Одна з них стосувалася поїздок з палацу — а виїжджали вони лише до монастиря у Олеську п'ять разів на місяць: першого, восьмого, дванадцятого, шістнадцятого і двадцятого числа; та у Дубно до родичів по материнській лінії. У цих процесіях їх мав супроводжувати почт з чіткою субординацією: "з шести осіб, серед яких найважливішу роль відігравали охмістр Козловська, одна фрейліна, стюард, "придворний", що їхав попереду карети, та щонайменше два лакеї для обслуговування карети. Загальний нагляд мала здійснювати "її світлість пані Козловська", а в разі її хвороби — найстарший придворний з магнатської фракції Жевуських. Слуги і придворні також отримали детальні інструкції щодо підготовки цих поїздок. Підхорунжий Ігнацій Руліковський або підхорунжий, який його заміняв, повинен був вибирати для карети тільки перевірених, спокійних коней, уникаючи запрягати "найшвидших до карети, лише найвірніших". Турбота про безпеку подорожі також виражалася в категоричній вказівці стюардам підковувати коней і вести карету в помірному темпі". Ще одна настанова містила докладні правила пожежної безпеки у покоях панянок, що розташовувалися на другому поверсі Підгорецького замку: "Інструкції щодо безпечного користування вогнем в господарстві моїх дочок" [3].  

"У 1764 році в політичній діяльності князя [Радзивілла] сталася катастрофа, яка торкнулася і Білої Підляски. Радзивілл, один з головних "республіканців", як противник обрання Станіслава Августа Понятовського, зазнав поразки від російських військ під Слонімом і в результаті був змушений емігрувати з країни. Скориставшись ситуацією, вороги Радзивілла захопили його маєток. 1 липня 1764 року в Більський повіт на чолі придворного ополчення вдерся віленський староста Ян Миколай Ходкевич, який розграбував місто і повністю зруйнував замок. 16 серпня 1764 року суд Литовської конфедерації в Гродно видав декрет про Радзивілла, згідно з яким усі його маєтності були конфісковані і мали перейти під управління кураторів" [2]. 

Інструкція була адресована Ігнацію Сосновському — довіреній особі родини Ходкевичів, який був відповідальний за організацію і супровід поїздки. "Процесія, що супроводжувала дітей, налічувала близько десятка осіб. Це були: Ігнацій Сосновський, Мадам, пані Дзеканова, панна Пашкевич (або панна Залевська), ксьондз професор, пан Мільчарський, панна Воронецька, гардеробниця Ганночка, кухар Онуфрій, Крупський, Антоній, Фротер і капрал. Загалом 13 осіб мали дбати про безпеку та комфорт подорожі юних Ходкевичів. Разом із дітьми група подорожуючих налічувала 16 осіб, і щоб подорож пройшла безпечно і в комфортних умовах, її організація вимагала ретельного керівництва підготовкою і самою мандрівкою.

Перше, що було важливим для подорожі, — це засіб пересування, який мав бути зручним і безпечним. Старостиня розпорядилася, щоб із Млинова для поїздки відправили "три екіпажи з капралом, з яких першою має їхати моя зелена карета з вісьмома кіньми, а в ній: позаду мої діти, а попереду Мадам і пані Дзеканова". Пан Сосновський мав їхати "своїм екіпажем", обов'язково "за каретою дітей моїх, аби, не приведи Боже, не сталося якоїсь пригоди в дорозі". У колясці Сосновський мав розмістити панну Пашкевич, ксьондза (імовірно, Миколая Бориславського, родича Ходкевичів), а також Мільчарського. Останньою "бричка має їхати з сімома кіньми", а в ній "мій зимовий гардероб і речі моїх дітей, Мадам, Пашкевич і Дзеканової"" [1].

В інструкції були прописані підготовка коней, багажу і речей в дорогу, вказівки щодо місць для зупинок і ночівлі, харчування і безпеки для здоров'я. 

"Тут слід згадати досить характерний факт, який добре передає дух часу. На початку цього століття князь Костянтин Павлович часто приїжджав на Волинь, як генерал-інспектор кавалерії, переважно розквартированої у цих губерніях, і часто був гостем у домах магнатів [...]. Пані старостиня жмудська, почувши від князя, що навесні він проводитиме огляд війська між Дубном і Млиновом, запросила його на бал, влаштований з такої нагоди, і князь прийняв запрошення зі звичною галантністю. Однак син старостині жмудської, тоді ще молодий Олександр Ходкевич, жахнувся і тихенько запитав у матері, де вона думає давати бал, адже не було жодної вірогідності, що палац у Млинові, будівництво і завершення якого було занедбане вже кілька років, вдасться закінчити до весни, щоб прийняти такого високого гостя, як брат царя. Старостиню, однак, це не засмутило. Повернувшись додому, вона одразу ж серед зими на красивому пагорбі, що панує над усією місцевістю між Млиновом і Пекаловом, збудувала високий дерев'яний палац з кількома просторими залами. Його стіни нашвидкуруч були зведені з хмизу, густо обмазали глиною, змішаною з соломою, а всередині зали прикрасили багатими старовинними тканинами, оббивкою, килимами, гобеленами, дзеркалами, канделябрами тощо, щоб до призначеного часу все було готове і можна було влаштувати пишне танцювальне свято, про яке багато говорили на початку нинішнього століття. Щоправда, палац знесли одразу після балу, але найбільше дивує те, що він був збудований у такому поспіху на казенній землі, що межувала з млинівською. Цей короткий спогад, мало кому відомий, є характерною рисою тієї епохи, коли всім жертвували на Волині заради святкових розваг" [15]. 

