизни".

Під час сейму 1767 року, відомого як Репнінівський сейм, Северин продовжував антиросійський курс. Він рішуче виступив проти Репніна та його втручання в справи Речі Посполитої. Батько і син Жевуські, а також єпископи  Юзеф Анджей Залуський і Каєтан Солтик виголосили протест проти російського тиску на депутатів парламенту. Репнін усвідомлював, що їхні промови можуть підбурити народ, тому після тижня роздумів вирішив їх позбутися силовим методом. 

"У вівторок вночі близько опівночі нас: мого батька Вацлава Жевуського, на той час воєводу краківського, коронного польного гетьмана, і мене, тоді старосту долинського, подільського депутата, 14 жовтня викрали з Варшави за наказом князя Репніна, посла великоросійського, і вивезли до Смоленська, а потім до Калуги. Там в жорстокій неволі ми перебували упродовж п'яти років і чотирьох місяців. Дяка Богу і за неволю. Маршалки Лютеранської конфедерації Грабовський і Гольц підписалися під тим, аби нас забрали. Того ж самого дня, вночі, забрали краківського єпископа Солтика і київського єпископа Залуського і також повезли до Смоленська, а потім до Калуги. Все це було справою рук короля Понятовського" [Северин Жевуський, 9]. 

Калузький полон Вацлава і Северина Жевуських докладно описаний на окремій сторінці. Час ув'язнення Северин присвятив підготовці до майбутньої політичної діяльності, перекладаючи твори Монтеск'є, Фоларда, Шувалова тощо. Цікавим є зашифроване листування бранця з Міхалом Яном Пацем, діячем Барської конфедерації, яке свідчить про винахідливість Жевуського та майстерність у володінні словом [47]. 

Після Першого поділу Речі Посполитої, коли опозиціонери перестали бути загрозою для російського впливу, у січні 1773 року Жевуських було звільнено. Опинившися на кордоні, Северин написав подільському воєводі Яну Замойському: "Суворий і довгий полон любові до віри та свободи, хвала Богу, в мені не зменшив. Я повернувся на вітчизну таким, яким був до арешту, і гноблення моєї особи протягом такого тривалого часу не мало іншого ефекту, окрім того, що любов до вітчизни і моя невинність проявилися ясно і перед світом. Тим, хто намагався мене поневолити, я пробачаю від щирого серця, хоча вони цього не потребують. Тим, хто боровся за мою свободу, я вдячний, хоча не знаю, хто вони. Хто буде діяти заради вітчизни, я буду з ним; хто буде діяти проти вітчизни, я не буду прихильний до нього. Я все життя вчився чеснот під оком свого батька, я не можу інакше мислити. Такі мої справи. А як же вітчизна? Яка її доля? Чого нам чекати? Тут проливаються сльози з тих очей, що висохли від гніту п'ятирічної неволі" [1]. У Варшаві Жевуських зустріли як героїв. Адам Єжи Чорторийський пише про Северина в цей час: "Жевуського поважали як людину, до якої належало звертатится в першу чергу, коли хтось мав намір працювати на благо вітчизни та її свободи" [48]. 

Призначення, за допомогою якого Станіслав Август Понятовський прагнув привернути Жевуських на свій бік, врешті зробило їх ще більшими супротивниками — з того моменту, коли король розпочав обмежувати гетьманську владу. У 1775 році, після першого поділу Речі Посполитої, на вимогу Катерини II була створена Постійна рада, яка мала стати вищим адміністративним органом над усіма галузями державної служби. Вона складалася з департаментів: військового, казначейства, юстиції, поліції та закордонних справ. Громадськість була налаштована до неї скептично: "З 1775 року, коли цариця нав'язала нам Постійну раду, з дивним привілеєм тлумачити права так, ніби вони були написані по-єврейськи; ця Рада, що складалася з двох представників від кожної провінції, шести сенаторів і маршалка, збиралася двічі на тиждень о півдні, засідала до другої години, після чого розходилась обідати" [54]. 

Северин Жевуський відкрито не підкорявся наказам Постійної ради і у своїх парламентських промовах постійно критикував її. На сеймі 1776 року, напередодні ухвалення законодавства щодо повноважень Постійної ради, він проголосив промову, яка викликала суспільний резонанс і стала широко відомою: "Ми стоїмо на краю прірви, і лише один крок треба зробити, щоб загинути. Дайте тільки більше влади Постійній Раді, і Речі Посполитій прийде кінець! [21]" Посилення Постійної ради, на думку гетьмана, перетворювало Річ Посполиту на "азійське самовладдя". Одним із супротивників гетьмана в дебатах щодо Постійної Ради став його кузен Францішек Жевуський з роздольської гілки, товариш Станіслава Понятовського, якого було призначено консулом Ради. У відповідь на промову Северина, під час голосування, Францішек проголосив: "Перший крок, який я роблю, щоб вилізти з прірви, в яку нас завела анархія".

