Уривок з мемуарів Генрика Жевуського

Року 1793 відбулася ратифікація другого поділу Речі Посполитої на Гродненському сеймі, який і замкнув її історію. Я був тоді дитям, але таким хворобливим, що мати не наважилася взяти мене з Литви на Україну, куди кликав мій батько до маєтків, які там мав. Тож я залишився у моєї бабки. Вона жила у другому шлюбі з паном Сілем, тодішнім депутатом на Трибуналі Литовському, а була рідною сестрою Тадеуша Рейтана, того славетного депутата на сеймі 1772 року. Після від’їзду матері почалася Костюшківська революція. Мені було лише чотири роки, але, хоч і туманно, один її епізод зберігся в моїй пам’яті. А саме, що донці вдерлися до нашого села й трусили дім моєї бабки, шукаючи, видно, прихованих революціонерів. Пам’ятаю, що вони всім нам добряче страху завдали.

Року, якщо пам’ять мене не зводить, 1796, мати приїхала по мене на Литву і забрала мене з собою. Різні обставини тієї подорожі й досі переді мною виринають, бо хоч мені було лише шість років, проте я вмів не тільки щось думати, а й навіть добре читати, завдяки старанню пана Зар., бабкиного родича, який узяв на себе працю ознайомити мене з букварем. Мов нині бачу того пана Зар., елеганта старопольського. Його щоденний одяг був: контуш ревеневий, жупан блакитний, пояс литий срібний, шпилька з діамантом і чоботи зі штиблетами; двічі на день міняв сорочку, халата ані капоти не знав, лише щойно прокинувшись — одразу вбирався, немов на урочистість. Так звик був до пояса, що йдучи спати, перев’язував собі живіт рушником, інакше не заснув би. А живіт його, хоч і випуклий, надзвичайним не був. Був то чоловік дотепний, глибокий в правничій науці, з хорошими родинними зв'язками, але неморальний, фальсифікатор документів і кривоприсяжник. Мав лише ту чесноту, що до родичів і приятелів був щедрий. Боялися його, як вогню. Бувало, як помре який заможний громадянин, він одразу викуповував його боргових облігацій на великі й малі суми й позивався проти спадкоємців; а оскільки виступав із документом, то до присяги мав перше право, а виконати її йому труднощів не становило. Дійшло до того, що спадкоємці померлого, аби зменшити собі шкоду, домовлялися з ним так на так і звільняли його від присяги. Пізніше мало який заповіт заможних людей обходився без пункту: "В. Зар., коморникові мінському, не винен я жодної грошової суми, а якщо по моїй смерті з’явиться в нього якась моя облігація, заявляю, що підпис на ній не моєю рукою". Однак per fas et nefas зібрав він до двохсот тисяч капіталу, бо господарства не любив, а сидів по чужих домах, найбільше ж у моєї бабки, до якої мав сентимент особливого роду. Займався з найбільшою ретельністю і за власний кошт усіма її судовими справами. Сидів він і в інших своїх родичів, кожного дурячи, що йому свої капітали запише, чим забезпечував собі всілякі вигоди. Але під кінець своєї діяльності так безглуздо порозміщував свої суми, що коли помер, звісно, без заповіту, якісь далекі його родичі, бо вже близьких не мав, окрім розкішного гардеробу та білизни понад кільканадцять тисяч, нічого більше не могли знайти. Пам’ятаю, що він привіз мені в гостинець срібний годинник, який я мав до року 1799, але, будучи в бердичівському конвікті, коли з товаришами пішов купатися, я його загубив, що дуже мене засмутило.  

Уже року мого народження отримав я патент на хорунжого в полку імені Потоцьких і став кавалером Мальтійським польського пріорату. Саме тоді, коли моя мати приїхала по мене на Литву, її вітчим переодягнувся по-французьки, тож звелів переробити свій поясний мундир воєводства Новогрудського на мальтійський мундир для мене. Мати знайшла мене значно підрослим, тішилася, що я вмів читати, мов дорослий, що був я резонний і дуже говіркий. Після перших привітань бабка наказала мене в мій новий стрій убрати. Так от у контушику поясному з чорним оксамитовим коміром, вишитим якорями, у жупанчику білому атласовому, із золотим поясочком, шабелькою при боці й білою шапочкою з чорним бараном, ставши перед матір’ю, уклонився їй по-старосвітському, як того навчив мене пан Зар. Мою матір те все дуже потішило. 