"Старостиня жмудська вважала, що її молодий син наразився на багато спокус і небезпек, коли увійшов у "цей підступний світ". Людвіка з Жевуських мріяла, щоб її первісток виріс доброчесним, розсудливим і вихованим чоловіком, гордістю і опорою роду Ходкевичів. Бажаючи правильно спрямувати "кроки його юності", вона конкретизувала свої виховні настанови у 16 пунктах.

Перш за все, турботлива мати застерігала сина від безрозсудного, галасливого, авантюрного і нечестивого життя, яке не личило юнакові шляхетного походження і доброго виховання. Вацлав мав уникати негідного товариства, передусім грубих, злих, позбавлених моральних і етичних принципів людей, які проводили час на гучних вечірках, в пияцтві та азартних іграх. Також слід було остерігатися вродливих і звабливих жінок, які, як стверджувала старостиня, "зазвичай мають мало чеснот і вміють розставляти підступні пастки, щоб зіпсувати невинну молодь". Ходкевич нагадала синові досить очевидний факт, що "жінки, чарка і карти зруйнували найбільші доми, позбавивши доброчесності, кар'єри і маєтків". Вона застерігала сина уникати таких розваг, тим більше, що він мав схильність до гри в карти "з дитинства", тоді як чарка і жінки "можуть зіпсувати юність, якщо він ними захопиться". Вона наполягала на тому, щоб Вацлав спілкувався лише з поважними, стійкими та розумними молодими людьми. Звичайно, вона не забороняла йому мати контакти з жінками, але тільки з тими, які були освіченими, шляхетними і доброчесними, вважаючи, що "спілкування з ними не тільки не зіпсує, а й відполірує розум і міркування". 

На думку старостині, Вацлав мав би розумно планувати день, знаходячи час і для навчання, і для розваг. Однак він не міг самостійно визначитися з вибором знайомих і друзів для дозвілля. У цих питаннях він мав зважати на думку Білопетровича, про якого писала синові Людвіка Ходкевич: "Люби, шануй і поважай приятеля, призначеного тобі від мене, і нічого не роби, не порадившись із ним, в компанію без нього не ходи, на променад без нього не вирушай і ночами без нього не сиди. Май до нього таку саму довіру, як і до мене, твоєї матері".

У своєму напутті синові старостиня також вказувала на необхідність виявляти увагу та повагу до дядьків Жевуських — Станіслава, хорунжего великого литовського, Юзефа, старости дрогобицького, та Северина, коронного польного гетьмана, підкреслюючи їхню роль в опіці та просуванні майбутньої політичної кар'єри юного племінника. Відповідні рекомендації також стосувалися контактів Вацлава з його сусідами в Чорнобилі, домочадцями та слугами. "Найвищій обов'язок любити своїх приятелів, домочадців і слуг, а також тих сусідів, з якими я добре живу, і намагатися заслужити, щоб вони мали до вас таке ж добре серце, як і до мене", — писала вона.

Молодий Ходкевич був зарозумілим і мав важкий, вибуховий характер, який відштовхував від нього людей. В одному з пунктів мати наказувала йому, щоб він "зламав у собі цю пиху, бо немає нічого прекраснішого для молодої людини, ніж скромність і терпіння в усьому". Вона також просила його, займаючись різними "інтересами" від її імені, завжди робити це "з лагідністю і політичністю, бо в інтересах конче треба бути пам'ятливим, терплячим і старанним, не нарікаючи, якщо інтереси не просуваються". Водночас вона застерігала сина, з загрозою втратити материнське благословення, від "нарікань" на батьків. "Якщо ти маєш щодо мене якесь незадоволення або недостачу чогось, не нарікай ні перед ким, а проси матір з повагою і любов'ю, і в тому, що не матиме загрози для чеснот і домашніх інтересів, тобі не буде відмовлено", — писала Людвіка Ходкевич до сина" [1].

9 квітня 1781. "Мій наймиліший брате! Не стане мені слів донести, любий брате, в якому мати наша, ми і дім наш залишилися смутку, втративши такого доброго батька; не тільки весь двір і простий народ оплакує це нещастя, а й самі стіни наших будинків, в чорні барви вбрані, допомагають нам плакати і жаліти. У цій скорботі наша єдина надія залишається на те, що Бог дасть здоров'я і милості нашій матері-добродійці, любити яку є зараз нашою родинною повинністю. Її я розділяю зі свого боку, вірячи, що ніколи не перестану. Вельможного Пана Добродія любляча сестра і найпокірніша слуга, Розалія Ходкевич."

З Чорнобиля, 5 серпня 1781 року. "Мій дорогий братику! Вже півстоліття минуло, а я не бачила жодної звістки від коханого брата: яка зайнятість є причиною цього мовчання? Не хочу бути суддею, та певно світ варшавський так пана полонив, що заважає йому листуватися. [...] У Чорнобилі немає таких розваг, що змусили б коханого брата забути. Навпаки, кожна мить нагадує мені про брата, якого кохаю сердечно і якому до кінця життя свого є щиро люблячою сестрою і найнижчою слугою, Розалія Ходкевич". 

"Мій дорогий брате! Після смерті батька нашого Добродія я не мала такої втіхи, як зараз, завдячуючи доброті коханого брата. Щиро дякую за прислані мені мушки, помаду і парфуми, засвідчую, що все отримала і дякую, що нічого не забув. Маю честь залишатися твоєю люблячою сестрою і відданою слугою, Розалія Ходкевич."  