Найбільший резонанс викликала промова Северина Жевуського від 22 жовтня під час обговорення умов поверення з політичного вигнання Кароля Станіслава Радзивілла "Пане Коханку", поплічника Жевуських часів Конвокаційного сейму 1764 року. Власне, у своїй промові гетьман нагадав сумні обставини цього сейму, що відбувся під збройним тиском росіян, покликаних на підтримку Станіслава Понятовського: "Відбулося скликання сейму під чужою зброєю і була затверджена литовська конфедерація з метою позбутися князя Радзивілла" [4]. 

Після поразки на сеймі 1776 року активність опозиціонерів знизилася. Їх розділяли внутрішні протиріччя: гетьманська партія з Браницьким мала проросійську орієнтацію, натомість Жевуський розбудовував зв'язки з європейськими дворами, зокрема з австрійським. У 1778 році Австрія побоювалася втручання росії на боці Пруссії у війну за баварську спадщину і була зацікавлена у формуванні антиросійської партії в Речі Посполитій. Австрійський посол у Варшаві Карл Сандор Ревіцький рекомендував Жевуського як того, хто міг би сформувати таку партію: "Стійкий у своїх починаннях, з честю і ненавистю до росії". За планом посла, він мав залучити до неї колишніх барських конфедератів. Для переговорів та розбудови зв'язків Северин Жевуський у супроводі ад'ютантів вирушив у подорож Європою: відвідав Відень, Мюнхен, Аугсбург, Мангейм і Страсбург, де зустрівся з Міхалом Яном Пацем, а потім Париж і Версаль — з метою залучити до антиросійської каоліції і французів. Зворотний шлях гетьмана знову пролягав через Страсбург і Відень. 

Масштаб планів стимулював Северина Жевуського до накопичення знань для розбудови своєї політичної моделі. Дослідження його бібліотеки демонструє широке коло зацікавленостей, де переважала військова тематика — відповідно до гетьманської посади. Настільною книгою гетьмана була "Історія Риму" Полібія: у розбудові своєї візії він орієнтувався на тріумвірат пізньої республіки, на відміну від якого віденський проєкт передбачав кватровірат — Quattuorvirat.

Але Северин Жевуський не поспішав покидати Європу і переключився на світські розваги і дослідницькі зацікавлення. Він намагався налагодити контакти з відомим енциклопедистом, астрономом та математиком Яном Снядецьким і з фізиком Яном фон Інген-Гусом, імператорським лікарем. Останній у цей час проводив експерименти у ботанічному саду щодо впливу сонячних променів на рослини, які дуже зацікавили гетьмана. Але обидва дослідники уникали Жевуського через його прихильність до алхімії [60]. Юзеф Борувласький також згадує, що гетьман проводив у Відні певні хімічні приготування з генералом Моріцом Беньовським, колишнім барським конфедератом і майбутнім колонізатором Мадагаскару [66]. 

З Відня Жевуський вирушив до Страсбурга, де у вересні 1780 року познайомився з найбільш відомим "алхіміком" Алессандро Каліостро — італійцем Джузеппе Бальзамо (1743-1795). На той час Каліостро вже був широко відомий своїми "передбаченнями" та магічними сеансами, але ще не був викритий як шарлатан. У червні 1780 року він влаштував виступ у Богуславському палаці у Варшаві, де його експерименти зазнали невдачі, і вирушив до Страсбугу, щоб уникнути скандалу. Тут знайомство з Жевуським врятувало його репутацію і відкрило двері до світських салонів, де він здобув симпатію свого подальшого покровителя кардинала Еммануїла де Роана, великого магістра Мальтійського ордену. Знайомство з Каліостро не мало продовження, але гетьман цікавився новинами про нього; зокрема під час скандальної "Справи про намисто королеви Марії-Антуанетти" (1785) стежив за її перебігом за повідомленнями свого кореспондента Міхала Дзєжановського. 