Виїхали ми на Україну, а подорожували возом із ремінним дишлом, зупиняючись по дорозі в родичів. Пам’ятаю, що під час цієї подорожі приєднався до нас Домінік Єсман, двоюрідний брат моєї матері, над яким Сибір висів. Бо ще в році 1792 разом з легким полком Кіркора, де був поручником, присягнув на вірність імператриці, а проте, всупереч присязі, як тільки вибухнула Костюшківська революція, пристав до неї й отримав чин майора. Від двох років тинявся по литовських домах у постійному остраху, аж нарешті склав собі план дістатися в Україну. І це йому вдалося. Бо коли його шукали по Литві, він тоді у Вінниці, столиці новоутвореної Брацлавської губернії, гостював у нашому домі; і часто бував у ясновельможного Бергмана, губернатора, й умів якісь його прихильності здобути тим, що, вбираючись по-польському, досконало танцював козака з бандуркою в руці, на якій акомпанував співам розмаїтих дум козацьких. 

Під час нашої подорожі він дуже непокоїв мою матір, бо був забіякою, картярем і найбільшим нахабою. Коли ми проїжджали через Дубно, де нам випало ночувати, він пішов на всю ніч до офіцерів на картярську гру. Програвся до останнього гроша, а потім посварився з полковником Сохатиним, з яким понад двадцять років після цього випадку я жив у приязні в Києві. І наступного ранку поєдинкувався з ним "на гостру" [на шаблях]. Обидва були вправними фехтувальниками і величезної сили, обидва також кількаразово поранили один одного. Пам’ятаю, як пан Єсман налякав мою матір, коли прийшов до нас закривавлений і з перев’язаною головою. 

За два дні потому в Острозі він побив квартального за те, що той запитав, хто він такий. Хотіли його заарештувати, а нас також ipso facto затримати, мати налякана плакала й ради собі дати не могла. На її щастя тоді в Острозі якимось випадком був добрий приятель мого батька, Бєжинський, підкоморій Київський, кавалер орла білого, муж дуже поважаний у уряду. Той увірвався, як від Бога на наш порятунок посланий, і якось ту справу владнав. Моя мати дала Єсманові кількадесят рублів домовитися з квартальним. Виявилося згодом, що він йому не дав ані гроша, а ті гроші в Славуті в карти програв. 

Приїхали ми до Славути і зупинилися в дворику Кітля, надвірного лікаря князя Єроніма Санґушка, воєводи Волинського, котрий разом із дружиною своєю Прушинською, стольниківною Київською, був удома. Князь, щойно йому дали знати про наше прибуття, з притаманною йому чемністю до жіночої статі, негайно з дружиною своєю нас відвідав. Мати була у близькій дружбі з княгинею воєводиною, з якою була навіть у свояцтві. Княже подружжя забрало мою матір і мене до свого палацу, а Єсман із нашими людьми розмістилися в заїжджому дворі. Мати представила княжому подружжю свого кузена, якого рада була б позбутися, оскільки рани на його чолі, ще незагоєні, дуже її соромили. Хоча в той час рани на голові були так поширені, що зовсім не звернули на себе уваги поважних власників Славути.

Під час нашого перебування у Славуті з тим Єсманом трапився випадок, який ледве не накликав на нього найбільшого нещастя. Князь воєвода був великим поціновувачем коней, мав надзвичайне табунне стадо, що й досі утримується. Навіть до Аравії він посилав за жеребцями для поновлення, і Бурський, його двірський конюший, здійснював ті подорожі. Отож, під час нашого перебування вивели на замковий двір жеребця його розведення, бо князь часто їх оглядав. Був один дивно вродливий, хотіли його зробити верховим, але з природи своєї він був такий дикий, що не можна було його приборкати. Князь, поглядаючи на нього, сказав: панове, хто того коня осідлає, тому його віддам разом із сідлом. Єсман, почувши це, озвався: згода, князю пане, я його приборкаю. Із чималою трудністю його осідлали. Єсман скочив на нього, але щойно його вдарив, кінь скинув його так, що той в повний зріст гепнувся об землю і якийсь час лежав нерухомо. Думали, що вже кінець йому. Нарешті підняли його, виявилося, що нічого лихого з ним не сталося. Але хоча й не втримався він на коні, великодушний князь, щоб полегшити йому сором, подарував йому того Буцефала. Як пізніше пересвідчився Єсман, той кінь мав ваду, що її ветеринари називають "колор", себто приступи шаленства. 