"Найкоханіший братику! [...] Ти пишеш, братику, що вдячний мені за те, що попередила тебе про реакцію матері Добродійки. Але вважай це нашим братнім обов'язком застерігати один одного. Я могла наразитися на твій гнів за те, що написала це, але я мусила це зробити, бо мама дуже образилася. Але тепер не знаю, чи вона ще гнівається. Сподіваюсь, що матір Добродійка, побачивши твої вибачення, про все забула; нехай любий брат перепросить ще раз, а я напишу, якою буде її реакція. Я, братику, благаю любити мене щиро, і бути певним у моїй неудаваній до себе любові. Присвячую себе твоїй дружбі, твоя любляча сестра і вірна слуга Розалія Ходкевич" [8]. 

Варшава, 2 липня 1788. "Пані і кохана мамо! Хоч я і не наважуюся претендувати на вашу прихильність, але не заслуга, а потреба теперішнього моменту спонукає мене долати всі перепони. Більше того, я розраховую на те, що Ваша великодушність пробачить мою зухвалість. Мій чоловік виїжджає до Парижа на тривале перебування. Моє здоров'я вимагає зміни клімату (вона страждала на ревматизм [27]), тому я поспішу слідом за ним. Прошу Вас допомогти мені в скрутну хвилину. У мене є борги, і я боюся довіритися чоловікові, бо на нього і так ляжуть завеликі витрати, що їх вимагатиме моє оздоровлення. Чотириста дукатів було б наразі  достатньо. Якщо мати зволить дати мені асигнації на пана Кабрита, ви зробите щасливою оцю особу, яка боїться тільки, щоб чоловік її про те не дізнався. З нетерпінням чекаю на милостиву відповідь і залишаюся з вдячністю, яку буду доводити упродовж усього життя, любляча дочка і покірна слуга, Розалія Любомирська" [8].

"Париж, 18 листопада 1793. Слабкість мого здоров'я не дозволяла мені написати відповідь на лист моєї дорогої матері, який я отримала з ніжністю і любов'ю. Я анітрохи не сумніваюся в її прихильності та любові до мене, тому прошу мою дорогу матір переконатися, що я завжди буду підкорятися її настановам; я згодна з нею, що я не маю права вимагати від князя більших витрат, з цим я погоджуюсь. Але разом із тим, я попереджаю мою кохану матір, що більше не бажаю повертатися до країни. Жодні міркування не змусять мене повернутися до моєї країни, де я зазнала стільки страждань. Прошу мою любу матір зволити повідомити про це князеві, якому я не пишу, бо боюсь отримати відповідь, яка засмутила б і мене, і його. Зрештою, я почуваю себе погано, і смію сподіватись, що не довго залишилося мені тягти це нудне життя. Прощавай, люба мамо, не забувай свою нещасну доньку, яка кохає тебе як найдорожче, що має на землі (Без підпису)" [8].

"Кажуть, що в Підгірцях, де висів прекрасний портрет княгині [Розалії Любомирської] роботи мадам Вежі-Лебрен, у річницю своєї смерті вона виходила з рами і блукала замком. Млинів (резиденція генерала [Олександра] Ходкевича, брата Розалії Любомирської) також мав свою білу пані. Про її прихід сповіщав звук дверей, що відчинялися самі собою, і безголовий привид безшумно проходив повз" [10]. 

"Є легенда, що одного ранку всі двері в нижніх покоях палацу розчинилися з гуркотом, що, природно, привернуло увагу старостині [Людвіки Марії], яка сиділа за столом у лівому крилі. Здивована, вона пройшла через усі кімнати до останньої з правого боку, і там з жахом побачила свою доньку, княгиню Розалію Любомирську, яка тоді розважалася у Франції, з головою, відокремленою від тулуба. Це було в 1793 році, коли терор республіканців переслідував усіх відомих аристократів, — і дійсно, її доньку було обезголовлено в Парижі в той самий момент, як це стало відомо пізніше. Попри надзвичайну силу духу, це так сильно вплинуло на старостиню самогитську, що вона негайно виїхала з усім двором до Чорнобиля і більше ніколи не заглядала в ті зали Млинова. Досі подейкують, що перед важливими подіями в родині там з'являється тінь нещасної жертви, яка в певному сенсі стала "білою пані" родини Ходкевичів. Відтоді старостиня самогитська відмовилася від розпочатої з такими витратами остаточної добудови верхніх апартаментів Млинівського палацу, за яку і потім ніхто не взявся, тож і на сьогоднішній день родина Ходкевичів мешкає лише в нижніх, цокольних покоях" [15].

"Коли Несвіж занепав, а на зміну колишнім святам і забавам прийшло запустіння, дух того двору на деякий час відродився у Полонечці, у Мацея Радзивілла, каштеляна віленського, щоправда, не так пишно і з дещо іншим характером. [...] Провівши свою першу юність з матір'ю при дворі у Несвіжі, як член сім'ї і носячи те саме прізвище, Мацей зростав посеред величі і багатства, хоча його особиста фортуна була дуже мізерна. Маючи від природи поетичні здібності, він розвинув у собі любов до прекрасного, смак до мистецтва та інтелектуальної культури. Після смерті матері Мацей оселився у своєму маєтку Полонечка, в новогрудському воєводстві: і коли двір зник з поля зору, Полонечка засяяла яскравим, хоч і недовгим блиском, і стала улюбленим місцем шляхетських зібрань. Однак це був зовсім інший рід забав, ніж у Несвіжі. Забави в Полонечці були не так забавами багатіїв, що мають повні жмені достатку і бажають блищати пишнотою, як людини зі смаком, що прагне реалізувати власні вподобання і задовольнити потреби розуму у насолоді від занять. У Полонечці облаштування будинку, бенкетів і розваг були переважно плодами думок самого князя Мацея. Він сам ставив театральні вистави, імпровізував вірші, додавав музику, вигадував декорації, створював зали для ігор у відповідних до обставин образах