Лише у другій половині 1781 року Северин Жевуський з'явився у Речі Посполитій, де спробував домогтися руки 23-річної вдови Анни Сангушко з Цетнерів (1764-1814). Спершу красуня приймала його залицяння прихильно, але вже у січні 1782 року у гетьмана з'явився суперник Казимир Нестор Сапіга (1757-1798), генерал литовського війська. Змагання за руку красуні-вдови знайшло вираз у поетичному батлі: обидва суперники наввипердки оспівували свої почуття у ліричних та навіть еротичних віршах. Северин Жевуський є автором шести творів, пов'язаних з цим суперництвом, які послідовно відображають перебіг залицяння до таємничої "Теміри" від щасливої надії до розчарування невдачі: "Odza do Temiry" ("Ода до Теміри"), "Śliczne zwierciadło Temiry duszy" ("Прекрасне дзеркало душі Теміри"), "Choć na los mój utyskuję" ("Хоч на долю свою нарікаю"), "Do niewdzięcznej niestałej" ("До невдячної непостійної"), "Oda o miłości" ("Ода про кохання") та "Śnieżek" ("Сніжок"). Зрештою, у травні 1782 року Анна з Цетнерів вийшла заміж за генерала Сапігу, але шлюб не приніс їм щастя: вже через рік вони розпочали розлучення і виснажливий багаторічний судовий процес поділу майна. А Северин Жевуський знайшов розраду у відновленні своєї опозиційної активності у зв'язку зі "справою єпископа Каєтана Солтика".

Северин Жевуський надіслав листи до Папи Римського із закликом втрутитися і до короля з вимогою звільнити єпископа і покарати капітулу. Про реакції Станіслава Понятовського та Постійної ради на листи його інформував Шимон Кортічеллі — колишній офіцер Вацлава Петра Жевуського, який став довіреною особою короля, але підтримував контакт з підгорецьким паном. Король призначив комісію для обстеження стану єпископа, і коли та підтвердила психічний розлад, справа зайшла в глухий кут. Дізнавшись вирок, гетьман надіслав королю різкого листа (від 28 березня), в якому поставив під сумнів неупередженість комісії, а також висловив застереження, що за відсутності гарантії безпеки в країні громадянин, якому загрожує небезпека, може звернутися по закордонну допомогу. Ці слова спричинили скандал у Постійній раді і звинувачення гетьмана у державній зраді. Кортічеллі писав: "Під час читання цього листа вся Рада була настільки обурена, що король ледве заспокоїв ображені уми, і резолюцію було відкладено до наступної сесії". На захист Жевуського виступив Ігнацій Потоцький, який пояснив його слова як застереження проти іноземного втручання, а не погрозу ним. Але на тому скандал не закінчився, бо був роздмуханий як Радою, так і опозицією. Постійна рада не відповіла на лист, і на наступному сеймі восени того ж року опозиція висунула за це звинувачення військовому відомству. 31 жовтня лист було зачитано перед сеймом і він знову викликав бурхливі реакції. До того ж опоненти розпустили чутки, ніби Жевуський керується меркантильними інтересами: єпископ мав намір зробити гетьмана одним зі своїх спадкоємців, а визнання недієздатним позбавило його права розпоряджатися власністю. 

7 листопада 1782 року, через тиждень після скандального сейму, Северин Жевуський одружився з Констанцією Любомирською, дочкою свого дядька маршалка Станіслава Любомирського. Урочисте весілля відбулося у Грущині, в маєтку матері нареченої Ізабели Любомирської з Чорторийських. Через три дні молоді виїхали до Підгірців, де гетьман відійшов на кілька років від проактивної участі у політичному житті аж до Чотирічного сейму (1788-1792). Цьому "підгорецькому усамітненню" гетьмана, як казали його сучасники, сприяли і сімейні справи, і бажання дистанціюватися від скандалів, і потреба узгодити свої погляди з інтересами нової родини та виробити засади для подальших політичних кроків. У цей період у Підгірцях народилося нове покоління Жевуських: Ізабела (1783), Вацлав Северин (1784) та Марія (1786).  

Жевуські володіли величезними маєтностями: "Старокостянтинівський ключ, маєток Гримайлів у Тернопільському повіті, величезне село Лука у Брацлавському, Підгірці, Олесько, Савранський ключ, Ковельський маєток, Новокостянтинів, чотири села біля Кам'янця Подільського, численні староства і т. д.; після продажу Новокостянтинова в 1799 році цей маєток, як кажуть, складався з 10 міст, 116 сіл і 30 000 кріпаків" [63]. Втім, більшість маєтків, що перейшли Северину від батька, були обтяжені боргами, для їхньої сплати було продано Олесько і ще кілька років гетьман продовжував судитися з батьківськими кредиторами. Оскільки в судових справах він потребував участі короля, то це вважається ще однією причиною його довгого мовчання. 