Цей подарунок став Єсманові і на руку, і не на руку. Бо побувши певний час у Вінниці, де він під іншим прізвищем, здається Земан, тримався біля мого батька і навіть бував ласкаво прийнятий у ясновельможного генерала Бергмана, губернатора новоствореної губернії; коли ж він поїхав до Бердичева на ярмарок зі своїм конем, йому вдалося вигідно його збути. Коня того придбав якийсь українець, доволі високий урядник канцелярії ясновельможного Тутолміна, намісника Імператриці в новоздобутих провінціях. Він зробив цю купівлю, бо Єсман усно запевнив, що кінь не має жодної прихованої вади, але коли пересвідчився, що ні на що він не придатний, шукав продавця, щоб йому коня повернути, а гроші свої забрати. Не зміг його відшукати, бо Єсман після продажу коня, передбачаючи наслідки оборудки, хутко вислизнув із Бердичева. Урядник подав до місцевої влади скаргу з найточнішим описом зовнішності цього пана Земана. На нещастя, той опис у всьому збігався з тим, який з Литви по всіх губерніях розіслано було, щоб розшукувати Єсмана і доставити його до в'язниці. Земська поліція його нарешті злапала в Андрушівці, в домі ясновельможного підкоморія Бєжинського, бо він туди поїхав, щоб подякувати йому за ласку, якої від нього зазнав у Острозі. Коли ж прибула поліція його схопити, Єсман настільки втратив голову, що вихопив шаблю і почав боронитися, чим іще погіршив свою долю, бо кількох поранив. Нарешті його подолали і зв’язаного доставили до Житомира, де посадили у в'язницю. Не вмів він захищатися перед слідчою комісією, відразу у всьому зізнався, і був засуджений на заслання до Сибіру. Але на його щастя, коли його виправляли з транспортом різних злочинців, прийшла звістка про сходження на престол безсмертної пам’яті імператора Павла, а також про оприлюднення найвищого маніфесту, яким великодушний монарх амністував усіх своїх підданих, які брали чи могли брати якусь участь у повстанні Костюшківському. Таким чином Єсман знову здобув свободу.

Генерал Бергман був чоловіком освіченим, вправним і вельми доброчесним, а хоч і був запальним, при необмеженій владі, яку він мав, жодного з підлеглих не зробив нещасним. Чим він упокоїв свіжо зайнятий край із його урядом монархині. Під час свого управління він мешкав у П’ятничанах, у замку ясновельможного Грохольського, воєводи Брацлавського, під самою Вінницею. Там він тримав дім відкритим, у ньому влаштовувалися бенкети і бали, і шляхетство постійно до нього з’їжджалося. Він тримався з місцевими, і сам часто їх навідував у їхніх домах. Був великим протектором вінницьких капуцинів.

Нечутним був приплив грошей у наших провінціях, бо через розвиток Одеси наші продукти кількаразово зросли в ціні. Окрім того, майже всі командири полків, які належали до російської магнації, жили з найбільшою розкішшю. Ні про що не думали, як тільки одні про кохання й розваги, другі про примноження статків. Про політику ніхто не думав, і хоча була люта війна з розбриканим французьким народом, війна рясна на випадки, мало хто про неї дбав. Після розпуску війська колишньої Речі Посполитої офіцери частково обернулися на господарників, частково пішли на службу російську, де їх із розкритими обіймами приймали, а дуже мала їх частка перенеслася до Італії шукати щастя у французьких лавах, але та не була в справжньому зв’язку з батьківщиною, де мало хто читав газети, ані відчував у них потреби. Все це полегшувало справляння уряду, а тим самим не змушувало його до стіснення громадянських свобод, бо ніхто ними не зловживав. Більш-менш усі люди зрілого віку вбиралися по-польському, молодь же вже від останніх літ буття Речі Посполитої взялася за німецько-французький стрій, а з новим убранням і давня звичаєвість перетворювалася. Стрій давній вимагав певної поважності, яка вже починала обтяжувати молодь. Коротка сукня була відповіднішою до легковажності. 