Спогади про вистави у Полонечці були ще дуже свіжими в моєму дитинстві. Пам'ятаю, що слухала з великою цікавістю, коли мама розповідала мені про те, що бачила на власні очі і що чула: про кроликарню, про залу, оздоблену лише дзеркалами, включно з підлогою, про балети, театральні п'єси, співи. Зараз ті розповіді трохи потьмяніли в пам'яті і не постають в усіх подробицях, лишилося лише загальне уявлення. Найкраще мені запав у пам'ять бенкет, влаштований для пані Ходкевич, матері дружини Мацея, коли та пані вперше приїхала до Полонечки. Моя мати, яка була присутня на цій вечірці, детально повторила мені всі обставини, навіть наспівувала арії, які Мацєй склав на честь своєї тещі і покла на музику. Пам'ять, нагадай.

У призначений день, ймовірно на іменини пані Ельжбети з Ходкевичів, було запрошено велику кількість гостей. Увечері сад був освітлений, і коли вся компанія прогулювалася, в певний момент перед очима іменинниці раптом відчинилися потаємні двері і несподівано з'явилася рясно освітлена святиня, в глибині якої стояв вбраний вівтар, прикрашений емблемами, в якому палала цифра богині того дня. Пані Ходкевичову провели до тієї святині під звуки музики, і її одразу ж оточив хор молодих танцівниць, поетично одягнених, котрі почали виконувати балет, кидаючи квіти до ніг пані Ходкевичової та співаючи вірші, складені на її честь. Дуже мало лишилося в пам'яті від тих віршів, але те наведу: 

"Це вівтар для Ельжбети,

Несіть дари, осипайте квітами,

Ідіть, я відведу вас туди,

Де її чеснота матиме нагороду.

Де слава в своєму храмі,

Безсмертною її зробить."

Більше рядків не пам'ятаю, лише що кожна строфа закінчувалася зворотом, в риму: "Ходкевичова, богиня нова." В ту епоху панувала мода на помпезні панегірики, перебільшення, і цей теж належав до такого роду" [20].

"Судові суперечки, сутички з сильним супротивником, коштом руйнації і так невеликого статку, і, зрештою, несприятливий поворот процесу, отруїли щасливе життя князя Мацея і, як вважалося, прискорили його смерть. Його дружина також померла, залишивши двох малолітніх дітей і повністю зруйновані справи. Ніхто не боровся за опіку над тими сиротами, не було щодо них жодного процесу: пані Ходкевич (бабуся) та Олександр Ходкевич (дядько) взяли під свою опіку Антоніну та Костянтина, обох підлітками, і опікувались ними, поки ті не виросли. А Полонечка та всі пам’ятки її короткої слави, покинуті власниками, загинули" [20].

Францішек Карпінський до Людвики Марії Ходкевич, Карпін, 22 лютого 1802 року: 

"Ясновельможна пані Добродійко! Краще б я не виїжджав з дому Пані. В лиху годину вирушив з Млинова. На жахливому бездоріжжі мене струсонуло так, що вже хворий прибув до Любомля. А звідти, взявши бричку на санях, ледве живий дістався додому, де посланець Пані з Копил застав мене лежачого і хворого після цієї нещасливої подорожі. Щиро визнаю, що лист Пані, який я отримав, став мені замість ліків; так солодко людині, коли про неї пам'ятають і виявляють турботу. Не на порожній ґрунт Пані це зерно кидає. З роками пристрасті вщухають, я це відчуваю, але вдячність залишилася найживішим моїм почуттям.

Панові Олександру [Ходкевичу] найсердечніший уклін передаю, але скажіть йому, Пані, що він упертий. Свою дитину певно згублять оранжереєю, повною сирої землі [1]. Я їм це не раз говорив, але вони не слухають. Ще гірше те, що, маючи здоровий глузд, самі мали б переконатися в цій істині, що волога вбиває, але вони не слухають.

Пан Копець, якому сердечно вклоняюсь, нехай одружується, щоб був щасливий. Але, як він мені сказав, з милості Пані він міг би бути найщасливішим. Заздрю вам, багатіям, що можете легко дарувати людям найкращі моменти в житті. Він просить кількох холопів для свого будиночку, Пані таке доживоття могла б йому надати. Це не мало, немало зробити чесну людину спокійною на все життя.

Твори мої, які маю вдома, надсилаю Пані: два томи "Псалтиря" і сьомий том "П'єс" [2]. Чотирьох попередніх томів у мене немає, їх привезуть Пані з Варшави, з друкарні Греля. Рекомендую читання "Псалмів", це у мене єврейський Гомер. Додаю також і свою трагедію "Юдиф", надруковану до сейму 3 травня, але не поставлену, бо вона дещо смілива. Надсилаю це Пані на пам'ять, а в моєму серці на все життя залишиться спогад про ті ласки, які я і раніше, і нещодавно знаходив у Її домі. На тому і до скону свого маю честь залишатися з найглибшою пошаною до ясновельможної пані Добродійки її найпокірнішим слугою, Францішек Карпінський. 22 лютого 1802, з Карпіна.