Втім, "підгорецьке усамітнення" зовсім не було бездіяльним. Як видно з листування, опозиція вважала Жевуського одним зі своїх ідеологів та пропагандистів, і  її представники зверталися до нього, коли треба було скласти проєкт чи написати маніфест: "Треба вчасно гідний, ґрунтовний план скласти, а для ухвалення узгодженого та відважного рішення потрібна велика та досвідчена пана Добродія порада", — писав йому, до прикладу, Браницький [4]. Після смерті Станіслава Любомирького у 1783 році саме Жевуський ініціював, щоб звільнену посаду маршалка литовського обійняв Ігнацій Потоцький, а наступного року розробив для нього проєкт реформи виконавчої влади. Хоча сам він не був присутній на сеймі, його ідеї палко просував інший оратор Юзеф Зайончек. 

У 1785 році гетьман, попереджений про можливість замаху на нього, слідкував за "справою Догрумової", і хоча й не брав в ній безпосередньої участі, але виступав радником, пропонуючи ті ідеї, які опозиція могла узяти собі на озброєння. Хоча "справа Догрумової" завершилася поразкою для опозиції, її учасниця Ізабела Любомирська, теща гетьмана, виїхала подалі від скандалу до Парижу, а Чорторийські усамітнилися у Пулавах, суспільний резонанс створив сприятливий ґрунт для консолідації магнатської опозиції навколо Пулав. Це знайшло втілення в літературному процесі, до якого долучився і Северин Жевуський. 

Літературна діяльність опозиції добре ілюструє взаємозв'язок політичних та культурних процесів. Критикуючи королівський двір, опозиція звернулася до літератури, щоб знеславити його пишноту та надмірності, якому протиставила суворий спартанський стоїцизм, громадянські чесноти та історичний епос. На цих засадах формувалася течія сетименталізму, спрямована на пробудження національного духу, просуваючи думку, що вітчизна, яка перебуває під загрозою, повинна знайти захисників не лише у хоробрих лицарях, а й у доброчесних громадянах. До цієї літературної течії доклалися і Станіслав Щенсний Потоцький, і Станіслав Костка Потоцький, і Адам Казимир та Ізабела Чорторийські, при дворі яких у Пулавах у 1786 році було поставлено оперу "Матір Спартанка" — найбільш масштабний твір опозиції, який став широко обговорюваною культурною подією (автор тексту Францішек Діонісій Князнін, музики Вінцентій Фридерик Лессель). У тому ж напрямі кипіла літературна діяльність у Підгірцях.  

У цей період Северин Жевуський зблизився з видатним поетом доби сентименталізму Францішеком Карпінським (1741-1825). Вони обмінювалися своїми творами, обговорювали їх та підживлювали один в одного натхнення. Окрім гетьмана Карпінський тривало листувався з його сестрою Людвікою Марією Ходкевич, намовляючи її також на письменницьку діяльність. 

У 1787 році росія готувалася до російсько-турецької війни, і Станіслав Понятовський скористався цим як нагодою укласти з Катириною II союз, запропонувавши військову підтримку за територіальні надбання у вигляді Бесарабії з виходом до Чорного моря. Опозиція, відчувши загрозу зміцнення короля у союзі з росіянами, мобілізувалася, щоб зірвати цей план. Король мав зустрітися з царицю у Каневі під час її поїздки у Херсон на зустріч з цісарем Йосифом II. Але магнати перехопили її у Києві, де запропонували власний варіант угоди. У Потьомкінському палаці в Києві відбувся справжній з'їзд опозиціонерів на чолі з гетьманом Браницьким і трьома Потоцькими: Щенсним, Ігнацієм і Станіславом Косткою. Їхня пропозиція передбачала створення конфедерації на українських землях, яка б за фінансової підтримки сформувала армію, що підтримала б росіян у війні, а потім залишилася б на службі конфедерації: власне, те саме, що пропонував би король, тільки без його участі. 

Зустріч у Києві не принесла згоди, але було домовлено розробити більш ґрунтовний проєкт конфедерації. Тим не менш, пропозиція опозиції випередила короля, який чекав на зустріч у Каневі аж 7 тижнів. Вона відбулася 6 травня 1787 року на галері імператриці, що пришвартувалася на березі Дніпра. Король озвучив свою пропозицію, яку Катерина прийняла лише частково, погодившись на створення польсько-литовського військового корпусу під командуванням великого гетьмана коронного Францішека Ксаверія Браницького. Як згадує Симон Себаг Монтефіоре у своїй книзі про Потьомкіна, Катерина, невдоволена зустріччю, покинула Канів того ж дня, ледь глянувши на феєрверк, яким Понятовський хотів її задобрити. 

Северин Жевуський, не маючи симпатій до росії, не брав участі у зустрічі в Києві, однак саме до нього, як "креативного центру" опозиції звернувся Браницький за проєктом конфедерації.