Ніхто ще не замислювався над модою історично й філософськи. Як тільки дослідження звернуться до цього предмету, всі переконаються, що якщо вони швидко одна по одній наступають, у тому немає ані сваволі, ані сліпого випадку, але це завжди мусить стосуватися якихось моральних причин. Бо справді, якщо є якийсь зв’язок між характером і строєм національним (що, здається, запереченню не підлягає); народ, який змінює свій одяг, тим самим доводить, що зазнав якоїсь зміни у своєму характері. Як ми не можемо собі уявити Вольтера чи маршала Рішельє в кунтуші, так само не можемо собі уявити Радзивілла "Пане Коханку" у фраку й черевиках. Кожному вільно обрати для себе вбрання, яке йому подобається, але якщо воно не відповідає його звичаєвості, то буде костюмом, а не строєм, і тим самим жодної правди не виразить. Пригадую собі, що коли нові уявлення вивласнювали старопольську звичаєвість, тоді "кунтушові" та "фрачкові" складали ніби два окремі народи. Немає нічого дивакуватішого за ті пізніші намагання щодо повернення давнього способу вбиратися: бо яке ж може мати значення мертва літера звичаєвості, згаслої ще раніше, ніж край був стертий з мап географічних. Тридцять років тому кілька молодих і заможних громадян нашої провінції почало показуватися публічно у стародавньому строї. Навіть не зуважили того, що ще носило кілька недобитків часів, які вже тільки в пам’яті існували, а пристосували вбрання річпосполитське XVI століття. Вільно було кожному з них вірити, що ножиці кравця зробили нараз із нього Яна Кароля Ходкевича чи Яна Замойського, але публіка нічого іншого в цьому не бачила, як коштовний маскарад, а що маскарад для себе має час і місце властиве, то пришвидшили кінець дивацтва, яке б саме собою більше кількох хвиль не протрималось і ніколи не могло поширитися. 

Зрештою при відкритті наших губерній нікому не заборонялося з’являтися в польському вбранні, якого молодь уже зреклася роками раніше, а ті поважні мужі, що його зберегли, не тільки що не навлекли на себе підозри нововпровадженого уряду, а й уміли здобути його пошану, і мали на неї справжнє право. Зазначалося, що коли у Вінниці наше громадянство виконувало присягу вірності цариці, "контушові" плакали, а "фракові" цей акт з байдужістю виконували. Ця обставина не уникла уваги поліції, а її головний зверхник доніс про це губернатору Бергманові, немовби обвинувачуючи перших. Розсудливий Бергман відповів: певну довіру покладаю на присягу, виконану зі сльозами, бо ті, хто їх проливають, доводять, що розуміють її важливі обов’язки, а дуже підозрюю тих, що приступають до присяги немовби до якоїсь забавки. 

Генерал Бергман мав молоду і вродливу жінку, а до того виховану у великому світі. Це була жінка найрідкісніших чеснот, високого розуму і сповнена такту. Вона приймала наших пань якнайчемніше і часто їх відвідувала у їхніх помешканнях, чим і собі, і своєму чоловікові здобувала прихильність громадськості. Лише однією річчю на початку дивувала. Не могла обійтися без чаю, тоді у нас і невідомого, бо його вживали лише як ліки від головного болю, та і такого несмачного, що навіть додавання шафрану робило його стерпнішим. Гостей чоловічої статі приймали вином, а жіночої кавою з вершками. Губернаторша з собою до кожного дому привозила чай, а її служниця його заварювала, що дуже принижувало наших господинь. Це стало причиною збагачення одного нашого земляка шляхетського стану, який кілька років служив камердинером у графа Вельгорського, останнього посла Речі Посполитої в Петербурзі. Він привіз вантаж чаю і самоварів з Москви, їздив від будинку до будинку, а при продажі кількох фунтів чаю і одного самовара давав практичний урок, як із ними поратися. За самовар, що йому не міг коштувати кілька рублів, він брав інколи по двадцять червоних злотих, але ж навчав господинь так, що потім губернаторша зізнавалася, що в їхніх домах чай такий добрий, що в Петербурзі кращого не пила. Пан К., колишній камердинер, протягом кількох місяців на тій спекуляції заробив більше ста тисяч, з якими вдався до оренди скарбових і приватних маєтностей. І там щастя його не залишило. Помер мільйонером. Отакий у нашій провінції початок чаю, вживання якого тепер так поширене, що немає такого підстарости, який би його склянками щодня не пив. 