Дякую пану Юзефові [Ходкевичу], що пам'ятає про мене, й сердечно вклоняюсь.

Прошу Пані, аби оказії з Копил до Млинова не минали. Я ще матиму що надіслати, але мені приємно буде знати, що Пані здорова і прихильна до мене.

Даруйте, Пані, але за Вами борг. Чому ж, попри обіцянку, не надіслані мені рукописи Пані? Я мав би час зробити деякі поправки, щоб вони були надруковані, розважали і навчали публіку. До щирого слуги за що така недовіра?"

1. Олександр Ходкевич облаштував дитячу у сусідній кімнаті з орнжереєю, і Карпінський попереджає, вологість стін оранжереї може загрожувати здоров'ю дитини. 

2. "Zabawki wierszem i prozą" ("П'єси у віршах і прозі"), томи 5, 6 і 7. Томи 5 і 6 містять "Псалтирь Давида" у перекладі Карпінського. 

Людвіка Марія Ходкевич до Францішека Карпінського, Млинів, 5 січня 1803: 

"Мій Карпіно ласкавий. Я вже майже розгнівалася на любого Пана, що на стільки моїх листів не відписав. Але що маю робити, коли так щедро надолужили провину, надіславши мені свою працю "Бесіди Платона з учнями", в якій знаходжу багацько моралі, науки і прикладів у пречудових думках, і не знаю нічого прекраснішого. Але в своєму роді не поступається і цьому також дотепному рукопису "Подорож у чарівну країну". Як бачу, щасливі народжуються, бо навіть якби хотів, ласкавий Приятелю, хоч заради жарту написати погано, і все ж нічого недосконалого не можна було б побачити. Але я не хотіла б, щоб це було надруковано, бо — бо — воно має "зуби" [1]...

Але, але несправедливо мене переслідувати, щоб мала прислати книжку моєї роботи. Якби вона десь і існувала, я б постаралася, аби світ її не побачив. Тим більше Пан Добродій, який так гарно пише, а отже, навіть найменші недоліки від нього не сховати. Безмежно радію знайомству з Його гідним онуком, сповненим розсудливості та скромності, в ньому чудово видно школу Його діда [2]. Будь певен, милостивий Приятелю, що віддаленість місця ніколи не може зменшити в мені винної поваги до великого характеру, розуму і талантів Ваших, а також моєї прихильності до особи Пана, яку, хоч і добре Йому відому, рада поновити і тепер, залишаючись з повною повагою до Пана Добродія найнижчою слугою Л. Ходкевич власною рукою [3].

PS. Син мій вже живе у Вільні, і коли повернеться сюди, нічого не знаємо [4]. З новин тутешніх повідомляю, що тут поширюється звістка про випадок із Бонопартом на якомусь балу, про сварку через те, що він зробив зауваження присутнім гідним особам, що їхні дружини були одягнені так само, як і його дружина, мадам Бонапарт. Розлючені французи кілька разів ударили його шпагою, але це, можливо, лише непевні чутки. Нових законів тут щомиті очікуємо, але не знаємо, яких. Морози й вітри в цьому краї нечувані.

14 серпня, за три чверті до першої години дня, тут стався страшний землетрус, з великим шумом води. Мене, слабку, яка лежала в ліжку, розгойдуванням зігнало з постелі. Дзилинчало все, що висіло в кімнаті, столи, дивани, столики і комоди дуже помітно рухалися, тривало те, як кажуть, хвилини півтори, але мені здається, що напевно було дві хвилини. У Дубні той землетрус зруйнував комини на багатьох будинках. У Могилеві пана Щесного Потоцького вежу церкви розвалило. У Бухаресті, як ми чули від прибулих купців з Валахії, землетрус був настільки сильним, що немає жодного будинку, який би не постраждав, а в одному передмісті, де не було бруківки, відкрилося море з таким лютим смородом сірки, що люди ледь не задихнулися. Про Пекалів нічого не пишу, бо це вже давно було в газетах, та й у багатьох наших волинських і київських містечках шкоди той землетрус наробив, отже пишу нібито старі речі, вже відомі любому Приятелеві.

Бувай здоровий, веселий і щасливий, не тільки в цьому році, що розпочався, але й на довгі літа. І пам'ятай нас як людей, прив'язаних до тебе. Адью".

Дописано рукою Міхала Кобилецького, адьютанта Северина Жевуського: "З дозволу Старостині Добродійки, додаю і я свій низький уклін. М. Кобилецький. Вельможний Скарбник Рогуський також свій уклін засвідчує".

1. Карпінський мав фінансові претензії до Теофілії Сапіги і гостро змалював її у цьому творі. 

2. Францішек Козеровський, онук сестри Карпінського

3. Лист написаний рукою секретаря пані Ходкевич з винятком підпису

4. Олександр Ходкевич 

"Бабуся була доброю людиною, але боялася потрясінь, які могли розхитати її нерви, а моральні страждання вона вважала лише фізичним недугом, якого слід уникати, щоб зберегти здоров'я і подовжити собі віку. Пані Ходкевич не любила нікого крім себе, і оскільки ніколи не мала потреби приховувати свій егоїзм, він був огидно оголеним. Вона вдавала, ніби нічого не знає про смерть моєї матері, іноді навіть складалося враження, що вона все ще жива. Своєрідна манера: щоб уникнути розпачу, їй достатньо було не говорити про те, що могло його викликати. Це прирівнює душевний біль до фізичних травм, які болять лише тоді, коли їх чіпають. 