Та значна дама була також великою добродійкою згромадження капуцинів у Вінниці. Гвардіяном тоді був отець Понціан, чернець, що своєю святістю й лагідними чеснотами нагадував перші віки християнства. Одного разу губернаторші закортіло побачити середину капуцинського монастиря; вона поїхала туди з чоловіком та з єпископом-інтрузом новоствореної летичівської дієцезії, бо на те імпровізоване пастирство він ніколи не мав канонічної апробати від апостольської столиці, про яку не дуже дбав. Отець Понціан прийняв їх на порозі. І губернатор, і єпископ наполягали, щоб він для губернаторші відчинив браму, але святий гвардіян, упавши перед нею навколішки, сказав їй: "Я ні волі єпископа, ні волі губернатора противитися не можу, але ти, пані, що єси добродійкою нашого згромадження і мене своєю ласкою вшановуєш, не роби мені такої кривди, щоб за мого гвардіянства наш устав був потоптаний". Ця достойна дама зрозуміла його, зараз перепросила й, попри жарти та наполягання єпископа, не бажаючи завдати кривди святому ченцеві, найщиріше йому пробачивши, повернулася до своєї резиденції.

Генерал Бергман був з моїм батьком у найтіснішій приязні; одначе ще до того, як з ним познайомився, зазнав від нього немалого переслідування. Бригада Кубліцького, колись Дзежка, стояла в його маєтностях і вже була на службі імператриці, котрій у вірності заприсяглася. Але коли спалахнуло повстання Костюшкове, майор Вишковський підмовив усю бригаду, щоб, покинувши бригадира, пішла за ним пробоєм приєднатися до Костюшка; і не лише бригаду, а навіть майже всю нашу двірню вивів із собою, а для них via facti спорожнив цілковито нашу стайню. Значний загін заступив йому дорогу під Старокостянтиновом, але бригада Вишковського билася з відвагою відчаю і, попри опір, змогла пробитися, а вже не переслідувана аж до самого Холма, там приєдналася до дивізії генерала Зайончека, який пізніше був намісником імператора в Королівстві Польському. Бергман шалів від злості, бо завжди Вишковського між усіма його колегами вирізняв. Саме тоді був обвинувачений мій батько, котрого він раз чи два бачив на власні очі, ніби він мав бути у змові з Вишковським і полегшив йому вихід з містечка, де він дислокувався, — а це несправедливо, бо мій батько й словом не знав про наміри Вишковського. Бергман наказав схопити мого батька, посадити в кибитку й відвезти до Несвіжа, де був генерал Тутолмін, намісник імператриці над усіма польськими провінціями, приєднаними до російської імперії. Так упіймали мого батька, що він мав при собі лише кільканадцять дукатів. Один щасливий випадок його врятував. 

Коли він в’їжджав у кибитці на міст, що вів до Несвізького замку, саме виходив звідти З., його шкільний товариш, уже генерал-лейтенант російських військ. З. упізнав мого батька, вигукнув: "Стій!", коли вже кибитка в’їжджала в браму, і підійшов до неї, щоб обійняти давнього приятеля. Офіцер, який віз мого батька, на наказ генерала віддалився; вони мали час поговорити між собою. З. пішов попереду до намісника, усю справу перед ним розтлумачив. Досить того, що мій батько був якнайчемніше прийнятий Тутолміним, і хоч закурений, бо не мав у що перевдягтися, мусив разом із ним обідати, цілковито виправдавшись. Із Несвіжа він негайно вислав камердинера З. з листом до моєї матері, щоб її заспокоїти; бо вже користав із завжди повного гаманця З., і в його екіпажі повернувся до своєї родини.