Розповім про спосіб життя пані Ходкевич, про її звички. Вона була, мабуть, останньою людиною в нашій країні, хто зловживав правами, узурпованими багатством. Статки гарантували незалежність, яка в купі з гордою претензією не підкорятися королівській владі закріплювала панів на їхніх землях. Там їх оточували підлабузники, які вважали роки лестощів роками служби, а їхні сумні розмови зводилися до безглуздих пліток і надмірного поклоніння. У такому суспільстві правда ніколи не змогла б заявити про себе; їй було б важче, ніж у королівському салоні, де вона хоч іноді постає перед очима государів — чи то в газетах, чи то в книжках. Моя бабуся не могла похвалитися такими почесними коментарями і сміливо потураючи усім примхам своєї гордості та уяви, казала все, що спадало їй на думку, і діяла відповідно. Як віддана представниця свого родоводу, вона масово зневажала всі сім'ї, які не були з нею споріднені. Ніхто б не перевершив її в нахабстві і вигадливості, коли вона хотіла когось принизити. Якщо сусіди по маєтках, запрошені до неї на обід, відмовлялися від страви, вона лаяла свого камердинера за те, що той подав її, бо він мав би знати, що такі пани звикли лише до каші та грубої їжі в себе вдома. Іншим разом вона закликала гостей не брати білого хлібу з її столу, щоб показувати вдома дітям. 

Якось пополудні вона задрімала і зісковзнула з ліжка на підлогу, і позаяк була дуже важкою і старою, її падіння нас налякало. Її придворні кинулися їй на допомогу і хотіли підвести. А вона, обурена тим, що вони посміли до неї доторкнутися, розштовхала їх і, спершись на лікті, заволала в увесь голос: "K...p ten co mie podniesie (слово грубе і вульгарне), що за жебрак посмів мене торкнутися; хіба ви не знаєте, що я Ходкевич, уроджена Жевуська; ану йдіть геть, покличте моїх підданих". І придворні втекли, а козаки прийшли і повернули свою пані до ліжка. Ця смішна сцена дешо компенсувала смертельну нудьгу мого перебування в Дубні. 

Моя бабуся мала багато готівки, і страх бути пограбованою не давав їй спокійно заснути в оточенні її людей. Проте вдень вона спала до обіду. Щоб подолати сонливість, яка переслідувала її після застілля, вона говорила зухвалості першому пересічному, починала щось розповідати і засинала на півслова, а потім прокидалася і починала спочатку, так і не доводячи до кінця. 

Іноді вона наказувала своєму дворецькому, якого називала "свинею, сучим сином", грати на гітарі меланхолійні мелодії. Нарешті, переривала всі ці розваги, щоб посперечатися з євреями, які заборгували їй гроші, і ці суперечки часто тривали до світанку. Її розпорядник був змушений складати їй компанію не лише у вітальні, а й у місцях, де не супроводжують навіть королів. Тож я бачила, як вона сиділа, немов на троні, з якого укладала з євреєм договір про оренду землі. А розпорядник слухав… вислуховував багато чого і дозволяв собі тільки схвалювати. Бабуся тримала його в суворій дисципліні, він і його колеги не наважувалися перечити, перевіряти чи бодай поглянути на представників її родини. "Що це означає, негіднику, — сказала вона своєму уповноваженому, який випадково цілком невинно глянув на мене, — ти що, посмів подивитися на мою кров?.. Ти знаєш, хто я?" 

Як би неймовірно не виглядали ці деталі, можна навести ще більш неймовірні, можливо, менш смішні, але, безумовно, більш сумні. Надмірний гонор пані Ходкевич не заважав їй мати тривіальний тон, який знеславив її в очах друзів і ворогів. Однак ніхто б не наважився це висловити, настільки надія на спадщину, на подарунок підтримувала терпіння оточуючих. 

[...]

Бабуся померла, як і жила, в сердечній ізоляції, яка позбавила її в останні хвилини життя будь-якої розради. Її не зворушувала увага, яку їй приділяли, вона оцінювала її як товар, ціна якого завжди здавалася їй завищеною і за який вона прагнула заплатити якомога менше. Суворий егоїзм, який ніколи не пом'якшувало бажання догодити, країв серця тих, хто служив би моїй бабусі з охотою; вона, здавалося, зневажала приязнь і всі ті лагідні та доброзичливі почуття, що її супроводжують. Однак не будемо судити її надто суворо, вона була людиною свого століття; її спосіб життя посилив її дивакуватість і висушив її серце. Вона не вміла любити і не прагнула догоджати. Але, можливо, інше виховання визначило б інший характер. Чи не була вона, на жаль, онукою тієї самої Людвіки Куницької?"  

"Мемуари графині Розалії Жевуської"

"Мати графа Ходкевича, пані старостиня жмудська, через вік рідко коли з дому виїжджала; до того ж, окрім князя Михайла Любомирського в Дубні, нікого з магнатів у сусідстві не мала, а шляхту хоч і приймала у своєму домі досить привітно, сама відвідувала рідко. Щасливий був той шляхтич, чий родовід отримував у неї визнання, а тим, чия шляхетність не була підтверджена давністю, вона давала дивні прізвиська. Пані старостиня походила з роду Жевуських, була сестрою гетьмана [Северина] та старости дрогобицького [Юзефа Жевуських]. Мала сестру [Терезу Кароліну] за князем Радзивіллом, але та, розлучившись чи овдовівши — вже не пам’ятаю, вийшла за Хобжинського, так собі шляхтича, проте старостиня завжди називала її за старим титулом. Пані старостиню всі, навіть її діти, називали "пані". Дивним те виглядало, коли граф Олександр, замість такого милого дітям звернення "мама", казав, наприклад: "Може пані буде ласкава нас відвідати". Графиня [Розалія Любомирська] Олександрова часто однак вживала французьке "Ma chère Maman", і, на подив усіх, старостиня на це не ображалася. 

Дім пані старостині утримувався на високому рівні, як тоді казали, "по-сенаторськи", але по-старосвітські. Вона й сама дотримувалася у вбранні моди, як при дворі короля Станіслава, ще до Барської конфедерації. Завжди з укладеним волоссям, напудрена, з косою, закріпленою на гребінь і перев’язаною блакитною стрічкою, чепця не носила, хіба що за якихось надзвичайних обставин. Висміювала нинішню мову та звички і зовсім в уявленнях своїх та звичаях залишилася в середині XVIII століття. Однак була пані мудра і вміла цінувати науку. Щодо домочадців та слуг, була горда, але лагідна та справедлива, тож її любили, і можна було бачити двір з обслуги, що посивіла на службі її дому, в повній парадній старосвітській лівреї, з укладеним волоссям, у туфлях, навіть на щодень начищених.

Неприязна до всіляких нововведень, дітям однак найретельнішу дала освіту. Дочка її Розалія княгиня Олександрова Любомирська, і прекрасна, і високо вихована, при дворі Марії-Антуанетти виходила в світ і разом з тією королевою розділила нещастя родини Бурбонів, ганебним чином скінчивши своє красиве життя. Освіченість графа Олександра і чудові серечні якості матимуть окрему сторінку. Княгиня каштелянова віленська [Ельжбета] Радзивіллова хоча й не мала чарівності своєї сестри, але великі її моральні переваги залишили по ній почесну згадку на Литві. Однак пані старостиня не була чутливою матір'ю. Коли хтось у розмові згадував княгиню Олександрову, з повною байдужістю відповідала: "Як хто собі постелить, так і виспиться". Не помітно було великого жалю і після смерті другої доньки. Онуків своїх любила, але по-панськи, одну лише Софію, дочку графа Олександра, любила ніжно.

Пані старостиня рідко влаштовувала бали, однак цієї зими вона вирішила, що шляхта має розважитися в неї на запусти. Вона наказала запросити сусідів. Сусіди вже звикли до її прийомів і не рахувалися з магнаткою на візити, а оскільки на таких зібраннях у її домі нічого не виходило за межі приємного спілкування, а отже й забави були жвавими, то вони охоче з'їжджалися. Дім президентства Дабровських, що жили у близьких сусідських стосунках з графством у Пекалові, Ледуховські зі Смордви, пані Мйончинська, Тарщенські, генералова Трокінова з дочками та сином, графи Красицькі з Моравиці, управитель маєтку графа Олександра пан Глінецький, Олешкевич і я також отримали запрошення. Пані старостиня знала мого діда, і якось щасливо нашому шляхетству жодного епітету не приписала, і до мене була настільки ласкава, що дозволила при вітанні цілувати їй руку, що не кожному було дозволено.

Я тримався з Дабровським і ми підготували сюрприз для старостині — мазурку з чотирьох пар замаскованих. Дві Трокінови, панни Дабровська та Лісньовська, Трокін, Дабровський, Фалковський, кузен Красицьких і я, дивацьки-комічно, але легко вбрані, увірвалися парами до зали, вклонилися пані, вінцем обійшли навколо її крісла і вибігли назад; але старостиня просила, щоб ми повернулися і станцювали. Ми виконали її волю, але часто вибігали і знову, інакше переодягнувшись, поверталися. 

Мені здалося пустотливим вбратися як дама з часів старостині, нам дозволялося вільно брати будь-які, навіть коштовні, сукні і шалі, і я вибрав чорний атласний костюм з повною гарнітурою. Для ще комічнішого ефекту я одягнув Фалковського, значно вищого за мене, як мою донечку в коротке і тісне вбрання. Влаштувавши це, нафарбувався і припудрив обличчя, у високому корнеті з розмаїтими прикрасами на укладеній перуці, з півторалоктевим віялом у руці, я презентовав себе як пані чесникову Вшедобильську, що приїхала з винною субмісією до ясновельможної старостині, прохаючи, аби дочку її Герменгільду прийняли на резидентство. Вся ця промова в старосвітсько-парафіяльному стилі так добре мені вдалася, що задовольнила старостиню і вона сміялася до сліз. Проте довелося скінчити цю сцену, бо чоловіків для танців було мало, і ми обидва були потрібні для наступного англезу, тому ми втекли, і старостиня не знала, хто ж вдавав ту чесникову. Підозрюючи, що це хтось із дам родини Дабровських, вона про те не розпитувала.

По півночі було влаштовано парадну вечерю, старостиня була в такому доброму гуморі, що всіх заохочувала до вживання дарів божих, а нам, кавалерам, що танцювали, власноруч наливала по келиху відмінного угорського вина. Після вечері, попрощавшись з усіма і прохаючи продовжити забави, пішла на відпочинок. На третій день запуст влаштувала запусти для офіціалів, але лише до півночі, щоб в піст не спокушати до гуляння.