Цей З., дідич Кухчиць та інших значних маєтностей, іще за річпосполитих часів мав бездітного дядька, уже літнього, бо був старший за його батька, та найбільшого скнару на світі, і в кілька разів багатшого за свого брата. З. уже успадкував батьківське, мав у сподіванні спадок по дядькові, але йому набридло чекати його смерті, тим більше що він підозрював одну сусідську вдову, що на старого поклала око, аби стати його дружиною. А він собі невістки не бажав, тож що придумує? А ось що: нападає на дім дядька, забирає його силоміць до Кухчиць, садовить в офіцині під вартою, оголошує його божевільним, і всі його добра бере в своє управління. Лише та справедливість мусить йому бути віддана, що крім того, що не дозволяв дядьку виходити з подвір’я і жодного чужого до нього не допускав, утримував його з вишуканістю. Стіл мав виборний, білизну й убрання вишукані, поїв його витонченим угорським вином, скільки тільки в горло вливалося, утримував для нього капелана, який з ним молився, і розважав його, граючи з ним у нарди й мар'яж. Так йому це сходило з рук кілька років. Нарешті родичі за те стали обстоювати. У справу втрутилася Постійна Рада й сам король. Король послав мого батька усе це розглянути й звітувати.

Приїжджає мій батько до Кухчиць. З. йому радий; бавляться собі разом, як давні приятелі, аж доходить до того, що батько йому заявляє, з якою справою приїхав, і каже: скажи, чи правда, що твій стрий тобою ув’язнений? З. анітрохи не збентежився. Правда, відповів, але ходімо зі мною до старого, і сам визнаєш мою слушність. Йдуть удвох, З. з найглибшим виявом пошани цілує руку стрийкові, а той його просить, щоб він його випустив. — Ні, стрийку, надто тебе люблю, щоб я на когось іншого, ніж на себе, переклав догляд за тобою. А обертаючись до мого батька: — подивися, пане Адаме, яка ж це напасть на мене? Чи ж я не виконую обов'язок дбати про свого дядька? І чи ж він має тут якусь кривду? Доки керував своїми статками, харчувався пісним борщем і кльоцками, мешкав у халупі, носив білизну з мужицького полотна, взуття з телячої шкіри і капоту з домашнього сукна. А відколи з турботи про його здоров’я забрав його особу до себе, а статки під мій догляд, має кухню, що й королівській не поступається, п’є старого угорського склянками, має чотири покої вишукано прибрані, носить сорочки з голландського полотна, жупани з шовкових матерій, кунтуші з саєти, саф’янові чоботи, паси литі, а замість одної баби, яка становила весь його двір, — подивися, як має численну службу на поклик. Скажи ж сам, пане Адаме, як чоловік світлий і чеснотливий, чи ж не заслуговує на боже благословення те, що як добрий небіж я так зглянувся над нуждою стрия, що аж мусив застосувати силу, аби його з неї вивести? 

Summa summarum [врешті решт], ця справа могла б дуже погано скінчитися для З., якби мій батько не помирив його зі стрийком. Той усе небожеві простив, навіть зробив йому дарування всього свого маєтку, зберігаючи собі його ужиток до смерті. І звільнив його від усіх претензій, а З. відпустив його до своїх маєтків, які йому повернув. З цього приводу він завжди відчував вдячність до мого батька. 

Був він людиною приємною, дотепною, але запальною. Стільки потім наробив лиха, що й найдовшого життя не вистачило б відсидіти всі ті строки, на які вироками гродськими та трибунальними був засуджений. Це змусило його за кілька років перед приєднанням виїхати з Речі Посполитої й податися на російську службу, де як ротмістра національної кавалерії прийняли його в чині підполковника, оскільки мав маєтності і в Білорусі, вже здавна до імперії приєднаній. Щасливо йому повелося на цій службі, бо здобув ласку князя Потьомкіна Таврійського, так що під час остаточного поділу був генерал-лейтенантом. Ставши цілковитим імперським підданим, він узяв відставку й перебрався жити до своїх Кухчиць, оскільки під новим урядом усі декрети, винесені проти його особи, пішли per non sunt [нібито їх і не було]. Мав він різні дивацтва, а між іншим пристрасть до препарування померлих, за що часто був турбований священиками. Коли втратив єдиного сина, трирічного, здавалося, був безутішним у жалобі, а проте власною рукою не занедбав зробити йому розтину, і, виявивши надмірно великий сечовий міхур, сказав до залитої слізьми дружини: "Знай, що якби він виріс, був би з нього визначний трубач". Не знаю, який зв’язок він убачав між міхуром і здібністю до трублення.

Від першої жінки зосталися по ньому дві доньки; його друга жінка була надзвичайно вродлива великополька, але з нею дітей не мав. Він наполягав, аби я оженився з одною з його дочок, і про це двічі писав до мого батька в тому самому році, коли й помер. І хоч мій батько не заперечував, видно, не було на те волі божої.