У середу перед Великоднем, коли собі Олешкевич, Глінецький і я, повернувшись з попільної середи з Коблина, обговорювали минулі запусти, козак з Млинова приніс лист маршалка двору до пана Глінецького, аби негайно приїхав до пані старостині і привіз мене з собою. Ми здивувалися; Олешкевич припустив, що мабуть вона образилася через чесникову, я ж занепав духом. Бо якщо потрапити в неласку пані старостині, то і графа ласку втратити можна було. Увійшовши, низьким поклоном привітали пані, але старостиня, вказуючи на мене, сказала: "А ось моя пані чесникова, як себе маєте?" Я скромно підійшов, але з усмішкою, і поцілував її простягнуту до мене руку з усією повагою. "Але чудово вдаєш! Вже так то у пана Олександра граючи комедії, навчилися так добре вдавати; це знадобиться у світі, але твоя чесникова забула тут свої сукні, прошу забрати, прошу! Може, то матері стане в нагоді. Глінецький, якщо ви поститеся, то прошу в мене пообідати, а якщо, може, по-модному, то з паном богом, у мене до неділі навіть в кухні м'яса не видно". Після обіду служниця принесла мені пакунок, і я, дякуючи пані старостині, поцілував її в коліно, що так її задовольнило, що, погладивши мене по голові, сказала присутнім, вказуючи на мене: "Ось як одразу видно шляхетну дитину, знає, кому що належить і в покоях панських як пристойно поводитись". Повернувшись до Пекалова, я радів, що все так добре пройшло. У пакунку був весь той розкішний одяг, який я вдягав, і нічого більше, з цього набору моя мати отримала парадну чорну атласну шаль, а сестра молодша подібне вбрання, щось на кшталт сучасних бурнусів" [28].

1. Dorota Żołądź-Strzelczyk, Małgorzata Ewa Kowalczyk, "Dyspozycje Ludwiki Marii z Rzewuskich. Chodkiewiczowej dotyczące dzieci" [Настанови Людвіки Марії Ходкевич уродженої Жевуської до дітей] (2022)

2. Andrzej Rachuba, "Biała pod rządami Radziwiłłów w latach 1568-1813" (1990), з посиланням на Archiwum Krakowa, "Archiwum Mlynowskic Chodkiewiczów" №266; Marcin Matuszcwicz, "Pamiętniki 1714-1765", t. IV (1876) 

3. Adam Kucharski, "Instrukcje rodzicielskie Wacława Rzewuskiego dla syna Seweryna oraz córek Teresy i Ludwiki z lat 1754 i 1763/64" [Батьківські настанови Вацлава Жевуського] (2017)

4. Filip Kucera, "Wacław Emir Rzewuski (1784-1831) podróżnik i żołnierz" (2016)

5. "Мемуари графині Розалії Жевуської" (1939)

6. Леон Жевуський, "Підгорецька хроніка" (1860)

7. "Енциклопедія історії України", Т. 10, стаття "Чорнобиль", Переверзєв Сергій Віталійович (2013) 

8. "Listy Aleksandra I Rozalii Lubomirskich" ["Листи Олександра і Розалії Любомирських"] (1900) 

9. Jan Duklan Ochocki "Pamiętniki Jana Duklana Ochockiego" T2 (1910)

10. Sophie de Korwin-Piotrowska, "L'étrangère: Eveline Hanska de Balzac" (1933) 

11. Людвіка Марія Жевуська, "Proznowanie Pewney Damy Polskiey Zamknięte W Snach Szesciudziesiąt Piąciu" (1787) 

12. Polski Słownik Biograficzny, "Wacław Piotr Rzewuski h. Krzywda", Zofia Zielińska

13. Władysław Mieczysław Kozłowski, "Rozalia Lubomirska jako ofiara terroryzmu w 1794 roku" (1900)

14. Polski Słownik Biograficzny, "Jan Mikolaj Chodkiewicz", Władysław Konopczyński 

15. Józef Dunin-Karwicki "Opowiadania historyczne miejscowości nad Ikwą" (1898)

16. Архів Людвіки Марії Жевуської Ходкевич (1617-1819)

17. Млинівський архів Ходкевичів 

18. Літературні праці Людвіки Марії Жевуської Ходкевич (1750-1816)

19. Шлюбні акти Людвіки Марії Жевуської і Яна Миколая Ходкевича (1765-1820)

20. Ewa Felińska "Pamiętniki z życia" Seria 1  T1 (1856) 

21. Korespondencja Franciszka Karpińskiego z lat 1763-1825 (1958)

22. Kazimierz Bartoszewicz "Radziwiłłowie. Początek i dzieje rodu" (1928) 

23. Dorota Żołądź-Strzelczyk, Małgorzata Ewa Kowalczyk "Nauki młodego szlachcica w Warszawie stanisławowskiej: Wacław, syn Jana Mikołaja i Ludwiki Chodkiewiczów" (2024)

24. Dorota Żołądź-Strzelczyk "Ludwika z Rzewuskich Chodkiewiczowa (1744-1816) – w kręgu spraw rodzinnych" (2023)

25. Jan Duklan Ochocki "Pamiętniki Jana Duklana Ochockiego" T2 (1857)

26. Архів Станіслава Фердинанда Жевуського (акти сімейні і майнові) (1784-1814) 

27. Szymon Mikołaj Polak "Paryski proces Rozalii z Chodkiewiczów Lubomirskiej (1768–1794)" (2021)

28. Antoni Andrzejowski "Ramoty Starego Detiuka o Wołyniu" T3 (1921)

29. "Korespondencja Adama Naruszewicza, 1762-1796", opracował i wydał Julian Platt (1959)